Роман Харків



Сторінка8/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Розділ восьмий

Втома здолала, а сон не приходить. Хтось уперто, мов шашіль у червоточині, наполягає: «Тук–тук, розчинися у вічній темряві, тук–тук, розчинися у темряві»; хтось могильно–холодним дотиком торкається рамена й спокусливо нашіптує–вмовляє: «Ходи, ходи, ходи», і заспокоює, і втихомирює душу цей звабливий шепіт.

Павло слухає й погоджується, тільки ще не знає, як це зробити, а втім, є найкращий спосіб — голодом, бо чогось кращого тут годі придумати; тож усе вирішено — без страху і докорів сумління.

Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до самих очей, і діймає Павла таке відчуття, ніби він фізично більше не існує, а живуть лише його думки, і аж моторошно стає від наївного помислу: певно, так почуваються душі в загробних царствах — думають, знають, розуміють довколишнє, а вдіяти не можуть нічого, бо ж безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або радіти за них і ще робити припущення, що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто, було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?

У казематній чорноті в’їдливі сумніви діймають душу колодника.

«Я пішов на те, на що не мислив іти, й опинився тут. А могло бути інакше. Я ж грав колись на сцені Києво–Могилянської академії роль розкаяного бунтаря. Можна було так лицедійствувати й далі — у житті. Це найкраща роль для лицедійства. З морально впокорених бунтарів державці вдоволені, й хоча не поважають їх, зате тримають у почестях і на видноті. Для прикладу невпокореним. Це досить вигідно: збунтуватися, а потім розкаятися. І справді, чому я над цим досі не замислювався? Той, хто хоче вигідно жити, — так жити, щоб нічого–нічого не бракувало, крім совісті, хай спочатку стане бунтарем, неофітом, сердитим протестантом, але хай нічого не робить таємно, щоб бува завчасу не потрапив поза суспільство, бо тоді впокорять фізично. Отже, виявляй, де тільки можеш, своє протестантство, лише лояльно, — і тебе не зачеплять, а приглядатися будуть усі. Станеш популярним, невдоволена частина суспільства назве тебе своїм кумиром, а владці — неблагонадійним. Отак і ходи поміж людьми в терновому вінку, аж поки не побачиш, що гра доходить до краю. А тоді якнайскоріше оголоси прилюдно, що ти заблудився, поший у дурні тих, які тобі повірили, і стань для них прикладом тверезості. Тоді матимеш усе: посади, за які люди правовірні, але не наділені від Бога хитрістю, тяжко працюють увесь вік і здебільшого домогтися їх не можуть, багатство і навіть прихильність поміркованих. Усе, крім сумління.

Однак це вже цинізм, Павле…

Але ти хочеш, щоб по тобі залишився слід, і ти не впевнений, чи пам’ятатимуть нащадки твою пожертву… Не розпачай: справа, яку провадив домашній кат Катерини II — начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, зберігатиметься вічно в архівах, і колись… Знайдуть дослідники колись справу Павла Любимського, якого допитував сам Шешковський; усе згорить, тільки не це. Тюремну документацію берегтимуть тирани собі на ганьбу всіма способами: замками, сторожею, страхом. І колись, коли пам’ять про них опиниться на лаві підсудних, нащадки розіб’ють замки й витягнуть на світ Божий поховану правду про людей. І розвінчані будуть достойники, і осуджені високородні, і честь віддадуть знедоленим і опльованим».

А Шешковський цілий місяць ретельно Павла допитував, і писар ретельно записував…

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви, голубе, забрали в мене надто багато державного часу, я більше року ловив вас і тепер хочу якнайскоріше закінчити справу: самі бачите, скільки в нас роботи після Пугачова. А будете опиратися — порозмовляємо з тортурами.

Високий шеф ката Пахомія, нинішнього напутника Павла Любимського, хоч і менше був переконаний у правоті свого покликання, ніж його слуга, проте домігся незрівнянно вищої посади й беріг її ревною службою, прилюдно називаючи себе вірним псом її величності. Він був не лише виконавцем — він творчо працював. Щодня допізна затримувався після служби в канцелярії Таємної експедиції за стінами Петропавловської фортеці, у поті чола працюючи над рисунками й макетами: удосконалював знаряддя тортур, які потім застосовував у справі. Степан Іванович мав доступ до царських покоїв, де з ним, правда, ніхто не вітався, хоч боявся кожен, бо всяк міг у лиху годину потрапити до його рук. Подавав йому два пальці лише всемогутній Потьомкін, що кожного разу не забував спитати: «Як батожиться, Степане Івановичу?» — «Помалу, помалу, ваша світлість», — спокійно відказував Шешковський, пильно приглядаючись до пихатих владців, з яких кожен, крім її величності, у добрий час може запрагнути не тільки привітатися, а й полизати йому правицю.

Л ю б и м с ь к и й. Я й досі не знаю, у чому мене звинувачують.

Ш е ш к о в с ь к и й. Насамперед я хочу знати, куди ви поділися по тому, як зачитали на Комісії заперечення депутатові від Малоросійської колегії полковникові Дмитру Наталіну.

Тоді Любимський ще раз виступав на сцені. Публіки було набагато більше й соліднішої, ніж у Києво–Могилянській академії. Власне, публіка була за стінами Грановитої палати, всередині ж її зібралася купа лицедіїв на генеральну репетицію. Спочатку відбулася довга церемонія ручколобзання її величності. Видовище було досить кумедне. Депутатів зібрали в Чудовому монастирі, де вони склали присягу на вірність державі, потім генеральний прокурор князь Вяземський провів їх парами до Грановитої палати й вишикував у довгу чергу до ручки монархині. Вона стояла перед троном у горностаєвій мантії, оперезана через груди широкою пурпуровою стрічкою з восьмикутною зіркою посередині, голову обтяжувала золота корона, яку прикрашав яскраво–червоний рубін.

Любимський підходив до престолу слідом за Полетикою. Йому, до речі, цікаво було зблизька глянути на персону, про яку говорив цілий світ, але портретів якої малярі ще не встигли намалювати. Нарешті з–перед його очей вступилася спина Григорія Андрійовича, й імператриця піднесла Павлові руку для поцілунку. Павло впритул глянув на Катерину: його вразив жорстокий закрій її тонких губ, які щільно, ніби дві наклеєні червоні смужки, відбивали два ряди зубів. Смужки ледь–ледь розступилися й пропустили слова: «Який юний…»

«Мене збентежила увага імператриці. Я затримався на один лише мент, що зовсім не дозволялося ритуалом, ззаду натужно дихали побожні й нетерплячі депутати, та за цю мить я встиг побачити блиск її очей і впіймати в тому блискові силу безмежної влади над життям людей, народів і над моєю власною молодістю і честю. Я зрозумів, до якої прірви може затягти царицина увага і якою ціною треба платити за неї.

Я зрозумів і те, що тільки ця людина має право голосу й ще раз переконався в цілковитій абсурдності законодавчого зборища. Тут усі сліпі, глухі й без’язикі. Тут говоритиме вона одна, та їй захотілося, щоб шістсот чоловік навіч підтакнули. Тут не розв’яжеться — зміниться чи вдосконалиться — жодна буква видуманого царицею закону, тому що до нього закладені принципи безконтрольного свавілля».

І тоді Павло щиро пожалкував, що покинув Страсбург. Що дасть його присутність на Комісії? Нічого. Тут сперечатимуться, промовлятимуть, а закони, написані самодержцем, помандрують звідси до губернських канцелярій, не змінені ані на йоту, до того ж із підступною припискою: вони схвалені представниками всіх станів. Тож підпорядковуйтеся, раби, законам, яких ви самі собі забажали. Смиріться без ремствування.

Однак відступати не було куди. Тож коли йому, лицедієві, сказано виголосити монолоґа, нехай його слова будуть гідні хоча б власної честі.

Л ю б и м с ь к и й. Заперечення Наталінові зачитував депутат Полетика, я ж виступав зі своїми власними думками, а опісля виїхав до Страсбургу продовжувати студії.

Ш е ш к о в с ь к и й. Шкода, що я не був присутній на засіданні, коли черговим генерал–ад’ютантом Комісії був граф Кирило Розумовський. Ви б не виїхали до Страсбурга. Депутатська недоторканність… Пхе! Наскільки я знаю, депутати перебивали вас, а потім зовсім позбавили слова.

Полетика говорив довго.

«Більш як сто років тому, — волав він із трибуни, — український народ, розлючений і ображений неправдами, позбавлений своєї віри, прав і вольностей, по довголітній кривавій борні й по багатьох славних побідах вибився з–під лядського ярма і разом зі своїм гетьманом Хмельницьким не з принуки, а з доброї волі піддався під великодержавну руку царя Олексія Михайловича. Користь від цього добровільного об’єднання чимала: приріст державного титулу, розширення території, заселення пустельних земель, прикриття від татарів, що колись доходили аж до Тули, безплатна козацька військова служба, а малоросійський народ хоче на заміну лише одного: зрівняння у правах українського дворянства з москвинським. Я звертаюся до тебе, государине наша, — звів руки Полетика, перерахувавши всі домагання Малоросійської колегії, — заступися за нас. Ваша імператорська величність, скликаючи нинішні збори, дала нам свободу виявити свої жалі. Малоросійська колегія хоче обтяжити наше становище, очорнити наш народ. Уся надія на вас, тільки ви зможете повернути нам наші права. А за це люд український воздвигне вам монументи і жертовники не на землі, а в серцях».

Німо було в оббитому пурпуром залі, тихо, мов маятники, похитувалися люстри, а імператриці, до якої волав депутат Полетика, у залі не було, присутні ж мовчали, не знаючи, як реагувати на слізні слова промовця.

Тоді попросив слова Любимський, і Кирило Григорович дозволив.

«Сказав пророк Ісайя, почав Павло свою річ із Біблії: «Висипають із мішків золото, важать на вазі срібло, наймають золотаря, щоб вилив з того металу бога, б’ють поклони й припадають перед ним навколішки, і стоїть він, не здвигнеться зі свого місця, кричать до нього кричма, та він не чує». — По залі пробіг шелест, далі — гомін, Павло підвищив голос. — А ми таки кричимо: нема тепер на Україні жодного стану, якому б не обкроїли звичайні людські права. Нам пропонують нові закони. Як же ми можемо із вдоволенням їх прийняти, коли вони велять, щоб посполиті називали себе кріпаками. Ці закони у самій своїй суті беззаконні.

Павло бачив, як набрякали люттю обличчя купців, поміщиків і чиновників, він квапився сказати все, а гамір наростав; засовався на кріслі генерал–ад’ютант Розумовський, а з першого ряду свердлив промовця поглядом депутат з пов’язкою через одне око.

Л ю б и м с ь к и й. Так, депутат від башкирів, татар і калмиків Потьомкін — вони його й справді обирали, Степане Івановичу? — кричав, що досить панькатися з хохлами.

Ш е ш к о в с ь к и й. Як ви розмовляєте? Отже, ви говорили таке: «Малоросійська колегія пропонує перевести козацтво до регулярних полків. Навіщо заводити нові порядки, противні нашим правам і звичаям?»

Л ю б и м с ь к и й. До цього я ще додав: «Усякий народ повинен мати воїнів зі самих себе. А інакше — то вже схоже на те, якби от закликали вовків стерегти вівці».

Ш е ш к о в с ь к и й. Так, так… А потім ви продовжили свої крамольні думки в записці, яку ми виловили у спудеїв. Ось вона: «Брюховецький навів воєводів, що й донині відбирають у народу його працю, здобуту потом». І далі: «Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня єдино за то, що шукав він свободи і кращого життя на власній землі й мав при тому задуми, усьому людству властиві». Або: «Таємна канцелярія уподібнилася інквізиції, в якій не приймають ні доказів, ні виправдань, ні свідчень, а тільки застосовують триразові тортури». І так далі. Я вам, голубе, обіцяю вчинити тортури чотириразові, якщо ви не признаєтеся, що це ваша записка. Кому ви її передали?

Репліка Потьомкіна офіційно дозволила зігнати промовця з трибуни. «Крамольники! — вигукували розлючені депутати. — Зрадники!»

Любимський склав аркуші своєї промови удвоє, зійшов по східцях до столу, за яким сиділи генерал–ад’ютант Комісії і секретарі, подав їх Розумовському. Кирило Григорович простягнув було руку, та враз відсмикнув її, наче опікся. Павло поклав аркуші на стіл і пішов аж у кінець зали, де сиділи малоросійські депутати.

Переляканий Полетика прошепотів на вухо Любимському: «Вертайся, небораче, до свого Страсбурга. Поки не пізно».

Л ю б и м с ь к и й. Я зовсім не мав наміру відмовлятися від того, що зміст цієї записки ідентичний змістові промови, якої мені не дали до кінця виголосити. Я поклав її тоді на стіл генерал–ад’ютанта.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви хочете кинути тінь підозріння на графа Розумовського?

Л ю б и м с ь к и й. За столом сиділо п’ять секретарів.

Ш е ш к о в с ь к и й. І між ними Новиков, до якого ви заходили перед своїм арештом.

Л ю б и м с ь к и й. У протоколах Комісії точно записано час чергування секретарів і час виступу депутатів, можете перевірити. Новиков закінчив роботу, записавши виступ Якова Тарновського, депутата від Прилуцького полку. Виступи Григорія Полетики і мій він слухав біля виходу.

Ш е ш к о в с ь к и й. Добре. Тепер ви напишіть своєю рукою кілька фраз.

Павло тривожно глянув на начальника політичного розшуку, але взяв перо. Шешковський розкарячився над ним, мов павук над жертвою.

Л ю б и м с ь к и й. Що писати?

Ш е ш к о в с ь к и й. А ось таке: «Славне лицарство Низове не має права повторити помилок, яких допустилося аж двічі за останніх сто років…» Пишіть, пишіть і не думайте кривити пером, я дивлюся двома очима. «Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна в його святій боротьбі з гнобителями, у критичний час відвернулося від отамана Війська Донського Кіндрата Булавіна…» Рівно, рівно руку! «Настає велика пора єднання Запорізького козацтва з військом Пугачова проти коронованих петербурзьких злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло».

Любимський давно опустив на стіл перо, а Шешковський ще диктував, смакуючи перемогу.

«Перехопили…» — схилив Павло голову на руки, і тоді вперше дійняло його пекуче усвідомлення програної битви. Програної так, що й сліду не залишилося на полі.

Шешковському довелося чимало попотіти, поки натрапив на слід автора листа до запорізького старшинства. Яїцьких емісарів схопили недалеко від Богородицького ретраншементу. Один сконав під тортурами, не назвавши імені людини, що передала йому пакета, другого й нині допитують у Глухові. А Шешковський цілий рік нишпорив, шукаючи спільної нитки між цим листом і анонімним рукописом крамольної прокламації, виловленої у малоросійських спудеїв Київської академії й Московського університету. Стиль, стиль той самий!

І врешті… О, без учених людей начальникові політичного розшуку було б дуже тяжко працювати. Якби не київський митрополит, то хто зна, чи натрапив би коли–небудь Шешковський на слід Любимського. А його преосвященство митрополит Гавриїл Кременецький, давній знайомий Степана Івановича, сам написав листа до Таємної канцелярії: так і так, у нього зродилася підозра, що автором крамольного писання може бути бакалавр філософії Павло Любимський, що, повернувшись зі Страсбурга, шукає посади в академічних закладах, а в розмовах з людьми проповідує гординю і явну непокору законам. При тому він нагадує, що саме ця людина виступала на Комісії від Лубенського полку. Очевидці, що слухали його промову, стверджують, що она промова і крамольна записка — одне і те ж.

Потім — гонитва за Любимським. Та спіймати його довго не щастило: видно, пронюхав, що він уже на оці, — ніде довго не затримувався. Врешті розіслали циркуляра до наукових установ, до земських дворів, до петербурзької та московської поліцейських канцелярій. І тоді виявилося, що такий уже був затриманий московською поліцією за образу історіографа Міллера. Вчений теж підтвердив: тип явно неблагонадійний, висловлювання його під час розмови в остерії, що біля стіни Китай–городу, були просто кари гідні. І нарешті завбачливий сигнал від директора Московського університету Приклонського: заходив Любимський, затримати не знайшли способу.

«Перехопили!» — зойкнув Павло, і тоді Шешковський, захлинаючись від реготу, прискочив до в’язня і довго, з насолодою ката бив його кулаками.

У глибині казематної темені, так далеко, немов у довгому коридорі, проступила синювата квадратова пляма. Це було щось несподіване й незвичне серед цієї предовгої чорної ночі. Пляма щораз яснішала, перехрещена сірими лініями, наближалася, і врешті Павло зрозумів, що то віконце його каземату.

Було це дивним відкриттям. Адже є таки світло на світі! Павло побачив свої руки, ноги, відчув, що існує фізично, і радість сповнила його душу: він є!

Схопився з прічі й припав до ґрат. Десь там, в неоглядній і незмірній висоті, до якої звідси неймовірно далеко, напевно, ясніє літнє небо, й Студене море дивиться в нього зеленими очима відлюдних островів. А крихта світла продирається сюди, до чорного каземату, щоб не дати вмерти людині, одягнутій у темряву.

На мурі за віконцем — гостра визубина каменя, подібна до ікла допотопної потвори. Вона вкрилася великими краплями роси й наче піднялася вище за ніч. І якби… якби прогнути ґрати, то можна б до тієї роси дотягтися рукою і вмитися нею спозарання. А коли б виважити каменя, то…

Жити! І здобути волю. Нігтями розколупати камінь, зубами вигризти, головою розвалити мур за мить свободи! А якщо вмерти — то тільки під високим небом!

З дивною полегшею, ніби скинув зі себе неймовірно давкого тягаря, що чавив його протягом довгої ночі, ліг Павло на прічу, знеможений цією легкістю, й міцно заснув.

І приснився йому розтривожений сивий кінь на м’якорунному Засуллі, й чиясь рука малювала його на казематній стіні.




1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка