Роман Харків



Сторінка26/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Розділ одинадцятий

Народ жадав крові. Не простої — королівської. Паризький квартал Маре стугонів під тисячами ніг, клекотів, ревів: народ хотів на власні очі бачити, як проллється на сніг кров вінценосця.

Озброєні гвардійці, стримуючи натовп, оточили подвійним ланцюгом монастир рицарів–тамплієрів, перетворений революційним урядом на тюрму. На подвір’я тюрми Тампль було дозволено увійти лише членам Конвенту й представникам чужих країн.

Посеред двору стояла нехитра, а все–таки своєю конструкцією продумана машина у вигляді рами з підвішеним угорі плоским лезом. Підніжжя рами дощане, з глибоким жолобом, куди повинна скотитися голова і стекти кров страченого.

— Хто винахідник цієї шибениці? — тихо спитав у Шарля Павло Любимський, не відводячи погляду від жолоба. — Яка педантичність…

— Жан Гільйотен, лікар.

— Лікар? Дивно… — Любимський глянув на Шарля, схопив поглядом ще кілька облич, він був уражений виразом безпощадності цих людей.

— Так, лікар, — відказав Шарль з притиском. — Цей винахід вилікує Францію. Якщо його запозичать інші народи, то поздоровшає світ.

— Можливо… А все–таки дивно, що лікар.

— Стаєте м’якотілими, козацькі нащадки, — Шарль скоса глянув на Павла. — А з м’якотілих легко робити фарш. Погляньте он на того чоловіка в коричневому сурдуті й високих ботфортах: він теж, як і ви, кривиться, дивлячись на винахід Гільйотена, і йому й на думку не спадає, щоб позичити цю машину в нас, повезти на свою батьківщину і приволокти до неї найбільшого злочинця його нації — короля.

— Хто він?

— Начальник Польського еміграційного центру генерал Костюшко.

— Це той, що прославився у війні американських штатів проти англійців? Що він тут робить?

— Той самий. Великий муж, гарячого запалу, неабияких військових здібностей, а розуміння революційних засобів у нього не вище, ніж у першого–ліпшого шляхтича. Приїхав просити в Конвенту грошової допомоги для повстання у Польщі. Дванадцять мільйонів ліврів просить. Це дуже велика сума, але Конвент відпустив би, якби…

— Якби що? — приквапив зацікавлений Павло, коли Шарль примовк.

— Костюшко готується до шляхетського повстання, так і сказав — за шляхетську рівність. Конвент не дасть ні гроша на таку революцію. Його запросили на страту нашого короля: може, зрозуміє, за кого і проти кого треба починати боротьбу.

Втім, серед гурту людей, що стояли на подвір’ї тюрми Тампль, прошелестіло: «Ведуть!». Усі повернули голови в бік темної нори, що пробила товщу мурів до тюремного черева; скреготнули ґратчасті ворота, стражники вивели під руки кволу людину в білому, у в’язня підгиналися ноги, і стуманіле його обличчя не виражало нічого, крім тупого тваринного страху. Людина в білому навіть не опиралася, коли її підштовхували до помосту гільйотини, коли зв’язували й клали вниз обличчям; хтось там щось говорив — певно, зачитували вирок, — потім почувся короткий пронизливий скрип, глухий стук, і голова страченого покотилася у жолоб.

Це відбулося надто просто у своїй жорстокості: січневого дня 1793 року був уперше стятий на європейському континенті король, Франція стала республікою, і Любимський подумав, що такі злочинці повинні виходити на плаху в порфірі, у тих регаліях, в яких вони коїли злочини, а не в одязі звичайного в’язня, до якого мимоволі виникає співчуття.

Народ бажав бачити королівську кров на снігу, він ревів перед мурами тюрми; свідків королівської смерті вивели таємним ходом на тиху вулицю кварталу Маре.

Костюшко, заклавши за спину руки, звернув у безлюдний провулок. Любимський дивився йому вслід, Шарль діткнувся рукою до Павлового плеча.

— Коли рушаєте в дорогу, Полю?

Аж тепер, цієї миті, Павло чітко усвідомив, що після багатьох років він таки повертається на рідну землю, що це вже не мрія і не сон, а реальність, і збагнув, що за довгий час мусив змінитися і його край, і люди, і — напевно — Уляна, бо ж змінився й він сам; і в одному моменті засумнівався Любимський: чи добре чинить, чи зможе вже бути потрібний там, чи насправді потрібні йому люди, які — там; він якийсь час відсутньо дивився на Шарля й відчув, як у кишені сурдуту тяжить шматок заліза, той шматок, яким він продовбав стіну тюрми. Сказав після мовчанки:

— Днями рушаю. І я вже не Поль і не Любимський, а французький аристократ, що втік з революційного Парижа, Жюль де Ваттель.

— З надією їдете?

— З надією, що живитиме нас, можливо, ще цілі сторіччя. Не вірю у близьку москвинську революцію. Вона ще й не зачалася у лоні імперії. Спочатку мусить визріти своя революційна думка. Спершу був Руссо, аж потім Бастилія. Але я повинен бути там як свідок Французької революції. Можливо, буду комусь потрібен.

— Прощавайте!

Вони обнялися, Павло повернувся й пішов услід за Костюшком. Квапився, щоб наздогнати його: може, це сама доля звела їх на подвір’ї тюрми Тампль — представників двох народів, які там, на батьківщині, повинні стати пліч–о–пліч у спільній боротьбі.

Лапатий сніг витрушувався зі свинцевих хмар, густа пороша повільно опускалася над містом білим туманом. За густою молочною поволокою можна було почуватися відокремлений од світу, навіть якщо поруч ходили люди і з–над Сени долинали гомін та бадьорі співи. Костюшко брів вулицею, мов самотній подорожній на безлюдді, брів тяжко, наче той обов’язок, який узяв на себе, зматеріалізувався і тиснув до землі непосильним тягарем.

Немає більше Польщі, її роздерли хижаки з примежних країн, її розпродали рідні сини так ганебно, що й за тисячу років далеких нащадків пектиме сором. Як низько впала національна мораль, коли ті, що називали себе вождями нації, зважилися покликати на допомогу чужоземне військо і йти з ним проти своїх, аби лише не втратити посад і маєтків… Гільйотини; гільйотини на них! Для Браницького, Щенсного–Потоцького, для Ржевуського — за Торговицьку конфедерацію, що запросила царське військо воювати проти конституційної Польщі. Але скільки б то шляхтичів залишилося у краї, коли б до гільйотини підвели всіх, хто продався за гроші й маєтки… З ким тоді воювати? Послухати поради Конвенту, взяти гроші й підняти посполите хлопське рушення? Залити кров’ю весь край і збудити до життя нового Костку Наперського, і дати можливість новій Коліївщині підвести голову? Чи не стане така війна ще страшнішою загибеллю для Речі Посполитої?

Річ Посполита. Res Publica… Нині у Франції стято голову королеві і встановлено республіку, якої злякався весь монархічний світ. А Польща називала себе так споконвіку. І нікого ця назва не тривожила, бо за нею стояла монархія. Коли ж конституцією проголошено Польщу спадковим королівством і в цьому проголошенні почувся подих революційності, спадкова монархиня Катерина II вислала військо на Варшаву, щоб рятувати «республіку» Браницьких, Потоцьких, Ржевуських. Не назва лякає тиранів, а її зміст.

Якою має стати Польща, коли боротьба увінчається перемогою? Такою, як нині Франція — з темним натовпом і гільйотиною?

Крізь густий туман чутно було позаду кроки — хтось наздоганяв його, непрошений, чужий і не потрібний йому цієї миті. Костюшко зупинився, оглянувся, до нього підійшов високий чоловік зі сивими скронями.

— Я прошу пробачення, пане генерале, — заговорив незнайомий польською, — за те, що заважаю вам побути на самотині. Але мені не хотілося пропустити єдиної, можливо, нагоди порозмовляти з керівником майбутнього польського повстання.

— Ви хто такий? — спитав Костюшко насторожено і з нехіттю.

— Я український емігрант, завтра–післязавтра повертаюся на батьківщину — від Конвенту.

— А–а, пардон… — нехіть на обличчі Костюшка змінилася зацікавленістю. — Ви отримали від Конвенту гроші?

— Конвент субсидує реальне діло, а не ідеї. Він може субсидувати вас, і тому я хотів…

— Конвент субсидує тільки посполите хлопське рушення, — перебив Костюшко невдоволеним тоном. — А хто вас уповноважив вести перетрактації зі мною — комітет, еміграційний центр? — запитав по хвилі й пішов уперед із закладеними за спину руками.

Біля мосту над Сеною крізь порошу проступила фігура Генріха IV. Перед пам’ятником стояв гурт людей, вони тупцювали на снігу, тримаючи в руках листівки, і, похитуючись у такт бадьорій мелодії, розучували слова «Марсельєзи».

— А цих хіба хтось уповноважував руйнувати Бастилію? — Любимський показав рукою на гурт французів. — Я говорю від свого імені, мене цікавить ваше ставлення до українців. Проблема польсько–українського єднання у боротьбі може постати кожної хвилини. Конвент, що покладає надії на українське повстання, посилає мене туди емісаром. Я хотів би дізнатися, чи ваша програма передбачає можливість такого єднання?

— У польській повстанській армії будуть сформовані українські бригади. Вони вже колись, за моєї молодості, були у складі дивізії, якою я командував. Одягалися у козацькі строї, мали своїх начальників, їх нагороджували орденами.

— А за що воюватимуть у вас українці?

Костюшко сповільнив ходу, якийсь час мовчав, обдумуючи відповідь.

— За відновлення у колишніх кордонах Речі Посполитої, в якій українці будуть зрівняні у правах з поляками.

— З тими поляками, що залишаться в рабстві? — з притиском спитав Любимський.

— Хлопи отримають широкі пільги, з цього приводу вже готується універсал, — ледь роздратовано відказав Костюшко.

— Пане Костюшко, — зупинився Любимський, — якщо маєте час… Дякую. Отже, я хочу вас запитати… Ви, очевидно, визнаєте за народами, як і за окремими людьми, право рівності. Карлик і гігант — з однаковою гідністю люди. Маленьке королівство й велика монархія мають однакове право на існування. Тим більше право рівності не може викликати жодного сумніву, коли йдеться про людей чи про нації, що однакові за величиною. Що ви думаєте про суверенність українців?

— Суверенними можуть бути ті народи, що мають своє політичне начало, — знизав плечима Костюшко.

— Ви ототожнюєте народ з державою. Але ж і без політичного начала існують люди, що складають націю, і вони теж прагнуть волі.

— Ви мусите розуміти, що існують закономірності чи випадки, які ставлять один народ у залежність від іншого…

— Як поставлена нині Польща в залежність від Московії.

— Не зовсім так. Московія порушила спокій суверенної нації, і ми починаємо війну на свій захист. А війна підлеглих народів — це бунт, що юридично заслуговує на покарання.

— Війну Хмельницького ви теж вважаєте бунтом?

— Так. Великим бунтом. Врешті, і Хмельниччина довела, що українці не можуть бути суверенними, бо, вийшовши з–під польської залежності, потрапили в залежність московську.

— Хмельницький увійшов у рівноправний союз із Московією. Інша річ, що ту рівноправність порушили московські царі, як сьогодні і вашу… Та не будемо заходити в історичні нетрі. Я вислухав вас і тепер хочу спитати: який сенс українцям підтримувати майбутнє польське повстання? Адже козацькі бригади напевно будуть створені і в московському війську, яке воюватиме проти вас.

— Українці в новій Польщі згодом отримають такі права, яких вони ніколи не здобудуть у кріпосницькій Московії.

— У це важко повірити: Україна добре пам’ятає польське панування. Але припустимо, що буде так, як ви обіцяєте. Тоді українська нація залишиться навіки роздертою поміж ворогуючими державами, і згодом з неї утворяться дві народності, що ворогуватимуть поміж собою. Я гадаю, що краще всім залишатися на одному боці.

— Яку ж користь матимете з об’єднання під царським скіпетром?

— Об’єднаний народ має ту перевагу над роздрібненим, що помножується його потенціал. Об’єднання дасть можливість українцям консолідуватися з москвинами у спільній боротьбі проти царизму, взаємозбагачуватися досвідом боротьби і в цілісності постійно відчувати свою вагу, координувати свої фізичні й моральні потужності… Я бажаю успіху вашій боротьбі. Проте гадаю, що перемогу здобудете лише тоді, коли ви, поляки, визнаєте за сусідом те право, за яке боретеся самі. Дякую вам, пане генерале, за виявлену мені честь розмовляти з вами.

Любимський уклонився і попрямував до Манежу, де засідав Конвент.

Буассі Д’Англя чекав на Любимського у своєму кабінеті.

— Ну ось, настала пора, мосьє… мосьє де Ваттель, — професор пригладив руками волосся, схилив набік голову, придивляючись до Павла, наче вивчав, чи готовий він йти в Україну емісаром від революційної Франції. Вираз Павлового обличчя, видно, заспокоїв його, він підійшов до дверей, що провадили до сусідньої кімнати, відхилив їх. — Мосьє П’єр, заходьте.

До кабінету увійшов кучерявий брюнет років за тридцять. Він спочатку обдивився Любимського, потім підійшов до нього, кивнув головою.

— Петро Васильович Капніст, із Полтавщини, — промовив українською, і Любимський здригнувся від несподіванки: він багато років не чув рідної мови, і прозвучала вона для нього, немов забута й раптом згадана колискова пісня; терпкий клубок підкотився до горла, Павло опанував себе і відказав французькою:

— Дуже приємно, мосьє.

Буассі Д’Англя усміхнувся, торкнувся ліктя Любимського.

— Перед цією людиною конспіруватися не треба. Він під виглядом мандрівника приїхав минулого року до Франції просити в революційного уряду грошей на випадок повстання в Україні.

— А хіба там?..

— У селі Турбаях, може, чули, — заговорив Петро Капніст, — три роки тому спалахнув серйозний бунт. Я поміщик зі сусіднього села Турбайці… Яке становище там сьогодні, не відаю. У всякому разі, ми поїдемо туди. В Обухівці біля Полтави наїздами живе мій брат, поет Василь Капніст, автор славнозвісної у Росії «Оди на рабство», що ходить у списках по руках. Не чули про такого? Ми поїдемо до нього, познайомитеся…

«Ми поїдемо… — спалахнуло полум’ям у мозку Любимського. — До України!» Та він згадав своє нове прізвище й безнадійно махнув рукою.

— У мене ж пашпорт до Петербурга…

Буассі Д’Англя з цікавістю дослухався до незнайомої мови, репліку Любимського зрозумів, підняв руку.

— Я тому і звів вас, щоб ви їхали разом. Ваша дорога пролягатиме через Відень. Мосьє Капніст знає, що робити. Головне, щоб ви у Відні зустрілися з французьким емігрантом, зрадником революції Арманом Рішельє. Він вхожий до московського посла Андрія Розумовського, а той може видати вам потрібні документи. Що ж, у дорогу, колеги!


Арман Рішельє вивів білого шахового коня на допомогу слонам, що атакували чорного короля. Спитав украдливо:

— А як ви тепер оцінюєте ситуацію, пане Андреасе?

— Незавидна, незавидна… — відказав Андрій Розумовський, не підводячи голови з–над шахової дошки. — Мат за два ходи. Але ваш мат, мосьє! — Він поставив туру позаду невинного, здавалось, пішака, що підкрався до білого короля, і повторив голосно: — Мат!

Розумовський любив вигравати. В молодості він зневажав спокій, шукав пригод і часто програвав. Та роки, а мав він їх уже понад чотири десятки, і ще становище повноважного московського посла у Відні втихомирили його буйну вдачу. Колишній коловодник і франт, що зводив з розуму петербурзьких красунь і саму царицину невістку Наталю Олексіївну, юний дипломат, що спокусив неаполітанську королеву Кароліну й після любовного скандалу був переведений до Стокгольма, нефортунний військовий аташе у Швеції, котрого за пиятику вигнав з країни король Густав III, нарешті вгамувався, одружившись недавно з австрійською графинею Єлизаветою Тун — першою красунею Священної Римської імперії.

З того часу він не любив програвати навіть у шахи. Отримавши від Катерини II Володимирську стрічку, а від імператора Франца II золоту табакерку вартістю у шість тисяч дукатів як нагороду за дипломатичну звинність у справах Третього розподілу Польщі, Андрій Кирилович боявся навіть згадувати про ті часи, коли його за любовні інтрижки гнали по черзі то з Петербурга, то з Неаполя, то із Швеції. Статечність і стриманість стали не лише зовнішніми прикметами міжнародного діяча, вони увійшли у психологію Розумовського: колишнього бешкетника й гульвісу дратували тепер бали, раути і навіть невинні вечірки в покоях його молодої дружини, на які вона запрошувала своїх друзів і закордонних гостей, пригощаючи їх залишками з гучних офіційних бенкетів.

Однак ті так звані «вечері з чотирьох курячих ніжок» у посольському домі були дуже популярні серед віденської знаті, а особливо серед чужинців — членів посольських місій та емігрантів, усяк бо хотів зблизитися з впливовим московським дипломатом, а ще побути в товаристві чарівної графині Розумовської. Бували тут і музики, митці та композитори. Вечері розпочиналися втаємничено, буцімто в секреті від Андрія Кириловича: хтось із гостей ставав на варту біля вхідних дверей і доповідав про прихід графа. Тоді заставлені столи швидко застеляли скатертинами, до кімнати пана Андреаса висилали посланця, що повинен був з ним пити вино, програвати йому в шахи і щось веселе розповідати. Коли до господаря повертався добрий настрій, він дозволяв знімати зі столів покривала, заходив до гостей, знайомився й іноді сам веселився з ними аж до ранку.

Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє45. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.

Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє — колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.

У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.

— Мат! — покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з–за шахового столика — зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини–красуні, й скаже своє: «Та вже Бог з вами!»

Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.

— Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.

— Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.

Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.

— Барон Людвіг ван Бетховен, — підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. — Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.

— Спочатку послухаю вас… — Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. — А–а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?

— Давно, — холодно відказав шляхтич. — Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.

— Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла–Манш. Що за безглузді плітки?

— Я недавно читав в одній віденській газетці, що музика Огінський застрелився через нещасливе кохання. Проте я збираюся загинути на польській землі.

— Загинути?

— Або перемогти. Я приїхав до Відня, щоб розшукати Костюшка.

— Будьте розсудливі, пане посол, — Розумовський поклав на рамено Огінському руку, той делікатно звільнив себе від дружнього жесту. — Гарячі голови задумали залити ваш нещасливий край кров’ю замість скористатися з дружньої допомоги її величності. Польща, роз’їдена чварами, не в силі поки що сама встояти перед західними сусідами. Любіть її і дайте їй можливість зміцніти під скіпетром нашої цариці. Не вірте Костюшкові, вашмость, не слухайте лжепророків…

— Спасибі за пораду, пане Розумовський, — по худих щоках Огінського пробігли жовна. — Я зворушений вашою турботою про мій край. Але звідки у вас така впевненість, що царська неволя нам миліша від цісарської, наприклад? Ми не хочемо чинити жодної мирової з осадниками на своїй землі і будемо їх жертовники руйнувати.

Ви прийшли до мене, щоб кинути виклик? — нахмурився Розумовський.

— Користуючись правом посольської недоторканності, яке ще охороняється в Австрії, я хочу через вас скласти свої посольські повноваження польському королеві, якого уряд Московії інтернував у Гродні, примусивши його підписати трактата про розподіл Польщі.

— Я перекажу, — коротко відказав Розумовський.

Поруч з Огінським стояли Павло Любимський і Петро Капніст.

— Маркіз Жюль де Ваттель, — поклонився Павло.

Розумовський переглянувся з Арманом Рішельє, той кивнув головою.

Фрау Єлизавета підпливла до чоловіка, узяла його під руку.

— Ох, нарешті закінчився цей нудний церемоніал знайомства. Андре…

— Так, так, дорога, звичайно! — махнув рукою Розумовський. — Розстеляйте столи, наливайте вина, Бог з вами. — Коли гості порозсідалися за столом, він підняв келиха, мовив до Любимського: — Вип’ємо за пам’ять вашого доброго короля. Стався жорстокий злочин, що забруднив літопис французької нації, до якої тепер зараховують пекельну орду черні.



Любимський надпив з келиха, спідлоба глянув на Розумовського, сказав:

— Наш дорогий король, вічна йому пам’ять, не зумів стати вище за корону, тобто обійтися без неї. Видно, звання короля може носити кожен, кому воно передається у спадок, звання ж людини можуть носити тільки вибрані.

— Не розумію вас, — насторожився Розумовський. — Невже вам, маркізові, не жаль… У ті злопам’ятні січневі дні навіть Польща вдягла жалобу.

— По собі вдягла жалобу, ваша світлосте, — кинув Огінський.

— Останнім часом, готуючись у дорогу і їдучи сюди, — провадив далі Любимський, — я мав час думати. Мені згадався один епізод з античної історії… Спартанський цар Феопомп по тому, як був запроваджений виборний орган — ефорат — для контролю влади, вернувся додому, і дружина сказала йому: «Ви залишите своїм дітям зменшену через вашу помилку владу». — «Правда, — відказав цар, — вона буде менша, зате міцніша». Крайня необмеженість влади, ваша світлосте, спричиняє крайні бунти. Гіркий досвід Франції повинен би примусити правителів дбати про те, щоб любов членів нації до батьківщини ототожнювалася з любов’ю до держави.

— Ну, ну, — похитав головою Розумовський, — як бачу, навіть аристократів торкнулося якобінство.

— Воно торкнулося усього світу, графе, а особливо нас, французів, і нам нині треба думати над тим, чому ми змушені були покинути батьківщину.

— Ця біда минеться, щезне, як мильна бульбашка, мосьє. Усі держави Європи солідаризуються перед загрозою розрухи, вони не залишать Францію в біді самотньою.

— О, ваша зворушлива турбота!.. Про Польщу, про Францію. А Франція, як бачите, бажає тієї самотності. Про це свідчить хоча б той факт, що вона так скоро вибила зі своїх земель пруссаків та австрійців, що йшли визволяти її від черні. Сама ж бо хоче дати раду у своїй хаті.

— Дивно чути від вас такі слова, маркізе, — дивувався Розумовський. — Адже не хтось там, а ви самі постраждали.

— Так, мені особисто було б вигідніше, коли б перемогли прусські війська. Проте, не оцінюючи подій з погляду свого становища, я повинен визнати за будь–якою нацією право робити у своєму домі свій лад.

— Панове, панове, — перебила розмову фрау Єлизавета, огортаючи грайливим поглядом французького гостя, — чи не можна б хоч хвилину без політики?

— Маєш рацію, люба, — Розумовський перехилив келиха. — Адже серед нас музики. Пане Людвігу, — звернувся до Бетховена, — продемонструйте нам своє уміння.

Бетховен підвівся, сів за клавікорда, і тиха кімната затремтіла від мажорних акордів, за якими покотилися у бойових ритмах маршові інтонації; гостей приголомшила розлючена музика, в якій відчувалися ноти Руже де Ліля і Мегюля46, але була ця імпровізація зовсім оригінальна, нова, вона бентежила й будила від сплячки.

Обличчя Бетховена почервоніло, він сам ще не усвідомлював, кого й куди кличе своєю музикою, власне творіння вихоплювало і його самого із застою й непевності, він грав і відчував, як від бадьорих звуків музики очищується душа, ніби залізо від окалини під молотом. В останньому акорді Бетховен закам’янів над клавішами, втонувши в бурі звуків.

До розхристаного юнака підійшов Огінський, обійняв його.

— Дякую, маестро. Тепер я знаю… Нині не до салонних мініатюр.

— П’ю за вас, пане Людвігу! — патетично вигукнув Розумовський. — Ваша музика запалює до бою. Я відрекомендую вас імператорові. Йому сподобається така музика.

— А він, бува, не злякається її? — спитав Огінський.

— О ні, австрійський імператор войовничий.

— А якщо така музика долине спершу до войовничих противників?

— І таке може статися, — погодився Розумовський. — Музика — не вірш, що має конкретного адресата… Але все залежить від пана Бетховена — кому він захоче присвятити свою музу. Та поки що йому без мецената не обійтися. Я послав би вас до Петербурга, юначе. Росія уміє шанувати таланти.

Бетховен мовчав. Озвався Любимський:

— Можливо, й так. Однак вона ще довго не знатиме, які таланти розцвіли, а які змарнувалися біля царських палаців…

— Ви надто ущипливі, маркізе, — скривився Розумовський. — Шукаєте у нас притулку, а…

— Я намагаюся бути справедливим. Втрата маєтку не повинна заважати дивитися на речі тверезо. Франція теж не краща: чи ж могли в ній жити Вольтер, Руссо?

— О, тепер могли б!

— Але вже немає їх… Я не ідеалізую Англію, проте у тій країні Ньютон був обсипаний нагородами ще за життя, а по смерті покладений до королівської усипальниці. Чи не так, пане Огінський? Ми ж не можемо подібним похвалитися. Наші королі й ваші царі, боячись світла, не раз убивали науку й мистецтво в зародку.

— Ви вчений? — запитав Розумовський.

— О ні, я був власником розважальних закладів у паризькому кварталі Маре, недалеко від тюрми Тампль…



Розумовський подумав, що маркіз просто знервований пережитим і тому такий колючий.

Фрау Єлизавета стояла перед Бетховеном, молитовно склавши руки, — упрошувала його заграти ще раз. Крізь білу туніку просвічувалися її голі плечі, глибоке декольте відкривало пишні груди, була вона вродлива й незмірно зваблива; Любимський дивився на неї, бачив її красу і дивувався, що більш його не ваблять навіть ці принади; графиня помітила погляд маркіза, примружила очі, але Павло не бачив цього натяку. Його просто більше не було в цих краях.

Бетховен відмовився грати. Любимський підвівся і промовив до Рішельє:

— Нам пора. Отже, я згоден поїхати на Азов до Петровська поглянути на той край, який ви хотіли б колонізувати французькими емігрантами. Я згодом дам про себе знати, і ми подамося до Петербурга на переговори з французькою общиною. Чи згоден граф Андреас видати мені документи на проїзд через Україну?

— Згоден, — відказав Розумовський. — Завтра ви їх отримаєте. Україна… Ледве–ледве пам’ятаю її. Наче в тумані… Там, у Батурині, доживає віку мій батько. Двадцять років не бачив його.

— Певно, пасічникує екс–гетьман, меди варить?

— Ви так добре знаєте звичаї того краю? Ба ні! Клопочеться над гербовником нашого роду. Дослідив, що генеалогія Розумовських йде від князя Богдана Ружинського, який у XVI столітті був запорізьким гетьманом. Не міг старий жити у столиці, все тужив за рідним краєм. Хотів було створити біля Аничкового палацу клаптик своєї Малоросії, садив тополі, верби, озера копав та все з України землекопів спроваджував, щоб мав із ким розмовляти по–своєму та міг слухати бандуру. А оце я попросив у Сенату, щоб прислали мені кріпаків на будівництво мосту через Дунай, то батько дізнався і послав до Відня хохлів з надією, що вони пригадають мені рідну мову. Старий він став…

— Я вражений патріотизмом колишнього гетьмана України. Французи цікавляться історією вашого краю, гетьманами, їхніми нащадками… — мовив Любимський. — А ви… ким ви почуваєтеся, ваша світлосте?

— Я?.. Я посол її величності.

— Чи не замало цього, пане Розумовський? — озвався Огінський. — Ким же ви станете, коли складете посольські повноваження, як, приміром, зробив це тепер я? Для мене на скрутний випадок залишилася Польща, а ви куди подінетеся?

— Вгамуйтеся, екс–после, — холодно відказав Андрій Кирилович. — Ваші діти вже інакше дивитимуться на ці речі.

— Ми розпочнемо битву, щоб цього не сталося. Можливо, програємо, зате діти пам’ятатимуть про кров батьків.

Любимський і Капніст вийшли з–за столу. Павло нахилився до Огінського, прошепотів:

— Костюшко в Парижі, я розмовляв з ним. Він повний рішучості підняти повстання.

— Дякую вам… Хто ви?

— Я французький емігрант, — відказав Любимський.

…Над Полтавою кружляли лелеки, роздивляючись з високості за рідними гніздами, чи не знесла їх зимова в’ялиця; ті, що знаходили, тихо опускалися на стріхи чи на тополі й, витягнувши довгі шиї до неба, радісно клекотіли, дякуючи своїм пташиним богам за те, що зберегли їм рідну домівку, що не дали зів’янути крилам над безкраїм чужим морем.

Любимський і Василь Васильович Капніст стояли біля приміщення губернської канцелярії, очікуючи на Петра, що зайшов до губернатора засвідчити печаттю відпускні листи для своїх кріпаків.

— Я гадаю, що це непотрібний виклик, — промовив Василь Васильович. — Губернатор, звісно, прикладе печатку: то поміщицьке право — відпускати чи продавати своїх рабів, але тут же запише його до неблагонадійних. Адже тільки що повернувся із Франції, пришиють якобінство і — по кар’єрі. Кріпакам можна дати волю й без відпускних листів. Просто треба бути до них людяним…

Любимський дивився за лелечою хмарою, і йому хотілося кликнути, запитати, може, вони бачать… Бо сам був безпорадний, бо світ такий великий, а людина на ньому — мов макове зерно. Вчора вернувся з Лубен до Обухівки, де чекали на нього Капністи, вернувся сам. Не знайшов навіть сліду по своїх рідних. Мати давно померла, в отчому домі живе хтось чужий, Чинбаревої хати нема зовсім, у Кулябчиних хоромах — канцелярія, а люди у Лубнах нові. Старі, які ще доживають віку, не впізнали його, та то й добре, а про Уляну Чинбарівну не знають нічого — зникла з дівчинкою, коли Чинбаря убили… Може, у Турбаях, там багато хто знайшов тепер притулок.

І було тихо в цьому світі, до якого він приїхав з місією від Конвенту. Люди розмовляли оглядаючись, пошепки говорили, що Турбаїв скоро не буде зовсім; оптимізм Буассі Д’Англя здавався тут наївним і смішним: в Україні ще не можна бити на сполох, бо вибіжать люди голі й сонні й спечуться живцем у вогні, в Україні треба обережно будити сплячих, щоб вони звикали вставати вдосвіта…

Любимський подумав тепер про Львів, у якому вони з Петром Капністом пробули кілька днів, про знайомство з молодим галицьким просвітителем, професором Львівського університету Петром Лодієм, що радив залишитися у Львові — тут є де докласти сил, але Павло не погодився, він мусив їхати до Московії. Що ж тепер чинити? Вертатися до Львова назавше? Але як — без своїх? Десь вони є, вони мусять бути!.. Не ділився з Капністами своїм болем.

— Петро Васильович давав мені читати вашу «Оду на рабство», — відказав по хвилі Любимський. — Вона — теж виклик… Я ось не розумію, як це вам удається: язиком сяк–так, а ділом ніяк.

— Я не знаю, хто ви, — губи Капніста ображено відкопилилися, — Петро тримає це в таємниці, але він запевняв мене, що вам можна вірити… То знайте, що це ми з братом на власний ризик ухвалили вдатися до Парижа, коли збунтувалися Турбаї. Думали… А то Турбаями й закінчилося. Кілька років гуляв по околицях якийсь самозваний Пугачов — не чутно вже, може, й спіймали. Не нині то завтра розчавлять «республіку». І я переконався, що для того, аби щось зробити, треба бути позірно лояльним, бо винюшкують твій дух і запруть перед тобою усі ворота.

— І ходитимете отак поміж ножами й самі не будете знати, чого більше вдалося вам дати людям: брехні чи правди. Я розумію: всі на геройство не здатні. Але ви вже маєте зразок мужності, до якого можна тягтися і заспокоювати свій страх усвідомленням, що комусь доводиться ще гірше. Я прочитав «Путешествие» Радищева, й запам’яталися мені його слова, що є змістом його чину й повинні стати змістом вашої діяльності: «Якщо державець спонукує тебе на зло й неправду, будь непохитний. Не бійся ні насміху, ні мук, ні тюрми, ані самої смерті. Злість мучителів твоїх розіб’ється об твою твердість. Будуть вони осміяні, а ти проживеш у пам’яті шляхетних душ во віки віків…» Ні, ні, після цієї книги ви не можете, не смієте бути такими, якими були перед нею!

На розі, недалеко від губернської канцелярії, де вешталося більше панства, сидів лірник, крутив свого нехитрого інст–румента і скиглив жартівливу жебранку на мотив «святої Варвари» певно, уже встиг бідолаха десь запричаститися чаркою:

Та як я був багат, то всяк був мені рад, а як став я харпак, то всяк каже: дурак; то прощай, увесь мир, я піду в монастир, кості зсушу, душу спасу, ой дайте–подайте, не мина–а–айте!

— Колись сліпці на бандурах грали та про славу, та про звитяги голосили, тепер же вони жебрають і блазнюють. Збіднів край… — Любимський підійшов до лірника, кинув йому полтиника.

— Пісня — дзеркало душі народу. Якщо душа буйна, то й пісня голосна. — Василь Васильович глянув на спотворене гіркотою обличчя Любимського. — Ви згодом зрозумієте все. Думаєте, після Радищева покотилися погроми на письменників? Ні. Навпаки, ніколи такої уваги їм не приділяли. Сталося щось зовсім несподіване і, на мою думку, найстрашніше. Я знаю, бо вхожий до оселі муз… Один популярний і, на перший погляд, вільнодумний письменник став біля літературного керма, і цариця орієнтується лише на нього…

— Карамзін, — усміхнувся Любимський.

— Ви звідки знаєте? — здивувався Капніст.

— Я зустрічався з ним у Франції, розмовляв…

— І що думаєте… Новиков, мовляв, хворіє, Фонвізін виписався, то журнали видає Карамзін; він у своєму домі відкрив салон, куди сходяться наші літературні світила, там він проповідує любов до меншого брата, висміює одописців, бідний Державін сам не радий, що підтримав його, бо молодий прогресист обізвав старого консерватором, а цариця запитує Гаврила Романовича: «Добре, а як на це дивиться Карамзін?» Спочатку думалося — леготом повіє, ба ні… Начебто й цензура не сваволить — самі письменники, боячись утратити доступ до салону, стали для себе цензорами, загнали бунтарський дух у пляшку, в літературному світі — тиша й злагода, якої ще не бувало, а до читача йде сентиментальна жуйка.

— Пишете щось? — запитав Любимський.

— Та пишу, хай йому біс. Комедію ліплю. Люту… Пишу і боюся. Боюся, що ніхто її не поставить. А ще більше — що поставлять. Лірники ми…

— А таки іншими будете, — мовив Павло. — Правда, правителі хитрують: геніальних усувають, а нездар перестали називати геніями. Створюють тепле болото, де зручно жити й квакати. Жаб’ячий хор — теж музика серед темної ночі, коли мовчать солов’ї. Але чим темніша ніч, тим світанки ясніші. Велике щастя, що в найчорніший час, коли, здається, все вже пропало, змізерніло, коли страх породжує ту найстрашнішу мовчазну зраду, для якої навіть можна знайти виправдання, з’являються мученики й кидають затурканій юрбі виклик своєю мужністю… Хай буде благословенний подвиг Радищева.

— Коли ж убивають пророків у зародку, — відказав Капніст, згадавши «Голготу» Сисоя Шалматова. — А в Україні…

— Будуть і в Україні. Народ, що дав світові Хмельницького, Сірка, Сковороду, не міг раптом аж так зубожіти, щоб плодив самих лише лірників.

З будинку губернаторської канцелярії вибіг Петро Васильович. Обличчя його пашіло, губи ще стискалися зі злості, але очі переможно сміялися.

— Приклав печать! Ходімо. Назвав мене першим у Новоросії якобінцем. А тепер веди, Василю, до Котляревського, ти ж обіцяв.

Йшли мовчки, поки не спинилися на Івановій горі, звідки видно було Ворсклу й Полтавське поле.

— Петро теж заспівав жебранку, — по губах Василя Васильовича сковзнула скептична посмішка і згасла. — Але, мабуть, і вона потрібна. Колись козаки визволяли невольників зі Скутарі й за те висіли на гаках у повний зріст. Нині їхні нащадки дають невольникам ялмужну, за що потрапляють до списків неблагонадійних. Усе змаліло. Що вдієш? А ось у цій хатині на горі живе вчитель поміщицьких дітей Іван Котляревський — молодий український лірник. Ходімо до нього.

Котляревський сполошився, коли несподівані гості стали на порозі. Він накрив книжкою рукописа, а юнак, що сидів навпроти нього за столом, сперся ліктями на папери, сторожко дивлячись на пришельців. Втім господар засміявся й кинувся обіймати Василя Васильовича.

— Спіймав? — Капніст потягнувся рукою до столу й, зауваживши збентеження на обличчі Котляревського, поквапився його заспокоїти. — Це мій брат зі своїм колегою. Будь спокійний. Скажи мені тільки, хто це в тебе в гостях, — кивнув на юнака, який все ще в напруженні сидів за столом, закривши долонями папери.

— Мій новий знайомий — із Турбаївської «республіки». Дещо мені приносить, щось у мене бере. Павло Василенко.

Любимський кивнув головою. Котляревський заметушився. Відчинив дверцята буфета, але звідти війнуло пусткою; сплеснув руками — мовляв, бідний я, немов церковна миша; сказав, червоніючи:

— Я за хвилинку…

— Сиди, не клопочися, — зупинив його Василь Васильович. — Ми ситі. Добрими ділами ситі. Мій брат Петро Кап–ніст, колишній власник п’ятисот душ, повернувся оце з Франції і, овіяний революційним вітром, наважився відпустити своїх кріпаків на волю.

— То правда? — Котляревський захоплено дивився на Петра Васильовича. — Невже… Це ж ви перший!

— Боюся, що й останній, — скрушно похитав головою молодший Капніст. — Не думаю, що за моїм прикладом підуть інші. Я лише для чистої совісті.

— Як добре сказано! — підхопив Василь Васильович. — Це ж зродилося нове поняття, утворилася нова моральна категорія, для якої я не знаходив новітньої словесної плоті, але відчував її! Та хай буде по–старому: чиста совість. Зате зміст інший — дійовий. Хто ми — шарманщики, сміхотворці і врешті–решт боягузи, але в нас заговорило сумління, і ми намагаємося заспокоїти його. Я пишу сатиричну комедію про державних злодіїв, пишу й боюся, але мушу це робити, щоб не дорікати собі потім: «Я міг, а не написав». Мій брат відпускає рабів на волю, Котляревський хоче узаконити в літературі мужицьку мову, а ви, юначе, — звернувся до Василенка, — носитесь з недозволеними манускриптами, і хоч боїтеся потрапити до лап поліції, усе–таки робите це, аби лише не шкребло вас сумління.

— То непогано, — сказав Любимський, — коли люди починають боятися самих себе більше, ніж поліцейських ярижок. — Він глянув на Котляревського й попросив: — Ви можете мені довіритися хоча б одним аркушем ваших творінь?

Котляревський зиркнув на Василя Васильовича й подав рукописа. Любимський заглибився у читання. Гортав сторінку за сторінкою, автор стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, і в поета не витримали нерви.

— Я розумію, що бурлеск — то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, — почав заздалегідь виправдовуватися, — але не знаходжу іншої форми… Я пішов за віяннями веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути у давні сюжети… Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, що стоїть за ними. А ми лише починаємо… — Котляревський дедалі більше ніяковів під поглядом гостя, який, читаючи, раз у раз здивовано поглядав на автора й продовжував виправдовуватися: — І починати мусимо з низького штилю, щоб мати змогу торкнутися тих проблем рідною мовою… Старенький Панас Любисевич, колишній секретар Кирила Розумовського, сидить собі в Чернігові й переодягає Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки. Я ж хочу… Адже спопеліла наша Троя, шукають і досі долі троянські лицарі за Дунаєм та на Тамані…



Любимський відклав рукописа, його обличчя було суворе, та в очах іскрилася радість — є ж уже люди, що починають трясти народ опівночі, щоб той не отруївся чадом у міцному сні! — промовив:

— Та ви самі не знаєте, що робите! Самі не знаєте… Ні, пане Капніст, я бачу, що в Україні починає налаштовуватися не ліра — арфа і хтось колись на ній заграє революційного гімна! Неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю — сила його визріває в думці. О Боже, я ж нічого не знаю… Павле, — Любимський простягнув руку до Василенка, — дайте мені поглянути на ту книжечку, яку ви й досі закриваєте долонями. Не бійтеся.

Це був товстий зошит, дрібно списаний дбайливим почерком, у ньому хтось записав історію України, скоромовкою переказуючи літописні відомості про найдавніші часи, а далі розповідь усе сповільнювалася, й важчала від роздумів над козацькою історією, і пропікала люттю за кривди, і волала до помсти за пролиту кров. Любимський читав, а крик цей був йому звідкись знайомий, наче він сам плакав колись цими самими словами.

«Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня за те єдине, що шукав він свободи й кращого життя на власній землі і мав при тому замисли, усьому людству властиві…»

Павло приклав руку до чола, і раптом йому у вуха вдарив вереск катерининського ката Шешковського: «Рівно, рівно руку!» Він закрив книжку й прошепотів:

— Хто це… Хто це написав?

На обкладинці кучерявився заголовок, виведений кириличними узористими буквицями, — «История Русов», а під ним хтось намалював іконостас, обплетений виноградом. Посередині зі самої землі виростав високий колос, над ним угорі проступали обриси людських облич, знизу до виноградних грон підповзали людиноголові дракони, вужі і ящери, цей малюнок був теж знайомий Любимському, він обвів поглядом присутніх і ще раз боязко перепитав:

— Хто це малював?

Капніст й Котляревський нерозуміюче переглянулися поміж собою, Василенко сказав:

— Ніхто не знає автора. Напевно, багата їх було.

— А художник, що прикрасив обкладинку, теж вам не відомий?

— Художника я знаю. Це Сисой Шалматов, що живе в Турбаях.

— Диви! — вигукнув Василь Васильович. — Та то ж я його туди… — він раптом замовк, побачивши, як сполотнів Любимський. — Що сталося? — спитав стривожено.

— Шалматов… — прошепотів Любимський. — Він… одружений?

— Ні, — відказав Василенко. — Але що з вами, ради Бога?

— Нічого, нічого… Я знав Шалматова.

Він довго мовчав, ні на кого не дивлячись, а в голові дзвеніло одне й боляче било у скроні: «Павле, якщо з тобою щось станеться, волос не впаде з голови твоєї Уляни…» Любимський нахилився до Василенка й запитав тремтливим голосом:

— Шалматов ніколи не згадував про Уляну… Чинбарівну?

— Про Уляну Чинбарівну? З Лубен?.. Таж вона… — Василенко замовк, побачивши, як безнадія влягається чорнотою у сиві очі гостя. — Її дочка, Христя Любимська, — моя жона…


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка