Роман Харків



Сторінка25/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   31

Розділ десятий

Над Дунаєм кисли важкі тумани, сніг випадав щодня і змішувався із грузьким болотом у квашеницю. Цієї гнилої зими солдати й козаки, облягаючи Ізмаїльську фортецю, що бовваніла на турецькому боці, сповита мрякою, немов примара смерті, мерли вдесятикрат густіше, ніж торік під Очаковом.

Потьомкін не мав ні з чим, ні з ким іти на приступ. Ні достатньої кількості гармат, ні пороху, ні ядер, ані людей. Мільйони карбованців, за які можна було поповнити арсенал армії, давно витрачено на діаманти, закуплені в камердинера Мохова, на аметисти й топази, що їх доставляв князеві титулярний радник Муромцев, на атласи для графині Браницької, куплені в мадам Бобрі, на дичину, замовлену у пташника Максимова, на монумент цариці, виконаний у бронзі скульптором Шубіним, та на інші розкоші.

Воювати можна було хіба самим лише завзяттям, але його бракувало і Потьомкінові, і військові, а тому про взяття Ізмаїла, останньої турецької фортеці, князь боявся навіть думати. Підписати б сякий–такий мир, а там — хоч у монастир, хоч до самого чорта: усе вже йому остобісіло.

Генерал Гудович майже щодня через гінця, а то й особисто, приїжджаючи з–під Ізмаїла до Дубосар, просив Потьомкіна повернути до війська Суворова.

Князь що не день, то болючіше відчував хисткість ґрунту під своїми ногами. Він не міг збагнути, звідки йде та непевність його становища: чи то віє нею з листів Катерини, чи мучить його усвідомлення свого полководницького безсилля, а може, родиться вона з переситу владою й багатством; у всякому разі, він уже відчув дотик тієї непевності, і страшною вона була ще й тому, що прийшла до нього саме тоді, коли на позір немає в імперії сильнішої людини над князя Таврійського. До всіх титулів, яких не спишеш і на воловій шкурі, приточився титул трибунчужного паші за взяття Очакова і звання гетьмана катеринославських козаків, а до того всього цариця прислала йому ще й ордена Святого Георгія першого ступеня і шпагу, прикрашені діамантами. Проте чуття, яке мають тільки слуги, що добре знають свого хазяїна, безнастанно, кожної миті підказувало йому: служба, які б фантастичні вигоди вона не приносила, є тільки службою, і слуга ніколи не може бути владикою, бо його доля залежить від примх господаря.

Тому боявся Суворова, що здобув собі незалежність власним талантом, а над ним, над талантом, господарі не владні. Маючи його, можна ігнорувати титули й посади; людина ж, позбавлена цього дару й уражена жадобою слави, мусить утримувати себе всіма силами на видноті й уникати конкурентів. Ні, не можна Суворова пускати під Ізмаїл, краще програти війну.

Листи від цариці, начебто й далі благоприхильні, рясніють ласкавими слівцями й обіцянками, та якийсь холодок усе–таки прослизає з–поміж рядків; Потьомкін мимоволі згадує Першу московсько–турецьку війну, під час якої він завдав несподівано жорстокого удару Гришці Орлову: чи не хоче тепер чужа кривда помститися на ньому?

Невже хтось увійшов до апартаментів цариці, не питаючи в Потьомкіна згоди? Дотепер ненаситній і постарілій цариці коханців підсовував він: через її альков пройшли Зорич і Завадовський, Корсаков і Єрмолов, усіх уже й не пригадає, але все то були його ставленики, яких він тримав на своєму ретязі доти, доки новоспечений фаворит не набивав собі недозволеної ціни. Невже там хтось з’явився поза його волею, бо чому ж листи цариці запахли сухою офіціозністю?

Сумніви підтвердилися несподівано скоро: перед Різдвом Потьомкін отримав анонімного листа, в якому було написано три слова: «Приїжджайте вирвати зуба».

Несподіваний удар звалив з ніг князя на кілька днів. Потьомкін запив і не допускав до себе навіть Браницької.

— Проноза… Хлюст! — скреготав він зубами. — Знаю, знаю його, цукеркового Платошу Зубова, запобігливого синка обер–прокурора Сенату… Але як він втерся до цариці?

Коли прохмелився, наказав лаштувати екіпажа, щоб їхати до Петербурга «вирвати зуба», та впору спам’ятався: адже матінка спитає передовсім, чи взятий Ізмаїл і чому він не взятий — на яку вже там ласку тоді сподіватися?

Заведений у безвихідь, Потьомкін послав під Ізмаїл Суворова. Хай дістається йому слава. Чекав нетерпляче на вісті з театру війни. Гаряче молився, щоб швидше упав Ізмаїл, бо кожного дня непомітно, але безупинно вислизала влада з його рук, немов вимащений лоєм канат, бо з царициного алькова з пухових перин добираються до його, потьомкінського, горла м’якенькі, мов мацаки кальмара, ручки двадцятирічного пронози, і хтозна, чи за місяць–два зможе Таврійський князь взагалі повернутися до Петербурга… Він знає матінку, він звідав сам, чим платить вона за вгамовану пристрасть — владою платить!

Вісті з–під Ізмаїла прийшли до Дубосарів надто швидко. Нечуваний донині воєнний успіх Суворова приголомшив Потьомкіна: Ізмаїл впав за один день! Фортецю, про яку турецький паша говорив: «Скоріше Дунай зупиниться у своїй течії і небо впаде на землю, ніж здасться Ізмаїл», здобуто від досвітку до смеркання, і за цей час встигло полягти близько двадцяти п’яти тисяч турків. Що це — чудо? Хто ж він, Суворов, — характерник, при появі якого подесятерилися сили здеморалізованих солдатів і збайдужілих козаків? Чому не має цього дару всемогутній князь Таврійський?

Потьомкін чекав на падіння Ізмаїла, а дочекався ще однієї поразки. Зрозумів, що програв останню битву, і ненависть до Суворова люто пройняла його; якщо він навіть знову привласнить собі заслуги Суворова, то однаково після такого приголомшливого падіння Ізмаїла ніхто в усій імперії не повірить, що то потьомкінські заслуги, і кожен чекатиме на царицину неласку до всесильного фаворита.

До підземного палацу в Дубосарах під’їхали запряжені трійком сани. З–під бараниці виплигнув худий, рухливий генерал, він підійшов до вартового, що відкрив було рота для «здравія желаю», й притулив пальця до уст — мовляв, не потривожмо струдженого князя. Швидко збіг сходами вниз, поковзнувся на воскованому паркеті у приймальній залі, послав повітряного поцілунка пишногрудій графині Браницькій, що у єдвабній сукні з декольте стояла поруч із князем, і зупинився, схиливши голову перед Потьомкіним.

Князь у гетьманській шапці з перами і в козацькому кольористому жупані чекав на рапорт Суворова.

— Узяли, якось–таки взяли Ізмаїл, спасибі Казанській Богоматері, — заговорив скоромовкою Суворов. — Що накажете далі чинити, ваша світлосте?

Губи Потьомкіна силкувалися до ввічливої усмішки, він рвучко рушив з місця з розпростертими для обіймів руками, але Суворов завбачливо стримав його, зніяковіло показуючи на свою незавидну статуру, яка може, чого доброго, й захрустіти в обіймах Поліфема.

— Чим нагородити вас, графе, за таку блискучу перемогу? — все ще не опускав рук Потьомкін.

— Чалмою Селіма III, ваша світлість, адмірала ж Ушакова, що допомагав мені з лиману, — почесним званням капудана–баші43… Полковника Головатого за те, що його козаки першими вдерлися до фортеці, — оцією ось гетьманською шапкою, що у вас на голові. І наразі досить. — Суворов дивився у люте око Григорія Олександровича, витримав його погляд і додав зовсім серйозно: — А втім, я не купець і не приїхав з вами торгуватися. Я — солдат.

…Ранньої весни, коли протряхли дороги, Суворов покинув театр війни і поїхав до Петербурга. Московські й турецькі дипломати готувалися до мирних переговорів у Ясах; Олександр Васильович не знаходив для своїх рук більше діла й поклав собі відпочити у власному будиночку на Виборзькій стороні.

Разом з надвечір’ям в’їхав суворовський ридван на Невську першпективу. З Неви потягло запахом стопленої криги. Був цей запах знайомий і рідний, він війнув на обкуреного димом воїна чимось далеким і елегійним — домашнім затишком, де не чутно грому, пострілів і крику, чимось забутим і розтраченим на воєнних дорогах; утомлений повсякденними походами та битвами, генерал прагнув тепер спокою та самотності.

За Сенатською площею спалахнули вогні, замерехтіли різнобарвні феєрверки, і подумав Олександр Васильович, що ретельні офіцери з його штабу таки сповістили двір про приїзд героя Римника, Фокшанів та Ізмаїла, тож перед відпочинком доведеться витримати нудний церемоніал вітань, вислухати промови придворних ораторів і самому виголосити подяку престолові за довір’я і честь.

Від Адміралтейства на Невську першпективу гігантською підковою виступила тріумфальна арка, якоїсь миті Суворов подумав, що краще було б звернути вбік і непомітно вислизнути через міст на Василівський острів, однак не зробив цього: дрібка почестей за ратні труди йому таки належиться. Знав генерал, що до півночі все те набридне і він непомітно зникне з палаців, проте відчув, що йому таки хочеться ступити до тронної зали, зі своєю незмінною іронічною посмішкою прийняти поклони двірської знаті, що верховодить у державі, а ніколи не нюхала пороху, тричі поклонитися образові Казанської Богоматері, а один раз цариці — й потішитися, як вона, роздратована його дошкульною насмішливістю, насилу стримує гнів.

Ридван під’їжджав до тріумфальної арки, і здивувався Суворов, бо чомусь тут не було ні парадної варти, ані сенаторів, що мали б привітати графа Суворова–Римникського; у глибині двірцевого кварталу, десь біля Таврійського палацу, грала музика, горіли вогні й звивалися зміями в темне небо різнобарвні феєрверки.



Суворов наказав спинити коней, вихилився з ридвана й запитав першого стрічного, показуючи рукою на вогні:

— Милий чоловіче, чи не знаєш ти, бува, що то за содом?

Перехожий зневажливо глянув на худенького вельможу, загорнутого в чорну бурку, й мовив зверхньо, ніби й він не був останнім пішаком у цій святковій веремії:

Мали б знати, ваше благородіє, що за парад сьогодні: сам князь Потьомкін в’їхав до Таврійського палацу. Петербург нині вшановує доблесного переможця над турками.

— Повертай на Василівський міст, — сказав Суворов до машталіра надтріснутим голосом і, закутавшись у бурку, всунувся глибше в сидіння, наче хотів стати ще непомітнішим.

«Вшановують переможця… А я хто? Годі, годі, генерале, все це закономірно. Так було завжди і так має бути… Beatitudo non est virtutis praemium, sed ipsa virtus44. І все–таки, все–таки… О, та ти, виявляється, теж марнославний, Олександре Васильовичу! Захотів фельдмаршальського жезла? Захотів ілюмінацій на свою честь, тостів, коштовностей і, певно, ще й медалі з власним портретом? Ай–яй! Таж ти міг усе це мати. Хто заважав тобі полизати хоча б краєчок тарілки на царському столі? Полизав би раз і мав би. Але ж гординя твоя сягнула далі, і ти на догоду їй проміняв м’якого фотеля на тверду кульбаку. І маєш те, що хотів мати. Чого ж тобі ще не вистачає? А–а, показної слави! Видно, вона таки велика звабниця, коли ти нині так боляче відчув її існування поза собою… Тьфу, яка гидота! А все–таки, а все–таки…

Невже я марнославний теж? Так… Так! Я ж не безплотний дух і знаю, що дорога моя відміряна, і тому хотів би своєю заслуженою славою втішитися досхочу хоч раз за життя. Що в цьому грішного, батечки? Я знаю: щедрі лаври ляжуть на мою могилу, але ж я не побачу їх — чому я мав би не хотіти втішитися своїм тріумфом?

Свій тріумф у дворі? Серед блюдолизів? Так, і серед них! Хочу побачити їх — ницих, заздрісних, приголомшених моєю славою… Який ти наївний, генерале! Хіба вони дозволять так себе принижувати? Ти забагато хочеш хвали від людей і водночас почестей від владик. Ні, ці нагороди разом отримати неможливо».

Ридван котився Василівським островом, Суворов висунув з бурки голову й глянув на той бік Неви. Між мерехтливими вогнями метушилися люди, долинали постріли й розпачливі крики.

— Почався бенкет, — прошепотів Суворов. — А ти заспокойся, генерале. Адже живеш у Римі, тож будь у злагоді з римськими звичаями.

Біля Таврійського палацу розставлено столи, на столах невибаглива закуска й кухлі з медовим квасом, обіч — рундуки з чоботами й ходаками, що нині будуть роздані народові задарма. Князь Потьомкін хоче розділити радість свого тріумфу з простолюдинами.

Петербурзька чернь, дізнавшись про нечуваний бенкет, на якому можливо буде наїстися, напитися, ще й отримати подарунки, зі самого післяобіддя юрмилася на Царициній луці й у Літньому саду: до столів поліція ще не допускала, бенкет почнеться, коли до Таврійського палацу завітає сама цариця.

Її величність не квапилася. Народ клекотів, а перед вечором уже сміливішав і нахабнішав. До юрби послали кріпаків–ріжечників у червоних каптанах, щоб ті розважали голодних грою на ріжках; подекуди збиралися гурти, і там уже розпивали своє, хміль додавав відваги, поліція пріла, стримуючи натиск, а цариця усе ще не з’являлася.

Терпець увірвався, коли смеркло. Стало безпечніше, можна було вже й кликнути до наступу на столи: у сутінках заводіїв не розпізнають; ніздрі лоскотав запах смаженої баранини, високі череп’яні кухлі з князівським напоєм нестримно вабили, у рундуках пишалися юхтові чоботи і ходаки з телячої сировиці, що будуть роздані задурно, а цариця й досі не приїхала, і хтось крикнув з натовпу:

— Давай жратву!

Зрушилася юрба, поліцаїв підім’яли під ноги, столи затріщали, голодний натовп гриз, хапав, шарпав усе, що потрапляло під руки, валилися рундуки, чоловіки дубасили кулаками один одного, верещали діти, лементували жінки; від Адміралтейства біг піднятий по тривозі новий загін поліції, у рух пішли піки, шпіцрутени, нагайки, розпачливий зойк ударився об стіни Зимового палацу, пролунали постріли, натовп у паніці почав розбігатися, затоптуючи в болото слабкіших; майдан миттю спорожнів — залишились на ньому лише ті, хто до безміру наївся потьомкінських пригощень, їх квапно тягли за ноги у завулки, скидали вбитих і потоптаних у рови; феєрверки зміями звивалися над Невою, а коли запала глупа ніч, з Двірцевої набережної при світлі факелів потяглися до Таврійського палацу червоні карети в гербах — то їхала сама матінка привітати звитяжця Другої московсько–турецької війни.

Франти в чорних оксамитових каптанах і лосиних панталонах, красуні зі зачісками, схожими на кошики, гвардійці в трикутних капелюхах, придворна знать з напудреними буклями — сотні гостей князя Таврійського поштиво розступилися, утворивши для її величності прохід через всю незмірно довгу залу до трону. Цариця йшла в супроводі статс–дам і юного пухкогубого фаворита Зубова; назустріч вийшов Потьомкін, високий і суворий, одягнутий у шарлатового кунтуша, слуги несли за ним важкого, обліпленого діамантами капелюха і фельдмаршальського жезла, увінчаного лавром; князь ішов гордо, пронизуючи злим оком гостей, та вже не млів перед ним жоден погляд, князь навіть зауважував в очах дворян глузливі блискітки, рука ще сіпалася, щоб мимохідь зірвати з грудей того чи іншого зухвальця ордена або хреста, та зробити цього Потьомкін нині вже не важився, бо назустріч йшла Катерина в супроводі ненависного Зубова, що не з його, князевої, волі вліз до царициного алькова, і про це знали всі тут присутні, а тому до нового фаворита були звернені запобігливі, поштиві й улесливі погляди.

Потьомкін ще не міг погодитися з тим, що його карта бита, він сподівався нинішньою помпезністю покорити зрадливу коханку, але з кожним кроком та надія згасала, і вбивав її не погляд Катерини, що повільно наближалася до нього, а зловтішний вигляд тисяч гостей, що вже не боялися князя. Він зрозумів, що цей бенкет буде в його житті останнім.

На хорах пролунала італійська кантата, і здригнувся Потьомкін, бо почулись йому в ній реквіємні ноти, і слова кантати стосувалися тільки його:

Що в багатстві й почестях,

Що в величності моїй?

Хто надоумив Сарті виконувати саме нині цей твір, ніби він заздалегідь підготувався до панахиди по своєму годувальникові? А хор ридав:

Коли жах діймає душу

Перед самотою…

Це йому співають лебедину пісню, зрозумів Потьомкін; він вклякнув перед царицею, припав до її руки, і вперше побачили ті, що протягом двох десятків років боялися ненависного Циклопа, сльозу на його обличчі.



Лакей підніс Катерині й Потьомкіну повні келихи вина, князь підвівся і чекав на останнє слово повелительки, він ще мав крихту надії, що й цього разу цариця здивує заздрісників несподіваною ласкою до старого друга, але її погляд був холодний, і вона сказала, підіймаючи келиха:

— П’ю за вас, вірний слуго імперії, звитяжцю й лицарю, і благословляю вас на дальші ратні подвиги. Думаю, що тільки ви, Григорію Олександровичу, можете довести до переможного кінця велику битву над Дунаєм. Бажаю вам щасливої дороги!

Вона надпила вина, віддала келиха лакеєві й, не оглядаючись, подалася у кінець зали, де стояв приготований для неї трон.

Натовп придворних ринув услід за нею й Зубовим, Потьомкін залишився сам. Він тримав у руках непочатого келиха, приглядався до рубінового напою, що переливався у світлі свічок кольорами найдорожчих коштовностей, і прошепотів:

— Чи є на світі людина, щоб була щасливіша за мене? Немає… У мене було все, чого бажав, мої бажання сповнялися ніби за допомогою чарів… Хотів чинів — мав чини, любив карти — програвав незліченні суми, бенкети давав величні, маєтків моїх не об’їдеш, ніхто не має стільки коштовностей, скільки маю їх я. Усі мої пристрасті сповнялися, наче в казці… — Він дивився на келиха, стискав його великою долонею; скло тріснуло, вино потекло по рукаві шарлатового кунтуша.

Та на це вже ніхто не звернув уваги.

Бенкет закінчився перед досвітком, Григорій Олександрович у чорній опанчі, накинутій на плечі, провів царицю до карети. Поцілував її в руку, вона підбадьорливо усміхнулася до нього, і він тепер уперше помітив, що в неї гнилі зуби; глянув на обличчя Зубова і зловтішно зрадів, що цей хлюст за владу і гроші мусить цілувати гнилозубого рота порфіроносної коханки. Карета рушила й зникла в темних провулках.

Потьомкін вдивлявся у сиву суміш темряви зі світлом, що залягла над містом, і йому згадався інший світанок, коли він, вахмістр кінної гвардії Преображенського полку, стояв на чолі свого плутонгу біля паперті церкви Різдва Богородиці і, сповнений зухвалих бажань, чекав на появу молодої цариці. Промайнуло, мов дим. Нема. Скінчилося. Глянув на сіре небо: далека передсвітанкова заграва вибілювала рідкі хмаринки, і враз він побачив видіння і злякався, що починає марити: між двома хмаринками на небі вимальовувалася голова апостола Петра, того самого, якого зрів на картині

Алімпія Голика: святий, глузливо посміхаючись, дивився в далину на весняну землю, на мирних звірів, на тихі води на той рай, якого йому, сильному світу цього, побачити не судилося.

— Ваше сіятельство… Ваше сіятельство! — чиєсь благальне скигління розбудило князя зі задуми, він глянув перед собою, на землі лежала пластом якась людина й тяглася руками до його ніг.

Потьомкін бридливо відкинув ногою плазуна.

Але той підвівся, вимащений у болото, й простягнув руки до вельможі:

— Ваше…

Князь сахнувся, він упізнав товстуна з обвислими жирними щоками — це був його колишній блазень Сенька Трещокін.



— Звідки ти тут узявся, огидо!

— Помилуйте, князю! Поверніть мене до себе… Я не хочу більше дворянства, блазневі краще живеться, ніж записаному до тих книг…

— Але що сталося, чого ти тут?

— Якби ви мені були тоді сказали: «Сенько, ти ще не знаєш, що дворянином не так легко бути. Там треба вміти триматися на людях, там треба бути готовим і до небезпек, а біля мене, дурний ти Сенько, ніхто нічого тобі не зробить: лай царя, хвали царя — блазневі все прощається, і їсти йому дають скільки захоче…» Чому ви мені цього не повіли, ваше сіятельство?

— Та чи скажеш ти, нарешті, дурню, яка нечиста сила тебе сюди принесла?

— Бомага, бомага прийшла зі Сенату, мене позбавили дворянства…

— За віщо?

— Супостати погубили. Прийшли вночі, відшмагали й розписку примусили написати, що мене бито. Зганьбив я, зганьбив дворянське звання… каюся. Вони, нехристи, ту мою розписку до Сенату послали, а оце недавно зі Сенату бомага прийшла, а в ній сказано, що я з дворянства виписаний, бо не може бути дворянином той, який признався, що його кріпаки відшмагали…

— Відшмагали, кажеш? — зареготав князь і подумав: «І мене теж, Сенько, виписано з книг, скінчилося наше…» — Відшмагали його, цяцю!

— Пожалійте бідолаху, князю, — далі благав Трещокін. — Ви ж мене блазнем сотворили, навчили діла, до якого я годжуся. Прийміть знову до себе, будьте милосердні, я ж їсти хочу!

— Всі хочуть їсти, Сенько. Але ти не знаєш одного закону: блазень може стати в нас дворянином, але дворянин, якого виписали з книг, хіба лише серед гівновозів пристанівок собі найде. Котися туди. І не побивайся; не ти один такий на світі.

Потьомкін сплюнув на Трещокіна і зайшов до палацу.

Із Галаца виїхала карета. Потьомкін у товаристві графині Браницької і старого доктора Массо, що тепер ні на хвилину не спускав ока з неврівноваженого пацієнта, рушив до Яс на мирні переговори.

У відкритому степу Потьомкін звелів зупинити карету. Він раптом зжовк, весь трясся у лихоманці, Браницька наказала машталірові повертати назад, просила князя сісти до карети, та він, не оглядаючись, пішов уперед сухими солончаками, машталір побіг за ним і зупинився на смерть переляканий: князь розпростер руки і, скрикнувши: «Тяжко мені!», упав обличчям на потріскану солону землю.




1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка