Роман Харків



Сторінка3/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Розділ третій

Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.

Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати їх: усе ще мав надію домогтися прийому в Катерини. Полковник Антін Головатий і Сидір Білий зосталися у Петербурзі — може, щось таки вициганять у Потьомкіна, а йому, Калнишевському, хай би допоміг бог у Москві.

Цариця справила вранішній туалет, вчасно послала на місце страти Пугачова милостивого наказу і заходилася купати леді Мімі й сера Тома. Придворні повідомили отамана, що цариця зайнята своїми улюбленими собачками, а увечері прийматиме дворян. Отаман повернув коня від поспіхом збудованого дерев’яного палацу і квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.

Гомоніла Москва, на шпиці ешафота ще стриміла голова Пугачова; Калнишевський покидав місто радості й печалі квапився до заметених снігом степів.

Біля замкненої церковці Симеона Стовпника стояла на морозі дівчина, закутана в жупан, і напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дівчина була нетутешня, з одягу було видно, що з України. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись із сідла:

— Ти хто така?

Вона підвела на нього повні непевності й тривоги очі — козацький одяг і мова кошового додали їй спокою, — сказала тихо:

— Уляна я… З Лубен.

— Куди ж ти йдеш, небого?

Дівчина опустила голову, ледь чутно мовила:

— Щасливої дороги вам, батьку…

І він поїхав. Рипів сніг під копитами буланого аргамака, волохата кирея сивіла від паморозі, бралися вуса льодом; за мостом учепився щік колючий вітер, свистів у вухах, і у свисті тому вчувалося отаманові те саме питання, що задавав його незнайомій дівчині: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»

Вітер був настирливий і прискіпливий, він без угаву повторював своє питання, ніби хотів помститися вершникові за те, що той завжди цікавився людськими дорогами.

Але ж і його питали. Здебільшого це не бентежило отамана, відповідав гордо і впевнено, а іноді й карав за цікавість, коли для доброго, як йому здавалося, діла мусив іти на порахунки з власним сумлінням; а бувало, й відмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.

Та один тільки раз заболіло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе він не вмів чи не міг.

«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дійшов. Не побажав ніхто, та й Господь не дав тобі ні лебединого віку, ні журавлиного крику… Аби те твоє віншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».

Триста козаків спровадив тоді Калнишевський до Москви на святкування царициної корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Її знудили бали, урочисті обіди, французькі спектаклі. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсім провалився. Кортеж, що представляв тріумф Мінерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобуває перемогу — над матушкою, яка тільки–но вдягла корону на щастя своєму народові? А театр ляльок просто–таки налякав людей: від голови, що говорила, юрба в паніці розбіглася, старі москвичі твердили, що тут не обійшлося без нечистої сили.

Придворні і сам камергер Григорій Орлов ще мали надію на козацькі герці, які повинні б повернути добрий настрій цариці.

Калнишевський вишикував запоріжців батовою, і рушили вони, забарвінні й парадні, до підмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний поміст, на ньому — оббитий золотом фотель, над фотелем — алажовий балдахін, у фотелю — імператриця, біля неї — камергер Орлов, підтягнутий, високий, у білому мундирі й білих рукавичках.

Отаман зупинив козаків і враз відчув, що його воля і владність, наче невірні подруги, перейшли до людини в білому мундирі й не хотіли вертатися.

Він скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем літали запоріжці, чуби звивалися на вітрі, шаблі викрешували іскри, козаки підкидали догори шапки і стріляли в них з мушкетів, переповзали на галопі попід кінські животи; цариця плескала в пухкенькі долоні й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пісні, то дзвону шабель; її бажання сповіщав кошовому Григорій Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отаманові білою рукавичкою — і кінь Калнишевського, наче зрозумівши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслід джура: «Куди їдеш?» — не знав; та й не розпоряджався він тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що він прив’язаний незримою ниткою до обтягнутої білою рукавичкою руки царициного камергера.

Кінь опустився на передні ноги, Калнишевський зіскочив зі сідла й побачив у руці Орлова золотого ордена на червоній стрічці. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запоріжжя, цариця — рідна мати; кошовому дарують ордена, він буде першим кошовим, що носить царського ордена, і ця відзнака дасть козацтву привілеї.

Злегка кивнув рукою Орлов — і впав Калнишевський на коліна зі словами:

— Хвала тобі, покровителько наша!

Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.

Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.

І раптом джура спитав його:

— Куди йдеш, батьку?

Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.

Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.

— В каре! — скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.

Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..

Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам’яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.

«Куди йдете, козаки?»

Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп’є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок–підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин — то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки–но виглянуло, а намулистий брід уже грасують коні, і бурхає чорна жужма з–під копит — то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.

«Куди ви їдете?»

Лине вслід за ними затужений хлоп’ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу–річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.

«Дайте тютюну…»

«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обідраний?»

«А куди ви їдете, панове молодці?»

«Де Луг–батько і Січ–мати!»

«Візьміть мене із собою…»

«Нехай тебе задні візьмуть».

А останнім їхав сотник, і пастушок таки побіг за ним — і череду, і матір покинув, — сотник узяв його в сідло, мов бранця.

«Хочеш бути джурою в мене?»

Бігли роки, бігли коні, метушилися люди на великій землі, кожен хотів узяти її багато, а діставалося рівно стільки, скільки міг собою закрити; ріс молодий джура, мудрів київський спудей, мужнів козак, владності набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його під коліна й наказав знову джурою бути, і всіляко було джурі — як козакові Панасові Тринитці в кошового отамана.

Обвішаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий і настирливий джура…

Завихорив вітер, скрутив у джгута снігову завію й ляснув старого царського джуру боляче по обличчі, схарапудився кінь і пішов клусом, а хтось іззаду — патлатий нечоса в білих рукавичках — кричав навздогін:

— В каре! В каре! В каре!
Наступного дня після страти Пугачова Павло Любимський зайшов до аристократичної остерії у Китай–городі. Замовив вина і, зрідка підносячи кухля до вуст, неспокійно поглядав у вікно. Коло зімкнулося, залишився один вихід. Сюди повинен зайти француз — юрист Шарль. Учора зустрівся з парижанином перед Кам’яним мостом. «Спробуємо, — сказав Шарль, — коли є така потреба. Пашпорта можна виробити в посольській місії».

Парадокс: колись вирушав із Франції шукати свою батьківщину і, знайшовши її, до тієї ж Франції утікати мусить. Але тільки на цю країну надія. Вона бубнявіє революційною мислю, як брость у березолі.

Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному місці ніколи не повторюється одне й те ж. Тут, у цій остерії, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обійтися добре. Аби тільки Шарль скоріше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волі.

Крізь вікно видно на тому боці вулиці низький кам’яний будинок. Там живе історик Гедгард–Фрідріх Міллер, автор багатьох праць з історії Московії, Сибірського царства, а також козацтва. Тепер він пише президентові Іноземної колегії

Микиті Івановичу Паніну «Роздуми про запоріжців». Новиков вважає цю працю прокурорським актом. Невже так скоро — відразу після турецької кампанії — уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…

Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: «Чому його ще нема?» — пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.

«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?»

Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.

«А що, вже з’явилися оди, присвячені нашій благодійниці?»

«Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві «Апостола», серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: «Коли б хто–небудь копнув п’ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?

Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.

«Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови».

«А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках — не хвилюйтеся, почерки розмаїті — блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…»

Будинок Міллера надто скромний як для офіційного придворного історіографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, історикові змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлітню історію козаччини.

«Чужинцю, ви брехун!»

Це було пізніше, тут, в остерії біля стіни Китай–города…

«У Києво–Могилянській академії до французького класу приймаємо… є вже претендент».

«Чи не можна дізнатися, в яких академіях або педагогіумах учився оний?»

«Можу сказати. Це ієродиякон серб Арсеній Малкович. У Страсбурзі студіозусом, правда, не був, проте він виграє перед вами офіційним документом опінією похідної канцелярії про добропорядну поведінку на військовій службі».

«А крім документа він має що–небудь — отут?»



Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобі звелено німувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.

«Ваша поведінка в моїй присутності цілком підтверджує запевнення інспектора про вас. Сьогодні нам потрібні, передовсім, благонадійні люди. Її величність, ось звольте поглянути, надіслали листа. «Хай дітей не посилають до іноземних училищ, бо там вони розділяються на два класи, однаково шкідливі суспільству: одні явні безбожники, інші ж лицеміри».

«Досить, ваше преподобіє. Про лицемірство вам варто б помовчати… «А як з’явиться між вами свій пророк, мусите вбити його». Пам’ятаєте, з П’ятої книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звідси під приводом надання вищої посади при дворі. Сковороду не запросили, зате широко відчиняєте двері блюдолизам і невігласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такі мислителі, як ви».

О, пішов димок з димаря. Придворний історіограф гріється… А Шарля нема…

Думав загубитися в Москві, на Україні далі вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор університету Приклонський мовчки вислухав, спідлоба глянув на Любимського й подав йому папір з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що підозрюється у крамольних писаніях на шкоду вірі й отечеству, посад не давати, а сповіщати негайно до поліції про його появу». Директор підійшов до книжкової комоди, вийняв аркуша і прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбійниками і душогубцями. Одягнуть на них волосяні свити й примусять їх у монастирях носити воду».

«За читання таких писаній, — директор дивився повз Любимського, — ми веліли шмагати спудеїв посполитого стану різками по голому заді, синів дворян — лінійкою по штанях. Для вас приготоване дещо інше. З Богом, з Богом, юначе!»

Димок уже не куриться. Може, історик Міллер вибирається до цариці до Коломенського? Або ж зайде до остерії на філіжанку турецької кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тоді. Але ж ні, на тому самому місці ніщо не повторюється.

Любимський сидів уже колись за цим самим столиком. Більше року тому. Швейцар відганяв від дверей аристократичної остерії людей простого стану. Павлові ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Він присів і замовив обід. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панів. Один — низький, високочолий, з великою квадратною головою — старий уже, другий — молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комір коричневого сурдута.

Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.

— Давно з Петербургу? — спитав квадратоголовий.

— Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти… .

— Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво — видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, «Живописцем». Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, — він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, — ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: «Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!» Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють і цього вашого журнала.

— Пане Міллер, — відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. — Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут — мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі «Всяку всячину» Козицького — нею опікується сама цариця, а та «Всячина» дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.

— Я б не сказав, що «Всяка всячина» тільки медом мастить…

— Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: «Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…»

«Це ж Новиков! — зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. — Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового уложення…»

Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:

— Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!

— Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен–давна вільний південь… — Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по–німецьки: — А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім’я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…

Ого! — Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. — Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати — як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об’єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв — дезертирів і злодіїв, — яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.

— Брешете! — пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: — Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч–о–пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?

Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.

— Яке нахабство, — прошепотів історик. — Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…

— Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.

Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.

— Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, — звернувся Мілер до Новикова, — про розгнузданість цього люду, позбавленого будь–якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.

— Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.

Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.

У земському дворі його тримали недовго. Обер–поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:

— Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. — Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: — Пан Міллер до самої цариці вхожий!

Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…

«Павлику, Павле!..» — «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».

Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві — його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:

— Я до ваших послуг…

Любимський зам’явся. Він побачив Новикова іншим — зляканим. «Живописець» закритий, а тепер — Пугачов…

Миколо Івановичу, промовив, я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій «дискусії» з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал–ад’ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…

— Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?

— Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.

— Навіщо це вам? — неохоче відповів Новиков. — Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: «Ви кличете до бунту». До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачова. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.

— Шкода, що відступаєте, Миколо Івановичу. В Росії є і Хераскови, і Сумарокови. А Новикових не густо.

— Я не відступаю. Я тільки побачив, що нічого вдіяти не можу, а себе і сім’ю свою погублю. За панування самодержців важко що–небудь писати: усе стає таємним, крім брехні. Здавалося, освічена імператриця, «Наказ» на підставі праць Монтеск’є, Комісія нового уложення… А то… Всі вони собаки, на яких начеплено європейські намордники, та собачі натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонів — не знаю. Але мушу знайти місце, де б я міг зібратися сам зі собою зі своїми думками й відповісти на безліч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?

Любимський не відповів. Розкланявся, а на порозі повернувся, сказав:

— Проклався вододіл у нашому суспільстві, і людність топче дороги врізнобіч. Одні йдуть уторованим легким шляхом — до неминучої безодні, якої, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що їсти, а сумління їх не мучить, бо його в них немає. Інші протоптують тільки п’яді, вони голодні, вони горді своєю совістю, проте мусять сходити зі шляху або ж падати. Але ті п’яді нового шляху вони таки протоптали, і від останнього дюйму підуть інші. Спасибі вам скажуть люди за першу п’ядь чесної і першпективної дороги.

Біля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловік. Його обличчя не було видно, він заслонився газетою «Санкт–Петербургские ведомости».

«Шпик, — зрозумів Любимський. — Тільки за ким шпигує: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульної сторінки — газета стара як світ. Він тицьнув у неї пальцем, продерши дірку, і сказав сторопілому конфідентові:

— Давно студіюєте це число? Радив би вам купити свіже, коли маєте таку звичку — читати газети коло під’їзду славного журналіста Росії.

І пішов, не оглядаючись.

«Скільки їм платять?» — подумав тепер Любимський. Цієї миті він звернув увагу на чоловіка, що сидів за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цікаво, скільки він отримує за свою собачу службу? Підійти і спитати? не дурій, Павле… А може, він це робить з переконання? Адже їм втовкмачують, що вони оберігають народ від кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?

«Павлусю!»

Усього міг він сподіватися, тільки не цього сповненого тихої туги й болісного кохання поклику, що долинув з церковної паперті зойком обірваної струни.

«Уляно! Що ти тут робиш? Звідки взялася?»

«Сама не знаю… Я довго йшла і їхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла їм відповісти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вірила, що знайду тебе. Мусила сказати тобі те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобі було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син — то він тож буде Любимський і виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»

Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за поліцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди мені тепер іти?

…Куди ти йдеш, чого тобі ще треба? Та й справді… Голова Пугачова дісталася не мені, а я ж її ловив під Оренбургом. Вона тут, у Москві, на рожні стирчить і синіє від морозу, снігова пороша присипає очі, в яких назавжди згасли пориви і жадання. Перейняла її у мене сама імператриця й хоче дати щось за те в заміну. Тому я йду.

Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нині вже його немає. Вчора Прометей був ще закутий, нині — розкутий. Як у Есхіла: «Вогню він сяйво смертним дав й за гріх оцей повинен кари від богів зазнати, щоб научився Зевсові коритись». Щоб ми навчилися коритись…

Але я йду.

Цариця у Коломенському, за Москвою. Приїхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим її суперник. Суперництво — ризиковна річ. Його оцінюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знає цей кошторис, тому надає йому такої великої ваги.



Цим разом суперник отримав гіршу плату. Цариця, напевно, вже спокійна, і я йду до всесильної по свою лепту.

Я йду, бо мене жене страх. Я ненавиджу її, але простягаю до неї руку, бо мені страшно. І зі страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнірським: «Я — солдат».

Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцілувати ручку. Я зневажаю вас, імператрице, ви жорстока й підступна, але я по–підлабузницьки мружу очі, вірнопіддано дивлюся на вас, щоб ви навіть не здогадалися про мої думки.

Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маєток з кріпаками, а я за те ціле життя, зневажаючи вас, цілуватиму вам ручку й буду їсти з вашого корита.

Цариця зайнята. Вона купає своїх улюблених собачок леді Мімі й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мімі й Том подружжя? І було весілля? Боже, як кумедно!..

Почекати? Хоч і вічність, мерсі за таку честь. Але прийміть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще ніколи нікому зла не робив. Я тільки чомусь ціле своє життя боявся й тому тремчу тепер біля царського порогу. Бо я молодий і мені треба жити. Я ж нічого не вмію, не здатний навіть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душі ненавиджу тиранку. Полковник Синельников — антимонархіст. Тс–с–с…

У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Ні, ні, я не надто захоплююся, я тільки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Мені доручено переселяти греків до Малоросії? А вони цього хочуть?.. Ні, ні, я тільки подумав, я цього не спитав. Ваша величність не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумію — переселяти греків. Греків треба переселити з Криму до Малоросії — і все. Це ж так зрозуміло і просто.

І милістю не поскупитеся? Я падаю до ніг, я уже впав, бачите? Хвала тобі, покровителько наша!.. Які ж бо милі леді Мімі й сер Том! Ваша величність сама їх купає? Це справді зворушливо… І Вольтер про них знає? Щасливі Мімі й Том! Про мене Вольтер і не чув… А мосьє Дідро бачив їх на власні очі? Правда, він ще бачив і Пугачова в клітці. Ви цих думок не почули… Ні, ви цих думок не чули! Які милі Том і Мімі! Том… Мімі… Том… Мімі…

Прокляття! Куди котишся, світе фарисеїв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звільнить мене від святенництва? Нас так багато, воістину чесних людей, а ми забагнюємося блювотиною тупої і каригідної покірливості. Куди ми йдемо?!


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка