Соціологія у (пост)сучасності зміст



Сторінка18/18
Дата конвертації30.12.2016
Розмір3.69 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Литература: 1. Интернет-ресурс: http://www.youtube.com – Режим доступа: http://www.youtube.com/watch?v=tLWLtq-jPss&feature=related. 2. Интернет-ресурс: http://www.youtube.com – Режим доступа: http://www.youtube.com/watch?v=ru2veC4-EAE&feature=related. 3. Интернет-ресурс. Режим доступа: http://www.univer5.ru/sotsialnaya-rabota/index/Page-97.html.
Чебыкина Мария

Санкт-Петербургский государственный университет

(Россия, г. Санкт-Петербург)
Особенности социальных коммуникаций сервисных организаций в сети Интернет (на примере гостиниц)
Идея «коммуникации» (как формы взаимодействия людей) как основы социального порядка рассматривалась в работах исследователей еще до Второй мировой войны. В современном информационном обществе она приобрела особое значение в качестве средства интеграции и развития сервисной организации.

Наблюдается тенденция возрастания эффективности коммуникаций, не связанных с традиционной прямой рекламой в журналах и на телевидении. Дальновидное руководство организаций сферы услуг уже осознает, что с клиентами необходимо вести диалог, чтобы лучше понимать их потребности, ценности, психологические особенности.

Среди новых маркетинговых коммуникаций можно выделить прямой маркетинг (direct marketing) – персонализированное воздействие на конкретную аудиторию в соответствии с базой данных, или же обратная связь с конкретным потребителем. Direct marketing в гостиничной сфере использует такие приёмы и методы, как телефонный маркетинг (для непосредственной связи с потребителем) и SMS-рассылки (для информирования клиентской базы о выгодных предложениях). Такой приём, как sales promotion, является комплексом мероприятий, позволяющим клиенту совершить пробную покупку для оценки качества предоставляемого товара или услуги. Также в гостиничной отрасли используют визуальные коммуникации – комплекс указателей (вывесок, табличек и т.п.), обеспечивающих необходимой информацией и помогающих потребителю ориентироваться. Немаловажным способом осуществления коммуникаций является событийный маркетинг (event marketing), в рамках которого организовываются мероприятия, которые позволяют создать атмосферу праздника и веселья. К ним относятся презентации, фестивали, ярмарки, праздники, встречи, круглые столы, семинары, годовщины, юбилеи, дни открытых дверей, экскурсии и т.п. [3, с. 31-32]. Однако в последнее время перечисленные привычные виды социальной коммуникации дополняются, а то и вытесняются, Интернетом, который является одним из самых распространенных на сегодня средств коммуникации. Как заявил Глава Минкомсвязи РФ, в 2011 году Россия вышла на первое место по количеству веб-пользователей в Европе, так как численность Интернет-аудитории выросла на 5,4% по отношению к 2010 г., достигнув 70 млн. человек. По его прогнозу, в 2013-м россиян, пользующихся интернетом, станет значительно больше — около 90 млн.

В некоторых сферах человеческой деятельности использование Интернет-ресурсов особенно эффективно. К таким относится и гостиничная сфера. Ведь от того, насколько правильно и грамотно разработан сайт гостиницы, зависит не только заполняемость средства размещения, оценка его имиджа и конкурентоспособность, но также уровень и качество информированности потенциального клиента, зашедшего на страничку отеля. На наш взгляд, сайт гостиницы должен выполнять функцию обратной связи с клиентами. Это достигается в первую очередь посредством on-line бронирования номеров, вкладки с отзывами, анкеты гостя. Необходимо, чтобы сайт отеля соответствовал следующим требованиям: удобство поиска информации на сайте; простота подбора и бронирования номера; полнота, достоверность и точность представленной информации; высокая скорость обработки заявки на бронирование и ответа на отзыв.

Соответствие сайтов отелей вышеперечисленным критериям позволяет обеим коммуникантам рационально использовать имеющиеся финансовые, временные и физические ресурсы при осуществлении коммуникации посредством Интернета. Получив достоверную информацию об отеле, предоставляемых в нем услугах, состоянии номерного фонда, ценовой политике, акциях и их условиях, а также о качественном обслуживании в гостинице, гость станет источником социального капитала организации, так как он обязательно вернётся в отель снова и порекомендует его своим знакомым (соседям, друзьям, родственникам). Разочарование же, связанное с введением клиента в заблуждение посредством сайта, может обернуться для отеля как испорченной репутацией на форумах и сайтах бронирования, так и дискредитирующими «легендами сарафанного радио».

С нашей точки зрения, процесс взаимодействия организации сферы услуг с клиентами происходит согласно теории обмена Дж. Хоманса: люди взаимодействуют, обмениваясь друг с другом информацией и какими-то благами до тех пор, пока обе стороны получают нужные блага от взаимодействия [2, с. 321]. В гостиничном сервисе благом для гостя может служить персонифицированный подход, скидка, предоставляемая постоянным клиентам. В данном случае можно говорить о «постулате стимула». Все большую популярность приобретает бронирование номеров через интернет-сайты («MyFant», «КупиКупон», «Groupon» и т.п.) со значительными скидками. В «низкий сезон» (приблизительно с середины декабря до марта) бронирование номеров по купонам через Интернет-сайты в мини-отелях Санкт-Петербурга достигает 80% от общего объема забронированного номерного фонда. В данном случае имеет смысл рассматривать «постулат ценности» в качестве регулятора взаимоотношений сторон.

Современное общество можно охарактеризовать как сервисно-сетевое. Так, сфера услуг и Интернет как универсальное средство коммуникации посредством взаимопроникновения стимулируют развитие друг друга. Интернет-взаимодействие организации сервиса (например, отеля) с клиентом уместно рассматривать сквозь призму теории обмена Дж. Хоманса, позволяющей организации найти особый подход к гостю с точки зрения удовлетворения его потребностей и формирования лояльности.

Литература. 1. Подгорная Л.Д. Теория коммуникации в социологическом контексте. // Социально-гуманитарные знания. – 2008. - №5. – С. 87-99. 2. Ритцер Дж. Современные социологические теории. - 5-е изд. — СПб.: Питер, 2002. — 688 с. 3. Соколова С. Современные инструменты для продвижения гостиничных услуг. // Гостиничное дело. – 2011. - №11– С. 30-35.
Чернега Артем

Пермский государственный национальный исследовательский университет

(Россия, г. Пермь)
Музей как объект социокультурного потребления
В современной социологической науке большую значимость имеет изучение проблемы производства и потребления. Потребление – социальный процесс, направленный на использование индивидами и социальными группами чего-либо для удовлетворения своих потребностей. В рамках процесса удовлетворения культурных потребностей предлагается рассмотреть музей в качестве объекта потребления.

В социологии принято рассматривать феномен музея с различных сторон. В широком плане музей – это социальный институт, занимающийся культурным воспитанием индивидов и социальных групп, аккумулирующий продукты культуры и передающий их новым поколениям, а также помогающий людям вырабатывать и развивать собственное мировоззрение. В узком смысле слова музеем мы можем назвать материальный элемент культурной сферы, сохраняющий и использующий в своей работе различные предметы, имеющие значение для истории и культуры. И в том, и в другом случае музей можно представить в качестве объекта социокультурного потребления.

Музей как объект социокультурного потребления целесообразно рассматривать комплексно. Это означает, что человек, который приходит в музей, должен получать эмоции от абсолютно всего, что там есть, начиная с архитектурного образа здания музея, экспонатов, работников, эстетической составляющей музея, дополнительных услуг. Огромную роль в музейном потреблении играет композиция музея. Более привлекательными являются такие музеи, в которых экспонаты разбиты на определенные группы по хронологии, тематике и т.п. Композиционно большинство музеев выстроены подобным образом. Композиция музейных экспонатов и интерьер музея играют особую роль в процессе восприятия человеком. Складываются мыслеобразы, возникают идеи, максимизируется логичность информации при восприятии. Например, к числу примеров удачного построения композиции музея можно отнести музей Новогодней игрушки в Великом Устюге, где посетителям предлагают ознакомиться с новогодними ёлками, каждая из которых украшена игрушками, относящимися к разным десятилетиям советской и российской истории.

Весьма примечательным элементом любого музея являются его работники. В частности, необходимо сказать о музейных смотрителях, значение которых научными сотрудниками часто недооценивается. А ведь они, особенно для посетителей, являются «визитной карточкой» музея: именно к ним, а не к научным сотрудникам обращаются посетители с вопросами или проблемами. Музейный смотритель, в европейском понимании, обязан не только следить за порядком, но и отвечать на вопросы посетителей об основных моментах выставки, экспозиции. Для этого устраиваются семинары для работников, которые имеют контакт с публикой, но не являются научными сотрудниками. Они обеспечивают связь между посетителями, с одной стороны, и научными сотрудниками – с другой. В Великобритании, например, поощряются такие качества работника, как вежливость и внимательность. В российских музеях ситуация со смотрителями иная. Посетители видят их, как правило, застывшими в состоянии скуки или сонливости, к чему располагают затемненные выставочные залы. С другой стороны, нельзя не отметить тот факт, что все чаще в российских музеях попадаются смотрители, которые активно и самостоятельно помогают посетителю, хотя существуют и специальные экскурсоводы. Но стоимость их услуг обычно достаточно высока для среднего российского посетителя музея.

Музей как объект социокультурного потребления имеет свою значимость для различных слоев населения. Музей для школьников и студентов – наглядное пособие для занятий, для преподавателей – средство повышения их профессиональной компетенции, для интеллигенции– инструмент расширения кругозора, а также объект досуга для каждого человека, который готов потратить свое свободное время на посещение музея. Современная социологическая наука может помочь ответить на вопрос, почему одни музеи более популярны, а другие – менее. Выделяется несколько причин. Во-первых, популярность конкретного музея определяется его местом и ролью в системе культуры региона. Так, например, музеи краеведческого типа традиционно являются знаковыми для региона, города и т.п. Во-вторых, успешность музея зависит от такого фактора как количество и качество выполняемых им функций. Безусловно, хорош тот музей, в котором существует прекрасный коллектив. Ведь от этого фактора зависит и отношение к потребителю духовных благ, и то, как устроена экспозиция музея, несет ли она эстетическое наслаждение посетителю. Необходимо сказать о таком факторе, как бизнес-деятельность музея, что определяет популярность данного объекта потребления в рамках той или иной местности или определенного времени (сезона).

Как подчеркивают многие исследователи, музей сегодня существует в условиях рынка. Люди с большим удовольствием просиживают время в Интернете, развлекаются в ночных клубах, проводят время за просмотром телевизора. Всё это говорит нам о том, что сознание человека легче воспринимает те объекты социокультурного потребления, где не требуется активная умственная деятельность. Люди привыкли к интерактивности, современным технологиям. В музее это не всегда так.

Таким образом, рассмотрев музей как объект потребления в современном обществе, можно сделать следующие выводы. Процессом производства здесь является подбор здания музея, организация и проведение собственно работы, деятельности музея, организация экспозиции, дополнительных услуг. Потребление – это непосредственное погружение индивида в музейное поле, поглощение культуры, корректировка мировоззренческих установок, получение аксиологического и эстетического наслаждения, образовательной услуги. Потому можно говорить, что, посещая музей, потребляя его «содержание» – тот культурный потенциал, который в нем заложен – индивид развивает свою личность.
Черникова Кристина

Восточно-Сибирский институт Министерства внутренних дел Российской Федерации

(Россия, г. Иркутск)
Жизненные ценности курсантов и профессионально-личностные стратегии их достижения
Среди общей массы молодежи нам хотелось бы рассмотреть жизненные ценности такой ее подгруппы, как курсанты вузов МВД России. Рассмотрим их на примере курсантов Восточно-Сибирского и Сибирского Юридического институтов МВД России. Чем они отличаются от общей массы молодежи, что в них особенного, какие образовательные и воспитательные процессы идут в вузах МВД? На эти и другие вопросы мы постараемся ответить в нашей работе.

Как правило, в вузы МВД поступают выходцы из семей рабочих, сельских жителей, сотрудников МВД и военнослужащих. Исходя из этого, курсанты вузов МВД – это часть молодежи, находящаяся в процессе получения социального статуса полицейского, выполняющая определенную ролевую функцию и выделяемая особенностями поведения. Курсанты имеют социально-психологические особенности и специфические жизненные ценности, а также идентифицируют себя как сотрудники органов внутренних дел.

Мы предполагаем, что среди жизненных ценностей курсантов должны присутствовать нравственные регуляторы деятельности и поведения, позволяющие им противостоять агрессивной противоправной среде – индивидуалистические потребности освоения и принятия гуманистических, социально-прагматических и духовных ценностей. Однако это не всегда соответствует действительности. Проведенное нами исследование в названных вузах показало, что основные жизненные ценности курсантов, в целом, совпадают с жизненными ценностями современной молодежи. Среди последних лидируют семья, друзья и здоровье, затем следуют такие ценности, как интересная работа, достойная заработная плата и справедливость (значение последней ценности в настоящее время возрастает). При этом интересно, что сегодняшним курсантам присущи специфичные профессионально-личностные стратегии, которые они планируют использовать для достижения этих жизненных целей. В результате опроса выяснилось, что, по мнению курсантов, они должны овладевать профессиональными компетенциями – 19%, обладать активной жизненной позицией – 18%, быть карьеристами – 10,3%, обладать коммуникативными навыками – 6,1% и т.д. Курсанты понимают важность получения знаний для достижения своих жизненных целей.

Современная ситуация в стране требует от выпускника вуза МВД России социальной активности, ответственности, целеустремленности, настойчивости. Формирование у курсантов требуемых социальных качеств и профессиональной компетентности является одной из важнейших задач высшего учебного заведения МВД. К сожалению, в настоящее время профессиональные и моральные качества курсантов вузов МВД России не всегда соответствуют потребностям органов внутренних дел. Поэтому необходимо в процессе обучения в этих вузах, наряду с профессиональными качествами, вырабатывать положительные нравственные качества – справедливость, умеренность, мужество. Важная роль в воспитании нравственности отводится личному примеру преподавателей и командиров, систематическому приучению курсантов к полезной деятельности и к правилам поведения сотрудника полиции.

Предполагается, что после проведенной реформы МВД основными «кузницами» кадров останутся вузы МВД России. Именно в них будут обучаться и воспитываться будущие полицейские. Причем их обучение должно заканчиваться формированием профессионально-личностных стратегий дальнейшей жизни на основании тех жизненных ценностей, которые им привили в семье и в вузе. По своему содержанию профессионально-личностные стратегии представляют гибкую систему целенаправленного планирования и реализации ключевых профессиональных и жизненных ценностей, идей и позиций личности, направленную на достижение долгосрочных целей.

К сожалению, в настоящее время в обществе существует противоречие между ценностными ориентирами, формируемыми в вузе МВД (честность, честь, неприятие насилия, благородство и др.), и ценностными ориентирами, преобладающими среди молодежи (финансовое благополучие, карьеризм, достижение личной цели любыми путями и т.д.). При недостаточном внимании к разрешению данного противоречия в учебном заведении (а впоследствии – и в органах внутренних дел) наблюдается замещение в структуре профессиональной социализации будущего сотрудника ОВД явных жизненных ценностей мнимыми. Все это может привести к недобросовестному отношению к профессиональным обязанностям, использованию служебного положения в корыстных целях и т.п. [1].

Будущий полицейский должен видеть цель своего обучения. Помочь ему в этом должны преподаватели и командиры. Современный полицейский должен быть умным и подготовленным специалистом, к которому простому гражданину будет не страшно подойти и обратиться за помощью. При этом в экстремальной ситуации он обязан проявить твердость и настойчивость в принуждении к соблюдению гражданами законности. К сожалению, мы вынуждены отметить, что в настоящее время жизненные ценности курсантов смещены в сторону представлений об «идеальном», потребительском образе жизни, который так настойчиво навязывается нам с экранов телевизоров.

Литература: 1. Ворожцов А.М. Формирование и реализация профессионально-личностных стратегий выпускников Сибирских вузов МВД РФ в современных условиях. Автореф. дисс. … канд. соц. наук. Иркутск, 2009.
Четверикова Ольга

Донецький державний університет управління

(Україна, м. Донецьк)
Стереотипи, які сприяють вживанню наркотиків
Проблема наркотизму, поширення хімічних речовин, здатних викликати залежність, особливо гостро постала в Україні в останні десятиріччя. Проблема за своєю сутністю є біопсихосоціальною. Виникнення та інституціалізація специфічних соціальних форм реакції на процес поширення наркотизму, залучення до нього груп людей, які безпосередньо не є споживачами наркотиків, але, так чи інакше, впливають на нього (наприклад, спеціальні підрозділи міліції), перетворили цей процес на комплексне соціальне явище.

Актуальність даної проблеми пов’язана з тим, що існують певні стереотипи, які спокушають людину спробувати наркотик. Вони нав’язуються через оточення. Ми повинні зрозуміти, що виступає рушійною силою для прийняття людиною цієї, так би мовити, отрути.

Наркотизм – це соціальне явище, яке полягає в масовій адиктивній поведінці, котра тягне за собою формування особливих соціальних груп, виникнення особливої субкультури і специфічних соціальних відносин, що призводить до трансформації соціальної структури й утворення нових соціальних інститутів.

Уперше термін «наркотизм» зустрічається в М.Н. Гернета, в його роботі «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон» [1]. До соціологічного обігу він був уведений А.А. Габіані [2], який позначав ним «поширеність і характер споживання наркотичних речовин як соціальне явище» [3, c.214].

Проблема наркоманії постає в нашій країні у загрозливому вигляді з другої половини 80-х рр. ХХ ст. Державні та правоохоронні органи, соціальні служби та науковці, кожен зі свого боку займаються нею. В Україні, у Харкові, наприкінці 1990-х рр. стали проводитися дослідження молодіжного наркотизму. Соціологічному аналізу наркотизму присвячені роботи харківських соціологів В.О. Соболева, І.П. Рущенка, О.М. Поступного, Ю.Н. Свеженцевої, О.О. Сердюка та ін.; роботи одеських соціологів В.Н. Подшивалкіної, Т.Г. Каменської, М.В. Левинского, Н.А. Мирошниченко; роботи київських соціологів О.М. Балакіревої, О.О. Яременка та ін.

Лише на початку 90-х рр. XX ст. з’явилися окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв’ю з наркоманами, всебічно аналізуються можливі наслідки, вивчаються економічні механізми наркотизму тощо.

Соціологічний підхід до аналізу наркотизму полягає у вивченні всіх соціальних аспектів вживання наркотичних речовин (а також інших речовин, здатних викликати залежність). У межах соціології девіантної поведінки і соціології злочинності наркотизм виступає як самостійний предмет досліджень.

Що ж спонукає людину залучитися до вживання наркотиків?

Розглянемо найбільш поширені стереотипи та міфи щодо вживання наркотиків:

1. «Я буду вживати тільки легкі наркотики».

Насправді як фізична, так і психологічна залежність може розвинутися від вживання конопель. Це було неодноразово підтверджено результатами багатьох досліджень, що проводилися в різних країнах світу. Звикнувши до збудливої дії легких наркотиків, наркомани через якийсь час змушені переходити на сильніші наркотики.

2. «В житті ми маємо все спробувати».

Сьогодні це – життєве кредо багатьох молодих людей. Вони міркують так: «Ми прийшли в цей світ, щоб спробувати все». Стрибнути з даху багатоповерхового будинку теж треба? А результати між цією дією і прийомом наркотиків неймовірно схожі. Тому наркоманію можна порівняти з грою в «російську рулетку», де в револьвері заряджений повний барабан [4].

3. «Я завжди зможу зупинитися».

Весь жах наркоманії в тому, що наркомани переконані у своїй здатності контролювати свою пристрасть й у спроможності відмовитися від наркотиків у будь-який момент. Досвід інших наркоманів початківцям недоступний з двох причин. По-перше, прозріння в плані того, що наркотики – це яма, в яку падаєш без кінця, настає, коли вже надто пізно. По-друге, наркомани, як правило, не встигають осягнути цю істину, тому що життя їхнє надто коротке.

4. «Це моя приватна справа. Наркотиком я руйную тільки себе».

Поширена хибна думка серед людей, які знаходяться у хімічній залежності. Адже людина є соціальною істотою і не може знаходитися поза суспільством. В першу чергу страждають рідні та близькі наркомана. Згодом його пристрасть зачіпає будь-якого члена суспільства, який є платником податків, а отже, буде утримувати його у місцях позбавлення волі.

5. «Буду вживати наркотики для різноманітності через нудьгу».

Дуже скоро наркотик затьмарює все. І тоді наркоман отримує суцільну одноманітність, коли все життя підпорядковується одній думці: «За що купити наркотик?».

6. «Я буду вживати наркотики, щоб бути вільним».

Наркотик приваблює удаваної свободою, а насправді заманює в найжорстокішу форму добровільного рабства.

Існують також інші стереотипи та міфи щодо вживання наркотиків. Наприклад, що від одного разу ніякої шкоди не буде, наркотики допомагають вирішувати складні проблеми і можуть служити тонізуючими засобами [5].

Підводячи підсумок, слід зазначити, що стереотипи щодо наркотиків впливають на їхнє вживання. Особливо небезпечні дані міфи для підлітків та молоді, яким ще важко відрізнити правду від брехні. Тому суспільство повинно всіляко сприяти викриттю хибності даних стереотипів серед соціальних спільнот, які входять до «групи ризику», та інструктувати щодо них їхнє оточення, що актуалізує подальші соціологічні розробки даної проблеми.

Література: 1. Гернет М.Н. Избраные произведения. – М.:Прогресс, 1974. – 461 с. 2. Габиани А.А. Кто такие наркоманы?//Социологические исследования – 1992. – № 2. – С.78-83. 3. Габиани А.А. На краю пропасти: Наркомания и наркоманы. – М:1990. – 220 с. 4. Десять мифов про наркотики [Электроный ресурс]. – Режим доступа: http://beznarkotikov.org/news/news_desyat_mifov_pro_narkotiki/ 5. Мифы о наркотиках [Электроный ресурс]. – Режим доступа: http://www.netzavisimosti.ru/myth/
Шальнева Юлия

ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет»

(Россия, г. Белгород)
Социальная реабилитация глухих детей
Слух играет ведущую роль в ориентировании, познавательной и трудовой деятельности человека. Людям с его нарушениями нелегко адаптироваться в мире, рассчитанном на слышащих. Интеграция ребенка с патологией слуха в общество идет сложно и причин здесь, по крайней мере, три: 1. Слабая подготовка к самостоятельной жизни; 2. Неподготовленность общества к восприятию плохо слышащего, к интеграции его в социальную систему в качестве равноправного члена, в частности, недостаточное количество высших и средних учебных заведений, готовых принять детей-инвалидов слуха для дальнейшего обучения и трудоустройства. 3. Недостаточная оснащенность учебных заведений техническими средствами, позволяющими осуществлять обучение самостоятельно.

На начальных возрастных этапах препятствием восприятию социальных воздействий является первичный дефект. Если его коррекция не проводится, начинают появляться вторичные отклонения, которые препятствуют социальной адаптации ребенка, порождая расстройства эмоционально-волевой сферы, личностные нарушения. Чтобы не допустить этого, ребенка с нарушениями слуха необходимо своевременно включить в социально-реабилитационный процесс, так как вторичные нарушения требуют не медицинского вмешательства, а соответствующих социальных воздействий.

Одной из важнейших задач реабилитации инвалидов по слуху является включение их в активную, самостоятельную и социально значимую деятельность. При этом сама деятельность выступает непременным условием компенсации дефекта. Процесс реабилитации следует осуществлять в трёх основных направлениях: труд, быт и культура. Основными видами реабилитационной деятельности с глухими детьми являются:

1. Медицинская реабилитация – лечебно-профилактические и восстановительные мероприятия;

2. Техническая реабилитация – внедрение специальных технических средств, расширяющих возможности детей;

3. Психолого-педагогическая реабилитация – обеспечение обучения, воспитания, коррекции первичных и вторичных отклонений в развитии обучающихся с нарушением слуха, развитие сохранных анализаторов;

4. Социокультурная реабилитация – осуществляется в форме культурно-просветительской работы, что позволяет расширить рамки независимости инвалида и обеспечить наиболее полную интеграцию в общество [1].

Эффективность социально-реабилитационной деятельности оценивается как степень близости достигнутого результата к максимально достижимому или заранее запланированному. Однако для осуществления подобной оценки необходимы качественные критерии измерения результатов. Показателями определения эффективности социально-реабилитационной деятельности выступают изменения в уровне развития личности ребенка, достигнутые за соответствующий период, и его способность к адаптации и интеграции в социальную и экономическую жизнь с учетом реабилитационного потенциала.



Литература: 1. Зарипова Р.Т. Комплексная раебилитация детей-инвалидов в условиях общеобразовательного учреждения. – Электронный ресурс. – Режим доступа: http://old.nabchelny.ru/school75/poznakomimsia/2008-04-18/kompleksnaia_reabilitatsiia_detei-invalidov_v_uslovikhia_obrazovatelnogo_uchrezhdeniia
Шамсуев Магомед-Эми

Чеченский государственный университет

(Россия, г. Грозный)
Проблемы развития нормативно-правового обеспечения

информационной безопасности Российской Федерации
Глобальный характер информационного развития, формирование транснациональной информационно-телекоммуникационной инфраструктуры порождает новые угрозы. От современного государства требуется отстаивать не только целостность своей территории, но и защищать информационное пространство. Однако существующее законодательное обеспечение информационной безопасности РФ не позволяет в полной мере противодействовать новым информационным рискам и угрозам.

Современный уровень информационной безопасности России не соответствует потребностям личности, общества и государства. Слабое обеспечение органов государственной власти и управления, отсутствие полного, достоверного и своевременного информирования затрудняет принятие обоснованных решений. Незащищенность прав граждан на информацию, манипулирование информацией вызывают неадекватную реакцию населения и в ряде случаев ведут к социально-политической нестабильности.

В области информационной безопасности законы работают через нормативные документы, подготовленные соответствующими ведомствами, зачастую имеющими технократический характер. Гарантированные Конституцией РФ основные права и свободы – право на неприкосновенность частной жизни, личную и семейную тайну, тайну переписки – практически не имеют эффективного правового, организационного и технического обеспечения.

Приоритетным направлением правового обеспечения необходимо признать формирование механизмов реализации политики информационной безопасности в РФ. Оно должно включать в себя: нормотворческую деятельность по созданию законодательства, регулирующего отношения в обществе, связанные с обеспечением информационной безопасности; исполнительную и правоприменительную деятельность по использованию законодательства в области информации, информатизации и защиты информации органами государственной власти и управления, организациями (юридическими лицами) гражданами.

Отдельного внимания заслуживает проблема реализации основных положений Доктрины информационной безопасности РФ. Доктрина играет ориентирующую роль не только в практике работы органов по обеспечению национальной безопасности, но также при определении приоритетов законотворчества. Однако в Доктрине лишь косвенно определяются информационные угрозы со стороны сети Интернет.

Еще в 2001 году соответствующей комиссией Совета Безопасности РФ были одобрены основные направления нормативного правового обеспечения информационной безопасности в России. В число первоочередных мер была включена разработка законопроектов «О персональных данных», «О праве на информацию» и многих других, которые тем или иным образом затрагивают вопросы информационной безопасности в Интернете. Однако в ФЗ "О противодействии экстремистской деятельности" нет ни одного упоминания об Интернете как о её возможном инструменте. Такая угроза не определяется законом и, соответственно, не могут быть приняты меры правового характера по противодействию ей. Так проявляется проблема реализации основных положений Доктрины.

Важно на законодательном уровне создать механизм, позволяющий согласовать процесс разработки законов с реалиями и прогрессом информационных технологий. Чисто количественное сопоставление с информационным законодательством США может показать, что законодательная база РФ неполна. Однако необходимо отметить, что ограничительная составляющая в российском законодательстве представлена существенно лучше, чем координирующая и направляющая. Глава 28 Уголовного кодекса достаточно полно охватывает основные аспекты информационной безопасности, однако обеспечить реализацию соответствующих статей пока еще не удается.

Существующее правовое регулирование отношений в области обеспечения информационной безопасности не соответствует современным требованиям и препятствует формированию эффективной системы информационной безопасности РФ. В современном мире глобальных сетей нормативно-правовая база должна быть согласована с международной практикой. Особое внимание следует обратить на то, что необходимо привести российские стандарты и сертификационные нормативы в соответствие с международным уровнем информационных технологий вообще и информационной безопасности в частности.

Таким образом, мы осуществили экспертизу решения Межведомственной комиссии Совета Безопасности РФ по информационной безопасности от 2 декабря 1997 г., которое определяет «...Основные направления развития законодательства в области обеспечения информационной безопасности РФ:

- внесение изменений и дополнений в действующее законодательство для развития обеспечения информационной безопасности в целях устранения противоречий нормам Конституции РФ, противоречий между законодательными актами федерального уровня и актами субъектов РФ, а также конкретизации норм ответственности за правонарушения в области информационной безопасности;

- законодательное разграничение уровней правового регулирования проблем обеспечения информационной безопасности (федеральный уровень, уровень субъектов Федерации, уровень местного самоуправления);

- создание правовой базы для функционирования в РФ системы региональных центров обеспечения информационной безопасности;

- правовое регулирование развития негосударственного компонента в формировании информационного общества и обеспечении информационной безопасности РФ;

- разработка Национальной программы развития общедоступных информационных сетей, включая определение правового статуса провайдеров интернет-услуг и правовое регулирование их деятельности, представление Интернет информации о деятельности органов государственной власти и органов местного самоуправления».


Шаповалов Андрій

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)
Дигиталізація вищої освіти
Сучасність задає швидкий темп та обсяг змін, ініціює перебіг інноваційних процесів у кожній сфері нашого життя, у тому числі в інституті освіти, який є одним із головних для функціонування суспільства.

Сучасні тенденції у розвитку інституту освіти викликають багато дискусій навколо себе. До новітніх тенденцій можна віднести, зокрема, безперервність освіти, дистанційність, масовізацію, комерціалізацію, багатопрофільність та дигіталізацію. Інститут освіти розвивається згідно з курсом загальних змін у соціумі, відповідаючи на сучасні проблеми та виклики.

Деякі з наведених тенденцій виникли завдяки сучасній економічній ситуації, інші виходять із специфіки суспільного устрою, а поява деяких стала можливою лише завдяки науково-технічному прогресу та доступності так званих «високих технологій» для населення. Технологічні досягнення (Інтернет та цифрові технології) вже змінили щоденні практики дозвілля та комунікації, тепер черга освітніх практик змінюватися відповідно до потреб суспільства. Дигиталізація освіти – це процес поглинання, застосування та асиміляції інститутом освіти новітніх технологічних розробок на ниві комунікаційних технологій з подальшим використанням їх із навчальними, комунікаційними та виховними цілями. Було б невірним казати, що цей процес знаходиться на початковому етапі, адже у світі він іде вже давно, але наразі дигіталізація освіти в Україні видається соціально значущою, а, отже, потребує соціологічного вивчення.

Необхідність соціологічного дослідження процесу дигіталізації вищої освіти полягає, принаймні, у двох аспектах.

По-перше, освіта – це визначальний чинник, що забезпечує спадкоємність та відтворення нагромаджених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та виховної діяльності, і як результат цього процесу. Система вищої освіти – не єдиний, але надзвичайно важливий агент соціалізації людей. Важливо осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту на основі з’ясування її специфічних рис (їх налічується більше десятка). До них, зокрема, належать: 1. Соціально значущі функції і технології навчання та виховання, підпорядковані суспільним потребам. 2. Спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання. 3. Особлива роль вищої освіти у розвитку мислення людини.

По-друге, освіта в сучасній інформаційній системі є каналом передачі інформації, один з чинників прогресу. Слід наголосити, що частка застосування цифрових технологій (що є, власне, маркером дигіталізації освіти) поступово, проте незворотно збільшується. В цьому сенсі дигіталізацію освіти можна розглядати як набуття інститутом освіти нових якостей та рис, властивих сучасним комунікативним практикам, що здійснюються у цифровому просторі.

Що стосується специфіки вищої освіти, то важливо виявити, з одного боку, ступінь інтегрування дигіталізації – як інструменту формування знань, навичок, умінь – у сучасні технології навчання. З іншого боку – визначити вплив дигіталізації на освіту як соціальний інститут, окреслити найважливіші риси впливу дигіталізації освіти на сучасне соціальне середовище (студентство). Таке наукове дослідження уявляється нам доцільним і своєчасним.
Шевелєва Оксана

Запорізький національний університет

(Україна, м. Запоріжжя)
Європейський Союз: у пошуку методологічних координат дослідження
Європейський Союз – унікальне за своєю історією, складом та структурою партнерство країн, що за роки свого існування зазнало кількісних та якісних змін, які стосувалися складу учасників ЄС та основних напрямів його діяльності. На даному етапі вивчення ЄС – не данина науковій цікавості, а нагальна потреба в аналізі складного утворення та основних його проблем, розробці шляхів їх вирішення, прогнозуванні варіантів розвитку, і головне – виробленні нового уявлення про Євросоюз.

Найбільшого поширення для аналізу ЄС в літературі отримав системний підхід. Це пояснюється тим, що Євросоюз, розвиваючись, все більше тяжів до створення цілісного утворення, з інститутами та органами, що керували б діяльністю всього об’єднання; спільною економічною (а згодом і політичною та культурною) системою; з соціальними спільнотами та індивідами, чия діяльність була б складно організована та спрямована на підтримання та відтворення загальноприйнятих зразків поведінки, цілісності ЄС. В результаті ЄС частіше за все розглядають саме як цілісну соціальну систему.

Аналіз ЄС за основними критеріями соціальної системи дозволяє сказати, що такі ознаки, як синергічність, неаддитивність, мультиплікативність, цілісність, відособленість, адаптивність, сумісність, зворотний зв’язок, динамічність різною мірою притаманні ЄС. Також системний підхід дозволяє виділити основні проблеми ЄС на сучасному етапі – статусну невизначеність, тенденцію до підвищення складності, економічну гетерогенність, соціальну напруженість. Але вирішення цих проблем з точки зору системи вимагає радикальних змін ЄС, зрушень у його законодавстві, устрої, складі. Це, в свою чергу, може поставити під питання існування ЄС в цілому.

Ґрунтуючись на здійсненому аналізі ЄС як системи, ми дійшли висновку щодо обмеженості використання системного підходу. Він не пояснює такі специфічні особливості ЄС, як відсутність внутрішньої цілісності, географічної єдності, внутрішньої неоднозначності та фрагментарності, а також не відкриває можливостей реального пояснення та вирішення сучасних проблем ЄС.

За умови існування ЄС в сучасному вигляді, на наш погляд, доцільніше використовувати інший підхід. Розгляд Євросоюзу як певного соціального простору має значно більші пояснювальні можливості, аніж як системи. Зберігаючи актуальними всі характерні для систем якості (адаптивність, зворотній зв'язок та ін.), соціально-просторовий підхід висвітлює та пояснює такі специфічні риси ЄС, як фрагментарність, варіаційність, наявність певних полів, позицій, локусів тощо. Незважаючи на особливості національної політики, територіальної та адміністративної організації тощо, спільний соціальний простір об’єднує всі держави Євросоюзу, тоді як об’єднання їх у межах єдиної соціальної системи зіштовхується з складнощами у поясненні деяких явищ.

Зокрема, відсутність цілісності Євросоюзу, рухливість його кордонів та географічної приналежності – одне з положень, несумісних з уявленням про ЄС як про систему. З іншого боку, це цілком характерно для просторового підходу до вивчення ЄС. Просторове зближення і співіснування агентів, віддалених в соціальному просторі, не матиме ніякого позитивного результату, і навпаки – близькість в соціальному просторі, однакове положення в економічному, культурному, політичному полях призводить до інтеграції навіть за умови віддаленого географічного положення. Тому немає нічого дивного в орієнтації ЄС на приєднання неєвропейських країн, близьких за економічними і соціальними показниками до країн Євросоюзу.

Іншим прикладом може бути пояснення в рамках просторового підходу неоднорідності ЄС, поділу його на центр та периферію, залежне становище окремих країн. З точки зору системного підходу цей поділ має, швидше, негативний характер, тоді як для просторового представлення реальності така тенденція природна. Внаслідок неоднорідності розподілу капіталів (економічного, культурного, політичного) кожна з країн (або груп країн) може займати неоднакове положення (позиції) у просторі чи підпросторі (полі). Також в просторі існують природно нерівні позиції, що в різні відрізки часу займають різні країни та групи країн. Це так звані домінантні та залежні позиції. До перших відносяться позиції розвинених, провідних країн. До других – маргінальні позиції, позиції відчуження тощо. Також існують периферійні позиції. На наш погляд, причин для зайняття країною периферійного становища може бути декілька:

- низька швидкість діяльності в окремих країнах (фактори – щільність населення, частка ВНП, культурне виробництво, соціальна активність);

- рівень включеності в основні процеси, інститути, зони ЄС (Єврозону, Шенгенську зону, ЄЕЗ);

- стан адаптації до умов існування в ЄС, викликаний недавнім входом до його складу.

Згідно з цими причинами, можна припустити, що периферійну позицію за рівнем включеності на сьогодні займають Великобританія, Румунія та Болгарія (знаходяться в складі ЄС, ЄЕС, Митного союзу, проте не входять до Шенгенської зони та Єврозони). Що стосується адаптивного стану, найбільш яскраво він проявився у тих країнах, які увійшли в склад ЄС у 2004 році (Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Словакія, Словенія, Чехія, Естонія, Польща) та 2007 році (Болгарія, Румунія). Економічні і соціальні показники цих країн відрізнялися від тих, що вже були в складі ЄС, їм був потрібний час для включення в економічне, політичне, культурне поля простору ЄС.

Отже, навіть такий загальний розгляд Євросоюзу в рамках просторового підходу відкриває значні дослідницькі можливості для пояснення і аналізу основних проблем цього утворення, а також прогнозування його подальшого розвитку. Тому в подальшому, на наш погляд, при поясненні специфічних і неоднозначних утворень, одним із яких є ЄС, доцільно використовувати саме просторовий підхід.


Шкуріна Вікторія

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

(Україна, м. Луганськ)
Тілесність та зовнішність людини як прояв соціальних відносин в контексті гендерних особливостей
... Тіло - лише одна з гіпотез про те, що таке "я".

Харукі Муракамі

Зростаюча увага до проблематики соціології тіла стає своєрідним відображенням суперечливих процесів, що відбуваються в соціальному середовищі в умовах глобалізації, революційних змін в системах масової комунікації та стрімких гендерних зсувів. Крім того, необхідно брати до уваги безпрецедентні здобутки біотехнологічного комплексу, прориви у медицині, які надають можливість змінювати та навіть конструювати зовнішні характеристики людини. Неможливо не звернути уваги й на те, що тотальне рекламне середовище сьогодні задає та нав’язує певні вимоги саме до зовнішніх характеристик чоловіків та жінок. Тобто мають місце особливі соціальні, культурні та економічні відносини, які, спираючись на багатотисячорічні традиції, створюють навколо тіла (як чоловічого, так і жіночого) відповідний культ.

Отже, тіло людини у суспільстві є знаком або комплексом знаків. З вигляду тіла чоловіка чи жінки роблять висновки стосовно важливих якостей індивіда, результатом чого стає специфіка форм соціальної та особистісної взаємодії. Тіло, яке наблизилось до існуючих в суспільстві еталонів, приваблює, викликає симпатію, стимулює зближення. І навпаки, тіло, що вступає у протиріччя з еталонами, викликає реакцію відштовхування, бажання підтримувати дистанцію. Тілесність людини не безмовна. За допомогою свого тіла людина може посилати в навколишнє середовище певні сигнали, інформацію про себе, і взаємодіяти з іншими суб'єктами суспільства за допомогою невербальної комунікації. «Експериментально доведено, що в процесі взаємодії і комунікації людей 80% спілкування здійснюється за рахунок невербальних засобів і лише 20% інформації передається вербально» [1, с.193]. Тіло є каналом комунікації, за допомогою якого людина передає великий об'єм інформації про себе, воно навіть може виступати об’єктом маніпулювання. Людина, народжена з певними зовнішніми даними, може сприймати навколишній світ у залежності від того, як вона виглядає. Е.Гофман підкреслює, що за допомогою тілесної активності людина виявляє свою приналежність до певного соціального класу, і, що не менш важливо, вступає у взаємодію з різними компонентами соціального оточення і змінює їх [2]. Як вважають дослідники з проблем візуальної аналітики, «В залежності від обраної суб’єктом стратегії презентування візуальних символів (символічної самопрезентації в соціальному просторі), є доцільним розрізняти цілеспрямоване візуальне самоконструювання (при свідомій селекції візуальних атрибуцій схеми тіла, поведінки, стилізації одягу, архітектурних екзісів тощо) та стохастичну стратегію візуальної символізації, в якій суб’єкт використовує певні візуальні атрибуції безсвідомо-стереотипно, стохастично та імпульсивно» [3, с.11-12]. Таким чином, тіло має неоднозначні соціальні функції. З одного боку, воно включає людину у соціальну реальність, роблячи її невід’ємною частиною суспільства, а з іншого – виступає кордоном, що розділяє та може навіть протиставляти її соціуму.

В процесі самопізнання індивід бере до уваги ще й статеву ідентичність свого тіла. Найчастіше стать людини співвідноситься з категоріями маскулінності або фемінності. Проте можуть виникати випадки, коли чоловік має більше фемінних якостей, а жінка – маскулінних. У результаті цього може виникнути протиріччя з суспільною думкою та самим собою.

Крім цього, гендерний аспект у вивченні тілесності спонукає відповідати гендерній ролі, яка автоматично прикріплюється суспільством ще при народженні. Так, вважається, що жінка має виконувати репродуктивну функцію та виховувати дітей, адже її тіло призначене для того, щоб їх народжувати. Що стосується чоловіка, то він, маючи привілеї над жінкою у плані фізичної сили, має захищати жінку та дітей. Сьогодні патріархальні гендерні ролі змінюються: вважається допустимим «декрет чоловіка», тобто жінка після народження дитини йде працювати, а чоловік залишається вдома з дитиною. Сучасні жінки взагалі інколи вважають, що кар’єра є більш важливою. Цей зсув ролей призвів до того, що сьогодні поведінка людини часто не співвідноситься із її зовнішніми даними та навіть статтю.

У ході авторського дослідження, що проводилось серед студентів Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, ми намагалися визначити деякі аспекти, пов’язані з роллю тіла та зовнішності в соціокультурному просторі в оцінках сучасного студентства з урахуванням гендерних особливостей. Гіпотезою дослідження було наступне припущення: враховуючи ключові соціальні тренди розвитку, пов’язані, зокрема, з формальним усуненням багатьох атрибутів соціальної диференціації, притаманних ієрархізованим суспільствам, на даний момент тіло та зовнішність людини є одним із основних факторів оціночного судження щодо особистості в системі гендерних відносин. В результаті підведення підсумків опитування гіпотеза частково підтвердилася.

Можна з досить високою вірогідністю прогнозувати, що значення та актуальність проблематики, що пов’язана з тілесністю та зовнішністю в системі гендерних взаємовідносин, надалі буде тільки зростати.

Література: 1. Щерба О.І. Гендерний аспект реклами // Вісник харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. – 2002. - №543. – С. 193-196. 2. Социология: Энциклопедия / Сост. Грицанов А.А., Абушенко В.Л., Евелькин Г.М., Соколова Г.Н., Терещенко О.В., – 2003. 3. Основи візуальної аналітики та соціології візуального символізму: прикладний аспект. – Монографія 3-х авторів. – К.: «Видавництво ДУКІТ», 2009. – 275с.
Шувалова Мария

Харьковський национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)
Интерпретация социологических данных: замечания П. Бурдье
Проблема интерпретации результатов социологических исследований занимает особое место в социологической науке. Современная французская социологическая школа впервые последовательно (а главное – основательно и аргументировано) обратила свое внимание на данную проблему, и сумела ее разрешить руками одного из своих самых ярких представителей – Пьера Бурдье.

Главной опасностью, как считает Бурдье, является склонность к перенесению логики обыденного языка в язык социологии. Под этими словами подразумевается, что с высказываниями сконструированного исследователем языка обращаются так же, как и с высказываниями, сформулированными под действием «здравого смысла». Так, например, социолог констатирует в процессе анализа факт наличия некоей «ценности», а читатель стремится трактовать это суждение как ценностное суждение. То есть ученый может просто пересказывать на страницах своих работ реально существующие или существовавшие ранее факты, а читатель воспринимает передаваемые ученым факты исходя из своего внутреннего опыта и сводит их к оценочным понятиям. Например, «если П. Бурдье утверждает, что женщины реже мужчин отвечают на «политические» вопросы зондажей общественного мнения, то все же находится кто-то, упрекающий его за исключение женщин из сферы политики. Это происходит потому, что когда социолог фиксирует то, что есть, кто-то хочет сказать: «Хорошо вот так, как есть» [1]. Хотя на самом деле целью исследователя было донесение истины, а не своих личных оценок, что, в принципе, противоречит профессиональной этике социолога. Поэтому Бурдье считает, что в публикациях необходимо прописывать все аспекты теории и практики, подробно описывать все этапы формирования выборочной совокупности и причины выбора конкретной модели выборки, доказывать репрезентативность, четко показать все шаги полевого этапа, этапа анализа и интерпретации данных. Большое внимание также следует уделять используемым словам и языку в целом, ведь читатели рассматривают социологию, по мнению Бурдье, «сквозь очки своего габитуса. В том же самом реалистическом описании одни готовы найти оправдание своему классовому расизму, другие — заподозрить, что оно внушено классовым презрением. В этом проявляется принцип структурной ошибки в коммуникации между социологом и читателем» [2].

Пьер Бурдье уделял особое внимание статистическим таблицам, графикам и диаграммам. Ученый считал необходимым доказывать правдивость полученной информации непрофессионалам всеми возможными способами, что и делал в своих научных трудах.

В заключение следует отметить, что неправильная интерпретация результатов социологических исследований является всего лишь субъективным восприятием объективных данных читателем как некого оценочного заключения, сделанного автором в результате своего исследования, а потому во избежание данного вывода следует четко прописывать практическую часть исследования.



Литература: 1. Добреньков В.И., Кравченко А.И. Фундаментальная социология: в 15 т. Том 2: Социальная структура. – М.: Инфра-М., 2004. 2. Социоанализ Пьера Бурдьё. Альманах Российско-французского центра социологии и философии Российской Академии наук. — М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2001. – С. 224-249.
Еліна Юлія

Донецький державний університет управління

(Україна, м. Донецьк)
Особливості політичного лідерства часів Запорозької Січі
Будь-які демократично-революційні перетворення, пов’язані із активною участю мас, призводять до виявлення лідерів, адже народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому обраним ним демократичним шляхом особам, керівникам, політичним лідерам. Від того, яким буде вибір мас, залежить тип лідера, а, отже, й сама доля новоствореної структури [1].

Політичне лідерство представляє собою тип лідерства, що торкається практично усіх сторін суспільного життя. Діяльність різноманітних партій, суспільних організацій персоніфікується в конкретних особах – лідерах. Поняття “лідер” дуже широке, про лідера говорять як про людину, за якою йдуть без примусу; як про авангард групи, який завдяки своїй енергії користується довірою та підтримкою інших людей, які за власним бажанням йдуть за ним, визнаючи за лідером право керувати. Лідер визначає програму дій групи [2].

Політичним центром українського народу понад 200 років була Запорізька Січ. Її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що дає підставу називати українців «нацією козаків», а Січ – за демократичні порядки – козацькою республікою. Спираючись на теорію лідерства М. Вебера, ми зробимо спробу проаналізувати риси політичних лідерів часів Запорозької Січі. Згідно теорії М. Вебера, існує три типи лідерства: традиційне, харизматичне, раціонально-легальне лідерство. На думку М. Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів. Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих постатей, чиїми іменами називають епохи. Отже, в історії України була доба Сагайдачного, доба Богдана Хмельницького і Мазепина доба. Сагайдачний Петро — військовий і політичний діяч, лідер запорозького й організатор реєстрового козацтва, покровитель Української православної церкви, меценат [3].

Серед інших діячів свого часу П.К. Сагайдачний вирізнявся гострим аналітичним розумом, палким патріотизмом, глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, а також дуже розвинутим почуттям власної гідності. П. Сагайдачний – суворий лідер та воєнний реформатор. Історичну популярність забезпечили гетьману наслідки його діяльності для України, яка на той час перебувала у підневільному становищі. Врахування потреб народу, вміння вести дипломатичні перемовини та передбачати їх результати, спроможність бути відповідальним за свої вчинки, послідовним та непохитним у досягненні поставленої мети, глибоке розуміння завдань та перспектив боротьби – основні чинники, що сформували імідж політика ХVІІ ст. [4].

Ще один політичний лідер – Богдан-Зиновій Хмельницький. Він, поза сумнівом, мав харизму лідера, а завдяки своєму авторитету в козацькому середовищі міг бути просто-таки диктатором. Б. Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України ХІІІ–ХХ ст. політиком, який мав змогу не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних верств українського суспільства.

Основою популярності Мазепи І.С. була підтримка верхівки суспільства. Він був державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру. Можна беззаперечно сказати, що цей гетьман належить до харизматичних лідерів [5].

Посада гетьмана дозволяла будь- якої особі проявляти риси політичного лідера за часів існування козацтва. Виходячи з аналізу викладеного матеріалу, можна сказати, що основною рисою більшості гетьманів запорізьких козаків була харизма. Харизматичний лідер українського народу обирався прямим голосуванням та відповідав за свої дії перед своїми виборцями. Можна твердити навіть про наявність абсолютної легітимності, характерної для тоталітарних держав. На гетьманській посаді завжди були люди, які вели за собою народні маси та стояли на чолі війська запорозького, представляючи інтереси українців. З вищенаведеного зрозуміло, що саме харизматичні лідери найкращим чином відповідали специфіці квазідержавної структури, яку являло собою запорозьке козацтво.



Література: 1. http://uchebnik-besplatno.com/uchebnik-teoriya-politiki/fenomen-politichnogo-liderstva-yogo.html. 2. http://radnuk.info/pidrychnuku/polit/271-rozenfeld/4260-s-1----.html/ 3. http://histua.com/personi/k/konashevich-sagajdachnij-petro-kononovich. 4. http://www.publicity.kiev.ua/catalog/Stati/Getman_Petro_Sagaydachniy__obraz_uspishnogo_lidera_na_vidstani_stolit.html. 5. http://www.info-works.com.ua/all/istoria_ukraini/1091.html 6. http://www.info-works.com.ua/all/istoria_ukraini/1091.html
Яцура Катерина

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)
Відкритість влади як основа досягнення відкритості суспільства
Українська держава від початку свого становлення в якості незалежної країни окреслила конкретні пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці, досягнення яких стало головною метою молодої держави. Зокрема, це включення до інтеграційно-цивілізаційних процесів, перехід до ринкової економіки, становлення демократії, формування сильних структур громадянського суспільства, реалізація принципів та ідей правової держави тощо. Означені процеси характерні для суспільств відкритого типу.

Відповідно, Україна потребує розробки нових моделей формування та трансформації суспільства. Такі моделі покликані допомогти українському суспільству закріпитися на позиціях „відкритості”. Постановка проблеми спирається на результати наукових досліджень у різних галузях суспільно-політичного знання, присвячені виявленню специфіки формування відкритого суспільства, особливостей перебігу демократичних процесів тощо (А. Бергсон, І. Валлерстайн, Т. Гоббс, Дж. Локк, Л. фон Мізес, К. Поппер, Дж. Ролз, А. Сміт, Дж. Сорос, А. де Токвіль, Ф. Фукуяма, Ф. А. фон Хайєк, Л. Харрісон та ін.).

Відкрите суспільство як модель пропонує раціональне проектування державних та громадських інститутів з опорою на критичне знання, яке може бути отримане за допомогою соціально-політичного експериментування. Активний інтерес до концепції відкритого суспільства з боку вітчизняних дослідників у кінці ХХ – на початку ХХІ століття, звичайно, не є випадковим. Справа в тому, що розчарування Східної Європи та СРСР у соціалістичному устрої, з одного боку, дозволило розмірковувати про історичну перемогу ліберально-демократичних ідей, а з іншого – зробило помітними кризові процеси в соціально-політичному житті нашої країни. Саме в цьому контексті концепція відкритого суспільства, створена К.Поппером ще під час Другої Світової Війни, була позитивно сприйнята прозахідними політичними верствами в Україні. Але на практиці з’ясувалося, що новостворені демократичні інститути не здатні розвиватися в Україні відповідно до цінностей відкритого суспільства, оскільки владна еліта намагалася примусово впровадити модель відкритого суспільства в Україні, спираючись лише на досвід країн, що вже стали на шлях до „відкритості”.

Розвиток відкритого суспільства відбувається в кожній окремій країні по-різному. Розбудова відкритого суспільства здійснюється через якісну зміну співвідношення між повсякденною свідомістю, у якій концентруються раніше сформовані пласти культури, та накопиченим знанням, наукою. Люди самі вибирають власні життєві стратегії, свою ідентифікацію, беручи за основу установки та цінності своєї культури.

Але, перш за все, впровадження цінностей відкритого суспільства в Україні можливе шляхом досягнення повноцінної відкритості та прозорості влади. Так, Є.Б. Тихомирова акцентує увагу на важливості транспарентності влади, що виступає „ознакою демократичного суспільства та чинником його відкритості” [2, с. 39]. На нашу думку, саме владним верствам під силу здійснити переорієнтацію суспільної свідомості відповідно до демократичних цінностей та принципів відкритості. Це пояснюється тим, що державна влада розробляє та ухвалює безліч законопроектів, які визначають подальший розвиток та буття суспільства. Тому вкрай важливою є здатність влади усвідомлювати важливість побудови державної політики за принципами, що відповідають суспільствам відкритого типу. У цьому контексті постає питання про рівень довіри до влади з боку населення. Штучні пояснення щодо природи виникнення тих чи інших владних дій лише сприяють зростанню недовіри до представників влади (і до держави в цілому) з боку громадян. А наявність високого рівня довіри до уряду з боку суспільства є, за думкою Р. Інглхарта та Ф. Фукуями, провідним критерієм та умовою для існування демократичних, відкритих суспільств [1; 3].

У більш загальному ракурсі відкритість влади можна розуміти, як детермінанту демократичного розвитку, механізм підвищення рівня політичної культури громадян та сприяння їхній активній участі у політичному житті країни, інструмент здійснення контролю за владою та налагодження відповідних комунікаційних зв’язків між учасниками демократичного процесу, а також як право громадян отримувати об’єктивну повноцінну інформацію. В Україні ж для реалізації принципів відкритості влади зроблено лише декілька кроків, які, втім, можуть стати належною основою для подальшої розробки державотворчих процесів у напрямку до відкритості.

У відкритому суспільстві народ обирає представників влади, користуючись критичним розсудом, відповідно до власних потреб у свободі та захисті основних невідчужуваних прав. Новостворена владна еліта, у свою чергу, має підтримувати державний та суспільний розвиток у напрямку відкритості.

В Україні сьогодні виникає необхідність побудови нової моделі державного розвитку. Ця модель, на нашу думку, має відображати основні цінності та установки, які притаманні суспільствам відкритого, демократичного типу. Формування відкритого суспільства в Україні, на наш погляд, можливе за умови докорінних культурних змін, переорієнтації політичної влади у напрямку до відкритості, створення та закріплення на конституційному рівні механізмів та процедур, що сприятимуть впровадженню демократичних принципів і цінностей.



Література: 1. Инглегарт Р. Культурный сдвиг в зрелом индустриальном обществе / Рональд Инглегарт ; [пер. с англ.] // Новая постиндустриальная волна на Западе : антология ; [под редакцией В. Л. Иноземцева]. — М. : Academia, 1999. — 640 с. — С. 245—260. 2. Тихомирова Є. Б. Транспарентність і відкритість діяльності влади та шляхи їх забезпечення в Україні / Є. Б. Тихомирова // Наукові записки НАУ „КМА”. — К., 2002. — Т. 20 : Політичні науки. — С. 39—40. 3. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Фрэнсис Фукуяма ; [пер. с англ., под общ. ред. А. В. Александровой]. — М.: ООО „Издательство АСТ”, 2003. — 474 с. — (Philosophy).

Наукове видання


Соціологія у (пост)сучасності


Збірник тез доповідей Х Міжнародної

наукової конференції студентів та аспірантів

Харків, 22-24 березня 2012 р.


Українською, англійською, російською мови

Відповідальна за випуск Л.М. Хижняк


Дизайн обкладинки І.М. Дончик
Комп’ютерне верстання

А.О. Калашнікова, А.Я.Акмурзін,

О.О. Дейнеко, Р.І. Борисов
Підписано до друку 30.03.11 Формат 60x84/16.

Друк ризографічний. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 20,92. Обл.-вид. арк. 22,5

Тираж 300 пр. Ціна договірна.

61077, м. Харків, пл. Свободи, 4

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Видавництво Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна

Надруковано ХНУ ім. В.Н.Каразіна

61077, м. Харків, пл. Свободи, 4

Тел. 705-24-32



Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 3367 від 13.01.09
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка