Роман Харків



Сторінка23/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31

Розділ восьмий

Літо було посушне — Сулу при самому впадінні в Дніпро переходили убрід. Відсвіживши ноги на широкому переброді, Павло Василенко набрався сил іти далі, однак ще задовго перед смерком, перед Градизьком, зів’яв і попросився до крайньої хати на спочинок.

Сонце червоно заходило над Дніпром, багряні пересмуги краяли білі верети хмар, дніпровські плеса зайнялися червінню — було тихо і якось аж моторошно від незвично яскравої жеговиці.

— Вітер буде, — сказав господар замість відповіді на привітання, даючи цими словами згоду на нічліг: приймав подорожнього до своїх домашніх турбот, як давнього знайомого.

— Спудей? — запитав згодом, хоч про це й питати не треба було: довгополий байбарак і сукняний капелюх, з–під якого вибивалося довге волосся, свідчили, що юнак манджає з Київської академії додому — на вакації, мабуть.

— Був спудеєм, — відказав гість.

— А то чого так?

— Непослушенство, буйство і пристрасті погубили мене, доміне, — гірко посміхнувся Василенко.



Знизав господар плечима: з вигляду сивоокий парубок не подібний був до такого, щоб надто там причащався до оковитої і через те позбувся місця в академії — інша, видно, причина примусила його полишити дім наук; проте не допитувався: кожний має свого до нового.

Спудей сів на лавицю під хатою. Господар витрушував вимолочені сніпки пшениці, згортав докупи жовте зерно — на першу паляницю і, визираючи когось, поглядав у степ, по якому погналося незжате збіжжя.

«Поля вкриті хлібом, луки — отарами, земля повниться достатком, спокій і радість запанували всюди, у містах і селах чутно веселий глас людей твоїх. Чого тобі ще треба?» — згадалася Павлові проповідь Іоанна Леванди, яку той виголосив у Софіївському соборі на маївці, і подумав спудей, іронізуючи: «А й справді, чого тобі треба було, чому ти, як інші, не вислуховував мовчки слів блюзнірської наруги тої купальської ночі над Дніпром?»

З річки потягло вечірньою прохолодою, з вулиці долинув спів дівчат, що поверталися з поля. Василенко підійшов до тину. Дівчата вже минули обійстя, одна з них оглянулася, хихикнула, і пішли вони далі, ще голосніше співаючи. Павло дивився їм услід, а думав про Христинку, до якої йде який уже день пішки: як вона там?..

Дівоча пісня попливла за водою, а залишила по собі, ніби пісок на березі, терпку згадку про купальське свято над Дніпром, що закінчилося так несвятково тиждень тому на Подолі, і ще журу за втраченим, і ще тугу за товариством, якого, певно, більше не знайде, і тривогу перед тими буднями, що прийдуть.

«Не треба каятися, — говорив мовчки до себе, вдивляючись у степ. — Ти переборов страх — і цього досить. А того, що було, не повернеш».

То починалося цікаве життя в академії.

Одного дня професор піїтики Іриней Фальковський приніс на лекцію переписаний трактат Сковороди «Жона Лотова».

Про Григорія Савича спудеї чули чимало цікавого, аж фантастичного; Фальковський читав алегоричного трактата, дивував спудеїв і себе самого глибиною знань філософа, проте словесні сплетіння, іносказання надто густою вуаллю заслоняли суть твору, і вчорашні селюки никли перед недоступною премудрістю колишнього селюка з Чорнух, аж раптом прозвучали нові слова — і ожили допитливі й стомлені очі юнаків, а Павло Василенко аж подався вперед, бо вперше розгадав загадку величі українського філософа.

«Пам’ятай, що небезпечна справа зустрічатися з Голіатом. Щасливий буде той, кому вдасться роздерти цього лева і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, у безчесті — славу».

Убити Голіата…

«Не бійтеся сії потвори, о друзі. Його ж кинджалом заколемо його».

По лекції Василенко підійшов до професора і з усіх слів, що мав йому сказати, знайшов лише одне:

— Спасибі.

А в бурсі мовив до побратимів:

— Ми вперше почули живе слово. Ми нині збагнули суть піїтичної мудрості — для чого вона? Слово не для слів, а для діла. Тож не уподібнюймося гнойовим жукам і не бабраймося у гної схоластики, а створімо в себе «Вільне піїтичне товариство» і шукаймо дійової істини во словесіх.

Не дуже потайки, але без галасу почали збиратися у бурсі спудеї вищих класів на диспути й розмови, покровительствував їм Іриней Фальковський; приносили трактати Сковороди, хтось роздобув книгу пісень Василя Трутовського, а вже зовсім потаємно читали рукопис невідомого автора — «Історію Русів» — прекрамольну книгу, що блукала у списках по руках київських і петербурзьких студіозусів.

На Поділ приходила весна, пожвавішав Житній базар, а Кожум’яки, Куренівка, дніпровські кручі, Щекавиця вруни–лися молодою зеленню і кликали спудеїв до себе на традиційні рекреації та маївки.

Саме в цей час ректор Академії Самуїл Миславський викликав до себе Фальковського. Бездарний однокласник Сковороди жовчю вилив свою невгасиму заздрість до геніального ровесника на голову професора піїтики.

Скомороха, якого вигнали з усіх колегій, возводите до рангу світових умів? Заради чого? Заради сумнівного вільнодумства, що може скаламутити спокій в Академії? Знаходите зразки в посполитій поезії простолюддя, а правила піїтики ігноруєте?

— Зовсім ні, — пробував боронитися Фальковський, — я подаю спудеям усе, що є у підручниках, але для них цього мало…

— Їхнім головам більш нічого не потрібно, бо все інше — те, що ви їм підносите, сіє кукіль непокори й інакомислія. Я забороняю всілякі зборища, нарицаємі рекреаціями та маївками, а будь–які піїтичні товариства і неконтрольовані диспути вважатиму крамолою. Так, крамолою!

Тоді почали збиратися потайки, а у вечір під Купала вийшли самі гуртом на Дніпро.

Там дівчата вже водили танки, хлопці палили вогні й стрибали через полум’я, біліли вінки на воді, тихо пливли й ховалися за кручею. Поділ вкривався сутінками, запалювалися блідими вогнями вікна домів, а багаття палало, а дівчата танка вели, співаючи про калину, біля якої дівчина ходила, ножем зілля копала, своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» Їм відповідали злагодженим хором спудеї, що в козака далека мандрівонька — не вернеться він, забариться, чого ж давніше гордувала; і тужили дівчата, і в крокового колеса питали, куди милий поїхав.

Тоді з пітьми виринула цибата тінь, зупинилася неподалік і крикнула, перекриваючи спів:

— Гей ви, недоуки, чого там розквакалися і людям спати не даєте?

Пісня сполошилася, приглухла, ледь ще таланіла, і ніхто не відповідав, а кремезний ґевал гукав:

— Гей ви, босво голодна, та чи є серед вас хоч один такий, щоб наважився вийти битися зі мною, родовитим дворянином? Боягузи ви кальногузі, ви тільки блеяти вмієте і носом землю рити!

Стихло над Дніпром, і стояв зухвалець один проти сотень, так упевнено почуваючись, немов пастух серед стада волів або ж тюремник перед ув’язненими.

Дебелий плечистий вервела ніби вріс у землю: він був тут господарем і паном; а спудеї вмовкли, і ніхто не виходив на двобій. Хай краще обійдеться спокоєм, можна б його гуртом і побити, та завтра біди не оберешся, а так він постоїть, постоїть і піде, трохи потопчеться по вашій гідності й забереться, краще далі співати, це єдина наша зброя, з нею ми не умремо, не пора давати волю кулакам, лихо треба перетерпіти, таж не всі такі, як цей…

А він стоїть, і регоче, й глузує з лякливої отари, бо знає, що немає серед них жодного лицаря, він прийде і завтра, і післязавтра, запрягатиме та й ще соромити буде за ярмо, бо впевнився вже, що ніхто не наважиться вийти проти нього, і буде так нині, і прісно, і во віки віків…

— Є такий серед нас! — несподівано пролунало серед гурту спудеїв, і вийшов уперед стрункий юнак. Хтось скрикнув і потягнув його назад, він висмикнув руку й почав наближатися до вервели, а той реготав, закочував рукави вище ліктів і чекав.

Василенко підступав до Голіата. Павло чув у собі силу, він ще малим міг згинати залізного шворня, але тут потрібна була й відвага; серед сотень занімілих, що ось стоять, збившись докупи, є, певно, міцніші за нього, а не йдуть; нахаба шкірить зуби й розчепірює пальці, на його руках грають горбасті м’язи: ворог дужий, ворог дужчий; відступати не можна, треба йти на певну смерть, аби лишень змити з цієї юрби ганьбу; сором за неї помножив стократ Павлову силу, він раптом кинувся на велетня і схопив його за горло.

Упав напасник, та вихопився з–під Павла, випростались обидва, тоді Голіат відірвав Василенка від землі, кинув його на землю й навалився на нього всім тілом; сплеснув зойк серед юрби, зойкнув Павло не з болю, а з розпуки: він же колись, ще малим, згинав залізного шворня; де поділася сила, хто її ураз знівечив — м’язи ворога чи страх?

«Щасливим буде той, кому вдасться роздерти Голіата і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, в безчесті — славу», — згадалися Павлові слова Сковороди, він сіпнувся, схопив вервелу за зап’ястя, вони були цупкі, мов залізо, але ж залізо він розгинав колись руками, розігнув і тепер, вихопився з–під нього, відскочив, а тоді ребром долоні вдарив велетня по хребту, вклавши в цей удар останню силу.

Дикий рев напасника пролунав у темряві й стих.

— Є такий серед нас! — звитяжно викрикнув Павло й, окинувши зором натовп, рушив з місця й пішов — пішов униз по Дніпрі, не оглядаючись, наздоганяючи дівочі вінки, що попливли за водою…

Брела сріблистим серпанком худоба, повертаючись зі степу, йшли люди, несучи на плечах сніпки пшениці, і насміхався з них київський златоуст Іоанн Леванда: «Чого ти ще хочеш? Ти щасливий трудівник, бо хліб твій віддадуть до царської трапези, і приємним він буде монархині твоїй».

Коли вже смеркло, господиня насилу приволокла ноги з панського лану й мовила до чоловіка:

— Не вийду завтра, Іване, сили нема…

— Вийдеш, небого, ачей не поб’ємо ми їх, як козаки Базилевських у Турбаях.

Павло прокинувся від думок, зачувши слова господаря.

— Яких Базилевських? — спитав.

— Панів зацних. Своїх–таки. Колись вони Василенками були, та маєтність не дозволила так посполито називатися. А знущалися вони над нашим мужиком гірше за чужинця. Ей, та що з того, що побили…

— А то, — відказала кволо господиня, — що позбулися турбаївці кровопивців, а тепер до села не пускають ні суддю, ні поліцмейстера.

— Пустять, коли прийдуть з арматою, — зітхнув господар.

— Повбивали, кажете? — аж кинувся від несподіваної звістки спудей і віри не йняв, бо ж сам недавно бачив, як тисяча людей уміє терпіти насмішки однісінького нахаби, і пояснити собі ніяк не міг, чому народ, що потрапляє у рабство, відразу починає так охоче й віддано коритися, наче він не свободу втратив, а виграв неволю.

— Повбивали Базилевських, кажете! — зареготав спудей і довго висміював зі себе нервову напругу, схлипуючи, і здивовано позирали на нього господарі. — Видно, ще не всі стали свинопасами, видно, є ще сміливці серед нас! А ви чого боїтеся? Убийте і ви! Ех, дав вам Бог упитися, та не дає проспатися…

— Діти ж, худібка… Тобі то що, безродному.

Мій рід перебитий у Турбаях, господарю. Я Василенко, з якого шість років в Академії робили Базилевського. Я Василенко, що мусить змити ганьбу свого роду. І з вас, що, бувши кіньми, волами стали.



Дивний спудей вибрався у дорогу, коли господарі ще спали. За кілька днів, перебрівши Ворсклу й Оріль, він зупинився перед пагорбами, що зненацька виросли на рівнині, уздрів у далині Лису гору з гуртом осокорів на вершині й полегшено зітхнув.
Скільки не силкувався Семен Пахомійович Трещокін бути постійно статечним і поважним, як це личить дворянинові й володареві кількох сіл, усе–таки вряди–годи, а надто по чарці й доброму наїдкові, блазенська веселість пробиралася у душу, лоскотала, й він ставав смішним та добрим — хотілося тоді йти до людей, щоб розвеселити їх.

Але кого? Одноокого повелителя, перед яким міг би й нині блазнювати, поруч не було, до Петербурга ж далеко, а нового катеринославського намісника Каховського вважав не гідним веселощів князівського блазня, яким колись втішалися — го–го хто!

Тому він, коли було випито достатню кількість трунку, ставав перед дзеркалом і роздвоювався: у дзеркалі бачив колишнього блазня — потіху Потьомкіна, себе ж вважав самим князем, або — навпаки. Суттєвої різниці в такій переміні не вбачав, бо досконально знав, що вони з князем невіддільні й один без другого існувати не можуть. А що уявний князь у дзеркалі надто вже кривлявся, то ліпше було самому перевтілюватися в його сіятельство й усвідомлювати, що в цей мент він стоїть ближче до трону, аніж тоді, коли грав блазня.

Потім ця забава набридала, він випивав ще трохи й поринав у спогади, згадував службу в Потьомкіна й пив далі, а за кожною чаркою усе віддалявся від своєї нинішньої сутності, поки в уяві не ставав таким, яким був ще перед блазенством. Тоді починала його лоскотати туга за чистою юністю, серце солодко м’якло, він виходив на вулицю й брів Чаплинкою, зупинявся перед якимсь обійстям, спирався на тин і, сором’язливо затуляючи розчепіреною п’ятірнею своє сьогоднішнє обличчя, якого цієї хвилини встидався, дивився на зчудованих чоловіків, молодиць, дітей і, водячи масними очима по людях, зніяковіло посміхався, примовляючи:

— Не бійтеся, хоррроший я, чесний… Я такий добрий… Чому не запрошуєте пана свого до хати, пана хорррошого?

Нишпорив руками по кишенях сурдута, виймав, якщо були, лакітки або копійки, роздавав дітям, а коли вкрай здивовані й налякані слобожани запрошували пана до хати, — заходив, випивав безмір сивухи, тоді починало йому ввижатися щось страшне, якого ніхто не міг бачити, і він бився у груди й ревно каявся:

— Я падлюка… Падлюка!

Він тицяв на себе пальцем, палець не попадав туди, куди ним цілився Трещокін, заповзав у слинявого рота або втикався в око. Але пам’яті Сенька ще не втрачав і спідлоба поглядав на принишклих мужиків, які не знали, що сказати на таке дивне каяття; він повторював ще і ще раз: «Я падлюка», — і вже благально вдивлявся в очі людям; а коли вони, здогадавшись, чого панові треба, розводили руками й зніяковіло посміхались, промовляючи: «Та що ви, ясний паночку, ви ж не такий», Трещокін затягував церковної: «Ізбави мя од кровей, Боже, Боже», розслаблювався зовсім, признавався, що колись у юності слугував дячком і мав стати зго–дом святим, та не так склалося його життя, — починав плакати, а далі впадав у безпросвітній сон.

Будився на своїй постелі, одягнутий і закаляний (мужики якось затягли його до колишнього зимівника Андрія Порохні, що став тепер поміщицьким двором), прочунював і до обіду давав волю своєму владолюбству, яке йому починало дедалі більше подобатися. Прикажчик, наляканий поміщиковим гнівом, таким несумісним з учорашньою добродушністю й незрозумілим каяттям, але гнівом страшним у своїй тупій жорстокості, гасав на коні по слободі й зганяв до двору тих, що не вийшли на панщину.

Трещокін невиразно пам’ятав своє учорашнє розслаблення, сердився на себе і свій гнів зганяв на тих, що від нього залежали. Либонь, насміхалися, либонь, волочили волоком по дорозі ще й штовхали непритомного; крик прикажчика, лемент шмаганої жертви заспокоював його; Трещокіна тепер не цікавила власна сутність, а тільки становище, що дозволяло йому втішатися сваволею і нею надолужувати колись втрачену людську гідність. А крім сваволі він нічого не мав, та й не жадав, бо почувався рівним з тими, які дали йому таке життя, бо знав і те, що потрібен лише своїм хлібодавцям, а не тому минулому, до якого неможливо й не треба вертатися.

Коли прикажчик доповідав, що кріпаки на полі, а тих, що запізнилися, відшмагали у стайні, Трещокін заспокоювався і тоді похмелявся. Стан похмілля був йому найлюбіший: жорстокість втихомирювалася, розслаблення прийде пізніше, а може, й не прийде — до цього тепер йому було байдуже, він у такі хвилини роздумував над своєю долею: виграв чи програв? У думці поділяв людей на тих, які щось мають і можуть дати — до них зараховував уже й себе, — і тих, що нічого не мають, крім вигаданої чесності, задля якої втратили місце серед імущих. Гаряче ненавидів у цей мент голодраних святих, бачив їх перед собою і гримав на них кулаком об стіл, приглушуючи заодно своєю люттю решту себе колишнього, щоб він, той колишній, не повертався до нього увечері, коли горілки буде випито більше.

Ставав перед дзеркалом… І одного разу побачив у ньому страшне видіння, це було оте щось, яке мучило його під час сп’яніння й примушувало каятися; він завмер, бо воно було таким виразним і відчутним, ніби ява.

…Рвуть коні чорну поволзьку землю, решта пугачовської кінноти, прикриваючи ватажка, вихоплюється з Чорного Яру — Пугачов відступає на Запоріжжя, де сподівається зібрати останні сили. Але в це вже не вірить джура Омеляна Івановича Сенька Трещокін. Злість на ватажка, що обіцяв

голодному обірванцеві земний рай, добирається до серця, він почувається жорстоко обдуреним і вже не хоче йти за Пугачовим на смерть. Обдурив… Весь народ обдурив! Скільки наобіцяно, скільки крові пролито, а здобуто хіба одну лише петлю. І в мозку вірного слуги Пугачова зроджується слово, яке він адресує ватажкові, і це слово приносить полегшу зневіреній душі: «Зрадник… Пугачов — зрадник. Бо програв».

Хропе кінь під Трещокіним, мордою сягає крупа отаманського коня, вимовлене в думці злобне слово «зрадник» летить навздогін Пугачову, та раптом відбивається луною, вгризається у мозок джури і, придумане для іншого, стає його власним, і він приймає його: чому Трещокін не має права стати зрадником, коли ним став Пугачов? Чому за нього, зрадливого, повинен гинути я? Адже він таки зрадник, зрадник — бо програв…

Трещокін відчуває, що це слово перестає бути гидким. Слово, за яке колись злітали голови з пліч, набирає іншого змісту, стає справедливим: стати зрадником зрадника — не ганьба, треба ним стати, щоб урятувати решту людей од загибелі. Слово це з кожною миттю усе більш обілюється, стає навіть шляхетним, «бо ж не для своєї користі я зраджу зрадника, а для людей, так, так — для добра народу».

Сенька позирає на обличчя вершників, поглядом вишукуючи серед них однодумців; старшини Чумаков і Федульєв мчать поруч, очі джури зустрічаються з їхніми очима — ні, немає смислу втікати далі; джура пришпорює коня, зрівнюється з Пугачовим і кричить:

— Посилай кінноту вперед, хай заплутує сліди, а ми праворуч — в шелюги, в шелюги, Омеляне Івановичу!

…Трещокін вихиляє повного пугаря, проводить долонею по обличчі, у дзеркалі з’являється найсвітліший хлібодавець з перев’язаним оком, але чаплинський поміщик цієї хвилини ще не поміщик і навіть не блазень, а джура–зрадник, який поки що не знає, хто буде його годувальником після Пугачова, а знати мусить: хтось же повинен його нагодувати, коли Пугачов їсти не дав.

Одноокий вельможа допитав Чумакова й Федульєва і відіслав їх до діючої армії — цих Пугачов примусив служити на підставі військової повинності. Але що спонукало до зради вірного джуру, цікавить Потьомкіна, і він запитує:

— Чому ти зробив це, Трещокін?

— Пугачов зрадив нас.

— Яким чином?

— Програв війну…

— А коли б виграв?

Служив би йому.

— Отже, ти кожного, хто програє війну, зрадиш? То як тебе брати до себе на службу, коли я сам перед боєм не знаю, чия буде перемога. Вирвати ніздрі мерзотникові!

— Помилуйте! — заверещав Трещокін. — Я робитиму, що накажете. Колись я дячком був, тепер свічкогасом згоден стати, у Пугачова джурою служив, а у вас навіть катом… голови стинатиму пугачовцям, найчорнішу роботу виконуватиму!

— Катом? Дивись на нього, куди він гне! Та чи знаєш ти, земноплазе, що катами в нас служать найдовіреніші люди, що заслужили собі на цю посаду?.. Скажи, чому ти пішов до Пугачова?

— Їсти хотів…

— Нагодуйте його!

Трещокіну подавали багато страв, а коли він утомлювався і їжа верталася з горла, до нього підходив кат з кліщами, підносив їх до обличчя, погрожуючи вирвати ніздрі. Зі страху Сенька пхав у себе понад силу й урешті почув, що може їсти і їсти без кінця. Тоді в нього забрали їжу, і Трещокін зрозумів, що без їжі, щедрої й безмірної, він жити більше не зможе.

— Ви погубили мене! — упав на коліна перед Потьомкіним.

— Я тобі даватиму їсти. Блазнем будеш у мене. За твої заслуги блазенським ковпаком винагороджу. Хе, він катом хотів стати!

…П’є поміщик Трещокін, заливає решту глузду, щоб не бачити більше видіння. І воно зникло. У дзеркалі стоїть князь Потьомкін, напроти нього — дворянин Семен Пахомійович: обидва з одного стану, обидва одну справу роблять — живуть, щоб бути опорою державі.

Трещокін сп’янів до решти, та, на диво, не розслабився цим разом. Хай пропаде пропадом те минуле, нині він таки дворянин — хіба дослужився б такого звання у мужика Пугачова, навіть коли б той переміг? Він дворянин і заробив собі дворянство не шахрайством, не обманом, як інші, а тяжкою працею — довгими роками блазнювання.

Він вийшов на вулицю, наприндившись, скільки мав для цього сил, приндився умисне, перемагаючи охоту перехилитись–таки через тин і сказати мужикам: «Я хоррроший, я чесний!», а потім бити себе кулаком у груди й скиглити: «Я падлюка», сподіваючись при тому, що йому все–таки хтось заперечить; набундючувало його усвідомлення заслуженого дворянства, і бажав він тепер того, що належиться дворянинові, — влади, багатства й розкоші. Йшов, заклавши назад руки, сопів, гордовито розглядався по боках, вийшов на край села й помітив біля крайньої хатини диво–красуню. Дівчина сполохано шарпнулася з подвір’я до саду.

— Гей ти! — зупинив її. — Иди–но сюди. Іди, іди, дитино.

Вона повернулася, вийшла на вулицю. Трещокін ласкаво посміхався й манив її пальцем, дівчина підходила ближче, оглядаючи поміщика настороженим поглядом, зупинилася на відстані. Поміщик, вражений дівочою красою, аж присів і не переставав кивати пальцем.

— Ти… ти… Не кусайся лишень. Прийдеш нині, як стемніє, до мене.

Дівчина підійшла до поміщика впритул і навідліг ляснула його долонею по масному лиці. Ляпас був настільки несподіваний, що Трещокін спершу не знав, що й робити: сердитися чи сміятися, але усвідомлення своєї дворянської рівності із самим князем сповнило його благородним гнівом, і він проказав, випроставшись:

— Ти знаєш, кого вдарила? Ти знаєш, що тобі буде за це? Я… я був блазнем у самого князя Таврійського, і він, він, — Трещокін підняв вгору пальця, — нобілітував мене!

Цього я не знала, — відказала спокійно дівчина і, розмахнувшись, ударила його по другій щоці.

Трещокін заточився, впав на дорогу і так сидів, не можучи повірити, що його, дворянина, бито. Дівчина тим часом зникла за тином, а тоді поміщик отямився і заскиглив:

— Я покажу вам… покажу! За те, що я хоррроший, чесний… Ви всі, всі — падлюки…

Цього разу тягнув його додому прикажчик і все допитувався, хто завдав йому образи, аде допитатися у п’яного не міг, тож дізнання переніс на завтра.

Чаплинські мешканці бачили вчора на вулиці не лише п’яного Трещокіна, що сидів посеред дороги в пилюці й бився в груди, промовляючи крізь сльози: «Мене, мене, друга його сіятельства?», а й ще одного чоловіка, незнайомого, з перев’язаним білою хустиною обличчям. Він їхав верхи на яблукастому коні, червоноокий, безбровий; люди перепитували один в одного: «Хто це?» — але ніхто не міг нічого до пуття сказати; повертав він лише до крайньої хати, до Уляни Любимської, запитався у неї, де живе поміщик.

А нині зловістям війнуло по селу — такого ще не було. Шмагали вже кріпаків нагайками в панській стайні, тримали в холодній, але дівчат до двору ще не забирали, і злякані матері ховали до комор своїх дочок. Христину Любимську пан забрав!

Трещокін готував зухвалій дівчині кару. Поки вона сиділа в льосі, Семен Пахомійович мочив у солі березове пруття, що мало увечері понівечити біле тіло красуні. Він уже не похмелявся, зарікся не пити цілий тиждень, щоб не перемінюватися з поміщика на блазня, адже цей ступінь просування по ієрархічній драбині для нього вже пройдений, він дворянин, а ще мусить дослужитися до предводителя дворянства.

Виймав різки з діжі і язиком пробував їх, чи добре посолені, опускав знову в розсіл і нетерпляче чекав на вечір, бо ще сподівався домогтися од дівчини покори. В надвечір’я почув кінський хропіт на подвір’ї — певно, прикажчик, — і навіть не оглянувся, коли рипнули двері до світлиці.

— Добрий вечір, пане! — почулися два голоси з порога.

— Ви хто такі? — схопився поміщик, побачивши у дверях двох чоловіків: один у довгополому сурдуті, другий — страшноокий, з перев’язаним хустиною обличчям.

— Я Пугачов, — зняв страшноокий з лиця пов’язку і став ще страшніший: обличчя його було суцільною зарубцьованою раною.

У Трещокіна підігнулися ноги в колінах.

— Пу… Пугачов?.. Вас же, Омеляне Іва…

— Ні, мене не стратили, в Москві зрубали голову іншому. Та не твоя це справа… Ти чув, що сталося з Базилевськими в Турбаях?

Занімілий від страху Трещокін не міг вимовити слова, тільки заперечно похитав головою.

— Вони вже там, — страшидло показав пальцем у землю. — А нині твоя пора. Де дівчина, яку ти вранці узяв до двору?

Трещокін упав ниць на долівку.

— Простіть, помилуйте! — заскавулів. — Я нічого їй не заподіяв… Я віддам її… Лише не вбивайте!

Юнак підійшов до діжі, де мокло березове пруття, спитав:

— Для неї приготував?

Трещокін підвів з долівки голову і ствердно кивнув.

— Знаєш що, Панасе, — сказав Павло Василенко, — не будемо цим стервом рук собі каляти. Вставай, дворянине, ну! Писати вмієш?

— Трохи…


— Ось на тобі чорнило, перо й папір, — вийняв з торби письмове причандалля, — і пиши своєю рукою таке: «Я, нарицаємий Семен Пахомійович Трещокін, гербовий дворянин і поміщик села Чаплинки і прочих, підписую сію цидулу й присягаю не признаватися ніколи й нікому в тім, що незнайомі мужики до крові висікли мене різками, моченими в солі, які я приготував для своїх підданих». А тут підпишися. Тепер же роздягайся і лягай на лавицю.

Били по черзі — довго і старанно, поки вистачило різок. Потім підвели його, напівживого, і наказали привести Христину.

Дівчина довго не могла отямитися, побачивши у світлиці Павла і незнайомого страшного чоловіка.

— Заспокойся, Христю, — пригорнув її до себе Василенко, — Трещокін більше ні з кого не зможе знущатися… Оцю твою розписку, пане, я перешлю до Сенату. Ходімо. Забирай, Христино, маму, і гайнемо чимдуж до Турбаїв.

Вони зникли з обійстя, мовби їх і не було. У повітці стогнав зв’язаний прикажчик, а Трещокін лежав долілиць на постелі й голосив:

— Погубили… Погубили дворянина!..
З приміщення Новоросійської губернської канцелярії в Полтаві, відбувши ще один день нудної казенної служби, вийшов чорноволосий, з кучерявими бакенбардами юнак. Зійшов східцями, зупинився, розтягнув пальцями накрохмалене жабо, що парило його весь цей літній день у душному кабінеті: підканцеляристи, канцеляристи, губернські реєстратори пріли над паперами з ранку до надвечір’я у трепетному страху перед появою самого губернатора. Ні, довго він тут не витримає. У духовній семінарії замучила схоластика, тут висушує статистика: коли б то знайшлася десь праця, близька серцю — учительська, щоб він міг навчати молодших за себе красного слова, яке раз у раз зроджується у мозку дивними самоцвітами! Але кому потрібен недовчений бідний дворянин, в якого тільки й багатства, що дворянський герб…

Юнак квапно перейшов через дорогу й вийшов з міста над урвище, схилом якого бігла вниз крута стежка ген аж до синьої стрічки Ворскли, що втікала зі степу між густі верби й тополі. Спускався по косогорі, розстібаючи на ходу каптана, відкривав груди прохолодному вітрові, що війнув з–над ріки.

Скупатися б! Проте не хотілося бути зараз на видноті, юнак забрідав у густі верболози, тут пахло лопухами й осокою, було тихо, аж дивно, що можлива така тиша на світі. Вибрався на стежку, що простяглася рівною смугою між тополями, і захотілося йти нею аж до Дніпра, і жити тут забажалося, ото лише зрідка навідувався б до метушливого міста, щоб переконуватися кожного разу в марності людської суєти.

Навпроти з гущавини вийшов якийсь чоловік; певно, цей теж шукає спокою. Чоловік наближався, уже видно було риси його обличчя: насмішкуваті, наче зібрані до свисту губи, маленькі рухливі очі; юнак сповільнив ходу: звідкись знає цю людину із скептичною посмішкою на устах. Де він її бачив? О… та це ж сам Капніст, автор знаменитої «Оди на рабство», предводитель київського дворянства, — юнакові пощастило бачити славного поета в Києві під час царициної подорожі… Зупинити його, привітатися?

Поет поступився убік, щоб розминутися із зустрічною людиною, що був задуманий, проте спідлоба зиркнув на юнака й побачив по його очах, що той хоче з ним привітатися, та не сміє. Добродушно усміхнувся:

— Добридень. Радий, що знайшов товариство.

— Хіба ви мене знаєте, Василю Васильовичу? — спалахнув хлопець.

— Ні, зате ви знаєте мене. «Капниста я прочел и сердцем сокрушился: зачем читать учился?» Правда?

— Що ви…

— Ну, то кого я зустрів у цьому райському куточку над Ворсклою? — запитав, придивляючись до незнайомого примруженими очима.

— Я з Полтави, Іван Котляревський. Підканцелярист Новоросійської губернської канцелярії… Недовчений піп і безнадійний віршомаз…

— Невдоволеність собою — краще, ніж самозакоханість… Дасть Бог, ми ще зустрінемося з вами на тих стежках, якими вештаються простаки, з надією поглядаючи на гору, що називається Парнасом. Ви проходжуєтеся, мабуть. То ходімо разом. — Василь Васильович узяв юнака за плече, і вони пішли поруч. — Я тепер відпочиваю у своїй рідній Обухівці на Миргородщині, а до Полтави за піснями приїхав… — Він якусь мить придивлявся до супутника, потім спитав: — Про Турбаї уже чували?

— Авжеж. Кажуть, Потьомкін військо вислав.

— Хотів висилати. Та сталася у світі така подія, що її величність ухвалила не робити галасу. Отак і стали Турбаї карликовою республікою у нашій благословенній імперії. Ви, очевидно, ще не знаєте, що сталося у Франції?

— Що сталося?

— Революція. Справжня революція, юначе. І ця подія в Україні — наче в унісон. — Котляревський промовчав, і здивувався Капніст, що ця звістка його не вразила. — А–а, то ви вже чули?

Ні, Котляревський нічого ще не знав про Французьку революцію, але те місто над Сеною було таке далеке, що якась тамтешня революція здавалася абстракцією, котра для цього краю не мала жодного значення. До чого тут унісон?

— Я чую про це вперше… І що з того? Ви думаєте, що спалахне і в нас щось подібне? — мовив довірливо, ніби це поруч з ним ішов не предводитель дворянства і завсідник при царському дворі, а його ровесник і однодумець. — У Франції цей плід визрів: Монтеск’є, Вольтер, Руссо… А ми ще своєю мовою і казочок дітям не написали. Турбаївський бунт спалахнув з розпачу, а не з усвідомлення необхідності повалити тиранів.

Капніст ще раз пильно глянув на Котляревського і заспокоївся: його світле і трохи наївне обличчя не навіювало підозри. Сказав:

— Але ж Турбаями не закінчилося. За останні дні в нашій губернії сталися ще подібні випадки. У Кобеляках пана Болюбаша серед білого дня повісили… А в Катеринославській — то вже сміх і гріх. Був у Потьомкіна блазень, я сам його бачив, князь за вірну службу нагородив його кількома селами на Самарі. Недавно якийсь самозваний Пугачов, той самий, що чинив розправу в Кобеляках, відшмагав його різками…

— А що це дасть? Усіх блазнів не виб’єш, усіх поміщиків не перевішаєш. Щось інше потрібне, якийсь міцний ґрунт… А ви особисто як ставитеся до подібних бунтів?

— Мені якось незвично… Я ж бо сам майже турбаївський. Мій покійний батько був миргородським полковником, то він записав турбаївців у козаки. По тому, як батько загинув під Єгерсдорфом, внучка гетьмана Данила Апостола відсудила Турбаї для себе, а потім їх продала Базилевським. Я добре знав обох братів, бував у них дома, розмови провадив. Тому страшно усвідомлювати нині, що вони так жорстоко вбиті… Але скажіть, чи підійме наш побожний селянин на когось руку, чи відбере комусь життя, якщо він не доведений до відчаю?

— Маєте рацію. Я ж кажу — відчай… Відчай, а не розум. У Франції теж, певно, міщани були доведені до розпуки, але ж вони мали мужів, вихованих на філософії просвітителів. А ми не маємо. Тому я не вірю в успіх революції у нас. Я сам на бунт не пішов би, перспективи не бачу…

— Таж не бунтар і я, — посміхнувся Капніст, — проте завжди задумуюся: чому народ, потрапляючи в рабство, зразу ж забуває про колишню волю, та так, що його просто неможливо розбудити до нової боротьби? А люди, що виросли в рабстві, приймають цей стан за природний. Адже була і в нас сяка–така республіка…

— Що було, то загуло, — дедалі сміливішав Котляревський. — Минулого не повернеш. Треба думати не про те, як воскресити минуле, а як здобути волю у майбутньому, як готуватися до боротьби за неї. Ось ви, прославлений піїт, чи думали коли–небудь над тим, щоб мову, якою ми ось з вами розмовляємо, ну, як це сказати… узаконити на папері. Щоб вона стала поряд з іншими мовами як рівна.

— Це неможливо, — категорично заперечив Капніст. — Це навіть несерйозно… Мова наша чарівна, але ж не для друку, хто її вивчатиме, хто буде читати писане нею?

— Будуть, Василю Васильовичу, — вперто відказав Котляревський. — Якраз простонародна мова і має стати засобом нашої боротьби. Хто ми без неї, друкованої, — перед французами, німцями, поляками? Плем’я, безіменне плем’я. А розмовляють нею не тільки кріпаки, а й ми з вами. Вона, якщо хочете знати, уже встигла потрапити до друку, я не кажу про те, що поезії Сковороди теж написані мовою, близькою до простонародної.

Капніст з подивом глянув на співрозмовника.

— А ви мені подобаєтеся, Іване… як? Іване Петровичу. Диви, диви… Правда, я перекладав пісню Сковороди «Ой, ти птичко жолтобоко», назвав її «Чижик». Вельми поетична річ… Проте я не зумію навіть рядка скласти простою мовою, не впіймаю складу. Ми старі вже. А ви, що ж — спробуйте, ідея ваша, скажу щиро, цікава. Не знати тільки, чи на ваші зуби…

— Отже, таки потрапила до друку, — продовжував свою думку підбадьорений Котляревський. — У «Богогласнику», який видали в Почаєві, уміщені наші колядки «Нова радість стала», «Дивная новина», а в шеститомному «Собрании русских песен», що їх видав Новиков, є й українські: «Ой, біда, біда чайці–небозі», пісня Антона Головатого «Ой, годі нам журитися». Виходить, надається наша мова до друку. То хіба не можна і свої власні вірші писати українською? Можна: чей же ходять по руках співанники Пашковського, Падальського?

— І ви наміряєтеся словом замінити зброю?

— Що я там наміряюся… — ураз зніяковів Котляревський, вчувши у словах Капніста приховану іронію. — Я лише знаю, що без свого рідного слова ми залишимося німим бидлом. А треба, щоб наш народ мужів народив. Лише тоді він сукупно з іншими народами зможе повстати проти тиранії.

— Хм… — скептична посмішка знову застигла на зібраних у дудочку губах Капніста. — Трохи книжок, трохи пісень — і рабство наче вітром здуло!

— Я не думаю так. Але вірю, що це допомогло б самоусвідомитися тій частині народу, що не хоче рабства. Книжки були б лише початком. Початком поступу.

Вони незчулися, як вийшли далеко за місто, до Шведської могили. Василь Васильович показав рукою на степ, по якому розсіялися білі гнізда сіл. Зітхнув.

— Іноді, коли вдумаєшся, важко повірити, що купка людей змогла поневолити стільки люду, стільки простору. Україна, Московія, Сибір… Чому ми такі безсилі, чому самі служимо тиранам? Бо нас зламали не лише насильством, а й приманками, а це найпідступніша зброя… Перський цар Кір, захопивши столицю Лідії — Сарди, не руйнував міста, а влаштовував видовища, повідкривав будинки розпусти, запровадив блазенські ігри, і цим тримав у поневоленні лідійців набагато цупкіше, ніж міг би то зробити з допомогою найсильнішого гарнізону.

— У такий спосіб хочуть тримати в покорі й нас. А тому пізно, чи то пак завчасно, братися за ножа. Ми мусимо готувати нову зброю, що розбудить у народу приспану думку, і спершу з нею виступити — проти блазенства й продажності, — відказав Котляревський.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка