Шамбхала в європейській традиції



Сторінка1/7
Дата конвертації10.11.2016
Розмір1.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Реферат на тему:

Шамбхала в європейській традиції

Серед представників теософського езотеризму вважається, проте, що автором найпершого повідомлення європейцям про мудреців зі Сходу на чолі з Іархом (“Лікар-Правитель”) є піфагореєць Аполлоній Тіанський, який жив в епоху Нерона – в часі гонінь на всіх, хто “носить рубище” (тобто філософів) та разом з Діоном Хризостомом був прихильником Доміціана: ”...”Прийшли ми до істинно мудрих мужів, котрим відоме грядуче”... Пагорб, на якому мешкають мудреці, висотою приблизно з афінський Акрополь, стоїть серед рівнини і однаково добре укріплений з усіх боків, будучи оточений скелястим урвищем. На скелях то тут, то там видно сліди роздвоєних копит, обриси борід та облич, а подекуди і відбитки спин, мовби від тіла, що скотилося вниз. Говорять, що Діоніс, маючи намір разом з Гераклом захопити фортецю, наказав панам йти на приступ, вважаючи їх здатними вистояти у випадку землетрусу, але вони були вражені перунами мудреців і покотилися, хто куди, а на скелях відбилася картина цього намарного падіння. А ще подорожні, за їх власними словами, бачили хмару довкола пагорба, на котрому мешкають індуси, за бажанням стаючи то видимими, то невидимими... Сам Аполлоній бачив там криницю глибиною чотири сажні, з порожнини якої виходило яскраве синє сяйво..., вода його шанується як заповідна ... слугує запорукою клятви. Біля криниці є вогнедишний кратер, що викидає свинцеве полум’я, але не має ні диму, ні запаху...Тут індуси очищуються від мимовільних гріхів – тому мудреці іменують криницю “криниця викриття”, а вогонь – “вогнем прощення”. За словами Аполлонія, довелося йому бачити дві кам’яні посудини: посудину дощів і посудину вітрів... А ще виявилися на пагорбі кумири богів, і не тільки індійських або єгипетських – тут нічого дивного нема – але й стародавньогрецьихі: то були статуї Афіни Градодержиці і Аполлона Делоського і Діоніса Лімнейського, а також і Аміклейського, і безліч інших, настільки ж давніх, — всі ці кумири були зведені індійськими мудрецями і шанувалися на еллінський лад. Мешкають мудреці в самій середині Індії, і на пагорбі у них влаштоване підвищення, зображаюче пуп (пор.: ст.-грец. omphalos, дв.-євр. thabor, — О.Г.) землі: тут вони запалюють священний вогонь, котрий ніби отримують від проміння сонця – і до Сонця кожнен полудень здійснюють вони пісноспіви... “Я бачив індійських брахманів, мешкаючих на землі і не на землі, без стін оборонених і не володіючих нічим, крім усього сущого”...”(Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 3: 13 – 15). Аполлонію належить афоризм: “Всілякий мудрий, хто явився від індусів” (Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 5: 25). Вірогідно, базуючись на даному твердженні, відомий шведський містик Сведенборг проголошував: «... втрачене Слово, Parole Delassee, слід шукати у “мудреців Тартарії”.

Також на часі володарювання кастільського короля Альфонса Х Мудрого (1252-1264) було написано трактат "Боніум, або Золоті яства" ("Bonium o Bocados de Oro"), складений за арабським джерелом. Боніум — перський цар, котрий вирушив у Індію вчитися мудрості, відвідує палац мудреців і записує їх промови. Книга містить сентенції індійських, грецьких, римських та арабських філософів, а також біографії деяких знаменитих людей давниниi.

Європейцям про легендарну Шамбхалу (Ксембала, Xembala) вперше розповіли в ХVІІ ст. ченці – єзуїти Етьєн Кацелла (в інших джерелах – Стефан, Естебан чи Естевар Качелла, Каселла, Казелла, Чачелла; пом. в 1650 р. в Шигатзі) та Жоао Кабрал (в інших джерелах – Жак, Йоак або Джон Кабраль чи Каброль). Вони побували у тібетському царстві Цанга (де керували лами школи «червоних шапок»-«кармапа») в 1626 р. і в Бутані в 1628 р. Начебто Шамбхала межує з державою Согпо (Монголією). Мандрівники в 1629 р. досягли міста Шігадзе у володіннях панчен-лами, і ототожнили Тібет не з Шамбалою чи Китаєм (Cathay), а з відомою з карт Великою Тартарією (Татарією). Листи їх опубліковані в С. Wеssеl' Еаrlу Jesuit Тrаvеllеrs in Сеntral Asia, 1603 — 1721, thе Наguе, Маrtinus Niihoff, 1924. Також Шамбхала вказана на карті ХVІІ ст., складеній католицькими монахами в Анвері. Католицький єпископ Делаплас при пекінському дворі у своїх “Анналах поширення віри” (опубл. в ХІХ ст.) розповідає про те, що в роки важких криз імператор посилав делегації в Шамбалу за порадоюii.

Також про Шамбхалу повідомляють угорські вчені: в ХІХ ст. була надзвичайно популярною в Угорщині ідея про прабатьківщину угрів у Тібеті та спорідненість їх з тібетцями (свого роду реакція на відкриття європейцями своєї спорідненості з ведичними аріями та індусами). Багато угорських вчених спеціально мандрувало у Тібет для досконалого вивчення тібетської мови та складання етимологічного словника пратібето-угорської мови. Так, наприклад філолог А. Чйома де Кйорйоші в 1827 – 1830 рр у тібетському монастирі вивчав тамтешньої бібліотеки і встановив, що Шамбхала розташовується між 45-м і 50-м градусами північної широти, за рікою Сіта або Яксарт тобто в землі тюркомовних уйгурів (тепер – китайський Синцзян – “Нова земля”), в той час як Тібет – десь між 27-м і 35-мiii.

. “... Вчення, принесені з Шамбали, трапляються і в працях вчених Європи. На кладовищі Дарджілінгу похований загадковий чоловік, угорець родом, який жив на початку ХІХ століття. Пішки він пройшов з Угорщини в Тібет і залишався багато років у невідомих монастирях. У тридцятих роках минулого віку Чйома де Кйорйоші помер. У працях своїх він вказує вчення з Шамбали, яке встановило наступну за Буддою ієрархію. Прийшов цей вчений з Угорщини – характерно. Загадкова його діяльність”iv.

Проте в 1820 р. саме тібетський географічний атлас “Всесвітня географія” розташовує Шамбалу ... в Європі. Там, зокрема зазначалося, що першовідкривач Америки Христофор Колумб народився в місті Генуя, що в королівстві Шамбхала (чи не є це натяк на генуезьке Капітанство Готія в Криму, яке простягнулося від м. Чембало (!), сучасна Балаклава, до м. Черкіо, суч. Керч?). В коментарях також було додано, що Шамбалу, начебто, ще називають Кастилією, а її столицю Калапу — Мадрідомv (серед реріхіанців говориться, що дане свідчення, поряд з розповіддю про пресвітера Іоанна, наявне у тібетському рукописі ХVIII ст., що зберігається в монастирі Калімпонг).

Російський культуролог В. Голованов вважає, що міфічні уявлення про Шамбалу (варіанти написання — Sambala, Sambhala, Shambhala, Shamballa, Shambala), таємну країну гірського світу, розташовану десь у Тібеті, мають саме європейське походження та найбільш ретельно опрацьовані були у писаннях товариства Мартиністів — таємного і містичного руху європейської окультної революції Нового часу (засновник – містик-масон Мартінес де Паскалі, автор книги «Про відновлення істот у своїй відпочатковій якості, а також про силу духовну та божественну»). Главою ордену був відомий магістр та містик Папюсvi. Орден був реформований містиком графом Сен-Жерменом (пом. 27.02.1784 у палаці принца Чарльза), який з’явився у Франції в часи короля Людовіка ХV. Графа привіз із Прусії 1743 року маршал де Бельїль, а представила королю фаворитка маркіза де Помпадур. Вважалося, що він є посланцем адептів вчення Серця (в 1737 – 1742 рр. він, начебто, був гостем перського шахіншаха, а в 1757 р.його бачили в індійській Калькутті). Проте король прагнув використати Сен-Жермена для укладання сепаратного миру з Пруссією, але союзниця Франції Австрія заявила щодо цього рішучий протест і тому Сен-Жермен змушений був втікати до Англії. В 1762 р. він з’являється при дворі російського імператора Петра ІІІ в оточенні дружини царя Катерини Ангальт-Цербської як "граф Салтиков" і навіть її черговий коханець. Сен-Жермен відіграв помітну роль у змові Орлових та зведенні Катерини ІІ на престол.

Учень Сен-Жермена прусський принц Карл фон Гессе-Кассель сприяв Сен-Жерменові у заснуванні Масонства високого ступеня — сплаву доктрин розенкрейцерів, тамплієрів і масонів (”Ці об’єднані секти творять синагогу диявола, маючи повагу і силу, спрямовують свої зусилля на Божу Церкву, щоб її найганебніше поневолити. Вони хотіли б, щоб Вона зникла з лиця землі” , — Енцикліка „Qui pluribus”, 9 червня 1865 р.). Крім того, Сен-Жермен входив до різних масонських лож Європи, де членами були і Вольтер та Руссо. Начебто, місія Сен-Жермена полягала у відверненні кривавої сторінки Великої французької революції. Зазнавши невдачі, він, за словами його учнів, повернувся до Гімалаїв і мав знову з’явитися в Європі десь 1875 року (саме тоді було засновано Теософське Товариство Оленою Блаватською-Ган)vii. За деякими легендами, Сен-Жермен передав посвячення принцу Карлу Гессен-Кассельському, який був предком принцеси Аліси, вона ж остання російська імператриця Олександра Федорівна.

В 1899 році в Петербург повернувся граф В. Муравйов-Амурський, прийнятий в паризьке товариство мартиністів, який заснував російську ложу ордену. Як вважає дослідник, реальна історія Шамбали відкривається в лютому 1893 року “Запискою” надвірного радника Петра Бадмаєва про завдання російської політики в Азії, в котрій детально викладено процес колоніального руху Росії на схід та можливості приєднання до імперії Монголії, Китаю та Тібету. Зокрема Бадмаєв стверджував, що в Монголії вірять у те, що через 600 років після смерті Чінгізхана над країною буде встановлене біле знамено і вона буде під владою Білого Царя, котрий повною мірою асоціювався з російським. Аналогічно у Тібеті вірили, що Білий Цар є втіленням богині Дара-ехе, покровительки буддизму. В містичній географії Тібету саме Росія вважалася Білою Північною (Чанг) Шамбалою. Згодом завдяки Бадмаєву та Есперу Ухтомському, колишньому російському посланнику в Китаї, у Петербурзі було виділене місце, де на кошти далай-лами було споруджено храм Калачакри – Шамбали. Вітражі в дацані зробив Микола Реріхviii. Надалі ідея про Шамбалу стає одним з пунктів “кредо” багатьох теософів та езотериківix.

“... Легендарна гора Меру за “Махабхаратою” і такаж легендарна висота Шамбала в буддиських вченнях – обидві лежали на північ і слугували висотами посвячень. І ніде детально не сказано про такі місця високого знання”, — писав у книзі "Алтай-Гімалаї" Микола Реріхx.

Про рай Шамбали з уст монгольського лами розповів європейцям буддиський монах калмик База Гелонг, котрий в 1891 р. відбув паломництво у Тібет. Про Шамбалу розповідає й інший паломник — бурят Г. Цибіков. Начебто він бачив книгу третього панчен-ердені під назвою “Шамбалай-монлам” (“Благісні побажання Шамбали”), де пророкувалася грядуча війна Шамбали з іновірцями-мусульманами (лало).

В роки громадянської війни в Росії барон Роман (Роберт-Микола-Максиміліан) Унгерн фон Штернберг (29.12.1885/22.01.1886-15.09.1921), нащадок мешкаючого в Ризі "провінціального великого магістра" Мальтійського ордену часів Павла І і який своє прізвище "Унгерн" виводив від назви гуннів Аттіли, наснажується містичним прозрінням Сведенборга, за яким тільки у мудреців євразійського сходу – Тартарії–Монголії можна знайти Таємне Слово, ключ до розгадування сакральних циклів, а також справжній містичний манускрипт, втрачений людством, під назвою “Війна Єгови”. Барон Унгерн декларував: “Місія Монголії — слугувати перепоною для осатанілого апокаліптичного людства — гогів і магогів більшовизму та демократії, профанічного світу. Виродків сучасного світу... Тут, саме тут слід відновити Традицію та дати бій проти сил Заходу – цієї цитаделі збоченства, джерела зла. Вся доля мого роду – це рух на Схід, до Сонця, що Сходить. У мене нема спадкоємців, і я сам дійшов до східного краю Євразії. Далі немає куди. Від цього магічного пункту сакральної географії повинна розпочатися Велика Реставрація. Халха – Святі степи – Великий щит...” xi

З протилежних позицій до Р. фон Унгерна виступили художник М. Реріх (1874–1947) та його дружина–теософ Олена Реріх (1879–1955): “...Вже говорив, що наші представники відвідали Маркса в Лондоні і Леніна в Швейцарії. Явно було промовлено слово Шамбала. Різночасово, але однаково обидва вожді запитали: “Які признаки часу Шамбали?” Відповідь була: “Вік істини і світової общини”. Обидва вожді однаково сказали: “Нехай швидше прийде Шамбала”. Словами вождів вимірюємо спадкоємців... В книзі общини не може бути пропущене поняття Шамбали”xii. Ба, більше того! Лідер ворожого Унгерну монгольського угруповання прокомуністичний Сухе-Батор наголошував своїм воїнам, що, борючись за визволення Монголії, вони переродяться у воїнство Шамбали.

В одним з проектів, який М. Реріхи обговорювали у 1926 р. з більшовиками Г. Чічеріним та А. Луначарським, було створення в центрі Євразії великої монголо-сибірської держави – “Нової Страни” на основі буддо-комуністичного світоустрою, такої собі “Червоної Шамбали”xiii. Начебто благословення на це давали Великі Махатми Шамбали, послання яких Реріхи передали радянському керівництву (подаємо мовою "оригіналу"):

"На Гималаях мы знаем свершаемое Вами. Вы упразднили церковь, ставшую рассадником лжи и суеверий. Вы уничтожили мещанство, ставшее проводником предрассудков. Вы разрушили тюрьму воспитания. Вы уничтожили семью лицемерия. Вы сожгли войско рабов. Вы раздавили пауков наживы. Вы избавили землю от предателей денежных. Вы признали, что религия есть учение всеобъемлемости материи. Вы признали ничтожность личной собственности. Вы угадали эволюцию общины. Вы указали на значение познания. Вы преклонились перед красотой. Вы принесли детям всю мощь Космоса. Вы открыли окна дворцов. Вы увидели неотложность построения новых домов Общего Блага! Мы остановили восстание в Индии, когда оно было преждевременным, также мы признали своевременность Вашего движения и посылаем Вам всю нашу помощь, утверждая Единение Азии! Знаем, многие построения совершатся в годах 28-31-36. Привет Вам, ищущим Общего Блага!"xiv.

Це було більш ніж реально, оскільки ще 26 травня 1918 р. статтею “Ключі Сходу” газета “Жизнь Национальностей”, орган Наркомату у справах національностей, який очолював Йосиф Сталін (псевдонім походить від Stählin, яке було в першому закордонному паспорті уродженця Грузії і сина осетинського єврея-вихриста Джугашвілі), пропагувала ідею А.М. Амур-Санана використовувати калмиків для поширення “ідеї Влади Рад” серед монголо-буддійських народів Євразії. Надалі радянський уряд фінансував декілька експедицій та дипломатичних місій в Тібет.

В радянські часи ідеї тібетської нейроенергетики-"містичної медицини" («Дюнхор») пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини Олександр Васильович Барченко (1881 — 1938). Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко «Из мрака» (Москва, 1991). Належав О.В. Барченко до масонської ложі "Блакитна зоря" спільно із астрономом Олександром Кондіайном та співробітниками ОГПУ-НКВД Яковом Блюмкіним (колишній есер і вбивця в 1918 р. німецького посла Мірбаха) та Глібом Бокієм. Найцікавішим в цій історії є те, що, як зазначає В. Дьомін, що сприяли А.В. Барченку наркоми внутрішніх справ Ф.Е. Дзержинський та закордонних справ СРСР Г.В. Чічерін. Якщо перший в 1922 р. підтримав експедицію О. Барченка з дослідження Російської Лапландії (на прохання директора Інституту мозку академіка В. Бехтєрєва; парадокс в тому, що окультисти для легітимності пошуків О. Барченка та його послідовників апелюють до послідовника тієї психологічної доктрини (в нашому випадку, до Бехтєрєва), яка, вважаючи за необхідне визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій, не визнавала понять "народна душа", "народні почуття", "народний дух", а апелювала до колективної рефлексології як науки про психологію народів і заперечувала вивчення міфів, звичаїв та мовиxv), то в доповідній записці на адресу Політбюро ЦК ВКП(б) другий писав про те, що вчений досліджує проблеми доісторичних культур на Півночі Євразії і вважає, що деякі з них володіли науковими знаннями, які далеко переважали існуючий тепер історичний період (Див: Андреев А.И. От Байкала до священной Лхасы: Новые материалы о русских экспедициях в Центральную Азию в первой половине ХХ века (Бурятия, Монголия, Тибет). СПб.-Самара-Прага. 1997. С. 170). О. Барченко, начебто, як він писав у листі професору Г. Цибікову від 24 березня 1927 р., був посвячений у "Традицію" якимись таємничими юродивими з Костромської області, які навмисно його для цього відвідали у Москві.

В своєму романі "Втрачений горизонт" (1933) Джеймсом Хілтоном (і в наступному однойменному кінофільмі, 1937) було розказано про дивний квітучий рай у серці холодного Тібету. Пізніші дослідники-географи з "Нешнл Джіогрефік" ототожнили його з ущелиною Пемако в районі ріки Брахмапутра. В 1930 р. американський спіритуаліст і послідовник Аліси Бейлі Морріс Дореал (1902-1963) заснував "Братство Білого Храму" і в своїй книзі "Майтрейя, володар світу" написав, що Шамбала — це великий Білий храм у Тібеті, що знаходиться на глибині 75 миль під Гімалаями, оточений великими просторами та проходами. Він описує Шамбалу як складову з двох частин, де південна — це область замешкання адептів і великих гуру, а північна — місце, де перебуває грядучий аватара Майтрейя. В іншій своїй книзі "Ізмарагдові плити атланта Тота" Дореал проголосив, що отримав посвячення від тібетських монахів і переклав з таємної мови скрижаль Тота, збережену з часів загибелі Атлантиди під якоюсь пірамідоюxvi.

На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі “Час Шамбали”, серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну країну Агартха (Агарті, санскр. “невловима”, “недоступна”, “невразлива”)xvii. В 1910 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою «Місія Індії в Європі» («Mission de l'Inde en Europe»). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірникxviii.

Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній «соціальний заповіт». Тут він знайомиться з працями Антуана Фабра д'Оліве, зокрема «Відновлена єврейська мова» ("La langue hebraique restituee", 1815).

Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького езотерика Фабра д'Оліве, автора книги "Відновлена єврейська мова".

Найбільш популярними працями Сент-Іва були: «Місія соверенів» (1882), «Місія робітників» (1883), «Місія євреїв» (1884), «Місія Індії в Європі» (1886) та «Місія французів» (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи «іудео-християнського соціального закону» — Закону Синархії — та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86-ти століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.

У праці "Місія Індії в Європі" Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв — Агарті (Agarttha). Країна ця має „СИНАРХІЧНУ” форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького «синархія» — «співвладдя»), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної «соціальної» ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини — інтелектуальній, моральній і фізичній.

Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєм давньоіндійської «Рамаяни») як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається «САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ» білої раси, котра перемогла тоді пануючу «чорну расу». В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів-«університетів», де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Правляча династія, глава якої титулувався brahatma (brahmatma), належала до так зв. «Сонячної» (Surya-vansha), котра колись мешкала в Айодхі і веде свій родовід від Вайвасвата (Вівасвата), сьомого Ману даного циклу. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е., внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіальної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці „пішли під землю”. Іршу очолив повстання саме „царсько-кшатрійської” касти проти жрецтва. Символами повстання стали „Бик” („Тілець”), „Місячний Серп”, „Червона барва”, „Червона голубка”.

Характеризуючи „соціально облаштовану” — синархічну — державу Агарттху, Сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована «вождями великої духовної сили», вона є «центр ініційованих», зберігаючий у своїх надрах «літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків». Міста Агартхи «розташовані найчастіше у підземних будовах» і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців — «повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук». Там же у підземеллях «багаточисельний народ двіджасів» (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них — «універсальну» мову Ватан. Про жерців Агартхи Сент-Ів говорить наступне: "Все ними досліджено в просторі та в глибинах морів, навіть роль магнітних потоків, що йдуть від одного полюса до іншого. Все вивчено у повітрі, навіть і невидимі сутності, котрі там перебували, навіть електрика, котра там розвивається у луни (ехо), після того, як вони утворилися в надрах земної кулі, щоб туди повернутися"xix.

Солідаризується з Сент-Івом й Говард Філіпс Лавкрафт, описуючи в "Потойбіч сну" приховану державу Великої Раси соціал-фашистського типу. Спершу вона існувала як королівство Ломар на Північному Полюсі і з успіхом відбила напади варварів-інутів, які поклонялися живому інопланетному богу Гнофкех (він же — Ран-Тегот), якому приносили людські жертви. Але позбавлені благородства орди карликів-інутів (натяк на самоназву ескімосів "інуїт"!) під час містичного свята Полярної Зорі Седави захоплюють королівство і залишки емігрантів змушені спочатку рятуватися в непрохідних болотах Арвари, а потім, після жахливої космічної катастрофи (внаслідок якої, за М. Серрано, Північний полюс став тепер Південним, а "Гіперборея"-Ломар — Антарктидою), каста жерців ("блукаючий-левітуючий Храм") переселилася на південь у Гімалаї, де заснувала в недоступному просторі" (Ultraraume) приховану цивілізацію "сірооких людей" (Агартху), котрі, будучи сповідниками Ранкової та Вечірньої Зорі Венери („Орден Восьмикутної Зорі”, A-Mor, Leliwa, Re-Che), стали вихователями нової раси рятівників світу — золотоволосих та блакитнооких героїв (Олімп-Ансузгард у західній традиції або аватара Парашурама у східній)xx, "люциферіти, діти Венери-Фрейї-Іштар" (за М. Серрано),
... От храма на Святой Горе Сумеры,
Что в Арктике, ушедшей подо льда,
История, как огненные стрелы,
Взлетела к храму с именем Христа.

Мы — арии. С созвездья Ориона.


Столица Арка. Земли вкруг Орусь.
Наш корень — АР, как древняя корона.
От той земли берет названье Русь.

И прямо под Полярною звездою


Была тогда цветущая страна.
Но холод, льды сжимали все живое,
И шла вслед ледяная тишина.

Трагедия средь ледяного плена.


По перешейку шли к большой реке.
Ее назвали Русь (а ныне Лена).
Так Арктика осталась вдалеке.

(Д. Окунєв)

Зрештою, як вже вважають подальші інтерпретатори (зокрема, Маттеус Мух, автор "Батьківщини індогерманців у світлі доісторичних досліджень", 1902 р., Герман Хірт, автор "Індогерманців", 1905-07 рр., фон дер Лаєн, автор "Боги германців та їхні саги про богів", 1908 р., Аксель Ольрік, автор "Нордичного духовного життя", археолог Густав Коссіна, який заснував у 1909 р. товариство для їх вивчення та расолог Гюнтер Ганс), останні стали правлячими кастами (та класами) расово різних етносів: "... народи — це завжди расові суміші і ніколи не раса ...вдалося виокремити чисті расові типи. Європу населяє п'ять рас: нордична, західна (середземноморська), східна (альпійська), динарська та східно-балтійська. Вони наявні майже у всіх народів Європи, тільки у різних пропорціях. Так що не можна більше говорити про германців, романців і слов'ян як про раси" (Гюнтер Ганс, "Нордична ідея"). В термінології езотериків ці змішані раси нащадків атлантів визначаються як "напівбожественні", "діти Вдови" (Ісіди, Люціни, Белісени, Чорних Дів), "адаміти" (за М. Серрано).

Але не дрімали і їхні вороги-варвари, на бік яких перейшла частина касти воїнів після загибелі постгіперборейського її осередку — Атлантиди. Вони заволоділи колонією Агартхи Шамбалою (або ж збудували її як альтернативну копію Агартхи) і змусили касту умільців-вайшів служити собі, витворивши власну соціальну систему з ідеалом Користі та ідолом Золотого Тільця Баала, а також вивели особливий вид біороботів-"големів", деструкторів та фальсифікаторів, "беструр"xxi: "... they made a monstrous, artificial race as the perfect willing parasite so they could eventually infest and devour every organic civilization on Earth"xxii.

Цих "големів" М. Серрано з неприхованою іудеофобією ототожнює з євреями. Щоправда, не всі погоджуються з цим: "... "Семітичні" мови є незаконнонародженими нащадками перших фонетичних викривлень старіших нащадків раннього санскриту. Оккультна Доктрина не приймає такого поділу, як арійці та семіти... Семіти, особливо араби, суть пізніші арійці, які виродилися духовно і вдосконалилися у матеріальності. До цих належать усі євреї та араби. Перші є племенем, що походять від Чандала Індії, від вигнанців, до того ж багато з них було екс-брамінами, які шукали порятунку в Халдеї. у Сінді і Арії (Ірані) і насправді були народжені від свого батька А-Брам (Не-Брамін), близько 8000 років до Р.Хр. Останні ж, араби, є нащадками тих арійців, котрі не бажали йти в Індію під час розсіяння народностей, деякі з них залишилися в прикордонних з нею землях, в Афганістані, в Кабулі (... Афганці називають себе Бен-Ізраїль, дітьми Іс(са)раіль від Ісса "жінки і також землі", синами Матері Землі. Але якщо ви назвете афганця Яхуді (єврей), він уб'є вас. Імена припущених дванадцяти племен євреїв та імена справжніх дванадцяти племен афганців тотожні...) і вздовж ріки Аму-Дар'ї, тоді як інші проникли і захопили Аравію..."xxiii.

Начебто саме змішанням з людьми на генетичному рівні "големи"-"беструри" призвели до виродження більшості людства, а саме до того, що у людства панівну функцію завоювала големівська домінанта — розум, який щонайперше пов’язаний з розрахунком та вигодою, і який нівелює відпочатково притаманний людині інстинкт — "моральне почуття", який проявляється у симпатії, співчутті, співстражданні і безкорисливості (Шефтсбері, Ф. Хатчесон).

Саме перипетії протистояння в середині західної групи касти воїнів між вірними Традиції ("Еаренділ") та зрадниками ("Мелькор-Моргот") візіонерськи описав у своєму циклі "Володарі кілець" та "Сільмарілліон" Дж. Р.Р. Толкієн. Тут королівству Ломару та зорі Седави Лавкрафта відповідає королівство Белеріанд та сяючі Сільмарілли Першої епохи, а Атлантиді (Аталанте-Еленне) західної традиції — Нуменор Другої епохи, а Гондору ж, "Середземеллю", захопленому та колонізованому нуменорцями-"атлантами", відповідає Західна Євразія, від якої відірвана і створена "Європа"; загибла благословенна Гіперборея, захоплена полчищами ворогів, тотожна толкієнівській відпочатковій Удун, що зазнала мордорської "реінкарнації" в Утумно — Північ як оселю зла.

Частину колишніх зрадників (атлантдертальців) було повернуто до істинної премордіальної Традиції шляхом розділення їх на функціональні касти (збережені досьогодні в їх соціальних структрах). Місію цю виконували посланці Агартхи для різних частин земного кола. Наприклад, для європейських та північноафриканських етносів ці "індогерманські" "вихователі" формувалися на Північному Заході Європи, в "Арктогеї" (за Гвідо фон Лістом). Зокрема, про це повідомляє еддична "Розповідь про Ріга" ("Рігстула").

Перед "індогерманцями" невдалий проект такої "реновації" традиції спостерігаємо на прикладі кельтів: "... кельтська традиція могла б із високою вірогідністю розглядатися як одна з "точок з'єднання" традиції атлантичної з традицією гіперборейською, який здійснився на закінчення вторинного періоду, в котрому атлантична традиція була переважаючою формою і мовби "заміщенням" перворідного центру, вже недоступного рядовому людству"xxiv.

Однак існування "індогерманців" призначене виключно для цієї місії "інфільтрації", спроба ж "вивільнити" ("хальгед") з расового змішання і поставити "індогерманську расу" вище над іншими неминуче призвела до її демонічного переродження (в 1935 р. на це вже вказував перший керівник "Ahnenerbe" Герман Вірт, за що був підданий гестапо домашньому арештові, під яким перебував аж до кінця другої світової війни). Адепти "хальгеду" символічно представляють ідею "вивільнення" у досягненні стану "андрогінності", коли расове божество "одружується (онанон) саме на собі" (Ір-Мін, Гер-Мін, за М. Серрано).

Інша група езотеричних "вихователів", стверджує О. Блаватська, сформувалася у високих плоскогір'ях Азії, де асимілювала т.зв. "сьому суб-расу атлантів" (до якої належали і пелазги, малайці, монголи, тібетці, угро-фінни, ескімоси), які поклонялися богові Нерею (Нараді, Гермесу), внаслідок чого виникають такі "раси", як єгиптяни, греки та фінікійці. Але для цієї групи прааріо-атлантів Нерея-Наради-Гермеса ритуал на честь предків був більш важливіший, ніж поклоніння богам... Вони витримували навали інших суб-рас атлантів — "жовтих і червоних, брунатих та чорних", які поклонялися надзвичайно ревнивому та мстивому богові Посейдонуxxv.

В традиції т.зв. "Церкви Інглінгів", відповідно з її "Сантіями" ("книгами сакрального одкровення"), ця північно-західна "індогерманська" "академія" ("да’Арія") заснована саме у ... 458 519 р. до н.е., коли там вперше приземлився "літаючий корабель" "Вайтмана", з якого вийшли світлорусі і срібноокі представники родів Ра’І з клану Зімун ("Небесної Корови"), світлорусі і зеленоокі Х’Арра з клану Троара, блакитноокі Сва-Га з клану Рутта, кароокі Туле з клану Інгард-Тарха. Відповідно вони працювали над "інвольтацією" до Традиції рештків загиблих кланів Дракона (монголоїдів) та Змії (Антлань/Атлантида), а також чорної раси Деї. Начебто всі вони протистояли пекельному кланові Б’не ("сірих"-гермафродитів, тотожні ракшасам індуїзму та "де(рь)монам" Д. Андрєєва). Останні, начебто, були тимчасово переможені і заслані в країну Гір Рукотворних, але через певний час вони вирвалися з рабства під проводом свого вождя М’Ошеxxvi. Для нівелювання магічних дій визволених "сірих" з чотирьох кланів Да’Арії сформовано касту "Чотирьох Великих" Арраїм, яким, власне, належить заслуга накладання прокляття на "вічне блукання сірих планетою".

Ще інша група аріїв, як стверджує А. Сент-Ів, які власне поклонялися богам, а не предкам, на чолі з Рамом ("Овном") створили теократичну Імперію Овна на теренах Євразійського Степу та Лісостепу на основі Синархії ("Спів-Владдя") трьох функцій — Пророчої, Жрецької та Царської. Через декілька століть Імперія зазнала катастрофи через повстання "червоного" принца Іршу, який проголосив домінантною царську функцію. Звідси ж почалася переможна хода "червоного іршуїзму" планетою, апофеозом чого стали матеріалізм, позитивізм та диктатури.

Розповів про Агартху А. Сент-Іву, начебто, афганський принц Харджі Шаріф (який дивним чином є не мусульманином, а "брахманістом"; щоправда, слід пам’ятати, що в Кандагарі, Пешаварі та Кабулі в ХVIII-XIX ст. існувала впливова і фінансово забезпечена індійська діаспора мусульман). З його благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди принципів «соціальної держави» — Синархії.

«... Середньоазіатське передання говорить про таємничий підземний народ агарті. Наближаючись до входів у його благе царство, всі живі істоти замовкають і благоговійно переривають шлях. Згадаймо руське передання про таємничу чудь, що відійшла під землю від переслідування злих сил. Священна легенда про підземний град Кітеж веде ж у ту таємницю»xxvii. Під час будівництва Нурекської ГЕС в Таджикистані було виявлено гігантське скельне зображення Сфінкса (довжина - 200 м, висота - 70 м), контур якого співпадав зі знаменитим єгипетським Великим Сфінксом (напрямок погляду якого відхилений від однієї з осей піраміди Хеопса, котра зорієнтована точно на схід, на північ - на 20 градусів, і начебто саме по цій невидимій вісі рушило військо Александра Македонського з Єгипту до Паміру). Біля передніх лап його був вхід у штучно створену печеру, яка була початком тунелю довжиною 100 м і який закінчувався стіною, зробленою із зовсім іншого матеріалу, ніж стіни. Надалі Сфінкс і тунель були затоплені водами ГЕС. Згідно з таджицькою легендою, саме сюди спустився Александр Македонський, щоб поспілкуватися з богами, але повернувся іншим шляхом — піднявся всередині великої прозорої кулі з дна озера, котре з того часу стало називатися Іскандер-кулxxviii.

Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агартха — це явище т.зв. «паралельних світів», мешканці котрих потрапляють у наш світ за допомогою спеціальних «літальних» апаратів та впливають на події земного буття.

Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агартха, центр Аріо-Гнозису, символізує «шлях правої руки» (правобічної свастики; пор.: "... Зосередження Братства Вчителів, яке складається з усіх Адептів Шляху Правої Руки, — пише М. Реріх у книзі "З гірських вершин", — перебуває в Центральному Духовному Сонці. Це Центральне Сонце рівнозначне Христові, який є досконалим Сином (Сонцем) Нескіннченої Любови"), а Шамбхала, центр Могутності,«шлях лівої руки» (лівобічної свастики). Начебто саме "лівим" шляхом пішли після катастрофи в пустелі Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен (пор.: назва кельтської касти жерців «друїди» пов’язана з франц. droite “права сторона”, а назва балто-північнослов’янських жерців “кріве” – з поняттям “кривий, лівий”; наприклад, у кельтській традиції "ліва сторона" тотожна "півночі", а "права сторона" — "півдню"). "Лівобічна свастика" розглядається як символ, протилежний рухові Землі, як протилежний Часові-Хроносу. В ісламі, наприклад, лівий бік світу обходить пророк Ілія, а правий — пророк Хадір (Хізр)xxix. Також у храмі Соломона перед входом правий мідний стовп називався "Яхін", а лівий — "Вааз" (євр. nehash "мідь" / nahash "змія"). В першому на горі горів вогонь, а в другому була вода, одночасно означаючи зодіаки Рака і Козерога.

Впротивагу "лівобічній" традиції "... Ашока, — як вважається у нацистській аріософській доктрині, — ... користувався покровительством Агарті і таємничі мешканці печер у Гімалаях, приймаючи образи прочан, навчили його заснувати товариство Дев’яти Невідомих..., кожен з Дев’яти постійно працює над своєю книгою"xxx.

"Лівий шлях" потрапив і в іудейську Каббалу, де діти "лівого боку" ("сітре ахер") — це есхатологічний Ерев Рав ("Велике Змішання"; в "Тікуні ха-Зохар" — це п’ять народів нечистивого змішання: "нефілім" (або грішні), "гіборім" (або герої), "анакім" (або гіганти), "рефаїм" (або тіні) і амелікім (значення слова невідоме). Від останніх походять Балеам і Балак, які трактуються як зашифровані назви Вавилону та Ассирії -–"Бабель" (узагальнено Ерев Рав — це або власне немістичні, раввіністичні іудеї, або арійсько-гойські етноси, нацисти, християни, неєвреї взагалі, ті, які мають лише дві душі — "руах"-"дихання" і "нефеш"-"кров" і піддані повністю у владу Йєцер а-Ра – "дурного начала, егоїзму", в той час як іудеї мають ще й третю — "нешама" і можуть до пришестя Мешіяха "обрізати" це зле начало за допомогою 613 заповідей, в той час як для неіудеїв достатньо лише 7). Вони "злякали" "вау" у Тетраграматоні (YHWH) і цим перепинили містичне перетікання між обома "хе". І що тільки знищивши Ерев Рав, можна буде іудеям-"стражам дев’ятої години" повернутися з четвертого галуту (вигнання) і відновити Храм. Проте деякі школи іудаїзму вважають, що ці діти "лівої сторони", Ерев Рав є приблудлими до євреїв інородцями-магами, котрі пристали до них під час втечі з Єгипту і з того часу чинять капості. Зокрема саме вони виготовили Золотого Тільця і що "Червона Корова", яка повинна буде бути принесена в жертву перед відновленням Храму, саме симетрична в сенсі стосунку до цього Тільця (Овна, Рами, Ramah, де ra "зло", а mah "маги"). Начебто саме ці Ерев-Рав виступають як Бне-Ісраель, колонія "чорних євреїв" (щось на зразок ефіопських фалашів) в Західній Індії (теперішні Пакистан і частково Афганістан), які для тамтешніх арійців сформулювали брехливу доктрину самадхи та адвайта-ведантизму і її провідниками, як зауважує М. Серрано, є саме Шанкара-Чарья та наступні його послідовники аж до Рамана Махаріші. Справжні ж арійці-"каула" збереглися серед шіваїстів та тантриків, які проповідують шлях Кайвала, "персоніфікованого Абсолюту", "диференційованого Безсмертя".

Самі ж опоненти іудаїзму саме його визначають шляхом "лівої руки" (із заходу на схід і з півдня на північ): "... Це "ліве" начало, яке веде ще до Ямму, Муту і Молоха, а також до "допотопного" Каїна (і ототожнюваного з ним і змієм сатани) проникло, як видно, у талмудичний іудаїзм і найбільш виражено — у вирослий з нього мізантропічний сіонізм... Звідси й виникає природне прагнення християн, а також послідовників інших "світлоносних" релігій вести постійну і непримиренну боротьбу з будь-якими проявами сіонізму, що претендує на владу разом із "князем світу цього"..."xxxi.

В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М. В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили поняття «Рада» (le Conseil), де воно означало державний інститут «Соціальної держави», пізніше реалізований і в Італійській соціальній республіці (т.зв. "республіка Сало") "червоних фашистів" Беніто Андреа Муссоліні. Також ідею "синархічної влади" проголосив "Союз руських фашистів", очолений поетом Олексієм Ганіним і розгромлений в СРСР в 1925 р. (сам лідер і шість його активістів були розстріляні, а приналежний до організації та близький то теософського руху теж поет Борис Глубоковський розповів у романі "Подорож з Москви на Соловки", а після відбуття 8 років ув’язнення, де спільно з Д. Ліхачовим та Б. Ширяєвим грав у табірному театрі, і повернення назад у Московський камерний театр, помер, начебто, "від передозування морфію").

А. Сент-Ів створив «Археометр» — містичну діаграму, являючу собою «ключ до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної релігії та універсальної науки». Археометр, або «археометрична планісфера» — це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних кіл, у котрі вписані різні «елементи відповідностей» — букви давніх алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням цього проекту Сент-Ів працював 15 років, майже до кінця 1890-х. Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови «ваттан», що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів «отримав» від свого «Ангела Світла», як він називав Марі-Віктуар, певну «Таблицю відповідностей», названу ним за рядком біблійного псалма «Coeli enarrant» («Небеса проповідують...»). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс) провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909 р. видав трактат про Археометр (1911 - 1912). Дана книга складалася з трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком «Істинна мудрість», детального опису Археометра і розділу, присвяченого його оперативного використання.

Прообразами Археометра Сент-Іва були «Ars combinatoria» Раймунда Луллія, астрологічні сфери Гійома де Карпентра, «Прогнометр» Вронського та планіметрична сфера Адольфа Берте.

Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. «іонічної інволютивної Традиції», а «премордіальну науку» — до «дорійської інволютивної Традиції». Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює «лунарний», жіночий полюс, а друга — «солярний», чоловічий. В результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали непримиримо ворожими, аж доки вони знову не «змиряться» у великій Синархії.

В 1924 р. була опублікована книга “Звірі, люди і боги” Антонія Фердінанда Оссендовського (1876-1945), міністра фінансів уряду адмірала Колчака, в якій описуються його подорожі Центральною Азією в першій половині 20-х рр. ХХ ст та зустрічі з тувинським Хамбу-ламою та великим євразійським "залізним романтиком" бароном Романом фон Унгер-Штернбергомxxxii. Значна частина оповідей про Агарту ідентична тим, що розповідав Сент-Ів, що навіть дало декому підстави говорити про відвертий плагіат. Р. Генон на основі текстологічного аналізу дійшов висновку, що інформатори Сент-Іва та Ф. Оссендовського належали саме до різних азіатських традицій. Якщо перший отримав свідчення про таємничу державу з індійського джерела (де вона називається Agartha, також використовує форму мантри як Aum, титули – brahatma, mahatma, mahanga), то другий – з монгольсько-ламаїстського (Agharti, сакральна мантра – Om, тобто правильна транскрипція індійського Aum, титули – brahytma, mahytma, mahynga)xxxiii. Також вважається, що концепцію "Царя світу" сформулював відомий географ-мандрівник Г.Н. Потанін (1835-1920), знайомий з алтайськими шаманськими переказами про Ерлік-хана. Однак, як встановлено дослідниками, кінцевий розділ про Царя світу як розлогу ремінісценцію додав з твору Сент-Іва д'Альвейдра, працюючи над рукописом Оссендовського, американський журналіст Л.С. Пален, орієнтуючись на окультний психоз західного читачаxxxiv. Проте найвдалішою була ретельна зведена праця Сержа Ютена "Від підземних світів до Царя Світу"xxxv.

Аналогічно й Реріхи претендують на те, щоб відстояти самостійність свідчень А.Ф. Оссендовського, але, на відміну від Р. Генона, посилаються на те, що “і нам розповідали”: “Даремно думати, що в книзі “Звірі, Люди і Боги” все межує з малоймовірною фантазією. Там більше правди, ніж думають. Так і чарівниця, згадана у цій книзі, все ще жила, коли ми були в даний приїзд. Вел(икий) Вл(адика) Шамб(али) у Гомпа не є видумка. Версію цього ми самі чули” (З листа О. Реріх від .03. 1936 р.). Відчувається явна "вторинність" Реріхівської доктрини, "натужної компіляції" всіх і всяxxxvi. Позиція Реріхів ідентична тій, що займали шотландські патріоти, які відстоювали оригінальність пісень Оссіана вже після доведення, що вони є витвором літературного таланту Дж. Макферсона.

В 1922 р. організація послідовників Сент-Іва, яка до цього ледь животіла, перероджується в респектабельну організацію випускників Політехнічного університету — "Імперський Синархічний Рух" ("Mouvement synarchiste d'Empire") або "Революційну синархічну конвенцію" ("Convention synarchique revolutionnaire"), мета якої полягала у здійсненні "всесвітньої синархічної революції" у французьких колоніальних володіннях. з метою створення ПанЄвАфрики — Союзу звільнених народів та націй європи та Африки, а також дружніх Британської Співдружності, ПанЄвразії, ПанАзії та ПанАмерики. Програмні засади були викладені у "Тринадцяти основних положеннях та 598 тез революційного синархічного Пакту (Французька імперія) ("Pacte synarehiqiic revolutionnaire pour I'Empire francais" [P.S.R.])" та "Схемі соціального архетипу" (або "Схема досконалої соціальної держави"). Реальні задуми організаторів-католиків були викриті таємною поліцією "національної революції" маршала Петена під час розгрому різних масонських структур. Як вважають прихильники уряду Віші, саме нерозгромлені синархічні організації в Північній Африці під час другої світової війни зрадили метрополії, визнали емігрантський уряд Шарля де Голля і передали цю територію в руки Об'єднаних Наційxxxvii.

В радянській Росії послідовником вчення Сент-Іва та ініціатором пошуків Шамбали та Агартхи був літератор та психіатр, керівник відділу в інституті експериментальної медицини Олександр Барченко (1881 — 1938), який діяв під патронатом начальника Спецвідділу ОГПУ Г. Бокія. Колізіям ідеї Шамбали саме в СРСР присвячена вже згадана книга О. Андрєєваxxxviii та стаття О. Шишкінаxxxix. Також цікава доля послідовника російського антропософа В. Шмакова (автор книг "Священна книга Тота", "Пневматологія"; в 1926 р. емігрував у Аргентину) радянського дипломата Всеволода Белюстіна, керівника московського неорозенкрейцерського "Ордену Оріонійського Посвячення". Після кількох арештів НКВД він виходив неушкодженим і, за чутками, начебто ці "арешти" лише повинні були прикрити тривалу відсутність В. Балюстіна в наркоматі закордонних справ. В 1940 р., після останнього такого "арешту і присуду ув'язнення на 10 років", він начебто ввійшов експертом в таємничу експедицію в Тібет, організовану НКВД.

Аналогічні експедиції в напрямку Тібету здійснювала нацистська “Ahnenerbe” (“Спадок предків”), реалізаторка концептуальних ідей аріософських товариств “Thule” i “Vril”. Головна роль в цій акції відводилася оберштурмфюреру СС Ернсту Шефферу, а також другові Гітлера шведському досліднику Свену Хедіну, якому сприяв тодішній далай-лама Тхутпен Гьяцоxl. "... Саундерс, цей наш ворог, — як говорить аріософ-нацист у повісті В. Щербакова "Меч короля Артура", — намагався у "Сімох сплячих", скандальному, але невдалому бестселері, заперечити наш езотеризм і принизити роль наших тібетських друзів та натхненників. Наша арійська доктрина не може не враховувати реальностей минулого. І коли ми говорили про гігантський катаклізм у Гобі, котрий в далекому минулому змусив вчителів високої цивілізації поселитися в гімалайських печерах, то ми знаємо, що саме до нас це має безпосередній стосунок. Носії Вищого Розуму заховалися у величезній системі підземель. Потім склалося два центри — Агарті та Шамлах. Це були місця споглядання і могутності відповідно з розділенням цих функцій між центрами. Маги керували народами. Ми виконуємо тепер їх волю і призначення. Їх голос — наш голос, їх воля — наша воля. Ось у чому суть нашої доктрини... Але двоякість центру (тобто Агарті і Шамлах, — О.Г.) породжує такий стан, коли й іншим, а не тільки нам частково відкривається істина..."xli. З публікації у публікацію перекочовує цитата слів Р. Гесса з його "Спогадів", написаних у тюрмі Шпандау: "...Похід Німеччини на Схід був за суттю санкціонований Центром космічного контакту на Землі, так званою Шамбалою. Махатми не тільки підказали Адольфу Гітлеру необхідність розгромити джерело пролетарського зла, що захопило територію Росії, але й спрямували у генштаб рейху своїх "спеціалістів". Воїни Шамбали виявилися не тільки в особистій охороні фюрера, але й у центрі стратегічних планувань. Саме вони назвали день і навіть годину нападу. Ми вели ту ж саму війну, котру свого часу вів великий Рама проти чорної раси в Індії. Один наш воїн вартував десяти супротивників. Біда тільки в тому, що Адольф був наполовину таким, що зійшов з розуму, але й наполовину генієм одночасно. І перше взяло верх над другим. Він віддав наказ знищити під корінь все суще на території суперника. Це повністю змінило ставлення до нього махатм. І хоча посланці Шамбали залишалися при Гітлері до його смертної години ..., енергетична підтримка Шамбали зникла ... Раніше наші танки проходили там, де не міг пройти й піший воїн, літаки були швидкісніші і маневреніші за всі інші, а воїни невтомні, їх енергія і бойовий дух незакінчувалися. Тепер все стало таким, як і у ворога..."xlii.

Також експедицією в Гімалаї для пошуку Шамбали була група Пітера Ауфшнайтера, яка вирушила в Індію в 1939 р. Але з причин початку другої світової війни її учасники були посаджені британцями в табір для військовополонених, з якого в 1944 р. вдалося втекти керівникові групи та ще кільком мандрівникам. Серед них був і спортивний інструктор СС Генріх Харрер (6.07. 1912 — 14.01. 2006), який, діставшись до тібетської столиці Лхаса, затоваришував з тоді молодим Далай-ламою, стає його вчителем з європейських наук. Група змушена була повернутися на батьківщину після окупації Тібету Китаєм. За легендою, група повинна була знайти за наявною картою таємничий вхід у підземну Шамбалу, де начебто розташована земна вісь, розкручення якої в протилежний бік і було тією самою страшною міфічною зброєю, на яку сподівався фюрер. Начебто вхід у Шамбалу виявлено в районі священного озера Манасаровар біля величної гори Гурла-Мандхата, а другий вхід — біля озера Тамцо, вивчаючи протягом року його внутрішні течії. Дослідження в районі останнього П. Ауфштнайтер проводив вже після від’їзду Г. Харрера в Австрію. Останній написав автобіографічний роман „Сім років у Тібеті”, за яким в 1997 р. режисер Жан-Жак Анно зняв фільм, в котрому головні ролі зіграли Бред Пітт та Інгеборга Дапкунайте. На день 90-ліття Генріха Харрера привітав особисто Далай-лама на всесвітній зустрічі буддистівxliii.

В 50-х рр ХХ ст. бразильський теософ Енріке Жозе де Соуза виступив з лекціями про те, що Шамбала є столицею країни Агарті, що перебуває під землею, і саме звідти з’являються невідомі літаючі об’єкти (НЛО). Його послідовники спорудили в бразилійському місті Сан-Лоренцо храм, присвячений Агарті, а його послідовники почали вдосконалювати концепцію підземних тунелів-трас для НЛО в своїх подальших публікаціях. Зрештою, один з відомих істориків-"ревізіоністів" Ернст Цюндель написав статтю "НЛО: нацистська таємна зброя?", де заявив, що внаслідок контакту з Агарті нацистам вдалося створити в районі теплих озер Антарктиди колонію "Нова Швабія", де вони почали розробляти під керівництвом своїх окультних союзників таємну зброю — НЛО.

Власне німецька "рапсодія про Шамбалу" розпочалася з моменту, коли настоятель бенадиктинського монастиря в австрійському місті Ламбах Теодор Хаген в кінці ХІХ ст. мандрує на Близький та Середній Схід з паломницькою метою і привозить гору древніх манускриптів і наказує оздобити стіни монастиря барельєфами у вигляді свастики. В цей же час у монастирському хорі співав худенький хлопчик на ім'я Адольф Гітлер, який значно пізніше згадував, яке незабутнє враження справили на нього ці барельєфи та розмови з аббатом. Проте незабаром Теодор Хаген помирає, а його колекція манускриптів передається гостю — цистерціанському монахові Йоргу Ланцу фон Лібенфельсу (1874-1954), який, керуючись ними, засновує нову таємну організацію — "Орден Нового Храму (Тамплієрів)", члени якого називали себе "вієнай" (старонімецьке — "посвячені", натяк на одну з груп давньо-германських богів — "ванів", Vanir), а сакральним центром вважали містро Вієнета (слов’янське Ретра) на острові Узедом в Балтиці (де, зокрема, в 1936 р. німцями було споруджено ракетний аеродром "Пенемюнде"). Саме Ланцу фон Лібенфельсу належить розробка доктрин "диктатури світловолосих та блакитнооких арійців" та змови нижчих рас проти німців протягом всієї історії. Пропагував свої доктрини він у створеному ним журналі "Остара" (названий в честь давньо-германської богині весни). На початку 1927 р. після зустрічі у Відні Ланца фон Лібнфельса з окультистом і головним редактором журналу "Хіромант" Ернстом Іссбернер-Халданом на острові Рюген (слов’янський Руян із сакральним центром Аркона) ними відкривається "арійська комуна" "Свастіка-Хайм" зі статусом штаб-квартири "Ордену Нового Храму".

Зокрема, до "Ордену Нового Храму" належав австрійський доктор філософії Вальтер Штайн, який спробував курирувати окультно-езотеричний розвиток молодого віденського художника Адольфа Гітлера, захопленого міфологемами кола передань про Парцифаля. Однак шляхи В. Штайна та А. Гітлера надалі розійшлися — перший став серйозним вченим, переїхав в Англію, де став консультантом У. Черчіля щодо окультних вподобань нацистської верхівки. Багатообіцяючий художник підпав під вплив однієї з люцеферіанських груп, керованої віденським бакалійником Прецше, який з Мексики привіз практику застосування пейоту та інших наркотичних речовин, а в 1919 р. ветеран санітарної служби А. Гітлер був посвячений у "масони" священником Бернардом Штемпфле.

В 1912 р. "Орден Нового Храму" разом зі створеним в 1910 р. перекладачем і коментатором "Едди" Феліксом Ніднером "Товариством Туле" та деякими іншими аналогічними групами утворили організацію пропаганди тевтонського духу — "Германен Орден". До Ордену в 1918 р. додалися новоутворені "Товариство Вріль", очолене знаним геополітиком та сходознавцем Карлом Хаусхофером (1869-1946), та мюнхенське відділення "Товариства Туле", утворене дрезденським купцем Рудольфом Хайнріхом Глауером (усиновлений бездітним графом фон З еботтендорфом, який був технічним спеціалістом на службі турецького уряду). В 1935 р. на базі активістів Ордену було створено Інститут з вивчення рідного спадку ("Ahnenerbe"), який в 1937 р. було передано під безпосередню опіку СС.

Насправді ж весь феномен "аріософських" (не плутати з "аріогнозисом") організацій в німецькому світі був інспірований (вірніше, "сатанинськи" первертований) могутньою конспіративною організацією "Мемфіс Міцраїм" ("Міцраїм" — іудейська назва Єгипту, "Міср" — арабська, що по-семітськи означає "стіна"), інші назви якої — "Орден Сета (Червоного Осла або Мідного Змія)", за Р. Геноном; "Червоного Тільця" або "іршуїзм", за Ф. де Олів'є та А. Сент-Івом; "Орден 72-х", "Зелений Дракон", за Жаном Робеном; орден "Квінта", "Місяця", "Адельфів", за Клодом Грасе д'Орсе та Жаном Парвулеско; "Нові Теурги", за Ж.К. Гюїсмансом.

Символом ложі "Мемфіс Міцраїм" є пелікан, який, за переданням, вириває зі своїх грудей м'ясо, щоб врятувати ним від голоду своїх пташенят), революційним відгалуженням світової масонерії, де, зрештою, й постав лозунг "Геть Розіп'ятого!".

Також „червоний” колір тут символізує в дійсності саме „мідь”, проте „барвою ложі” "Мемфіс-Міцраїм" виступає саме блакитна, а стіни ложі фарбуються у блакитний або синій і білий кольори.

Як вважав Р. Генон та його прихильники, до ложі "Мемфіс Міцраїм", зокрема, належали славнозвісні окультисти Каліостро (Джузеппе Бальзамо, позашлюбний син португальця-алхіміка Мануеля Пінту, він же — великий магістр Мальтійського ордену св. Іоанна Ієрусалимського Еммануїл Пінто де Фонсека, 1741-1773xliv), брати Беддарід (батько яких — Гад Беддарід — начебто отримав посвящення від якогось іудея-каббаліста, приналежного до течії Франка) та деякі інші підозрілі персонажі, а також організації т.зв. "другої європейської окультної революції" (XVIII - ХІХ ст.), як-от:


  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка