Роман Харків



Сторінка22/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31

Розділ сьомий

Пізньої травневої ночі повз низьку кам’яну огорожу, що обступила Самарський монастир, майнула чиясь тінь. Тарловський сторожі не виставляв, а сам, страждаючи на безсоння, іноді перед досвітком блукав стежками по діброві, в якій потонула обитель: може, згадувалися йому ті далекі часи, коли він, ховаючись од гніву власть імущих, блукав самарськими лісами як «дикий піп», поки не набрів на козацьку стежку. Тепер сон покинув його зовсім: загибель катеринославського намісника під Очаковом ударила його цілковитою безнадією, і вже не бачив архімандрит жодного просвітку ні для себе, ні для людей.

Темна постать у кучматій шапці й довгій киреї підійшла до муру й почала спинатися на нього. Отець Кирило, тамуючи подих, підкрався ззаду, схопив окрутника за ноги, стягнув і повалив на землю.

— Хто єси? — важко дихав священик в обличчя потвори з переламаним носом і оголеними зубами.

Чоловік був страшний з виду й дужий, він скинув зі себе священика й підвівся, і вже Тарловський чекав на свою останню мить від ножа волоцюги, коли враз почув тихий і такий знайомий голос:

— Отче Кириле… Це я, Савка… Панас Тринитка…

— Пом’яни мя, Ісусе, як прийду во царствіє твоє… — перехрестився Тарловський, з острахом придивляючись до страшної потвори, але таки впізнав і застогнав, простягаючи руки до Панаса: — Савка… З якого це ти пекла?

— Проведіть мене, отче, до своєї келії, — сказав Тринитка. — Я ж шукав вас у Воскресенівці…

У тихій келії замиготіла лойова свічка, сині шрами, що ними було перехрещене обличчя Панаса, ворушилися, мов п’явки, наганяючи відразу й ляк; Тринитка говорив, і звикав Тарловський до такого Савки, у мерехтливій темряві ячав клекіт орлів, яким поруйнували гнізда.

Ой брате мій, брате, сизокрилий орле, а де ж твої дитинята, красні соколята?

— Ой, наїхали, брате, пани й паненята, дерево зрубали, соколят забрали, турецькому цареві на гостинець дали…

…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотисте пониззя три рукави — три тихі лимани, а між Сулинським і Святосергіївським, недалеко від Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв.

Дев’ять тисяч козаків привів отаман Семен Бехмет спершу до Ак–Кермена, звідси вислав до султана депутацію зі сорока чоловік і сам поїхав бити чолом новому господареві. Лютував падишах, погрожував стяти всім голови за те, що колись їхні батьки, повіривши всує облудним московським царям, утекли до України з–над Кардашинського лиману, накликав гнів Аллаха на козацькі голови, проте дев’ятитисячне військо запорізьких лицарів було шматком надто ласим; спитав султан про січові скарби — де вони? — і довго не міг заспокоїти свого гніву, бо прийшли козаки, мов останні берладники — без коштовних приносів.

Не перевезли через Дунай золота, хоч і взяли його зі собою: Україні, до якої ще повернуться колись, належить воно; закопали скарб у скіфській могилі над Бугом, прихопили зі собою лише клейноди, зброю та ікону святої Покрови — молоду красуню з малям на руках, вималювану чародійним пензлем тверського майстра.

Лютував падишах, щоб на те вільне плем’я нагнати покору, потім наказав присягу вірності Високому Порогові скласти і дозволив рибалити на Чорному морі, зброї ж без його відома велів не підіймати.

— А тут після вас… — Тарловський неблимно вдивлявся у миготливе полум’я свічки, щоб не бачити Панасового обличчя, порубцьованого катами Румянцева, бо надто важко було дивитися на нього. — А тут… Всесильний сіромаха з Кущівського куреня Грицько Нечоса теліпав за оборки генерала Текелія, що той недогледів і випустив вас. Але що вже міг заподіяти? То пішов на хитрощі: почав заманювати старшин, що залишилися, титулами і грішми. Опанас Колпак тепер — державець кількох сіл панщизняних і полковник Полтавського пікінерного полку; з поміщиком Болюбашем, що кобеляцькими землями володіє, породичався, небогу видав за нього…

— Надійку? — здригнувся Тринитка, а Тарловський, певно, й не почув, бо провадив далі:

— Викликав Потьомкін зі Самарської слободи Антона Головатого: збирай, мовляв, козацьких недобитків, запишемо їх до дворянських книг…

— І повірили! — ударив кулаком по столу Панас. — Ніщо їх не навчить.

— А що робити, Панасе? — Тарловський відвів очі від свічки і знітився перед ярим поглядом Тринитки. — Все ж ліпше…

— І ви, отче… Куди ж подівся наш волелюбний дух, куди він ураз щез? Калниш віддав Січ без бою, ці знову йдуть за цяцьками до повелителів. А ті, за Дунаєм, дурять себе свободою…

З роками над Сулинським гирлом насіялося козацьких слобід: за Дунай втікали з України чоловіки, жінки, і діти народжувалися на чужині. Україна для них була вже легендою, далеким краєм, про який знали тільки з розповідей батьків, і тужили за тією обітованою землею, на яку колись повинні повернутися, а старий козак Панько Магомет вечорами розповідав їм про козацькі звитяги, а найбільше — про здольного лицаря Калнишевського й зрадливого Нечосу. Видумував щоразу для дітей нову казку, бо правди казати не хотів, щоб не осудили вони безславних своїх батьків та не відцуралися од них.

— …То запитав Грицько Нечоса у кошового Калнишевського, скільки в нього війська, — розповідав Магомет так, ніби те діялося сто років тому, плів дітям добру небилицю, щоб хоч у ній вони знайшли свою отчизну. — Послав кошовий свого гінця до Петербурга, та такого нечупарного, і той каже: «Оце тобі цидулка від Калниша». — «А до кого ти прийшов?» — крикнув Потьомка на непоказного козака. «Таж до тебе, до Грицька Нечоси». — «Хіба там, на Січі, мудрішого не було, що мені дурня одрядили?» — «Та були, так розумних відіслали до розумних, а мене до тебе». Так і сказав, присяй–бо. Ото розсердився Потьомка і прийшов з військом — видимо–невидимо — до Січі. Став табором та й періщить з гармат, а козаки ловлять ядра й кидають ними в гусарів. А потім знемоглися й подалися сюди, за Дунай. Зостався на Січі лише сам Калниш. Не міг його взяти Потьомка–Нечоса, то став благати, щоб завернув запоріжців назад: мовляв, дасть їм луги, степи та чотири лимани, аби вони ловили собі рибу та справляли жупани; але кошовий такий дав одвіт: «Ой, спасибі тобі, Грицьку, за велику ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску».

— А куди подівся Калниш, діду? — питали хлопчаки, і тоді Магомет співав їм пісню про чорну галку, що полетить на Дон рибу їсти і принесе звідти козакам од Калниша вісті.

— На Дону він… Там, серед донців, Залізняк ховається, ото вони разом зберуться і підуть за волю воювати, — розпочинав старий нову казку, щоб не знали отроки прикрої правди про Калнишевського.

— А далі що?

— Що далі? — питав у товариства Тринитка. — Отак і проживемо на чужій землі зі своїми отаманами, виборами, козацькими порядками, зі своєю сміховинною державою під порогом падишаха і — повмираємо. А діти виростуть і яничарами стануть, бо не завше віритимуть у казки Панька Магомета — без батьківщини виродяться. Яка Україні користь з того, що ми тут?

— А яка буде, Тринитко, користь з того, — сперечався Семен Бехмет, — коли ми повіримо потьомкінським емісарам і вернемося під його «гетьманство»? Виманить нас, побавиться трішки і таке нам багатство дасть, що кози наші ходитимуть зі золотими рогами, а свині в панчохах… Воно–то, Панасе, дуже добре було б повернутися, тільки нині нікуди не годиться.

— Не про багатство веду я річ і не про ласку Потьомкіна, Семене. Є ж у нас руки, що можуть тримати зброю. Ми мусимо хоча б перед козацькими дітьми свою ганьбу кров’ю змити. Наші сестри стали рабинями, а ми співаємо тут пісень про волю, й плачемо співаючи. А діти, яких ми присипляємо казками, спитають колись нас, чому ми, такі гарячі волелюбці, живемо на чужині й горлаємо про давешню хоробрість, самі ж боягузами стали — боїмося поділити долю братів наших на рідній землі.

— Почекай, Панасе, почне ось турок війну… — Семен Бехмет понурював голову, бо самому важко було про це говорити.

— І ми підемо проти своїх. Саме на козаків кине нас султан, щоб ми на радість ворогам нашим потрошили одні одних без жалю. Сказано: бий свою маму, щоб тебе жінка боялася!

Догоряла свічка, а надворі розвиднювалося. Крізь віконце келії видно було, як блідне темне небо над кронами дубів.

— І станеться сіє, — сказав Тарловєький. — Під Очаковом проллється братня кров.

…Ловили козаки рибу, і світилася їм куца воля серед розлогої тюрми в гирлі Дунаю. А пісня зниділа, і туга визолила дівочі лиця, тривожно кричали стрепети на курганах, накликаючи лихо.

І воно прийшло. Восени прискакав до козацького коша турецький байрактар39, звелів бити в литаври — скликати раду. Султан Абдул–Хамід, переляканий виїздом російської імператриці до Криму, виповів Московії війну.

— Великий падишах, хай благословить Аллах його ім’я, — горлав байрактар, — підіймає імперію на джихад! Хто не візьме зброї, буде покараний страшною смертю і пізнє каяття не врятує його. Хай нагадає вам про гнів султана кинутий в море безголовий труп шолудивого Шагін–Гірея, голова якого красується нині на мідній таці біля воріт султанського палацу. Він просив прощення, але даремно. Ще страшніша кара чекає на кожного з вас, хто не піде тепер проти невірних у священному поході!

Задунайці кували зброю, щоб навесні вийти під Очаків. Коли настав березоплин, Тринитка попрощався з Бехметом і переплив Дунай.

— Ковток води на рідній землі смачніший, ніж мед на чужині, — сказав Панас, закінчуючи розповідь.

— Що чинитимеш, Савко? — спитав Тарловський.

— Ачей, знайду людей, в яких серця ще не поросли пліснявою байдужості й ситості. — Очі Тринитки горіли, мов жар у пригаслому багатті. — Знайду, десь є вони. Великий Луг, самарська діброва сховають нас. Палитимемо маєтки панські. А загинемо, то хоч обличчям до ворога.

Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,

В степу край дороги, на лютім морозі…

Хто це тут у столиці, над Фонтанкою, Думу голосить? Чи ж то вже розбрелося козацтво з піснями, бандурами й сльозами геть по всьому світі, щоб поодинці захлинутися у власній тузі, чи, може, світ розтривожити, розжалобити хочуть?

Даремно. Світові, либонь, і боляче, та не так, щоб аж побиватися. Він той великий світ, нагадує філантропа, в якого серце стискається, що сам собі докоряє за бездушність, коли до його затишної кімнати, до теплої постелі долинає крик жертви, яку замордовують на вулиці грабіжники. Він обурюється, він навіть заплакати може, та на вулицю не вийде: страшно наразитися на ножа.

Не волай до совісті світу, розпачлива пісне. Розрадити жертву, підтримати жертву, допомогти їй умерти або жити — така твоя воля.

Там будемо, моя мати, зиму зимувати,

А кровію гарячою море доповняти…

Хто це такий, безнадійно поколений скрухою?

А може, це я, Сисой Шалматов, співаю? Ні, я співати не вмію. Я не кричу, не тривожу філантропа в теплій постелі: він ще може зжалітися, віконце відхилити й дивитися, як я конаю. Не треба…

Я зараз прийду на твою пісню, побратиме, і теж заспіваю. Співатимемо на два голоси під мостом на Фонтанці. Ти своїм простудженим горлом на морозному петербурзькому повітрі, я ж надщербленим різцем на мостових підпорах. А хтось колись відчитає наш тайнопис у сплетіннях виноградної лози й подумає, що й тут страждав Христос40, що й тут пролягала дорога на Голготу.

Всюди пролягала. На землі й на морі, і в зболених серцях, і в зачерствілих душах. Усі йдуть на Голготу — і в кожного своя. Голготи мук, голготи безсмертя, голготи підлості, голготи забуття…

Зимно як… А мене вигнали зі семи храмів. Мої руки не потрібні, вони не роблять того, чого вимагає цей світ. Портрети держителів — милості просимо! Не густо в нас своїх майстрів — спроваджуємо бозна–звідки. На Сенатській площі вже десятий рік трудиться француз Фальконе над скульптурою Великого. Святих — будь ласка, але тих, найсвятіших, з обличчями повеліваючими й милосердними. Апостолів?.. Спробуй, але вони.. простолюдини. Ні, те, що зробив, не годиться. Обличчя сумні — чому сумні, на що натякає цей сум? Обличчя веселі — чому веселі, з кого глузують? Обличчя думаючі — про що вони думають? Якщо вже не вмієш або не хочеш різьбити лики держителів світських і небесних, коли такі милі тобі служителі–апостоли, то роби їх обличчя слухняними, такими, які підтакують, погоджуються, німують, не думають. Малюй їх убогими, без волі, розуму й духу, малюй раболіпство, спустошеність, улесливість, підлість. Витворюй мертвоту душ, мертвотний світ, бо таким хочуть бачити його повелителі.

Два чи три голоси чути під мостом над Фонтанкою. Четвертого приймете? Темніє, холодно…

До Твері повернуся, до купців. Буду малювати їх пики.

Або вернуся до Тарловського. Ні, занедбав він приходство, не потрібен більш йому майстер.

Піду за Сковородою. Він заходив до Воскресенівки. Та, певно, більше не заходить… То був осінній вечір, хтось постукав у вікно. Піп Кирило відчинив двері, впустив до хати підпалого прочанина з обличчям аскета й живими чорними очима. Підніс свічку, але не впізнав.

Нагодуй мене, отче. Я Сковорода.

— Чим хата багата, любомудре… Ходиш далі? Чого?

— Бо вірю. У моцарство свого люду вірю. Народ поживи потребує. А в день суду зважать кров мучеників і чорнило вчених. І не переважать одне одного, а разом шальки обірвуть. Безсмертні будуть ті, що залишать у спадщину мечі і пера. Ходжу, бо вірю… Неправда гнобить, зате будить бажання боротися з нею.

— Про що співаєш днесь?

De libertate41.

Премудрий старче… Звідки в тебе стільки сили? З мудрості чи з дивацтва? А хіба мудрість не є дивацтвом? З мудрості й горіння йде сила твоя. Ти як свічка: спалюєш себе, щоб світити іншим. Ти пізнав себе самого, збагнув свою силу і йдеш по великому світі без тривог і суєти.

Хто там рве душу піснею?

А жовтими кісточками мости помощати,

Своїм чубом кучерявим степи устеляти…

Не знайду тебе, старче. Інша й тобі одному відома твоя дорога.

А пісня не вгаває. Що ж то за пісня, що за сумування?

Стемніло, холодний вітер свище на мості, мете в’ялиця, а під мостом, над зашкарублою Фонтанкою, палахкоче жерій. Чи приймуть погрітися? Приймуть…

— Добрий вечір, люди добрі.

— Добрий вечір… Хто ти такий?

— Маляр.

— Ходи до нас. Тут є уже й поети, і композитори. А маляра ще не було.

Молодий, у шинелі, з посинілим обличчям чоловік грів руки біля полумені і з жалем дивився на широколицього ровесника, одягнутого в поношеного козацького жупана.

— Домалювався?

— Ще шукаю…

— Чого і де?.. А я, бач, уже домузикувався. Не потребують. То я й під міст. А куди ж іще? А втім, Фонтанка, багаття і шинок за Явузьким мостом — не так уже й мало для академіка.

— Хто ти?

— Я член Болонської академії. Мене називали другим Моцартом. Не віриш… Грійся. А зараз понишпоримо в кишенях і підемо до корчми за Явузький міст. То дешева корчма. Там ще мене потребують… там ще раді моїй скрипці. Співати вмієш?

— Ні, різьбитиму на мостових підпорах твою пісню.

— А далі що?

— А далі — в мандри. Чей найду людей… А можна жити і для себе у своїх витворах. Колись їх приймуть…

— Дай тобі, Боже…

— Ходімо разом до твого кабаку. Холодно…

Багаття погасло, почорніли жарини на снігу, побратими витрусили кишені.

Філантропи мирно спали, бо на вулиці не лунав зойк мордованого, а лилася милозвучна, що душу захоплює, пісня.

Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…

Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,

В степу край дороги, на лютім морозі.

Там будемо, моя мати…

…І вже нема друга–музики. Сисой Шалматов ходить до шинку сам.

Тут завжди малолюдно. Шинкар дрімає за лядою і лише інколи глипне на двері з надією, що завітає до нього хоча б один раз якийсь зачуханий підпоручик — бодай для людської слави. Ба ні, сама голота облюбувала собі цей шинок, засмородила його, засмальцювала, і жодне благородіє до віку вже не ощасливить своєю присутністю відлюдний затхлий підвал.

Запліснявілий шинкар, наскрізь просяклий безнадійною злобою і смородом, клює носом у ляду, і верзеться йому в голові найлютіший матюк, яким приправлятиме увечері напої голоті немитій. Він забув, як вимовляється по–людськи хоча б одне словечко: сама ж худоба чинить йому торг, а то ї її немає.

Прокинувся, бо рипнули двері; до льоху, пропахлого грибком і брагою, тихо увійшов бородатий чоловік з якоюсь дошкою чи то рамою під пахвою. Після весняного світла на вулиці пивничний сутінок липко хлюпнув в очі зайшлому, він примружився, намацав, наче сліпий, стіну і притулив біля неї свою ношу, а сам втомлено опустився на лаву, спершись ліктями об стіл.

Ей ти, маляре обкаляний, господа–бога мать, — долинуло від ляди хрипке буркотіння, — носишся день–денно зі своїм мальовидлом, і жерти — жереш, і пити — п’єш, а коли ж його в тебе куплять, щоб ти зі мною розплатився, поки переріжеш собі горло, як той академік, що на лоно Авраама забрав борги зі собою!

Сисой не поворухнувся, не відповів, його давно вже перестала вражати лайка, звиклося, та й боятися її нема потреби: нещасний шинкар навіки зв’язав свою долю з петербурзькою жебротою, не прожене, бо якби, не дай Боже, і вона перевелася, то йому самому довелося б прикласти ножа до горла.

А не забув, шевлюга, донині пам’ятає… Борг не може окупитися ні піснею, ні картиною, ані навіть кров’ю — одним лише чистоганом… Якби мав, віддав би за покійного, щоб так боляче й щодня не ранив шинкар душу, не будив того обірваного плачу.

Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…

Жалібниться у підвалі скрипка, та так жалібниться, що по краплині кров із жил висмоктує те печалування; музикант у витертому лисніючому фраку притулився лицем до скрипки, наче зрісся з нею, стоїть у рамі синього вікна чорним силуетом, над грифом зігнута рука, а смичок сам ходить по струнах, вишукуючи на них найпечальніші звуки, визбирує їх на волосінь і виливає у зачаджене димом і бражними ви–парами приміщення корчми, і хиляться голови завсідників над столом.

Шукай мене, моя мати, в степу край дороги…

Зойкнувши, обриваються струни, скрипка хряскається декою об підвіконня, сині шибки ллють моторошне місячне світло на столи, зі синього квадрата сповзає тінь скрипаля, і на кам’яній холодній долівці парує червоне густе вино…

— Не каркай, не каркай, шинкарю, — труснув Сисой головою.Як не продам своїх картин, собі візьмеш, твої діти колись за них багачами стануть.

— А нині що я їм за зуби покладу? Багачами стануть… За твоє–то мальовидло? Черв ти земний… — Слова шинкаря такі буденно їдкі, що й дивно було б, якби в них пробриніла раптом ласка. Черв! На опал не годяться ті твої скарби, бо спалахнуть у грубі, мов солома. Коли б варті були хоч зламаної копійки, то не жебрав би ти в мене риби на обід.

Шинкар бурчав і лаявся, та все–таки пожбурив перед бороданя миску зі сухим наїдком, ще й повного пугаря поставив, зневажливо відсунув ногою картину далі від столу, вона впала на долівку, шинкар приглянувся, перехрестився і проказав, підвівши голову:

— Апостат же ти… Правду кажу — апостат. Якби християнська душа гріла твої ребра, чи малював би ти мене, тлінного, розіп’ятим на хресті? В лику Ісуса, диявол…

— В лику Варави, злодія, шинкарю, — сказав художник, надливаючи з пугаря. — Там троє розіп’ятих, хіба не бачиш?

— Поруч з Ісусом! — усе ще жахався такого блюзнірства шинкар. Нехрист ти… — шепотів і приглядався: видно, любо все–таки було побачити своє зображення на картині; і посміливішав художник, досушуючи пугаря.

— Візьми її за борги…

— Безбожник… Хе, за борги, кажеш? Е, ні, голубчику, без надобності воно мені… А ти знаєш що, — примружився шинкар, — понеси її до царських палат, там люблять потішатися з нас, розп’ятих. Я чув, граф Безбородько такий мотлох скуповує і платить добре.

— Безбородько, мовиш? — Сисой відсунув миску, замислився. — Хто ж він такий, той меценат?

— А міністр царицин. Із хохлів. У кареті їздить і палац на Поштамтській вибудував, а миші в нього, кажуть, струбили двадцять тисяч рублів асигнаціями. Хіба він візьме, бо на базарі хто таке купить?

— Колись купували й на базарах, тепер не беруть.

Шалматов підвівся, підняв з долівки картину, винувато глянув на шинкаря, що стояв перед ним з простягнутою рукою, обминув його і, обліплений лайкою, мовчки вийшов із шинку.

«А піду я до того мецената, — вирішив Сисой, виходячи з провулків на Сенатську площу, на якій здибився, прикипівши хвостом до земноплазу, незагнузданий кінь, а на коні цар Петро простяг руку, щоб вхопитися за золотого шпиля Петропавловської фортеці. — Кожен шукає своєї опори, — дивився художник на скульптуру Фальконе, — і я мушу. Його опора — тюремний шпиль над равелінами, а де моя? Невже тільки ніж до горла? Піду».

Олександр Андрійович Безбородько водив по кімнатах своєї картинної галереї милого гостя з України, поета Капніста і, вдоволений, що картини, спроваджені з усього світу, справляють на нього добре враження, говорив про речі, далекі від мистецтва.

— Я ознайомився з твоїм «Положенням про військо охочих козаків», Василю Васильовичу, і схвалюю. Не знаю, що повість її величність, я передав їй для підпису, проте хочу застерегти: треба пильнувати, щоб те нове військо не набрало знову республіканського характеру. А мундири хай будуть козацькі, вони краще в них воюють… Очаків ось упав — Сидір Білий і Антон Головатий представлені до орденів.

Капніст, захоплений картинами, неуважно слухав Безбородька. Він ходив з кута в кут, зі зали до зали, зупинявся, придивляючись до полотен. Його увагу привернула картина, на якій у боязливій нерішучості зупинилося перед райськими вратами багато людей. Безбородько помітив це, але далі провадив мову про речі, що зовсім не стосувалися мистецтв.

— Її величність зацікавилася тобою, Василю Васильовичу, і гадаю, що ти даремно дратуєш сильних своєю сатирою. Їй усе відомо, що ти пишеш. Знає навіть те, що ти в самому дворі не розмовляєш московською чи французькою, а малоросійщиною.

— Хочу бути самим собою, Олександре Андрійовичу… «и все на свете том, как в вольном маскараде, не в обычайном им, не в свойственном наряде, закрывшись масками, подложный кажут вид». Правда? — Капніст поглянув на Безбородька, примруживши одне око. — А я не хочу надягати маску.

— Нову сатиру склав? Все шпильками, колючками живеш, а що від того зміниться? Собі лише нашкодиш.

— Я усе зважив і переконався, що нема за що мене карати. У високі чини не пруся, від посади проголошувача вітальних промов і тостів відмовився, бо гидко стало, то можу собі дозволити деякі вольності. Зрештою, я боягуз такий самий, як і ти, міністре. Тільки ти дужче боїшся, бо більше маєш. А я хочу менше мати, щоб менше боятися. Хочу бути хоч трохи незалежним. Ти теж хотів би, але шкода чинів. А щоб не спустошитися зовсім, скуповуєш потайки такі ось картини і на самоті здираєш, дивлячись на них, личину, яку мусиш одягати щодня, заходячи до райських врат.

До картинної зали увійшов лакей.

— Ваше сіятельство, там якийсь жебрак добивається до вас, художником себе іменуючи.

— Скажи йому, що приймаю по четвергах.

Капніст повернув голову до міністра, іронічно посміхнувся.

— Цінитель мистецтв не приймає художника через те, що він бідно вдягнений. А чи впевнений ти, що автор цього витвору, — показав на картину «Шествіє у рай», — ходив у дорогому сурдуті?

— Хай зайде, — мовив Безбородько, збентежений зауваженням Капніста.

По м’якому килимі невпевнено підходив до вельмож бородатий, ще молодий чоловік у засмальцьованому каптані. Він розгублено зиркав на картини, густо розвішані по стінах, під рукою тримав раму, затягнуту полотном, врешті зупинився, забувши вклонитися.

— Я тверський майстер, — заговорив першим бородань, — на ім’я і прізвище Сисой Шалматов, а жив і малював здебільшого в Малоросії. Тепер же в Петербурзі…

— Що там у тебе?

— Голгота…

— Показуй.

Шалматов відступив убік, щоб світло з вікон падало на картину, і з утомленим виглядом смертника дивився бездумно повз обличчя цінителів його праці.

— Ха! — тільки й сказав Капніст, а Безбородько недовірливо глипав спідлоба то на картину, то на її автора.

— Сам малював?

— Авжеж. Не вкрав же я…

Олександр Андрійович запитливо глянув на Капніста.

— Не віриться, — сказав.

— А мені віриться, — Василь Васильович не зводив погляду з Христа, з очей якого струменіли не біль, не мука чи всепрощення, а глибока зажура, і поет намагався розгадати її. — Мені віриться. Хто ж бо краще знає Голготу за художника, картини якого обпльовують п’яні мужики в шинках і пихаті невігласи на базарах?

— Кого ти змалював у лику Христа? — звернувся Безбородько до Шалматова. — Поясни мені.

Сисой мовчки поглянув на картину й відвів погляд.

Коли б твоя знала, що моя грала, то твоя плакала б, — посміхнувся Капніст. — А я для себе зрозумів цей витвір так: митця змалював. Ось висить він на хресті перед натовпом, розлюченим тільки за те, що митець назвав себе Богом. А юрба не хоче мати між собою Бога. Цим обірванцям заздрісно повірити в те, що така звичайна собі людина — інша, ніж вони. І тому вбивають його, щоб не було серед них кращого, бо жити поруч з ним нелегко. За кращим треба йти і повертати собі своє людське обличчя ціною праці й пожертв, а їм вигідніше вовтузитися у тихому болоті…

— Це надто суб’єктивне тлумачення. У такий спосіб можна у Христі бачити будь–кого…

— На те воно й мистецтво… Ти послухай і приглуши на мент свою релігійність. Поглянь — в очах Ісуса німий докір, віра його згасає. Він знає про свою безсмертність, але що з неї, коли вона не дає користі цим людям? Ісус–митець свідомий того, що колись його виймуть нетлінного з домовини, але чи буде він тоді потрібний? А втім, він згоден навіть на забуття, аби лише ті, що прийдуть по ньому, жили так, щоб їм уже не потрібне було його тяжке мистецтво. Але мучить думка перед смертю, що ця юрба дорогих йому людей уб’є його і через це залишиться повік у темноті… Поруч злодії. Один повірив у божественність Ісуса й сконав із щасливою усмішкою на устах. Єдиний серед усіх повірив — і не живе. Живе Варава. Він гірший за тих, що розпинають Бога, і якраз такий потрібен їм, бо при ньому навіть ця темна юрба стане вищою і кращою, і тому вона кричить: «Зніми, зніми Вараву!» І візьмуть злодія собі за пророка, а пророк марно за них умре…

Безбородько похитав головою.

— Ну й мудрець же ти, Василю… Я б тебе взяв на посаду директора моєї галереї, щоб ти розтовкмачував дурням суть художніх витворів. Ти ж таки маєш рацію: юрба не хоче мати пророків.

Капніст промовчав.. Він споглядав знедоленого митця і думав про ту серединку, що вибрав для себе і вдовольнився нею: слугою бридко бути, пророком — тяжко. Спитав згодом:

— Що ж ти думаєш робити, Шалматов? Готуєшся умерти на хресті?

— Я не пророк, а тому страшно вмирати, — відказав Сисой. — Через те й хочу продати картину, щоб жити: може, зумію колись створити щось краще.

Безбородько зібрав брови до перенісся, похмуро дивився на «Голготу», потім показав на полотно, яке перед хвилиною розглядав Капніст.

— Чия то робота, не скажеш, хлопче?

Шалматов приглянувся, обличчя його вмить просвітліло й тут же погасло.

— То «Шествіє у рай», ваше сіятельство. Алімпія Голика робота, — тихо сказав, як про щось буденне й незначне.

— Звідки це знаєш? — скинув бровами Безбородько.

— Я колись трохи вчився у нього. А потім пішов у світи…

— Його школа, — промовив Олександр Андрійович, показуючи на «Голготу». — Сумніву немає, автор картини — Шалматов. Що ж, талант у тебе великий, майстре. Я б узяв тебе до себе, але що ти робитимеш — святий серед грішних? Нема тобі тут місця… А картину я куплю. — Він підійшов до ларця, вийняв звідти, не рахуючи, жмут асигнацій. — Проживеш на ці гроші якийсь час, а там — як Бог дасть.

Шалматов поклонився, потім підніс до очей асигнації, якусь мить розглядав їх, не вірячи, що в його руках таке багатство, тоді рвучко повернувся до виходу, наче злякався, що вельможа роздумає і відбере гроші.

Капніст зупинив художника.

— Зачекай хвилинку, Шалматов… На цьому багатстві довго не проживеш. А мусиш зберегти себе. Ось що: насамперед добре вдягнися, бо в наш час у душу мало хто заглядає — за одягом судять. І йди до моїх країв. Я тобі дам записку, з нею приймуть. На Полтавщині над Хоролом, де він впадає у Псло, є велике козацьке село Турбаї. Поміщик там — людина вчена, у Геттінгенському університеті вчився, сам з козаків. Будує він палаца, тож будеш йому потрібен. На хліб у нього заробиш, а там малюй собі пророків, і Варав, і Юд, може, й справді їх колись оцінять люди. То як, підеш?

— Піду, — так само байдуже промовив Шалматов і по хвилі, узявши з рук Капніста цидулку, квапно вийшов зі зали.

Другого дня по Явузькому мості на вулицю Литейну проїхав вершник у гранатовому каптані, з непокритою головою. Він зупинив коня біля п’ятибанної Володимирської церкви, перехрестився, а тоді пришпорив румака і полопотів уздовж вулиці, вихоплюючись з міської тісноти в наброщені березові чагарники. Вершник мчав стрілою, припавши коневі до хребта, наче його переслідувала погоня…

За Явузьким мостом у пліснявому кабаку шинкар утретє перераховував гроші, які сплатив йому Шалматов за себе й за покійного академіка. Рахував і дивувався, що в душі стає незвично тепло — чи то через те, що грошей було більше, ніж належалося, а може, від свідомості, що до його огидного шинку таки заходили шляхетні люди.




1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка