Роман Харків



Сторінка28/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Розділ тринадцятий

На Сенатській площі серед білого осіннього дня несподівано запалало вогнище.

Здалось це великою дивовижею, хоч петербурзька біднота цілий день очікувала ілюмінацій, що мали спалахнути біля палацу Безбородька на Поштамтській. Граф готувався дати бенкет з нагоди взяття Суворовим Варшави, чернь нетерпляче чекала на вечір: якась крихта, може, перепаде з панських столів. Але ж то увечері — що ж це за вогні в пообідній час?

І посунула босота до Сенатської площі з усіх вулиць, провулків і нір. Її уже важко було чим–небудь здивувати: були коронації і в’їзди воєначальників після перемог, карнавали з нагоди іменин цариці й алегоричні маскаради, але ось це…

Посеред площі, неподалік Мідного вершника, палав величезний штабель зі сухих полін, дрова лунко потріскували, поруч бовваніла гора книжок. Біля книжкового стосу стояв у червоному каптурі й масці кат. На підвищення, зроблене з грубих фоліантів, вийшов аудитор головної поліції й виголосив не чуваний ще в Росії вирок:

— Дякуючи всевидющості й прозорливості її величності, у самому серці Росії — Москві виявлено книгосховище, де зберігалися і з якого розповсюджувалися крамольні писанія хулителів Бога, царя, народу й імперії. Їхній видавець і хранитель масон–мартиніст Новиков, що протягом багатьох років намагався порушити державні підвалини, сіючи крамолу серед підданих, замкнутий до Шліссельбурзької фортеці, яко ворог імперії, книжки ж його засуджені до спалення на вогнищі!

Аудитор опустив руку з гербовим папером, кат нагнувся, узяв оберемок оправлених у шкіру книг і з вигуком «анафема!» жбурнув їх у вогонь. Тут узялися за роботу підручні кати, вогнище вмить пригасло, немов злякалося такого бузувірства, білий дим повис над площею, та незабаром виповзли червоні язики і, набравшись сили, бухнули вгору.

Аудитор склав папір і мовив до натовпу:

— Кожний, хто хоче виявити свою вірнопідданість, повинен кинути жмут оного сміття у полум’я, усвідомлюючи, що очищає наш край од скверни!

Кати випросталися, чекаючи на допомогу. Гора була велика, на вогонь приречено тисячі книг, але навіть найчорніша чернь, приголомшена блюзнірським вироком, не поворухнулася. Неписьменний люд, який, може, й чував, що є десь на світі вчені мужі, котрі пишуть книжки, був уражений такою незмірною їх кількістю: скільки ж то умів працювало над ними, скільки–то не відомої їм мудрості заховано в них, і оце все має раптом згоріти — навіщо? А коли згорить, то що дістанеться їхнім дітям і внукам, невже й вони повинні залишатися темними, осліплені нинішньою злочинною пожежею?

Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь–якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.

Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.

Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум’я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.

— Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!

Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:

— Тепер без цього сміття усі стануть однакові — звіздарі й дурні! Ха–ха! Всі до одного — падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, — він тицяв поперед себе дулю. — Тепер усі — падлюки!

Він замовк, п’яними очима водив по спорожнілій площі, а коли зір його зупинився на коричневій покрівлі Таврійського палацу, щось ураз згадав собі, підвівся й поквапився у бік Двірцевої набережної.

Платон Олександрович Зубов готувався до Безбородька на бал. Катерина звеліла відзначити в один день дві знаменні події: перемогу над Костюшком — бенкетом, гільйотинування Робесп’єра — спаленням книг просвітителів. Це дике аутодафе організував сам Зубов. Стоячи на балконі, він здалеку спостерігав, як збирався і розходився натовп, як горіли книжки — ексцесів ніяких не було, можна розпочинати й бенкет.

До Таврійського палацу, що дістався у спадок по Потьомкінові новому фаворитові, підігнано карету. Молодий управитель Московської імперії у супроводі камер–юнкерів вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз. Втім із–за рогу викотився товстий бочкоподібний чоловічок, обличчя його звідкись було Зубову знайоме; товстун загородив фаворитові дорогу, схиляючись у пояс.

— Геть з очей! — прикрикнув Зубов, але чоловічок не вступався, підвів масні очі й промовив:

— Вислухайте мене, ваше сіятельство. Я, єдиний з усього того нікчемного натовпу, допомагав катам її величності шпурляти у вогонь крамольні книги.

— І ти прийшов просити за це в мене плати, інквізиторе?

— Ні, я хочу служити вам.

— Звідкись знаю тебе, — поморщився Зубов. — Як тебе звати?

Сенька Трещокін.

— То як ти насмілився, потьомкінський блазню, підходити до мене?

— Не лайте, не знаючи моїх здібностей, ваше сіятельство…

— Що ж ти вмієш крім обжирання, огидо? — полагіднішав Зубов.

— Я можу зображати ваших ворогів такими, якими вони є насправді, — в їхній присутності, і ніхто не буде чіплятися.

— У чому полягає твій артистизм?

— Я — падлюка.

— Ха–ха! Та хіба ти один такий?

— У тому й річ, що ні. Всі падлюки. Та хто ж до цього признається? А я один серед усіх є таким підляком, який цим, коли вип’є, пишається… Від покійного князя Таврійського я навчився наслідувати чужі голоси. І уявіть собі: розмовляю голосом вашого ворога й при тому б’юся у груди, що я мерзотник. До сказу доведу його!

— А ти й справді цікавий оригінал.

— Ви не подумайте лише, що я лукавлю, я падлюка справжній. Якщо не вірите, можу привести вам свідків.

— Не треба, ні, я повірив… А що ти говориш про себе, коли тверезий? — примружився Зубов.

— Думаю те саме, — відказав Трещокін, — але мовчу. Взагалі ж, я переконаний у тому, що єсьм людина чесна, бо чи ж багато серед нас таких, що признаються до правди?

— Гаразд, будеш у мене блазнем, — махнув рукавичкою Зубов і подався до карети.

Трещокін підбіг за ним, схопив за полу сурдута.

— Ваше сіятельство, — зам’явся товстун, — звеліть лише вашим слугам, щоб не надто поштуркувалися мною. Якийсь час я був дворянином і, хоч із дворянських списків викреслений, залишаюся ним у душі. І за справу дворянську готовий на будь–яку жертву, відданіше, ніж деякий гербовий…

— А–а, так це ти той, якого кріпаки відшмагали!

— Не глузуйте з чужого нещастя. Кого ще не шмагали, того відшмагають.

— А ти тримай язик за зубами, бо я крутий… Що ж, ти й справді цікавий тип. Але я ще не чував про блазнів–дворян, як тут бути?

— Зате добре знаєте дворян–блазнів. Хіба вже аж така велика різниця між ними? Одну справу роблять: живуть, щоб бути опорою державі.

Зубов смикнув головою, звів ногу, щоб дати стусана в живіт товстунові, але очі в Сеньки світилися так невинно, він так свято вірив у те, що говорить, що вірою своєю ублажив фаворита, і той наказав слугам:

— Проведіть його до покоївок, хай помиється, і дайте йому жерти.

— Доземне спасибі, ваше сіятельство! — підскочив Трещокін і покотився до палацу попереду слуг.


У будинку Карамзіна в Москві по суботах збиралися служителі муз. Сюди могли приходити зовсім юні літератори за дипломами на письменницьке звання, тут постійними гостями були вчені, музики, придворні вельможі, великосвітські красуні й гусарські поручики.

У невеликій карамзінській вітальні вміщався великий світ: тут у повазі була московська мова, розмовляти французькою вважалося непристойністю, і ніхто, звісна річ, не грав у карти.

Цілковите взаєморозуміння і спокій панували на літературних вечорах у домі Миколи Михайловича. Було від цього легко, ніхто не витрачав моральних сил на суперечки; колишньої ворожнечі між письменниками, як це було за Радищева й Новикова, не стало, і часто літературний метр, підвівши гордо голову, виголошував тоста за злагоду в письменницькій громаді.

У салоні Карамзіна вміли поважати один одного. Сам Микола Михайлович, автор знаменитої «Бідної Лізи» й редактор альманаху «Аглая», біля якого згуртувалися найкращі літературні сили Московії, розмовляв з колись відкинутими на літературні загумінки Богдановичем і Козодавлєвим як з рівними і терпляче вислуховував здитинілого Хераскова. Наїжачений Василь Капніст, що співпрацював у карамзінському альманахові, ще вряди–годи під час найзлагодженішої розмови кидав дошкульні репліки, проте — аж дивно — ніхто на нього не ображався, і навіть найглузливіша епіграма Капніста сприймалася як добродушний жарт.

Ніхто не забороняв розмовляти про ув’язнених Радищева й Новикова: вони вже відійшли в історію, про них згадували в минулому часі, говорили про їхні помилки й заслуги, проте більше уваги віддавали насущним питанням. Карамзін висунув гасло: прославити благородство закріпаченого мужика — основу основ московської держави.

Альманах «Аглая» проголошував любов до меншого брата; по неділях москвичі ходили на прощу до потічка, в якому втопилася бідна Ліза; літературний метр упивався авторитетом, дякував провидінню, що допомогло йому вивести московську літературу з небезпечних джунглів, куди завели її республіканські словоблуди, і прямував тепер до європейських висот між Сціллою і Харібдою.

Та ось на одній суботній вечірці з вуст колючого Капніста пролунала фраза, що приголомшила всіх і котру треба було пропустити повз вуха, щоб не порушити тієї розумної рівноваги, якої так важко домагався Карамзін.

— Панове, у Петербурзі на Сенатській площі спалено вісімнадцять тисяч книг!

Присутні на вечорі літератори схопилися з місць і закам’яніли; повідомлення було неймовірне, неправдоподібне, супроти такого лиха всі інші біди здалися марними. Засуджений на довічне ув’язнення Радищев — нещастя, ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці Новиков — велика прикрість, висланий зі столиці Крилов — теж не втіха, але ж то — люди, вони встигли щось–таки зробити, і на їхнє місце стануть інші. А спалення книг — лихоліття, бо вони втрачені назавжди і ніхто ніколи не поверне їх людству. Навіть найшкідливіші книги — документ часу, і якщо цей документ пропадає — хто коли зуміє відтворити обірвану ланку в ланцюгу культурного процесу?

Це розуміли всі. Очі зустрілися з очима, очі никли перед очима, стояли всі мовчки, немов злочинці, спіймані на гарячому, хоч були й не винні у злочині. Кожен хотів запротестувати, обуритися, але ніхто не наважувався вимовити й слова, бо в літературному салоні Карамзіна міцно вселився боязкий спокій, і зрушити його можна було хіба що ціною самопожертви, для якої ці люди відваги не мали; кожен усвідомлював, що своєю мовчанкою підтримує злочин, та однаково ніхто й не писнув, бо таки жаль було збурювати благословенну тишу, що панувала серед письменницької громади, і служителі муз умить знайшли виправдання для себе: лиха однаково не направиш, книги згоріли, їх більше немає, що тепер поможе крик?

Карамзін промовив тремтячим голосом:

— Нам треба мужньо перенести це лихо в ім’я вищої мети. І хай воно буде нам наукою: не граймося з вогнем. Створюймо книги, які б не треба було спалювати.

— І з ними — сірими, пустопорожніми — до вищої мети? — заволав Капніст. — І ми ними заповнимо створену порожнечу?.. Панове, ми повинні тут же запротестувати проти самого факту спалення книг, щоб воно не могло повторитися. Бо що ми залишимо нашим спадкоємцям? Що може створити навіть геній, якщо він боїться вогнищ інквізицій і причіпок невігласів та святенників? Що, зрештою, зробили ви, Миколо Михайловичу?

— Як ви смієте? — кинувся Карамзін. — Ви тільки й знаєте фіглювати зубоскальними епіграмами, а я перший, так, перший у Росії облагородив покривджену кріпачку!

— Ви облагородили дворян — тих сентиментальних панянок, які щонеділі ходять до «Лізиного потоку» проливати сльози розчулення, — відказав Капніст. — Ви обдурили читача і ту ж саму кріпачку.

Карамзін насилу стримував себе: літературний метр повинен у найкритичніших випадках зберігати спокій. Він з ненавистю дивився на Капніста, а у вухах проти його волі зашелестіли слова хворого Новикова, якого він незадовго перед арештом провідав у Авдотьїні: «Ваша філософія, Миколо Михайловичу, холодна, як і ви самі. Визнання рівноправності почуттів бідних і багатих, зрівняння станів перед вівтарем почуттів не йде у вас у парі з любов’ю до знедолених, з бажанням допомогти їм. Ваша любов абстрактна, умоглядна і, зрештою, фальшива».

«Брешете ви всі, невдахи й заздрісники…» — заспокоював себе Карамзін і вперше відчув неприховане вдоволення від того, що Новикова немає, і що нема Радищева, і добре було б, якби не стало… Переборовши спалах люті, Микола Михайлович промовив, покусуючи губи:

— Василю Васильовичу, ви б’єтеся чолом об мур, а мур міцніший від вашої голови. Я не здивуюся, якщо станете сусідом Миколи Івановича…

— Сьогодні не ваші, а його й радищевські літературні салони роблять честь письменникові, — спокійно відказав Капніст. — Не кожен лише має мужність заходити до них. Але я не заходитиму й до вашого. Не вважайте мене більше співробітником «Аглаї».

Хворий Новиков, зломлений безнадійною депресією, проводив безмежно довгі дні у шліссельбурзькому казематі. Його забрали тоді, коли він на це зовсім не чекав. Колись усього сподівався, боявся і був готовий до найгіршого, потім утомився вічним очікуванням небезпеки й поклав собі назавжди відійти від журналістської діяльності. Він не знав, що царі нічого не забувають…

Тепер, серед тюремного безпросвіття, уся його колишня робота й боротьба здавалася нікому не потрібною й наче нереальною: Новиков нині не зміг би назвати навіть книжок, які видав і котрі згоріли. Вимовлені й написані слова канули, здавалось у порожнечу: ніхто їх не почув, не прочитав, нічийого серця вони не діткнулися і тиранів не спам’ятали, а слова Козельського, якими Микола Іванович підбадьорював себе в житті — «зміниться п’ятдесят королів, поки філософ діждеться такого, що скористається його працями», — звучали тепер пустопорожньою фразою.

Реальною була тюрма. Який він був наївний, коли думав, що поворухне нею! Зерна його розуму впали в мертвицю, яку місять раби і зводять із того місива палаци, казарми й тюрми. Жодне зерно не проросте в тій глевтусі ніколи.

Імперія така ж мертвлюща, як стіни цього каземату. Колись, двадцять років тому, Новиков оглядав його й жахався думки, що тут з дитинства до повноліття зміг прожити нещасний царевич Іван Антонович. Тепер йому самому доведеться жити в цій норі п’ятнадцять років.

Послав прохання до Карамзіна, щоб заступився за нього: несила хворому жити в цій ямі. Але відповіді не отримав. До Миколи Михайловича щодня надходили десятки скарг, подяк і віншувань. Між іншими він отримав від ярославського поміщика Опочиніна листа такого змісту:

«Доля хотіла, щоб я, власник п’ятисот душ, захопився у ранній юності французькою філософією. Не потрібно було цього мені, поміщикові. Вона допомогла мені зрозуміти, до якого абсурду дійшли ми, сповідуючи і в життя втілюючи офіційні настанови. Якщо й далі так житимемо, то темрява і глупота знівечать нас і нащадків наших. Чекав я просвітку, а його не видно. Відходжу з цього світу добровільно… Книги, мої любі книги! Не знаю, кому вас заповісти. Я упевнений, що вони нікому не потрібні, тому прошу вас віддати їх вогневі».

Прохань надходило надто багато. Не те, щоб допомагати, а навіть зреагувати на них усіх Микола Михайлович не мав просто фізичної спромоги.

Отож нарешті настали дні миру й благоденства.

— Ать–два, ать–два, лєвой, лєвой, молчать, молчать! — марширує у царициній приймальні товстун Трещокін, наслідуючи голос великого князя Павла, і, закінчуючи атракціон, б’є себе кулаком у груди: — Я падлюка!

Катерина до сліз регоче, захоплено поглядає на Зубова, вдячна йому за розвагу, — знає ж бо Платоша, кого цариця найбільш ненавидить, — і запитує у Сеньки:

— Звідки ти знаєш голоси незнайомих тобі людей?

— Я пройшов школу князя Потьомкіна, ваша величносте. Він умів наслідувати навіть вас.

— Правда, правда…

Катерина II розважалася з Платоном Зубовим у своїх апартаментах. Могла нарешті дозволити собі трохи побайдикувати. Польща впокорена, турки сидять тихо, революція у Франції придушена — там якобінці самі себе перегризли, надто ревно викриваючи ворогів революції, з крамольниками в країні скінчено, недолугий і злобний великий князь Павло муштрує свій полк у Гатчині, і йому, мабуть, цього для щастя вистачає, заповіт на ім’я Олександра Павловича написано — секретний пакет у Безбородька.

Турбує імператрицю тільки Швеція. Там до влади прийшов молодий король–красень Густав IV, що манерами намагається наслідувати Карла XII, і хоч до великого завойовника йому далеко, усе ж на Лівонію зможе посягнути.

Одружити б його з красунею Олександрою Павлівною. Чия вона насправді, цариця здогадатися не може, та й не намагається, знає лише, що не є вона дочкою того кретина, її сина Павла. Але носить батькове ім’я, тож має підстави стати дружиною шведського короля.

Цариця не посвячує у свої плани нікого, навіть Безбородька й Зубова. У Стокгольмі сплітає сіті навкого юного короля московський посол Будберг. І нарешті приходить лист: король згоден познайомитися з великою княжною.

Романтична Олександра до безтями закохується у Густава.

Гримить музика в палаці Безбородька, бал у розпалі, нині тут відбудеться церемонія заручин. Король чомусь затримується. Замріяна княжна чекає на нареченого, цариця сидить у кріслі й нервується. Гості починають перешіптуватися, музика бере форте, Зубов наказує Трещокінові імітувати Потьомкіна, щоб чимось зайняти гостей. Врешті до Катерини підходить стривожений Безбородько.

— Ваша величносте, король Густав покинув Петербург, звелівши переказати, що не може одружитися з великою княжною, оскільки вона у грецькому законі…

Олександра скрикує й падає на руки фрейлін, цариця схоплюється, зриває зі себе мантію, б’є тростиною по лиці Безбородька й просить вивести її зі зали.

— Я провчу того хлопчиська!

Це були її останні слова. Другого дня камердинер довго чекав, поки цариця вийде з туалетної кімнати. Не дочекавшись, зайшов сам. Катерина лежала на долівці й билася в передсмертних конвульсіях.

Звістка про смерть Катерини II сколихнула спочатку Гатчину, а потім уже решту світу.

Великий князь Павло, що довгі десятки років чекав на смерть матері, примчав до столиці зі своїм полком. Він увірвався до Зимового палацу, вбіг до тронної зали, де біля спорядженого гробу стояли розгублені достойники. Зубов тремтів, Безбородько нерішуче простяг пакета Павлові, на якому було написано: «Відкрити по моїй смерті на державній раді». У залі палав камін. Павло глянув на пакета, показав рукою на полум’я, і Безбородько кинув царициного заповіта у вогонь.

За три дні відбудеться похорон. Можна б і скоріше, але треба насамперед перевезти прах Петра III з Ропші, щоб поховати його поруч з дружиною. Поліція розшукує зниклого царевбивцю Олексія Орлова, що ітиме пішки за домовиною царя з Ропші до Петербурга.

Після похорону знайдуть у херсонському степу могилку Потьомкіна, привезуть його прах до столиці й викинуть у Мойку. З тюрем вийдуть усі, кого посадила Катерина, їхнє місце займуть ті, хто ходив у неї в шані.

Павло І обмірковував державні справи, а Сенька Трещокін кривлявся перед царем і, наслідуючи голос Зубова, називав себе падлюкою.
А вже гримотіло Студене море й викочувалося валами аж до стіни Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою і журавлиною літо втеплювалося у холодній мокві.

Архімандрит Герасим, що став на місце скоропостижно померлого Ієроніма, наказав вивести із казематів і келій усіх в’язнів, навіть великих грішників, і привести їх на жалобну відправу до Преображенського собору. Одного лише Авеля–віщуна не велено виводити з каземату, це ж бо він багато років тому напророкував сей скорбний день, і сповнилося його пророцтво як за Писанієм.

Преосвященний Герасим готувався у захристії до заупокійної відправи по імператриці всея Русі, по матері всіх народів безкрайньої імперії — заглиблювався у суть всенародного нещастя і викликав у собі терпкішу й розпачливішу, ніж вона була насправді, скорботу. Він схилився над оздобленою золотом і сріблом Євангелією, яку подарував монастиреві великий грішник Калнишевський; з цієї Євангелії нині вперше читатиметься заупокійна відправа. Священна книга зі зображенням святої Трійці, Преображення і Успення, з ликами преподобних Зосима й Савватія пестила око Герасима, та сум уперто нагнітався у душу й відтісняв утіху, викликану витворництвом московських золотників; сум, змішаний з тривожною непевністю, давким тягарем лягав на серце: яке ж то життя — його і всієї братії — почнеться за Павла?

Та головне нині — тяжко ридати. Соловецькі голосіння долинути мусять аж до стін Зимового палацу, щоб зворушили імператора трени соловецьких монахів, він же бо син покійної.

У соборі вже стоять ченці, заводять і в’язнів, чорноризці пильно стежать, чи не зблисне в якого в’язня на губах втішна посмішка. Нині головне — плакати, завтра — теж, і післязавтра — аж до нового указу. Бо важко передбачити, що буде далі, а за сльози по цариці таки ніхто не покарає.

Сьогодні вранці Калнишевський шукав очима заґратованого вікна, крізь яке видно Студене море, його безмежний простір — єдина воля для вічного в’язня. Але вікна не побачив і було дуже темно, а знав, що вже повинен настати ранок.

Сполоханий жахним передчуттям, він кинувся вперед, намацав ґрати, діткнувся пальцями до шибки — усе було на своєму місці, ніхто за ніч не замурував вікна. За фортечною стіною гриміло море, передчуваючи люту зиму й бунтуючи проти неї, десь там кричало гайвороння, а з–за кованих дверей долинали приглушені голоси вартових: усюди ж день, чому нічого не видно, чому довкруги така густа пітьма?

Старець схопився руками за голову, провів пальцями по очах, очі були сухі й не витеклі, вони рухалися, як і вчора, та зрозумів Калнишевський, що сталося, і застогнав:

— Я осліп… Осліп!

І відразу прийшла дивна полегша. Адже йому не вибратися довіку із в’язниці, а жити й бачити крізь вікно шматок волі — нестерпно важко. Сліпі ж і на волі — наче в темниці, то, може, відтепер йому буде здаватися, що й він на волі?..

Його повели до собору. «Чому так скоро виводять після Спаса?» — подумав, та почув, як ревно плаче народ. Прислухався: архімандрит читав заупокійну по її величності Катерині II. Усе зрозумів Калнишевський, а втіхи не було. Що зміниться за Павла? Чей від ворона не народиться сокіл…

За кілька тижнів по панахиді до Соловецького монастиря надійшла депеша з архангелогородської консисторії на ім’я архімандрита Герасима. У ній вказувалося, щоб Герасим віддав рипіду й саккос городничому Іоні, сам же хай одягне рясу простого монаха: на заупокійній відправі по цариці надто ревно плакала братія, забувши радіти з приводу того, що на престол ступив найрозумніший з усіх, що досі царствували. Віщуна ж Авеля велено негайно випустити із каземату і в нагороду за колишнє провіщання смерті узурпаторки сповнити всі його бажання.

Преосвященний Герасим, прочитавши депешу, помер.

До архімандрита Іони й поважних монастирських старців привели віщуна Авеля. Про нього знали всі, але не бачив його ніхто ніколи. Авелю сказали, що він вільний і може просити, чого тільки захоче.

Сивий, з бородою до пояса, з довгим волоссям, що спадало на плечі, стояв Авель, мов біблійний пророк; він звів угору голову, губи його ворушилися, ніби віщун з кимось невидимим радився, а потім бо ж дано йому було від Бога провіщати майбутнє сказав:

— І умре Павло через п’ять літ.

Віщунові вмить заткали кляпом рота, закували в кайдани й відвели назад до каземату.
Архімандрит Самарського монастиря Кирило Тарловський не мав уже сили відправляти заупокійну службу по Катерині. Худий, наче мощі печерських святих, він лежав у своїй келії, немов прикутий до постелі, й схожий був на мерця, зате в живих великих очах світився тихий спокій людини, яка за життя зробила на цьому світі все, що могла.

Монахи принесли йому вість про смерть цариці, він кволо усміхнувся, мовив:

— Відправте тиху Службу Божу, а я, коли вже зустрінуся з нею на тому світі, проспіваю їй там і тропарі, і кондаки… А тепер покличте до мене послушника Павла.

Тарловський насилу підвів з подушки голову, коли увійшов Любимський, кивнув йому, щоб присів на прічу. Запитав згодом:

— Закінчив писати, сину?

— Написав що знав, отче.

— Що думаєш тепер чинити?

— Я весь час очікував звістки, а бачу, що дарма. Немає вже, напевне, їх. То надумав пробратися до Львова. Я говорив вам про Львівський університет, друкарні… Та й Україна то — не чужина.

— Добре ти надумав. Їдь туди, і то вже нині. Тепер якраз вдячний момент — хвилина межицарствія. У такий час поліція завжди буває нерішуча, бо чекає на нового указа й передовсім тремтить за свою шкуру. Тільки гляди: не смієш знищити свого рукописа навіть перед явою найбільшої небезпеки. Ти загинеш, а рукопис залишиться — хай і в поліцейській архіві…

— Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…

Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.

— Кажіть, ваше преосвященство, — вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. — Вони загинули?

— Прости мені, — схлипнув Тарловський. — Думав — краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…

— Отче!! — несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. — Отче…

Не проклинай мене, Павле, тихо вимовив Тарловський. — Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…

Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…

— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.

— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?

— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.

Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.

— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…

— Якщо діждуся його побачити.

— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…

Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.




1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка