Роман Харків



Сторінка29/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Розділ чотирнадцятий

Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.

Капністові було не до кореспонденції: Петербургом лихоманило.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — лунала команда на Сенатській площі: з ранку до вечора муштрувалися тут полки, цар Павло І особисто подавав команди, цар не знав і знати не хотів кращого способу управління державою, ніж муштра; рота за ротою щоденно проходили повз нього, імператор пильно приглядався до облич солдатів і офіцерів, а коли на якомусь не прочитував ревної й безоглядної вірнопідданості, кивав пальцем фельд’єгерям, що стояли обіч біля чорних кибиток, і показував на когось там у військовій лаві. Наказ виконувався цієї ж миті: жертву хапали на очах у царя, запихали до кибитки, й зникала вона зі Сенатської площі назавжди.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — казилися цензори, викреслюючи все, що могло читатися двозначно, слова «громадянин» і «батьківщина» були заборонені, бо їх вживали французькі революціонери, підозрілі рукописи авторам не повертали, їх передавали до Таємної канцелярії, неблагонадійні автори — ать–два — марширували до Сибіру, а в друкарнях верстали здебільшого військові статути й циркуляри.

— Ать–два, ать–два! — викрикував Трещокін, маршируючи тронною залою вперед і назад перед царем і достойниками; імператор плескав у долоні до такту, плескали й вельможі, цар реготав, і вони сміялися теж; іноді Павло І показував пальцем на котрогось із сенаторів, і Сенька тут же починав наслідувати його голос. Ніколи Трещокін не був ще такий потрібний і сильний, його блазенське звання стало вищим від найвищого дворянського, тож заздрили йому графи й князі, бо настав золотий вік блазнів.

Ать–два, ать–два!..

З парадного входу Камінного театру вийшов Капніст. Він сторожко роздивився по боках: з того часу, як театр поставив його «Ябеду», Василеві Васильовичу всюди ввижалася фельд’єгерська кибитка, він картав себе: ставши нарешті вище за страх, до кінця здолати його не міг. Ті кибитки вдень і вночі шастали вулицями Петербурга, постійно нагадуючи людям про примарність їхнього вільного існування, бо горе тому, біля кого вона зупинялася; і Капніст не міг позбутися жахкої думки, що Радищева везли такою ж кибиткою до Сибіру.

Слуга здирав з дошки афішу — п’ятої вистави «Ябеди» не буде: сам імператор заборонив.

До цього Капніст був готовій. Він зі самого початку, як тільки зважився віддати до цензури п’єсу, не покладав великих надій на успіх. Проте таки зважився, бо ж усвідомив для себе, що тільки через театр можна найефективніше донести до людей просвітницьку ідею, збудити думку. І вдалося. Вірнопідданська присвята найсправедливішому монарху, що своїм скіпетром вражає злодійство, наклепи, хабарництво, зробила своє: цензор подав рукопис самому імператору, марнославний Павло І прочитав лише присвяту й дав дозвіл на постановку.

Народ сунув валом, квитків не вистачало, студіозуси на гальорці влаштовували овації. Поліція стривожилася, до царської канцелярії посипалися доноси: мовляв, Капніст висміяв не якихось там Кривосудових і Хватайків, а всю державну систему — радищевська крамола знову виповзла із тайників.

Перед початком четвертої, останньої вистави глядачі зауважили, що портьєри в царській ложі розсунуті — знак, що прийде дивитися виставу сам імператор.

Заходили навшпиньки, тихо всідалися та все поглядали на ложу. Цар не з’являвся, відлягало на душі і в автора, і в акторів, та ось перед самим підняттям завіси вкотився до ложі відомий царський блазень у порфірі й ковпаку. Передні ряди заворушилися: царя нема, але ж прийшов замість нього його двійник, невідступна царська тінь, уособлення імператора — треба ж якось зреагувати на його появу. Хтось нерішуче підвівся, хитнувся весь зал, одні вставали й зразу ж сідали, інші заклякали в напівзігнутих позах, а блазень стояв у ложі й вичікував, поки йому буде віддана належна честь, бо знав, у кого в цю мить перевтілився, а коли весь зал стояв на ногах, він сів. Тоді піднялася завіса.

Актори, спочатку скуті, щораз більше входили в ролі, у залі вже забули про те, що в царській ложі сидить імператорська тінь, народ плескав і реготав, та ось вийшов на сцену Хватайко й проголосив:

Бери, большой тут нет науки,

Бери, что только можно взять,

На что привешены нам руки,

Как не на то, чтоб брать?

Трещокін заслонив розчепіреною п’ятірнею обличчя і проказав, лукаво усміхаючись:

— Хе–хе… Які ж падлюки!

У залі стихло, а він повторив те саме, його слова підбадьорили акторів: нехай то і блазень, але ж царський, і вистава йому подобається…

Вистава підходила до кінця, зал аплодував, заохочена успіхом акторка, що грала служницю Анну, у фінальній сцені вигукнула в зал з надривом:

Жить ябедой и тем, что взято, —



То и свято!

Коли в залі стихло, Сенька Трещокін відвів від обличчя розчепірену п’ятірню і вже не лукаво, а злобно посміхаючись, покивав пальцем акторам, що кланялися публіці:

— Ну й падлюки ж ви… Крамо–о–ольнички!

На другий день до театру принесли указ царя про заборону вистави.

…Капніст ще раз оглянувся й звернув у бік Адміралтейства. Що тепер робити? Після найвищої заборони можна чекати всього. Павло І забажав подивитися виставу сам. Сьогодні актори гратимуть в ермітажі. Що буде завтра?

І цієї миті Василь Васильович відчув, як страх покинув його. Раптом. Наче й не було його ніколи. Адже сталося те, про що мріяв усе своє життя. Він викресав у собі мужність справжнього письменника і віднині, що б з ним не сталося, не буде більше заздрити геройству Радищева і Новикова, не дорікатиме більш собі самому за те, що сміливцем єсть тільки на словах. Капніст збагнув, що сам став у ряд тих, перших, і з того ряду ніхто його вже не викине, і гордий став за себе, і лячно тепер стало від думки, що міг отак усе життя тинятися по літературних загумінках і відійти зі світу безславно, не принісши жодної користі людям. А тепер хай діється господня воля. Він, Василь Капніст, у найчорнішу ніч зважився засвітити смолоскипа, і якщо цей спалах був навіть дуже короткий, все ж довів, що не всі сплять уночі.

Біля Адміралтейства Василь Васильович зустрів Карамзіна. Знав, що літературний метр перебуває у Петербурзі, бачив його на першій виставі «Ябеди», але Микола Михайлович не побажав зустрітися з автором. Може, через образу, а скоріше — надто галасливий успіх комедії примусив його триматися на обережній віддалі. Тепер не було куди подітися, Карамзін привітався.

Чи знаєте ви, — спитав він, — що Радищеву дозволено вернутися до столиці?

Це питання, на думку Карамзіна, повинно було стати містком для порозуміння між ним і Капністом. Але Василь Васильович не бажав порозуміння.



Радищев повертається. Усе можна перетерпіти заради правди. Повернеться і Новиков, і їхні твори дадуть проріст і плід. Чи ж це не варте жертви?

Здивований байдужим виглядом Капніста, Карамзін повторив:

— Ви, мабуть, не почули: Радищеву дозволено…

— Хочете сказати, що звільнилося місце на засланні?

— З вами неможливо розмовляти, — промовив Карамзін і, не прощаючись, пішов своєю дорогою, гордо несучи голову.

Василь Васильович перейшов на Невський прошпект і звернув у завулок. Йому треба зайти на пораду до давнього друга Максима Парпури, директора друкарні медичної колегії. І аж тепер згадав про листа, якого більше ніж тиждень носив у внутрішній кишені сурдуту.
На другий день після свого приїзду до Львова Павло Любимський подався розшукувати професора Лодія: тільки він зможе хоч що–небудь допомогти йому в чужому місті.

Павло поволі впізнавав Львів. Він вийшов Краківською вулицею до краю Ринку, захаращеного торговими ятками, що тулилися одна до одної і від найвищих, які присунулися ледь не до самих кам’яниць, залишаючи тільки вузькі проходи для пішоходів, щораз маліли, спадаючи каскадами до квадратової буди магістрату з надщербленим остовом розваленої ратуші, й були наповнені відповідно до своєї висоти крамом — від соболиних шуб, парчі, єдвабів до іржавих підків та ухналів. Ринок кипів гамором — кожен крамар запопадливо запрошував до себе покупців, вражала вавилонська багатомовність львівського люду, і подумав Любимський, що зі своїм знанням мов він тут не пропаде і навіть потрібен буде. На Ринкову площу не виходив: університет мав бути десь тут, на Краківській… а ось і він — старий монастир тринітарів, нинішня львівська альма матер.

Професора Лодія зустрів у вузькому склепінчастому коридорі — він саме вийшов з аудиторії, відчитавши лекцію. Назустріч Любимському йшов молодий статечний чоловік у професорській мантії, про якого знав лише те, що він родом з Угорської Русі, вчився у львівській греко–католицькій семінарії, потім подався до Петербурга по знання і якийсь час перебивався там на службі інспектора торговельної школи, а 1787 року його — найздібнішого колишнього вихованця семінарії — прикликали до Львова і він зайняв кафедру теоретичної і практичної філософії у новоутвореному Studium Ruthenum.

Лодій впізнав Любимського відразу, ніби вчора з ним зустрічався.

— Ви тут і досі, пане Ваттелю? — запитав, привітавшись. — Не поїхали тоді до Московії? Та й добре, що не поїхали, нині можна вам уже вертатися додому… Чим же займаєтесь у Львові? Пам’ятаю, я вам пропонував стати до праці у друкарні Піллерів…

Професор погано розмовляв французькою, Любимський допоміг йому:

— Мені треба поговорити з вами відверто, професоре, — промовив українською. — Я не той, за кого мене приймаєте… І мені потрібна ваша допомога.

— Ну, коли так… — Лодій у подиві розвів руками. — Коли так, то краще — не тут. Ось що, я запрошую вас на обід до ресторації Жоржа Гофмана, там можна замовити окрему ложу. Приходьте сюди о п’ятій.

«Професор Лодій, — закінчував листа Любимський, — поставився до мене, як рідний брат. Тепер я, Василю Васильовичу, маю документа зі своїм справжнім прізвищем, займаю скромну посаду корепетитора русинської мови при Studium Ruthenum, тяжка це робота, бо дивна тут викладова рутенська мова, та маю надію, що вдасться мені влити хоч маленький струмінь живого нашого слова. Коректую свого рукописа, хочу податися з ним до друкарні Йозефа Піллера. Я згоден перекласти хоча б частину, найголовніше, польською чи німецькою мовами… Не запитую вас, бо звідки вам знати… та може чули що про моїх. Залишаюся з глибокою до вас повагою».
Капніст покидав Петербург — може, й назавше. Забрав зі собою свої папери, не забув і листа від Любимського: можливо, вдасться передати його рідним, де вони там, і рушив з Парпурою до України.

Узимку 1798 року до хутора Кибинці, що біля Кагарлика, в’їхали запряжені парою коней залубні. Коні звернули із шляху вбік і польовою доріжкою помчали до помістя Трощинського, що заховалося за дубами–нелинями на узвишші.

Колишній статс–секретар Катерини II Дмитро Прокопович Трощинський, попереджений листом, з дня на день чекав гостей.

На часте калатання дзвіночків і кінське форкання з господи вийшли хазяїн, його друг — імпресаріо домашнього театру Трощинського Василь Панасович Гоголь і Павло Василенко.

Зі саней з–під білої бараниці виплигнув верткий худорлявий чоловік і кинувся обіймати Трощинського. За ним виповз Капніст. Розпростовуючи руки й ноги, він сказав сміючись:

— Я від діда втік і від баби втік!

— Ну, слава Богу, слава Богу! — заметушився Трощинський. — Василю Панасовичу, Павле, знайомтеся. Це Максим Парпура, таємний меценат Котляревського, я вам про нього багато нарозповідався, а Капніста знаєте всі. Заходьте до господи, ласкаво прошу!

У світлиці було тепло й затишно. Капніст підійшов до печі відігрівати руки, Парпура зняв кожуха і, вийнявши з кишені сурдута невелику книжечку, промовив:

— Візьміть лишень її до рук, панове. Погляньте, зважте й усвідомте: початок зроблено!

— «Енеїда»! — вигукнув Павло Василенко. — Надрукована! А Іван Петрович, певне, ще й не знає…

— Ось повеземо йому до Кременчука. Прапорщик Сіверського карабінерного полку — автор першої книжки українською мовою! Чи не парадокс? Ать–два, ать–два, а йому пам’ятника за життя треба поставити!

Парпура сяяв від щастя і потирав долоні. Капніст зігрівся, підійшов до Василенка.

— Я отримав листа від Любимського, візьміть, там є його адреса.

— Хвала Господу! — Василенко взяв з руки Капніста пакета. — Я знав, що він подався до Львова… — Вийняв з кишені невеликого залізного предмета, якусь мить дивився на нього. — Я ще встиг закрити очі старому Тарловському й поховати його, а перед смертю він передав мені цього бруска від тестя… Тепер напишу до нього.

— А як родина — його і ваша?

— Мати й Христя щасливі, що батько живий. І чекають. Така їхня доля — чекати на нас.

— Ви звідси поїдете до них?

— Якби–то… Мене вже винюшкували. Дізнано, що був у Турбаях. Турбаївець, що вислизнув їм із рук, небезпечніший за того, якого погнали б разом з усіма у валці… Спробую влаштуватися на чорнові роботи в Києво–Печерській лаврі. Так буде найбезпечніше. І близько до академії.

Служниця застеляла стола скатертиною, ставила на стіл наїдки й напої. Парпура нетерпляче чекав на запросини до обіду й покректував:

— Отак, отак… Дві бомби — «Ябеда» і «Енеїда». Дві бомби вибухнуло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси порфіроносній пиці!

— І чекаємо ще на одного — від Любимського, — додав Василенко.

Трощинський запрошував до столу, а сам був невеселий.

— Якусь годину перебудете в мене, — промовив скрушно. — Якщо й тут вас не знайдуть… А радієте ви, здається мені, завчасно. Не прогнівайтесь, але, як на мене, то вся ця ваша діяльність виглядає такою–от собі забавою — на кшталт мого домашнього театру, різниця лише та, що ви ризикуєте, а я ні. Проте бавмося, бо так, чого доброго, і здуріти можна.

Запала тиша. У словах Трощинського гіркотою прозвучала безвихідь.

— Неправда! — підвівся запальний Василенко. Неправда ваша, Дмитре Прокоповичу. Не смійте називати забавою діла, що важаться волею і самим життям. Ми не можемо вгадати сьогодні, що скаже історія, але напевно визнає за нами одне: у час найчорнішої темряви народ не спав, бо не давали йому спати будителі. Можливо, залишимося безіменними, та це марниця. Не слави хочемо, а волі. І за неї ми почали боротися.

— Випиймо, панове, — підняв келиха Василь Васильович. — І потішмо себе тим, що живемо хоча і в тяжкий, зате досить цікавий час.




1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка