Российская федерация "Theta SystemS", usa. Illinois друга міжнародна науково-практична конференція



Сторінка9/17
Дата конвертації04.12.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Синтагматичні відношення виявляються у тому, що певний полісемічний термін у певному контексті, а значить у певному значенні, “притягує” до себе конкретні інші терміни та поняття. Реалізації для різних контекстів такого терміна будуть відрізнятися одна від одної. Таким чином, можна стверджувати, що у динаміці ІАр синтагматичні відношення віддзеркалюються у складі словників організованості ІАр, у їх структурах, чим закріплюють певні мутації архітектур у ІПУ.

З попереднього можна природним чином вивести трактування еволюції ІАр.

Це дуже складний процес, який розвивається у просторі і часі. Під “простором” тут розуміється ІПУ, точніше достатня кількість інформаційних суб’єктів, розкиданих у ньому. Кожний із суб’єктів, шляхом фільтрації ІАр, може породжувати їх певні мутації. Головний комунікативний процес є складною композицією вже перелічених нами простих трансформацій та операцій динаміки ІАр та більш складних процесів.

На всі ці процеси, якщо вони протікають протягом достатньо тривалого часу, накладаються визначені нами динамічні процеси навчання та забування інформації. Таким чином, еволюція ІАр має не набагато простіший вигляд, ніж еволюція природних явищ, і не може бути описана як однозначний процес, але можна спробувати віднайти для неї принципи відбору, які повинні спостерігатися у будь-якій еволюції.

Такими “принципами відбору” у динаміці ІАр виступають: (1) закони збереження, (2) принципи економії, найбільш типовою виявленням яких у комунікативних (і деяких інших суто “людських” процесах) є боротьба із складністю, (3) існування сталих станів (рівнів) для ІАр, (4) деякі закономірності розвитку природної мови та формальних мов і, звичайно, (5) “зовнішні” відносно до динаміки ІАр принципи: соціального розвитку людської спільноти і глобальні закони світової еволюції.

Рижкова С.А.



БУДДІЙСЬКО-КОНФУЦІАНСЬКИЙ, ХРИСТИЯНСЬКИЙ, ІСЛАМСЬКИЙ РЕГІОНИ ГЛОБАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ
Майже чотириста років розбудова світової цивілізації базувалася на науковій картині західноєвропейській світу, культурних та моральних цінностях католицизму й протестантизму. Наприкінці 20 ст. через поширення негативних наслідків технологічних та соціальних інновацій та знецінення духовних стереотипів об’єднана глобальними технологічними проектами індустріальна цивілізація втратила орієнтири подальшого розвитку. Загострення міжкультурних, міжконфесійних, міжетнічних відносин, екологічна криза технологій, «криза гуманізму», методологічна криза в природознавстві, що спостерігалися протягом 20 ст., привели до розуміння певної системності процесу.

Намагання інтерпретувати негативні наслідки технологічних та соціально-політичних інновацій в кордонах парадигм нормативної науки спричинили появу проблеми адекватності її методології та концептуального апарату. Спроби вирішити проблему адекватності супроводжувалися критичним переосмисленням тези про послідовне вдосконалення науки, технологій, суспільства в кордонах часового проміжку “античність – середньовіччя —новий час”, що була сприйнята науковою спільнотою з часів Відродження. Намагання осмислити складові системної кризи, які в кордонах парадигм диференційованої науки зостаються відокремленими, обумовили виникнення в різних галузях знань сукупності теоретичних узагальнень, методологія і концептуальний апарат яких засновані на концепції циклічної самоорганізації взаємозалежних космічних, геологічних, кліматичних, соціальних, фізіологічних, психологічних феноменів цілісного ієрархічного Всесвіту. Одночасно, всупереч стереотипним уявленням про досконалість сучасних теорій порівняно з “донауковими уявленнями” минулого, виникли припущення про концептуальну близькість системної картини світу древнім моделям просторово-часового континууму, історії людства і сенсу буття людини у Всесвіті та суспільстві. Замість стереотипних уявлень про «донауковість міфів» у науці виникла проблема адекватної інтерпретації символів і алегорій, що були створені в кордонах парадигми духовно-матеріальної цілісності Всесвіту.

Слід відмітити, що методологія і концептуальний апарат системного міждисциплінарного підходу були започатковані в природознавстві. На наш час вони розроблені недостатньо і практично не застосовуються в гуманітарних галузях знань. Однак орієнтація системного міждисциплінарного підходу на віддзеркалення в пізнанні певної цілісності спрямовує на осмислення взаємодії геологічних, кліматичних, світоглядних, соціальних, технологічних аспектів історичного процесу. Так, системне узагальнення даних різних галузей природознавства дає змогу дійти висновків, що, починаючи з 9-8 тис. до н.е., не було геологічних або кліматичних катастроф, які призвели б до повного знищення цивілізованих форм існування людства. Системний підхід до артефактів та текстів, що були знайдені протягом 19-20 ст., до емпіричних узагальнень геології та кліматології, дає змогу дійти висновків, що наприкінці 4 тис. до н.е. в різних регіонах Землі існували технологічно високорозвинені, соціально стратифіковані цивілізації, що були чужорідними тілами в етнокультурному просторі неоліту. До того ж, між ранніми цивілізаціями, часи становлення яких губляться в 5-4 тис. до н.е., існували культурні та економічні зв’язки. З кінця 4 тис. до н.е. періоди становлення, усталеного існування і занепаду відомих цивілізацій, що існували в різних регіонах євразійського та африканського континентів, практично співпадають в часі. Відмінності репрезентуються різним ступенем занепаду державності, економіки, технологій, науки.

Системне міждисциплінарне узагальнення символів текстів та артефактів євразійського та африканського континентів дає змогу дійти висновків, що пануюча в минулому ідея цілісності етичного і космічного обумовлювала поділ системи знань на сакральне езотеричне і профановане екзотеричне. В часи усталеного розвитку цивілізацій сакральні космоетичні концепції визначали етичні цінності особистості і соціальні стереотипи суспільства, культи і догматику релігій, формували мету розвитку науки, методологію та аксіоматичне підгрунтя наукових теорій. В свою чергу парадигми науки обумовлювали можливість, а світоглядні та соціальні стереотипи – необхідність розбудови технологій перетворення речовини та енергії та створення штучних об’єктів техносфери цивілізацій. Сакральне, доступне лише посвяченим, які “звільнили свідомість від морального й наукового невігластва”, та профановане об'єднувалося символами.

Зовнішня простота символу дозволяла застосовувати його як у сакральних теоріях, так і в профанованих культах релігій, що були і залишилися найбільше поширеними формами суспільної свідомості. Багатопланові символи сакральних моделей просторово-часового континууму, сенсу буття людини у Всесвіті та суспільстві поєднували простоту геометричних і однозначність астрологічних символів, ототожнювалися з числом та структурою і графікою сакральних алфавітів. Удавана простота символу дозволяла фрагментарно зберігати сакральну «ідею» цілісного космо-етичного ієрархічного Всесвіту в часи політичного й економічного занепаду соціуму, що супроводжувався маргіналізацією культури та профанацією системи наукового осягнення світу.

Міждисциплінарна інтерпретація та системне узагальнення символів космогонічних міфів ранніх цивілізації, дають змогу дійти висновків, що вони певним чином пов’язані з періодом прецесії земної осі (~24-26 тис. років), періодами оберту видимих планет Сонячної системи і резонансами. Так, у міфах “початок сучасного людства” описується як “відродження” в 8-6 тис. до н.е. “попереднього людства” після закінчення глобальних кліматичних та геологічних змін у 13-8 тис. до н.е. Слід зауважити, що хронологічна вірогідність міфів підтверджуються емпіричними узагальненнями сучасної геології, даними астрономічних спостережень та теоретичними моделями небесної механіки. Зіставлення прадавніх текстів з астрономічними даними дає змогу дійти висновків, що:

єгиптяни вважали, що сучасна епоха почалася тоді, коли схід Сонця спостерігався в зодіакальному сузір'ї Рака (~8650-6500 до н.е.) після періоду руйнування (~10800-8650 до н.е.) попередньої епохи (~15100-10800 до н.е.);

за вченням брахманів сучасна епоха почалася тоді, коли усі видимі планети сонячної системи знаходилися в сузір'ї Овна в ніч із 17 на 18 лютого 3100 р. до н.е.;

прадавні американці першим днем сучасної четвертої епохи вважали 12 серпня 3113 р. до н.е.;

в іудаїзмі, в якому переплелися релігійні концепції східних, західних семітів та єгиптян, вважається, що світ створено 7 жовтня 3761 року до н.е. в понеділок о 6 годині по опівдні.

Застосування принципів системного міждисциплінарного підходу до осмислення історичного процесу дає змогу моделювати “ядро” цивілізації як відкриту складну самоупоряджену ієрархічну еквіфінальну систему “ довкілля – космоетичні архетипи – науково-технологічні концепції – соціальні стереотипи”. Аналіз даних астрономічних спостережень, емпіричних узагальнень геології і кліматології, дає змогу дійти висновків, що протягом історичного часу періоди становлення, розквіту та занепаду цивілізацій певним чином пов’язані зі змінами клімату. Інтерпретація символів текстів та артефактів в кордонах системної парадигми дає змогу висунути припущення, що в часи становлення та розквіту унікальність культурно-історичної цілісності кожної з відомих сучасній науці цивілізацій обумовлювалася пануванням певної світоглядної концепції.

Системний міждисциплінарний підхід до наукових, технологічних, політичних, міжконфесійних проблем сучасної цивілізації, показує, що першоджерела відмінностей у взаємодії між християнським та буддійсько-конфуціанським, християнським та ісламським, буддійсько-конфуціанським та ісламським регіонами глобальної цивілізації містяться у відмінностях древніх концепцій, щодо структури просторово-часового континууму, історії людства та сенсу буття людини у Всесвіті та суспільстві.

Загальновідомо, що спрямування на створення сучасної глобальної цивілізації започаткувалося з епохи Відродження. Основу та виправдання колоніальної експансії територіально, духовно і культурно далеких європейцям регіонів становили різноманітні теорії західноєвропейських мислителів, в яких були вигадливо поєднані:

спрямування Римської церкви, яка з часів розбудови християнства вважала себе носієм традицій Римської імперії, на поширення духовних та соціальних традицій європейців на всі регіони світу;

настанови протестантизму про перевагу європейців, як “обраних Богом носіїв абсолютних цінностей”;

настанови прихильників наукового осягнення світу про те, що метою та змістом буття особистості є “вічний пошук”, що не обмежується ні нормами моралі, ні законами природи;

ґрунтовані на тезі про поступальний прогрес людства, на теорії про “перевагу прогресивних народів над відсталими”.

Протягом 16-19 століть колонізація європейцями країн Азії й Африки супроводжувалася зневагою “носіїв абсолютних цінностей” до чужих їм релігійних, культурних та побутових стереотипів. Насадження стереотипів західноєвропейської культури в країнах поширення буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства не призвело ні до активного протистояння, ні до широких реформаторських рухів усередині релігій. Слід відмітити, що в Індії християнський колонізації передувало панування ісламу (Делійський султанат(1206-1287), імперія Великих Моголів (1526-1858)). Однак майже вісімсот років панування ісламу та християнства на теренах розповсюдження індуїзму не змінили його сутності, хоча спричинили появі порівняно нечисленних еклектичних релігійних рухів. Навпаки вплив індуїзму та буддизму, що побудовані на абсолютній релігійній толерантності, спричинив появі певної толерантності в деяких течіях ісламу (12-16 ст.) та поширенню буддизму та індуїзму в християнських країнах (кін. 19-21 ст.). Колонізація ж європейцями країн ісламу супроводжувалася як посиленням внутріісламських реформаторських рухів, так і перманентним – то посиленим, то послабленим – протистоянням Схід-Захід, яке набуло надзвичайного загострення за останнє десятиліття.

Особливості взаємодії християнського, ісламського та конфуціансько-буддійського регіонів світової цивілізації випливають з принципової відмінності космологічних концепцій древності, незважаючи на узгодженість моделей небесної механіки. За визначеними філологами та істориками регіонами існування мовних сімей ці відмінності умовно можна визначити як архетипи древніх індоєвропейців та семітів. Космологічний архетип індоєвропейців грунтується на моделі просторово-часового континууму, яка репрезентована “споконвічним, ніким не створеним самовпорядкованим Всесвітом, першоелементи” якого в “нескінченних різноперіодних циклах зародження, становлення та руйнування” створюють за “космічним законом незчисленні ієрархічні світи”. На підгрунті уявлень про взаємопов’язаність усіх елементів Всесвіту, яка в усій повноті може бути осягнута цілісним знанням, споконвічні космічні закони самовпорядкування Всесвіту пов'язуються як із локальними і глобальними змінами в гео- і біосфері Землі, так і зі змінами стану суспільства та внутрішнього світу людини. В загальній гармонії періодів зародження становлення та руйнування різноманітних ієрархічних світів свої періоди становлення та занепаду мають релігійні вчення та держави. До речі, за космоетичним архетипом індоєвропейців релігійне вчення занепадає протягом п’яти століть і потребує оновлення або докорінної зміни.

Космологічний архетип семітів грунтується на креаційних моделях створення в певний час “незмінного” потрійного “небесного-земного-підземного” світу та людини “понадприродною істотою, що існує поза земним” просторово-часовим континуумом “в позачасовому безмежному просторі”. Притаманна космології семітів есхатологія обов’язкового “кінця земного світу” обумовлена “гріхопадінням первісної людини” та подальшим “зіпсуванням людства”, які не дотримуються моральних вимог “понадприродної істоти”. Загальноприйнятним в міфології семітів є різке розмежування сакрального “минулого, коли все було не так, як зараз” та профанованого “сьогодення” певним проміжком “часу руйнувань”. Все, що відбувалося в сакральні часи “особливої епохи першотворення”, яка розглядалася як “вища реальність, взірець реальності” набуло значення парадигми, яка давала змогу “пояснити сьогодення та передбачити майбутнє”.

Загальні для древніх індоєвропейців та семітів уявлення про взаємовідповідність “небесного та земного”, сакрального та профанованого на тлі різної космології обумовили існування протилежних етичних архетипів. Етичний архетип індоєвропейців грунтувався на концепції взаємодії невблаганного космічного закону (наперед визначення в християнстві. С.Р.) та чеснот особистості (свобода волі в християнстві. С.Р.). Результатом взаємодії була “карма”, що визначала ступінь “хибності свідомості” особистості. За етикою індоєвропейців людина тільки на власний розсуд, при повній байдужості державних та релігійних інститутів до особистої віри або невіри, може спрямовуватися або не спрямовуватися до кінцевої мети буття, яка полягає в приведенні протягом нескінченної кількості перевтілень дисгармонійної “хибної свідомості” у відповідність до гармонійних ритмів Всесвіту, що надасть їй змогу “перервати споконвічний ланцюг перевтілень та визволитися з тенет світу сансари”.

Етичний архетип семітів ґрунтувався на настановах про споконвічну досконалість створеної “за образом і за подобою Бога” людини, що є “вінцем творіння”. З часу “гріхопадіння” обмежене в часі життя людини в “земному” світі визначає після смерті нагороду “довічним” блаженством або покарання “довічним” стражданням душі в “потойбічному світі”. Поступове “зіпсування роду людського” обумовило необхідність здійснення “посередниками між Богом та людьми” повного контролю духовного та соціального буття громади та особистості.

Протягом 17-12 ст. до н.е. “ядро” ранніх цивілізацій поступово занепало, що супроводжувалося послабленням, а в деяких випадках і перериванням зв’язків між ними. В цей проміжок часу на теренах деяких з них розселяються індоєвропейці. Становлення в 11-8 ст. до н.е. нових цивілізацій супроводжувалося перетлумаченням цілісних космоетичних концепцій попередньої епохи, змінами соціальних та моральних стереотипів. Так, майже одночасно протягом 6-5 ст. до н.е. були започатковані буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, кодифіковані зороастризм та іудаїзм, яким притаманне звеличення етичної проблематики і нехтування космологією. В 4-2 ст. до н.е. в різних регіонах світу спостерігається спрямування на створення єдиної світової культурної цілісності. Наступний занепад «ядра» цивілізацій в 1-6 ст. супроводжувався знеціненням усталених соціальних та моральних стереотипів, започаткуванням християнства (1-2 ст.) та ісламу (7 ст.), в яких попередні релігії визнавалися неістинними, розпадом світової культурної цілісності, майже повним перериванням політичних та економічних зв’язків між регіонами. Становлення сучасної цивілізацій в 8-14 ст. також супроводжувалося перетлумаченням попередніх світоглядних концепцій, відновленням природознавчих теорій та технологій, економічних та політичних зв’язків між регіонами. В 15-19 ст. відбувалося поступове об’єднання цивілізацій Сходу та Заходу в глобальну цілісність.

Однак притаманне етиці древніх індоєвропейців спрямування особистості на самовдосконалення, хоча зазнало різноманітних перетлумачень в джайнізмі, індуїзмі, конфуціанстві, даосизмі, буддизмі, релігії греків, маніхействі, східному грецькому ортодоксальному християнстві (православ’ї) обумовило тяжіння суспільної свідомості до соціально-пасивної моралі в країнах розповсюдження.

Притаманне етиці семітів спрямування особистості на повне і безумовне дотримання в повсякденному житті встановлених догм віровчення, яке зазнало різноманітних перетлумачень в іудаїзмі, зороастризмі, релігії римлян, західному латинському кафолітичному християнстві (католицизмі), різних течіях протестантизму, ісламі, обумовило в країнах їх розповсюдження тяжіння суспільної свідомості до соціально-активної моралі. Тяжіння православ’я до етичних архетипів древніх індоєвропейців, за якими особистість сама вирішує власні проблеми віри або невіри, спричинило те, що православні Церкви не перетворили заповіді Біблії у безсуперечливі моральні настанови та заборони повсякденного життя громадського суспільства. Тяжіння католицизму до норм релігійного та громадського життя Римської імперії спрямувало католицьку Церкву на вироблення єдиних морально-юридичних засад суспільного життя на теренах поширення християнства. Це призвело до повного контролю вищим духовенством католицької церкви громадського та релігійного життя нижчого духовенства та мирян в різних країнах Західної Європи.

Протистояння властивих як ісламу, так і західноєвропейській культурі стереотипів соціальної активності, що ґрунтуються на етичних архетипах семітів, призвело до виникнення множини регіональних і глобальних проблем Сходу та Заходу, які посилили процеси глобалізації. Як свідчить історія, системна криза світоглядних, духовних, етичних, освітніх, моральних цінностей, хаос духовної дезорієнтації суспільства завжди супроводжувалася занепадом інститутів влади, економіки, систем життєзабезпечення, функціонування яких підтримується професіоналами, посиленням локальних громадянських, міжнаціональних, міжконфесійних, військових конфліктів. Майбутнє суспільства, яке перебуває в стані духовного та економічного хаосу, визначалося малопомітним для сучасників, які рахують його неважливими, конструюванням із беззмістовних шумів хаосу насамперед нової духовної та етичної гармонійної цілісності.

Шевченко О.

ПОСТІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО НОВА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
В роботах наших сучасників поняття “постіндустріальне”, “інформаційне” суспільство, а також “суспільство професіоналів”, які вживаються для визначення нового типу суспільства XX-XXI століть у розвинутих країнах стали загальновизнаними, вживаються дуже часто, а тому глибоко “вкоренились” й у свідомості громадськості. Так само безапеляційно приймаються і основні риси прогресу цього типу суспільства, особливостями якого вважаються перетворення know how, і особливо інформаційних технологій, в головний фактор сучасного прогресу, економічного розвитку країни, а також перетворення професіоналів і центрів їх підготовки в основні критерії розвитку цього ж таки “інформаційного” суспільства.

Але чи відповідають дійсності теоретичні позиції сучасних західних дослідників?

Проблеми теорії розвитку постіндустріального суспільства вже не один десяток років досліджують і критикують західні автори, такі, як Д. Белл, Е. Тофлер, М. Кастельс, антологія “Нова постіндустріальна хвиля на Заході” (М., 1999). На мій погляд, серед робіт дослідників східної Європи, напевно, найповніше відображена позиція сучасних західних дослідників в роботах А.В. Бузгаліна, який вважав, що критика теорій розвитку постіндустріального суспільства повинна доповнюватися ще й критикою практики розвитку постіндустріальних країн (підтверджуючи відомий парадокс: якщо теорія не підтверджується практикою, то тим гірше для практики).

Твердження про якісно новий тип суспільства кінця XX початку XXI віку занадто перебільшене, оскільки бум інформаційних технологій, різкий ріст ролі професійної еліти в розвитку суспільства характерні, передовсім, лише для західного типу суспільства. Та навіть там якісних змін в розвитку ринкової економіки не відбувається, а тому тези і принципи класичних економічних теорій залишаються дієвими.

З іншого боку, на зміну ейфорії з приводу “постіндустріальних тенденцій розвитку” нинішнього суспільства прийшов прагматичний песимізм: ріст інформаційних технологій веде до протилежних наслідків – до тотальної влади корпоративного капіталу, як єдиної економічної сили. Тобто прогрес інформаційного суспільства – процес невідворотний, який може приносити користь одним і проблеми іншим.

Тобто з упевненістю можна сказати, що постіндустріальні технології, домінування творчої діяльності, необмежено відкритих для користування знань, мотивів і цінностей, пов’язаних із самореалізацією особистості, – все це і є насправді проявом “заходу” епохи домінування суспільної економічної формації. Цей процес породжує новий етап розвитку інформаційного суспільства, який А. Бузгалін називає “глобальною гегемонією корпоративного капіталу”, тобто влади капіталу як єдиної економічної, соціальної, політичної і духовної сили, влада капіталу, що охоплює весь віт.

Узагальнюючи, можна сказати, що в світі утворився і росте “фіктивний” сектор – сфера, де не створюються ні матеріальні, ні культурні цінності, де переважно виробляються і відтворюються фіктивні блага, призначення яких – трансформація одних форм в інші. Саме цей сектор поглинає левову частку ресурсів матеріального виробництва.

Центром притягання ресурсів, отримання доходів стає навіть не матеріальне виробництво в формі ринку, а діяльність з обслуговування цих ринкових відносин між різноманітними інститутами. Діяльність у цій сфері як найбільш престижна притягує до себе найбільш творчих, здібних, з високим потенціалом новаторів. Відповідно, саме вона стає найважливішою сферою впровадження новітніх, передовсім інформаційних, технологій та зосередження основного творчого і новаторського потенціалу людства, де виділяється еліта “професіоналів”.

Doobko V.A.

Characteristics of the dynamics of multiple-unit stochastic systems*
Abstract. We present counter-examples to a conception that the dynamic of a subsystem in a hierarchical system is more chaotic with respect to the variables of a higher level (macrovariables).
1. the bilinear model with a linear reaction upon disturbances
Let us consider the system:

(1)



wl(t) are Wiener processes being unnecessary independent; ,, are continuous and bounded .

Such models are used in ecology, models in complex economic systems, chemical kinetics, physical systems with a large radius of interaction and so on.

If one introduces the collective variable

(2) ,

then the equation will become:

Let us construct the equation for the collective variable ( ([1,2]). We shall introduce a new variable:

____________________________________

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка