Роман Харків



Сторінка30/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Розділ п’ятнадцятий

Минали місяці й роки, а вісток з України не було: одного тільки листа від Василенка отримав Любимський три роки тому, в ньому лише кілька слів: «Не можу листуватися з вами, батьку, бо ніколи не перебуваю в одному й тому самому місці. Не знаю, коли побачу Христю й маму, але вірю, що побачу. І ви вірте, бо нічого іншого нам не залишається».

Вгадував Любимський долю зятя, а коли не отримав від нього більше жодного листа, зрозумів… І ниділа віра. А в уяві і снах зринала все та ж картина, яку сам придумав, та стала вона врешті мовби згадкою…

Виходить на поріг Сисой Шалматов — зодягнутий, з торбою за плечима, у руці тримає ікону молодої Богоматері, яку змалював колись з Уляни.

«Дозволь мені взяти її зі собою, Уляно».

«Йдеш, Сисою?»

«Йду… І ще раз прошу вас: ходімо на Тамань, там — воля».

«Немає волі на чужині. Будемо її тут виглядати і чекати на мужів наших. Бо ж прийдуть колись сюди, а не знайдуть нас. Не можна нам на Тамань».

«Зів’янете в роботизні».

«Діти виростуть».

«І їх — у неволю».

«Внуки будуть, правнуки, праправнуки. Тут будемо чекати, рости й визрівати. Не піде Україна з України».

Так дописувалася Павлова книжка.

А рукопис, привезений зі Самарського монастиря, лежав в університетській друкарні Йозефа Піллера. В Піллера були кириличні шрифти, зрештою, він видавав ілюстрованого часописа польською мовою «Zbiór pism ciekawszych, służących dla różnych narodów i krajów», в якому можна було б надрукувати хоча б найцінніші уривки з книжки, проте друкар не обіцяв нічого конкретного — «так, так, матеріал вельми цікавий, але на нинішній день не вигідний нам з політичних міркувань: тільки що перейшли через Львів розбиті костюшківські легіони, усе це дратує північного сусіда, Австрії не вигідно псувати стосунки з Московією, наша імперія послаблена після перемог Наполеона в Італії і таке інше, треба почекати, може, колись…»

До друкарні Ставропігійського інституту навіть не вдавався. Ще під час першої розмови в ресторації Жоржа професор Лодій розповів Любимському билицю, що більше на небилицю була схожа, проте вирішила долю друкування світських книг у Львові. 1788 року в друкарні Почаївської лаври вийшла «Книжиця для господарства» Івана Ленкевича з практичними порадами, та ось одна з цих порад під час волинських заворушень, що збіглися з вибухом Французької революції, дуже стривожила австрійських цензорів. Книжку почали виловлювати в селян, за неї карали тюрмою, бо припис консервування горіхів у гарнцях з піском цензура розшифрувала по–своєму: горіхи — ядра, пісок — порох, а гарнці — гармати… З великими труднощами вдалося Лодієві видати свій переклад «Моральної філософії» Християна Баумейстра у друкарні Ставропігійського інституту — книгу, необхідну для викладання філософії у Studium Ruthenum.

Летіли роки. Любимський вже й перестав навідуватися до Піллера, а книжка дописувалася з уяви: деякі вістки доходили з Московії, та подробиці можна було тільки домислювати.

А там…
Березневого вечора 1801 року військовий губернатор Петербурга фон дер Пален, віце–канцлер Панін і колишній фаворит Катерини II Зубов попросилися до зацькованого страхом Павла І, що заховався од світу в неприступному Михайлівському замку, на прийом.

— Ваша величносте, — промовив Пален, — нам стало відомо, що в полку, який вас охороняє, готується протицарська змова.

Квадратове обличчя імператора взялося синіми плямами, він пронизливо завищав своє «молчать, молчать!», але страх з кожною секундою добирався дедалі ближче до його свідомості, а коли пройняв усього, цар прошепотів безпорадно:

— Що робити… Що робити?

— Завтра заарештовані мною змовники стоятимуть перед вами. А нині звеліть зняти караул, я виставлю свій.

Павло І погодився і, заспокоївшись, міцно заснув. Посеред ночі до царської спальні увійшли два чоловіки в цивільному. Вони розбудили імператора і, коли той прийшов до тями, подали йому аркуша чистого гербового паперу.

— Пишіть зречення, ваша величносте, — сказали незнайомі.

Дикий вереск пролунав у царській спальні й раптом приглух, якийсь час було чутно хрипіння, а потім усе стихло.

У коридорі перед дверима спальні стояли змовники, між ними — юний Олександр. Почувши здушений крик, престолоспадкоємець зрозумів, що сталося, і його почала трусити лихоманка.

Барон фон дер Пален узяв Олександра рукою за плече, потряс, мов хлопчиська.

— Візьміть себе в руки, ваша величносте, йдіть до Зимового палацу й починайте царювати.

Зі сусідньої кімнати, почувши гамір, викотився Сенька Трещокін. Він скрикнув, побачивши біля дверей царської спальні знайомих вельмож; полум’я свічок, що їх тримали в руках змовники, освітлювало суворі обличчя, вигляд достойників був зловісний. Трещокін своїм блазенським чуттям вмить збагнув правду і, зареготавшись, почав перекривляти Павла І.

— Що накажете зробити з цією мерзотою, ваша величносте? — спитав Зубов у Олександра.

— Нехай живе собі, — відказав молодий імператор, який встиг уже заспокоїтися й відчути, що влада прийшла до його рук. — Блазні потрібні кожному кабінетові.

Цієї ночі не спав Зимовий палац. У тронній залі імператор Олександр писав свого першого ліберального маніфеста, а в коридорі біля ермітажу, видряпавшись на підвіконня, реготав у глупу ніч вічний блазень Сенька Трещокін.


А там…

На дзвіниці Преображенського собору вдарили разом тридцять п’ять дзвонів. Брязнув мідний шквал на тихі плеса озер, на розгойдане літніми вітрами Студене море і присмирив його; з хору дзвонів пробивався низький могутній звук Борисівського, він відганяв від себе дрібні й найдрібніші переливи менших сусідів, і вони розсипалися перлами довкіл, а дзвіниця, натхнена урочистим дзвоном, спиналася до неба й купала свого шпиля у блакитному серпанку.

З морської неозоріні до берега прямував білий вітрильник, на грот–щоглі лопотів прапор, і коли корабель підійшов на таку віддаль, що можна було на полотнищі розпізнати двоголового орла, ударили на вежах гармати.

На ніс судна вийшов у білій киреї й соболиній шапці імператор Олександр І. Соловецькі острови вітали його молодим маєвом лісів, плахтами соковитих галявин, ватрищами іван–чаю на узліссях і зеленкуватими очима озер.

Корабель пришвартувався. У супроводі архангелогородського губернатора Мезенцева й почту молодий цар зійшов на берег і попрямував до Святих воріт, біля яких у парчевих ризах і митрах стояли шанобливо схилені архімандрит і соборні старці.

Олександр поцілував розп’яття, яке підніс йому преосвященний, і тоді розчинилися навстіж ворота. У дворі стояла вишикувана у два ряди військова команда. Солдати привітали царя — взяли на караул, він пройшов крізь лаву, а дзвони били й нагнітали у фортечну кліть небесної синяви, і коли повітря так наситилося гомоном, що само стало лунким, як мідь, — стихло на дзвіниці, і цар подався до Преображенського собору на відправу.

Тоді з монастирських нір, казематів і келій повипускали — бо так наказав Олександр — усіх до одного в’язнів. Вони виходили — брудні, зарослі, страшні, та причепурювати їх не велено було: цар бажав навіч переконатися, чи справді така–то вже страхітна соловецька тюрма, що її протягом століть боялися всі: ті, які жили в землянках, і ті, що в палатах.

В’язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою — що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель–віщун.

Відправа давно закінчилася, а в’язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?

Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню — і, похваливши за порядок, мовив:

— Тепер покажіть каземати.

Поник архімандрит, бо аж сьогодні, коли випущено в’язнів на подвір’я, здалися йому ті ями надто страшними і, неповинний у їхньому існуванні, преосвященний Іона побоявся кари.

— Неподобне вашій величності зріти тьму кромішню і дихати смородом пекельним, — заблагав архімандрит.

— Веди, велено тобі, — нахмурився цар.

Він ходив із каземату до каземату, сопух запаморочив йому голову, купи нечистот, поряд з якими спали і їли люди, здавалися примарними, і, вражений витвором людської жорстокості, добросердий імператор розпорядився:

— Запечатати їх навіки. А тепер приведіть в’язнів.

Їх прийшло дванадцять — людей із підземелля, чорних, виснажених, у кайданах.

Олександр відступив на крок: люди ці здалися йому привидами; він переборов у собі огиду й промовив:

— Ви вільні. Я, цар Олександр І, дарую вам свободу. Розкувати їх!

Приречені вмирати у сморідних ямах, колодники не повірили спершу словам імператора й нерозуміюче перезиралися між собою, але солдати вже розковували на їх ногах і руках кайдани, а Олександр повторив слова помилування. Тоді вони впали на коліна і, плачучи, дякували своєму спасителеві.

Не вклякнули тільки два, і спитав цар:

— Волі не раді чи кривда ваша завелика?

Старець зі сивим волоссям, що спадало на плечі, й довгою білою бородою звів до неба очі, губи його беззвучно ворушилися, потім він глянув на царя і мовив зовсім недоречне:

— І згорить Москва за одинадцять років47.

Здригнувся імператор, чекаючи ще й віщування своєї смерті: це ж бо перед ним той прославлений Авель–віщун, пророцтв якого боялися насамперед царі. Олександр поквапився наказати архімандритові:

— Негайно відправити його до Петербурга. Він божевільний, і його місце не в тюрмі, а в жовтому домі.

Імператор скоса глянув услід пророкові, якого солдати виводили з подвір’я, потім запитав архімандрита:

— Чи правда те, що й досі живе тут останній кошовий Запорізької Січі?

— Він перед вами, ваша величносте. Не осудіть його, що не вклякнув, сліпий він, тож не бачить, що чинять інші.

Цар підступив ближче до старого похилого діда, що дивився перед собою чистими невидющими очима; на його зарослому обличчі влігся спокій, на губах теплився тихий усміх людини, що збагнула врешті сенс буття; старець був древній як світ — важко було вгадати його вік, і цар, засумнівавшись, мовив:

— Це неймовірно… Калнишевський уже тоді, коли його забрали з Січі, був вельми старий. З тої пори минуло стільки літ!… Ти й справді останній кошовий? — глянув недовірливо на дідугана.

— Я — Калнишевський, — відказав старець. — Розсерджений моїми прокльонами, Бог хотів, видно, щоб я вийшов з ями на світ Божий, та не зміг уже побачити його.

— Скільки тобі нині років?

— Сто десять, царю… Лебединий мій вік. А цілих двадцять п’ять відрахували мені потьомкінські дзиґарі в сій обителі. — Він сягнув рукою до кишені зотлілого каптана, витягнув срібного годинника й приклав до вуха. — Зупинилися… Видно, їм суджено було лічити лише дні моєї неволі.

— Ти вільний, старче. Можеш їхати куди хочеш. Навіть до Малоросії.

Мовчав Калнишевський. Воля… Десятками років вимріяна воля! Дочекався–таки. Він може повернутися до свого народу

«А який він, той народ, нині? Адже не бачив його чверть століття. Може, добре йому? Може, звик до неволі і не потрібна йому пам’ять про мене? А може, ярмо, яке я колись привітав хлібом–сіллю, промуляло до костей, і озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли й ні, то чи подобає колишньому отаманові Війська Низового ходити, жебручи, поміж колишніми запоріжцями? Ні, не можна мені повертатися в Україну…»

Сказав:


— Ви віддаєте мені те, що для мене вже не існує. Темницею став для мене весь світ, відкурликав я своє журавлине і в цій обителі готуватися буду до майбутнього життя.

— Якої відплати жадаєш за кривду, тобі заподіяну?

Неокупна моя кривда, царю. Окупитися вона може тільки свободою мого народу, який і я допоміг занапастити вольними і невольними гріхами своїми. Але ти її не повернеш. Тюрем не зруйнуєш, бо не обійдеться імперія без них. То прошу лише одного: звели побудувати на Соловках такий острог, щоб майбутні страждальці могли в ньому почуватися людьми, а не червами гнойовими…

— Правда твоя, — промовив імператор і звернувся до Мезенцева: — Давно ви вже повинні були це зробити… Встаньте, — кивнув колодникам, що заворожено дивилися на царя–визволителя. — Вільні єсьте.

А коли цар відійшов з почтом, Петро Калнишевський, намацуючи костуром дорогу, оповитий вічною темрявою, ви–йшов через Нікольські ворота на дорогу, що бігла у глибину острова і, вдихаючи запах молодого лісу, дивувався, що такою просторою стала враз його тюрма.
…На подвір’ї Соловецької фортеці кипіли будівельні роботи. Муляри зводили високі стіни, майстри перекривали поверхи, вкладали вікна й заґратовували їх, до малих комірок теслі заносили столики й лежаки; монахи помагали й знизували раменами, бо віри йняти не могли, що такою може бути тюрма.

Старий Соловецький монастир багато чого бачив, у бувальцях бував, а такого дива зріти ще не доводилося. Що це за час настає, що за дивний цар возсів на престол, коли за нього й колодники житимуть, як люди?

Чого тільки не зробили тут монахи своїми руками! П’ятдесят озер з’єднали каналами, воду пустили попід землю, і вона обертає млинове колесо біля Головленкової вежі, під Олександрівською горою плодоносять улітку яблуні, коріння яких огрівається теплом, що виходить з воскобійні; квас надходить по трубах просто до трапезної. Недавно монахи навіть кита спіймали і натопили з нього стільки жиру, що такої кількості ще не перепадало на душу монастирського люду; своїми силами відігнали від стін фортеці ворогів многих — є чим гордитися перед світом!

Чи ж то настав час пишатися тюрмою? Бо донині мало хто й знав у світі про міцні соловецькі каземати, про таємних колодників; а якщо й знали, то хто бачив? Невже це тепер буде виставлене напоказ?

А каземати позакривані, забиті навхрест дошками; як же бути монастиреві без них, коли ж то вони, а не що інше, виправдовували існування Соловецької обителі? Чи не загибіє вона, якщо колодники житимуть у палатах?

Сумнівалися монахи, а муляри зводили міцні стіни й замішували цупкий розчин, слюсарі кували замки з криці, а коли тюрма була готова — відлягло монахам від серця: інакша вона, проте надійна.

Вічний старець Кошовий — так його назвали богомольці — день–денно виходив зі своєї келії й кожного разу запитував у когось, показуючи києм у той бік, звідки долинав стукіт:

— Що там будується?

— Тюрма, старче.

— Ага, тюрма…

Він никав подвір’ям, постукуючи костуром по бруківці, наче шукав м’якого місця для своєї могили.

— А нових арештантів ще не привезли?

Привезуть, старче, не турбуйся.

Правда, правда, чей не стоятиме порожньою тюрма… Одного весняного дня Калнишевський почув, що слабне серце, достукуючи безмірно довгу лічбу його віку. Він вийшов на подвір’я, щоб востаннє надихатися на цьому світі.

Від Нікольських воріт долинали покрики, команди: когось там муштрували біля фортечної стіни.

Архімандрит Іона запитував прізвища прибулих, розпоряджався:

— До п’ятої камери, до шостої, до сьомої. Калнишевський зрозумів, кого привели, туск боляче стиснув слабе серце, він підійшов ближче до воріт. Його не проганяли.

— Звідки ви? — запитав.

— З усіх усюдів, — почулася відповідь. — Єсть тут і нерчинські рудокопи, й уральські ливарники — з найдальших закутий усея Русі святої суть тут!

— А чи є хто з України?

— Є, діду, — відказав молодий голос. — Адже не помер народ, то й має силу й відвагу постачати тюрмам в’язнів.

— Мовчати! — прикрикнув архімандрит.

— Звідки ти, нещасливцю? — спитав Калнишевський.

— Нещасливий той, хто боїться страждати за батьківщину, — почув старий той самий молодий голос. — Я з Полтавщини, пане кошовий отамане!

— Пам’ятають… Пам’ятають! — схлипнув Калнишевський, і костур випав з його рук.


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка