Соціологія у (пост)сучасності зміст



Сторінка9/18
Дата конвертації30.12.2016
Розмір3.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Кулешов Александр

Белорусский государственный университет


(Беларусь, г. Минск)
Донорство крови в Беларуси: возможности социологической диагностировки
Летом 2011 г. (впервые с 2008 г.) в некоторых белорусских СМИ обсуждалась проблема дефицита донорской крови, проблема снижения донорской активности в стране. Если в 2008 году нехватка крови была связана с введением новых норм хранения крови и ее компонентов (был увеличен срок, в течение которого кровь находится на карантине), то в 2011 году это объяснили периодом отпусков. Интересно, что сообщения о «сезонном дефиците крови» появились сразу после принятия постановления Совета Министров от 2.06.2011 № 693 «О некоторых вопросах, связанных с донорством крови и ее компонентов». Вступив в силу 9.06.2011 г., данное постановление изменило (и, надо признать, действительно урегулировало) порядок предоставления компенсаций и доплат донорам. В то же время, однако, оно уменьшило материальную привлекательность донорства. В контексте рекордной инфляции в Беларуси в 2011 году, роста цен, а также учитывая отмену еще в 2007 г. большинства льгот почетным донорам с сохранением уже в течение нескольких лет размеров компенсаций за сдачу крови, можно утверждать, что материальное стимулирование донорской активности с лета 2011 года было значительно снижено. Самих же белорусских доноров уже никак нельзя называть «одними из самых высокооплачиваемых в мире», как раньше об этом говорил директор Республиканского научно-практического центра гематологии и трансфузиологии М. Потапнев. Однако в свете значительного (если не чрезвычайного) снижения донорской активности и возникшего дефицита крови и ее компонентов в ноябре 2011 года было принято решение о трехкратном увеличении размера компенсации донорам крови, что до некоторой степени решило проблему снижения донорской активности. Однако это же решение значительно обострило нравственные проблемы мотивирования доноров.

Материальное стимулирование доноров часто рассматривается как негативное, его принято считать основным фактором риска в работе Службы крови. Заместитель директора РНПЦГТ Э. Свирновская, подтверждая данное мнение, говорила: «Совет Европы ежегодно призывает глав европейских государств прекратить оплачивать донорам сдачу крови, при этом Совет Европы высказывает свою позицию о том, что все платные доноры – опасные доноры». Об этом же сообщает и Всемирная организация здравоохранения: «Сдача крови за вознаграждение зачастую привлекает к донорству маргинальные слои, которые используют этот процесс в качестве источника своего дохода. Многие люди из этой категории являются больными, в том числе ВИЧ-инфицированными... Основным стратегическим направлением ВОЗ в настоящее время является сбор крови на безвозмездной основе от добровольных здоровых доноров, которые сознательно и регулярно сдают кровь». Более того, «ВОЗ рекомендует странам, которые не перешли 100% на добровольное донорство крови, применять инновационные подходы к участию населения и привлечению молодежи, а также к разработке национальных программ донорства крови, чтобы увеличить число добровольных доноров, постепенно отказаться от доноров-родственников и ликвидировать платное донорство». Подчеркну, что резкий переход на безоплатное (безвозмездное) донорство, созвучный с резким снижением доходов от донорства, произошедшим в нашей стране летом и осенью 2011 года, вызывает серьезные опасения. К примеру, в Украине, где в последние десятилетия наблюдается резкий спад количества доноров (более чем в 2 раза), безоплатные доноры в 2008 г. составляли 92% и обеспечивали 82% всех кроводач. При этом потребности клинической медицины удовлетворяются лишь на 17 – 25% от норматива ВОЗ. Для успешного функционирования системы здравоохранения необходимо иметь, по меньшей мере, 40 кроводач на 1000 человек населения, в Украине этот показатель в 2010 году составил лишь 16 кроводач. При этом только 5% доноров в Украине являются активными донорами. Такое положение вещей свидетельствует о существовании явной связи между наличием компенсации за донорство и ее размером с донорской активностью населения.

Действительно, можно предположить, что мотивированные на получение выгоды доноры могут скрывать истинное состояние своего здоровья, вследствие чего возрастает риск сбора инфицированной крови. Тем не менее, экономическая ситуация в Беларуси и сформированное общественное мнение, надо думать, не способствуют рекомендованному ВОЗ восприятию донорства, а, следовательно, возникает задача разработки системы нематериального стимулирования донорства.

Наряду с изучением психологических особенностей доноров крови, к изучению факторов, влияющих на донорскую активность, следует привлекать и социологов. Было бы целесообразно провести социологический анализ донорства как деятельности, обеспечивающей выполнение важной общественной функции, ведь рассмотренная проблемная ситуация, по существу, является социальной, морально-нравственной, и, более того, общечеловеческой.

Результаты подобного исследования могли бы представлять интерес прежде всего для структур системы здравоохранения, связанных с заготовкой крови и ее компонентов. Кроме того, социологическое исследование проблем донорства крови в конкретной стране способно заинтересовать Всемирную организацию здравоохранения, Общество Красного Креста и т.п. международные организации, а также заинтересованные структуры гражданского общества.

Рассмотрение возможных рекомендаций позволит принять обоснованные решения, направленные на формирование системы нематериального стимулирования доноров, на привлечение новых людей в ряды «безвозмездно дарящих» кровь, а также позволит постепенно, под контролем и адресно, воздействовать на общественное мнение.


Кулик Марія

Запорізький національний університет

(Україна, м. Запоріжжя)
«Місця пам'яті» у конструюванні колективної ідентичності
Розбудова української державності потребує закріплення права на існування її устрою як у свідомості її громадян, так і в уявленнях представників інших держав. Це право на існування буде беззаперечним доказом того, що такий устрій, тобто кордони, міжнаціональні відносини та адміністративно-територіальний поділ, був завжди бажаним і тільки зараз реалізований. Для такої легітимізації устрою державна політика спрямовує увагу громадян та представників інших держав на події минулого цієї держави, що обумовлюють важливість збереження актуального стану державного устрою. Відповідно, особливої актуальності набувають дослідження соціальної пам'яті та її значення у конструюванні таких колективних ідентичностей, як громадянська, національна та територіальна.

Конструювання колективної ідентичності значною мірою реалізується через особливі засоби соціальної пам'яті, які спроможні забезпечити передачу певних значущих символів через покоління. Такими засобами можуть виступати природні або штучно сконструйовані об’єкти, що дозволяють здійснювати комеморативні практики, спрямовані на підтримання спільної ідентичності. Ці засоби в роботах французького дослідника П. Нора отримали назву «місця пам'яті». Вони представляють собою залишки, – крайню форму, в якій існує комеморативна свідомість, – що функціонують в географічному, часовому та символічному просторі та різною ступені включають в себе три складові: матеріальну, символічну та функціональну[2, с.26].

Особливого значення у конструюванні колективної ідентичності набуває історія формування соціальної групи, до якої ми себе відносимо. Саме історія створення та переломні моменти, пов’язані з життєдіяльністю спільноти, обумовлюють важливість її функціонування, легітимізуючи тим самим її існування. Найбільш яскравим прикладом закріплення переломних моментів спільноти у «місцях пам'яті» вважаємо культ мертвих, що був детально проаналізований в роботах Р. Козеллека на прикладі конструювання образу Невідомого солдата як національного символу в Європі [1, 22]. Дослідник вважає, що саме з початком встановлення пам’ятників Невідомому солдату «героїчна смерть людей використовувалась для легітимізації держав та їхньої політики, оскільки національна єдність мала забезпечуватись та зберігатись Невідомим солдатом, який повинен був символічно відповідати за це». В умовах монархії, коли історичними постатями, що мали легітимізувати державний устрій, виступали самодержавці, їм і встановлювалися пам’ятники. Таким чином, пам’ятник Невідомому солдату являє собою те саме «місце пам'яті», що визначає місце здійснення комеморативних (спрямованих на спільне пригадування) практик та визначає конструювання в даному випадку громадянської ідентичності.

Німецький дослідник Ф. Шенк зазначає, що розповідь про власне минуле дає окремій людині уявлення про традиції та велич спільноти, надає йому відомості щодо істотних рис, що конституюють «Ми-групу» [3, с.14]. Серед цих істотних рис особливе місце посідають образи друзів та ворогів, критерії приналежності та виключності, а також видатні історичні персонажі в якості взірців та фігур ідентифікації. Оскільки для формування колективної ідентичності необхідною є реалізація комеморативних практик, визначені риси закріплюються у «місцях пам'яті».

Саме історії з минулого спільноти представляють її членам образи друзів і ворогів, покладені в основу формування «Ми-ідентичності», оскільки необхідною умовою для формування образу «Ми» є усвідомлення існування груп, що представляють протилежну спільноту («Інші», або «Не-ми»). Таким чином, образи друзів дають уявлення про наявність певних спільних суттєвих рис, що відзначають належність до певної групи. Образи ворогів уточнюють ці суттєві риси, позначаючи факт наявності людей, яким не властиві означені риси. При окресленні образів друзів та ворогів виділяються риси, які виступають певними критеріями приналежності або виключення.

Але означені риси можуть бути доволі абстрактними і не зрозумілими, у зв’язку з чим мають бути запропоновані в якості прикладів конкретні люди, що уособлюють єдність наведених рис. В якості таких «фігур ідентифікації» можуть виступати видатні історичні персонажі, полководці, діячі культури, науки, спорту тощо. Німецьким дослідником Ф.Б. Шенком було здійснено першу спробу аналізу образу О. Невського як одного з «місць» руської культурної пам'яті [3]. Аналіз доступних джерел щодо постаті О. Невського засвідчив поступову зміну його образу в масовій свідомості, що репрезентує його як святого, чудотворця, князя, політика, дипломата, захисника, ворога, патріота. Але всі ці зміни сенсу «місця пам'яті» не позначаються на самому факті його існуванні. Так після Жовтневої революції образ О. Невського не зникає, а змінюється з «величного державного діяча» на «ворога», залишаючись при цьому фігурою ідентифікації, що пов’язана із формуванням образу «інших». Таким чином, закріплені у масовій свідомості «місця пам'яті» в ситуаціях докорінних соціальних змін не зникають, а, радше, змінюють свій сенс, який певним чином коригується владними структурами.

Отже, у конструюванні колективної ідентичності особливого значення набувають історія створення спільноти та переломні моменти її існування, оскільки вони певним чином легітимізують її у масовій свідомості. Задля цього історія має містити відомості щодо суттєвих рис, які конституюють «Ми»-групу, надавати образи друзів та ворогів, визначаючи тим самим критерії приналежності та виключення, а також визначати видатних історичних персонажів в якості взірців та фігур ідентифікації.

Література: 1. Козеллек Р. Невідомий солдат як національний символ в Європі / Історичні пошуки ідентичності: українсько-німецький колоквіум. – К.: Дух і літера, 2004. – 144 с. 2. Франция-память / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж. – СПб.: Издательство СПб университета, 1999. – 328 с. 3. Шенк Ф.Б. Александр Невский в русской культурной памяти. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 592 с.
Куц Мирослава

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)
Концептуалізація поняття «сучасний стиль життя»

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка