Соціологія у (пост)сучасності зміст



Сторінка8/18
Дата конвертації30.12.2016
Розмір3.69 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Коростильова Олена


Національний авіаційний університет

(Україна, м. Київ)
Професійне самовизначення молоді як актуальна проблема соціологічного дослідження
В умовах кардинальних змін, що відбуваються в українському суспільстві, відкриваються нові віхи в будь-якому процесі, в тому числі, й у професійному самовизначенні молоді. Високий ступінь інтегрованості професійного самовизначення в сферу соціальних відносин надає цьому процесу особливе значення в контексті сучасних перетворень.

Професійне самовизначення – це процес формування особистістю свого ставлення до професійно-трудового середовища та спосіб самореалізації цієї особистості.

Глибоко та масштабно проблема професіонального самовизначення вивчалась такими соціологами, як Є.І. Головаха, В.Л. Оссовський, М.Х. Титма, В.М. Шубкін, В.О. Ядов. На їхню думку, частково обумовленою соціокультурною ситуацією того часу, професійне самовизначення являло собою врегульований процес, спрямований на гармонізацію суспільного організму в цілому. Також розробкою окремих аспектів цієї проблеми займались І.М. Попова, В.І. Паніотто, І.О. Мартинюк, В.Ф. Черноволенко. У контексті ринкових реформ професійне самовизначення розглядалося в статтях М.А. Шабанової, Л.Г. Сокурянської, Т.В. Ковальової.

Процес самовизначення особистості у будь-якій сфері – це екзистенційно-соціальне конструювання та відбір альтернатив особистістю в умовах соціального середовища, соціально-психологічний процес. Починаючи з 80-х років, велика увага при вивченні мотиваційної складової професійного самовизначення, ціннісних орієнтацій, саморегуляції особистості приділяється досягненням психологічної науки. Багато вітчизняних соціологів посилаються на праці Л.С. Виготського, який займався вивченням процесів самовираження особистості, на А.Н. Леонтьєва, його теорію діяльності та діяльнісного розуміння природи особистості, а також на ідеї функціонального аналізу пізнавальних процесів С.Л. Рубінштейна, Б.Г. Ананьєва.

Аналіз праць радянського періоду показав, що дослідження проблеми професійного самовизначення у той час відбувалося ідеологізовано. Сфера дослідження обмежувалась вивченням професійного самовизначення до моменту вступу до ВНЗ, і лише в останні десять-п’ятнадцять років почали з’являтися науково-дослідницькі праці, присвячені професійному самовизначенню випускників вищих навчальних закладів. Процес професійного самовизначення включає в себе складну програмно-функціональну діяльність індивіда, яка полягає в інтеріоризації норм та цінностей, в усвідомленні потреб та здійсненні адекватного професійного вибору, у виробленні стратегій реалізації професійного вибору та включення в трудову діяльність. У цьому контексті також слід звернути увагу на дослідження проблеми мотивації професійного самовизначення, що глибоко аналізувалась такими дослідниками, як А.Г. Здравомислов, Н.Ф. Наумова, В.Г. Немировський. Так, В.О. Ядов аналізував процеси мотивації та розвивав концепцію диспозиційної регуляції діяльності особистості. Мотивацію в навчальній діяльності вивчали В.В. Столін, М.І. Алєксєєва, В.І. Шкуркін. Але на сьогодні не досить ґрунтовно розроблена проблема мотивації професійної діяльності молоді в динамічному аспекті.

Отже, звертаючись до проблеми професійного самовизначення молоді, дослідники звертають увагу на багатомірність та багатоступеневість даного процесу, в якому виділяються аспекти, що пов’язані не тільки із внутрішньою мотивацією вибору професії, але й із завданнями, які суспільство ставить перед особистістю, з процесом формування індивідуального стилю життя, частиною якого є професійна діяльність.


Криворучко Наталія

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

(Івано-Франківськ, Україна)
Страх як визначальна характеристика

поведінки громадян на пострадянському просторі
Сучасна цивілізація із своїми викликами та перспективами створює необхідність формування нових парадигм мислення, свідомості та поведінки. В добу глобалізації форсований розвиток суспільних та державотворчих процесів робить очевидною необхідність розглядати страх як соціально-політичний, культурний феномен, що породжує різні форми тоталітарно-диктаторських та інших маніпулятивних режимів, а також консервацію усталених суспільних ієрархій.

Стихійні бунти та соціальні вибухи, локальні конфлікти та конфлікти глобальних масштабів стали типовим явищем нашого сьогодення. Невпевненість у заданому напрямку руху, обраних соціальних стратегіях породжують не лише страх перед новим та невідомим, але й консервують застарілі ознаки режимів, породжують армії апологетів, які відстоюють існуючі або нещодавно ліквідовані системи та устрої. Під впливом цього незмінними залишаються моделі поведінки та дезактивуються цінності, які не функціонують у нових умовах.

У посттоталітарних державах, до яких не лише територіально, але й – поки що –ментально належить і Україна, почуття страху лише деякою мірою послабило свою вагу (у порівняні з попередньою епохою СРСР), фактично трансформувавшись в одну із форм інстинкту, закріпившись в позасвідомій історичній пам’яті. Нове покоління, що прийшло на зміну поколінню, породженому радянською системою (тут йдеться про Східну Європу впродовж останніх десятиліть), не встигло виробити механізми самодостатності, фундаментально нові мисленнєві моделі та зразки соціальної поведінки. Натомість воно формує ілюзію самодостатності та імітує діяльність.

Попри миттєві спалахи незгоди та нестабільні намагання відстоювати власну позицію («живий ланцюг» 1991, «Помаранчева революція» тощо), сучасне покоління нездатне створити повноцінний стратегічно спрямований простір з окресленим магістральним рухом. Однією з причин існуючої ситуації є «страх» як надзвичайно розгалужений, мутований та видозмінений, системно адаптований «вірус», який спричинив «захворювання» соціальної та метакультурної системи, якою є Україна на сьогоднішній день.

Впродовж ХХ століття проблеми страху у розглядали у своїх розвідках такі дослідники, як Р. Бультман, М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, С. Московічі. Серед російських вчених проблему страху досліджували М. Бердяєв, К. Леонтьєв, В. Андрусенко, Ю. Лотман, Д. Ольшанський. Цю ж проблему розглядали українські дослідники: А. Єрмоленко, Л. Гандзюк, В. Малахов, Н. Паніна, А. Романова, М. Савина, О. Туренко, Н. Хамітов.

Однак, при дослідженні даного феномену очевидною є проблема відсутності єдиного комплексного теоретико-методологічного та системно упорядкованого філософського обґрунтування даного поняття та термінологічного апарату його дослідження. В науці склалось кілька основних підходів до вивчення страху як категорії буття, що загалом окреслює хитку і нечітку епістемологію соціальної реальності. Страх як фізіологічний інстинкт самозбереження, притаманний людському організму на кожному з етапів його розвитку (слідом за З. Фрейдом: від «постродового» страху до «страху смерті»). У сучасній психологічній енциклопедії «страх» визначається як негативний емоційний стан, що виникає у людини при появі уявної або реальної загрози для життя чи благополуччя. Отже, це є стан, який попереджує про небезпеку, перешкоджаючи продовженню впливу негативних факторів на людину.

На сьогодні вектор страхів сучасної людини зміщується: зі страху, зверненого на зовнішній світ (страху перед природними катаклізмами, світовим тероризмом), на страх внутрішній (наприклад, перед владою). Але, як показує історичний досвід, така форма страху спричинює втрату адекватності, самодостатність та відчуття міри втрачаються, перетворюються в параноїдальний абсолют.

Відчуваючи небезпеку за своє майбутнє, людина створює запаси, які перевищують її потреби. Це знижує у неї відчуття тривожності та створює ілюзію безпеки, влади над тими чи іншими речами. Страх має велике мотиваційне значення у процесі суспільних відносин, впливає на соціальні, психологічні, економічні процеси, настрої людей. Часто він створює певні установки, стереотипи, моделі поведінки і типи мислення тих чи інших соціальних груп.

Страх як ментальна характеристика перешкоджає самоорганізації громадян та творенню з хаотично налаштованих частинок цілісного організму з синергетичною енергією (стратегією) руху та розвитку. Трансформація страху сьогодні задає рух не лише політичним, але й соціальним, громадянським процесам та навіть родинним статусам. Страх необхідно розглядати як окремий, важливий та дуже вагомий чинник сучасних економічних, геополітичних та ін. процесів.

Гіпертрофована урбанізація, масова освіта та масовізація культури, що супроводжуються зникненням сіл, традиційної культури та відмиранням виключно українських традицій тощо – усе це є наслідком страху невизнання своїх коренів, національного положення та історичного значення.

Таким чином, страх є невід’ємним елементом культури будь-якого суспільства. Це не лише одна з емоційних реакцій людини на подію (зовнішній подразник), але й елемент поведінки та типу мислення. Вони актуалізуються у перехідні періоди, при авторитарних режимах, у закритих економічних, політичних системах та ін. Нині українське суспільство, що страждає на послаблення особистості та створює парадоксальну керовану ним систему, названу державою, у значній мірі послуговується страхом як основним інструментом формування системи. Намір створити державу, яку б поважали співгромадяни, призводить до прямо протилежного результату, породжує страх і ненависть.
Кузьменков Владимир

Государственный университет – учебно-научно-производственный комплекс

(Россия, г. Орёл)
Социально-политические трансформации в постсоветской России
Долгое время после октября 1993г., несмотря на общую демократическую направленность, доминирующей научной точкой зрения в вопросе перспективы установления типа политического режима в России являлся авторитаризм, при том, что различия теоретических позиций ученых обнаруживались не только в специфике его определения, но и в выявлении его социальной сущности.

От возможности установления авторитарного режима в Российской Федерации предостерегали такие исследователи как Д. Фурман, И. Клямкин, А. Галкин и Ю. Красин. По их единодушному мнению, «вползание» России в авторитарную ситуацию – состояние, при котором правящие группировки, сохраняя фасад конституционного строя, фактически узурпируют властные функции, – будет способствовать блокировке демократических каналов осуществления власти. Это и подтвердила в дальнейшем российская практика: подавляющая часть собственности крупных предприятий без какого-либо контроля со стороны институтов гражданского общества была передана в частные руки посредством денежной приватизации, которая свелась к их продаже заранее намеченным владельцам за символическую цену. Приватизация, проведенная в атмосфере беззакония, а потому противоречащая принципам политического либерализма, привела к появлению нового класса собственников, стремящихся к укреплению своих политико-правовых позиций.

Оценку социальной сущности приватизации дал российский философ А.А. Зиновьев в книге «Кризис коммунизма». Исходя из предпосылки о том, что «коммунизм есть всеобщая организация населения страны в систему отношений начальствования и подчинения», он определил смысл социально-экономических преобразований как разрушение коммунистических коллективов. Формально приватизация имела целью развитие предпринимательской активности населения, переход к рыночным отношениям и отказ от патернализма государства советского времени. Однако латентное разрушение аграрного и промышленного секторов обернулось разрушением первичных социальных групп и изменением всей социально-политической среды жизнедеятельности человека.

Одной из главных проблем конца 90-х годов XX в., исключающей возможность перехода к демократическому управлению страной, являлась «сверхмногопартийность», в результате которой ни одна партия не обладала реальной властью в силу сосредоточения всего ресурса влияния в руках президента. Анализируя сложившуюся обстановку, А.А. Зиновьев спрогнозировал два пути выхода из ситуации: появление множества «клонированных», социально одинаковых и послушных власти партий, либо возникновение партии власти вроде КПСС. По существу, А.А. Зиновьев оказался прав в своих прогнозах: во-первых, партия власти «Единая Россия» создалась посредством слияния ряда центристских партий; во-вторых, российский Президент, легитимизирующий свои полномочия через парламент, назначен скрытыми акторами политического процесса, что, в определенной степени, сближает выборы Президента России с выборами Генсека СССР; в-третьих, появление партии «Единая Россия» выступило эффективным механизмом выстраивания вертикали власти.

Политическая стабильность, установившаяся с приходом к власти В.В. Путина, прямо повлияло на трансформацию социальной структуры общества. По данным Л.А. Беляевой, к 2006 г. чётко определились тенденции уменьшения численности бедных и роста доли обеспеченных граждан. Однако же это вовсе не свидетельствовало о коренном улучшении профиля стратификации: слой «нищих» и «бедных» в 2006 г. составлял 33% от всего населения, слой «необеспеченных» – 21%, быстро растущий слой «обеспеченных» – 29%, «богатые» насчитывали 11%, причем доля этого слоя не меняется с 1998 г., когда он сформировался. Слой «богатых» отличается высокой концентрацией доходов и собственности: в 2000-2005 гг. коэффициент фондов повысился с 13,9 до 14,8 раз, и это произошло наряду с повышением доходов бедных.

В целом, можно сделать вывод, что в 1990-2000-е годы в России сама сфера социального претерпевала существенные изменения. Современное российское общество – гибрид, состоящий из нескольких политических культур. Поэтому вполне справедливо А.А. Зиновьев определяет политический режим современной России выражением «политический Квазимодо» в силу смешения в нем самых разных феноменов: за счет фрагментов коммунизма наше общество продолжает выживать; элементы капитализма легитимизируют власть; принципиально новым явлением выступает неофеодализм, характеризующийся тем, что глубокое разделение общества по социальному положению привело к равнодушию обывателя и высокой степени конформизма. Приватизация социальной сферы, или то, что Ю. Хабермас назвал процессом «рефеодализации общественной сферы», выступает сегодня одной из важнейших характеристик российского общества. Крупные корпорации, как национальные, так и транснациональные, начинают постепенно контролировать через СМИ общественную сферу и государство, при этом последнее выступает все более активным актором частной сферы, размывая границы частного и общественного, превращая граждан в потребителей. Кроме того, только политическая элита способна сегодня артикулировать свои интересы и поддерживать свою власть через СМИ, абсолютное же большинство населения обречено на поиск собственной идентичности, языка, самосознания, и, как следствие, на постоянную манипуляцию со стороны власти с целью создания иллюзии тождества власти и народа.

В современной России кризис социального выражается в распаде социального взаимодействия, которое предельно унифицируется и фрагментируется при активном содействии власти. Она же берет под строгий надзор любую общественную организацию, в т.ч. группы интересов, превращая их в политические и потому контролируемые. По нашему мнению, крах социального напрямую связан с тяжелейшим состоянием русского народа, стоящего перед фактом схода с исторической сцены или полного исчезновения. Демографическая депопуляция выражает психологическую усталость народа, потерю того, что А. Шопенгауэр назвал «волей к жизни». Поэтому сегодня главным выбором русского народа является альтернатива: стать лучше или исчезнуть.
Кузьмін Віктор

Класичний приватний університет

(Україна, м. Запоріжжя)
Технологізація соціалізації студентів-сиріт у ВНЗ
Кризовість сімейних відносин, проблемність демографічної політики призводять до появи такої соціальної групи, як сироти. Держава забезпечує їм конституційне право на доступність вищої освіти. В рамках авторського дисертаційного дослідження у 2011 році було проведено соціальне діагностування студентів-сиріт України. Як виявилось, мало в якому ВНЗ робота із сиротами йде належним чином. При аналізі оцінки сиротами роботи кураторів академічних груп видно, що вона проводиться недостатньо: 19% сиріт на питання «Як часто Ви спілкуєтесь з куратором групи?» відповіли, що не знають, хто це; «Кожні півроку» – 13%; «Раз на рік» – 14%. Загалом, 46% сиріт не мають необхідного контакту із кураторами академічних груп. Ніхто зі студентів-сиріт не зазначив, що їм допомагають соціальні працівники, психологи, представники студентських соціальних служб та центрів соціальних служб тощо, хоча відповідні відкриті питання у анкеті були.

Діяльність ВНЗ України має бути організована так, щоб діяли створені передумови успішного навчання та виховання сиріт. Посадовими особами-агентами соціалізації сиріт у ВНЗ можуть бути: соціальний працівник (головний виконавець соціальної технології); юрист (фахівець юридичного відділу, до компетенції якого входить юридичне та економічне консультування студентів-сиріт), психолог (який надає психологічну допомогу), адміністрація факультету та ректорат ВНЗ, які виконують виховну та координаційну роботу. Також важливою може бути допомога первинних профспілкових організацій студентів та органів студентського самоврядування.

Проаналізувавши проблемність соціалізаційних взаємодій, ми пропонуємо включити до посадових інструкцій вищезазначених агентів соціалізації основні види робіт за основними напрямками адаптації та соціалізації цієї специфічної групи студентства. Відтак, посадова особа, що працює із сиротами, з нашої точки зору, може і має:

- сприяти зарахуванню абітурієнтів пільгових категорій до навчання за спеціальностями ВНЗ з урахуванням профорієнтаційної складової;

- організовувати надання всіх передбачених законодавством України пільг згідно з фаховим висновком юридичного відділу ВНЗ, готувати відповідні проекти наказів, розпоряджень тощо;

- приймати участь у першочерговому поселенні до студентських гуртожитків (у разі потреби) та відповідно до статусу у звільненні від сплати за проживання;

- організовувати облік, видачу, повернення і списання бланків «Єдиних квитків» згідно з передбаченими законодавством України пільгами;

- щорічно залучати студентів до соціальних заходів, які проводяться у ВНЗ та місті (за можливістю – із наданням грошової допомоги та матеріальних цінностей);

- під час навчання студентів пільгових категорій постійно видавати безкоштовно квитки на культурно-мистецькі, спортивно-масові заходи, які проводяться у ВНЗ та місті;

- сприяти в наданні студентам-сиротам безкоштовних путівок до санаторію-профілакторію університету, сезонного оздоровлення тощо. За необхідності залучати кошти комісії соціального страхування, стипендіального фонду ВНЗ, профспілок, органів студентського самоврядування, потенційних спонсорів тощо.

- на постійній основі проводити контроль за станом здоров’я за допомогою органів охорони здоров’я, установ за місцем проживання сиріт;

- додатково до факультетських заходів з виховання та корекції (куратори академічних груп та інші особи, які мають відповідати за виховну роботу на факультеті) проводити виховну та корекційну роботу. Якщо студенти з числа пільгових категорій не встигають виконати навчальний план, соціальний працівник сприяє в подовженні сесії для ліквідації академічних заборгованостей перед адміністрацією відповідних факультетів та ВНЗ;

- кращих студентів залучати до громадської, спортивно-масової та інших видів роботи у громадських засадах, що поліпшить адаптивні можливості цієї соціальної групи при подальшому працевлаштуванні;

- обробляти показники деканатів у частині відвідування занять студентами-сиротами;

- сприяти у питанні постановки на облік для отримання житла у районних адміністраціях за місцем проживання сиріт, БТІ тощо; надає змістовні рекомендації студентам-сиротам щодо особливостей постановки на цей облік, сприяє отриманню відповідних довідок з різних установ. У разі наявності житла сприяє у збереженні права на житло (яке було успадковане від батьків чи інших рідних);

- організовувати колективні зібрання студентів-сиріт зі спільним обговоренням основних питань їх життєдіяльності

- за необхідності залучати інших виконавців соціальної роботи (юристів, психологів, адміністрацію факультету та ректорат ВНЗ, тощо);

- представляти інтереси сиріт в органах державної влади та місцевого самоврядування (за дорученням ВНЗ).

- залучати служби у справах дітей, Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, студентські соціальні служби ВНЗ;

- сприяти забезпеченню та дотриманню рішень органів опіки та піклування.

Останнім часом на загальнодержавному рівні ведеться також державна політика зі створення у кожному ВНЗ структурного підрозділу зі сприяння працевлаштуванню студентів та випускників-сиріт. Є певні надії щодо серйозності намірів держави забезпечити кожного випускника першим робочим місцем, і тим самим сприяти соціальному становленню випускників. Ще одним віянням є створення психологічних служб ВНЗ, підстави для створення яких вже давно назріли, але дії державних установ в черговий раз чомусь зупинились.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка