Роман Харків



Сторінка9/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31

Розділ дев’ятий

З байрачної задичі на сліпучу неозорінь зимової тиші вигнався табун тарпанів. Певно, десь там, у гущавині, закритій від світу колючою памороззю, моторошністю віддала раптова благість розвихреної природи, бо дикі коні, наче сполохані передчуттям незбагненного лиха, летіли, продираючи головами гілля, хребтами струшуючи з них китиці інею, і тільки на краю байраку раптом спинилися, приголомшені святом білої зими.

Діамантово горять застелені білою габою поля, висока тирса розсипала по таці засніженого степу жухлу ряску, в кришталевому небі ширяє боривітер, теж здивований тишею, і щось дзвенить–дзвенить ледь чутне — то відлуння сонячної зливи, що падає дрібним розсипом на заскоринілі сніги.

Вожак гребнув копитом сніг і завмер. Витяг довгу шию, повернув голову в бік високої могили — й тихе іржання прохопилося крізь роздуті ніздрі: на верху могили стояв осідланий кінь, його далекий родич — незворушний, утомлений. Лункіше озвався вожак, стрепенувся кінь на могилі й голосно заіржав до своїх вільних побратимів. Сполошилися тарпани, табун подався назад, та не розбігся: усе живе злагіднилося від дива земного спокою.

Вершник поплескав по шиї вірного товариша, що вивів його в білу зиму до України, і, злегка торкнувши його в боки, рушив з могили — теж замирений зустріччю з батьківщиною. Унизу спинився біля високого обгорілого пня — прикордонного стовпа Запорізьких Вольностей, знову тужно й клично заіржав кінь до диких родичів, а ті поволі завернули до урочистої гущавини лісу. Кошовий отаман озирнув степ довкола, ніби хотів саме таким запам’ятати його назавжди — лагідним, урівноваженим зимою, утихомиреним від пристрастей життєтворення.

Тоді стис острогами коня. І знову закрутилася велика земля й винесла на обрій зі загори гурт білих хат, обступлених густим прозорим садом.

«Це зимівник Колпака», — зорієнтувався Калнишевський і надумав обминути його. Поки смеркне, він ще встигне дістатися до Карнаухівки, що за Кодацькою переправою, а звідти до власного зимівника на річці Кам’янці — усього день переходу.

Та кінь, зачувши житло, приквапив ходу: він був стомлений і голодний; кінь уперто повертав на запах диму, що рівним білим стовпом стримів у небо над димарем зимівника, і кошовий отаман опустив повіддя: нічого ж не станеться, якщо заночує і в Колпака.

А все–таки не хотілося повертати до нього на хліб–сіль. Наче нічого поганого і не вчинив йому Колпак, а от відтоді як Калнишевського вперше обрали кошовим, заздрістю а чи враженою гординею наприндило отамана Титарівського куреня: ні щирості, ні привіту не мав від нього отаман. Підвищив його до чину полковника Орельської паланки — теж не подякував Опанас; на турків разом ішли під Очаків, Хаджибей, Кінбурн в авангарді корпусу князя Прозоровського — ні разу щирої розмови не завели; ба й нагороду, не меншу за самого кошового, отримав Колпак після виправи — а не зм’як. Залізного буздигану, булави хочеться, і відчуває кошовий, як віє від орельського полковника непевним холодом, тож думалося уже не раз, чи не варто перевести його подалі від каверзної Новосербії до Прогноїнської паланки на Кінбурнзький півострів, де Колпак, до речі, встиг собі за час війни теж побудувати зимівника.

Кінь ступає до воріт, а вони чомусь відчинені; го–го, добре загніздючився Колпак і живе не гірше за Калнишевського: хати, стайні, шпихліри, худоба на подвір’ї… і признається самому собі отаман, що злий він на Колпака і за це. Ачей так ведеться у світі, й іншого бути не може, що багатство мусить допасовуватися до чину: адже й Хмельницький мав більше маєтків, ніж Нечай, і ханські палаци розкішніші за бейські, і боярин не пара цареві. Не дурний же вигадав, що не повинен благочинний тягнути вище, ніж архієпископ… Та й не в самому багатстві річ. Чи ж то йому, Калнишевському, що прожив вік без сім’ї і плоду, потрібні сотні коней, волів, корів, тисячі овець? Усього не з’їсть. Та є ще людське око, що пильно стежить за полководцем і оцінює його не тільки за хоробрість і розум, а й за маєтність: що би то був за кошовий, якби мав стільки добра, як перший–ліпший сіромаха. І є ще й чужоземні люди, які приходять дипломатами, а повертаються бабами–плетухами до своїх країв й розказують там владикам, у якого державця гостювали і що в нього є, і як з ним треба розмовляти: простак то чи багатир, що знає ціну грошеві, хлібу і славі. І ще з рук кошового церкви та школи виростають, а що Колпак?

Приглушена злість діймає кошового отамана ще й за те, що обгородив полковник свої забудови не нижчим частоколом, ніж у нього на Кам’янці: звісно, не тільки багатством хоче Колпак йому дорівнятися — він не завагається простягти руку й по булаву, як тільки лучиться перша нагода.

«Але ж я теж її, ту булаву, вимарював роками, поки діждався, — ловить себе на думці кошовий, — і втрачати її не хочу. Я знаю їй ціну, один раз вона вже випадала мені з рук. Та не для себе, не для себе… Я не знаю людини, яка б могла краще виплутатися з того всього політичного сум’яття, яке випало на моє отаманування. Так, я таки добре вчинив, що не пішов із гайдамаками, бо втопив би у крові Запоріжжя, я добре зробив, що не пішов за Пугачовим: Вольності таки зберіг… Та чи надовго? А може, інший, одчайдушніший отаман… Та ні, ні, не коріть мене, люди, не муч мене, моє сумління, — хто встоїть проти такої сили, як царське військо? А може, може б і встояли: то ж такий простогін — від Яїка до Дністра. То ж стільки люду! Переведу Колпака до Прогноїнської паланки, — повертаються назад думки, та знову докір зачіпає совість: — Чи ж годиться тепер дешпетувати, чвари заводити, коли над усім козацтвом нависла непевність завтрашнього дня, коли облудний сіромаха з Кущівського куреню Гришка Потьомкін закрив до золотої табакерки козацьке право, а дзиґарі, даровані почесним козаком у перуці, можливо, вибивають уже не роки, а години.

Тік–так, тік–так, — чує Калнишевський, як урівноважено б’ється серце потьомкінських дзиґарів у кишені каптана. Тік–так, тік–так… А можуть зупинитися або йти, як вічний час, без нього, і без Колпака, і без війська — без усіх, хто жив з ним на цій землі. І відбиватимуть історію прийдешнього часу, забуваючи про те, що нині здається таким важливим. Тік–так, тік–так…

А кінь уже ступає по стоптаному подвір’ї Колпака. Що за мана? На боїщі повно коней, снують пікінери, з цікавістю позирають на старого козака.

«Що це діється? — стривожився Калнишевський. — Чому пікінери тут, за Оріллю, і чому саме на обійсті Колпака?»

Наспіх прив’язав коня до частоколу й подався до веранди полковницького будинку.



Видно, хтось із прислуги догледів знатного старшину на подвір’ї, бо Опанас, не по–козацьки гладко стрижений, високий і плечистий, сам вийшов назустріч кошовому. Він був украй збентежений несподіваним візитом Калнишевського, хоч намагався й не показати цього, розвів руки для обіймів, та кошовий кивнув тільки головою, вітаючись.

Зі світлиці долинала голосна розмова.

— Чолом тобі, кошовий отамане.

— Наші голови… Чую, гості в тебе, Опанасе, — Калнишевський показав на причинені двері. — Ти мені потім доповіси через гінця, що то за птиці й чому вони злетілися до тебе, а теперечки заважати тобі не буду. Звели лише коня нагодувати, бо він уже такий, що на десятий день дев’яту версту йде.

— Та що ж бо ти, Петре, стоїш серед подвір’я, як чужий? — спохопився нарешті Колпак. — Певно, з Петербурга? А де ж Сидір Білий, Антін Головатий…

— Потім, потім, встигнемо з козами на торг, — перебив кошовий Колпака й подався за ним до світлиці. На порозі застиг від подиву: за довгим столом сиділи підпилі офіцери, а посередині — худорлявий, при всіх регаліях генерал.

— Роздягайся, роздягайся, отамане, — стягав Колпак з Калнишевського вогкий жупан. — Уклінно просимо — чим хата багата… Ось бачиш, ушанував мене сам генерал Текелій із почтом. Ідуть з Глухова від графа Румянцева–Задунайського до фортеці Святої Єлизавети11 й по дорозі… Бо шлях з Малоросії до Новосербії, як не крути, а таки через Орельську паланку пролягає… А це, Петре Абрамовичу, кошовий отаман славного Війська Низового честь мені віддав своїм візитом.

— Знаю, — холодно кивнув генерал. — Ми з вами, кгм… отамане, були сусідами в бою, кгм… обидва під командою його сіятельства князя Прозоровського. Тільки й того, що не доводилося зустрічатися.

Калнишевський витер вуса, похмуро глянув на горбоносого генерала, обвів поглядом офіцерів, які скоса позирали на нього, мовив:

— Господь добрий, дарував нам і тут сусідство… Дозвольте лише запитати вас, генерал–поручику, ви маєте пайцзу на подібні марші через паланки Запорізьких Вольностей?

— А що це таке — пайцза? — здивовано витягнув шию Текелій.

— То слово татарське, ваше сіятельство, — Калнишевський накрив долонею пугар, що його запобігливо підсунув Колпак. — Перепустка. Гадаю, що кіш дозволив вам з військом…

— Пане Калнишевський, кгм… — генерал надпив трунку з пугаря, — це ще не військо. Князь Прозоровський, що прибув особисто до Кременчука, доручив мені оглянути укріплення фортеці Святої Єлизавети. А перепустка, чи, як то ви сказали, пайцза… всі ж ми під одним Богом ходимо… Претензії ваші… У нас більше до вас претензій. Козацькі наїзди на хутори пікінерських полків…

— Дозвольте вас поправити… — Калнишевський відчував, як бурчакує лють у його грудях. — Про наїзди козацькі не відаю. Які ж можуть бути наїзди на своїй території? Знаю, що пікінери наскакують на запорізькі зимівники. Чи ж то вже нам і оборонятися не дано права?.. Я помислив собі тепер, генерале: цікаво, як ставилося би моє військо до сербських поселянів, коли б випала кон’юнктура стояти моїм полкам у Сербії?

Генерал нервово поправив мундира, відказав, підвищуючи тон:

— Я маю честь перебувати на військовій службі в Росії з 1747 року, я два рази воював за російський престол — на прусській і турецькій війнах. Тому не знаю я ні Сербії, з якої походили мої родителі, ані Угорщину не визнаю своєю батьківщиною, хоч там і народився.

— Тому й не дивина, що не вмієте пошанувати тих, які мають свою отчизну. — Кошовий вихилив пугаря і по хвилині мовчанки сказав: — Ознаймую вас, пане генерале, а в цьому освідомлена від нас і канцелярія Новоросійської губернії, що Новосербія з фортецею Святої Єлизавети, Українська лінія з усіма редутами і Слов’яносербія з Бахмутом посіли землі Запорізьких Вольностей, оточивши нас тугим луком від Дінця до Інгульця. Ми змирилися з цим, вірно служачи престолові. Але — я це сказав на депутації у Петербурзі і повторюю нині тут вам — хай ніхто не важить іти далі. Ми люди гостинні до гостей прошених, а непрошені будуть узяті…

Офіцер, що сидів поруч із Текелієм, схопився з місця.

— Як ви розмовляєте з генералом її величності?!

— А з ким я маю честь розмовляти? — теж підвівся Калнишевський.

— Я полковник Язиков… Хто буде взятий? Кому ви погрожуєте, я вас питаю? Отамане, ви лізете на рожно своїми дерзновенними посяганнями. Схаменіться, бо справедливий гнів нашої повелительки… Чи знаєте ви про те, що від Лисогорської роти цими днями надійшов репорт: сотня козаків розігнала караул і забрала зі собою дванадцять гусарів. Скарги прийшли від ротмістра Пугачевського, від поручика Савича… Десятки скарг! Вас треба брати хоча б за те, що ви руйнуєте основи залежності народів од престолу і посеред держави створили провінцію під своїм божевільним управлінням. Вас треба брати!

Калнишевський стиснув повіки, бо враз побачив, як почервоніли за вікнами сніги і по білених стінах полилася униз червінь, заливаючи обличчя офіцерів і полковника Колпака, кривавий плин заливав білі обруси все у світлиці стало враз гаряче–червоним. Кошовий розірвав каптана, золота медаль зі зображенням цариці впала на груди й загойдалася на голубій стрічці; весь біль, тамований у Петербурзі, роз’ятрений у Москві, усвідомлений довгою дорогою на самоті, прорвався разом.

— Мене, мене взяти?! Тож беріть, чого сидите? За кров козацьку, за золоті медалі, за покірність мою, за вірну службу — беріть! Я заслужив на те…

Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно–білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:

— На все своя пора.

Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.

Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум’я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.

Дівчина шепотіла:

— Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М’ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…

— Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…

І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.




1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка