Спадкоємець пролог



Сторінка1/10
Дата конвертації09.04.2017
Розмір4.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ
СПАДКОЄМЕЦЬ

ПРОЛОГ
Хлопчик сидів за скринею в запаху пилюки. Портьєри на вікні підносилися над його головою масивними курними колонами; у промені сонця кружляла розгублена біляста міль.

За вікном бряжчало залізо й тупотіли копита. Там чулися слова “вороги” і “війна”; тут, у домі, були батько й мати, домашні та надійні, як ці сонячні стовпи, що підпирали стелю...

Але старого він боявся. Старий був чужий і незрозумілий; у його присутності навіть рідні здавалися не такими, як досі. Мати й батько не звертали на сина уваги - начебто старий був хмарою, що заслонила від хлопчика сонце. Вони теж бояться старого - навіщо ж віддавати йому ЦЕ?!

Хлопчик плакав і злизував сльози. Та річ... Та чудова річ. Невже її більше не буде? І не буде свят, коли мама вийматиме її зі скриньки та дозволятиме йому - в нагороду за що-небудь - одним тільки пальцем ДОТОРКНУТИСЯ? І дивитися, дивитися, і стежити за сонячним зайчиком на стелі...

Вони говорили щось про іржаву цятку, якої, здається, все-таки нема. І ще про війну; хлопчик уявив собі цілий ліс зі списів, вузькі прапори, роздвоєні, як зміїні жала... Дуже багато гарних вершників, і приємно пахне порохом... І його батько всіх переможе.

Але чому старий тільки мовчить і киває?!

Мокрим від сліз пальцем хлопчик малював на скрині злі пички. Його лаяли, коли він малював злих. А тепер він з особливим задоволенням виводив перекошені роти з опущеними кутиками та насуплені брови: ну й віддавайте... Ну й нехай...

А потім золота річ блиснула на чужій долоні, на довгій долоні старого; тоді хлопчик не витримав, з плачем вискочив зі своєї схованки, ладний вихопити в старого іграшку, не зважуючись повірити, що цього разу його примхи не буде вдоволено...

- Луаре!!!

На материних щоках виступили червоні плями; щось суворо промовляв батько - але хлопчик і сам уже пожалкував про свій порив, бо старий пильно глянув на нього - довго дивився вивчав тим пронизливим поглядом. Дивно ще, як штанці залишилися сухими.

По дну прозорих, начебто скляних очей пробігла тінь; шкірясті повіки без вій кліпнули. Хлопчик скулився; старий перевів погляд на його матір:

- Ви назвали його на честь Луаяна?

За вікном гуркотіли куті чоботи, і грізний голос вигукував щось рішуче, командирське. Старий зітхнув:

- Коли один камінь зривається з вершини... Завжди залишається надія, що він втрапить у яму. І обвалу не станеться. Ми сподіваємося. Завжди.

Хлопчик схлипував, тер очі кулаками й чіплявся за рукав батькової куртки - а тому не бачив, як здивовано той перезирнувся з мамою.

Старий сумно посміхнувся:

- Твоя родина, як і раніше мічена, Соллю. Долею.

Мати перелякано підвела очі; батько мовчав і тримався за щоку, нібито його мучив зубний біль. Старий кивнув:

- Втім... Нічого. Дурниці. Забудьте, що я сказав.

Лише коли за старцем зачинилася двері, до почуття втрати додалося ще й полегшення.

Тепла долоня, в якій цілком тоне його рука. У тебе буде багато інших іграшок. Не сумуй, Денеку.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
...Ми нарешті в місті! Щастя, що ворота зачинилися за нашими спинами - а могли ж і перед носом, недарма Флобастер репетував і лаявся всю дорогу. Ми спізнювалися, тому що ще на світанку зламалася вісь, а вісь зламалася тому, що сонний Муха прогледів вибій на дорозі, а сонний він був тому, що Флобастер, не жаліючи смолоскипів, горлав мало не до ранку... Довелося завернути в кузню, Флобастер захрип, торгуючись із ковалем, потім плюнув, заплатив і ще раз вилаяв Муху.

Звісно, до вечора ні в кого вже не лишилося сили, щоб радіти: мовляв, ось ми встигли, ось ми в місті, й тут уже свято, штовханина, а чи те ще завтра буде... Ніхто з наших і голови не підвів, щоб помилуватися високими дахами з золотими флюгерами - тільки Муха, якому все дарма, раз у раз роззявляв назустріч дивині свого круглого маленького рота.

Головна площа була суцільно заставлена візками та наметами спритних конкурентів - у суворій боротьбі нам дістався куточок, в якому тільки й помістилося, що три наші візки. Ліворуч від нас отаборився мандрівний цирк, де в клітці під відкритим небом час від часу починав понуро ревти зморений ведмідь; праворуч розташувалися лялькарі, з їхніх розчинених скринь страхітливо стирчали дерев’яні ноги величезних маріонеток. Навпроти розмістився табір давніх наших знайомих, комедіантів з узбережжя - нам траплялося зустрічати їх на кількох ярмарках, і тоді вони відібрали в нас неабияку частку заробітку. Мешканці півдня жваво збивали поміст; Флобастер спохмурнів. Я відійшла вбік, щоб тихесенько пирхнути: ха-ха, невже старий розраховував тут бути першим і єдиним? Певна річ, на День Превеликої Радості сюди хто тільки не приб’ється - навіть із найдальшої далечіні... Дякувати, що умова лише одна.

Дуже проста й дуже дивна умова. Перша сценка програми мусить зображати усікновення голови - кому завгодно і як завгодно. Дивні смаки в панів городян: візьміть хоча б потішну ляльку на шибениці, ту, що прикрашає будинок суду...

Свято почалося ще на світанку.

Навіть ми трішки очманіли - а ми ж мандрівні актори, а не гурт сільських сиріток: траплялися на нашому віку й свята, й карнавали. Багате було місто, багате й задоволене собою - ліврейні лакеї мало не лопалися від гордощів на задках позолочених карет, рознощики ледве трималися на ногах під вантажем розкішного, дорогого, рідкісного краму; городяни, причепурені, в найкращому своєму вбранні, танцювали просто на площі під награвання приблудних скрипалів та бубнярів, і навіть бродячі пси здавалися доглянутими й дивно зарозумілими. Жонглери перекидалися палаючими смолоскипами, на дзвінких від напруги, натягнутих високо, здається, під самим небом линвах танцювали фіглярі - їх було стільки, що якби спустилися вниз, цілком могли б заснувати маленьке село. Хтось у аспідно-чорному трико крутився в плетиві натягнутих мотузок, схожий водночас на павука й на муху (Муха, до речі, не втратив нагоди поцупити щось із лотка й похвалитися Флобастерові - той довго крутив його за вухо, вказуючи на червоно-білих стражників, які тут і там сновигали в юрбі).

А далі настала наша черга.

Першими вступили в бій маріонетки - їм-бо найпростіше показати усікновення голови. Вони зіграли якийсь короткий безглуздий фарс, і голова злетіла з героя, як пробка злітає з пляшки теплого шипучого вина. Худюще, з вигляду голодне дівчисько обійшло юрбу з шапкою - давали мало. Не сподобалося, мабуть.

По тому поруч заревів ведмідь; здоровенний громило в яскравому, барви сирого м’яса трико крутив над головою маленького, начебто гумового хлопчака, а наостанок удав, що відкручує йому голову; в потрібну мить парубійко склався навпіл, і мені навіть стало моторошно - а хто їх знає, тих циркачів...

Але парубійко розкланявся, ніби нічого й не було; ведмідь, схожий на старого собаку, з відразою походив на задніх лапах, і в простягнений капелюх негайно посипалися монети.

Жителі півдня поступилися нам чергою - махнули Флобастеру рукою: починайте, мовляв.

До Дня Превеликої Радості ми готували “Гру про хороброго Оллаля та нещасну Розу”. Нещасну грала, звичайно, не я, а Гезина; вона мусила виголосити чималий монолог, звернений до її коханого Оллаля, й відразу ж слідом за цим оплакати його загибель, тому що на сцені був кат у червоному балахоні, який мав відрубати героєві голову. П’єсу написав Флобастер, але я ніяк не зважувалася запитати його: а за що, власне, страждає шляхетний Оллаль?

Оллаля грав Баріан; він тяг у нашій трупі всіх героїв-коханців, але це було не зовсім його амплуа, він і не молодий, до того ж... Флобастер похмуро обіцяв йому швидкий перехід на ролі шляхетних батьків - але хто ж, питається, буде з п’єси в п’єсу зітхати за Гезиною? Муха - ось хто справжній герой-коханець, але йому всього п’ятнадцять, і він Гезині до плеча...

Я дивилася крізь завісу на прекрасну Розу, яка мальовничо розметала по дошках сцени поділ сукні та розпущене волосся й скаржилася Оллалю з публікою на жорстокість лютої долі. Красуня Гезина, пишногруда й тонка, з чистим рожевим личком і блакитними оченятками порцелянової ляльки мала незмінний успіх у публіки - тим часом усі її акторські вміння обмежувалися романтичними зойками та жалісливим пхиньканням. Що ж, більше й не треба - особливо, якщо в сцені смерті коханого вдається вичавити дві-три сльозинки.

Саме ці дві сльози й блищали зараз на віях у Гезини; публіка принишкла.

За лаштунками почулися важкі кроки ката - Флобастер у своєму балахоні навмисно тупотів якомога гучніше. Шляхетний Оллаль поклав голову на колоду; кат покрасувався трохи, лякаючи прекрасну Розу величезною зазубреною сокирою, потім довгим рухом замахнувся й опустив своє знаряддя поруч із головою Баріана.

За задумом Флобастера колоду було приховано шторкою - так, що глядач бачив тільки плечі засудженого до страти й замах ката. Потім хто-небудь - і цим ким-небудь була я - подавав у щілину в завісі відрубану голову.

Ах, що це була за голова! Флобастер довго й любовно ліпив її з пап’є-маше. Голова була цілком схожа на Баріана, тільки вся синьо-червона, у патьоках крові й із чорним обрубком шиї; жах, а не голова. Коли кат Флобастер зривав хустку з того, що лежало на таці, брав голову за волосся-клоччя й показував глядачеві, деякі з дам могли навіть упасти непритомні. Флобастер дуже пишався цією своєю вигадкою.

Отож Флобастер замахнувся сокирою, а я приготувалася подавати йому тацю з головою нещасного Оллаля; і мало ж так статися, що саме цієї миті на очі мені потрапив реквізит, приготований для фарсу про жадібну пастушку.

Велика капустина.

Світле небо, ну навіщо я це зробила?!

Начебто смикнув мене хтось. Відклала вбік жахливу голову з пап’є-маше та прилаштувала капустину на таці й накинула хустку. Прекрасна Роза ридала, затуляючи руками обличчя; відкрите глядачеві тіло Баріана кілька разів сіпнулося й завмерло.

Кат схилився над колодою - і я побачила простягнену руку Флобастера. Змінити будь-що вже було запізно; я подала йому тацю.

Що це була за хвилина! Мене рвали навпіл двоє однаково сильних почуттів - страх перед батогом Флобастера й жадання побачити, що станеться зараз на сцені... Ні, друге почуття було, мабуть, сильніше. Я з трепетом припала до завіси.

Прекрасна Роза ридала. Кат продемонстрував їй тацю, обвів публіку суворим поглядом... і зірвав хустку.

Світле Небо!

Такої тиші ця площа, мабуть, не пам’ятала від того дня, як її заклали. Тиша змінилася громовим реготом, від якого з флюгерів знялися цілі зграї звичних до всього міських голубів.

Обличчя Флобастера не бачив ніхто - воно було приховане червоною маскою ката. На це я, щиро кажучи, й розраховувала.

Прекрасна Роза розтулила свого прекрасного рота настільки, що невеличка ворона отримала б змогу вільно політати в ньому. На її личку застиг такий непідробний, такий щирий, такий скривджений подив, якого посередня акторка Гезина не могла б зіграти ніколи в житті. Юрба вила від реготу; із усіх наметів вистромилися насторожені обличчя конкурентів: що, власне, сталося з вибагливою, до всього звичною міською публікою?

І тоді Флобастер зробив єдино можливе: схопив капустину й патетично підняв над головою.

...Ледве Гезина отримала змогу пробратися за завісу, як відразу вчепилася мені в волосся:

- Це ти зробила? Ти зробила? Ти зробила?!

Флобастер повільно стяг із себе накидку ката; його обличчя нічогісінько не виражало.

- Майстере Фло, це вона зробила! Танталь зірвала мені сцену! Вона зірвала нам п’єсу! Вона...

- Тихше, Гезино, - зронив Флобастер.

З’явився Муха, який аж сяяв, - тарілка для грошей була повна, монетки лежали купкою, і серед них поблискувало срібло.

- Тихше, Гезино, - повторив Флобастер. - Я їй звелів.

Отут настала моя чергу підтримувати щелепу.

- Справді? - без подиву перепитав Баріан. - То ж я й дивлюсь, що мені сподобалося... Несподівано якось... І публіці сподобалося, а тобі, Мухо?

Гезина почервоніла до сліз, пирхнула й пішла. Мені стало її шкода - напевне, так жартувати не варто було. Надто вона серйозна, бідолашна... Тепер довго копилитиме губи.

- Ходімо, - сказав мені Флобастер.

Коли за нами опустилося запинало візка, він міцно взяв мене за вухо й щосили крутонув.

Бідолашний Муха, з яким так роблять мало не щодня! У мене в очах стемніло від болю, а коли я знову побачила Флобастера, то виявилося, що дивлюсь на нього крізь завісу сліз.

- Ти гадаєш, тобі все дозволено? - поспитав мій мучитель і знову потягся до мого нещасного вуха. Я вереснула й відскочила.

- Тільки спробуй, - пообіцяв він крізь зуби. - Спробуй ще раз... Усю шкіру спущу.

- Глядачам же сподобалося! - запхинькала я, ковтаючи сльози. - І збори більші, ніж...

Він зробив крок до мене - я замовкла, втислася спиною в брезентову стінку.

Він узяв мене за інше вухо, - я замружилася, - потримав його, начебто розмірковуючи; потім відпустив:

- Будеш фіглярством займатися - продам у цирк.

Він пішов, а я подумала: легко відбулася. За таке можна й батогом...

Втім, Флобастер ніколи б не пробачив мені цієї витівки, якби не маска, що приховала від усіх його здивовано витріщені очі.
* * *
Власник трактиру “У землерийки” був від природи мовчазний.

Але він був пам’ятливий; знав, якому вину віддає перевагу сьогоднішній його відвідувач, - втім, що тут незвичайного, адже відвідувач - настільки відома та шанована в місті особа...

Трактирник розумів, що цього дня відвідувач хоче залишитися непоміченим; з раннього ранку чекав на нього столик, відгороджений ширмою від святкового трактирного багатолюддя.

Ось уже кілька років поспіль відома в місті людина приходила сюди та сідала за цей самотній столик, щоб неквапом випити свою склянку вишуканого напою.

І хазяїн, який кілька років спостерігав за цим своєрідним ритуалом, чудово знав, що буде далі.

Коли склянка шановного відвідувача порожніла приблизно наполовину, у дверях з’являлася худа довготелеса постать; якийсь незнайомець схиляв голову - інакше не пройшов би - та оглядав трактир цілком байдужим поглядом. Незнайомець був сухий, як вобла, старий із прозорими очима; він кивав трактирникові та щоразу рушав просто до столика за перегородкою. Трактирник пам’ятав, якому вину віддає перевагу незнайомець - смаки старого трохи відрізнялися від смаків його співтрапезника.

Трактирник ладен був заприсягтися, що ці двоє ніколи не розмовляють. Шанована в місті людина мовчки допивала свої півсклянки; старий, ледь вмочав губу в своє вино, підводився та йшов собі. Чоловік за самотнім столиком замовляв ще склянку й доброї закуски; якщо перед тим він здавався невеселим і напруженим, то тепер хазяїн ловив у його очах полегшення - і водночас якесь розчарування. Шановний городянин щедро платив, кивав господареві на прощання й залишав трактир.

Власник “Землерийки” чудово знав, яке незабутнє враження справила б на сусідів розповідь про ці дивні події, що повторюються рік у рік - і завжди в День Превеликої Радості. Хазяїн знав це й передбачав захват кумась, які завжди все знають, - але був мовчазний від природи. А можливо, щось, незбагненне для тонкого розуму трактирника, веліло йому мовчати.


* * *

...Тим часом тривало свято.

Наші суперники-південці представили шановній публіці велику помпезну п’єсу - перед початком було оголошено, що всі побачать “Історію Ордену Лаша”. Юрба з-перед нашого помосту поступово перекинулася до сцени навпроти - ми й собі визирнули з цікавості.

“Історія” починалася з відрубування голови великій ганчір’яній ляльці - а голова та, з дозволу сказати, була пристебнута ґудзиками, наче комірець. По тому була священна примара Лаш - здоровенний хлопак на хідлях, до брів загорнутий у сірий плащ. Краї плаща за задумом автора були поточені хробаками, а щоб глядач подумав саме про вогку могилу, а не про скриню з міллю, до пелени було пришито кілька ситих дощових хробаків - Світле Небо, живе й радісне, - так, наче примара зібралася на риболовлю!

Публіка, однак, була вражена. Діти заверещали від ляку, священна примара завила, ніби кіт у березні, - он що значить догоджати глядачеві! Якщо священна примара мала справді такий вигляд - звідки ж у неї взялися послідовники?

Не встигла я про це подумати - і на тобі, ось і служителі Ордену Лаша на сцені з’явилися! Цілих четверо, тому що в жителів півдня велика трупа; спереду вони нагадували опудала в каптурах, а ззаду на кожному було намальовано по кістяку - це алегорично пояснювало, що брати Лаша насправді сіють смерть. Публіка зааплодувала, - кажуть, серед городян повно ще свідків Мору, того самого, що дев’ятнадцять років тому зжер половину мешканців округи; того самого Мору, що, за чутками, й викликаний був служителями Лаша...

Мене, на щастя, тоді ще й на світі не була; моя худа та бліда матінка полюбляла розповідати, яким могутнім, багатим і знатним був наш рід. Мор розправився з ним за кілька днів: мій дід і бабця, а також дядьки, тітки, кузени та кузини дісталися одній величезній могилі, їхній будинок - вогню, а майно - мародерам. Із усієї родини вціліли тільки моя мати і її молодший брат; рештки величезних колись статків розтанули протягом десяти років, моє дитинство минуло у величезній порожній кімнаті, де було повно породистих собак і рідкісних, безладно розкиданих книг...

По смерті матері дядечко запроторив мене до притулку, а вже Флобастер визволив звідти.

...Флобастер голосно дихав у мене над вухом - розумів, що жителі півдня мають успіх і нам доведеться добряче напружитися, щоб переманити до себе дурну публіку.

“Історія Ордену Лаша” завершилася всім на втіху - рожеволиця пані, яка зображала Справедливість, повалила “братів Лаша” в спритно відкинутий люк, звідки вони ще довго стогнали та скаржилися. Публіка ляпала в долоні, як скажена, - Флобастер із кислим виразом засичав на Муху, коли той спробував і собі заляпати.

Ми не починали ще з півгодини, тому що зовсім поряд зчинився двобій барабанщиків. Обоє були до вух обвішані своїми інструментами - та ще й поряд просто на землі стояв барабан-чудовисько завбільшки як криничний зруб. Гуркіт був такий, що хоч вуха затикай; юрба притупувала та підсвистувала, бідолахи зі шкіри лізли, їхні барабани ревли та плакали - і все-таки жоден не міг подолати суперника. Нарешті власник чудовиська скочив на нього ногами, затупотів щосили, застрибав, начебто йому п’яти припікало, зірвав шквал оплесків - і відразу ж із тріском провалився в барабан. На тому змагання скінчилося.

Настав наш час - і на суд глядачів було представлено “Гру про принцесу і єдинорога”.

Мені подобалася ця п’єса. Флобастер перекупив її в якогось мандрівного автора; там говорилося про принцесу (Гезина), котра покохала бідного юнака (Баріан), а лихий чаклун узяв та й перетворив її коханого на єдинорога. Як на мене, щоправда, коли вже ти чаклун, то яка тобі користь з перетворення шляхетних осіб на єдинорогів? Чи ж не можна чого бридкішого знайти - цебра там помийного, або драного черевика... Хоча спробуй зіграй потім п’єсу, де героя перетворюють на брудне цебро...

Мага грав Фантін - наш вічний лиходій. Він як ніхто вмів страшно супитися, кривити рота й лиховісно розтягувати слова; якщо по правді, то більше він анічогісінько й не вмів. Він був добросердний та дурний, наш Фантін. На таких воду возять.

Баріан і Гезина співали дуетом - Гезина мала тонкий, срібний голосок, від якого божеволіли не тільки купці на ярмарках, але навіть знатні добродії... Щоправда, Гезина поцілунку не дарувала без “ревної любові”. За моєї пам’яті таких “любовей” було шість чи сім.

Спектакль ішов собі потихеньку; ближче до фіналу публіка занудилася. Трішки зарадила лихові сцена перетворення - Муха щосили бив у мідний таз, Флобастер трусив шматком жерсті, а Баріан корчився в клубах диму (це я підпалила під помостом сніп мокрої соломи). І все одно до фіналу юрба перед нашою сценою помітно порідшала.

Жителі півдня вискаляли свої білі зуби. Треба було виправляти становище.

Муха швиденько оббіг публіку з тарілкою - менше половини - й відразу оголосив “Фарс про рогатого чоловіка”. До наших глядачів додалося ще кілька зацікавлених городян - отут-то я й побачила Пана Блондина.

Це було немислимо. Його голова підносилася над юрбою - таким собі м’ячиком на гребеш хвилі. Він був блакитноокий до непристойності - з будь-якої відстані очі його сяяли, ніби дві крижинки, підсвічені сонцем. Він був не те щоб молодий, але й старим назвати язик не повертався. Я в житті не зустрічала настільки шляхетних осіб; він був як ожила статуя, як бронзовий пам’ятник великому воїнові. Тепер цей пам’ятник поглядав у наш бік, роздумуючи, видимо, йти чи залишитися.

Пане Блондин, не йдіть!!!

Я ледве дочекалася, поки Флобастер, озброєний причандаллям канцеляриста, скінчить свій монолог - він, бачся, суворий чоловік, і дружина його - світоч чесноти.

Він ще договорював останні слова, коли на сцену вилетіла я - з накладними грудьми та відстовбурченим озаддям. Вилетіла, як горошина з трубки шибеника; на всій площі для мене існував зараз єдиний глядач.

Ах, я вірна жіночка, така доброчесна, така добропорядна, може, любий чоловік дозволить мені повишивати гладдю удвох з подружкою?

Подружка випливла з-за лаштунків, погойдуючись на тонких підборах. На світ з’явилися п’яльця завбільшки як обідній стіл; по мірі того, як я ніжно наспівувала: “Ах, подруженько, який складний стібок, який чудовий малюнок”, з подруженьки поступово злітали капелюшок, черевички, вуалька, сукня, корсет...

Муха залишився в самих штанях. Спереду їх відстовбурчувала величезна товста морквина; ми по-змовницьки перезирнулися та заслонились натягнутим на п’яльця простирадлом і від “чоловіка”, й від публіки.

Цю сцену можна грати нескінченно.

Ми з Мухою вперлися одне одному в лоби, стогнали й волали, хрипко дихали та виписували стегнами кривулі; я раз у раз виставляла ногу, оголену по коліно, а Муха ритмічно прочавлював натягнуту тканину своїм худим задом. Ми зображали пристрасть, як могли; чорні очі Мухи горіли дедалі палкіше, на верхній губі його виступали крапельки поту - підозрюю, що тієї миті він мав би успіх і без морквини...

А Флобастер тим часом промовляв монолог, і в голосі його звучало таке щире, таке невдаване самовдоволення, що публіка з ніг падала від надривного реготу.

Флобастер, здіймаючи руки, декламував:
- О часи! О розпуста! О лихо!

Розтлінний вплив усюди...

Хай псом на ланцюзі я буду,

Але розпусти погляд хай ніколи

Ні мужа, ні жони шляхетних не торкнеться...
За ним тихенько розсунулася завіса; невидимий публіці Баріан засів у “чоловіка” за спиною - і, на подив глядача, над тім’ям Флобастера звелися спершу гострі кінчики, далі перше розгалуження - й нарешті величезні гіллясті роги!

Юрба гримнула реготом, мало не надриваючи пупи. Роги росли дедалі вище, поки не закріпилися нарешті особливим чином у Флобастера на потилиці. Баріан вислизнув за завісу.

Флобастер підняв палець:
- А чи не піти до милої, чи не глянути

Як у товаристві найдостойнішої подруги

Моя дружина гладдю вишиває;

Так голуб білосніжний пробуває

В обіймах цноти.

Пташина безневинна, пухнастий ніжний кролик...


Цим “кроликом” він зовсім доконав публіку.

- Піди! - закричав хтось із юрби. - Піди подивися, ти, роззяво, на свого кролика!!!

Флобастер скептично стис губи й показав на свої рахунки:

- Труди... Труди не дозволяють мені відволіктися на хвилину...

Обличчя його під гіллястою короною було сповнене такої гідності, такої зворушливої зосередженості, що навіть я, котра бачила все це двісті разів, не втрималася й пирхнула. Ні, Флобастер, звісно, свавільний тиран і скупий до нестями - але він великий актор. Просто великий, і за це йому можна пробачити що завгодно...

Фарс добігав кінця - у дірочку натягнутої на п’яльця тканини я розгледіла нарешті свого Пана Блондина.

О Небо, він не реготав! Він іржав, як племінний жеребець. Обличчя його втратило аристократичну блідість, зробилося червоним, як помідор. Він реготав, дивлячись на Флобастера і його роги; і як же мені схотілося вискочити наперед і закричати на всю площу: я, я придумала цей трюк! Ви смієтеся з того що придумала, я, я, я!!!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка