Роман Харків



Сторінка27/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Розділ дванадцятий

У розрідженому передсвітанковому сутінку, що понад самарською дібровою повільно й тихо, мов тінь лелечих крил, відступав на захід, почулося пугукання.

Архімандрит Тарловський схопився з лежанки. То міг був застогнати й сич, шукаючи захистку перед днем, але чуйне вухо старого вловило в цьому пугуканні щось інше, ніж пташиний стогін, добре знайоме й таке далеке–далеке, аж нереальне. Він припав до віконця: за чавунним пруттям воріт хтось стояв — високий, у сірому баєвому сурдуті, простоволосий. Отець Кирило пильно приглядався, мало не витискав чолом шибку, але впізнати не міг. Бачив лише, що пришелець досить старий: спершись на костура і тримаючи в руках солом’яного бриля, він терпеливо чекав, поки на запорізький поклик отворяться ворота обителі.

Почув це пугукання і Павло Любимський, якого давній друг — «дикий піп» прихистив ранньої весни в потаємній келії Самарського монастиря.

— Пугу–пугу, козак з Лугу, — прошепотів він і склепив повіки.

Не козакував, ніколи й не чув цього козацького кличу, проте впізнав його, як упізнають сини голос батька, якого не бачили, але достеменно знали його з розповідей матері. Було те все, та вже нема, й це пугукання хоч і защеміло рідним болем, прозвучало неприродно, ніби хтось задумав на досвітку відіграти інтермедію перед стінами монастиря.

Підвівся на лежанці, прислухався. Ще раз обізвався пугач за монастирською огорожею; Павло чекав, поки почується брязкіт замків, тупіт ніг: звуки ці завжди будили в ньому рештки надії зустрітися з ними — своїми, стертими з пам’яті й ще не баченими ніколи. Так наслуховував він щогодини, кожної миті, але минали дні і тижні, а з неіснуючих уже Турбаїв — з вигнання не повертався Павло Василенко.

…Тоді з Полтави подалися вони на Капністовій бричці до Самарського монастиря, щоб заховати там на якийсь час «французького маркіза»; Василенко по дорозі зійшов і поквапився до Турбаїв, він забере звідти Уляну й Христину — може, вдасться перебратися з ними на Тамань до козаків. На Кобеляцькому шляху зупинили бричку пікінери, та пропустили, бо вельми обурився на зухвальство ротмістра поміщик Петро Капніст, а Любимського пройняла тривога: куди ж то суне військо, чи не на Турбаї?

Павло ледве впізнав Тарловського: старий висох, мов скіпка, й мало чим нагадував колишнього «дикого попа» з Воскресенівки; архімандрит же, видно було, повірив хіба що на слово Капністові, а не у справдешню появу того самого Любимського, з яким колись складав листа до кошового отамана. Але прихисток давав він усякому втікачеві — це те одне, що міг іще робити доброго Тарловський по смерті Синельникова. З архімандритом уже не рахувався жоден можновладець, проте досі ще ніхто не насмілювався чинити обшуку в монастирі чи посилати до монастирського маєтку консистентів на постій.

Потім отець Кирило по–своєму допитав гостя.

— Був у мене слуга Савка, — маленькі зіниці бігали у прорізі примружених повік, стежачи за виразом обличчя незнайомого чоловіка, що назвав себе Любимським. — А ще звали його Панасом…

— Триниткою, — додав Павло, і розпогодилося чоло у старого.

— Так, це ти у власній подобі, — сказав Тарловський, — але впізнати тебе не можу. Буду звикати до нового.

Короткі ночі злітали в розмовах; вряди–годи старий схоплювався — тоді лише Любимський впізнавав у ньому «дикого попа», — глаголав:

— Не можна цього брати зі собою до могили! Записати все це треба…

— Може, колись, отче… Мені треба їх побачити. Без них мої думки і я — усе марне.



Василенко чомусь барився.

Проминув кінець квітня і перший тиждень травня у нестерпно–пекучому очікуванні. А коли почалися маївки, долетіла за Самару жахна звістка…

Одного ранку Тарловський боязко прочинив двері до потаємної келії й, зупинившись на порозі, мовив до Любимського, уникаючи його погляду:

— Кріпися, Павле… Ще ж бо, може, не все втрачено. Але немає… немає більше на світі Турбаїв…


До турбаївського отамана Тарасенка прибув посланець від секунд–майора Карпова, що проходив зі своїм батальйоном повз Турбаї на Гадяч. Так і так, його високоблагородіє секунд–майор просить дозволу розбити бівуака на околиці села: утомилися коні й люди. Отаман сам пішов поглянути, що то за гості, проте нічого підозрілого не зауважив: стомлені походом солдати розкульбачували коні на толоці, проганяти їх було б не по–людськи, та й чи зміг би; отаман розставив варту й повернувся до села.

Удосвіта з дніпровських плавнів вихопився вершник. Він пришпорював коня, мчав вихорем уверх понад Пслом: від Кременчука йшло військо, вслід за вершником пролунало кілька пострілів, але той уже був поза кулями.

Панас Тринитка припав до хребта коня, і згадалося тепер йому, як колись давно він так само мчав Хортицькою дорогою до Підпільненської Січі, щоб попередити Калнишевського. Чи встигне цього разу до Турбаїв?

Уже заблищала в далині турбаївська п’ятибанна церква, Панас зупинив коня і наслухав: у селі ґвалтовно лементували собаки. Він рвонув галопом з копита, звернув з путівця на шлях, минув дві перші хати й раптом оглух від пострілу. Кінь скажено заіржав, здибився і важко впав, придушуючи вершника своєю тушею.

На Панаса миттю накинулися солдати, зв’язали й повели до села.

На майдан до отаманської хати пікінери майора Карпова зганяли людей. Виводили з хат усіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть калік. Вони виходили з клунками, торбами, поклажею. Кожному дозволено було взяти зі собою стільки, скільки міг нести.

Біля хати під вартою стояли зі зв’язаними назад руками отаман Тарасенко, суддя, писар. До них підвели й Панаса.

У натовпі зігнаних людей він побачив Шалматова, Уляну й Христину. Позаздрив Сисоєві, бо ж був він не лише лицарем, а й людиною. І так забажалося Тринитці побачити серед гурту обличчя Надійки Колпаківни. Не було її тут і не могло бути, її, зрештою, не було ніде. Жила в Кобеляках поміщиця Болюбашиха, що чорно прокляла Тринитку за смерть свого чоловіка.

Панас водив зором по натовпі, вдивлявся в обличчя людей, яким випало найдовше бути вільними на уярмленій землі. І зрозумів, що аж тепер закінчилася його козацька мандрівка — аж нині народ склав останню зброю перед переможцем. І він, Панас, тримав її гордо до самого кінця.

Шалматов обіймав думкою свою пройдену дорогу й теж не каявся. Він бачив жорстоку смерть панів Базилевських, бачив невгамовну лють кріпаків і увірував, що народ, з яким він зв’язав свою долю, такий же непокірний, як і його, — не зламає його неволя. Сисой помандрує з українськими ізгоями на Голготу, щоб записати на полотнах їхні страждання.

Уляна думала про Павла. Їй було байдуже, як складеться її доля. Вона витримає все, збереже свою красу і силу, бо ж вернеться колись–таки до неї її муж.

Христина тривожно розглядалася довкола, шукаючи очима свого Павла. Його не було, і їй ставало лячно йти самій у невідому дорогу.

Прибуло військо й звідусіль оточило Турбаї.

Два конвоїри вивели на майдан молодого хлопця. Зойкнула Христина, припавши до матері, конвоїри гукнули до людей:

— Хто знає його?

Народ мовчав.

— Він турбаївський?

— Не наш він! — гукнула Христина і повторили за нею глухо інші: — Не наш він…

— Тоді прошкуй, парубче, звідси!

В обід прибув з Градизька суд. Сімох чоловік, між ними й самозваного Пугачова–Тринитку, засуджено до страти. Всіх мешканців села, майже три тисячі душ, погнало військо на південь.

На другий день до вечора догоріли Турбаї, над Пслом стелився чорний дим.


Любимський не міг знати, що сталося з його рідними і Василенком по тому, як згоріли Турбаї, і в безнадійному очікуванні нудився в гостинній тюрмі Самарського монастиря. Так близько був до своїх і втратив їх знову. Де вони тепер і як він, французький маркіз, має розшукати їх? Відчував непотрібність свого існування дужче, ніж колись у соловецько–му казематі. Його емісарська роль закінчилася: в Україні спалах волі задушено в зародку. Не робив він собі ілюзій ще в Парижі, проте реальність була страшніша від усіх припущень.

А може, ще обізветься Василенко?



Дослухався. Брязнула клямка на брамі, почулися приглушені голоси. Любимський швидко одягнувся і з нетерпінням ждав.

Врешті відчинилися двері, до келії зайшов Тарловський. Вигляд у нього був святковий, наче на відправі, урочисто світилися очі, голос прозвучав піднесено.

— Ходімо, Павле, до моєї келії. До нас прийшов Сковорода.

Любимський впізнав філософа, хоч минуло багато років з тієї пори, як бачив його востаннє. Упізнав по очах, темних і проникливих, а обличчя старого було зжовкле, зів’яле, Сковорода важко дихав, і слова видобувалися з горла поволі, та пам’ять мав чисту, дзвінку. Вислухавши історію Павлових поневірянь, він мовив:

— Зрілим мужем став єси, і життя щедро тебе потолочило, то не впізнаю з виду, але добре пам’ятаю твої слова: «Не хочу бути тінню Сковороди». То чесно було мовлено. Але чи знайшов ти свою власну духовну сутність, власну мудрість, власний погляд на світ?

Любимський замислився. Гайнула думка петербурзькими, соловецькими і європейськими шляхами: у пекельному горні гартувалася його сутність, і визрівала мудрість, і кувався власний погляд на речі. Витримав, ні на мить не ламалася його мужність, переборов він ниций страх, виховав у собі страх перед власним сумлінням, свою книжну мудрість життям перевірив і зрозумів, що знання, відірване від життєвих потреб, є лише пустою цікавістю й нікому ніякої користі дати не може; він переконався, що світ його помислів та ідей не увійде до скарбниці всезагальної людської мудрості, якщо не належатиме одночасно тому людові, з якого вийшов; Любимський пересвідчився, що філософська думка посяде місце зброї, відібраної у народу, й тому повернувся до рідного краю. Та зв’язало йому руки чужинецьке ім’я, а до свого всім і вголос признатися не може, і зів’ялило його дух не зрівняне ні з чим особисте горе. І тому сумнів у потрібності свого власного існування гнув його тепер так, щоб зламати, і він сказав:

— Усе те я знайшов, Григорію Савичу, і є воно моїм, тисячократ перевіреним і випробуваним, та відчуваю я свою немічність, бо єсьм чужинцем і сіяти, як ви, зерна правди й розуму не маю змоги. Бачу свою зайвість на цьому світі. Шукати знову безпечного місця на чужині тоді, коди десь на вигнанні погибають мої рідні, було б блюзнірством, тож хочу я вийти на волю й загинути від ворожих чи своїх власних рук.

Задумався тепер Сковорода. Він шанував родинні пута, а тому не зв’язував себе ними, та знав, що не кожен може це зробити, і розумів Павла. Але бачив перед собою людину, що здатна на більше, ніж інші, і знає більше, ніж інші, то чи має право йти наосліп, родинною любов’ю ведена, й пропасти разом з тим, що є у ній?.. Нині Сковорода, почувши помах крил смерті за плечима, зважив усі свої діла і зрозумів, що дав початок великому, бо зерна його мислі зійдуть добрим урожаєм поміж людьми. Та хтось ті пагінці вирощувати й доглядати мусить, має плоди зібрати і знов посіяти. Йде старий на Харківщину до найближчих друзів Ковалівських, щоб у тихій Іванівці упокоїтися. Йде Україною і прощається з нею і з людьми, придивляючись, чи зродилися нові сівачі думки — того ядерного зерна, з якого колись знову зійдуть мечі.

— Клубок пущений, друже, — сказав по хвилі Сковорода, — він уже котиться й не зупиниться, якщо люди усуватимуть каміння з його дороги, домотуватимуть його своїм прядивом, щоб був більшим. Ти ж хочеш позбутися тягаря своєї печалі ціною навіть власного життя. Що ж, це людське право. Але чи подумав ти, що позбудешся тієї печалі ціною людського горя. Ти упокоїшся, а люди не знатимуть того, що знаєш ти, і будуть далі жити в безнадії і покорі, бо ти, дбаючи про свій спокій, не захотів їм дати тієї крихти надії й посіяти серед них бодай мале зерно бунтарської думки. Люди навіть не проклянуть тебе, бо й не відатимуть, що був такий на світі, але ж тоді прокляни себе сам, відходячи зі своїм скарбом у небуття.

— Що я можу зробити, мудрий старче?

— Ти відчуваєш непотрібність свою, будучи в’язнем у келії Самарського монастиря. Але в цій в’язниці маєш перо, каламаря і папір. І поки умреш чи знову закують тебе в кайдани, запиши те, що знаєш, бо ніхто не має права носити свого багатства в собі, наче той захланний скупар, що закопує у землю бочівку зі золотом. Ти не знаєш, що буде завтра, нині ж у тебе є мить часу. Запиши літопис свого життя і життя людей, яких знав, думки свої запиши, розкажи про сумніви, що вповзли тобі в душу, і так напиши, щоб вжахнулися ті, які в боязні й зневірі впускають гадюк підлості і зради до своїх сердець. Дар твій Богом тобі даний і не лише твій він.

— Я думав про це завжди і свідчення маю — ходить же між людей «Історія Русів», і є у тій книзі й частка мого розу–му… З думкою — написати всю правду, яку знаю тільки я, вернувся на Україну. Та не сподівався я, що призабуте, а нині поновлене горе може бути таким спустошливим. Думок немає, руки опустилися… Десь на вигнанні живе моя дитина, якої я не бачив ніколи! Чуєш, старче, десь є моя дочка, яку батожать канчуками, а я у цей час маю сидіти за папером, немов печерський безрідний мніх?! Тобі не зрозуміти цього…

— То горе твоє, і в тобі воно перебуде, ти ж давно посвятив себе вищій ідеї, тож не зрадь її. Вогонь угасне, ріка зупиниться, а думка свого руху припинити не може ні на одну мить. Мчати вона буде й без тебе, та коли з вини твоєї сповільнить свій лет хоча б на мить, то окупиться та секунда роками неволі. Хай розлючує, а не в’ялить тебе твоє горе. Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу. І служитимеш тому, що переважить.

Мовчки поснідали. Сковорода підвівся, обійняв Тарловського, потім підійшов до Любимського й промовив:

— Кволий я став тілом, і недовго вже ходити мені по світі. А хтось ходити мусить по мені. Отець Кирило теж чесно дотоптує свою стежку. А ти ще молодий. Зроби стільки, скільки можеш. Менша посудина менше вміщає, але хай і вона наповнюється вщерть. Твій духовний глек великий, ти ж не наповнив його ще й до половини, і коли не зробиш цього — меншим будеш від найменшого.

Просив не проводжати.

І подався в останню мандрівку той перший, що подав своєю думкою порятунок обеззброєному люду.

Довго мовчали Любимський і отець Кирило. А коли побачив «дикий піп», як розслаблене горем обличчя самарського в’язня береться мужністю, промовив, усміхнувшись:

— Самотній єси, то сотвори собі чесне товариство… Колись у цій запорізькій пущі жив пустельник. Так уже часом нудно було йому, що, хоч і посвятив себе Богові, готовий був і лукавого в гості запросити. Вчув ці думки лукавий і підсунув йому люльку. «Оце, — каже пустельник, — тепер ніби удвох». Зрадів лукавий зі слабкості своєї жертви й поставив на стіл чарку горілки. «Оце так, якби утрьох», — зрадів пустельник, випивши. А вслід за цим з’явилися на столі каламар з пером. «Тепер нас уже десять!» — вигукнув грішник, продав чортові душу й літописцем став. Йди, синашу, до келії, бери папір, перо й віддавай таємницю свого життя людям.

…Уночі при світлі свічки Павло Любимський схилився над папером з пером у руці.




1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка