С. Й. Татаринов



Сторінка1/13
Дата конвертації28.11.2016
Розмір2.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
ЦЕНТР ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

УКРАЇНИ ТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ

ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

Архівний відділ Артемівської районної державної адміністрації

____________________________________________

С.Й. ТАТАРИНОВ,

Н.О. ТУТОВА
ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВЯ ДОНЕЧЧИНИ

2010 р.

Наукове видання

Затверджено до друку Вченою Радою Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК , протокол №4 від 6.04. 2010 р.
Головний редактор ТИТОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА – директор Центру пам’яткознавства НАН України та Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, доктор філософії, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України.

Заступник головного редактора- відповідаючий за видання Тутов Петро Михайлович

Члени редакційної колегії

Новицька Алла Іванівна (м.Київ)

Федотов Станіслав Аркадійович (м.Харків)

Книга розкриває історію поширення православ’я від Святогірського монастиря на територію сучасної Донеччини у 17-20 століттях.

Адресується православним віруючим, священослужителям, державним службовцям, вчителям історії, учням та студентам, краєзнавцям і всім хто любить і шанує історію Донбасу.

Автори висловлюють щиру подяку за допомогу у зборі матеріалів співробітникам Одеського, Дніпропетровського (О.Є.Липській), Донецького (Н.О.Буценко) обласних державних архівів, Головного архіву СБУ, обласних наукових бібліотек Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Херсона, Національної Історичної бібліотеки України.


ІSBN –

© Татаринов С.Й. Тутова Н.О., 2010




ВСТУП




1. ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ’Я БАХМУТСЬКОГО КРАЮ




2. ХРАМИ БАХМУТУ




Свято-Троїцький собор




Покровська церква




Різдвяно-Богородична (Благовіщенська) церква)




Свято-Миколаївська церква




Всіхсвятська (цвинтарна) церква




Георгіївська церква




3. ЦЕРКВИ БАХМУТСЬКОГО КРАЮ




Священик та археолог Василь Спесівцев




Покровська однопрестольна церква слободи Селимівка




Вознесенська церква слободи Никифорівки (Макогонівки)




Іоано-Предтечинська церква слободи Іванівки(Красне)




Церква Покрови Пресвятої Богородиці села Карлівка-1 (Кліщіївка)



Вознесенська церква хутора Кленовий




Церква Петра і Павла села Трипіль




Архангело-Михайлівська церква села Зайцево




Преображенська церква села Колемо




Миколаївська церква села Луганське




Вознесенська церква Харламівської соляної копальні




Преображенський молитвенний дім копальні Брянцівська




Церква соляної копальні «Нова Величка»






















4. ЦЕРКВА І ПОЧАТКОВА ОСВІТА



Приходські школи




Церковно-приходські школи (ЦПШ)




5. ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ БАХМУТУ




6. УЧАСТЬ ДУХОВЕНСТВА У ЖИТТІ КРАЮ




7. ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР. ДОЛЯ ЦЕРКВИ У 20 – 40 РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ




8. ЦЕРКВИ В РОКИ 2 СВІТОВОЇ ВІЙНИ




9. ЦЕРКВИ У 50-80 РОКАХ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
















ПРО АВТОРІВ




ПРЕДИСЛОВИЕ.

Бахмутский край, Бахмутский уезд Екатеринославской губернии в 18-20 столетиях был промышленным, экономическим, финансовым, социально-культурным центром зарождения современного ДОНБАССА.

Вместе со слободскими, донскими и запорожскими казаками, россиянами, украинцами, которые охраняли границы и боролись с ногайскими и крымскими татарами, шли в дикую степь подвижники веры -первые священники, первые иерархи православной церкви. Церковь прошла сложные этапы становления, учреждения епархий и строительства храмов, усиливала свое влияние на политическую и общественную жизнь края.

Храм в каждой волости, в каждом селе был не только местом молений Богу о ниспослании милостей первопроходцам, но и местом оглашения правительственных указов и законов, организации самоуправления сельских общин, зарождения народного гуманистического просвещения. Сельский священник был пастырем, учителем, наставником, советчиком, помощником крестьян и мешан. На наиболее умных, образованных, порядочных, добрых и отзывчивых священников прихожане равнялись, брали пример.

Донеччина была многоконфессиональной. Здесь мирно уживались православные и старообрядцы, иудеи, армяно-григорианцы, мусульманцы, католики и лютеранцы. История не знает ни одного случая столкновений на религиозной почве.

Уникальным явлением было переселение балканских славян (сербов, валахов, боснийцев, герцоговинцев), поляков, европейцев, греков со своими самобытными и уникальными культурами и церквями.

Роль православной церкви на Донеччине в общественной жизни особенно возросла с конца 19 столетия: возникали воскресные школы, Братства, чайные трезвости, избы-читальни, Народные Дома и музыкально-драматические Общества.

Во многом благодаря приходским священникам и иерархам церкви дошлии до сих пор исследования истории края, городов, сел, храмов, собиранные ими предания, легенды.

ХХ век принес нашим предкам не только революции, гражданскую, две мировые войны, но и террор, братоубийство, разрушение храмов, голод, репрессии, уничтожение веры и религиозных норм морали.

И все же, простой народ героически трудился, возводил заводы и фабрики, росли образование и культура, развивалась наука. От ручного плуга до современных машин прошло сельское хозяйство. Деды и отцы, в том числе верующие, разгромили страшного врага-гитлеровскую Германию и уничтожили фашизм в Европе.

В независимой Украине начался подъем различных религиозных конфессий и, прежде всего, православия, настало «время собирать камни» разрушенных храмов, возвращения в умы и души современников национальных традиций, догматов ВЕРЫ, милосердия и благотворительности, бескорыстия и искренности перед людьми и Богом.

За последние 20 лет в Артемовском районе восстановлены древние храмы 18-19 столетий и построены новые.

В одних и тех же селах верующие могут молиться в православных и греко-католических храмах, вместе работать, растить детей и внуков в вере.

Думаю, что всем нам нужно быть дружнее, помогать друг другу, заботиться о больных, престарелых и немощных, дарить землякам тепло души, добро, сочувствие и взаимопонимание. И тогда Бог будет благословлять наши помыслы духовные и дела мирские.

Авторы книги сделали большое и нужное дело. Они нашли огромное количество неизвестных ранее источников, обобщили их и создали для нас всех прекрасное исследование истории православной церкви на Донеччине.

Виктор Данилов,

председатель Артемовской районной

государственной администрации

ВСТУП


У попередньому виданні «Православ’я Бахмутського краю-погляд крізь століття» (2008) ми зробили першу спробу дослідити та проаналізувати історію православної церкви Бахмутського краю-частини одноіменного повіту Катеринославської губернії у 18-20 ст., Артемівського округу та Артемівського району за радянські часи. Подальше вивчення цієї теми змусило нас завдяки новим джерелам вийти за раніш окреслені межі на територію від Дінця до сучасного Донецька. Треба відзначити, що фундаментальні, академічні дослідження історії Свято гірської Свято-Успенської Лаври здійснив відомий донецький історик В.М.Дєдов.

У X-XII століттях Бахмутські степи були зайняті самим потужним об’єднанням донецьких половців (куманів). Майже сто років ними правив хан Шарукан Старий.

Половці постійно здійснювали набіги на поселення словян. У середині 11 століття найбільше дошкуляв Україні-Руси половецький хан Шарукан Старий.

Мономах вирішив йти в похід у весняне бездоріжжя, аби застати половців в їх становищах на Дінці. Вийшов з дружинами в неділю Великого посту 26 лютого 1111 р. Перейшов через річки в Полтавській губернії, по дорозі, по якій їздили купці у СТЕП.


За 5 днів пройшли 130 верст (по 25 верст в день) через рр.Супой, Сула.

4 березня перейшли р. Хорол, тут міг бути кордон Переяславського князівства. 5 березня були на р. Псел і 7 березня були на р. Ворсклі.

Звідси  «пройдоша многия речки» - багато річок на схід від Харкова - Коломак, Уди, Лопань, Харків, які розливаються навесні. Форсували багато річок в околицях Ізюму - Коломак, Орчик, Берестову, Орель, Береку. У вівторок 5-го тижня поста - 14 березня підійшли до Дінця (у різних Літописах  дати -14,19,21 березня). 26 березня князі святкували узяття 2 половецьких «міст» на правій стороні Дінця.

Дослідники Арістов і Барсов писали, що половці часто займали старі городища, не відновлювали укріплень, і тому їх легко було узяти штурмом. Для головного «міста» в Літописах існувало декілька назв від імен ханів - Осенев, Шарукань, Чешлюй. У Хлебниковському списку «Іпатьєвського літопису» вказана річка Сольніца («Сольна ріка»- солона) в 45 верстах від Ізюму вниз за течією Дінця з правого боку (Бахмут). На «потоці Дегея» (Даг-скала, камінь на кумикській, куманско-половецькій мові) сталася битва дружин і  половецького війська 24 березня. Можливо, йдеться про річку Кам'янка, правий приток р. Бахмут в 4 верстах від гирла. 27 березня князі отримали перемогу над Шаруканом на «Сольниці» (Бахмуте) біля польових станів. По кумикські-куманські «Бахмут» - «сад в долині», «квітуча долина». В.О.Городцов у 1903 р. досліджував по правому березі річки Бахмут багато курганів з половецькими похованнями від р. Кам'янка до р. Кудрявка (Червона гора).  Якщо узяти за основу рух дружин Мономаха по 20- 25 верст в день, то від Ями (Сіверська) до Бахмуту 2-і доби походу (25 і 26 березня). С.О.Плетнєва в монографії «Кам'яні половецькі статуї» помістила на карті становища Донецьких половців хана Шарукана в басейні р. Бахмут і окремо вказала на найбільшу концентрацію тут кам'яних статуй всієї Дешт-і-Кипчак (Половецькоого степу).

Статуя половецького хана у візантійському доспіху була знайдена генералом М. Мажним на своїх землях в ст. Ступки. Тут в його маєтку в 1897 р. генерал артилерії М.Є.Бранденбург помістив статуї вождя і 2-х його дружин на залізничну платформу і перевіз в Імператорський історичний музей в Москві, де вони знаходяться і понині. Схоже, хан Шарукан знайшов свій останній притулок в тих же місцях, де поніс нищівну поразку від Мономаха. Лежить він в одному з курганів біля Ступок у повному озброєнні, і розбурхує уяву дослідників. Дуже багато що говорить на користь цієї версії. Як виглядають могили половецьких ханів показали розкопки могили Тігака, тестя Данила Галицького, проведені на Південному Бузі доктором історичних наук В.В. Отрощенком.

Сучасні дослідники вважають похід Мономаха «хрестовим» проти половців. Зрозуміло, що в ті часи могло відбуватися поширення християнства серед половецької верхівки, її християнізація, так як хани мали династичні шлюби із багатьма князями Київської Русі.

Про християнізацію половців свідчать два уламки шиферних ікон на Маяцькому городищі, датовані 11 століттям, які знайшов слов’янський історик А.В. Шамрай. Про це також свідчать ранньохристиянські поховання ХI-XII ст., які дослідив біля Чернецького озера у Краснолиманському районі донецький археолог М.Л. Швецов.

З письмових джерел відомо, що в ХІ-ХІІІ століттях в половецьких степах поширення християнства здійснювалося завдяки місіонерам, а у Приазов’ї та на Тамані в ці часи вже була Тмутараканська єпархія. В 1213-1226 роках згадується єпископ Микола.

У ХIV-XVII століттях донецький степ не був у повному розумінні «диким полем», бо тут періодично знаходилися запорізькі, донські та слобідські козаки, які несли із собою християнську православну віру. Саме у Степу відбувалося зіткнення християнського та мусульманського світів, цивілізацій.

Великий обсяг нових джерел із історії Бахмутського краю змусили авторів поставити за мету ввести у науково-краєзнавчий обіг нові теми з історії Бахмутського краю як історичного, економічного та культурного центру Донбасу до подій революції 1917 року.

1.ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ’Я БАХМУТСЬКОГО КРАЮ

На початку 1500-1505 років слобідські козаки несли сторожу по Дінцю, які ревізував у 1524 році дяк Тюфякін. Перші спроби вести у доно-донецькому степу глибоку розвідку почав князь Дмитро Іванович (Донський) напередодні походів Бегіча та Мамая. У 1360 р. митрополит Олексій писав про перші «караули» по Дону і Хопрі.

Після т.з. «стояння на Угрі» 1480 р., коли хан Ахмат не зміг навіть напасти на військо Івана Третього, відбулося посилення ханства династії кримських Гіреїв. Кримські татари почали нападати на кордони Московського князівства.

До цього часу відноситься поява у степах т. зв. «кайсаків», про котрих І. Бєляєв у 1846 р. писав: «Кайсаки», известные у татар — свободные люди, добровольно или по обстоятельствам составившие особые общины, ни от кого независимые и со своею управою».

«Июля 21 (1541 р. - прим.) прибыл ...из Рылска станичник толмач Гаврилов, коего посылал князь Петр Иванович Кашин к Святым горам, и они (станичник с товарищами) до тех урочищ еще не дошли, а наехали вверх Донца Северскаго много людей Крымских, а гоняли за ними день целой».

У 1552 р. цар Іван Грозний на дорозі з с. Коломенського у с. Остров ... «встретил посланного из Путивля станичника Ивана Стрельника, который донес, что множество Крымцев — с самим ли ханом или с султаном — приближается к Украйне Российской, и перешли уже Северный Донец».

З 1556 р. козаки (майбутні слобідські) почали вести глибоку розвідку у степу до Дінця.

Питання організації та функціонування прикордонної служби та розвідки розглядалося на Боярських Радах, у документах Приказу Великого розряду.

Бєляєв на підставі вивчення документів Приказу Великого розряду писав: «Перед 1571 г. всех сторож было 73, они распределялись на 12 разрядов. Разряд 1-й — Донецкие сторожи (самые дальние)… Особенно подверглись большим переменам сторожи Донецкие, Рыльские, Путивльские. Линии их выдвинулись далеко вперед. Она захватила все теченье Ворсклы и Днепра, Днепром дошла до Самары, а Самарою до верховьев Тора и Миюса, откуда потянулась к Дону до устья Долгого Колодязя и до Азова».

У 1571 р. «генваря в 1-й день, царь (Іван Грозний - прим.) приказал... князю Михайлу Ивановичу Воротынскому ведати станицы, и сторожи, и всякие свои государевы польские службы. И генваря в 7-й день (1571 г. - прим.) князь... говорил в Розряде дьяком Ондрею Клобукову с товарищи... и велел доискатись станичных прежних списков».

У складеному тоді документі «Роспись Донецким сторожам по разспросу боярина князя Мих .Ив. Воротынского 7079 г.» (1571 р. від Р.Х. - прим.) вперше згадується «6-я сторожа Бахмутовская усть Черного Жеребца от Святогорской сторожи полднище; а сторожем на ней стояти из тех же городов (Путивля и Рылска) шести человеком; а беречи им на право вверх по Донцу до усть Боровой днище. А посылают на те семь сторож из Путивля да из Рылска три статьи. На одну статью на всю по семь сторож в головах по сыну боярскому, да на всякую сторожу по сыну боярскому, да со всяким сыном боярским по три человека севрюков на сторожу. А после первые статьи на другую статью и на третью детей боярских и севрюков посылают по тому ж. А наймуют севрюков 21 человек на одну статью 93 рубли на два месяца. А на другую и на третью статью найму им дают по тому ж. Стоят севрюки на стороже по два месяца. А детям боярским... дают жалованье по книгам»i.

У 1577 р., за Бєляєвим, було «зроблено перегляд українським сторожам, придатні до сторожової служби козаки залишені і «поверстані» особистими помістями окладами, і грошовою платнею, а непридатні зараховані в рядову службу, на їх місце вибрані кращі з «городових людей служилих».

«7079 г. февраля в 18 день, бояре князь Иван Дмитриевич Бельской, князь Иван Федорович Мстиславский да князь Мих. Ив. Воротынский, и все бояре приговорили: которые Рязанские месячные сторожи, ездили на... Донецкие сторожи, тем рязанским сторожем на сторожи не ездити; а ездити на те сторожи из всех украинских городов по росписи, из которых городов к которым местом ближе и податнее, опричь Донковских козаков, тем не стеречи до куды уселятца, и пашню учнут пахати и льготу отсидят».

Виявилося, що козаки не завжди сумлінно виконували свою прикордонну службу: «путивльские севрюки ездили ... на Донецкие сторожи по найму, тех севрюков приговорили отставити, на сторожи не посылати... стоят на сторожах неусторожливо, воинские люди (татари - прим.) приходят на государевы украйны безвестно, они того невидают, вести прямые николи не бывают, а приезжают с вестьми ложными».

Тому Боярська Рада розпорядилася «посылати в их место на Донецкие сторожи детей боярских Путивльцов да Рылян; ино к ним прибавити посылати на сторожу Почапцов и Новагородка Северскаго».

У Росписі «Сторожи Донецкие по княж Михайлову дозору Тюфякина да Матфея дьяка Ржевскаго 79 году» вказувалося: «На Донецкие сторожи посылати сторожей из Путивля или из Рыльска с весны на шесть недель и с проездом Апреля с 1-го числа..., ставити сторожей до тех мест докуды снеги болшие уникнут».

Чітко визначалися межі підконтрольної теріторії - «Стояти Бахмутовским сторожем на старом месте; а бегати сторожем с тоя сторожи с вестями в Путивль Лоситцкою дорогою. 6-я стояти на Бахмутской стороже на сей стороне Донца; а переезжати им на право вверх по Донцу до усть Тору верст с 20, а на лево вниз по Донцу через Красную речку да через Боровой шлях под Ольховой колодезь верст с 15, а от Ольхового колодязя до усть Айдара два днища; а переезду и перелазу Татарскаго меж Ольховаго колодезя и Айдара нет. А от Святогорские сторожи переезду до Бахмутские сторожи полтора днища верст с 70».

Жорстко регламентувалася поведінка козаків-севрюків під час несення дозору: «сторожем на сторожах с коней не сьседая непеременяясь, и ездити по урочищам переменяясь же на право и на лево по два человека. Станов им не делати, огни класти не в одном месте, коли каша сварити и тогды огня в одном месте не класти двожды; а в коем месте хто полдневал и в том месте не ночевати; а в лесех им не ставитца, ставитца им в таких местах, где бы было усторожливо».

Інструкція прикордонній стражі вказувала на необхідність уважно слідкувати за переміщенням татарських загонів: «станичником… на сторожах стояти в тех местех, которыя бы места были усторожливыя, где б им воинских людей мочно усмотрети… Которые станичники или сторожи воинских людей подстерегут, и ... с теми вестми отсылати в государевы украинные городы, которые ближе, своих товарищев. Самим ззад людей на сакмы ездити, и по сакмам, и по станом людей смечати».

За порушення положень прикордонної служби та пропуск татар у глиб страни передбачалися крайні кари: «А которые сторожи, не дождавшися себе обмены, с сторожи сойдут, а в те поры государевым украйнам от воинских людей учинится война, и тем сторожам... быти кажненным смертью».

Дуже цікавою є вказівка про зміну охорони кордонів: «станицам из Путивля... перелезти Донцом на Ногайскую сторону у Тюндюкова болонья, да Донцом на низ до усть Черного Жеребца; а Донец перелезти на Крымскую сторону меж Бахмутовой и Чернаго Жеребца, по Бахмутовой на гору до правые розсошины Бахмутовские столпи, розсошиною на гору верст с 10-ть, да тое розсошину перелезти, ехати на гряду прямо; а с тоя гряды видети девять курганов, которые стоят верх Тору и Миюсу; на девятом кургане на крайнем от Миюсскаго верховья яма великая... да под тем же курганом Царев шлях, коли шел царь к Астрахани».

До Розпису були прикладені карти: «От Соляных озер... поперек Царевой сакмы... через Изюмский шлях, да через Святогорский шлях, да через Малого перевозу шлях, да через Торский шлях, который усть Тору, да через Бахмутовской шлях, да через Боровой шлях до Савиной Тубы и до усть Айдара».

З 7082 р. (1574 р.) цар доручив займатися прикордонною службою боярину Юр’єву, який майже кожні півроку викликав до Москви сторожових старшин, вислуховував їх звіти, давав вказівки.

Багато нової інформації містить документ Приказу Великого Розряду: «7086 (1578 р. - прим.) боярин Микита Романович Юрьєв да дьяк Василий Щелкалов росписи головам прошлаго слушали... велели стояти на прежнем месте. А о Донецких сторожах поговорили чтоб по росписи ездити из Путивля к усть Айдару шести станицам... а с ними из северских городов в прибавку по двадцити или по тридцати человек».

У 1579 р. боярин М.Р. Юрьєв, дяк Василій Щелкалов розпитували Тульских, Рязанських та Путивльских станичних голів та станичників про «новую дорогу, что от Кальміуса, как ее беречи лучи… чтоб на Государевы украины тою новою Кальмиускою дорогою воинские люди безвестно не пришли».

7094 (1586 р.) Юр'євим був складений «приговор»: «на Осколе усть Убли и на Дону на Богатом затоне не стояти… на Сосне не доезжая Оскола два днища поставити велено город Ливны».

Запорізькі козаки, які займали теріторію Кальміуської паланки уздовж Азовського моря, почали порушувати кордон. «Лета 7099... царю Федору писал из Путивля воевода Василий Вильяминов , что Черкасы во многих местех ходят на поле и путивльские большие станицы и сторожевые все погромили, и проезду из Путивля усть Айдару нет».

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка