Роман Харків



Сторінка7/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Розділ сьомий

Петербурзька весна 1767 року була запізніла й розкисла. Двірцева набережна розбейкалася калюжами, царський палац загруз серед боліт, набубнявіла водами Нева розмивала глеюваті береги й шарпала плавучий міст, встелений роз’їждженими дошками, загрожуючи зірвати його. Міст і берег Неви з боку Двірцевої набережної рятували якісь люди — по коліна в болоті, чорні, перемерзлі, лахмітні.

А за голубими стінами палацу, відірвавшись від державних справ, у сотий раз обговоривши царициного «Наказа» для Комісії, що має відбутися вліті у Москві, уп’ятдесяте переглянувши списки депутатів від різних губерній, провінцій і станів, власть імущі грають у карти.

У нововлаштованому затишному куточку — ермітажі — триває партія рокамболю. Гравці зосереджені, голови схилилися над картами, їм зараз нелегко: в банку чимало грошей, а вгадати важко, що краще — виграти чи програти. Можна виграти й здобути золото та поблажливість цариці, можна виграти й наразитися на її скритний гнів, можна програти й заробити дрібку ласки, а можна програти все. Ще ж бо не розгадана таємниця настрою повелителів.



Тому важко людям, обтяженим державними справами, відпочивати в приміщенні ермітажу за партією рокамболю.

Напружену тишу розриває грудний жіночий голос:

— Іду ва–банк!

Поперечний шрам на обличчі Олексія Орлова — давній слід від гусарської шаблі під час бійки в шинку — сіпається, проте він не підводить з–над карт очей, щоб не виявити свого невдоволення самовпевненістю цариці. А втім, її величність звикла йти ва–банк: досі вона вигравала. Першим був Петро III, другим — нещасний Мирович, третім — Кирило Розумовський, четвертим… Поки що їй програли всі, і тепер самовладна цариця розпочала партію зі своїми сановниками, французькими просвітителями й королями, не питаючи ні в кого порад. У Петербурзі й Варшаві, Стамбулі й Бахчисараї, Парижі й Берліні триває цікава партія рокамболю!

Але нині… Нині її величність просто відпочиває серед свого улюбленого товариства. Проте партнери чомусь мовчать, ніхто не підводить очей.

Олексія Орлова діймає чортівська охота виграти хоча б тут. Будь–якою ціною — підгляданням, підміною карт, щоб тільки збити пиху цариці, якій вони, Орлови, дарували престола. Отак кинути переможно карти, згорнути зі столу гроші, підвестися й розкланятися: «Покірно дякую за компанію». Та ба… Не зробить він цього. Таке можна дозволити собі вдома, у картярському клубі, в касино, тільки не в царициних апартаментах.

В ермітажі рокамболь особливий. Тут не в пошані гроші й азарт. Тут дипломатія. Тут люди йдуть ва–банк або з упертості, або з безвихіддя. Тут кожен свого часу мусить йти ва–банк.

Готується до великої гри президент Малоросійської колегії Петро Олександрович Румянцев. Фаворит долі, він ціле своє життя грав зажмуром, поки не спіткнувся й не переконався, що сліпі в карти не грають. У чотирнадцять років Румянцев був уже членом московського посольства в Берліні, у дев’ятнадцять отримав звання полковника, за Петра III став генерал–аншефом і головнокомандувачем армії, а за Катерини почав летіти стрімголов з усіх посад і мусив з відчаю іти ва–банк — подати у відставку. Проте виграв: її величність злякалася несподіваного виклику, запросила його до Царського Села, і після трьох днів відсутності в Петербурзі він вернувся, осипаний ласкою і грішми.

Румянцев готується до великої гри, він має намір стати володарем півдня імперії, тому сьогодні не буде псувати настрою імператриці, а собі шансів. Петро Олександрович мовчки дивиться у карти і чекає. Хай вона втішиться. Він заграє за великим рахунком пізніше. Поки що в нього клопоти з Малоросією. І аж тоді, коли цариця буде вдоволена його політичним хистом…

«Ласкою, ласкою, Петре Олександровичу… Цей народ скритно насторожений, старшини його лякають втратою прав і вольностей. Майте вовчого рота, але мусите мати й лисячого хвоста». Спробувала б ти, небого, ласкою упоратися з цим затятим людом. А втім, це фрази артистки, що грає ролю просвіченої монархині. До пори, до пори, ваша величносте… А я — без прелюдій. Відмовляються нести службу в карабінерних полках — до острогу, канчуками. Не допомагає — до відомства скарбової канцелярії, у кріпацтво! Ласкою… Вони навіть «Наказу» вашого не приймають: «У нас свої закони, і ніякої Комісії нам не треба». А з Батуринського полку подали чолобитну: «Дозвольте нам вільними голосами купно з Військом Запорізьким вибрати собі гетьмана». Ласкою! Я дав їм гетьмана… Автори тої безглуздої пропозиції вже відіслані хто до військового, хто до цивільного суду. Калнишевський світить покірними очима, а на нього донос прийшов: десь–то він на старшинській сходці сказав: «Нема чого нам на Румянцева сподіватися, треба писати листа султанові, а пікінерів, які зайдуть на Вольності, зустрічати як неприятелів». Донощика, старшину Савицького, допитували з тортурами, та свідків він назвати не міг: сам, видно, не був на козацькому колі; тож послано вже на Січ інформаторів, одного — з духовного стану; а цариці про цього доноса доповідати ще заскоро: сам спіймаю кошового на гарячому, тоді всі їхні «вольності» — до одної губернії. Спасибі, ваша величносте, за поради. Я вас здивую своєю власною методою. Опишу всю Малоросію від старого до дитини, від вола до курки і подам її вам, сумирну, мов на тарілці. А тоді піду ва–банк за великим рахунком.

Банк поверженого гетьмана Розумовського став дуже мізерний, але й він сидить ось тут і грає в рокамболя. Три роки тому програв Румянцеву Малоросію і чорно заздрить йому нині — ставному, сильному й упевненому. Кирило Григорович чує царициного виклика і теж не підводить голови. Він уже не прагне вигравати. Але йому треба продовжувати гру, щоб втримати у своєму банку багатство і право входу до царських салонів — за високий картярський стіл. Цариця в очі поглузувала з екс–гетьмана за його турне по Європі і залишилася до нього ласкавою. І цю ласку треба берегти. Нічого ж бо більше не має. Його козаки он вимуровують набережну Неви… Там холодно. А в батуринському палаці і в ермітажі затишно.

Ермітаж справді ефектний. Орлови від нього в захваті. Бо не бачили Версаля. Катерина також не бачила резиденції французьких королів і тому запросила з Франції архітектора Деламота, щоб він збудував для неї куточок у стилі палаців Людовіка XV. В ермітажі три зали і збоку — зимовий сад, огріваний підземними печами. Тут цілорічно зеленіють дерева, щебечуть птахи й буяють квіти. Пишно! В залах на стінах висять картини, закуплені з колекцій генерал–ад’ютанта французького короля барона Тьєра і графа Анрі Брюля — міністра саксонського короля Августа. Тут — «Різдво Христове» Мурільйо, «Богоматір» Рубенса, «Даная» Рембрандта. А поряд примітивні гобелени: амурчик стріляє з лука просто в серце цукеркової дами; собака бреше на строкатого папугу. Стіни оббиті пурпуровим шовком — бере за очі, барокові карнизи позолочені. На інкрустованій черепашачим панциром комоді — статуя безрукої Афродіти, яку Петро І виміняв у Папи Римського за мощі святої Бригітти, і поряд майолікова красуня, що сперлася підборіддям на долоню. А за вікном — розбита вулиця, розриті береги Неви й обдерті, заболочені козаки. Багатство і злидні, пишнота і несмак, мистецтво і примітив… Усі захоплені ермітажем, називають двір Катерини маленьким Версалем, один лише Розумовський бачить, що цей «Версаль» скопійований художником, якому бракувало фарб. Але до іншого екс–гетьманові не вступити, батуринського не добудувати, а сюди ще впускають, тож продовжуй гру, Кириле Григоровичу.

Дійсний камергер Григорій Орлов уже йшов ва–банк і програв: Катерина відмовилася з ним повінчатися. Він, як і колишній гетьман, сягнув по надто великого шматка. Розумовський забажав спадкового гетьманства, Григорій Орлов — царства.

А матінка–цариця щедра, та до міри.

Досить сміливо і вправно кидає свої перші карти камер–юнкер Потьомкін. Цього б ще можна спинити, якби не підозріла прихильність до нього самої цариці. Вона дозволяє йому підглядати в карти, розмовляти московською і — світ наклепами повний — кажуть, ще дещо… Розв’язного камер–юнкера імператриця хіба що стримує кокетливим параграфом статуту ермітажу: «Бути веселим, але нічого не розбивати, не руйнувати і не кусати» — і цим доводить до сказу Олексія Орлова.

Отже, хто дограє, хто грає, а хто входить до гри.

— Іду ва–банк!

Усі втупили очі в карти, чекають. Олексій Орлов не витримує врешті затяжної мовчанки, рвучко підводить голову й бачить, як Катерина душить у собі сміх. Потьомкін повторює ще раз голосом імператриці:

— Іду ва–банк!

Олексій почервонів. Він затиснув великого, мов кувалда, кулака, ще мить — і зведеться він над Гришиною головою… Румянцев і Розумовський сполохані, владний погляд Катерини гасить Олексіїв спалах. Потьомкін з байдужою міною на обличчі гризе нігті.

— Ну, ходіть, камер–юнкере, ходіть, — процідив крізь зуби Олексій. — Тільки вже від себе, а не від імені її величності.

Кинули карти. Одна, друга, третя… Потьомкін зовсім спокійний, наче йому байдуже — виграє чи програє, Олексій Орлов кидає останню карту.

— Банк Орлова! — скрикує Румянцев, усі мило усміхаються, Розумовський береться тасувати карти.

— Чи не зволите, Григорію Олександровичу, зіграти зі мною у більярд? — підвівся Орлов, згортаючи асигнації. — Там ви зможете розмовляти власним голосом.

— З охотою, ваша світлосте, — прийняв виклика Потьомкін, застібнув чорного оксамитового каптана і виструнчився перед Орловим.

Обидва розкланялися, цариця провела їх поглядом, а коли суперники зникли за портьєрами, у поле її зору увійшла картина Рембрандта «Даная». Розкішна, оголена, лежить і приймає Зевса, що сходить до неї золотим дощем. Молодого, гостроокого, поривного, грубого, бурхливого, гарячого, буйногривого Зевса…

Катерина сягнула рукою по срібного дзвоника, дзеленькнула, увійшов лакей.

Вина!



Лакей миттю вертається, тримаючи в руках тацю з келихами, а очі цариці все ще не можуть відірватися від картини, врешті вона бере келиха і пильно позирає на сенаторів.

— Мені, панове, цієї миті спало на думку, чи не слід було б у моєму «Наказі» вмістити параграфа, що заборонив би ябеду — це ганебне заняття деяких людей.

Григорій Орлов глипнув на двері, якими вийшли до більярдної його брат і Потьомкін. Він зрозумів, на кого натякає цариця.

— Росія повинна стати освіченою країною, зразком для всього світу. Ви знаєте, що написав мені Вольтер, коли я закупила в Дідро бібліотеку? Повторю буквально його слова: «Хто міг уявити п’ятдесят років тому, що прийде час, коли скіфи так щедро винагороджуватимуть французьких філософів, з якими так негідно поводяться у нас…»

«Чи Вольтер знає, — подумав Розумовський, — що великий Ломоносов перед самою смертю, вже за нашої матінки, тупцював у почекальні Теплова, домагаючись посади старшого радника з оплатою тисяча вісімсот карбованців на рік?.. З якими так негідно поводяться у нас…»

— А ябеда, — продовжувала Катерина, — на перший погляд невинне, проте велике зло. Воно сіє між людьми недовіру, замкнутість. Я хочу бачити свою державу дружнім товариством працьовитих вдоволених розумних людей. І чесних. Вип’ємо, панове, за чесних громадян!

Сенатори повставали, підняли келихи. Тільки Розумовський не взяв чари.

— Чому ви не доброзичите чесним людям, графе? — брови імператриці збіглися до перенісся.

— Боюся, мор буде, — відказав Розумовський.

— Ваша дотепність не завжди доречна. Випийте, випийте… Кандіде.

Розумовський узяв келиха і вихилив одним духом.

— Дозвольте ретируватися, ваша величносте, — сказав і розкланявся.

— Екс–гетьман не в собі, — кинув услід Розумовському Румянцев.

Присядьте, панове, — запросила Катерина, — поговоримо про справи. Як вам ведеться, Петре Олександровичу, в Малоросії? Знайшли спільну мову з тим норовистим людом?

— Ваша імператорська величносте, — відповів Румянцев, кланяючись, — ви мій терплячий характер зволите знати… Але увійдіть у моє становище. Ось для прикладу. Як тільки дійшло до виборів депутатів, то старшинство козацьке враз закричало, навіть члени Малоросійської колегії генеральний обозний Кочубей і осавул Журавка, — щоб їм права і вольності затвердити, побори скасувати, царське військо вивести. Дивно: та невелика жменька людей вважає, що вони якісь інші, що нема за них сильніших, ні розумніших, що нема ніде свободи, токмо в них. Чого хочуть, не розумію. Адже і плату, і мундир, і амуніцію з казни отримують. Ні, їм привілеї дай! Непогано було б встановити комісію, яка б вивчила малоросійські непорядки і припинила ті фальшиві республіканські настрої. Я зі свого боку взяв тон начальницький і примусив їх замовкнути, розтовкмачивши, що від них потрібні депутати так само, як від інших провінцій.

Григорій Орлов розкрив золоту табакерку, понюхав і голосно чхнув. Катерина невдоволено зиркнула на фаворита, той, не звертаючи уваги, стукнув кісточками пальців об стіл.

— Надто далеко зайшли ми, матінко… Ліфляндці теж не хочуть висилати депутатів.

— А ви знайдіть спосіб роз’яснити їм, що закони XVII століття для ризького і козацького рицарства не можуть бути нині їх правом, що в тих провінціях законодавство мусить бути те саме, що і в нас. Я вважаю ці перепони зовсім маловажними, тому що на Комісії ні ви, ні я не надамо їхнім претензіям ніякої уваги… Ваш тон начальницький зовсім пристойний, Петре Олександровичу. Хочуть вони писати свої «Накази» — хай пишуть, все одно не дозволимо їх читати на многолюдному зібранні… А ви, Григорію, будьте хоч трохи дипломатом. І Москва виросла не відразу, як каже чудова москвинська приказка… Ліквідувати за один раз малоросійську, ліфляндську, фінляндську провінції, якими управляють конфірмовані уряди, недопустимо. Їх треба поволі, легко приручати, щоб вони перестали дивитися, як вовки, в ліс.

Ваша величносте, — промовив Румянцев, — дозвольте зауважити одне: чекати слушного часу без усякої підготовки… Теплов, якого ви прислали мені на допомогу, — підкреслив не без іронії президент, — підказав, і я з ним згоден, що доцільно було б спершу замінити печатку запорізьку з написом «Славне Військо Запорізьке Низове» новою — з орлом і короною…

Катерина промовчала. За хвилину відповіла ухильно:

— Треба придивлятися до малоросів і поступово викорінювати їх настороженість до нас. Старшин задобрити грішми, а коли треба, то й тихцем відлупцювати, зрештою, здобути в них любов до себе. Графе, це ж у ваших силах!

— Але ж вони хочуть вольностей, — не вгамовувався Орлов, — і ці заразливі ідеї розповсюджуються по всій Росії!

Не будьте наївні, Григорію. Комісію я скликаю не для того, щоб проголосити скасування кріпацтва. Сама ж добре розумію, що поміщики скоріше встигли б мене повісити, ніж звільнені мною мужики врятувати…

Враз тихо прочинилися двері, до зали прослиз лакей. Він був збентежений, зляканий; зігнувшись у три погибелі, пробелькотів:

— Там, у більярдній, його благородіє… камер–юнкер Потьомкін… у нього обличчя у крові…

— Доктора Массо! — скрикнула Катерина.

…Розумовський проходив з ермітажу до парадного виходу повз більярдну кімнату. Крізь прочинені двері він побачив Олексія Орлова, що стояв з києм у руці, і спину Потьомкіна. Цієї миті Орлов різким ударом розігнав більярдні кулі по столу. Дві чи три вискочили за борт і загримотіли по дубовому паркеті, Орлов стукнув товстим кінцем кия об підлогу, крикнув:

— Шулер!


— Ваша світлосте, — долинув до Розумовського голос Потьомкіна, — я вимагаю сатисфакції!

— Потьомкін вимагає сатисфакції в Орлова?! Ха–ха! На тобі сатисфакцію!

Розумовський побачив, як Орлов схопив кулю. Чимдуж поквапився сходами вниз, та ще почув пронизливий зойк…

— Камер–юнкер уперше пішов ва–банк, — сказав сам до себе, вийшов у двір і гукнув машталіра.

Карета мчала Двірцевою набережною у бік Царициного лугу. Швидше, швидше до Батурина, тут душно… Ще нині накаже спорядити екіпажа, а завтра вранці — геть.

У віконце карети увірвалася знайома пісня, Кирило Григорович вихилив голову, наказав машталірові спинитися. Цієї пісні співали колись у Лемешах козаки, йдучи з гетьманом Данилом Апостолом у Кара–Калпакію до земляних робіт:

Гей запорожці, ви славні молодці,

Та де ваші коні?

Наші коні в царя на припоні,

А ми у неволі…

Вийшов з карети. Над рікою біля багаття стояли обшарпані козаки й співали невольничу пісню.

— Звідкіля будете? — окликнув.

Пісня обірвалася, здивовані землекопи озирнулися на вельможу, а один відказав знехотя:

— Бодай нам не казати, а вам не слухати, достойний пане…

Розумовський підійшов ближче, і тоді той, що знехотя відповідав, скрикнув, і обличчя, всипане ластовинням, проясніло.

— Ваша милосте, гетьмане ясновельможний!

— Був ним… — скрушно зітхнув Розумовський. — А звідки ти, що мене знаєш?

— Та я… — Козак відклав заступа, на якого спирався, витер руки об заяложені глиною шаровари, наче збирався з гетьманом вітатися. — Я колись джурою у батька Калнишевського служив, до Батурина до вас його супроводжував.

— Як же там кошовий мається?

— Здоровий, певно, дай йому Боже лебединого віку… Та я вже давно не в нього.

— А хто ж тебе послав сюди? І їх… — показав рукою на гурт змучених і промоклих до нитки людей.

— А–а, то довга байка, як турецька крайка, мотай, мотай і ще є… Не пошанувався. Язик — мій ворог. А батько отаман крутий норовом. Спочатку нагайкою врепіжив, потім за образу до гармати прикував, а там повернув назад до Титарівського куреня. То як курінний отаман Опанас Колпак став орельським полковником, мене зі собою взяв. Аргатом9 був я у нього, у зимівнику на річці Багатій. Але, як кажуть, біда сама не ходить, а кумпанію водить, бо їй нудно. У того Колпака, хай йому чорти сняться, небога, на моє лихо, проживала. Задивився я на Надійку, а воно, сердешне, й на мене. Зауважив це полковник, та мовчав до слушного часу. А прийшов наказ від кошового, щоб вислати до Петербурга на роботи всіх ледачих, розбишак та злодіїв, то він і мене під той аршин… А ці, — кивнув головою на побратимів, — з різних кінців, і з Гетьманщини чимало, а злодіїв, правду кажучи, не бачив серед них. Та нічого, до зими вернемося. А там або вкраду в Колпака Надійку і на Кальміус подамся, або ж на Січ. Батько отаман прийме, у нього таки добре серце…

Розумовський поник, слухаючи невеселу мову козака. Аж тепер відчув своє цілковите безсилля. Навіть цьому десяткові людей не зарадить, а що вже казати про цілий край…

— Скажу я Калнишевському, щоб він тебе…

— Боронь Боже! Я на нього не скаржуся. Сам завинив, бо пхався зі своїм дурним розумом не у своє. Повчати старших хотів, а то не годиться. Та ви не клопочіться, ясновельможний… я звичний. А на Січ повернуся сам.

Розумовський сягнув рукою до кишені соболиної шуби, вийняв жменю золотих.

— Візьми, козаче. Більше нічим допомогти не в силі.

— Ні, ні! — аж злякався сіромаха. — До таких грошей ми не звикли.

— Бери, бери. Вип’єте по роботі з товариством, душу зігрієте… — Він утиснув сторопілому козакові в долоню гроші й швидко подався до карети.

Машталір рвонув коні.

— Ну, слава Богу! — зітхнув на повні груди полковник Кулябка, побачивши на порозі своєї світлиці змарнілого від довгої дороги Павла Любимського. — А ми вже й не гадали… Килино, а подай–но нам щось до столу, — сказав служниці.

Придивлявся до Павла, похитував утішно головою.

— Минув Великдень, а тебе нема й нема. Малоросійська колегія давно вже свого депутата призначила — колезького радника Дмитра Наталіна та таку «Настанову» за підписом Румянцева ушкварила, що нам хоч з мосту та у воду… І ще ми запросили з Петербурга нашого Григорія Полетику, обіцяв — прибуде. Може, сядемо купно та якесь заперечення напишемо, бо ж уже видно, для чого збирають ту Комісію. У «Настанові» Малоросійська колегія просить, щоб уряд чимскоріш дозволив їй заводити в Україні якісь там камер–департаменти, провінційні суди, земські комісаріати, козацтво перевести до регулярних царських полків, поспільство з душ оподаткувати, а за права, хоча б наші — старшинські, ні слова, наче б ніколи і спомину не було, що давним–давно король Стефан Баторій дарував нам шляхетські привілеї, а Хмельницький універсалами їх затвердив…

Павло спокійно слухав полковника, що від хвилювання сопів і обливався потом, а коли служниця подала на стіл і Кулябка заходився припрошувати гостя, той підвівся, поклонився у пояс, мовив поштиво:

— Вельможний пане полковнику, вволіть мою і нареченої моєї просьбу, прийдіть на наше весілля.

Ошелешений Кулябка струснув головою: чи це йому причудилося, чи син хорунжого Антона Любимського стеряв розум від наук високих? Його кликали аж із Франції для розв’язання справ важливих, а він, немов хлопчисько…

— Яке весілля?

— Женюся я з Уляною Чинбарівною. Не дивуйтеся, оповіді нам вийшли, почалися М’ясниці, до осені хто зна, що буде, а Полетики ще нема. Тихенько відгуляємо весілля, а там і за діло візьмемося.

— Ну й часи надходять, — опустив руки полковник.

…У Лубнах готувалися до весілля, а з Петербурга мчала до України карета Розумовського. Весілля готувалося негучне, і подорож фельдмаршала теж була спокійна.

Попутник Розумовського Григорій Андрійович Полетика здебільшого дрімав і не грішив балакучістю навіть на ночів–лях, а Кирило Григорович задоволений був з того, що ніхто йому не заважає думати й сумувати. Проте присутність у кареті надвірного радника й перекладача з латинської та німецької мов в Академії наук була йому приємна. Все ж не сам…

Полетика напросився в попутники Розумовському того вечора, коли фельдмаршал повернувся зі Зимового палацу ображений царицею, зловтішений з нещастя Потьомкіна й пригнічений розмовою з Панасом Триниткою. Радий був з візиту Полетики, вволю наскаржився й охоче погодився взяти його зі собою в дорогу. Добре діло зробить. Якщо вже законодавчий маскарад охопив усю державу, то чому б Полетиці не переодягнутися у костюм депутата Комісії? Григорій Андрійович — знавець історії, людина вчена, та й родом з Роменської сотні Лубенського полку. Свій як не заплаче, то хоч скривиться.

Чим далі віддалялися подорожні від столиці, тим зеленішою ставала весна, з півдня віяли сухі леготи; та й дорога щодень твердішала; у гаях і на придорожніх деревах гаморили біля гнізд птахи, і цей радісний щебет розвіював поганий настрій фельдмаршала, розганяв з пам’яті гіркий осад образ і принижень, гоїв болючий слід у душі від зустрічі з обірваними земляками на царських роботах.

Так мусить бути… Мусить бути так, як є. Світ знає, куди мандрує, й ніякі людські пристрасті не в силі змінити його ходи.

Філософія фаталізму заспокоювала Розумовського. А зрештою, хіба він довго дивувався з того неймовірно щасливого випадку, коли його, лемешівського пастуха, понесла доля по європейських вершинах і дала йому знання, владу й становище? То нема чого дивуватися сьогодні, що багато втрачено, що не хтось інший, а саме його колишній гувернер Теплов так вигадливо помстився за те, що з волі гетьмана не побував на коронації Катерини. Чи вважав би Розумовський якоюсь надзвичайною подією те, коли б його здібний і вивчений син Андрій успадкував по ньому булаву? Ні. То для чого сушити свою душу жалем, що цього не сталося? Як мало статися, так сталося. Катерина замінила йому звання гетьмана фельдмаршальським, і, видно, мусило так бути, що парадну зустріч фельдмаршалові вчинив той же статс–секретар Теплов, що при всіх чиновниках розцілував його, вітаючи з підвищенням у чині. Розумовський навіть розчулився тоді, лише той грубіян Гришка Орлов зіпсував урочистість віршем із Євангелії…

— Лобза его же предаде… — повторив уголос Розумовський іронічне резюме Орлова, і Полетика, заколисаний їздою, розплющив очі.

— Ви щось сказали?

— Ні, нічого. Я сам до себе… Дрімайте, Григорію Андрійовичу, дорога довга.

У Полетики знову склепилися повіки, і фельдмаршал далі залишився сам на сам зі своїми думками.

…Уляна і Павло вінчалися у церкві Святого Афанасія на Мгарській горі перед Сисоєвим іконостасом. «Чому обличчя святих не святі? — думала Уляна, присягаючись бути вірною Павлові до смерті. — І чому вони такі сумні на моєму святі?» — «Чи встигнеш ти пожерти все, що витворили людські руки? — думав Павло, дивлячись на роззявлену пащу змія. — А може, впору зітнуть тобі голову ще не зачаті нині звитяжці?»

…Розумовський бажав самотності, та плин думок уже порушився, і йому спотребилося розмовляти, а що були вони з Полетикою давні знайомі та ще й ровесники — обом за сорок, — то особливих пардонів не конче треба було просити.

— Григорію Андрійовичу, прокиньтеся. Он уже й Україна. Краса яка, погляньте… А ви знаєте, мені недавно пропонували випити за чесних людей, і я відмовився. Скажіть мені, чи, взагалі, є чесні люди? Вибачте, так не можна ставити питання. Ви перекладали колись працю Ксенофонта10 про виправдання Сократа перед суддями. Скажіть–но, чи визнаєте ви за філософом рацію у тій його тезі, де він твердить, ніби талант завжди йде в парі з чесністю?

— Цілком. Бо всі вважають себе чесними. Я ще не зустрічав людей, які б не виправдовували своїх вчинків. Це роблять філософи, злодії, кати, політики — всі вони мають свій рівень таланту і своє трактування порядності.

— Тоді я можу виправдати й Теплова.

— А–а, ви про те… Розумію, Кириле Григоровичу, болить. Та не тільки вам. Але потіште себе тим, що є ще суд історії.

— Суд без суддів не існує, шановний приятелю. А судді будуть теж розцінювати все, в тому числі й суперечку Розумовського з Тепловим, стосовно своїх політичних потреб і за рівнем свого інтелекту. Ну, розберися, хто має рацію: Потьомкін, що пнеться на місце Орлових, чи Орлов, який побив Потьомкіна?

— Тут інша річ. Талант у них однаковий, чесність теж, а причина конфлікту — суперництво.

— Ні, ні, ви не спрощуйте сократівської тези, в якій виразно сказано: талант іде в парі з чесністю. Ха, яка дурниця! Політичний талант нашої імператриці справжній, а йде в парі з нечуваним єзуїтством. Який фарс! Німкеня посилає війська до Польщі на захист православних, своїх же православних тримає у рабстві, а короля Польщі Понятовського примушує оголосити її збройне втручання благодаттю. Історія розсудить… Розсудить так, як вигідно буде майбутнім суддям. А вони теж матимуть на що опертися — на силогізм Сократа, й проголосять загарбництво Катерини і прислужництво Понятовського актом чесності. Ні, даруйте, Григорію Андрійовичу, і хай мені вибачить Сократ, злочиннішої тези годі й придумати! А незабаром ми будемо присутні на великому видовищі чеснот — на Комісії нового уложення…

— Ваш скепсис, Кириле Григоровичу, для вас корисний: він заспокоює. Але нікому, крім вас, допомогти не може. Ви невдоволені, бо й важко нині радіти з чого–небудь, та не хочете визнавати того, що може принести хоча б дрібну користь.

— О, це щось нове! Я роздам селянам свої маєтки і зроблю дрібну користь.

— По–перше, ви цього не зробите. По–друге, цього аж ніяк не можна робити: нині не час для демократії. Республіканство віджило свій вік, а для нашої нації навіть шкідливе: нам треба розвивати своє дворянство, щоб чужому місця не було. І тому я думаю, що Комісія нам потрібна як трибуна…

— Грайте, грайте і ви ва–банк. Що ж вам іще залишилось?

…Весілля було тихе, негучне. І несподіване, як Павлове й Улянине кохання. Дружбував у Павла Сисой Шалматов. Був він сумний, хоч і багато пив. А люди розійшлися і подейкували, що сумне буде й життя молодих, бо на весіллі не було музик і п’яні козаки не валялися покотом на обійсті хорунжого.

Одразу ж після весілля Сисой попрощався з молодими. На Січ мусить: давно вже чекає на нього Калнишевський для роботи в Покровській церкві. А він чомусь забарився.

— А коли яка, не дай Господи, веремія трапиться, Павле, а тебе тут не буде, то не турбуйся: я повернуся, і волос не впаде з голови твоєї Уляни.

— Гаразд, Сисою.

…Села маїлися китицями яблуневого цвіту, молоділи ліси за Черніговом, а далі щораз ширше розлягалися степи і ниви, закожушені озиминою. Обличчя фельдмаршала пожвавішало, душу сповнили передчуття солодкого спокою серед рідної природи і лінива байдужість до всього, що діється довкола.

«Що ж нам іще залишилося?.. Я й справді роздам селянам маєтки, а мені вистачить царської пенсії. У батуринському палаці влаштую семінарію. Цариця дозволить, вона ж просвітителька. Дрібну користь… А сам задовольнюся малим. Чиї це слова — «вдовольнися малим»? Ага, того дивака Сковороди. І справді, чого мені ще потрібно? Для дочок великого посагу не треба, хай знаходять собі багатих женихів. Продам палац у Петербурзі і якось їх вивіную. Для синів вистачить і малого, хай живуть скромно. Я ж колись ходив у кобеняку…

Правда, я був сином лемешівського пастуха, а вони діти фельдмаршала. Кобеняк їм не підійде. Що ж, продам батуринського палаца. А семінарія? Обійдеться без семінарії. Сини зате будуть ученими. Це теж дрібна користь для народу. Може, й не зовсім дрібна. А куди я сам подінуся? Вибудую зимівника над Сеймом і разом з Катериною Іванівною… Чи ж вона захоче? Розумовська з роду Наришкіних, колишня фрейліна, гетьманша, жінка президента Академії, фельдмаршальша — в зимівнику? Ні, палац у Батурині залишу, а петербурзького продам. Це для дочок. Для синів — половину гадяцьких земель. А решту таки роздам. Таки роздам…»

— Кириле Григоровичу, чуєте, Кириле Гри… Погляньте, — перебив його марення Полетика. — Погляньте, що там робиться?

Розумовський виглянув з карети. Над селом, яким саме проїжджали, лунав лемент і плач жінок та дітей. Наказав машталірові спинити коней на краю сільського майдану.

У селі чинилося якесь дике свавілля. По обійстях метушилися солдати, виганяли з хат людей і виводили на майдан, де стояли офіцери й писарі з перами за вухами й товстими книгами під пахвами. Солдати вишиковували людей у довгий ряд, гарикали, штовхали у спини, писарі підходили по черзі до кожного — малого, старого, дужого чи каліки, — щось запитували й записували у книги, раз у раз викрикували прізвища. Записаних у книгу помічали по одягові вуглем і відводили набік. А на подвір’ях комісіонери записували коні, корови, реманент.

Офіцер помітив карету, підбіг до вельмож.

— Ваше сіятельство, генеральний опис…

— Іди пріч! — прикрикнув Розумовський на розгубленого офіцера і, взявши під руку Григорія Андрійовича, майже силою заштовхав його до карети.

— Генеральний опис Малоросії, — пояснив Розумовський Полетиці, коли коні рушили. — Президент Малоросійської колегії Румянцев управляє краєм…

— Генеральний опис перед закріпаченням, — зітхнув Полетика. — То чи ж я не маю рації, коли хочу відстояти на Комісії права нашого національного шляхетства? Щоб хоч його не захомутали…

— Маєте рацію, — тихо відповів Розумовський. — Свій хоч скривиться.

І подумав про себе: «Упало й на Україну, як іній на руно… Ні, немає сенсу роздавати маєтки: опишуть… Краще вже подавати ялмужну, бо ще є з чого. А це теж дрібна користь».

…Любимський ще далекий був від цього світу, ще, може, й не вірив, що він ось тільки–но назавжди поєднав себе з людьми, від яких збирався було утекти, можливо, не відчував повноти щастя й тривоги, а вже вслухався у мову Кулябки й Полетики, а вони говорили й говорили, і врешті він, збагнувши суть їхньої мови, підняв руку, щоб спинити їх велеречивість.

— Я проїхав, панове, тисячі верст, кинувши студії щонайменше на рік, бо повірив, що для важливої справи потрібен тут. — Голос його був тихий, здивований. — А ви мені говорите про дрібну користь… Я, зрештою, не вірю ні в яку Комісію, нічого вона нам не дасть. У придворному театрі готується вистава, на якій має бути присутній Вольтер. І тільки. Але як він уже туди запрошений — символ європейського розуму і якоюсь мірою історик нашого краю, то голос наш повинен звучати не по–жебрацьки, а трубно, як це личить народові, що має свою історію… Не перебивайте, полковнику, бо ви думаєте зараз не про те, що скажуть про нас нащадки, і не про те, на чому вони будуть вчитися, розгорнувши сторінку історії епохи Кулябки, а про бочки зі скарбом Наливайка чи про щось тому подібне… Ви говорите, Григорію Андрійовичу, про випадковість республіканства на Україні і на ґвалт ратуєте за зрівняння у правах козацької старшини з російським дворянством. Я розумію: у вас чималий маєток біля Погару. Але що це дасть людям, яких комісіонери виганяють на опис?

— А що кому дасть ваш крик? — схопився роздратований Полетика. — Може, дасть він волю тим, що нині описані? Що ви пропонуєте de facto, крім фраз? Я ж бо гадаю, що український шляхтич…

— Лубенський замок українського шляхтича Вишневецького зруйнував Кривоніс, пане Полетика… Ви питаєте, чого я хочу de facto? He дати зажиріти вам, панове старшини, не дати спокійно спати рабовласникам і не дати вмерти вірі людей, яких записано в рабство. Ви ж приготувалися до тюрми, де є гірші й кращі каземати, де є ще й вигідні тюремні посади.

Кулябка підвів обидві руки, як священик у царських вратах.

— Товариство, товариство! Хіба ми зійшлися сюди для сварок? Нам треба написати заперечення «Настанові» Малоросійської колегії і взяти його зі собою для прочитання на Комісії. А для цього потрібен час. Вам обом треба те заперечення написати, вам обом і їхати до Москви… Ой, гаряча ти голова, Павле! Я ж кликав тебе для допомоги. А тепер боюся, щоб через тебе та не запідозрили нас у лихих замислах…

Любимський холодно глянув на Кулябку.

— Кожен уряд, пане полковнику, що підозрює свій народ у лихих замислах, сам дає тому народові спосіб і знаряддя йти супроти такого уряду. І здається мені, він невдовзі піде… Ну, вибачте за гарячковість. Залишаймося кожен при своїй думці й берімося до спільної праці.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка