Роман Харків



Сторінка21/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   31

Розділ шостий

У монастирській ризниці пахне ладаном, воском, горять свічки, і в їхньому світлі чудно мерехтять, переливаючись золотом, парчеві ризи, плащаниці, єпітрахилі; перли на митрах горять, немов зірниці у святоіванську ніч.

Любо дивитися на них архімандритові Ієроніму, а тому він щодня виймає їх з кутих скринь, засвічує канделябри і споглядає, відчуваючи блаженство і близькість Бога.

Нині його втіху потьмарили сумніви: він удесяте перечитує рескрипт губернатора Тутомліна, в якому роз’яснюється, як має бути застосований царицин маніфест до соловецьких в’язнів, і мовчки не погоджується з неправим судом.

І ще перед ним лежить цидула, яку передав Ієронімові звільнений з–під караулу колишній архімандрит Миропольського монастиря покутник Трифонов, і глуха злість добирається до незлобливого серця преосвященного.

«Тоді, коли буря і всі морські хвилі впали на мою голову, замість непоштивої зухвалості проросла в душі моїй ревна лють до маловірів і хулителів…»

«Надто голосно кається облудник, — смикає бороду Ієронім. — Чолом поклони б’є, зубами за ногу хапає… Ні, ні, підеш ти геть звідси, щоб не зазіхав на рипіду, яка в моїх руках».

Отже, Трифонова відправити назад до Миропольського монастиря. Федосєєвця Ратищева, прочанина Федотова і морильника Іванова — на куховарню. Теплицького, хвалити Господа, наказує Тутомлін прислати на карбасі до Архангельська, як тільки скресне крига. В поміщика Жукова, що убив матір і зґвалтував сестру, відібрати кріпаків, заплативши оному по десять карбованців за душу, самого ж відпустити з богомольцями на велику землю… Великих же грішників, що сидять за особистим повелінням її величності в мовчазних келіях, тримати без змін.

Архімандрит гортає пергаментну Євангелію, якою користувався ще святий Зосим, і думає, як винагородити смиренного старця Калнишевського, що відписав половину свого тюремного жолду на виготовлення зі золота й срібла жертовної Євангелії.

Сумнів щодо справедливості царського маніфесту затьмарює блаженний спокій архімандрита, він гасить свічки й виходить з ризниці.

Зм’якло холодне небо над островом, лунко тріскають крижані бугаї на березі Студеного моря, з тихим рипом подається сніг під ногами, і верещить на деревах гайвороння, чуючи наближення весни.

Городничий, поважний старець Іларіон, зустрів архімандрита, як завжди, біля входу до ризниці. Ієронім наказав провести його по казематах.

…А час не ворушився. Час стояв, як чорна вода в порослому мохом озері, в якій щось там живе і плодиться, тільки не додається її й не меншає; у цьому ставу часу можна було себе переносити в будь–яке місце прийдешнього чи минулого дня: всюди однаково тихо й беззмінно, тож цієї миті Калнишевський жив ще різдвяною молитвою і стояв навколішки у Преображенському соборі на великій відправі, й стеріг його покійний нині добрий Соханов.

Молитва та, спочатку слізно вдячна, щораз набрякала кривдним болем, бубнявіла злобою; не знайомий досі гнів на Бога спочатку лякливо, а дедалі ядучіше всякав у слова, і вони ставали важкими, мов град, темними, немов сама покута в’язня, слова ті падали на кам’яну долівку й тяжко билися об неї, немов чавунні ядра. Кривився Ісус над царськими вратами, бо не чекав від отамана, упокореного довгими роками темниці, такого непогамованого блюзнірства, а Калнишевський, забувши про Боже злопам’ятство, вивергав зі себе нарости болю злорадною втіхою.

«Він утік, утік, ти чуєш? Що, не вдалося тобі, великий самолюбче, убити мене в темряві й невідомості, мов крота? А ти хотів цього. Озлоблений за свої муки на хресті, воздаєш нам. Ти воскрес для того, аби мстити людям, бо чому прирік рід людський на жах вічних мук і на вічні кари? Пройнятий гординею за своє безсмертя, не можеш насититися помстою над смертними — з радістю милуєшся, як конають інші на хрестах. А він на волі, чуєш, половина мене на волі, і я не умру. Любомудр, що вирвався на свободу, посіє поміж людьми свою думку, а в ній — зернину пам’яті про мене… О, ти вподобав собі вмирати на хресті, знаючи, що встанеш з гробу, нас же хочеш віддати вічному забуттю, аби довести, що ми черви. А ми супроти твоєї волі вмиратимемо й воскресатимемо, так, як і ти. Ти впиваєшся солодом своїх мук, бо за це тобі співають хвалу, ми ж не насолоджуємося нашими муками, зате утверджуємо себе ними не на небі, а на землі!»

Караульний Соханов поклав руку на рамено Калнишевському, отаман підвівся, вдячно глянув на солдата: мертвотний колір вижовтив його обличчя, і у важкій скрусі подумав в’язень, що скоро прийде час, коли не буде поруч цієї людини, і ця скруха повергла його знову в темінь безвиході, вбивши зловтіху в серці.

А потім у казематі, у непроглядній темряві, прийшло розкаяння. В’язня огорнули сумніви, і він тяжко карався за своє богохульство. «Пам’ять про мене посіється у народі? А чим я заслужив перед ним? Тим, що падав на коліна й цілував золоті пантофлі цариці? Тим, що не подав руки звитяжцям під Уманню і на Яїку? Дух мій зміцнів запізно…»

Старець каявся за богохульство, бо з ким ділитиме надалі дні самоти, коли більш не прийде Соханов, а Бога від себе відігнав? З ким розмовлятиме в цій темній вічності? Кого покличе на допомогу, як підповзе спокуса вбити себе? І він знову ревно молився і дякував новонародженому Христу за те, що врятував від смерті розум Любимського. Тільки за це… Та Бог мовчав, Бог за образу жадав жертвоприношення, і в’язень дав обітницю…

Того дня зайшов до нього Василь Соханов — з житньою проскурою і квасом.

— Добрий чоловіче, — промовив Калнишевський, — вчини ще одну мою волю. Перекажи його преосвященству архімандритові, що я половину свого майна, яке надійшло до секвестру, віддаю до монастирської скарбони, аби за ті гроші найкращі золотарі зробили для обителі соловецької окуту сріблом і золотом, алажею оббиту святу Євангелію, щоб з нею молилися праведні за людську долю і за людські гріхи.

— Перекажу, старче, — відказав Соханов. — А за добро, яке я зробив для тебе, благослови мене на незнану дорогу.

Калнишевський, сплакнувши, перехрестив солдата, проказав молитву, а коли той вийшов із каземату, зрозумів, що вже ніколи його не побачить.

У порослому мохом озері часу тихо й чорно, вільно в’язневі бути в ньому, де йому хочеться; наступної миті він живе в тих уже днях, яких ще немає, але які належать йому.

Житню проскуру і квас вносить караульний Матвєєв…

Житню проскуру і квас вносить караульний Нестюков…

Житню проскуру і квас вносить караульний Михайлов…

А стіни чорні, сморід тяжкий, кайдани іржаві…

І раптом… Навіщо раптом приспана надія спалахнула явою у темряві й розділила час на тюремний і на той, що — там? А в тому іншому часі, що буде, він побачив себе, ветхого, сивобородого й сліпого, у старому жупані й з лірою через рамено на степових дорогах України… Вільного! І ніхто не пізнає, і дають хліб жебракові, а він — на волі! Надія млостю сповнила серце, він схопився з прічі й закричав до чорного неба, щоб одізвалися журавлі:

— Горі… Горі імієм серця!

І щезла ява. Ні, не бути цьому, не для цього царицин маніфест, та й не можна йому. А коли б упізнали — чи дали б хліба?

Спокійним був, коли його вивели перед очі архімандрита до караульного приміщення.

— Певно, збагнув ти свої провини, старче, що такою великою пожертвою ублажаєш перед смертю Господа Бога, — мовив архімандрит, з подивом приглядаючись до вічного колодника.

— Збагнув, отче. Усе збагнув.

— Хочеш чогось у мене просити, старче?

— Нічого, отче… Моли Бога, щоб дав мені довгий вік.

— Навіщо потрібне тобі життя? — ще більше здивувався архімандрит.

— Щоби я день у день переконувався в живучості мого народу.

— Ти мариш і досі про його волю?

— Горі імієм серця…

Архімандрит довго не зводив погляду зі сивобородого дідугана й намагався збагнути міру людської сили. Невже вона не має меж? Пожалкував, що не може полегшити колодникові його долю. Але згадав про порожню келію у Куховарній вежі на другому ярусі, звідки видно море і Заяцькі острови, і подумав, що легше буде старцеві доживати свого віку, коли бачитиме перед собою хоч клаптик вільного світу.

— Переведіть його до чотирнадцятого каземату, — наказав караульним.

Архімандрит ішов з городничим попереду, за ним — під вартою — Калнишевський. Вели кошового отамана до просторішої келії соловецької тюрми, де він повинен добути решту свого віку.

У новому казематі було чисто і ясно. З чорного озера часу просочилася вода й поволі потекла. І стало трохи легше.

А тепер, коли час заворушився, в’язень збагнув, по якому боці ті дні, що минули, а по якому ті, що прийдуть, він подався у згадках догори руслом, поки не натрапив на того порога, біля якого полишив своїх синів. А серед них було тільки два рідних, яких прогнав колись од себе, щоб не заглядали зблизька до його покаліченої душі.

«Де ви тепер, що з вами?» — прошепотів Калнишевський, припавши обличчям до ґрат, за якими біліла позначена тріщинами крижана таця моря.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка