Роман Харків



Сторінка24/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31

Розділ дев’ятий

До приймальної зали Катерини II прослиз її особистий секретар Храповицький: йому можна було заходити не доповідаючи. Вутлий і брезклий від алкогольних надмірностей, секретар мав ту перевагу над іншими придворними, через те так довго й тримався біля найвищих порогів, що умів на ходу записати кожне слово, вигук, кожну царицину думку, висловлену самій собі чи співрозмовникові. Запам’ятовував, а потім описував навіть її жести.

Шістдесятирічна монархиня ще не думала про смерть, проте почала подумувати про безсмертя. Тому й терпіла у своїх покоях пам’ятливого й спритного слизняка.

Цариця нервово походжає по залі: вісті про хід Французької революції починають її щораз більше тривожити, упевненість у своїй всесильності хитнулася разом з мурами Бастилії; слова, які вона кинула колись Державіну: «Я доживу до ста років і з’єднаю всю Європу під своїм скіпетром», глузують тепер з неї самої — вона відчула, як той скіпетр затремтів у її руках від вибухової паризької хвилі. А ще долає фізична втома. Спухлі ноги ниють під тягарем обважнілого тіла і вже догоряє спустошлива жага, через яку прозвали Катерину в Європі Мессаліною42. Ту жагу за велику грошову мзду ще роздмухує останній коханець Платон Зубов — двадцятирічний фаворит з шовковим волоссям і ніжними жіночими губами, проте повернути їй молодість і він не в силі.



Катерина не хоче й згадувати про смерть, проте усвідомлює, що пора в аннали історії записувати кожен її порух, кожне слово.

Храповицький уміє заходити до приймальні непомітно, він ніколи не затримується у дверях, на пальчиках пробігає до комоди, що стоїть у куті за величезним олеандром, і там виймає свого записника; цариця навчилася його не помічати. Однак цим разом він чомусь затримався при вході, стоїть — певно, хоче про щось доповісти.

Катерина поки що не звертає на нього уваги, вона цієї хвилини обмірковує, що повинна ще зробити, аби запобігти впливові Французької революції в Росії.

У Малоросійській губернії спалахнули Турбаї. Іншого разу на місці того села вже чорніла б рілля, але в нинішній ситуації двір мусить вичікувати і хіба лише локалізувати бунт. Сегюр, той вишуканий дипломат і знавець поезії, що у хвилини дозвілля розкривав московській імператриці секрети віршописання, сказав, коли впала Бастилія: «У нинішній ситуації Франція не може зробити Росії жодної послуги. За тридцять шість годин не стало французької монархії, король підписав усе, чого вимагав від нього народ, а…» — «Король ваш щовечора п’яний, і ним керує хто хоче!» — перебила Катерина, але Сегюр продовжував: «…а народ, що став при державному кермі, не захоче воювати проти Туреччини». Цариця завжди здогадувалася про республіканські симпатії французького посла, однак ставилася до цього толерантно, сама ж бо називала себе другом Вольтера, проте аж такої відвертості од Сегюра не чекала, і він протягом доби мусив покинути Петербург.

Слідом за Сегюром Катерина повиганяла зі столиці всіх французів, що не хотіли висловитися проти революції, приймала втікачів–аристократів із Франції, але заспокоєння не приходило. Адже революція не зупиниться над Сеною, вона може спалахнути й над Віслою, де володарює король ще бездарніший, ніж французький, вона може розгорітися новою пугачовщиною і над Дніпром — хіба не мовить про таку небезпеку донесення посла Симоліна з Парижа? Сегюр, повернувшись на батьківщину, доповів революційному урядові: «Я розмовляв з людьми, що вміють читати. Вони запевняли, що коли їхніх братів чи синів пошлють воювати проти Франції, благатимуть їх, щоб ті стріляли в повітря». І ще таке говорив Сегюр, що подорожував з Катериною південними провінціями імперії не тільки заради приємних розмов: «Ми можемо провадити лише політичну війну з Московією, але щоб ця війна була ефективною, нам треба підтримувати Польщу, а особливо Україну. Необхідно відро–дити в цієї нації вільний дух, щоб вона могла колись знищити ярмо, під яким сьогодні стогне, і щоб дерево свободи розцвіло в Києві».

Уже є Турбаї. А хіба полум’я бунту обмежиться лише цим селом? Що робити?

Що робити? Взяти Париж! Узяти б… І тоді світ побачив би, як революційні настрої ховаються на горища і до льохів — звідки прийшли! Але як узяти Париж? Якими силами, коли Потьомкін заледве здобув нужденну Очаківську фортецю?

Храповицький терпляче чекає, фіксуючи хіба що тільки ходу її величності — неповоротку ходу старої жінки з товстими ногами, важким торсом і обвислими, незважаючи на всі корсети, грудьми. А що вона думає, Храповицькому знати не дано. Проте ось–ось дізнається. І запише слово в слово те, що скаже її величність, коли прочитає цю невелику книжечку, яку доставив йому агент, купивши її у книгопродавця Зотова в Гостиному дворі.

— Що там? — Катерина врешті повернула голову до секретаря.

— Книжечка, ваша величність… Мені її принесли, але я не читав, бо, кажуть, крамольна дуже, вже й у місті подейкують, що автор погрожує в ній царям ешафотом. То я не смів…

Катерина вихопила книжку з рук Храповицького, недовірливо глянувши на секретаря, розгорнула її, не подивившись на заголовок.

«Я відчув у собі доволі сили, щоб противитися блудові…»

— Хто це? — запитала в самої себе, боячись поглянути на обкладинку.

Страх, що автором може виявитися її знайомий, слуга, друг, що писав цю крамолу не чужоземний ворог, ворог навіть не з Дону, не з Яїку, не зі Запоріжжя, а тутешній, свій, який проріс непокірністю, бунтарським розумом у самому серці імперії, лякав її, вона нервово гортала книжку, зупиняючись і читаючи окремі фрази вголос:

«Треба мати твердість духа, щоб бути доброчинним на тій землі, де доброчинність осміяна…»

Ворог збоку не такий страшний, на нього можна легко наступити ногою; знищити його всередині можна лише ціною здоров’я або й життя.

«У розпущеному незагнузданими пороками суспільстві зберегти всю чистоту вдачі, устояти проти різних спокус, бути справедливим у повному значенні цього слова є справою твердого і великого духу…»

Це не чужий, це свій, росіянин… Це зухвалий росіянин, що може стати найстрашнішим ворогом Російської імперії.

«Чи можна державу, в якій дві третини громадян позбавлені громадянського права, назвати справедливою?»

Але як він виріс тут? У який спосіб, коли давно вже вільнодумство здушене цензурою, куплене грішми, заглушене вірнопідданським криком? Це незрозуміло і тому стократ страшніше…

«Дзвін б’є, і ми побачимо на нас меча і отруту. Смерть буде нам за нашу нелюдськість. Тож спам’ятаймося, розкуймо братію!»



«Ликуйте, склепаны народы! Се право мщения природы на плаху возвело царя!.. Из недр развалины огромной среди огней кровавых рек… возникнут малые светила…»

Хто це, хто?! прорвався крик крізь горло Катерини, вона затріснула книгу, глянула на титул — прізвища автора не було. — Хто це написав?

— Не можу знати достовірно, ваша величність, — затремтів голос секретаря. — Але прийшло донесення, що якийсь Радищев…

— Радищев?! — Катерина недовірливо похитала головою, а по її побілілих губах видно було, як підступав до неї істеричний гнів. — Радищев, який служив у мене пажем?

Храповицький злякався не на жарт, але втікати не смів, він повинен усе почути, запам’ятати й записати для історії. Така служба.

Її величність, стиснувши кулаки, зашипіла на когось незримого, шпурнула книжку на книжкову полицю, з неї впала статуетка амурчика («це робота Фальконе», — зафіксував Храповицький), ударилася об стіл, інкрустований черепашачим панциром; врешті цариця на мить застигла, зупинившись перед бюстом Вольтера, який тут, у приймальній залі, простояв на чільному місці під її портретом чверть століття. Катерина довго вдивлялася в розумні, насмішкувато–скептичні очі філософа й проказала:

— Це ти, ти напоумив свою Францію й мою Росію!

Восьмого вересня тисяча сімсот дев’яностого року чотири поліцейські вивели з воріт Петропавловської фортеці найнебезпечнішого в Московії в’язня, щоб перевести його до Санкт–Петербурзького губернського управління, звідки він того самого дня мав бути відправлений на довічне заслання до Ілімська.

Фельд’єгер відчинив двері кибитки, впустив досередини арештованого, конвоїрів і рушив.

За мурами фортеці залишився невдоволений царициним м’якосердям і самим слідством над в’язнем перестарілий начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, особистий кат Катерини II. За довгі роки служби йому вдруге довелося провадити справу злочинця, який скоїв державний злочин не з ножем у руках, а з пером.

Перший був Павло Любимський, ще за Пугачова. Справа Любимського стала для Шешковського тріумфом: він кілька років шукав його, вивчаючи почерки й стилі крамольних писань, і таки знайшов, і вигадав йому кару за своїм уподобанням! Те, що в’язень утік, його не обходить, хай цим журяться ті, що недогледіли, своє завдання він виконав артистично… А тепер привели до нього в’язня з готовим складом злочину, не розшукуваного, відвертого, наперед засудженого до страти. Тому він з легким серцем узяв гроші від Єлизавети Василівни, опікунки дітей ув’язненого, пообіцявши їй провадити слідство без тортур. Та й навіщо тут тортури, коли злочинець зовсім не приховує своїх провин, і допити провадяться лише для формальності? Взагалі, справа Радищева від початку до кінця банальна, бо ж навіть на плаху не вивели злочинця. Це не м’якосердість, а просто глупство, адже лише відповідей допитуваного досить було для того, щоб скарати його на горло.

Ш е ш к о в с ь к и й. Олександре Миколайовичу, доля ваша вже вирішена, однак ви мусите відповісти мені на декілька запитань. Чому ви написали цю книжку?

Р а д и щ е в. Хотів стати письменником.

Ш е ш к о в с ь к и й. Не відповідайте по–хлоп’ячому. Чи ж для того, щоб стати письменником, треба підіймати руку на святая святих? Ви подумайте і дайте розумну відповідь.

У кибитці майже темно. Світло з маленького віконця падає на байдужі обличчя поліцейських, вони, певно, й не знають, кого й куди везуть, їм усе одно, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах сутінки, як у цій кибитці, у цій кибитці присмерк, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто ж не почув його крику, його вивозять потаємно, щоб і слід пропав, навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув його крику. То чи не краще було б, чи не краще було б…

Хотів стати письменником… Як це можна пояснити Шешковському чи тим, що його везуть, не знаючи кого й куди? Для них письменник той, хто пише. Зміст цього слова їх не обходить… А втім, зміст цього слова мусить збагнути лише сам письменник. Тоді він стає ним або ж ні.

О, я хотів ним стати! Я мріяв про це ще тоді, коли мене готували на пажа, і тоді, коли на державний кошт навчали за кордоном науки безхребетності, і тоді, коли мені підсували високі крісла. Я утікав од тих наук і тих посад, бо прагнув іншого світу, який ввижався мені світом найвищої шляхетності. Я бачив себе осяяного славою, я бачив своє ім’я на шпальтах газет, журналів, на обкладинках книг, я ходив подумки проспектами чужих міст і чув захоплені шепоти людей: «Це він пішов!», в уяві я заходив у гості, роблячи високу честь господарям, або ж з’являвся, скромно одягнутий, на помпезних балах, і переді мною нишкли в захваті красуні. Я хотів стати письменником!

Я зробив першу спробу і зрозумів, що можу писати. А коли вслід за цим мені розчинилися двері до вимріяного світу, я, до нестями заздрісний, побачив тих людей, імена яких зустрічав на сторінках газет і журналів, на обкладинках книг, за якими шептали на проспектах захоплені люди: «Це він пішов!» і перед якими нишкли красуні на балах. Вони мене прийняли, поплескували по рамені й пророкували мені велике майбутнє. Це сповнювало мене самоповагою, я не відлучався від їхнього гурту, намагаючись робити те, що вони, аби стати нарівні з ними на тій вимріяній видноті.

Ми ходили ніби по кону, осяяні світлом рампи, я радів, як дитина, коли промені вихоплювали мене з пітьми невідомості, мої колеги сплітали вже собі з тих променів вінки, довкола була темрява, як під час вистави в театрі; крім нас, освітлювалися тільки розцяцьковані ложі, в яких сиділи наші покровителі, ми грали для них виставу і повинні були всміхатися й співати їм; хто краще всміхався, хто вишуканіше вихваляв тих, що в ложах, тим ясніше освітлювалися чола, а навколо було темно, і в тій темряві хтось чекав на нас.

Я почав відставати від гурту, бо зрозумів, що не можу ні всміхатися, ні кланятися, що не проходить крізь горло славослів’я, що хребет не може згинатися перед ложами; мені соромно ставало за тих колег, котрі це вміли робити з великим артистизмом, щораз то більше починала мене мучити цікавість, а що діється у тій незнаній темряві, і я запитав себе: «Хто ж ми? Римські статуї, божки, ідоли чи блазні, які повинні розвеселяти тих, що сидять у розцяцькованих ложах?» Я сказав своїм колегам, що ми обдурюємо себе, увірувавши, начебто творимо великі діла, бо діла ті повинні служити не нам, а тим людям, що дивляться на нас із пітьми; їм потрібні не наша слава й високі становища, не освітлені чола й вінки з променів, а діла наших рук і мозку, і вони назвали мене марнословом. Я сказав їм, що ми блазні перед сильними світу цього; вони відповіли, що цей титул стосується хіба що мене, бо лише блазні виділяються серед гурту. Я сказав нарешті, що ми боягузи, тоді закричали на мене: «То покажи свою мужність».

Нас небагато вийшло з гурту, і ми пішли.

А коли ми зійшли з кону, я зрозумів, що бунтарства в мені було багато, а мужності — дасть біг. Я довго кликав її до себе, але пильно стеріг мене страх, який нашіптував водно, що, коли я поєднаюся з відвагою, на кін вороття більш не буде, мерехтливе світло марнославства не осінить уже мого чола, перестануть мене бачити, і я загублюся у пітьмі назавжди. «Що робити? — питав я себе. — Що робити, щоб стати письменником?» Я зрозумів урешті, що без мужності стати ним не можна, покликав її до себе і ступив з нею, як у прірву.

Р а д и щ е в. Я хотів стати письменником.

Ш е ш к о в с ь к и й. Хай буде так. Але ж чому тоді ви не поставили на книжці свого прізвища?



Р а д и щ е в. Моє прізвище могло б насторожити цензора.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви боягуз.



Р а д и щ е в. Якраз у цьому моя сміливість. Коли б я не обдурив цензури, то не стояв би зараз перед вами. «Управа благочинія», як ви називаєте цей інститут, є нянькою здорового глузду, всього великого й прекрасного. А коли няньки надто довго водять дітей на шлейках, діти стають каліками. Я ж хотів свою дитину здоровою пустити у світ.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви намагалися своєю книжкою підірвати підвалини держави.

Р а д и щ е в. Чим міцніша держава, тим менше їй загрожує думка або насмішка розгніваного письменника. Так сказав наш сучасник — німецький учений Гердер. Я ж кажу: «Царю, якщо серед народу з’явиться муж, який судитиме діла твої, то знай, що він є твоїм другом. Бо ти можеш стати замість опікуна народу першим убивцею, першим розбійником, першим зрадником. Не карай його як бунтівника».

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви будете скарані на смерть. Невже не боїтеся смерті?

У кибитці сутінно, обличчя жандармів байдужі, вони не знають, кого й куди везуть: у них служба. Розслаблений несподіваним помилуванням, в’язень осмислює зараз те, що його обминула смерть. Це таке щастя! Я буду жити!.. Боюся смерті. Боюся не бачити більше світу. Боюся за дітей, що виростуть без мене. Боюся за пам’ять по мені… Поліцейські обличчя тупі, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах темно, як у цій кибитці, у кибитці сутінно, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто не почув його крику: Радищева вивозять потаємно, щоб і слід за ним пропав, його навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув радищевського крику. То чи не краще було б… чи не краще… Ні, ні, не хочу смерті!

Р а д и щ е в. Боюся.

Ш е ш к о в с ь к и й. А коли б вам дали можливість прилюдно покаятися, ви зробили б це, щоб урятувати собі життя і становище?

Р а д и щ е в. Ні. Боюся втратити добре ім’я, а ще більше — убити мужність у душах тих людей, які мені повірили.

Ш е ш к о в с ь к и й. Тоді вас судитимуть за законом.



Р а д и щ е в. О, якби–то ваш закон судив не вчинки, а причини, що їх породили!
Микола Михайлович Карамзін повернувся з Парижа до Петербурга на початку вересня.

Минуло більше року від того часу, як він рушив у далеку подорож, а рік цей вартий був інших десятьох — стільки вмістив він у собі подій, що перемінили світ, людей і спосіб їх мислення.

Як добре, що тоді, на кордоні, він не злякався й таки поїхав до Парижа. Тепер Карамзін розповість усьому людові Росії про те, що бачив сам, — без прикрас і надмірних очорнювань, але розкаже всю правду, щоб відкрити очі й тим, які ще живуть ілюзіями, навіяними французькими просвітителями.

Карамзін був присутній на трагедійній виставі, яку тепер ставлять французи. Грають не всі, є такі, що дивляться, судять, сперечаються, плачуть, сміються, плещуть у долоні або ж освистують; а ті, яким нема чого втрачати, — хапають, рвуть, гризуть, мов хижі вовки; котрі ж втратили все — поводяться, мов боягузливі зайці. Одні хочуть усе відібрати, інші хочуть щось урятувати… Карамзін допоможе розтривоженій Росії глянути на речі реально і у тверезому спокої, не вдаючись до крайнощів, знайти новий шлях для культурного поступу. На тій дорозі вже не повинно бути місця азійському варварству і провінційній рутині, за які соромно перед Європою, але на неї не можна пускати й злочинних апостолів черні, що здатні й найкультурнішу націю повернути до первісного стану.

Він уже знає, що робити. Відкриє свій журнал, згуртує навколо нього однодумців, залучить авторитетних авторів і згодом цією дорогою, між Сціллою і Харібдою, поведе за собою молодий літературний поріст.

Карамзін об’їздив усю Європу. Він повертається зрілий, упевнений і спокійний. Важко в ньому тепер упізнати того хворобливо амбітного, замріяного юнака, що вибирався уперше в широкий світ. Витончене обличчя поета налилося поважною повнотою, тепер йому не треба повсякчас нагадувати собі, як він повинен тримати голову: сціпіонівської пози надає йому розповніле підборіддя, голова сама тримається гордо; чи ж то не має рації його друг цюрихський пастор Йоганн Лафатер, автор теорії фізіономіки, який стверджує, що обличчя відбиває характер і талант людини?

Карамзіна тепер уже не зіб’є з пантелику в’їдливе слово пихатого мецената, що колись розчавлював його республіканськими фразами, тепер він на все може дати відповідь — ґрунтовну або ж згірдливу, зуміє зігнорувати противника багатослівною мовчанкою.

Карамзін ще не знає, які події сталися за час його відсутності в Росії, він тільки–но приїхав. Хай не образиться Новиков, що не до нього найперше завітав. Вони ще зустрінуться, адже Карамзін хоче відкрити в Москві свого журнала. Він буде завжди вдячний Миколі Івановичу за те, що той колись подав йому руку, та мусить Новиков зрозуміти й те, що далі їм не по дорозі. З фрондерства можна починати, навіть вигідно починати з нього — щоб заявити про себе, серйозну ж працю не здійсниш на фрондерській колісниці. І якби сам Микола Іванович зліз із неї впору, то, може б… Але тепер уже пізно, і знає Карамзін, що така колісниця завезе Новикова не до раю. А втім, він своє вже зробив, може й замовкнути, але чому молодий, міцний і здібний поет повинен їхати заради дружнього обов’язку на тому возі, що котиться у прірву? Щоб стати героєм? А яка користь з героя, що гине, не утвердивши навіть свого імені?



Добре, що зумів він вчасно зіскочити з новиківської колісниці. Засуджуватимуть? Нічого, поговорять і перестануть. Головне тепер — здобути підтримку перспективнішого мецената, щоб з його допомогою стати згодом самому меценатом. Ні, це не цинізм і не шкурництво — це шукання шляхів боротьби за шляхетну просвітительську справу.

Карамзін поспішає на Фонтанку, до будинку Державіна. Тільки цей впливовий муж зможе допомогти Карамзіну відкрити у Москві свій журнал.

Біля будинку Санкт–Петербурзького губернського управління зібрався натовп. Що сталося? Навпроти входу до приміщення стоїть парокінна фельд’єгерська кибитка, поліцейські відштовхують людей, та юрба щораз густішає, натискає; Карамзін поміж людські голови встигає побачити, як з будинку губернського управління вниз сходами зводять під конвоєм якогось чоловіка. «Яка ганьба! — подумав поет. — Це тільки в нас з таким спокоєм уміють демонструвати деспотизм. Чи ж то немає ночі?» Він протискається боком крізь юрбу, йому хочеться побачити вираз обличчя засудженої людини, ще ж не доводилося, пробирається майже до самої кибитки, приглядається до блідого, довгастого, з карими очима арештанта й жахається, дерев’яніє весь: обличчя надто знайоме, але не може йняти віри… Радищев?! Як це так… Чому? Ступає назад поміж людей, щоб не зустрітися очима: страшно… Але що він накоїв? Карамзін задкує, ховається в юрбі; ні, ні, він не боягуз, але навіщо признаватись, це може нашкодити справі, якій він хоче себе присвятити.

Радищев зупинився перед кибиткою, повернув голову до обер–поліцмейстера.

— Дозвольте поцілувати дітей, — попросив.

— Не положено.

Юрба обурено закричала, ринула вперед, поліцейський ланцюг розірвався, хтось кинув ув’язненому кожуха.

— Спасибі, — мовив Радищев. — Прощавайте… Блаженні вигнані правди ради.

Його заштовхали до кибитки, коні врізалися в натовп, Карамзін вибрався з тісняви й поквапився провулками на Фонтанку.

Дивне спустошення застугоніло в його грудях. Він ще не знав, що сталося в Росії за час його відсутності, але бачив ув’язненого Радищева і знав, що арештували його не за щось мізерне; за його кайданами стояло якесь велике діло, на яке може піти тільки велика людина, і на одну мить Карамзін відчув себе таким маленьким, ніби комашка, таким незначним, як пушинка кульбаби без зернятка, супроти невідомого подвигу цього мужа. І з відчуття тієї мізерності зродилися заздрість і озлоблення, вони вповзли в душу непрошені, вони були ганебно ницими, але спинити їх він не міг; ці почуття виповнили вщерть душу, й тоді Карамзін відчув, як з комашки, з пушинки кульбаби він знову стає самим собою. Випростався, підвів гордо голову, озлобленню й заздрості надав благородного гніву, так — гніву на Радищева, який через своє егоїстичне марнославство позбавив російську літературу свого таланту; Карамзін дорікав йому за нерозважність, зі серця скапували сльози за змарнованим життям письменника, та все це не могло заглушити гидкої зловтіхи, що таки шкребла, лоскотала душу й приносила полегшення, про яке ніхто й ніколи не повинен дізнатися.

Державін прийняв Карамзіна гостинно. Статечність сивоголового поета, високого державного сановника — Гаврила Романовича недавно призначили міністром юстиції — навіювала спокій. Карамзін, придивляючись до поважного метра російської поезії, намагався побачити в ньому хоча б сліди колишнього авантюриста, що вривався було до кабінету Потьомкіна, вимагаючи нагороди за вірність престолові в пугачовській війні, і був вигнаний фаворитом утришия; картяра, що колись поставив останніх п’ятдесят карбованців ва–банк, а виграв сорок тисяч; тамбовського губернатора, відданого під суд Сенату за інтриги, — проте ніяких слідів не побачив, колишнє буйне життя не залишило їх на цьому благородному обличчі, і сьогоднішньому його становищу минуле не шкодило теж. Перед Карамзіним сидів прославлений поет — і тільки, й Микола Михайлович ще раз ствердив у думці, що до слави в ім’я високої мети всі дороги благословенні.

Карамзін віднайшов рівновагу духу, враження від приголомшливої зустрічі з Радищевим трохи розвіялося — життя йде своїм трибом, його ніщо не зупинить, у боротьбі за високі ідеали мусять бути і втрати. А хто, зрештою, винен у тому, що в нестримній жадобі слави він, Радищев, сам поліз на рожно?

Державін розповідав Карамзінові про трагедію Радищева, знизував плечима, і знизував раменами й Карамзін, бо ж хіба можна так? Це або хлоп’яцтво, або неосудність, треба мати хоч крихту здорового глузду, щоб таке тепер писати, хто йому винен, а таки шкода, бо здібна була людина, скільки могла принести користі; Радищев, якщо казати всю правду, став злочинцем не супроти держави, а проти найнижчих верств народу, за який так розпинався: тепер, через нього, цензура не пропустить найневиннішої сатири, і мине багато часу, поки поети матимуть змогу сказати своє високе слово. А що таке народ без поетів?

Похитував головою Державін, похитував головою Карамзін.

— Нерозумні, нерозумні наші панове, — мовив Гаврило Романович. — Друкарня Новикова закрита, її купили на торгах…

— Що ви кажете? — скрикнув Карамзін. — Це жахливо…

— Так, так, — продовжував Державін, — Микола Іванович, наш великий і незрівнянний Новиков, нудиться тепер від безділля у своєму Авдотьїні біля хворої дружини. Масонство… Кому воно потрібне? І та жадоба сказати щось — хай невелике, аби бунтарське. А мені хіба легко втискати свій талант у дозволені рамки? Придворний поет, міністр!.. І що? «Поймали птичку голосисту и ну сжимать ее рукой! Пищит бедняжка вместо свисту, а ей твердят: “Пой, птичка, пой”». І пишу як можу, зате люди таки чують моє слово…

Нам треба знайти якийсь середній шлях, Гавриле Романовичу… Колись і ви писали поезії, котрі не надто подобалися володарям і суддям, і переконалися…

— Писав. А потім мусив каятися. Що вдієш?

— Тому ми повинні уникати крайностей з тим, щоб мати змогу якнайбільше зробити, — підходив ближче до конкретного діла Карамзін. — Я прийшов до вас за підтримкою, Гавриле Романовичу. Хочу видавати у Москві свій журнал. Якщо б ви погодилися стати моїм автором, а також виклопотали в цариці для цього трохи грошей… Але головне — ваше ім’я у журналі, воно забезпечило б успіх…

— Який же напрямок матиме ваш журнал? — поцікавився Державін.

— Не засудіть… Ви останній великий поет старого напрямку. Погодьтеся, що цей напрямок, який я назвав би класицистичним, уже відживає свій вік. Власне, ви своєю поезією зруйнували його до решти, відмовившись від пишномовності й псевдокласичної образності. Я хочу — певно, беру на свої плечі непосильного тягаря, — хочу в Росії започаткувати новий напрямок, чуттєвий…

— Який назвете сентименталізмом. Ха! А його вже започаткував Радищев, використавши форму Лоренса Стерна: сентиментальна подорож із Петербурга до Москви! Не раджу вам

— Радищевський сентименталізм, як я зрозумів з вашої розповіді, — відказав Карамзін з прихованою образою, — закликав до бунту. Я — за сентименталізм просвітницький. Хочу показати шляхетність душі простої людини, щоб цим, поки вона отримає волю, виховати її морально. Воля та до мужика прийде, можливо, за сто років, але щоб він міг із неї й тоді скористатися, треба його для цього підготувати.

— Маєте рацію, мій молодий колего, — погодився Державін. — Радищев хотів завчасу звільнити мужика — темного й лінивого. Що він зробив би тепер з тією волею? Пропив би її або ж пішов би вбивати…

— Без сумніву. Я ж бачив у Франції темну силу, що визволилася завчасно. Жах революції вигнав з Парижа найосвіченіших людей. Культурна людина не має куди там подітися… Знаєте, швейцарський філософ Шарль Бонне, з яким мені пощастило зустрітися, сказав, коли ми гуляли над берегом Женевського озера: «Друже мій, думаюча людина повинна сподіватися, що колись проясниться весь морок на шляхах філософських. Можливо, нинішній світ зникне, мов зачарований замок, і людство вступить в іншу сферу життя й блаженства. Ми не можемо бачити того віддаленого берега, ми є тільки загравою, що постає перед сходом сонця».

— Як мудро сказано!.. Що ж, мені ваша пропозиція подобається. Я згоден бути автором вашого журналу. Гадаю, що її величність поблагословить, а тоді, звісно, перепаде вам щось із її щедрот.

Слуга доповів про прихід ще одного візитера.

— Проси, — кивнув слузі Державін і сам підвівся, щоб зустріти гостя. Двері до вітальні рвучко відчинилися. — А–а! — вигукнув Гаврило Романович. — Вітаю сажотруса муз! Ой Василю Васильовичу, негоже так нападати на давнього друга. Я вже збирався було послати тобі листа, а ти з’явився сам… Це, Миколо Михайловичу, той Капніст, що недавно в «Ежемесячных сочинениях» напав на мою оду «Зображення Феліци», назвавши себе каменярем муз. Дивись, голубе, — покивав на Капніста пальцем, — щоб ти не став тим парнаським сажотрусом, що хоче чистити вірші інших, а сам своїми замащується.

— Мені зараз не до жартів, — віддихувався Капніст. — Дві або три години тому я бачив, як Радищева, закутого в кайдани, виводили з губернського управління. Я вже бігав до Безбородька, та не застав його…

— Заспокойся. Хвалити Господа, що з губернського управління: звідти повезуть його до Сибіру, а не на плаху. — Державін узяв Капніста за плече й посадив у фотель.

Гавриле Романовичу, ви тут сидите і п’єте вино, а великого письменника…

— Так що, мені накажеш сісти за нього до фельд’єгерської кибитки?

— Ти міністр юстиції, впливова особа… Це ж довічне заслання. Розумієте: Росія ніколи вже не почує його слова!

— Сам винен, — розвів руками Державін. — Сам… До чого додумався: трон завалити! Ти собі уяви, що всі почнуть так писати — хто залишиться в літературі? Не геройство то — хлоп’яцтво…

Капніст витер хустинкою піт з чола й прошепотів, звертаючись до Карамзіна:

— І ви так думаєте?

Карамзін, відвівши очі вбік, мовчав…

— І ви так думаєте? — повторив з притиском Капніст.

— І я так думаю.

Залягла мовчанка. Була вона затяжна й прикра. Згодом, надаючи голосові вмисної фривольності, заговорив Карамзін:

— Я розкажу вам, панове, один літературний жарт.

Державін і Капніст не зреагували, і Карамзін продовжував:

— Якось у селі Отель, що біля Парижа, у будинку Буало веселилися Расін, Лафонтен, Мольєр і сам господар. За вином пожурилися вони, що немає на світі щастя, що краще не родитися зовсім або чим скоріше померти. Буало запропонував друзям утопитися в Сені. Всі схопилися, готові попрощатися з життям, тільки Мольєр не зрушився з місця. Його запитали, чому він злякався. «Друзі, — відказав Мольєр, — ваш намір гідний похвали, але тепер ніч і ніхто не побачить героїчного кінця поетів. Дочекаємося Феба, і тоді весь Париж стане свідком смерті його славних дітей. Доп’ємо наше вино!»

Насмішкуваті губи Капніста стиснулися, він зміряв поглядом Карамзіна, і знітився поет, побачивши в очах гостя той самий жорсткий полиск, яким колись так вразив його Радищев.

— Чекайте на Феба, панове! А коли він зійде, вашим онукам стане соромно за вас… Проповідників нової віри завжди не визнавали сучасники — називали їх юродивими. Але ж вони, вони творили історію. Сміливці, а не боягузи були провісниками вранішньої зорі. Ми з вами всі троє боягузи. Різниця між нами тільки та, що я маю мужність поважати речника поступу. Ви ж зі страху перед своєю вутлістю боїтеся навіть визнати його велич… Спасибі вам за науку, тепер я знаю, що мені робити. А ви допивайте своє вино.

Капніст розкланявся і вийшов із вітальні.


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка