Рущенко І. П. Соціологія: курс лекцій. Харків: Ун-т внутр справ. 1996 а 0с.,-, ї.;'



Сторінка14/16
Дата конвертації22.02.2017
Розмір2.94 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

2. Проблеми соціальної динаміки. Типи суспільств

В XIX сторіччі ствердилася думка, що історія людства, суспільств, держав - не хаотичний перебіг подій: існують певні закономірності, що керують змінами. Велику увагу-цій проблемі приділив О.Конт і відо­кремив II в спеціальний розділ соціологів - соціальну динаміку. Вона стає наскрізною для багатьох класиків соціології, шкіл, напрямків. Традиційно дискутуються: загальна схема історії людства, рушійні си­ли змін, критерії поступу, типи суспільств, механізми спадкоємності культур і цивілізацій. Існують різні погляди на динаміку, остання крап­ка в цих питаннях ще не поставлена.

2.1. Загальна схема /сго/»/7.0.Конт підсумував погляди й теорії свого часу і зупинився на кількох тезах, що були на початку XIX сторіччя, безперечно, модерними, прогресивними, багатообіцяючими. По-перше, була декларована ідея невпинного поступу людства; по-друге, отстоювалася думка існування закономірних етапів розвитку суспільства, які за змістом є універсальними, збігаються у різних на­родів; по-третє, Конт припустив можливість наукового прогнозу й, до певної міри, управління поступом. Його попередник - Жан Антуан Кондорс'є (1743-1794) - окреслив 10 етапів суспільного поступу. Останній вважав: сучасна йому Франція знаходиться на передостан­ньому щаблі: наступний (прогнозований) етап полягає в тому, що буде скасована нерівність, людський розум переможе сили темряви, а лю­дина отримає можливість всебічного розвитку. Схема самого Конта (поділ на теологічну, метафізичну й позитивну стадії) була одним з варіантів ідеї лінійного поступу. Згідно з чим поглядом, усі країни, на-

роди мають долати ті ж самі стадії, що й передові, розвинуті суспіль­ства. Вони умовно шикувалися в одну лінію: Франція (Англія) очолю­вали поступ, а інші країни "витягувалися" у чергу й просувалися по шляху поступу.

Ідея невпинного розвитку була втілена Г.Спенсером в теорію со­ціальної еволюції. Англійський соціолог розглядав еволюцію як вищий закон буття, що керує змінами у неживій природі, у світі рослин та тварин; так само він діє в історії людства (надорганічна еволюція) Еволюцію не можна зупинити, скасувати: вона диктує свої умови - є Богом, що управляє всесвітом. Але погляди Спенсера дещо відрізня­ються від ідей Конта. Для Конта суспільство - усе людство, окремі частини якого незалежно від ступеню розвитку на сьогодні спрямовані до однієї мети. Спенсер припускав існування окремих видів суспілвств, що можуть утворювати й бокові (неперспективні) гілки історії. Він вперше розділив поняття еволюції й поступу. Еволюція може мати не тільки висхідні лінії, але й фази регресу, розпаду. Таким чином, ево­люція - це низка автономних процесів; не кожне окреме суспільство здатне до поступу, для окремих народів позитивна еволюція вже за­вершена, як, , наприклад, вона скінчилася для низки біологічних ор­ганізмів, хоча вони й існують на Землі. Модель еволюції, за Спенсе-ром, нагадує не чергу (лінію), а дерево, де є не тільки верхівка, але й нижні усихаючі гілки.

Історична схема марксизму нагадує соціальну динаміку Конта. Вона виходить з того, що усі суспільства послідовно (або з деякими відхиленнями) проходять стадії розвитку, що отримали назву суспіль­но-економічних формацій: первісно-общинна, рабовласницька, фео­дальна, капіталістична, комуністична. Ця абстрактна схема надихнула комуністів на широку агітацію за "нове суспільство" й штовхнула їх до революції, захоплення влади. За примхо! долі їм це вдалося в тих країнах, які за марксистською теорією ще не були "готові" до со­ціалізму. Комуністи вирішили, що не треба марнувати час: усі країни рано чи пізно прийдуть до соціалізму, а отже є підстави "підштовхнути" поступ. Ці експерименти розгорнулися навіть у країнах так званого "третього світу",, що перебували на докапіталістичних фа­зах еволюції. Так народилася ідея некапіталістичного шляху розвитку;

в свій час була зроблена спроба реалізувати II у Монголії, В'єтнамі,

Ефіопії, Анголі, Мозамбіку і в деяких інших краГнах. Як відомо, ці експерименти зазнали поразки, а їх наслідки тяжко відбилися на суспільствах і людських долях. Історія комунізму свідчить, що існує велика небезпека некритичного використання ймовірних теорій і со­ціальних гіпотез для перебудови суспільства.

Видатні соціологи кінця XIX - початку XX сторіччя - Дюркгейм, Зіммель, Вебер - скептично ставилися до ідеї поступу й заперечували за наукою функцію глобального передбачення. Свої праці вони на­цілювали на сучасність, на факти, що можна осягнути емпірично. Со­ціолог не повинен виконувати роль пророка нового суспільства - ось гасло того часу. В XX сторіччі набуває популярності теорія культурно-історичних типів або цивілізаційних циклів в історії людства. Вона за­перечує постулати лінійного поступу. Автори подібних концепцій (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін) акцентують увагу на конкретних осередках цивілізації, що мали місце в історії або іс­нують сьогодні. Наприклад, Шпенглер окреслив 8 типів культур: єги­петська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська, візан­тійсько-аравійська, народів мая, російсько-сибірська; Тойнбі виділяє від 20 до ЗО цивілізацій. Шпенглер наголошував, що кожний культур­ний Тип вирастає на основі власного і унікального "прафеномену". Та­ким чином, немає загальної основи суспільного поступу, історія - це до певної міри є гра випадку, що виключає наукове прогнозування на­ступних цивілізацій. Цивілізації можуть існувати ізольовано й не бути пов'язані одна з одною історичним зв'язком. Але кожна має певний життєвий цикл, фази розвитку й руйнації: народження й дитинство, молодість і зрілість, старість {занепад.

Англійський історик Арнольд-Джозеф Тойнбі (1889-1975) виклав свої погляди у двадцятитомній праці "Вивчення історії". На його дум­ку, цивілізація виникає як відповідь людства на певний виклик фізич­ного або людського довкілля: важкі умови життя, натиск войовничих сусідів тощо. Вона успішно розвивається допоки здатна ефективно відповісти на подальші виклики, але у тому випадку, коли цивілізація неспроможна гідно розв'язати чергове завдання, відбувається Злам. За ним проходить ще кілька фаз, аж до повної загибелі цивілізації. Але Тойнбі обстоював певну спадкоємність: люди, що пережили за­гальну катастрофу, створюють Універсальну церкву, яка зберігає час­

тину давньої культури, щоб згодом Передати II новій "дочірній" ци­вілізації.

2.2. Рушійні сили, критерії розвитку, характер змін. Від по­чатку соціології як самостійної науки триває пошук відповідей на за­питання: що є першоосновою суспільства, визначає його розвиток? За якими критеріями можна встановлювати факт поступу або регресу, тобто визначати зміни стану суспільства? Ця низка запитань має спільну природу, бо вона з різних боків торкається суті суспільного устрою. Але єдиного погляду на кардинальну проблему соціології, як відомо, не існує.

О.Конт вважав, що основою суспільства та його рушійною силою є людський розум, інтелект, набуті знання, наука. Нова стадія розвит­ку суспільства є наслідком піднесення людського розуму, інтелекту­ального набутку провідників суспільств - священників, філософів, вче­них. Натуралістичні школи шукали періооснову або у загальноприрод-ничих законах (еволюція, природний відбір, енергетичні закони), або безпосередньо у фізичних і біологічних чинниках (географічне середо­вище, раса). Цим детермінантам відводилася роль рушійних сил, вони використовувалися для типізації суспільств, визначення ступеню їх ро­звитку. Психологічний напрямок у соціології обстоював вирішальне значення феноменів свідомості, природжених інстинктів, іраціональних структур свідомості. Марксизм на противагу психологізмові побудова­ний на засадах економічного детермінізму і визнає за першооснову об'єктивні чинники: розвиток .засобів виробництва й виробничих сто­сунків. Зміна формацій пояснюється не поступом науки, політичними подіями і не розвитком права й моралі, а діалектикою (суперечливий розвиток) економічних чинників. М.Вебер критично ставився до прин­ципу економічного детермінізму. Він характеризує суспільство на під­ставі тих вірувань, способів поведінки, етики, що творять із множини людей спільність. Пояснюючи становлення капіталізму, Вебер спи­рається не на "закон історичної необхідності", а показує, як етика протестантизму спричинилася до творення нової моделі поведінки/і, врешті-решт, визначила риси нового ладу. Уявлення і вірування, які у Маркса є надбудова, похідна від економіки, для Вебера - самостійний, активний, визначальний чинник історії.

Пошук детермінантів не призвів до однозначних результатів: з одного боку було окреслено коло факторів, що впливають на суспіль­не життя й спричиняються до соціальних змін, з іншого - ці пошуки зайшли у глухий кут, бо не можна довести й науково обгрунтувати: які саме чинники є першорядними, визначальними, а які - похідні, друго­рядні. Це протиріччя намагався вирішити відомий італійський соціолог Вільфредо Парето (1848-1923). Він піддав критиці принцип соціального детермінізму та ідею пошуку "вирішального" для суспільства причин-но-наслідкового зв'язку. Парето виходив з того, що суспільство -складна система, яка охоплює велику кількість зв'язків та взаємодію­чих елементів. Немає сенсу відшукувати у складній системі першодже­рело, бо імпульс до змін можуть надіслати різні фактори. Суспільство, як система, знаходиться у стані динамічної рівноваги, бо існує жорст­ке зщіплення елементів. В разі, коли змінюється одна з складових (це може бути економічний, політичний, соціальний, культурний чинник), -імпульс передається в багатьох напрямках завдяки системі зв'язків:

суспільство втрачає стан рівноваги, починає рухатися допоки не ви­никне нова рівновага й система стабілізується. Ідеї Парето набули розголосу в США у 30-ті роки. В Гарвардському університеті навіті того часу діяв семінар.з вивчення ідей італійського соціолога, в яком' брали участь головні теоретики функціоналізму: Р.Мертон і Т.Парсонс Цей напрямок, як відомо, поглибив традицію розглядати суспільство у якості системи. Функціоналізм заперечує моноказуальні теорії.

. Критика соціального детермінізму не применшує актуальності визначення суспільних критеріїв. XX сторіччя - доба швидких еконо­мічних і технічних змін. Ці фактори є наочними й зрозумілими кри­теріями. Наприклад, суспільство можна поділяти за рівнем прибутків на пересічну людину, за масштабом споживання електроенергі-1, за кількістю авто або комп'ютерів на одну тисячу мешканців і т.ін. Але суспльні зміни є суперечливими: техніка - не. тільки благо, але й загроза, ризик, турботи. Поступ фізики й техніки призвів до Хіросіми й Чорнобиля, кожного року десятки тисяч осіб знаходять свою заги-бе/іь у техногенних катастрофах. Економічний розвиток призводить до швидкої руйнації довкілля й взагалі ставить під сумнів майбутнє люд­ства." "Якісні" критерії - рівень свободи, поступ моралі, зменшення страждань людини - досить абстрактні, можуть по-різному трактува-

тися. Наприклад, П.Сорокін, взявшись до аналізу критері10 щастя, прийшов до висновку, що нагодована корова виявляється б^ьш щас­ливою, ніж людина, а дурень - ніж філософ [б, с.512]. МетОД^оги^1 труднощі є наслідком складності, суперечливості суспільства. Але зро­зумілі гносеологічні проблеми не заперечують можливості користува­тися, в залежності від ситуації, певною кількістю локальний показни­ків.

Суспільні зміни можуть бути різної інтенсивності й мати неодна­кові наслідки. В залежності від темпів, глибини змін соціа/і1'^ Днчз" міка набуває ознак певної фази: 1) консервативної; 2) ев^101-^"01 (динамічної); 3) революційної; 4) соціальної катастрофи. ПеР"-^ Ф833 - це суспільний "застій", відсутність якісних зрушень, відчутого п0' ступу або регресу; друга - характеризується послідовними змінами в різних сферах (реформування економіки або політичної сфбР1^)' ^Л" значається динамікою різних показників, трансформацією струх'гур та інституцій. Революція - це швидка докорінна зміна соціальні інсти­тутів, стосунків, окремих сфер або засобів діяльності. Сусп^ьство у XX сторіччі перебували у стані не тільки політичних і соціальних рево­люцій, але й революцій наукових, технічних, освітянських, інформацій­них, сексуальних. Соціальна катастрофа - раптова деінститузлізація, розпад зв'язків, руйнація соціальних структур, що тягне за собою ли­холіття, страждання населення, громадянські війни.

2.3. Типи суспільств. ,В сучасній соціології найбільш по^Р®^" є поділ на традиційне, індустріальне й постіндустріальне суспільства. Цей підхід складався поступово. Першим теоретиком {нру^Р^13^ був видатний 'французький вчений, автор утопічного проекту перебу­дови суспільства Анрі де Сен-Симон (1760-1825). Він пов'язуб38 3 ма-шинним виробництвом і наукою нову добу в історії людстві копи зникне Потреба у сучасних державах і репресивних сист^^. бо управляти доведеться не людьми, а машинами. До речі, се^Р®'1'8?61'11 Сен-Симона на протязі семи років був О.Конт. Останній цілко81'1"143 пе' рейнявся ідеями індустріалізму. Конт, а слідом за ним і Г^п®"^?' вважали, що цивілізація на порозі переходу від мілітарноґ0 До т-дустріального суспільства. Мілітарне суспільство (прикла/І-'0"'1?'1'^ позначене домінуванням колективних інтересів і цілей, жорстокою ор­ганізацією, системою примусу, релігійністю, згуртованістю, розвинутіс-

тю військових інститутів. Індустріальне суспільство, окрім машинного виробництва, буде позначене децентралізацією, плюралізмом релігій, вірувань та ідеологій, розвинутістю громадянських інституцій.

Термін "традиційне суспільство" (на відміну від індустріального) в соціології почав вживати М.Вебер. Розмежування цих типів він виво­дить з характеру соціальної дії, що переважає у суспільстві. Рисами індустріального (капіталістичного) суспільства є: домінування цілера-ціонального й ціннісно-раціонального типів соціальних дій, існування легального типу панування та наявність бюрократії, що підпорядко­вується закону. Індустріальне суспільство, за Вебером, виникає вна­слідок змін у мотивації й характері діяльності: людина до певної міри позбавляється релігійно-містичних забобонів і починає діяти не тради­ційно, а раціонально, відповідно до логіки й економічних цілей.

У другій половині XX сторіччя, в повоєнні часи, інтерес до про­блематики індустріалізму значно загострився. Французький соціолог Р.Арон і американський політолог У.Ростоу в 50-60-і роки розробляли технологічні варіанти теорії індустріального суспільства. Цей період було позначено тим, що отримало назву "науково-технічна револю­ція". В розвинутих країнах здійснювалися глибокі технологічні пере-' творення, які відбивалися на соціальній структурі й суспільній свідо­мості. Відповіддю на це була теорія постіндустріального суспільства, що з'явилася у 70-ті роки завдяки зусиллям американських вчених (Д.Белл, З.Бжезинський, А.Тоффлер) у різних варіантах: "технотронне суспільство", "інформаційне суспільство", "надіндустріальне суспіль­ство". Підсумуємо головні риси трьох типів.



А. Традиційне суспільство. Переважає аграрний сектор еконо­міки; соціальна структура, інститути, культура або залишаються майже незмінними на протязі довгого часу, або еволюціонують досить по­вільно й непомітно (латентно). Людина має обмежену свободу, со­ціальна мобільність скорочена, бо існують "закриті" групи, кастова або станова система. Кожна генерація приречена повторювати шляхи своїх батьків, бо панує традиційний побут, уклад життя.

Б. Індустріальне суспільство. Будується переважно на про-•мисловій основі, машинному виробництві й ринкових засадах. Техніч­ний базис має революційний характер: знаряддя праці, технології, ор­ганізація праці постійно вдосконалюються: важливим суспільним чин-

ником і рушійною силою стає наука, нові ідеї,, різноманітні новації. Соціальна структура, інститути - рухомі, значно поглиблюється поділ праці. Людина отримує широкі можливості до зміни позицій, мобіль­ності.



В. Постіндустріальне суспільство. Видатну роль починають відігравати інформаційні потоки й технології; випереджає не та країна, що більш за усіх добуває корисних копалин, плавить чавуну й сталі, а держави, які володіють "ноу-хау", сучасними "високими" технологія­ми; головною технічною ознакою цього суспільства стає комп'ютер і комп'ютерні мережі, а матеріальною цінністю - різноманітна корисна інформація. Значно зростає частка розумової праці й доля невироб­ничого сектору в економіці. Беззастережною умовою вертикальної мобільності стає належна освіта, доступ до інформації. Постін­дустріальне суспільство є демократичним і плюралістичним, велика увага приділяється особистості, захисту прав людини. Це - суспільство масового споживання, яке набуває індивідуалізованих рис, виникає можливість задовольнити різноманітні потреби.

У традиційному суспільстві домінував аграрний сектор економіки (першорядний сектор), в індустріальному - промисловість (другорядний сектор), у постіндустріальному - сфера послуг (третьорядний сектор). Головним конфліктом традиційного суспільства була боротьба елітних угруповань за владу; в індустріальному - на пе­редній план виходять соціально-класові й національно-етнічні проти­річчя, що породжують революції й світові війни. У постіндустріальних країнах (США, Японія, Західна Європа) старі конфлікти стають мало-актуальними. Ці суспільства стикаються з новими проблемами: куль­турний плюралізм, різний доступ до інформаційних джерел, значна індивідуальна свобода нібито порушує суспільну цілісність, поглиблює відчуження людей, що особливо помітно у великих містах.



Контрольні запитання і завдання для самопідготовки

/. У чому полягають розбіжності між номіналізмом і реалізмом в поглядах на суспільство?



2. Назвіть ознаки, за якими можна ідентифікувати суспільство.

3. Які чинники забезпечують стабільність суспільств?

4. За якою схемою будується модель суспільства відповідно до функціональної теорії Порсонса?

5. Що відрізняє теорії лінійного поступу, соціальної еволюції та цивілізащ'йних циклів?

6. Яка різниця поміж принципом соціального детермінізму й системним поглядом на суспільство?

7. Порівняйте традиційне, індустріальне і постіндустріальне суспільства. Які риси притаманні кожному з них?

8. У чому полягають особливості формування українського суспільства?

Література

/. Арон Р. Зтапи развития социрлогической мисли. Пер. с франц. М., 1992.



2. Вебер М. Избранное. Образ общества. Перс. с нем. М., 1934.

3. Дюркгеим 3, Социология. Ее предмет, метод, предназначение. Пер. с франц. М., 1995.

4. История буржуазний социологии ХІХ-начала XX века /Отв. ред. И.С.Кон. М., 1979.

5. Основа социологии: курс лекций/Отв. ред. АГ.Зфендиев. М., 1993.

6. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. Пер. с англ. М., 199Ї.

7. Социология: курс лекций/ААРадугин. М., 1995.

8. Социология.-хрестоматия /Авт. соспі. О.Н. Козлова й др. М,, 1993.

9. Спонсор Г, Развитие политических учреждений. ФрагментьчвоиНственньш тип общества / /Социальньїе й еуманитарньїе науки. РЖ "Социолоеия", 1994, N 4.

10. Тойнбі А. Відхід і повернення творчих меншин. Пер. з англ. //Філософська і соціологічна думка, 1993, N 5.

11. Шияз 3. Общество й общества: макросоциолоеический под-ход //Американскоя социология. Перспективи, проблеми, методи. М., 1972.

Аекціяі 2. Особистість



1. Особистість як соціокультурна система /. /. Людина і особистість. Людина - істота біосоціальна. Насе­лення Землі складають понад 5 мільярдів осіб; усі вони належать до одного біологічного виду "пото заріепз" незалежно від расових та етнічних ознак, місця помешкання, ступеню соціально-економічного розвитку суспільства. Кожна нормальна людина від народження має комплекс властивостей, що відрізняє II' від усіх біологічних організмів:

здатність до абстрактного мислення й безперервного інтелектуального вдосконалення, мовні здібності, розвинуті кінцівки, що достатні для виконання складних сенсорно-моторних функцій, нарешті, прямоход-ження. Загальновидові риси є джерелом, основою соціального життя. Але соціальність (колективне буття) не змінює біологічну пироду лю­дини, не вдосконалює II тілесну організацію. Вчені довели, 'що гене­тичний код людини залишається незмінним принаймні тридцять тисяч років, а може й більше. Кроманьонець (територія Франції), за свід­ченням археологів, був тотожнім сучасній людині. На протязі цих тися­чоліть людина все ж таки вдосконалювалася, але не з точки зору Її біологічних властивостей, а за своєю соціальною суттю, за рахунок розвитку ЇЇ особистості.

Суспільство для людини є природним і необхідним середовищем існування, лоза соціуму вона втрачає навіть загальновидові риси:

здатність розмовляти не переростає у мову, розумові здібності - у ін­телект, можливість працювати й використовувати знаряддя праці - у справжню "людську" працю. Відомий мистецький образ - ,Мауглі є літературною фантазією англійського письменника Кіплінга. Реальність інша. Науці відомі два десятки випадків, коли звіри вигодовувала не­мовлят: дійсно, частіше це робили вовки й самє в Індії. Але діти, що були ізольовані від соціума, не розвивалися у повноцінних людей, навіть в разі повернення Їх до суспільного життя. Спочатку вони нага­дували своїх вихователів - вили, рачкували, поводили себе, як вовча­та. Зусиллями вчених знайди потроху забували життя у лігві, але вони не набували рис повноцінної людини! Навіть навчити підлітків мові у повному обсязі не вдавалося; більш того, вони жили порівняно недов­го і вмирали у ранньому віці. Що відбувалося з дітьми? У них своєчасно не закладався підмурок особистості, тобто не розвивалася соціальна складова. Як з'ясувалося, остання життєво важлива, людина не може існувати поза суспільством; не набувши рис особистості, лю­дина деградує навіть фізично.



Особистість - це соціальна складова людини, сукупність рис і властивостей, що формуються у суспільстві й не успадковуються гене-тично. В особистості подальше розвиваються потенційні можливості й природні здібності людини, але тільки шляхом засвоєння культурних чинників і при умові, що особа вступає у соціальні зв'язки з іншими людьми, соціальними групами. Людина, таким чином, є суперечливою єдністю біологічного й соціального, матеріального й ідеального. Але, в той же час, індивід - цілісна система. Особистість не можна відділити від тіла, фізичної підсистеми. Особистість є соціокультурною під­системою людини, що, з одного боку, поєднує ЇЇ зі спільністю, іншими людьми, суспільством, з другого - вона виконує "внутрішні" управлінські функції, керує поведінкою, активністю суб'єкта. Здатність

до руху, енергетичні джерела забезпечують біологічні чинники, а ось напрямок діяльності, характер вчинків залежать від особистості. Вона транслює вимоги суспільства, соціальні цінності й норми, інтерпретує культурні чинники, продуктує мотиви і цілі поведінки Індивіда.

Соціологи розглядають особистість у контексті зв'язку людини з соціумом. Наприклад, теорія "дзеркального Я" трактує сутність осо­бистості як віддзеркалення індивідуальних властивостей людини в суспільній думці, оточенні. Індивід звикає усвідомлювати себе таким як його сприймають інші люди. Професор Мічиганського університету Чарлз Хортон Кулі (1864-1929) вважав, що особистість є результат ба­гатьох інтеракцій (взаємодій) з оточенням. "Я" вбирає в себе, по-перше, уявлення про те, "як я виглядаю в очах іншої людини"; по-друге, уявлення про те, "як ця інша людина оцінює мій образ"; по-третє, самовідчуття гордості або приниження, що виникає внаслідок перших двох факторів. Значну популярність набула рольова концепція особистості. Вона виходить з того, що особистість - сума соціальних ролей, які людина опановує на протязі свого життя. Ця концепція вельми операціональна з точки зору соціологічної теорії, бо пов'язує особистість з соціальними структурами, інститутами, цінностями та нормами, що функціонують в їх межах; вона пояснює генезис особис­тості, механізм II формування в залежності від порядку опанування нових ролей. Але рольова концепція затьмарює індивідуальність, здатність особистості бути неповторним і унікальним феноменом.

При розгляді особистості виникають певні методологічні трудно­щі. Якщо людину можна вивчати візуально (наочно), досліджувати II анатомію й фізіологію, розтинати тощо, то особистість - "тонка" ма­терія: у мікроскоп II не побачиш і у формалін не покладеш. Зовнішні ознаки особистості - вторинні, похідні. Наприклад, про особистість "промовляють" і зовнішність, і одяг, і культура мови, і речі, що їх ви­користовує людина. Але усе це - зовнішня форма, побічні ознаки. Безпосереднім предметом для соціолога є "внутрішні" соціокультурні ознаки людини, структура особистості й функції II елементів.



1.2. Структура особистості. Особистість до певної міри повто­рює суспільство. Вона наче крапля води віддзеркалює всесвіт - со­ціальне оточення людини. Це робить особистість складною соціокуль-турною системою. Щоправда, сутність і структура - по-різному трак-

'' ' •


тується науковими напрямками: дискусії точаться навколо питання про співвідношення біологічного (генетичного) й соціального, розумового у побудові особистості. Відома модель З.Фрейда (1856-1939) має тяжін­ня до біологічного, підсвідомого, іраціонального. Він виходив з того, , що біологічне знаходиться у антагонізмі до соціального, і, таким чи­ном, сама природа програмує конфлікт людини і суспільства. Осо­бистість, за фрейдом, нагадує айсберг, що, як відомо, на 9/10 свого обсягу занурений у воду. "Надводна" частина особистості - це свідо-. мість і те, що вона породжує, контролює; "підводна" - підсвідомість, . природжені біологічні інстинкти, імпульси, що створюють незалежну від свідомості сферу буття людини. Структура особистості має три рівні.

А. (Воно) - природжені пристрасті, джерело енергії, що жи­вить потяг до задоволення. Енергія накопичується і виникає внутрішня напруга; людина задовольняється, коли енергія "знаходить вихід", що створює потужні імпульси, мотиви поведінки особи.

Б. Его(Я) - регулятор, що затримує "вихід" енергії до, появи придатного об'єкту розрядки напруги. Рівень формується на основі власного досвіду людини.

В. Супер-его (Над-Я) - суто соціальна компонента, що вимагає від людини правильної поведінки відповідно до норм; здатність суб'єкта критично оцінювати свої дії; сфера моралі й відповідних по­чуттів (провина, сумління, співчуття, гордість, шляхетність тощо).

Фрейд вважав, що людьми керують дві головні пристрасті -"інстинкт лсиття" (сексуальність, лібідо або Ерос) та "інстинкт смерті''(потяг до руйнування, Танатос). Це - природжені імпульси, які контролюються й придушуються суспільством. Особа мусить постійно стримувати свої потяги, що створює психодраму. Соціальність тепер полягає в тому, що біологічні імпульси затиснуті у лещата, а природня енергія знаходить собі альтернативні "виходи" - сублімується (перевтілюється) у різноманітні культурні форми активності (праця, творчість, мистецькі образи, світ ідей тощо). В разі, „коли третій рівень особистості руйнується (або він сформований не в повному обсязі), людина може перетворитися на звіроподібну істоту, що, як вважав Фрейд, відбувається в дійності з деякими психічно хворими, злочин-

цями, збочинцями, або виникає під час масових психопатій (війна, паніка, погроми).

Соціокультурну модель особистості доцільно будувати на засадах системного методу з урахуванням соціальної суті особистості й соціо­логічної традиції аналізу цього феномену. Тема особистості найбільш детально розроблялася школою символічного інтеракціонізму в працях американських соціологів Вільяма Джемса, Чарлза Хортона Кулі, Джемса Марка Болдуіна та Джона Д'юі. Але завершеного вигляду теорія символічного інтеракціонізму набула завдяки Дж. Г. Міду. Розглянемо архітектуру особистості з точки зору понять символічного інтеракціонізму й системного методу: визначимо функції, базисні еле­менти, рівні структурної організації особистості.

Особистості притаманні чотири функції: а) індикація; б) інтер-налізація; В) самість; г) інтеракція. Людина, що набуває цих рис пе­ретворюється на особистість. Розглянемо їх докладно. Мід визначав особистість як рефлексивний процес, що народжує індикації: людина помічає речі й фіксує відповідні значення або самостійно надає пред­мету певного значення. Здатність оперувати значеннями - фундамен­тальна ознака особистості. Ця функція, у свою чергу, відчиняє двері для сприйняття людиною культури й спілкування з іншими особами. Інтерналізація - процес засвоєння, опанування "зовнішніх" цінностей, норм, культурних чинників. Джерелом інтерналізації можуть бути інші люди, письмові документи, інформаційні системи, власні спостережен­ня. Самість - це властивість людини бути об'єктом для самої себе. Ін­дивід може звертатися до себе з запитаннями, отримувати відповіді, тобто сам^сть - здатність особистості вести внутрішній діалог. Вона до­зволяє: а) усвідомлювати себе; б) мати концепції про себе; в) апе­лювати до себе; г) діяти по відношенню до самого себе. Нарешті, функцією особистості є інтеракція - налагодження зв'язків з іншими людьми, здатність особи бути суб'єктом соціального зв'язку. Ця функція інтегрує попередні, бо спілкування вимагає від особи орієнту­ватися в системі значень, цінностей, норм і критично сприймати себе, корегувати свою поведінку.

Базисні елементи особистості, їх організація забезпечують наго­лошені вище функції. В структурі особистості можна виділити кілька • чільних підсистем: а) мотиваційний комплекс; б) норми поведінки; в)-

укупність значень, на базі якої формуються знання; •г) рольові, професійні навички; д) соціально-психологічні риси (особливості ха­рактеру, темперамент, рівень чутливості й експресивності тощо). Про­відна роль в уструктурі належить мотиваційному комплексу, що "відповідає" за мотивацію дій, вчинків людей. Він "сплавляє" зовнішні й внутрішні чинники, визначає цілі, ідеали, до яких прямує особа, тоб­то детермінує поведінку. Комплекс має дві умовні лінії, що перекре-щуються між собою: 1) потреби - інтереси - цілі; 2) цінності -ціннісні орієнтації (стереотипи) - ідеали. Базисним елементом ком­плексу є потреби людини. Деякі соціологи взагалі визначають осо­бистість як систему потреб.

Потреба - це об'єктивна залежність людини від зовнішнього світу й власної тілесної організації, це - тяготіння до певного предме­ту, основа, на якій виникають мотиви дій. Потреби можна поділяти на природні (біологічні) й соціальні, культурні. Досить популярною є теорія самоактуалізації потреб людини, яку у 40-і роки розробив аме­риканський соціолог А.Маслоу. Вона наголошує на певній послідов­ності актуалізації: спочатку людина гостро відчуває природні, біоло­гічні потреби. Це потреби в Їжі, воді, теплі, даху над головою, сексу­альні турботи й інші переважно фізіологічні потреби. Вони, перш за все, обумовлюють активність людини, визначають цілі вчинків особи. В разі задоволення цих потреб і потреби у безпеці існування (система так званих екзистенціальних потреб) актуалізуються, загострюються більш складні потреби, що мають соціальне походження: необхідність мати освіту, родину, подружжя, одяг і речі вжитку, що відповідають стандартам суспільства, бути працевлаштованим, користуватися різни­ми інституціями тощо. Духовні, ідеальні потреби вінчають цю піраміду. Але схему Маслоу не треба сприймати буквально. Емпіричні дослід­ження на базі цієї методолгі'І свідчать, що, по-перше, вона підтвед-жується як статистична закономірність, а не є законом буття кожної окремої особи, по-друге, більш чітко й рельєфно схема простежується у кризовому соціумі [1, с.96-103].

інтерес є усвідомленою потребою, реальним мотивом поведінки, що націлена на задоволення певної потреби. Інтерес орієнтує людину на той чи інший об'єкт, він породжує ціль діяльності. Ціль можна розглядати як умовний ідеальний ланцюг, що поєднує наступне з сьо-

годенням. Актуалізована мета примушує людину шукати відповідні за­соби для II реалізації. Але мотиви й цілі людини детермінуються й корегуються комплексом факторів, а не тільки самими потребами; не аби який вплив мають цінності й норми, навіть риси характеру. Цін­ності виконують як мотивуючу, так і регулятивну функцію. Вони ство­рюють шкали у свідомості людини, за якими розподіляються значення залежно від важливості й цінності для особи ( суспільства) того чи ін­шого об'єкту. Людина інтерналізує, засвоює цінності або визначає Їх власним шляхом. Набуті, стійко закріплені у свідомості цінності ство­рюють сталі орієнтації особи, Стереотипи свідомості. Свідомість стає стигматизованою, тобто оперує визначеними оцінками, стабільними уявленнями.



'• Ціннісні орієнтації та засвоєні особою норми можуть поділяти по­треби, інтереси, цілі на "правильні" й "неправильні". Наприклад, голод є природньою нуждою й вітальною потребою людини; вона формує інтерес до їжі й ціль задовольнити потребу в той чи інший спосіб. Але переважна більшість навіть дуже зголоднілих дорослих людей не вдасться до крадіжки у крамниці, не вихопить у дитини шкільну бу­лочку. "Вето" на подібні дії накладають внутрішні ціннісні стереотипи й засвоєні норми поведінки. На запитання до самого себе: чи можна це вчинити? Внутрішнє "Я" відповість: "Ні, цього робити не можна". Мотивація людини формується не тільки на основі егоїстичних моти­вів, але й з урахуванням суспільних чинників. Вразі порушення цього співвідношення виникають різні соціальні відхилення. Таким чином, мотиваційний комплекс сприймає, віддзеркалює, перевтілює як внутрішні біологічні імпульси, так і зовнішні чинники, стимули.

Особистість має багатошарову організацію; існує декілька струк­турних рівнів, що відповідають залученню людини до певних соціаль­них груп. "Усі ми належимо до невеликих "ватаг" і маємо змогу спо­кійно залишатися в Їх межах" - ,нисав Дж. Г. Мід [4, с.32]. Людина сприймає суспільство не абстрактно, а відповідно до того, з якими спільностями, інститутами вона пов'язана. Особистість можна собі уявити як нашарування різних соціокультурних пластів. Кожний шар -це система певних потреб, інтересів, цінностей, значень, навичок і т.ін.



Базисний ревень структури - загальні якості і здібності, що притаманні особистості та роблять людину потенційним членом

суспільства. Якщо особа здатна оперувати значеннями, має пам'ять, засвоює цінності й норми, може свідомо діяти, то така людина наділе­на рисами особистості і здатна адаптуватися до умов конкретного суспільства. Кожна людина має загальногромадянські риси; ознаки особистості, що пов'язані з певним класом, станом, територіальною або іншою групою. Загальногромадянський рівень особистості здебільшого розвинутий у людей політичне активних, національне свідомих, що не байдужі до загалу, нації, Батьківщини. Багато людей не мають вирізбленого загальногромадянського рівня організації осо­бистості; для них більш суттєвим є належність до "своїх" спільностей, статевих і вікових груп. Приналежність до маргінальних або люм-пенізованих прошарків, молодіжних угруповань, кримінальних суб-культур, специфічних районів розселення спричиняються до форму­вання рис ( а отже, внутрішніх структур) особистості, що характерні для осіб асоціальної поведінки.



1.3. Типове й індивідуальне в людині. Кожна особистість має дві сторони: типове, що поєднує людину з загалом, споріднює II з ін­шими особами; індивідуальне, неповторне, своєрідне. Дж. Г. Мід подав таку "формулу" особистості:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка