Соціологія у (пост)сучасності зміст



Сторінка7/18
Дата конвертації30.12.2016
Розмір3.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Литература: 1. Бурдье П. О символической власти // Бурдье П. Социология социального пространства / Пер. с франц.; Отв. ред. перевода Н.А. Шматко. – М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2005. – С.91. 2. Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть// Бурдье П. Практический смысл / Пер. с фр. — СПб.: Алетейя, М.: «Институт экспериментальной социологии», 2001 г. — С. 181. 3. См. например: Рольф М. Советские массовые праздники / [пер. с нем. В. Т. Алтухова]. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009. — 439 с.; Глебкин В.В. Ритуал в советской культуре. – М.: «Янус-К», 1998. – 168 с. и др. 4. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма / Пер. с англ. В. Николаева. — М., 2001. – С. 28-29. 5. Путин В.В. Выступление на церемонии вручения государственных премий в области литературы и искусства за 1999 год / 12 июня 2000 года. [Электронный ресурс]. URL: http://archive.kremlin.ru/appears/2000/06/12/0001_type122346_125348.shtml (дата обращения 06.04.2010). 6. Путин В.В. Выступление на торжественном приеме, посвященном Дню народного единства / 4 ноября 2005 года. [Электронный ресурс]. URL: http://archive.kremlin.ru/appears/2005/11/04/1615_type82634type122346_96690.shtml (дата обращения 08.04.2010). 7. Путин В.В. Выступление на церемонии вручения государственных премий в области литературы и искусства за 1999 год. 8. Праздники: мониторинг. 28.04.2005/ Сайт ФОМ. [Электронный ресурс] URL: http://bd.fom.ru/report/cat/job_and_leis/lei_/of051702 (дата обращения 28.01.2012).
Зайдель Марина

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)
П. Андерсон і Р. Лахман: два погляди на виникнення капіталізму в Західній Європі в епоху ранньої сучасності
Криза світового капіталізму, що супроводжується поступовим перетворенням економічної моделі світу, як ніколи актуалізує проблему дослідження логіки його зародження, що певною мірою дозволяє якнайширше зрозуміти сутність та генезу цього феномену. Веберіанське та марксистське трактування переходу до капіталізму задали загальний мейнстрим вітчизняних соціальних наук, відкидаючи на периферію наукового дискурсу альтернативні трансдисциплінарні ідеї дослідження передумов зародження капіталізму.

Особливу цінність для розуміння природи сучасного капіталістичного світу відіграє дослідження Перрі Андерсона («Походження абсолютистської держави»), в фокусі уваги якого опиняється трансформація європейських держав від Середньовіччя до Нового часу при переході до абсолютизму, що закладає передумови виникнення капіталізму та національної держави. Представляючи «нових лівих» та досліджуючи становлення капіталізму в межах марксистської парадигми, П. Андерсон критикує лінійне розуміння історичного часу, акцентуючи на тому, що зміна однієї формації іншою (за Марксом) – помилкове розуміння логіки становлення капіталізму. Відповідно, капіталізм не приходить на зміну феодалізму, оскільки «цей унікальний перехід до капіталізму в Європі зробив можливим зв’язок античності і феодалізму» [1, с. 389]. Поштовхом до капіталізму став саме синтез залишків минулих епох: відродження античності (класична спадщина римського права) та розквіт міст як центрів виробництва, що стали первинними центрами накопичення капіталу. Вирішальним ривком капіталізму до перемоги, на думку П. Андерсона, стало сходження абсолютистської держави, яка була «складним поєднанням підйому міської буржуазії та зростаючим первісним накопиченням капіталу в міжнародному масштабі» [1, с. 397]. Концентрація влади в руках монарха співіснувала з таким антагоністичним процесом, як збільшення прав власності аристократичних феодалів, що, власне, і стало утримуючим фактором для встановлення деспотичних чи тиранічних режимів, які виникли на Сході. Незважаючи на тиск з боку монарха та низку спроб феодальних бунтів, від початку та до кінця абсолютизму феодали не втрачали політичної влади, володіючи при цьому значною часткою власності. Таким чином, абсолютизм, який мав утримувати аристократію, насправді лише підсилював її позиції в державі, виступаючи своєрідним імунітетом від загрози незадоволення та виступів народних мас.

Дещо інакший погляд на розвиток цього історичного проміжку має Ричард Лахман («Капіталісти мимоволі»). Капіталізм є результатом раціоналізації суспільного життя, однак не в тому значенні, який вкладав в цей вираз М. Вебер, – середньовічні європейці теж були раціональними. Для Середньовіччя характерний випадковий розвиток різних політик та економік, в будь-якому разі, однак, обумовлений прагненням акторів до покращення власних соціальних позицій. Ці довгострокові зміни, які певною мірою й досі визначають логіку функціонування соціально-політичних структур, стали результатом прагнення еліти та нееліти до забезпечення власного виживання. Отже, за Р. Лахманом, агентами переходу до капіталістичних суспільних відносин стали не індивідууми чи класи, а саме еліти, які діяли заради себе, прагнучи захистити привілеї та повноваження, якими вже володіли, таким чином несвідомо ставши каталізаторами розбудови нових соціальних відносин, засобу виробництва та політичних інститутів Нового часу. Якщо для Середньовіччя характерним є спадкове набуття статусу членами еліти в разі загибелі вельмож у чисельних локальних протистояннях та війнах, то епоха Ренесансу ознаменувалася боротьбою еліт за контроль над церковною власністю та повноваженнями, що спричинило необхідність мобілізації, підтримки мас (нееліт). Тоді «конфлікт між елітами став первинним, а конфлікт з селянством – вторинним, фактором, що визначили форми власності, найманої праці та держави» [2, с. 414].

Р. Лахман, спираючись на траєкторію розвитку міст-держав Північної Італії, наполягає на тому, що міжелітний конфлікт призводить до становлення капіталізму в тому разі, якщо влада втілена у виробничих відносинах, а тоді в боротьбі за збереження існуючих позицій «ніхто не міг передбачити економічних результатів своїх політично мотивованих вчинків» [2, с. 414]. Суперництво між множинними елітами загальмувало можливість олігархів консолідувати владу, що дозволило містам спочатку стати автономними, а потім – здобути незалежність. Прагнучи максимізувати власні інтереси, представники еліти залучались підтримкою мас задля боротьби з конкуруючими елітами, однак Реформація, значну увагу якій приділяв М. Вебер, на відміну від Середньовіччя, значно розширила можливості для ефективної діяльності мережі союзів між елітами та неелітами; проте «фундаментальні трансформації відбулись тоді, коли нееліти були здатні увійти в союз з елітними фракціями і добитися поступок, які давали довгострокові права всім переможцям» [2, c. 431].

Концепції П. Андерсона та Р. Лахмана не просто доповнюють науковий дискурс новими підходами до розуміння фундаментальних змін, що відбулись в минулому, але й мають певну методологічну цінність у дослідженнях сучасного капіталістичного світу та соціальної боротьби, що виникла внаслідок падіння соціальної держави та зміни формату відносин між державою та приватним капіталом в умовах нескінченного накопичення та кризи державних інститутів, що нездатні впоратись з глобальними викликами сьогодення.

Література: 1. Андерсон П. Родословная абсолютистского государства / П.Андерсон; [пер. с англ. И.Куриллы]. – М.: Издательский дом «Территория будущого» (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского), 2010. – 512 с. 2. Лахман Р. Капиталисты поневоле: конфликт элит и экономические преобразования в Европе раннего Нового времени / Р.Лахман; [пер.с англ. А.Лазарева]. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2010. – 456 с.
Звонок Александр

Восточноукраинский национальный университет имени В. Даля

(Украина, г. Луганск)
Развитие интернет-сообществ религиозной направленности в контексте виртуализации украинского социума
В настоящий момент в нашем обществе все более актуализируется проблема ориентации на взаимодействия посредством информационных технологий во всех сферах коммуникации. Можно говорить о приобретении нашим социумом черт сетевого общества, в основе которого лежит использование информационных сетей, и элементами которого являются проблемно-ориентированные виртуальные сообщества. Согласно одному из определений, виртуальное или Интернет-сообщество – это «новый тип сообщества, который функционирует в электронном пространстве и представляет собой объединение пользователей сети в группы с общими интересами для работы в электронном пространстве, используя при этом интернет-технологии» [1].

Важным индикатором повышения роли интернет-сообществ в жизни пользователей всемирной сети стало образование сообществ религиозной направленности. Данный процесс свидетельствует о все большем проникновении религиозных отношений в виртуальное пространство. Учитывая важность института религии в нашем обществе и значительное влияние его на общественное сознание, мы считаем целесообразным охарактеризовать основные тенденции вышеназванного процесса становления религиозных интернет-сообществ в украинском сегменте сети Интернет.

В Украине, согласно данным Internet World Stats, по состоянию на июль 2011 года насчитывалось около 15 млн. 300 тыс. пользователей сети Интернет или 33,9% от всего населения страны [2]. Учитывая, что, по данным этого же ресурса, в 2000 году в Украине насчитывалось лишь 200 тыс. пользователей (0,4% от всего населения), можно говорить о стремительном росте охвата интернет-технологиями нашего общества за последние 12 лет – в 76,5 раза (по сравнению с 2000 годом). Вместе с развитием Интернета в Украине происходило и постепенное становление украинских религиозных интернет-сообществ.

Сегодня многие церкви, религиозные организации и конфессии предпочитают иметь собственный информационный портал или форум как средство повышения собственного престижа и способ привлечения дополнительных участников. Так, в рейтинге информационного портала Bigmir.net по состоянию на январь 2012 года содержались данные о 1034 ресурсах украинского сегмента всемирной сети, связанных с религией. Многие из них представляют не только доминирующие на территории Украины религиозные конфессии, такие как православие или протестантизм, но и малораспространенные религиозные течения, например, кришнаизм или сайентологию. Согласно рейтинговому сайту www.topping.com.ua, крупнейшим украинским религиозным ресурсом на январь 2012 года являлся www.invictory.org. Этот Интернет-портал объединяет десятки тысяч христиан со всей Украины, состоит из более чем 60 разделов, а также содержит сотни ссылок на христианские сайты в Сети.

Подобные ресурсы не только позволяют их участникам общаться между собой в Интернете, но и обеспечивают возможность координирования совместных мероприятий участников сообществ и оказание ими помощи друг другу. Использование аналогичных ресурсов других конфессий, а также межконфессиональных (таких, как www.religion.in.ua), обеспечивает лучшее освещение деятельности организаций религиозной направленности и их популяризацию в украинском обществе. Кроме того, существование религиозных Интернет-сообществ оказывает значительное влияние на социально-демографический состав верующих различных религиозных течений в нашем государстве. Некоторые исследователи, занимающиеся проблемами религии, например, М. Лукина, отмечают, что использование религиозными организациями интернет-технологий приводит к привлечению в их ряды большего количества пользователей Интернета, среди которых много подростков и молодых людей с высшим образованием, то есть обычно религиозно неактивных слоев населения. Интернет также устраняет национальные и расовые барьеры, делая открытыми для диалога даже самые закрытые структуры, и, как следствие, разрушает основу религиозного шовинизма и конфессиональной ксенофобии. Свобода и анонимность виртуальных сетевых сообществ дает возможность самовыражения и обмена опытом их участников. Это создает все возможности для многостороннего межконфессионального взаимодействия в рамках сети Интернет, что может впоследствии привести к снижению конфликтности между конкурирующими религиозными течениями в украинском обществе [3].

Исходя из всего вышесказанного, мы видим, что на сегодняшний день все более реальной становится перспектива виртуализации различных сфер нашей повседневной жизни. Не стали исключением и религиозные отношения. Активное участие пользователей сети Интернет в виртуальных сообществах религиозной направленности говорит о возрастании роли интернет-коммуникации в жизни украинцев. Можно говорить об актуализации в отечественной социологической науке проблемы интеграции социального института религии и информационных сетей, одним из проявлений которой является возникновение религиозных интернет-сообществ. Безусловно, данная проблема требует дальнейшего изучения социологами, так как религия и Интернет занимают важное место в современной действительности украинского общества.



Литература: 1. Кудрявцева С. П. Міжнародна інформація. Навчальний посібник / С. П. Кудрявцева, В. В. Колос. — К., 2005. – 400 с. 2. World Internet Users and Population Stats [Электронный ресурс] // Internet World Stats : [сайт]. – Режим доступа: http://www.internetworldstats.com/stats.htm. 3. Лукіна М. Релігійні ресурси Інтернету / М. Лукіна // Людина і світ. — 1998. — №7. — С. 46—49
Зубарев Александр

Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)
Стигматизация идентичности женщины с онкологией молочной железы: попытка применения драматургического анализа И.Гофмана
Вчера еще в глаза глядел,

А нынче – все косится в сторону!

Вчера еще до птиц сидел, –

Все жаворонки нынче – вороны!

М.Цветаева

Вопрос о том, насколько социологический дискурс репрезентирует «реальные проблемы» людей, сам по себе подталкивает нас к аналитике смысла, который в него вложен. Феноменологический взгляд предполагает, что мы сталкиваемся с логиками множества реальностей, в которых люди обретают свои проблемы и наделяют их смыслом. Потому то, что является действенным, а, значит, и реальным, для одной конечной области значений, для другой становится эпифеноменом. Учитывая постмодернистские веяния нашего времени, понятие реальности и вовсе теряет всякую определенность, а следует говорить о симуляции и гиперреальности. Даже тело оказывается неустойчивым в своей вещественности, оно превращается, как пишет Ж.Бодрийар, в тело-протез, лишенное своей онтологической сущности. Впрочем, несмотря на это, в нашей естественной установке нам не нужно доказывать, что люди болеют и умирают, мы знаем, что это серьезно, а в последнем случае и навсегда.

Обратиться к проблеме стигматизации идентичности женщины, больной онкологией молочной железы, нас подтолкнуло знакомство c работами Балабухи О.С. [1]. Надо сказать, что современная медицина все чаще обращает внимание на психофизическую природу множества заболеваний, в том числе, онкологии, а вместе с тем подвергаются критике и попытки лечить тело отдельно от души. Так, доказывается необходимость начала психотерапевтической работы уже на стадии диагностики заболевания [1, с.4]. На наш взгляд, актуальным является применение в исследовании данной проблемы социально-драматургического подхода. Для этого уместно обратиться к концепции стигмы, разработанной И.Гофманом.

Согласно И.Гофману, стигма – это нежелательное качество, которое присуще индивиду, и которое образует особый тип несоответствия между виртуальной и истинной социальной идентичностью. Причем характер этого качества определяется не им самим, а отношениями по поводу него [2, с.3]. Стигматизация предполагает последовательные изменения в самовосприятии личности и оценке своего положения, которые И.Гофман называет «моральной карьерой».

Женщина, заболевшая онкологией молочной железы, переживает два переломных момента в моральной карьере. Первым таким событием является установление правильного диагноза и связанная с этим угроза виртуальной социальной идентичности (красивой, привлекательной женщины, любящей жены). Это стигма тела, однако на данном этапе речь идет о дискредитируемой стигме, которая не обладает бросающейся в глаза заметностью для других. Именно поэтому исключительную роль приобретает контроль над информацией, актуальным в данный период становится «знание-о-существовании» стигмы, в число осведомленных включается врач, семья, близкие люди. Особое значение приобретают так называемые «понимающие». Как пишет И.Гофман, это люди, которые сами являются нормальными, но их специфическая ситуация посвятила их в скрытую от посторонних жизнь стигматизированного индивида [2, с.21]. Второе важнейшее событие в моральной карьере больной связано с хирургической операцией, когда молочная железа частично или полностью удаляется. Во время пребывания в стационаре и послеоперационной реабилитации происходит переосмысление индивидом своей идентичности. После мастэктомии имеет смысл говорить о дискредитированной стигме, и на передний план выступает контроль над напряжением, возникающим из-за того, что, как полагает исполнитель, людям (аудитории) о стигме может быть известно или она очевидна для них. «Понимающие» продолжают занимать важное место жизни женщины – от успешного исполнения ими своей роли зависит окончательное выздоровление. Также большое значение, особенно в случае проведения психотерапевтической работы, начинают играть так называемые «свои» – люди, которые имеют такую же стигму.

Взаимоотношения стигматизированного индивида с «понимающими» часто сопровождаются опасениями по поводу того, что отношение к нему может внезапно поменяться, когда он будет зависеть от них. В нашем случае, такие опасения возможны по отношению к супругу. «Свои» же, как обладающие схожей биографической ситуацией, имеют больший потенциал понимания, однако приобщение к этой группе всегда равно принятию своей стигмы, которое может служить дополнительным источником стигматизации, как и обращение к психотерапевту.

Итак, драматургический подход И.Гофмана, по-видимому, может быть одним из методологических оснований клинической социологии, так как позволяет увидеть социальное измерение заболевания, которое заключается в социальной драматургии, обыгрывании социальных ролей врача, больного, «понимающего», «своего». Знание врачом социального аспекта заболевания также может способствовать выработке успешной программы реабилитации онкологических больных.

Литература: 1. Балабуха О.С. Анксиозні порушення у онкологічних хворих з непсихотичними розладами та їх психотерапія: дис. канд. мед. наук: 14.01.16 / Харківська медична академія післядипломної освіти. - Х., 2004. 2. Гофман И. Стигма: Заметки об управлении испорченной идентичностью. Часть 1. Стигма и социальная идентичность. Часть 2. Контроль над информацией и социальная идентичность (главы 3-6). Пер.М.С.Добряковой. E.Goffman. Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity. N.Y.: Prentice-Hall, 1963.
Иванова Анна

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)
Самоубийство как форма девиантного поведения и его социальные причины
В последнее время, когда все общество находится на пути развития и движения вперед, просматриваются противоречивые тенденции к саморазрушению, которые проявились в различных формах девиаций. Особенно в цивилизованном обществе возрастают показатели крайней формы саморазрушения – суицида.

Проблема суицида без труда фиксируется в современном украинском обществе, но она не получает достаточного внимания или рассматривается только в оценочном плане как нечто, чего следует стыдиться или скрывать, как то, с чем стоит бороться путём запретов и прямого осуждения. Между тем причины суицидального поведения разнообразны, очень сложны и многочисленны. Их можно искать в биологических, психологических, генетических и социальных аспектах жизни человека. Каждый суицидальный акт имеет свои истоки и мотивы, но внутренние личные причины имеют глубинный характер, поэтому не могут быть достоверно изучены, а вот социальные причины измеримы.

Исследователи называют различные причины самоубийств. По нашему мнению, работы Дюркгейма и Сорокина являются основополагающими, а позицию современного исследователя в области девиантного поведения отражают взгляды Гилинского, поэтому мы сосредоточимся на рассмотрении концепций названных учёных.

Дюркгейм говорит, что «самоубийством называется всякий случай смерти, который непосредственно или опосредованно является результатом положительного или отрицательного поступка, совершенного самим пострадавшим, если этот последний знал о его последствиях». На основе исследования статистических данных Дюркгейм пришёл к выводу, что типичной причиной самоубийств в современном ему обществе служит ослабление социальных связей, индивидуальная изоляция, что характеризует состояние аномии. Чем выше уровень интеграции социальной группы, тем ниже уровень самоубийств.

Говоря о взглядах Сорокина, нужно заметить, что главная причина самоубийств, по его мнению, – «рост одиночества личности, ее оторванность от общества, в свою очередь представляющая результат нашего беспорядочно организованного общества». Эта оторванность от общества появляется из-за деления общества на классы, касты или сословия, из-за того, что в современном мире исчезла общность религии, нравов и интересов. Личность здесь одинока, особенно в больших городах. Такое положение создает неустойчивость, зыбкость и непрочность, что в совокупности создает почву, на которой самоубийства будут процветать. Именно тут возникает ситуация, при которой малейшего пустяка достаточно для того, чтобы покончить с собой.

По мнению Гилинского, основная социальная причина суицида, как и других девиаций, – социальная дифференциация, хотя имеется и множество индивидуальных причин. Он считает, что все действия человека совершаются ради удовлетворения собственных потребностей. Но из-за огромного социального неравенства в современном обществе статус многих не позволяет удовлетворить их, поэтому они совершают различного рода девиации (например, самоубийство). Подобное социальное положение относительно самоубийства характеризуется утратой смысла. Главное в генезисе подобных девиаций – не уровень удовлетворения потребностей, а различия в возможности их удовлетворения: «Не бедность сама по себе, а быстрый переход от достатка к бедности, к невозможности удовлетворить свои потребности ведет к преступлению». Такое положение индивидов он называет «исключенностью». Причем отмечает, что возможно существование «исключенных» классов и даже целых стран (из-за процессов глобализации, которые лишь обостряют проблему неравенства). «Исключенность» происходит постепенно, путем накопления трудностей, разрыва социальных связей, дисквалификации, кризиса идентичности».

Нужно отметить, что во времена войн и революций уровень суицида уменьшается. Гилинский и Сорокин объясняют это по-разному. По мнению Гилинского, во времена революций и войн социальная дифференциация общества снижается – большая часть общества находится примерно в одном положении, и неравенство не ощущается так остро. А Сорокин считает, что в такие периоды общество объединено общей мыслью, идеей, поэтому индивид больше не ощущает себя непричастным.

Проблема самоубийства очень остро выражена в украинском обществе. Доказательством этого служит увеличение уровня суицида в стране за последние 20 лет, и выход Украины на одно из лидирующих мест по уровню суицида в мире (согласно данным ВОЗ, по состоянию на 2005 год Украина входит в первую десятку стран с наиболее высоким уровнем самоубийств).

Статистика говорит, что между низким уровнем жизни и высоким уровнем самоубийств нет прямой взаимосвязи (одним из лидеров по количеству самоубийств является Швейцария – страна с одним из самых высоких уровней жизни). По данным ООН, самый низкий процент самоубийства в отсталых и развивающихся странах, а пик приходится на наиболее развитые и цивилизованные страны.

В исследованиях суицида важным является вопрос гендерного отличия. Общей закономерностью в странах Европы является преобладание мужских самоубийств над женскими. В Украине мужчины совершают самоубийства в 4-5 раз чаще, чем женщины, причем наблюдаемый в Украине уровень самоубийств женщин за последние 25 лет практически не меняется, тогда как самоубийства мужчин подвержены существенным колебаниям. Таким образом, социально-экономические и прочие внешние факторы в большей степени сказываются на суицидальном поведении мужчин. Женщины менее подвержены как отрицательным, так и положительным влияниям макроокружения.

Как показывают исследования, уровень самоубийства среди мужчин всех возрастных групп в 7-10 раз больше, чем у женщин. Однако среди женщин частота самоубийств неуклонно растет. У мужчин наблюдается иная закономерность: индексы суицида достигают первого максимума в возрастной группе 45-54 года и второго – в возрасте 75 лет и более.

Наблюдая данные закономерности, можно уточнить группу максимального риска: в Украине это мужчины, трудоспособность которых очень высока. В то же время в группе высокого риска остаются пожилые мужчины и женщины, а также молодые люди, последствия самоубийств которых особенно тяжелы для их семей и общества.


Владислав Ивченко

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)
Корпоративная социальная ответственность бизнеса: социологическая перспектива исследования
В последние годы ведение социально ответственного бизнеса стало актуальным для большинства мировых бизнес-структур. Внедрение практики КСО (корпоративной социальной ответственности) привлекает все больше внимания мировой общественности: ООН активно продвигает и пропагандирует Глобальный Договор, посвященный этой проблеме, Международная организация по стандартизации (ISO) разрабатывает стандарт ISO 26000, согласующий интересы всех заинтересованных в КСО сторон; глобальные конференции, множество других публичных мероприятий во всех регионах земного шара посвящены проблеме ведения социально ответственного бизнеса

Учёные многих отраслей, в особенности, экономисты и бизнес-эксперты, обращают внимание на влияние социальной деятельности компаний на новые формы глобального управления, перспективы и мотивы внедрения КСО в деятельность компаний, а также разрабатывают организационно-правовые нормы ведения ответственного бизнеса. Не остались в стороне и социологи, которые заняли одну из ведущих ролей в изучении этого непростого и относительно нового для общества феномена. В Украине разработкой социологической категории КСО занимались Д.И. Акимов, И.Н. Рябец, А.М. Стижова, Л.М. Хижняк и другие.

Специфика категории «корпоративная социальная ответственность» определяется спецификой субъекта данного вида ответственности – бизнеса, а также его активной, генерирующей ролью в обществе. КСО возникает как механизм взаимоотношения и обмена института бизнеса и представляющей его социальной группы с другими группами и институтами. Тут можно согласиться с тем, что «В более широком смысле социальная ответственность рассматривается как определенные ожидания окружающей социальной среды по отношению к лицам, общественным организациям, с одной стороны, и осознание ими своего долга перед обществом, коллективом, индивидами – с другой» [1].

Условно можно выделить четыре главных объекта КСО: бизнес, органы государственного управления, окружающая среда, а также непосредственно социальное сообщество. Задачей КСО является, как мы уже указали, в этой системе связей и отношений формирование позитивных взаимоотношений между бизнес-структурами и социальным сообществом в целом. КСО реализуется в двух основных видах, выделяемых исследователями в зависимости от сферы применения:

- Как хозяйственная деятельность в производственном процессе (выпуск качественных товаров и услуг, внедрение инноваций, обеспечение соответствующих условий труда и достойной заработной платы, социального пакета для работников, выполнение своих обязательств перед партнерами, кредиторами, выплата налогов, проведение природоохранных мероприятий);

- Как собственно социальная активность, которая включает следующие формы: традиционную благотворительность (филантропия, поддержка незащищенных слоев населения, объектов культуры и образования), стратегическую благотворительность (благотворительные программы, фонды) и современную – социальные инвестиции, социальное партнерство, которые формируют новую парадигму взаимоотношений бизнеса и государства, бизнеса и общества [1].

О результатах внедрения КСО в бизнес можно говорить много. Существует множество аргументированных мнений «за» и «против», однако именно внедрению этого механизма в деятельность бизнеса отдается большая роль в формировании социально ответственного бизнеса, «открытой» экономической деятельности, честной конкуренции, да и рыночной экономики в целом.

По нашему мнению, социологи могут стать на защиту КСО, а в некоторых аспектах – стать лидерами процесса формирования КСО в нашей стране, взяв на себя роль «независимого судьи» социально-инвестиционных проектов бизнеса. При этом именно они могут сократить дистанцию между бизнесом и государством, предоставляя последнему объективные результаты внедрения социальных инвестиций при помощи изучения общественной динамики, а не сухие (и часто недостоверные) цифры социальных отчетов компаний.



Литература: 1.Боброва Е.Б. Социальная ответственность бизнеса как социологическая категория // Известия Российского государственного педагогического университета имени А.И.Герцена . - 2009. - № 111. - С.283-284.

Ільчук Юлія

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

(Україна, м. Київ)
Сучасні стилі життя у контексті конфлікту цінностей
Стиль життя – це система практик, що повторюються в повсякденній поведінці та визначають місце людини у соціальному просторі. Стиль життя відображає життєві цінності, світогляд людини. До стилю життя належать практики в найрізноманітніших царинах: споживання, дозвілля, праця і доходи, здоров’я, участь у політиці, релігії тощо.

Сучасним стилям життя притаманні у контексті конфліктів цінностей такі тенденції, як гедонізація і аскетизація. Гедонізація – це прагнення людини отримати насолоду від життя. Термін використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя. До таких стилів життя належать, передусім, яппі і денді.

Яппі – це молоді заможні люди, захоплені професійною кар'єрою і матеріальним успіхом, ведуть активний світський спосіб життя. Маркерами яппі є: класичний дорогий костюм, найдорожча і найновіша техніка , дорогий автомобіль. Робота, кар'єра, імідж і соціальний статус для яппі є основними життєвими цілями. Солідні заробітки дозволяють підтримувати на належному рівні власний імідж, який, у свою чергу, сприяє подальшому просуванню кар’єри.

Денді – людина, яка стежить за своїм зовнішнім виглядом, поведінкою і вишуканістю мови. У часи зародження цього стилю життя саме його представники були законодавцями мод в одязі. Сучасний аналог денді – метросексуал.

Виявом гедонізму за сучасних умов є також гострі відчуття, що можуть досягатися в екстремальних видах спорту. До них належать: зацепери (люблять їзди на даху потяга); бейскламбери (від англ. «Climb» – дертися, чіплятися, підніматися. Вони лазять на високі будівлі без будь-якої страховки); бейсджампери (стрибають з висоти зі спеціальним парашутом); руфери (любителі лазити по дахах); паркуристи (вид спорту, який поєднує біг, акробатику і подолання перешкод); сталкери (любителі підземель, печер, занедбаних бомбосховищ); дігери (в покинутих будівлях та підземних комунікаціях відшукують речі, що мають якусь цінність); стріт-рейсери (любителі нічних перегонів на автомобілях) тощо.

Згідно результатів опитування, проведеного Інститутом Горшеніна, головними життєвими цінностями українців є здоров`я (78,7%) і матеріальне забезпечення (72,4%). Отже, наше суспільство орієнтоване на матеріальне благополуччя, на поширення у ньому споживацьких стилів життя.

Протилежною гедонізації тенденцією є аскетизація стилів життя, тобто обмеження своїх потреб певним мінімумом. Вона може бути як добровільною, так і вимушеною. Сучасне життя, з акцентом на споживанні і зовнішніх проявах благополуччя, у певної частини населення викликає неприйняття. З'являються окремі люди і цілі групи, які відмовляються від споживацької гонки, обмежуючи свої запити і потреби. До таких стилів життя належать дауншифтінг, екопоселення, хіпі, хікікоморі, бітніки, сквоттінг тощо.

Дауншифтінг означає життєву філософію «життя заради себе», «відмова від чужих цілей». Дауншифтінг – це свідомий перегляд життєвих цінностей і відмова від одних із них на користь інших, зокрема, відмова від прагнення до високих доходів, пов’язаних з ними стресів на користь сім'ї, хобі, психічного комфорту і турботи про власне здоров'я.

Екопоселення – це група людей, як правило, об'єднаних загальними екологічними або духовними інтересами. Багато хто з них бачить техногенний спосіб життя неприйнятним, оскільки такий спосіб життя руйнує природу, а отже, веде до всесвітньої катастрофи. В якості альтернативи техногенній цивілізації вони пропонують життя в невеликих поселеннях з мінімальним впливом на природу. Екологічні поселення часто співпрацюють між собою, зокрема, багато з них належать до Мережі поселень.

Хіпі пропагували прагнення повернутися до природної чистоти через любов і пацифізм. Основною цінністю вони вважають свободу. З точки зору хіпі, людина має бути вільною; досягти свободи можна, лише змінивши внутрішній лад; вчинки внутрішньо розкутої людини визначаються прагненням оберігати свою свободу як найбільшу коштовність; краса і свобода тотожні одне одному, а реалізація того й іншого є виключно духовною проблемою.

Хікікоморі – це підлітки і молодь, які відмовляються від соціального життя і часто прагнуть крайнього ступеню ізоляції і самоти внаслідок різних особистих і соціальних факторів. Такі люди не мають роботи і живуть на утриманні родичів.

Сквоттери – люди, здебільшого, молоді, які займають нежилі приміщення, в яких створюють комуни. Основним правилом сквоттерства є життя без оплати квартири.

Бітніки – це молоді люди, що характеризуються асоціальною поведінкою і неприйняттям традиційних західних культурних цінностей. Зародилося явище в 40 – 50-ті роки в Америці. Тоді це найчастіше були бородаті молоді люди у сандалях, що ходили по кав'ярнях, нероби та любителі джазу. Їхніми атрибутами є: чорний светр з високим горлом, берет, біла майка без малюнка, темні окуляри, одяг чорний або в смужку, козляча борідка і пряме волосся до плечей.

Отже, стиль життя є істотною ознакою людської індивідуальності, особистісного розвитку, який багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій, рівня культури та психологічних особливостей самої людини. Закономірності і кореляції, які тут можна дослідити, є перспективою нашого подальшого аналізу.


Калашникова Алина

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)
Живопись как объект социологического исследования: методологические перспективы
Искусство является многомерным социальным феноменом, присутствующим одновременно в нескольких пластах социального: культуре, экономике, политике, труде etc. Оно является также каналом коммуникации и предметом индивидуального потребления. Парадоксальность искусства состоит в сочетании вполне институциоморфной системы статусов, структур, норм его создания и критериев оценки с глубочайшей субъективностью восприятия его продуктов. Живопись – один из древнейших видов искусства, едва ли не первейший объект социально-философских и квазисоциологических попыток его познания; тем не менее, в рамках собственно социологического знания она остаётся изученной недостаточно. Поскольку изобразительное искусство в той или иной визуальной форме (цвета, символы, стили, фигуры и т.п.) отображает идеолого-ценностную сферу культуры создавшего конкретное произведение сообщества, исследование живописи представляется нам актуальным, так как представляет собой перспективный инструмент социальной диагностики.

Живопись – процесс и результат создания художественных образов посредством тона и / или цвета. В динамическом аспекте искусство живописи является совокупностью процессов производства (включая (вос)производство кадров через обучение), распространения (включая оценивание) и потребления визуальных образов. С точки зрения структурных связей живопись представляет собой элемент комплекса социальных институтов искусства, обеспечивающих удовлетворение общественных духовных потребностей.

Что касается эмпирико-социологического изучения живописи как одной из форм существования феномена искусства, то здесь следует учитывать некоторые особенности, оказывающие непосредственное влияние на специфику конструирования инструментария. Так, если к исследованию художников и потребителей можно применить традиционные методы исследования сообществ – интервью, опрос, наблюдение и т.п., – то изучение рынка изобразительного искусства уже требует специфического подхода, так как последний является лишь частично открытым полем социального взаимодействия.

Если же речь идёт об исследовании ценностных, символических, смысловых аспектов конкретных произведений с целью обрисовать культурный профиль сообщества, объектами исследовательского интереса выступают продукты художественного производства – картины. Здесь социологу понадобится применение методов контент- и визуального анализа, в частности, определение символико-смысловой нагрузки, сюжетов, тем, жанров, стилей и эстетических координат, которым отвечают данные произведения. Кроме того, необходимо также рассмотрение исторического и культурного контекста, в котором данное произведение создавалось, и того, в котором происходит его восприятие.

Целесообразным в современном социологическом исследовании живописного искусства представляется применение методов, заимствованных из других областей социогуманитарного знания: психологии, антропологии, культурологии. Особенно перспективным нам кажется обращение к количественным методам, изрядный опыт применения которых накоплен искусствоведами.

В частности, вызывает интерес изучение размеров и пропорций картин, проведённое В.М. Петровым [1]. В результате него была выявлена 50-летняя цикличность изменения размеров картин, которую автор соотносит со стилевыми изменениями. Однако последние, без сомнения, соотносятся с общекультурными, а значит, и социальными, тенденциями сообществ, продуктами которых они являются, что представляет социологу широкие возможности для проведения историко-культурного анализа, а также прогнозирования изменений культурной сферы.

Среди полезных для социологического изучения искусства методов мы бы хотели также отметить определение цветовых, световых, контрастных характеристик картин, национальных особенностей художественных школ в аспекте чаще всего применяемых художественных приёмов и т.п. Например, изучение заимствования, относительного времени активизации использования тех или иных приёмов в живописи конкретного сообщества может использоваться в качестве индикатора силы и направления культурно-социальных интеграционных процессов. По нашему мнению, комплексное применение к живописи перечисленных выше методов, относящееся к компетентностным возможностям социолога, не только обеспечит более глубокое понимание сущности феномена искусства, но и будет способствовать собственно социологическому познанию вне-искусственных социальных процессов и явлений.

Литература: 1. Петров В.М. Количественные методы в искусствознании. Вып. 1. Пространство и время художественного мира. – М.: Смысл, 2000. – 204 с.
Кармадонова Татьяна

Национальный технический университет Украины "Киевский политехнический институт"

(Украина, г. Киев)
Социализация личности в высшей школе
В наше время становление личности в системе групп и институтов происходит посредством социализации, в процессе обучения в высшей школе, поэтому студенты являются объектом широких философско-социологических исследований.

Студент ВУЗа определяет то, каким общество будет завтра. И от его успешной социализации зависит личное и профессиональное развитие. В связи с этим актуализируется проблема влияния адаптационных механизмов социализации на успешную образовательную деятельность, как выпускников, так и первокурсников.

Проблема социализации личности в высшей школе находится в центре внимания таких ученых, как М.В. Левченко, Т.И. Резник (исследования социальной адаптации в процессе обучения), В.Т. Лисовский, Л.М. Грановская (исследование студенчества как особой возрастной категории), Л.П. Кузнецова, Н.П. Осипова (исследование понятия "социализация"), В.В. Павловский, В.В. Богданова (исследования механизмов развития личности как результата процесса социализации), и ряда других. В данной статье мы ставим цель кратко обрисовать роль социализации в высшей школе как необходимого компонента качественного развития личности.

Для начала стоит определить само понятие социализации, под которым в большинстве исследований понимают процесс усвоения индивидом образцов поведения, психологических установок, социальных норм и ценностей, знаний, навыков, позволяющих ему успешно функционировать как в системе групп, так и в обществе в целом.

Адаптационные механизмы социализации личности в период обучения в ВУЗе связаны с усвоением социальной роли студента как в момент вхождения в студенческий коллектив, так и в период обучения. Процесс социализации студенческой молодежи проходит в сложных, нестабильных и неопределенных условиях. Самостоятельное формирование способов корректных механизмов адаптации не всегда возможно, тогда ситуация развивается стихийно и может иметь различные последствия.

Во-первых, четкие и полные механизмы адаптации организма к любым факторам могут так и не сформироваться у личности, и такой студент в большинстве случаев будет неуспешным, а если продолжит вузовское обучение, то не в силах будет учиться в полной мере. Отказ от осознания важности социализации может привести к появлению малоэффективного специалиста.

Во-вторых, может появиться частичная адаптированность – например, адаптация как случайное открытие или подражание. В данном случае, это положительное явление, ведь невнимательность к обучению и дезадаптационные переживания уменьшаются, но хочется обратить внимание на то, что частичная адаптированность возникают без осознания и вне активного саморазвития индивида. В этом случае студент обязательно встретится с подобными проблемами в будущем. Следовательно, частичная адаптированность лишь временно помогает решению проблемы.

На сегодняшний день в Украине целенаправленной практики мониторинга адаптационных механизмов социализации личности на уровне учебных заведений нет. Поэтому хотелось бы отметить решающее значение введения спецкурсов по формированию адаптационных механизмов социализации студенческой молодежи. Данные технологии и стратегии помогут молодежи жить и работать на полную силу с чувством удовлетворения от самореализации, а это, в свою очередь, порождает чувство эмоционального насыщения от межличностных отношений в системе групп.

Таким образом, социальная среда в высшей школе в своем многообразии выступает как основа социализации студента, а значит, и его успешной жизнедеятельности, профессиональной реализации. Формирование адаптационных механизмов социализации личности является первоочередной задачей каждого ВУЗа.
Василий Келеберда

Украинский католический университет

(Украина, г. Львов)
Вербатим как социологический эксперимент: визуализация актуальных проблем в современном театре (на примере МОНОципального центра им. В.Э.Мейерхольда (Херсон))
Вербатим (от лат. «verbatim» – дословно), или документальный театр как вид театрального представления приобрёл популярность на рубеже XX-XXI веков. Пьесы такого театра полностью состоят из реальных монологов или диалогов обычных людей.

Техника создания пьесы состоит в проведении творческой группой опроса людей по выбранной проблемной теме. Точно сформулированные вопросы дают очень ясную картину проблемы, получаемые в качестве ответов возможные варианты ее решения – начало будущей концепции спектакля. Интервьюеры с диктофонами записывают интервью, обычно опрашиваются не менее 100-150 человек. Для пьесы отбираются наиболее интересные и характерные ответы, при этом, однако, расшифровываются все интервью, что необходимо для создания точных сценических характеристик персонажей. Как правило, творческую группу возглавляет социолог (в МОНОципальном центре им. В.Э. Мейерхольда (Херсон) этим занимается к.с.н. Николай Гоманюк).

Самый знаменитый вербатим – «Монологи вагины» Ив Энцлер (премьера пьесы состоялась в Нью-Йорке в 1996 году). Опрос 100 женщин позволил выявить одну из наиболее серьёзных социальных проблем. Премьера спектакля привела к возникновению общественного движения «День V», цель которого – защищать от насилия женщин во всем мире.

Ортодоксальный вербатим возник в середине 1990-х годов. Лондонский театр Royal Court был первопроходцем в этой области, спектакли, поставленные в нём, были остро социальными. Театр мгновенно реагировал на любое значимое событие – например, после теракта в Лондоне был произведён опрос очевидцев, выживших заложников, членов семей погибших, служителей метро, – словом, всех, кто имел непосредственное отношение к трагедии. Полученные данные были использованы для создания спектакля.

В херсонском моноципальном центре им. Вс. Мейерхольда используют, в основном, ортодоксальный "вербатим" - это когда ни единого слова не добавляется от авторов пьесы. В результате появляется «технологически продвинутое произведение зрелищного искусства, связанное с новой драматургией, содержащее шокирующие элементы, касающееся социально окрашенной реальности, отражающее нестандартный синтаксис разговорной речи, этически и морально неравнодушное» [1], благодаря которому зритель может получить интересный опыт, увидеть что-то настоящее, реальное.

Как утверждает один из основателей центра Евгений Марковский (стипендиат программы Royal Court): «Вербатим – это метод документального театра. Художнику приходит в голову идея, а дальше уже идут методы социологии и журналистики. Актеры идут за материалом в народ: записывают на диктофон мнения на заданную тему. Собранные интервью монтируются в сценарий. Важно сохранить все лексические и грамматические особенности. В этом – документальность. Изюминка еще и в том, что эти тексты никогда не повторятся. Это фиксация уникального речевого момента. С другой стороны, это не законченная форма, как авторская пьеса. Сценарий можно дополнять новыми интервью, по-новому «лепить» тексты, вводить дополнительных актеров. Эдакий драматургический трансформер. Как правило, для «вкусного» сценического дискурса нужна широкая выборка. Хотя иногда и один человек, находясь в особом нарративном состоянии, способен наговорить на целую пьесу. Мы называем респондентов «донорами текстов». Аналогия очевидна – мы берем у них «кровь», с которой можем делать, что угодно: можем пустить на эксперименты в лаборатории, на создание новых антител или вообще слить, как неподходящую. Что и происходит с 70% текстов. Остальные 30% присваиваем актерам» [2].

Социология как молодая наука все еще формирует свой инструментарий. И «вербатим» – один из её возможных инструментов, который не только анализирует проблемы общества, но и в художественной форме показывает их этому обществу, осуществляя обратную связь, что позволяет продуктивней находить способы решения этих проблем.

Литература: 1. Театр им. Вс. Мейерхольда. – Сайт театра. – Режим доступа: http://teatr.kherson.ua/. 2. Е.Марковский: «Вербатим – отличная прививка от мертвой драматургии» // Коридор. – Электронный ресурс. – Режим доступа: http://korydor.in.ua/interviews/356-Evgeniy-Markovskiy-Verbatim-%E2%80%93-otlichnaya-privivka-ot-mertvoy-dramaturgii
Клубань Дар’я

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

(Україна, м. Луганськ)
Лінощі в житті студентської молоді
Незважаючи на поширеність такого соціального явища, як лінь, соціологічна наука і в теоретичному, і в практичному вимірах приділяє недостатньо уваги цьому феномену. Це виглядає невиправданим, враховуючи розвиток глобалізаційних процесів та перехід сучасного суспільства з «стану праці» до «стану відпочинку». Ми можемо спостерігати, як саме підтримка відповідної якості та масштабів лінощів стає нерідко підґрунтям для відпрацювання та реалізації багатьох соціально-економічних стратегій.

Тому, безумовно, лінощі слід розглядати в системі соціологічного знання перш за все як соціальний феномен з притаманними йому специфічними рисами. Їхня суть полягає не тільки в тому, що вони є елементом особистості, вони є також рисою соціального характеру, «який виникає в результаті певних стереотипних переживань та загального способу життя людей» [3], обумовлюючись багатьма соціокультурними особливостями. Релігійні постулати, ціннісні та поведінкові традиції задають відповідну соціальну атмосферу, формуючи уявлення про лінощі та межі їх прояву. Саме ці уявлення стають невід’ємною частиною процесу соціалізації людини. Позитивне ставлення чи, навпаки, заборона прояву лінощів у житті суспільства визначає, якими будуть наступні покоління, що вступають до соціальних відносин.

Однак незважаючи на те, що особливе значення в формуванні ставлення до проявів та уявлень про лінощі мають культурна та духовна сфери життєдіяльності суспільства, закріплення ставлення до ліні у свідомості індивіда проходить саме під час реальної комунікації (буденних соціальних взаємовідносин), коли він може аналізувати прояви лінощів згідно зі своїм особистим досвідом.

Сьогодні у молоді системою їх соціальних відносин формуються досить суперечливі уявлення про лінощі. З одного боку, визнається їхня поширеність у соціальному середовищі та проблемні моменти, що виникають на індивідуальному та суспільному рівнях у зв’язку з масштабами їхнього впливу, а з іншого, визнається відсутність достатніх мотиваційних та дієвих механізмів, що могли б зменшити наслідки цього соціального явища.

З метою з'ясування рівня впливу лінощів на сучасну молодь на базі Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля було організоване та проведене соціологічне дослідження студентської молоді (пілотний проект). Загалом було опитано 151 респондента (80 дівчат та 71 хлопець – згідно з відсотковим розподілом за даними відділу кадрів університету). Опитування проводилося методом анкетування. Основною гіпотезою дослідження стало припущення, що, з одного боку, сучасні молоді люди вважають непотрібним контроль соціальних інститутів та соціального оточення над проявами лінощів, а з іншого боку – без цього контролю лінощі має небажаний вплив на їх соціальне життя. Результати емпіричного дослідження підтвердили нашу гіпотезу. Більшість респондентів (50%) розпочинають боротьбу з лінощами через бажання довести щось собі, а не іншим, але, з іншого боку, пов’язують лінощі саме з недоліком мотивації (56%), тим самим перекладаючи відповідальність за свої дії на суспільство.

Згідно з оцінками учасників опитування, лінощі в студентському середовище – поширене явище. Відчуття лінощів знайоме 95% опитаних. Разом з тим, студенти особливо не виділяють гендерні відмінності в прояву лінощів у своєму оточенні. Стать вважається неважливою, коли йдеться про лінощі, 70% хлопців та 82% дівчат. Цікавим є той факт, що молодь визнає себе більш схильною до відчуття лінощів, аніж представники інших вікових груп. Так вважають 43% респондентів, тоді як 34% учасників відповіли, що вік взагалі не має значення в цьому питанні.

Лінощі дійсно є соціальною проблемою в студентському середовищі. Про це свідчить і те, що через них респонденти стикались з труднощами (79%), шкодували про втрачені можливості (64%), вступали у конфлікти через власні лінощі (61%) та лінощі близьких (64%). Відкладання справ «на потім» додає труднощів у житті, проте саме так зазвичай роблять 9% респондентів, а ще 59% – швидше відкладають справи, ніж роблять їх вчасно. Важливим є те, що 35% опитаних впевнені, що їх соціальне життя було б набагато різноманітнішим, якби не відчуття лінощів, а ще 32% респондентів скоріше погодились, аніж спростували це твердження.

Кожен четвертий (26%) вважає, що більш ніж половині його соціального оточення притаманне відчуття лінощів. Причому ліниві люди у значної частини учасників опитування (26%) не викликають або ніяких відчуттів, або лише відчуття байдужості (18%). Боротись із лінощами, коли вони цього потребують, допомагають своїм близьким 53% респондентів.

Отже, розуміння індивідом місця лінощів у власному житті, свідоме прийняття чи, навпаки, боротьба з ними є відображенням життєвої стратегії особистості [1, с. 225]. Доречно завершити нашу роботу словами Чарльза Дарвіна: «Людина, яка наважується витратити даремно годину часу, ще не усвідомила ціну життя» [2].

Література: 1. Кириллов В.А Лінь як перешкода на шляху до успіху / В.А. Кириллов // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – 2008. – № 812 . – С. 223 – 227. 2. Збірник афоризмів: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aphorism.ru/289.shtml. 3. Фромм Е. Людський характер та соціальний процес: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://modernproblems.org.ru/philosofy/182-begstvo-ot-svobodi.html?start=14
Козак Христина

Національний університет “Львівська політехніка”

(Україна, м. Львів)
Репродуктивна та сексуальна поведінка як автономні сфери життєдіяльності сучасного індивіда
Ведучи мову про автономізацію репродуктивної та сексуальної поведінки, ми в рамках даної роботи матимемо на увазі те, що сексуальна функція не зводиться уже до репродуктивного циклу як такого, а включає в себе сексуальну культуру та множинність статевих сценаріїв. Зрештою, варто підкреслити й те, що питання диференціації вимагає від нас розуміння основних детермінант такої диференціації. Отже, до них відносять наступні:

- гнучка та ліберальна суспільна мораль;

- велике різноманіття контрацептивних засобів;

- зменшення смертності дітей;

- перехід від традиційної до сучасної моделі сім’ї [2].

Власне, саме ці умови сприяли повній автономізації таких двох типів поведінки як репродуктивної та сексуальної. Подібне ж розмежування, в свою чергу, виступило базисною передумовою плюралістичності сучасної сексуальної культури, про що можуть засвідчувати наступні її ключові принципи: 1) право на сексуальну свободу, яка включає можливість повністю виразити свій сексуальний потенціал, проте виключає усі форми сексуального примусу; 2) право на сексуальну автономію, фізичну недоторканість та безпеку; 3) право на сексуальну інтимність у тому контексті, щоб ніхто не вмішувався в рішення та дії особистості, якщо тільки вони не порушують права інших індивідуумів; 4) право на сексуальну справедливість і рівність, що означає свободу від сексуальної дискримінації; 5) право на сексуальне задоволення; 6) право на вільне сексуальне спілкування, включаючи вступ у шлюб, розлучення і створення інших сексуальних відносин;7) право на вільний та відповідальний репродуктивний вибір [1, с. 14-15].

Пояснюючи диференціацію репродуктивної та сексуальної поведінки, варто розуміти сутність та зміст концепту “сексуальності”. Отже, інтимний зв'язок (життя) потрібно розглядати як реалізацію особистісного стимулу до виходу за межі своєї індивідуальності, до об’єднання з навколишнім світом. Таким чином, сенс сексуальності заключається у створенні певних відносин та зв’язків між партнерами, утворенню єдності (“нас”) із двох представників протилежної статі (хоча останнє в наш час також виявляється непринциповим). Власне тому сучасна сексуальна поведінка, окрім біологічних потреб індивіда, задовольняє ще й потребу спілкування із своїм партнером [1, с. 19-20].

Крім того, однією із диференціюючих ознак репродуктивної та сексуальної поведінки є те, що сексуальна поведінка як така включає різного роду сучасні контрацептивні заходи, які сприяють відмежуванню сексуальної поведінки від репродуктивної. Саме тому сексуальна поведінка у своєму арсеналі містить велике коло контрацептивних засобів, тоді як репродуктивна виключає їх зі свого складу, роблячи акцент на продовженні роду. Подібне розмежування слугує основою того, що сучасне коло контрацепції є доволі різноманітним та надає можливість вибору, що означає можливість пристосування до кожної людини окремо.

Ведучи мову про характеристики сучасної сексуальної поведінки, варто відзначити те, що сексуальна поведінка модерного типу набирає чуттєвого та емоційного характеру на фоні паритетних взаємовідносин між двома суб’єктами: чоловіком та жінкою. Більше того, ліберальність суспільної моралі схильна трактувати сучасну сексуальну поведінку як сферу релаксації та так званого особливого мистецтва [3, с. 60].

Говорячи ж про специфіку та особливості сучасної репродуктивної поведінки, перш за все ми підкреслимо, що сьогодні відбувається подальша зміна соціокультурної моделі планування сім’ї від нормативної до більш раціональної, що неминуче пов’язано зі зменшенням кількості дітей у сім’ї (або ж із актуалізацією культури малодітності). Нормативність та обов’язковість народження дітей, обумовлена традиціями аграрного суспільства та у значній мірі ідеологічно стимульована соціальною політикою радянських часів, поступово відступають у нашій культурі. Крім того, для етапу модерності характерною є тенденція варіативності віку народження жінкою першої дитини. З одного боку, зменшення віку народження першої дитини обумовлене зменшенням віку початку сексуального життя. З іншого боку, потреба жінок у професійному рості та економічній незалежності призводить до свідомого народження дітей у більш пізньому віці, після досягнення певних успіхів у кар’єрі. Саме тому, варто відзначити також суперечливість сучасної репродуктивної поведінки: з одного боку, це ранній початок статевих зносин, з іншого – відстрочена потреба планування дитини.

В якості висновку можемо сказати, що диференціація репродуктивної та сексуальної поведінки є свідченням автономізації цих сфер життєдіяльності індивіда, а отже, свідомого та усвідомленого вибору активізації як однієї, так і іншої сфер поведінки. Відсутність же злитності цих двох сфер поведінки відкриває широку перспективу плюральності сексуальних сценаріїв як планів проведення інтимного часу разом, і, зрештою, робить акцент на сексуальності як одному із пріоритетів подружнього життя сучасних пар. При цьому розуміння сексуальної поведінки як одного із пріоритетів подружнього життя робить статеву поведінку більш багатогранною та витонченою.

Література: 1. Акімова Л. Психологія сексуальності: Навчальний посібник / Л. Акімова. - Одеса: СМИЛ, 2005. –198 с. Рос. мова. ISBN 5-8404-0135-8 20. 2. Анурин В.Ф. Сексуальная революция двойной стандарт / В.Ф. Анурин// ”Социологическое исследование”. – 2000. –№ 9. – С. 88-89. 3. Вакуленко С. Соціологія сім’ї: Навчально-методичний посібник для викладачів та студентів / С. Вакуленко. – Харків: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, 2003.– 159 с. 4. Дарский Л.Е. Рождаемость и репродуктивная функция семьи / Л.Е. Дарский // Демографическое развитие семьи: Сб. статей. М.: Статистика, 1979.–С. 91-93.
Комаровский Андрей

ГНУ «Институт социологии НАН Беларуси»

(Республика Беларусь, г. Минск)
Социология культуры vs культурсоциология
В первую очередь, зафиксируем ключевое различие в подходах, стоящих за данными, для непрофессионального глаза внешне идентичными, обозначениями – «социология культуры» и «культурсоциология». Примечательно, что они все еще остаются «слабо отрефлексированными и разделенными» [1], и проникают в постсоветскую социологию преимущественно благодаря «снятым» версиям культурсоциологии французских постструктуралистов – П. Бурдье, М. Фуко (которых, кстати, в самом социологическом дискурсе Германии чаще обозначают именно как культурсоциологов) или косвенно – через отечественные версии культурологии и культурфилософии (Я. Когана, В. Флиера). Рассмотрим различия этих традиций более подробно.

«В первом случае предпринимается попытка описания и анализа культуры на уровне теории среднего уровня (отраслевой социологии) в аспекте включенности культурной компоненты в социальную жизнь общества и его подсистем (культура труда, быта и т.д., политическая, экономическая и т.д. культура) и/или в аспекте выявления специфической области (сферы) культуры (духовной жизни) как в институциональном, так и в поведенческом срезах, т.е. как особой предметности (особого предмета) социологического изучения. Во втором же случае речь идет об изучении культуры социологическими средствами на метатеоретическом уровне анализа, а тем самым К.-С. (культурсоциология – А.К.) претендует на статус фундаментального знания об обществе, в котором само социальное начинает пониматься, трактоваться и интерпретироваться в терминах культурного, а следовательно – не столько культура объясняется через реалии социума (что характерно для версии С.К.), сколько, наоборот, социум становится «производным» от культуры» [1].

По сути, в «социологии культуры» предпринимается попытка исследования культуры лишь как результата сложившихся социальных отношений или, в более современных версиях, «чистого скелета» социальной жизни («идеи», «ценности»). Любая попытка вынести культуру в объемлющий фон неизбежно вызывает её «выпадение» за рамки социологического анализа из-за невозможности свести ее многообразие к какому-либо единичному репрезентативному предмету исследования (или «методу», подходу). Данная проблема присуща социологии, придерживающейся организации социологического знания по модели «теорий среднего уровня». В рамках этой исследовательской программы существует требование выделения «реальных», эмпирически доступных социальных явлений и процессов («предметов»), для исследования которых организуются локальные эмпирические и теоретические социологические знания. Эта технология фрагментации, «дробления» социальной действительности вполне адекватна для эмпирического исследования локальных социальных процессов, всегда ограниченного ресурсами и размерностью прикладной задачи заказчика (научной, коммерческой или политической организации). Но она не отвечает задачам тотального, эпистемологического «среза» культуры с точки зрения определенных перспектив («подходностей»), адекватно репрезентирующих, каждая по-своему, сложностный феномен культуры. Поэтому культура не укладывается в такую технологию прикладного социологического «опредмечивания», претендуя на статус тотального фона, охватывающего социальное и социологическое знание, а также форматы их сопряжения (исследование, управление, организация и т.п.).

Литература: 1. Абушенко, В. Л. Социология культуры // Социология: Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин, Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко. — Мн.: Книжный Дом, 2003. — 1312 с.
Коновалова Світлана

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)
Міжетнічна комунікація в сучасних умовах культурного прикордоння: до постановки проблеми
В останні десятиліття український соціум переживає масштабну трансформацію своєї національно-етнічної структури. Зрушення в цій площині мають безліч наслідків, значна частина яких трактується в суспільстві як негативні: у нашому випадку йдеться про етнічні конфлікти та кризу національної ідентичності. Ці, здавалося б, різнопорядкові явища нової соціокультурної реальності при детальному розгляді постають пов’язаними на багатьох рівнях. Характер цього взаємозв’язку зумовлюється особливостями організації соціокультурного простору, які складалися впродовж тривалого часу на певній території – такий висновок можна зробити, коли зважити на численність можливих варіантів організації міжетнічної взаємодії.

Харківщина становить особливий інтерес для дослідників як регіон, який має статус культурного прикордоння й водночас великого транзитного коридору. Очевидно, що одним із чинників, який забезпечив культурну своєрідність регіону, стала активна міжетнічна взаємодія. Тривалі та різноманітні контакти між представниками різних етносів (передусім російського та українського) мали своїм наслідком встановлення достатньо тривкої етнічної рівноваги з одночасним формуванням специфічної форми національно-культурної ідентичності. Це, в свою чергу, сприяло усталенню уявлень про Харківщину як область полікультурну та поліетнічну, білінгвічну, таку, що має глибокі та міцні традиції толерантності.

Тим більш цікавим видається питання про характер трансформації національно-культурної ідентичності мешканців регіону, яка пов’язана зі змінами в етнічній структурі суспільства в останні два десятиліття. Ці зміни спричинені, насамперед, швидким зростанням кількості емігрантів – вихідців із країн Азії та Африки.

Серед наслідків згаданих змін на особливу увагу заслуговують ті, які на владному рівні тлумачаться як негативні та небажані: активізація діяльності праворадикальних організацій, поширення ідей расизму та різноманітних проявів дискримінації за расовою чи етнічною ознакою, а головне – загроза ескалації міжетнічних конфліктів із застосуванням фізичного насильства. Дослідження механізмів трансформації національно-культурної ідентичності в зв’язку зі змінами характеру, інтенсивності, направленості міжетнічної комунікації дозволить відповісти на низку практичних питань, основне з яких можна сформулювати наступним чином: якою мірою і за допомогою яких важелів органи влади, засоби масової інформації, громадські об’єднання, тобто ті чи інші суб’єкти суспільних відносин, можуть впливати на попередження, перебіг і погашення міжетнічних конфліктів?

Увагу на проблеми прикордоння як специфічного геокультурного простору вітчизняні дослідники звернули порівняно нещодавно. Послідовна наукова зацікавленість цим комплексом питань стала можливою лише після розпаду Радянського Союзу, що, з одного боку, спричинив появу практичної необхідності переосмислити нову дійсність в актуальних категоріях, а з іншого – пришвидшив оновлення теоретико-методологічного інструментарію науковців. Так, на сьогодні можна виокремити такі основні напрямки дослідження міжетнічної взаємодії: цивілізаційний (С. Хантінгтон), історико-політичний (Е. Сміт, Б. Андерсон, А. Каппелер), психологічний (Г. Штейнталь, М. Лацарус, В. Вундт), соціологічний (А. Шюц, Л. Іонін), постколоніальна теорія (Е. Саід, Ґ. Співак).

Серед питань, яким українські дослідники дотепер приділяють найбільше уваги, можна назвати проблеми міфогеографії, мовної і національної самосвідомості, а також моделі і практики міжетнічного співжиття. Напрацьований на сьогодні матеріал становить широку базу для подальших досліджень, проте і донині його якісна обмеженість не дозволяє зробити загальних висновків і демонструє численні лакуни.

Так, усталений підхід до вивчення культурного простору прикордоння передбачає зосередження уваги зазвичай лише на двох суб’єктах міжетнічної взаємодії. Така позиція є абсолютно непридатною для дослідження кризових явищ, коли в короткий проміжок часу етнічна структура зазнає суттєвих змін, число суб’єктів міжетнічної взаємодії збільшується, а сформована до цього часу «культура контактної зони» стає чинником, який впливає на характер міжетнічної комунікації. Саме ця властивість принципів організації соціокультурного середовища прикордоння визначати, а також межа цієї визначуваності, вимагає сьогодні уваги дослідників.

Важливою на сьогодні лишається також проблема розрізнення та співвідношення понять культурної, етнічної, національної, расової ідентичності.

Отже, актуальним видається дослідження, у якому вдасться довести або ж спростувати наступні тези:

1. Міжетнічна взаємодія може набувати різних форм у залежності від конкретних соціокультурних умов. Проте вірогідність актуалізації міжетнічного конфлікту завжди висока.

2. Харківщина як територія культурного прикордоння надає особливі умови для міжетнічної комунікації, які впливатимуть і на перебіг можливого конфлікту.

3. Однією із специфічних ознак є створення соціальних інститутів у вигляді добровільних громадських об’єднань, члени яких стають активними учасниками міжетнічних конфліктів. Ці організації становлять основу для виникнення субкультур і тяжіють до маргінальності, проте займають чітко визначене місце в соціальній структурі і виконують важливі культурні функції.

Необхідні висновки дозволить зробити дослідження суспільної думки, офіційної позиції місцевої влади та ідеологічної бази праворадикальних організацій. Значний потенціал тут вбачається в методах контент-аналізу, інтерв’ю, включеного спостереження.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка