Роман Харків



Сторінка6/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Розділ шостий

Коли вже несила було ходити по казематі, коли втомилися очі вдивлятися у надщерблений камінь на стіні за маленьким віконцем, він ліг горілиць на нари і склепив повіки, а тоді замиготіли жовтаві пучки полумені свічок і вихопили з темряви обриси Сисоєвого іконостаса з блідими силуетами людських облич.

Їх було багато, і всі вони намагались протиснутися ближче до пам’яті, але незримий різець казематної ночі натхненно різьбив лише один рельєф. Силуети тьмяніли і зникали; рисочка за рисочкою відточувалося й проступало вперед утрачене рідне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тоді, коли лубенська дівчина випадково перетяла йому стежку у високій тирсі на Мгарській горі й туго і назавше заарканила біженця з рідної землі, спинила, прив’язала для радості й муки.

Різьбив різець овал лиця й ніжні впадини на щоках, і закрій усмішки на губах, і тихий погляд очей, спокійних і впевнених, виплітав товсту косу, перекинуту на груди, — вирізьблював на чорному іконостасі рельєф дівчини, яку наздогнав того самого дня біля руїн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втікала від захомученого дня у вільну ніч.

Павло сходив із висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височині, і кликали, і кликали: «Геть звідси!», а ноги вже торкнулися твердого ґрунту, а очі вже спіймали мить краси — і був то рідний ґрунт і рідна краса.

Він ще тоді не знав, що наступить новий день — примчить знову сивий кінь зеленою долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив’яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов’язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.

Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.

Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено–перемовлено:

— Я одружуся з тобою, Уляно.

— Вийду за тебе, Павле.

Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.

Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її — народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він — розумом.

І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її — Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака — заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі — її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари — частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну — її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.

То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них — поєднаних і вільних, — нахмарившись легенько журбою.

Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.

«Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по–іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці».

Ніч різьбить рельєфи…

Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені КиєвоМогилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!

Не щезають. Брязкає зброєю богиня Беллона, одягнена в пурпурові шати, хвалиться своєю силою богиня перемоги, рече: «Крепость моя і сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!» А Марс, обвішаний зброєю, стає враз таким жалюгідним, на коліна падає, благає: «Того ради тебе припадаю яве, да примеш мя, мужа, ко твоей державе». Та ось вибігає Бунт; роз’ярений, неприборканий, він обурюється: що трапилося з відважним Марсом? «Что се слишу, тошно і весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорікає всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджує бунтаря, він никне, ниціє, труситься і просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»

Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятішого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректорові, той розпливається у щасливій усмішці. Спудеї мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмішку: чому тихо в залі, чому не чути оплесків, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Зніміть машкари і покажіть пики!» — а машкари й справді треба знімати в кінці вистави, — і вже гордо позирає на публіку спудей класу богослов’я Михайло Щербак з Пирятина, знімаючи машкару Беллони, байдуже помахує личиною Марса гульвіса Данило Кулябка з класу риторики, а третій…

Новий рельєф на іконостасі…

Маски зникли, вирізьбилися контури обличчя спудея класу філософії Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неї і зрозумів страшний її сенс: приниження, ганьба і безвихідь. Актора розчавила роль, він ще не вийшов з неї. Бунтарська машкара валяється долі, вигляд лицедія пригноблений — Бунт упокорений.

«Бунт упокорений», — збагнув тоді Павло і розпрощався з юнацькими мріями, що вимарювали степ, і переправи, і гик орди, і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.

І здобув, і став високим — головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п’єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб’язком і марними виглядали земні пристрасті — бунт же упокорений! — переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.

Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: «Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе». «Гучна фраза», — спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив — вітцівського, дідівського, — змученого денним підневільним гаруванням і нічним галопом до волі. «Не мій це кінь», — сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім’їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п’єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.

Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний — як далі бути? Кидати все, за шаблю і — на Січ? Ні… А що?

Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі — ти нічого не порадиш. А може, ти, Михайле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю–французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…

А втім, не треба мені ваших порад. Там — Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?

Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають «тринди–ринди–триндиченьки, на болоті індиченьки», а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість — мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:

— Вольтер на вигнанні у Ферне6 працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.

— Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? — запитав Любимський.

— Так. Але що цікаво: концепція цього історичного дослідження полярно протилежна концепції «Історії Карла XII», що вийшла колись у Руані, маю на увазі місця, які стосуються України.

— Тут, очевидно, далася взнаки слабкість філософа — його пристрасть подобатися сильним світу цього, — мовив Любимський, спохмурнівши.

— А мені здається, — на губах Луї прослизла скептична гримаса, — що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навіть Хмельницький страждав комплексом неповноцінності: розбивши наголову польське військо, вже під Замостям, звідки видно було Варшаву, дав згоду на елекцію короля Яна–Казимира і присягнув йому. Ніяк не можу зрозуміти, чому він далі називав себе підданим короля, коли в того фактично не було вже королівства…

— Звичайно, вам це тяжко зрозуміти, — відказав Павло. — Як і нам. Видно, непроста то річ — творення нації і держави…

— Останній же ваш гетьман, Розумовський, — продовжував Луї, — дав Вольтерові всі підстави для розчарування. Яке неоригінальне і примітивне його турне по Європі по тому, як у нього відібрали гетьманство. У дворі могутнього Фрідріха Великого гостює екс–гетьман, якому в обмін на булаву дали пенсію в шістсот тисяч карбованців річно і маєток у Гадячі! Вольтер з явною іронією називає його в листі Кандідом7, а він, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подається до Франції, домагається аудієнції у Руссо — до Вольтера, бачте, не потрапив, — і, мавпуючи Катерину, пропонує філософові стати директором своєї власної бібліотеки на ренті Розумовського або ж переїхати до його гадяцького маєтку.

— Мені здається, мосьє Луї, що ви трохи несправедливі щодо Розумовського. Звісно, він не зразок державного керманича і міряти його аршином історію України не можна. Проте він людина насправді освічена і по–своєму, хай і пасивно, бажав добра Гетьманщині. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотів зберегти автономію України…

Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луї. Повержений Марс закинув за плечі бандуру й попрощався.

— Річ не тільки в Розумовському, — уперто провадив далі своє Луї. — Ваша нація не дає ні видатних полководців, ні високих світочів духу. А Вольтер схиляється і перед одними, і перед другими.

І тут прорвало Любимського — несподівано для нього самого. Француз теж не сподівався такого спалаху, він знайомий з мосьє Полем. Поль — раціоналіст, зовсім не вражений національною сентиментальністю, він сам не раз глузував із Данилових шароварів і жупана, в які той полюбляв одягатися по неділях… Що сталося, мосьє Любимський, що я повів такого?

Павло підвівся зі стільця і сперся обома руками на стіл, пронизуючи знавіснілим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував іноді, вважаючи, що має право на самобичування, — прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало іншого змісту, образило і кривдою, хтозна–ким заподіяною, ударило в саме серце.

— А твій Вольтер знає мою землю? — проказав крізь зуби. — Знає він той молочно–медовий коридор між Європою й Азією, яким проходив хто хотів з вогнем і мечем, залишаючи по собі попіл, руїни, шибениці й палі, беручи собі за своє і силу нашу, і совість нашу, і дух, і розум? Знає він, що лемеші ми перековували на шаблі, шаблями землю орали, що вічний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дітей докохати? А може б, його Франція давно знефранцузилася, якби її Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися і вчили, годувалися і годували, пили і поїли — усіх і вся! І бухало джерело достатку навіть тоді, коли землі не торкався леміш, а світло науки — душ людських. Нас убивали, нас навчали самоїдства, нас заманювали золотом і лівреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вільний дух, але ми є!

— Мосьє Любимський, мосьє…

— Світочів духа не бачите в нас! А чи ви знаєте, що дочка київського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацію французького двору, бо її муж, король Генріх І, був неписьменний? А хто розбив під Хотином Османа II — ви чули що–небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сірка — пострах блискучої Порти? А славу їх ми зі своєї добродушності віддавали в чужі руки. Філософ Яків Козельський, що висунув ідею суспільного договору і переклав вашу «Енциклопедію», працює секретарем у петербурзькому сенаті, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, що годує нині на вигнанні Вольтера!

Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…

Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво–Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар’єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна — краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов’язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..

Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:

— Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: «Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!»

— Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м’яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…

— Ні, дорогий, — Любимський не дав закінчити думку французові, — нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба — не фанатиків.

А коли залишився сам, сказав уголос:

Alea jacta!8

Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:

— О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…

Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу — Павло розплющив очі і зчудувався — знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В’язень повів рукою по очах — що за маячня? — рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:

Во ім’я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім’я Твоє, яко хліб наш насущний остави…

Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.

— …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…

— Святих молитов не знаєш, отче, — промовив Павло.

Чернець перестав бубоніти.

— А хто їх знає? — відказав. — Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш — архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…

— Ти хто такий?

— Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…

— Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?

— Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик — хрестом, рабин — талмудом, хлібороб — землицею, швець — дратвою, а цар — скіпетром? Чим же мені присягатися?

— Так хто ж ти?

— Я кат.

Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина — земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, — почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли–небудь підійти кат, але щоб отут — навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам’яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…

— Ти… ти прийшов мене вбити?

— О, якби–то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.

— Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?

— А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…

— Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її — ту дорогу?

— Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!

— Але ж ти тоді не мав би роботи…

— Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.

— Як ти тут опинився?

— Ти забагато хочеш знати, — блимнув кат більмами.

Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:

— Ти давно служиш за ката?

Питання прозвучало спокійно — без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?

— Ти насміхатися не смій, — застеріг. — Служба моя царська.

— А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.

Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:

— Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з’явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки — петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці — крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився — діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?

— Ні, ні, ти кат з переконань, — сказав Любимський.

— А ти чого хотів? — спитав по хвилині мовчанки чернець.

Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?

Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.

Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп’явся в обличчя в’язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку — зловісно, погрозливо.

— Тепер я бачу: ти — крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як — без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!

Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут–таки, у казематі.

— Слухай–но, — мовив по хвилі, — у тебе були жінка, діти?

— Були. А що?

— І ти після своєї роботи повертався додому…

— Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…

— Ну, а вдома… мив руки від крові…

— Як коли.

— Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…

— Як усі люди.

— А вони? Як вони?..

— Ет… — зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. — Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…

— Тобі платили за роботу?

— Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі — то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки — полтиник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них — по цілому карбованцю.

— Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?

— До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.

— Дай я подумаю…

— Думай, думай, а я поки що піду.

Загримотіли двері, й стало темно; безвихідь, як ще ні разу дотепер, здушила Павла. Він знову зажмурив очі й ліг, знову силкувався запалити свічки над іконостасом, щоб воскресити рельєф Уляни. Та не спалахнули пучки жовтого полум’я й казематна ніч не різьбила більше своїм незримим різцем людських облич. Усе витруїли більма ката–монаха холодним світлом болотних вогнів.

А з того місця, де перед тим висвічувався іконостас, долинали голоси людей, що не сіяли і не жали, а прийшли споживати виплекане чужими руками…

«Мосьє Вольтер, — почувся манірний жіночий голос, — податки в нас настільки скромні, що в Росії немає жодного селянина, який не їв би курки, коли йому захочеться. А з якогось часу в деяких провінціях надають перевагу індикам… І ще хочу поділитися з вами своєю таємницею. Я готую сюрприз моїм підданим. Уже другий рік працюю вдень і вночі над «Наказом», який дасть моїм народам нечувані у світі права й свободи. Я ж учениця покійного Монтеск’є і ваша теж… Боже мій, напоум мене сотворити справедливий суд людям за твоїм святим законом…»

«Скасування тортур? — долинає з гадючника голос начальника політичного розшуку Шешковського. — Конче треба додати до цього параграфа: «крім необхідних випадків».

«Про це і слухати не можна, Степане Івановичу. За допомогою тортур ніколи не досягнете об’єктивності дізнань».

«Приймати закони за більшістю голосів? — Це протестує князь Вяземський, генеральний прокурор і глава Сенату. — Але ж більшість голосів ще не підтверджує істини».

«Зате виявляє бажання більшості, — чується самовдоволення у голосі цариці. — Ви згідні зі мною, Микито Івановичу, правда? А яка думка прославленого поета Сумарокова про мій “Наказ”»?

«Я проти звільнення російських кріпаків. Цього робити категорично не можна. Малоросійський народ від тієї волі став нестерпний».

«Ваша величносте, — безцеремонне вривається голос Григорія Орлова, — чи не задалеко ви зайшли у своїй грі з французькими просвітителями? Послухайте, що вони говорять там, у Франції: “Велике щастя для людей, коли правитель — філософ, він бо знає, що чим більше сил набирає у його країні розум, тим менше у державі зла”».

«Шарман! Це Руссо!»

«Слухайте далі: «Держава, в якій громадяни не мають волі думок і стають на шлях рабства, втрачає свою велич і мусить загинути від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Тільки там, де громадяни вільні, де існують республіканські права…»

«Це слова старого Монтеск’є. Колись він був надто захоплений римською республікою. Якби філософ жив донині… Що ж каже Вольтер?»



«Усе, що я бачу, кидає зерна революції, яка прийде неминуче…»

«Вольтер збожеволів!»

«Ваша величносте, — голос Орлова тривожний, — чи ви знаєте, що “Наказ” у Франції заборонений?»

«Вилучити негайно його з повітових і губернських канцелярій!»

«Чи не пізно? На нерчинських срібних рудниках уже бунтують. Рудокопи домагаються в управителів царициних свобод».



«Тортури ще законом не скасовані, зловтішно шипить голос Шешковського. Бунтарям там уже виривають ніздрі».

«А в Кашинському повіті кріпаки відмовилися йти на панщину».

«Послати туди військо й бити канчуками! Пардон… Не набридайте мені з дрібницями, самі повинні знати, що робити… Микито Івановичу, ви наполягали на скликанні Комісії для складання нового цивільного кодексу. Беріть мого «Наказа» для керівництва — він для вас, не для черні. Скликайте депутатів від усіх станів… І думаймо всі й во славу собі приписуймо, що живемо для свого народу».

— Лицеміри, — прошепотів у напівдрімоті Любимський. — Але такими вони й мусять бути. Інакше не з’являлись би ми…

А тоді проступило з темряви добродушне й заклопотане обличчя полковника Кулябки. Таким бачив його тоді, коли у Страсбурзі, ще перед Комісією, читав присланого від нього листа.

«Любий наш Павле… Діється у нас щось незрозуміле, і ми, лубенське старшинство, просимо тебе, мужа вченого і до народу свого прихильного, покинути на час Францію і прибути до нас зі своїми порадами. Новосербію, Слов’яносербію, Слобідську Україну, п’ятнадцять сотень Гетьманщини і запорізькі землі по Інгул цариця об’єднала в Новоросійську губернію, козаків переведено в пікінери, губернатор Мельгунов насильницьки вербує цілі сотні до ландміліцейських полків… На Калнишевського надійшов донос, буцімто він провадить таємні переговори зі султаном. Аби нам ще Січ не втратити… А водночас президент Малоросійської колегії Румянцев наказав нам вислати до Москви на Комісію своїх депутатів, бо там має розв’язатися і наша доля. Одні кажуть не йти: мовляв, Комісія узаконить нашу неволю, та ще й підписатися примусять. А я думаю: може, це остання нагода обстояти свої права? Прибудь, голубе, допоможи нам, недосвідченим, скласти свого промеморіума на ту Комісію, щоб і користь була, і щоб не зарватися дарма…»

Відписував тоді Любимський Кулябці? Здається, ні… Зойкнула струною бандура — чи не Данилова? Почулося іржання коня — аж з–над Сули… Хтось корив його за байдужість — може, Луї? Весільна пісня бриніла — Улянина, і проказав він ще раз «alea jacta», і побігли дороги зі Страсбургу в долини тихих рік…

Глухо в казематі. А хтось водно підступно нашіптує й нашіптує голосом доброї неньки:

«Покинь дерзання, покинь життя… Одягнися в темряву… Одягнися в темряву… одягнися в темряву…»


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка