Штефан М. Й. Цивільний процес : підруч для студ юрид спец вищих заклад освіти / М. Й. Штефан. – 2-ге вид., перероб та доп. – К. ІнЮре, 2001. – 694 с. Зміст



Сторінка6/47
Дата конвертації28.03.2017
Розмір9.73 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Глава 4. Сторони в цивільному процесі

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права і обов'язки


Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і постановив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.
Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особами, між якими виник спір про право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.
Отже сторонами (partes) у цивільному процесі будуть юридичне заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними виступають переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) — внаслідок порушення чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Таким чином, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 102 ЦПК). Позивач (actor) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. 5 ЦПК). Відповідач (reus — особа, яка обороняється) — особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорен-ня його права і охоронюваних законом інтересу.
У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка оспорює ці вимоги. В основу визначення таких сторін покладена обставина, хто первісне порушив вимогу про захист права в комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про розв'язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб'єктність у цивільному процесі в цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред'явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають подвійної правосуб'єктності1, але це не так — кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 140 ЦПК зустрічним позовом буде заявлена в процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача.
Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: ними є особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності.
Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:
1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі — права на пред'явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (статті 213-215 ЦПК); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (статті 290, 320 ЦПК), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (ст. 3473 ЦПК), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК).
2. Права на зміни в позовному спорі — права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК); доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них (статті 298, 327 ЦПК).
3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (статті 46,52 ЦПК), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам (статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188, 189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 99 ЦПК).
4. Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, прокурора (статті 104, 105, 108, 121 ЦПК).
5. Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК).
6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 99,159,213-215, 300,303,330, 3476 ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).
7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 126-129 ЦПК), забезпечення доказу і позову (статті 35, 149 ЦПК), приєднання співучасників до апеляційної і касаційної скарги сторони (статті 297, 326 ЦПК), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін. Права сторін можна класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На сторони покладаються також процесуальні обов'язки — загальні й спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК). Спеціальні — у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії апеляційних і касаційних скарг (статті 293, 322 ЦПК) та ін.

§ 2. Процесуальна співучасть


Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 104 ЦПК). Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тій же справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами — змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну. Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, виступають рай(міськ)податкові інспекції, а коли майно реалізовано, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису»).
Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню та ін.), відповідачами притягуються автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво тощо). За позовами про спростування відомостей, які ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, котрі їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано характеристику (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій»).
Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постановлення протилежних за змістом рішень.
Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог — як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, в зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.
В юридичній літературі до співучасників-позивачів (з посиланням на ч. З ст. 104 ЦПК) відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб2.
Цією нормою встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато справу за заявою прокурора, органу державного управління, профспілки, державного підприємства, установи, організації, кооперативної організації, їх об'єднання, іншої громадської організації або окремого громадянина (п. 2 ст. 5 ЦПК), повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Зазначене правило та вміщення його в статті про співучасників дало підставу окремим авторам твердити, що цивільне процесуальне право України відносить вказаних осіб до процесуальних співучасників та визначає їх позивачами. Таке тлумачення ч. З ст. 104 ЦПК не відповідає статтям 5,121 ЦПК, які не визначають позивачами суб'єктів, котрі можуть звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі в процесі і обсяг процесуальних прав. Так, ст. 122 ЦПК встановлює, що коли орган держави, прокурор, профспілки, інші підприємства, установи, організації починають справу в суді в інтересах інших осіб, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони порушують цивільну справу в суді на захист прав позивачів (ст. 5 ЦПК), а позивачі — на захист своїх суб'єктивних прав.
Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 104 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови судом розглядалися б окремо.
Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає за потрібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.
Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.
Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду (статті 172, 221, 229 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (статті 297, 326 ЦПК).
Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. З ст. 143, ст. 99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу.
Суд також має право за своєю ініціативою залучити до участі в справі співвідповідачів (ст. 105 ЦПК), а не співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності.

§ 3. Заміна неналежної сторони


Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.
Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК зобов'язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.
Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов'язок.
При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не мають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє таку третю особу.
Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов'язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.
Для заміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати згоду також позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.
В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні — ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем3.
Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни — що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.

§ 4. Процесуальне правонаступництво


У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов'язки в спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом. Зміст поняття правонаступництва як переходу прав від сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь яких у процесі обумовлена матеріально правовими відносинами сторін, котрі можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки стосовно однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.
Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.
Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуальне правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.
Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав та ін.
У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.
Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися.
Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

§ 5. Участь сторін у цивільному процесі іноземних держав


У цивільному процесі іноземних держав сторони — позивач і відповідач є основними учасниками у справах позовного провадження.
Позивач — активна сторона, яка наступає. Вона порушує процес у справі, домагається допомоги від суду, скаржиться судові на відповідача, тому в іноземній мові позивач називається діячем (actor), прохачем (demandeur), скаржником (Klager). Відповідач — пасивна сторона, яка обороняється (defendeur), обвинувачена (reus, Beklagte). Позивач і відповідач разом мають назву сторін (partes, parties, Parteien), позиваючих (litigantes), а також позиваючих сторін (Streittheile).
Становище сторін на відміну від представників, свідків, експертів, третіх осіб характеризується такими ознаками: вони ведуть процес від свого власного імені; з приводу їх виноситься судове рішення і на них поширюється його правова сила; вони несуть судові витрати; стосовно них допускається правонаступництво.
В теорії і практиці цивільного процесу Франції визначається, що позивач повинен бути заінтересованим у задоволенні судом пред'явленого позову. Інтерес має бути законним, виникнути до пред'явлення позову і бути актуальним. Позивачем може також бути об'єднання фізичних осіб, наділених правами юридичної особи. Представник, що діє не за дорученням, а на підставі закону і пред'являє позов в інтересах позивача, вважається особою, яка начебто наділена властивостями сторони в процесі.
За чинними правилами в Англії становище позивача може мати також особа, яка звертається з позовною вимогою до уряду (міністерства тощо), що випливає з договірних відносин між сторонами, а також із зобов'язань, які випливають з правопорушень. Допускається заміна неналежного позивача і вступу до справи другого позивача поряд з першим на умовах, визначених судом. Суд може винести рішення стосовно відповідачів, зазначених у позовній вимозі, хоч і не всі інші були залучені до участі в справі. Відповідач може просити суд про залучення до справи як відповідачів інших осіб, але для цього необхідною є згода таких осіб і позивача.
За Федеральними правилами в США пред'явлення позову і ведення справи можливе від імені дійсно заінтересованої особи. Але допускається пред'явлення позову від імені сторони, яка уклала договір не в своїх інтересах, а діяла в інтересах іншої особи.
Для того, щоб бути стороною в цивільному процесі, необхідно мати цивільну процесуальну правоздатність, а для самостійного ведення справи — процесуальну дієздатність. Процесуальна правоздатність юридичних осіб визначається за законами, за якими така особа була створена, а фізичних осіб — за законами їх місця проживання. Визначення цивільної процесуальної правоздатності провадиться залежно від наявності в особи цивільної (матеріальної) правоздатності. Дієздатність дає особі можливість самостійно вести справи. У Франції, Бельгії, Голландії й інших державах передбачено обов'язкове ведення процесу за допомогою вибраних стороною адвокатів, тому виконання процесуальних дій сторонами особисто і самостійно є винятком у межах, передбачених законом.
Процесуально-правове становище сторін у цивільному процесі побудовано на принципі рівноправності, але в їх фактичній процесуальній діяльності є різниця залежно від функцій, які виконує позивач і відповідач. Сторони мають право: заявляти клопотання, розпоряджатися об'єктом процесу, укладати між собою угоди, обґрунтовувати фактичні обставини на підтвердження позову і заперечення проти позову, подавати докази, робити пояснення, оскаржувати рішення суду в апеляційному і касаційному порядках4.
В цивільному процесі ФРН беруть участь як сторони дві особи, одна з яких потребує правового захисту від другої5 . В позовному провадженні сторонами є позивач і відповідач, у непозовному провадженні — заявник і інша заінтересована особа. Ознакою сторін є наявність між ними правового спору. Для участі в процесі стороною необхідно, щоб особа мала цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність.
Цивільну процесуальну правоздатність мають особи, які наділені цивільною правоздатністю. Ними є фізичні особи і всі юридичні особи публічного і приватного права (§§ 50, 51 ЦПК, § 1 ЦК), а також відкриті торгові товариства і командитні товариства (§§ 124, 161 Торгового Кодексу ФРН). Відповідно до § 125 ЦПК їх інтереси в суді представляють правомочні представники. У правовому становищі таких товариств виділяються організації з пасивною правоздатністю, які можуть брати участь в цивільному процесі тільки відповідачами.
В процесі по справі допускається факультативна процесуальна співучасть на боці позивача і відповідача декількох осіб, які мають загальні правові вимоги на предмет спору або у тому випадку, коли їх права чи обов'язки випливають з однієї і тієї ж фактичної підстави. Декілька осіб можуть як процесуальні співучасники сумісно бути позивачами і відповідачами також у тому випадку, якщо предметом спору є вимоги або обов'язки, які однорідні і випливають із фактичних і юридичних підстав, які в значній ступені є однорідними (§§ 59, 60 ЦПК).
Необхідна процесуальна співучасть настає у випадках, якщо спірне правовідношення може бути встановлено стосовно всіх процесуальних співучасників тільки при їх сумісній участі, а також в інших необхідних випадках. У випадку неявки в засідання або недотримання визначеного строку окремими співучасниками вважається, що зазначені співучасники представляються тими співучасниками, які з'явилися на засідання суду чи дотрималися визначеного строку. Останні можуть бути залучені для подальшого провадження.
В ландгерихтах і у всіх судах вищого рівня сторони повинні бути представлені адвокатом, що діє як уповноважений, допущений до діяльності в суді, який веде процес. Суд, який веде процес, повинен призначити стороні на її заяву адвоката для здійснення її прав, якщо вона не може знайти адвоката, який погодився бути її представником (§§ 78, 786 ЦПК).
Якщо представництво сторін адвокатом не є обов'язковим, справу можуть вести самі сторони або через будь-яку особу, яка має процесуальну дієздатність як її уповноваженого, що подає до суду письмову довіреність з визначеним в ній стороною обсягом повноважень (§§ 79-81 ЦПК).
У випадку необов'язковості участі адвоката в процесі, сторона може заявитися в суд з будь-якою особою, що має процесуальну дієздатність, як помічником сторони. Викладене помічником сторони вважається викладеним самою стороною, якщо вона не відмовиться від викладеного або не виправить становище негайно (§ 90 ЦПК).
Сторона, проти якої відбулося рішення, несе витрати по справі, зокрема витрати, які понесла друга сторона (§ 91 ЦПК).
Стороні, яка внаслідок свого особистого або майнового становища не може сплатити витрати за ведення процесу, на її заяву судом може бути надана процесуальна допомога, яка визначається за правилами §§ 114-117, 121,122 ЦПК ФРН.
Правове становище сторін визначено в ЦПК ФРН на принципах рівноправності, диспозитивності, змагальності, усності.
Передбачені в ЦПК процесуальні права надають можливість сторонам вести необхідну процесуальну діяльність в цивільному судочинстві, спрямовану на правильне розв'язання спірної справи.
В правовому регулюванні участі сторін в цивільному процесі інших іноземних країн передбачені окремі новели, які відсутні в ЦПК України, Російської Федерації, Республіки Білорусь й ін.
Так, ст. 50 ЦПК Азербайджанської Республіки визнаяає, що позивачами є громадяни і юридичні особи, які пред'явили позов в своїх інтересах або в інтересах яких пред'явлений позов, прокурор, котрий пред'явив позов на захист державних інтересів при наявності відповідного звернення юридичних осіб, засновниками яких виступає держава або державні установи чи організації. Відповідачами є фізичні і юридичні особи, до яких пред'явлена позовна вимога. У випадках, передбачених законом, сторонами можуть бути і організації, які не є юридичними особами. А за п. 4 ст. 48 ЦПК Республіки Казахстан стороною в процесі може бути держава.
ЦПК Угорщини передбачено, що брати участь у процесі стороною може особа, яка згідно з нормами цивільного права може мати права і нести обов'язки (§ 48). Процесуальна співучасть можлива, якщо: предметом позову є таке спільне право або такий спільний обов'язок, вирішити спір з яких можна тільки в цілому, або коли б рішення, винесене по справі, розповсюджувало свою силу на співучасників і без їх участі в процесі; позовні вимоги виникли з одного і того ж правовідношення; позовні вимоги мають аналогічну фактичну і правову основу і компетенція одного і того ж суду стосовно кожного із відповідачів може бути без застосування § 40 ЦПК (коли до співборжника можна пред'явити позов разом з основним боржником).
У Китайській Народній Республіці участь сторін в цивільному процесі врегульована статтями 44-48 ЦПК. Сторонами в процесі можуть бути процесуальне правоздатні особи, які правомочні в межах закону розпоряджатися своїми процесуальними правами. Сторонами можуть бути підприємства, установи і організації, а їх головні відповідальні особи вважаються законними представниками таких підприємств і організацій. У випадках, якщо предмет позову є спільним (загальним) для декількох позивачів або відповідачів чи співпадає, народний суд може вести розгляд справи сумісно, позов розглядається як спільний.
Якщо особи однієї сторони, що сумісно пред'явили позов, пов'язані між собою спільними правами і обов'язками за предметом позову, повне визнання процесуальних дій одного з них має силу для всіх інших. Коли особи, що пред'явили спільний позов не пов'язані сумісними правами і обов'язками за предметом позову, визнання процесуальних дій одного із них не має сили для інших осіб, які беруть участь за спільним позовом.
Третя особа, яка пред'явила самостійну вимогу на предмет спору сторін, стає стороною в цивільному процесі.

Посилання до глави 4


1. Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 59.
2. Козлов А. Ф. Стороны в советском процессе // Советское гражданское процессуальное право. — М., 1965. — С. 74.
3. ЗаВоротько П. П., Штефан М. Й. Особи, які беруть участь у справі. — К., 1967. — С. 8-23; Викут М. А. Стороны — основные лица искового производства. — Саратов, 1968. — С. 3; Шакарян М. С. Субъекты советского гражданского процессуального права. — М., 1970; Гетманцев О. В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України.: Автореф. канд. дис. — К., 1997. — С. 10.; Орлова Л. В. Права сторон в гражданском процессе. — Минск, 1973.
4. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. Часть вторая. — М., 1958. — 80-84; Рональд Уолкер. Английская судебная система. / Пер. с англ. - М., 1980. - С. 325-327.
5. Давтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С. 84-87; Приложение 21 «Гражданский процессуальный кодекс Германии». §§ SI-62, 78-90 и др.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка