Роман Харків



Сторінка20/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   31

Розділ п’ятий

За Крутоярським островом, на правому березі Самари, степова рівнина, враз розсердившись на свою беззахисність, люто зморщилася, згорбилася і сховалася в глибокі байраки, в густі гаї й діброви, там вона перепочине трохи над лінивими потоками й несміливими ставами, а потім доступно й покірно постелиться аж до самої Орелі.

За Крутоярським островом, неподалік од річки, зухвало вибухнула непокрита гора, що її називають Лисою; колись там здулася земля, не можучи втримати своєю вагою живлющих вод, що бубнявіли в її лоні; десь там внизу просочувалися сльозливі руді потічки й проступали замшілі озерця, та були ті води земною сукровицею, що призначена для тварі, здорова ж кров здвигнула кору землі й пробилася до неба, щоб її пили орли.

Біля підніжжя Лисої гори збіглися до гурту вибілені хати з жовтими стріхами і одна скраю — під очеретом. То Чаплинка. Слобода ця така ще молода, що немає у ній ні церкви, ані цвинтаря: люди ходять на богомілля за кілька верст до Самарського монастиря, а вмерти ще не встиг ніхто. Від слободи на Лису гору пнуться три стежки, які сходяться біля високих осокорів, що закрили собою камінну цямрину, — слобожани беруть звідси воду; а коли навесні осокори розпускаються, то здалеку скидаються на струнку дзвіницю.

Уже почали молодитися гаї, але аж нині до схід сонця вчулася у повітрі весняна вільгість, зі Самари налетів легіт, погнав хребтом гори порошу, білий пісок побіг струмками до криниці, щоб покрити кореневища осокорів, які стережуть живу воду, а наткнувся на дівочі білі ноги і закружляв утішно, пестячи та лоскочучи їх, а легіт, що несподівано для себе самого зірвався з річки, вже цілував шию дівчини, забігаючи в пахучу пазушку, дівчина приймала його і простягала руки до байрачної задичі.

— Ой виплинь, виплинь, гоголю, винеси весну зі собою, винеси літо–літечко і зеленеє житечко! — квапило дівча весну й заклинало ворожбою зазимки, що десь там причаїлися у діброві й чигають на зелену руту, щоб її до схід сонця прив’ялити; дівча кликало літо, а дзвінка вода в криниці озивалася стоголосом, і якби хто чув — подумав би, що цілий гурт дівчат волає до ожилої природи, а легіт шаленіє од радості, обіймаючись із красунями.

— Винеси літо–літечко, і зеленеє житечко, і хрещатий барвінок, і молодий васильок!

Йде на дівочий поклик заворожена весна, побожно хреститься барвінком, молиться калиновим цвітом, причащається медом; гудуть бджоли, пахне вітер свіжим калачем, світ стає добрим і сумирним.

Великдень!

Дзвонять дзвони в Самарській лаврі, дзвонить осокорина дзвіниця над камінною цямриною, падає благовісний гомін у холодну безодню й повертається звідти скупаний і лункий, а вниз яром ідуть шнурком люди з повними кошиками — білі, мов лебеді.

З хати, що під очеретом, вийшла жінка в шальовій хустині й зеленому байбараку — хистка, як тополина, весняний вітер, здається, колише нею; приклала долоню човником до чола й блукає очима по косогору, врешті ловить на горі крихітну постать дівчини, що схопилася за гілку осокора й повисла на ній, — кликнула:

— Христино–о!

— Йду, мамо! — відгукнулася дівчина й побігла вздовж хребта, ловлячи розпростертими руками вітер.

Куди це вона, пора вже йти святити паску, великодню службу правитиме отець Кирило, куди ж побігла, стежка он просто вниз провадить. Ой мамо, мамо, де ж тобі зрозуміти стежки дівочі! А як мені зрозуміти твої стежки, дитино, коли темінь туги й горя давно роз’їла сліди на моїх колишніх, топтаних крадькома між високою тирсою на Мгарській горі. А ти згадай, згадай… Стань, матінко, на стільчик, подай щіточку–гребінчик, розчеши русу косу під вінчик…

Усміх промайнув біля материних уст, мов заблукана пелюстка калинового цвіту, давно–бо вітер обсмушив рясні китиці, й тільки коли–не–коли біла втіха сиротливо пролетить над кущем, щоб тут же прудко в росу впасти, а роса їсть безжально ті пелюстки втіхи, їсть нинішнім днем і виїдає пам’яттю…

Десь там править службу отець Кирило, й гудуть дзвони у старій лаврі… гудуть дзвони на Самарі…

Ревуть дзвони над Сулою, крешуть коні підковами, а гусари мушкетами. У неділю ранесенько таборами стали…

У неділю рано вдарили дзвони на Мгарській горі, заіржали коні на Пирятинській дорозі — до Лубен в’їжджав сам фельдмаршал Румянцев, щоб особисто провести четверту ревізію в Лубенському полку. Пікінери розбіглися по місту, виганяли людей на майдан слухати царицин указ, зашастали вулицями поліцейські ярижки, принюхуючись, чи не пахне де бунтом, військо розповзлося по місті, били дзвони на сполох, а набундючений фельдмаршал в’їжджав у кареті й думав, що це його вітають благовістом.

Хтось пустив чутку, і вона вмить розійшлася по місту, що секретар канцелярії Румянцева Дубовик за сто срібних цілкових продає звання унтер–офіцера майбутнього карабінерного полку, яким має стати Лубенський козацький полк; цей же радник за таку ціну записує ремісників у міщани.

Матвій Чинбар заметушився, думав було забігти до свахи Меланії, може, є у неї напохваті хоч трохи червінців, але не побіг: стара хорунжиха оглухла й осліпла з туги за сином, з нею не розмовишся; глянув на Уляну, що стояла каменем серед хати, боляче стиснувши руку дитини, й кинувся вигрібати з усіх схованок гроші — карбованці, півтораки, мідяки: треба рятувати себе, доньку і внучку. Вимів усе, що було в скриньках, висипав на стіл, квапно перерахував і вдарився об поли руками.

— Сімдесят три… Де взяти решту? Треба взяти, щоб стати міщанином, якого не виселять за межі міста — у кріпаки. Піду таки до Меланії.

Одягнув свиту: було ще прохолодно, хоч і по весні, — подався до дверей, і цієї хвилини обоє з Уляною побачили крізь вікно гурт військових, що увійшли крізь ворота й розбіглися в усі кутки двору. «Певно, на постій», — подумав Чинбар; та пронизливо заскавулів собака, проколений пікою, сполотніла Уляна, схопила на руки шестирічну Христину, Чинбар крикнув:

— Ховайся до льоху, а з льоху вихід у сад, ти знаєш!

Піднесла ляду, дихнуло звідти сирістю, заплакала дитина і запручалася, у защепнені двері вже гримали; Уляна затиснула дівчинці долонею рота і скочила вниз, батько опустив ляду й пересунув на неї скриню.

Христинка скімлила в моторошній темряві, мати не відпускала долоні від дитячих уст, а в хаті вже тупіт, увійшли, чутно голоси:

— Де твій зять? Любимський де?

— Не знаю… Поїхав до Петербурга на службу.

— Каторжна його служба! Ти ж знаєш, що він утік з тюрми. Де його переховуєш? Дочка де твоя? Куди заховав суку?

— Немає дома, десь у місті. Зганяли указа слухати…

— Скажи, де злодій, Павло Любимський де? — стрелила в повітрі нагайка.

— Бог свідком, ми не знаємо. Давно пішов, не подає і досі чутки…

— На лаву його!

— За віщо? Помилуйте…

Уляна тремтить у льоху, дитина змовкла й не дихає, треба тікати; та свистить, цьвохає нагайка, глухо стогне батько, ті удари пришпилюють її до вогкої долівки, втискають у глину, вона не може рушити з місця. Треба рятувати батька, треба підняти ляду, звалити скриню, впитися зубами в руку бузувірові, але на руках дитина — німа чи мертва; нагайка свистить і лускає безугавно — як він не втомиться, як не ув’яне катівська рука? — уже не стогне батько, хтось там нагорі відсапується, лускіт стих.

— Дім для консистентів, старого в диби! — хрипить той самий голос. — Обшукати хату і знайти дочку! Що, не дихає вже? До хліва собаку…

Здерев’янілі ноги зрушуються з місця, Уляна навпомацки ступає у глибину темного льоху, намацує руками затулу, відкриває: в саду тихо й сутінно — чи то вже звечоріло, чи похмарилося, — прислухалася до дитини: дихає, але мовчить і блудить престрашеними очицями. Виповзла з льоху, перебіг–ла до саду, сховалася у кропиві на чужих межах, потім щодуху помчала повз руїни замку й зникла в луках над Сулою.

Йшла навмання безлюддям униз по Пслу до Дніпра. Дитина заніміла, а чи й з розуму схибнулася: очі в неї були великі й сповнені каламуттю страху; на ніч просилася до хат, мов жебрачка, — люди не випитували молодицю, бо знали, яке горе ходить краєм, і самі жили в тому лихолітті, — аж за Оріллю призналася господарям, бо вже не відала, куди йти далі.

— Багато втікачів переходить Оріль, — мовив господар, — там, на вашій Гетьманщині, донині думають, що тут давні вольності, а то вже всюди світ клином сходиться, ніде нема притулку… Та ти ще спробуй, молодице, до Самарського монастиря постукати. Там недавно архімандритом став колишній «дикий піп» Тарловський, він, кажуть, переховує утікачів. Не чула про такого?

— Чула… Чула! Мій чоловік знав його, — зраділа Уляна і таки того ж дня подалася за Самару.

«Дикий піп» після пугачовщини причаївся у своїй Воскресенівці, уже не частував на свята жебраків та все чекав, що прийдуть і по нього, та лихо якось обминуло його парафію. До плебанії вряди–годи заходили втікачі–запоріжці, що пробиралися на землі Війська Донського, бували й кобзарі, які наспівували пісень про Калниша, що десь знайшов собі притулок на Дону й не подає про себе вістей, а нарешті ці ж кобзарі принесли чутку, що Грицько Нечоса розкаявся у заподіяній козакам кривді й знову скликає низових лицарів під свою булаву.

То була чутка малоймовірна, але пришельці почали називати вже таки справжні імена козацьких полковників, а тепер капітанів — Антона Головатого й Сидора Білого, яких Потьомкін викликав до Петербурга й вручив їм клейноди; потім довідався Тарловський, і вже в це повірив, що охочекомонним козакам велено з’являтися до катеринославського намісника генерала Івана Максимовича Синельникова.

Що за птиця той Синельников, не міг знати Тарловський, але осідлав коня і — пан чи пропав — виїхав зі своєї Воскресенівки до Кременчука, де була канцелярія намісника, просити в нього благословення на посаду архімандрита Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря, бо місце спорожніло і братія без пастиря пиячить, а київський митрополит його, Тарловського, знає і не буде противитися.

Іван Максимович наслухався чимало про «дикого попа» ще тоді, коли командував у Новому Кодаку пікінерським полком, сформованим з колишніх запоріжців, то й здивувався дуже, побачивши перед собою вутлого сивобородого дідка з хитринками в розумних очах.

А чи зумієш ти, засумнівався генерал, у свої роки дати раду занедбаному монастиреві, старче?

— Краса молодих — у їхній силі, ваша світлосте, — мовив Тарловський, заспокоєний добродушним виразом обличчя намісника, — краса старих — у їхньому розумі. Я тільки трьох речей не розумію: дороги орла під небесами, гадини — на скелі й корабля — на морі, людські же стезі уму моєму постижимі.

— То добре, отче Кириле, — засміявся Синельников: йому сподобався старий химородник, — тільки ж пустельний він, той монастир, так і називається. З чого житиме твоя братія, коли немає вже Січі, спорожніли старшинські хутори й зимівники в колишніх паланках і земля там лежить облогом?

— А ми її заселимо, ваша світлосте, — прошепотів Тарловський, по–змовницьки нахилившись до генерала. — Румянцев так уже здушив у жменях Гетьманщину, що люд крізь його пальці вислизає і валом котиться сюди. А ми їх пригріємо, хутори віддамо, слободи заснуємо — хай орють поле. І церкви побудуємо, і школи, і шпиталі, ваша світлосте…

— А мене тоді її величність — за вушко і на сонечко, так, твоє преподобіє?

— З ласки вашої — преосвященство, — примружився Тарловський, уже зовсім покоривши Синельникова. — Хто знатиме, що то нові слободи? Запишете їх до свого реєстру: мовляв, такі вже тут застали — казенні, так би мовити.

— То їдь до митрополита, — махнув рукою Синельников.

І запрацював Тарловський. Мов гриби по дощі, виростали в спустошеній Орільській паланці нові слободи — з утікачів. А згорьовані малоросійські кріпаки збігалися сюди з усіх–усюдів…

— Встань, жінко, — ласкаво мовив сивий згорблений архімандрит до Уляни, що впала перед ним на коліна, виплакуючи своє горе. — Справді ти жона Любимського? Павла?

— Бог мені свідком, отче…

— О, заплач, Ієзекіїле, над синами своїми… — Старий схилив голову над німою дитиною, сказав: — Не дам я вам пропасти, сироти безталаннії.

За кілька днів Тарловський зайшов до Уляни до келії, сів біля неї.

— Б’ють нас, але й правда наша, — мовив. — Хвалити Бога, серед повелителів не всі звірі. Намісник наш, генерал Синельников, — святий чоловік. Як це сталося, що його посадили на таке високе крісло, і до голови не йде. Та, видно, є серед них і такі — ми не знаємо… То слухай: утікачів, тобі подібних, тут чимало, і життя ваше, як тій собаці в ярмарок… Завтра ви підете гуртом на Самару до Крутоярського острова. Там стоїть занедбаний зимівник колишнього полковника Самарської паланки Андрія Порохні, спаси Боже його стражденну душу — збантажили звитяжця батогами, бо скоритися не хотів. Зветься той хутір Чаплинкою… — Священик замовк, поглянув на дитину, взяв на руки, пошолопав пальцем у її ротику. — Заговорить… Обіч того хутора, Уляно, височить гора, а на ній криниця з живильною водою. Колись ту воду пив Андрій Первозванний і освячував нею скіфські землі. Напій дитину тою водою — мо’, поможе… Батька вона не бачила?

— Не бачила.

— Сотвори вітця для неї у словесах своїх.

Купала дівчинку в остуд–траві, у чистяку, зірваному на Купайла, поїла водою з Андріївської криниці, про батька розповідала вечорами. Малювала їй своїм коханням образ мужа, що заступився за них, знедолених, а тому — в кайданах. Про те, що втік з тюрми, не згадувала, щоб не чекала дитина на батька ночами; та й сама не вірила, що він і досі на волі. Спіймали, певне…

Дитина слухала і розуміла все, але далі німувала; ридала по ночах Уляна, кусаючи подушку… А якоїсь ночі Христинка прокинулася, обійняла маму за шию і проказала так чисто, наче ніколи й не втрачала мови:

— Не плачте, мамо. Як виросту, піду батька шукати.

Минулого року серед лютої зими пропала Христина.

Пропала серед білого дня, заголосила Уляна у дворі, на плач прибігла сусідка і розповіла таке, чого не могла зрозуміти мати.

— Нині вранці забігла до мене ваша Христя і сказала: «Перекажіть мамі, щоб не побивалася, я скоро повернуся». І побігла, я не встигла навіть розпитати.

Чекала й тужила Уляна і зчорніла з горя, а дочка за два тижні з’явилася і впала мамі на груди.

— Простіть, але ви мене не пустили б. А я до самої цариці в Києві доступилася і прошеніє, що мені печерський монах склав, у руки їй віддала.

Не сварила Уляна: а чи ж то вона не так само колись лютої зими йшла аж до Москви Павла шукати? Сказала тільки:

— Не роби цього більше, доню. Не проси. Батько твій ніколи не гнув шиї. Їх не вблагаєш, а гідність свою знівечиш.

…Дружно вдарили дзвони за Самарою. Ой лишенько, та це ж уже плащаницю виносять, а Христина десь ходить… Ну, нарешті! Жахтить поміж дубами малинова керсетка.

— На дворі терен тешуть, а в хаті косу чешуть… — ще таланить доччина пісня й обривається, вибігла Христя з діброви така свіжа, як великодня крашанка, припала до матері, обняла за шию: — Ой мамо, та яка ж ви нині гарна!

Дивилася на дочку, як у чисту воду, і бачила тепер себе саму і свої потаємні стежки між тирсою на Мгарській горі, а на одній з них — стрункого красеня, несміливого студіозуса, заполоненого її красою.

— Павле… — тихо схлипнула, і зів’яв цвіт на молодій калині, і в росу канула пелюстка миттєвої материнської втіхи.

Христос воскресе!

Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…

«Воскреснемо. Кров’ю дітей наших уб’ємо смерть… І сказав Господь Авраамові: «Поглянь од місця, де ти тепер стоїш, і до півночі, і до полудню, і до востоку — всю землю, що бачиш, віддам нащадкам твоїм навіки, а наплодиш ти їх, як піску земного, і коли хто зможе злічити пісок земний, то і нащадків твоїх злічить, і на ворогів своїх наженуть вони страх, і гнатиме їх шелест летючого листу».

Світися, світися, новий Єрусалиме, ликуй нині, веселися!

«Не плач нині, скорбна мати, за розп’ятими синами своїми, бо в лоні дочок твоїх достигає сила твоя, і посіється її знову, як трави та листу, і збори жнив твоїх не поїдять неситі…»

Да святиться сир, масло, яйця і всякії сніді!

«Хай святиться ім’я твоє, рідна земле. Хай святяться тихі води й кришталеві джерела, рута–м’ята й черешневий цвіт, колос пшениці й гроно винограду, білочолі хлопчики й русокосі дівчата, добре батьківське насіння й чисте лоно матерів, пісня твоя й незанімілі губи співців і речників твоїх, меч твій і мисль твоя, сила й віра…»

Править пасхальну службу отець Кирило, і молиться словесами Божими і своїми Уляна. Слова молитви змивають з душі накип зневіри, Христос воскресає з мертвих, смертю смерть зборовши, тужавіє у сплюндрованому серці жінки віра, віра здирає зі серця луду печалі, і світ постає перед Уляною прозорий і чистий, в якому не зможе вічно жити нечисть, бо роса, вода і соки цієї землі для нечисті ядучі.

Підводиться з колін, обмита молитвою і розквітла вірою, і вже не страшний для неї шмат дальшого її життя, хай він промине і в неволі: дочка понесе ту віру й дітям своїм передасть, а ті — сотням і тисячам своїх, і добрі вони будуть, а плюгавих у зародку вб’ють.

Святить паски отець Кирило, хрестить кропилом голову Христини, нахиляється і цілує її у тім’я; спасибі тобі, святий отче; дівчина виймає з кошика крашанку й дає її священикові, а дзвони вже сміються дрібним перебором, кличуть молодь на майдан вести танки.

— Ой цвіт калину ломить, передня най ся вклонить, передня уклонилась, а задня залишилась, — веде Христина дівчат, а хлопці вже лаштуються збоку, щоб розбити дівочого шнурка.

— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде! — запитують дівчата.

— Ми панські служечки, ми панські служечки, — відповідають хлопці. — Пустіть же нас, пустіть же нас вою–воювати!

— Не пустимо, не пустимо мости поламати!

— А ми мости поламаєм!..

Розбивають хлопці дівочого ланцюга, і вже біля кожного своя; а чи ж буде то його, а якась таки буде, піде з утіхи у страждання, бо так мусить бути і так треба, і виплаче свої очі, але зате дасть життя своєму родові, — думає Уляна; а дзвони грають, дзвони витанцьовують на дзвіниці, й ураз… Ой дівчата, ой дружечки, та що це за така кумпанія у довгополих сіряках з лісу вийшла?

— Спудеї, спудеї! — загомоніло на майдані, молоді й старші ринули до довгополого товариства.

Уперед вийшов ставний юнак під вусом, його сиві очі розбіглися по різнобарвній юрбі й зупинилися на малиновій керсетці, по якій попливли вниз білі коси, цупко прикипіли, захоплені й здивовані; юнак насилу відірвав погляд від великих очей дівчини, що враз зашарілася й опустила голову, в пояс поклонився людям, промовив:

— Людіє добрі, аз єсьм префект великої конгрегації Києво–Могилянської академії, а це спудеї нашої альме матріс, і пашпорти суть у нас, а послані ми від академічної корпорації з білою книгою просити подаянія від охотнодателів на спорудження конгрегаційної Благовіщенської церкви.

З гурту спудеїв вийшов скарбник зі скарбоною і став поруч з префектом, сивоокий юнак провадив далі:

— А за ваші щедрі подаянія ми покажемо вам інтермедію «Смерть, Юда і Воїн».

Натовп зацікавлено чекав на видовище, спудеї розступилися, на середину вийшов Козак, задекламував:

Аз есьм воїн славний,

Всьому світу справний.

Я би тую смерть сам убив із луку,

Хай не попадається в мою руку.

Та ба. Смерть таки виходить з косою, клацає зубами, а з другого боку шкандибає Юда з торбою за плечима. Відступа–ють сполохані дівчата, а скарбник разом з префектом уже обходить півколо глядачів, брязкають до скарбони мідяки. Христина простягла руку до матері, не відводячи погляду від префекта, бере від неї гривеника і подає йому. Юнак нахиляє її руку до скарбони й стискає за зап’ястя, падає монета, тихо дзенькнувши, і це був останній звук, який чула Христина, бо гомін дзвонів віддалився враз на кілька верст, ген аж за Чаплинку; Смерть беззвучно ворушить щелепами, голосу її теж не чутно, Христина чує тільки боязкий потиск руки хлопця і його питання:

— Як тебе звати?

Христина… Любимська.

— А я Павло Василенко.

— Павло? Мій батько був Павло…

— Був?

Уляна вражено дивиться на юнака, що назвався Павлом, вона чула, що запитував спудей у її дочки, і ті запитання й вигляд хлопця були такі знайомі й близькі… Хлопець стояв перед дівчиною зніяковілий, добрий і безпорадний, він повинен уже йти далі за скарбником по півколі, але не йде, не зрушиться з місця.



— Ти звідки?

— Я з Чаплинки… що за Самарою.

— А я спудей першого класу філософії… — І аж тепер він схаменувся, відсмикнув свою руку від дівочої і подався квапно за скарбником.

Смерть уже лежала вбита; Юда, пригноблений і сумний, сидів на своєму мішку, а спудей, що перше виконував роль Козака, виголошував тепер великодню віршу, яка пояснювала, чому Юда такий невеселий.

А сей Юда з того з’юродився, як макуха:

То синіє, то красніє, — бо бере сокруха.

Вельми ся зляк, і міх закляк з грошми за плечима,

За його гріх той клятий міх все перед очима.

В землю вкопав, щоб гріх пропав, та окаменіла,

Посох там цвіт і трави ніт — більш не зеленіла.

В воді рибу міх із глибу розпужав і раки,

Вирнув злий дух із води сух до Юди і паки.

Регіт, галас, скарбона повна, дівчата знову лаштуються до хороводу, тільки Христина стоїть перед матір’ю, наче провинилася, дивиться на неї стривоженими очима й мовчить; мовчить і Уляна, бо все зрозуміла, дивно їй було лише від того, що настільки подібно повторюється у дочці її життя, і бачила вже майбутнє своєї доні, що буде теж повторенням материнського минулого, бо доля цього хлопця записана в його сивих очах.

— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде? — знову дзвенить гаївка, і відповідають молоді баси хлопців:

— Ми панські служечки, ми…

Кінський тупіт глушить гаївку, на монастирський майдан вривається вершник у саєтовому жупані.

— Хто ж там селом ї…

— Слухайте наказу! — окрик вершника кришить, наче скло, рештки пісні, кінь здибився серед людської гущі.

Хто це, звідки взявся? Не бачив його ніхто у цих краях… Тривожна тиша залягла над майданом.

— Слухайте наказу його сіятельства князя Потьомкіна! — вершник розгорнув сувоя і почав читати: — «Сим листом даруємо дворянину Семенові Пахомійовичу Трещокіну слободи Горошине, Вереміївку, Лукомлю і Чаплинку в потомствене і вічне володіння». Зрозуміло? Я, прикажчик його милості Семена Пахомійовича, наказую усім мужикам з названих слобід вийти в середу з плугами й боронами…

Ударився лемент об стіни монастиря. До прикажчика підійшов архімандрит, що саме вийшов послухати гаївок, борода його трусилася, він випростався перед посіпакою, шарпнув коня за уздечку, крикнув:

— Яким правом? Це казенні села!

— Царським правом! — звів прикажчик руку з нагайкою, але стримався і повернув коня.

— Я… я піду сам до його сіятельства намісника Синельникова.

— Хоч до Господа Бога! — прикажчик стиснув коня острогами.

Архімандрит, пониклий, згорблений, дивився услід панському посіпаці, потім повернувся, глянув на людей, що мовчки чекали від нього якоїсь розради; крізь густий білий серпанок, що заслонив очі, уздрів Уляну: губи її ворушилися, а на обличчі не було ні переляку, ні розпачу, тільки зсудомлений нежіночий гнів; біля її дочки стояв спудей, він тримав дівчину за руку, готовий захищати її; схилив архімандрит голову, простогнав:

— Я поїду, люди… Я поїду до Івана Максимовича.

Великоднього понеділка архімандрит Тарловський верхи діставався уздовж Дніпра до Василівки, що навпроти Ненаситецького порогу, — села, що разом з шістьма тисячами десятин землі належало катеринославському наміснику Синельникову. До помістя Івана Максимовича добрався аж другого дня: хоч як ще бадьорився «дикий піп» і вперто їздив верхи, та сила з роками вже зниділа; зіскочив на подвір’я з коня й побачив, що машталір ладнає у дорогу генеральського ридвана.

— Вдома Іван Максимович? — спитав Тарловський, та цієї хвилини побачив самого господаря, що вийшов з веранди в супроводі дружини й десятирічного сина–улюбленця, ім’ям якого назвав село.

— Мир дому сему, — поклонився архімандрит і зауважив, що намісник чимось стурбований.

Іван Максимович обійняв дружину, потім узяв за плечі хлопця, прихилив до себе й поцілував у чоло.

— Бережи і шануй матір, сину, — проказав тихо, наче прощався з ним навіки. — А як виростеш, не кривдь людей. Губити простий народ пасує тільки безумним боярам



Авдотья Василівна схлипнула, син поцілував батька в руку.

Аж тепер Синельников помітив Тарловського, що стояв у нерішучості посеред подвір’я.

— Мир дому сему, — повторив архімандрит, підходячи до намісника. — Я у тривозі й печалі приїхав до вас, Іване Максимовичу…

— Потім, потім, отче Кириле, — наморщив чоло Синельников. — Я швидко повернуся. Мене викликає князь Потьомкін на театр війни… Ну, поганяй, — кивнув машталірові, сідаючи в ридвана.

Коні вихопилися з подвір’я й помчали курною дорогою, що розполовинила село. До воріт підходили мужики й у пояс кланялися. Синельников кивав головою то в один, то в другий бік, село тихо досвятковувало Великдень і було вибілене черешневим цвітом; повіз вихопився на польову дорогу, Іван Максимович оглянувся і глибоко зітхнув — сам не міг собі пояснити, чому стало так моторошно на душі. Вперше було важко покидати свій притулок, в якому осів після довгих років кочувань.

У тих переїздах і старість підійшла, а задоволення не мав: усе виконував волю повелителів, бо мусив їм служити, та мозок весь час сушила думка, що не так склалося у нього життя, як він хотів. По службі, щоправда, просувався блискуче, швидко переступав із щабля на щабель, підіймаючись усе вище, його кар’єрі заздрили; колонізація Новоросійського краю, яку поклав на нього Потьомкін, відбувалася успішно, та глибоко в серці завжди ворушився докір, що він, хай і ласкавими руками, чинить велику кривду людям разом зі своїми повелителями.

Валки переселенців, плачі й прокльони, а для чого воно все те — не міг збагнути Іван Максимович і відчував, що заподіяна ним кривда висить над його головою, щоб якоїсь нещасливої миті зірватися й скарати його, винного хіба лише в тому, що змушений був виконувати роботу рядового піхотинця в гігантській армії імперії.

Від природи добрий, він намагався бути якомога добрішим до людей, а однаково чинив зло: волоклися з лементом нескінченні валки з Криму на Кальміус — двадцять тисяч греків переселяли до нового Маріанполя, а вони там вимирали від хвороб. Потім усе те виявилося непотрібним, бо останній хан Шагін–Гірей покинув престола, якого так уперто домагався, й подався по свою смерть до Стамбула — Крим приєднано до Московії, і вже не треба було рятувати християнів од бусурманів. Слідом за греками довелося за наказом Потьомкіна переселяти шведів з острова Даго, що в Балтійському морі, до Кизикермена; потім приймав на Хортицю німецьких колоністів з околиць Данціга, врешті формував нові козацькі полки з недобитих запоріжців, а їх, як уже сказав «гетьман усіх козацьких військ» Потьомкін, по війні буде переселено на Тамань.

«Для чого все це робиться? — думав і тепер Синельников, трясучись на вибоїстих дорогах до Дубосарів, де розташувалася ставка Потьомкіна. — Що за смисл таїться у цьому вмисному перемішуванні людей? Адже господарської вигоди немає ніякої. На Калміусі у греків не родить виноград, бо не знають вони тієї землі, не родить він уже і в Криму, звідки греки виїхали. Шведи теж не вміють підкорити солону землю; серби перестали бути сербами, але не стали ні українцями, ні москвинами — що за сенс у такому знеособленні народностей? Розчиняються вони на чужій їм українській землі, самі ж аборигени мусять вироджуватися десь за Дунаєм або на Тамані. Чи не робиться це тільки для того, щоб люди перестали відчувати під ногами свою рідну землю, що повсякденно дає наснагу, любов і злість; щоб вони ставали набродом, якому потрібно лише щоденно напихати животи? Такими легко управляти».

…Минулого року під час своєї подорожі на південь цариця захотіла побачити козацькі герці. Намісник здивувався, адже вона заборонила вживати навіть саме слово «запорожець», проте наказав кріпакам одягнутися в козацькі строї, сісти на коней і гарцювати — імператриця була вельми вдоволена: її лякали ті козаки, що жили на Січі й були військовою силою, ці ж, накостюмовані, тішили своєю безсилістю.

А після герцю Катерина забажала поглянути на дніпровські пороги.

Люто таранила вода Ненаситець, кипіла між скелями, а внизу, ген за порогами, між кручами, закидали сіті рибалки.

— Як вони туди дістаються? — спитала.

— На дубах, ваша величність, — пояснив Синельников.

— Через пороги?

— Ваша величність побачить це на власні очі.



Синельников покликав до себе «козаків», що тільки–но справляли герці, вони вмить стали рибалками і незабаром на дубах пірнули в розбурхане пекло. Катерина стривожилася, вона не хотіла жертв, проказала з жалем:

— Не треба було цього, генерале, вони ж загинули.

Піна покрила рибалок, Дніпро переможно ревів, глузуючи з нікчемних комах, що наважилися з ним позмагатися. Синельников не відповів на слова цариці, дивився напружено вниз, потім усміхнувся й показав рукою:

— Бачите їх?

З білої бурхаті виплигували один за одним дуби, малі, мов трісочки, й мовила Катерина з притиском:

— Ну й народ…

«Чи то не усвідомлення незбагненної сили людей, які живуть на своїй землі, спонукує тиранів виривати їх з корінням, щоб вони не могли пити рідних живлющих соків? Чи не для того формує Потьомкін козацькі полки, щоб вивудити найздольнішу силу запорізького краю, зібрати їх у кулак і кинути на смерть, а недобитих потім вигнати на чужину? Однак, які наслідки породить ця політика? — міркував Синельников. — Які плоди пожне держава потім, коли селянин не зуміє примусити родити землю, а воїн, який не матиме що обороняти, буде ладен служити за гроші будь–якому господареві? Чи не рубаємо ми гілку, на якій сидимо? Зруйнувавши традиції, ми втрачаємо ґрунт під ногами, бо ж без традицій неможлива жодна творчість — ні матеріальна, ні культурна, ні військова…»

…На золотих галерах униз по Дніпру пливе царська флотилія. Катеринославський намісник вибився зі сил, прикрашаючи край. Збудовано нові хати, у хатах — дубові лави, а столи тріщать від наїдків, жінки — мов пави, зубожілий край медом і молоком тече; цариця вдоволена, і думає Синельников: навіщо цей обман? Чей же не вірить вона, що ті печені кури та індики, яких їдять селяни, коли вона заглядає до хат, є їхньою щоденною їжею. Може, усе це робиться для австрійського імператора Йосифа II? Але ж бо ні. Йосиф II прибув до Нового Кодака інкогніто, під іменем графа Фалькенштейна, набагато скоріше і мав можливість познайомитися зі справжнім життям Новоросії. Ні, царям треба, щоб розкіш оточувала їх повсюдно і щодня, вони мусять самі увірувати в те, що в їх краї панує благодать, а увірувавши, знаходять для себе моральне право обурюватися на тих, що невдоволені. Бо ж самодурство — не вроджена вада, а якість, що виховується. Правитель свідомо чинить зло, але він свідомий і того, що повинен бути першим патріотом свого краю, доброчинцем. І щоб повірити в це, створює ілюзію власного доброчинства.

Потьомкін побудував Херсон на болотах не з необхідності — новий чорноморський порт можна було збудувати й на сухому місці. Але ж йому спотребилося чудо в південному краї, яке б нагадувало Петрове чудо на півночі й записалося б у книгу його добрих діл. Катерина наказала збудувати на свою честь місто Катеринослав — з мануфактурами, університетом, консерваторією й собором, що величністю дорівнював би соборові Святого Петра в Римі. Вона сама заклала перший камінь міста і поїхала. На цьому будівництво й закінчилося, але цариця вірить, що місто росте й красується. І тому знаходить для себе право писати «Апофегмати».

Мчить ридван на південь, до ставки Потьомкіна. Певно, вирішив князь штурмувати Очаків. Він хоче взяти його сам. Самодержець, ніким не контрольований, має право на злочинний егоїзм. Потьомкін мусить узяти Очаків сам, щоб слава не дісталася Суворову. Облога фортеці триває уже півроку, третина армії вигибла від ядер і пошестей, а Суворов, який би взяв фортецю за один день, малою кров’ю, усунений від командування.

«Кому, врешті, служу? Кому віддав усе своє життя? Що я зробив корисного для свого народу, я — генерал? Маю титули й маєтки. А за що? За те, що допомагав чинити злочини супроти людей? Я, який називає себе патріотом. Боже, це жахливо. І більше не хочу, не хочу… Мене кличуть воювати, а я не знаю, за що».

У грудях заворушилося щось давке, шорстке, наче клубок збитої шерсті. Знову болісно згадалися і біла Василівка, й дружина, й син — і вперше в житті Іванові Максимовичу стало страшно смерті. Ні, не смерті страшно, а жаль того життя, яке міг би ще прожити інакше. Завжди він корився страхові за звання, за посади, за гріш, весь час терзався у докорах сумління, а чинив неправе діло. Він мав би будувати академії, а зводив казарми і тюрми. Він мав би примусити землю родити стільки хліба, щоб вистачило всім, а відривав хлібороба від землі. Він переконував себе, що воює за Росію, а вбивав її синів під Казанню. Він співчував Пугачову, а служив Потьомкіну. Але не все ще пропало. Є у нього син. Треба подати у відставку і виховувати сина. Саме через це Синельников не хоче смерті під Очаковом. За ту решту життя, що залишилося, він ще встигне свого сина зробити людиною вченою, а не придворним. Його Василь повинен стати іншим, не подібним до тих дворян, що жадають почестей, не подібним навіть до батька — чесного, але безвольного. Таких — інших людей — стане колись більше. Адже мусить у Росії народитися покоління, яке виведе її з темряви деспотизму. І вийде воно з дворян, з тих дворян, що вже нині усвідомили, в якій твані користолюбства й егоїзму вони сидять.

Під Дубосарами вартові зупинили ридвана катеринославського намісника. Один з охоронців князя Потьомкіна сів поруч з Іваном Максимовичем, щоб супроводжувати його до ставки.

— Готується штурм? — спитав Синельников похмурого підпоручика, якусь мить чекав на відповідь, не діждавшись, перепитав ще раз: — Штурм готується?

Охоронець зверхньо глянув на Синельникова, відвів погляд і далі мовчав, тож зрозумів Іван Максимович, що цей підпоручик має тут набагато більше сили, ніж він, генерал, що потьомкінська сваволя передається слугам для того лише, щоб кожен, хто наближається до його сіятельства, відчував мізерність і хисткість свого становища.

Чим ближче до ставки, тим густіше стояли пікети вартових. Для чого виставлено таку посилену охорону, адже відомо, що Суворов живе в наметі на бівуаках і не боїться нічого, — кого ж боїться Потьомкін? Від пихи це чи від невпевненості?

Проте, як не дивно, князь Таврійський живе в землянці. Синельников спускається за підпоручиком униз і торопіє: під землею просторий палац, за залою — зала, золото тече зі стін, долівки вистелені персидськими килимами, висять люстри, уздовж стін виставлені вази, коридорами сновигають слуги в лівреях, з альковів визирають розчепурені наложниці. Так ось чому затримався на півроку штурм Очакова — Потьомкін спершу мусив улаштуватися. Виходить, що ця війна не для Росії, а для нього. Суворов живе у вимушеній бездіяльності, а Потьомкін, користаючи з нагоди, урізноманітнює собі двірську розкіш. Квапиться урвати для себе від життя якомога більше.

Григорій Олександрович, спухлий з похмілля, приймає Синельникова, лежачи на дивані. У глибині зали, за ширмою, музиканти капельмейстера Сарті награють тужливу мелодію. У князя хандра. Він лається, Синельников силкується збагнути, кого та лайка стосується.

— Під суд, під суд їх! До штурму зовсім не готові, а мор здесяткував армію. Розжалую того чихирного цезаря. Прийшов, побачив, переміг… Розжалую до капрала!

Іван Максимович уже здогадується, кого стосується п’яне бурчання Потьомкіна. Князь далі блює лайкою, але Синельников більше не слухає; музики за ширмою грають сонату Телемана, жахливо фальшивлять, генерал кривиться, це зауважує Потьомкін, киває у бік капели:

— Нездари… Всюди нездари, Іване Максимовичу. Але я ще здивую всіх. Андреас Розумовський, посол її величності у Відні, пришле мені юного генія — клавесиніста Моцарта. Ось тільки візьму Очаків

Ви мали свого генія, Григорію Олександровичу, але він чомусь перерізав собі горло в шинку за Явузьким мостом на Фонтанці — я про Максима Березовського… — понуро промовив Синельников.

— Генія з козаків? — Потьомкін покивав на генерала пальцем. — Ти дивись мені… Вже дійшло до мене, що ти там панібратствуєш з хохлами. Я послав у твої краї свого блазня Трещокіна, знаєш такого. Ха–ха… Щоб ти мав кого остерігатися. Так… Гм, козацькі генії. Ні! Козаки хай стають у нас канцеляристами і навіть канцлерами — ніхто так сумлінно не служить, як вони. Але козаки–генії небезпечні… Ті хохли, коли їх упрягти, стають покірними, як воли: за в’язку сіна півсвіту переорють. А як тільки занюхають де, не дай Боже, свого пророка — одразу хвости підіймають… Каже Андреас, що Моцарт не визнаний в отечестві своїм, то я його сюди…

— А коли з’явиться між вами пророк, убийте його…

— Я радий, що ти знайомий зі Святим Письмом. Я люблю Святе Письмо.

Синельников розстебнув коміра каптану: у підземному палаці душно.

— Може, вип’єш, Іване Максимовичу? — Потьомкін сягнув рукою по дзвінок. — Утомився, певно, з дороги.

— Ваша правда, втомився. Та напився б я чистої води з криниці. Тільки ж у вас вона не водиться, — промовив Синельников і відчув цієї миті, як йому нестерпно хочеться додому, над Дніпро — вмитися водою з–під Ненаситця. — Для чого ви мене викликали, сіятельний князю?

— Для великих справ, генерале. Завтра оглянемо Очаківську фортецю, потім ти візьмеш під своє командування моїх козачків і ми покажемо тому зачуханому фельдмаршалові свою стратегію.

Наступний день був такий білий, що сліпив очі, а чорна фортеця Кара–кермен бовваніла в матовому світлі, мов статуя гігантського ідола; затягнуте сивою плівкою небо зливалося зі сизою гладдю Дніпровського лиману — день був молочно–білим, і дивно стало, що він в одну мить збагрянів і темно змерк.

«Ось і все, — перше, що подумав Іван Максимович, коли опритомнів від нестерпного болю. — Я знав, що це станеться».

Низька біла стеля, чисті простирадла, пахне йодоформом — він у лазареті. Перед очима рожеві кола, а в кожному з них по обличчю, і в одному — похмуре обличчя Потьомкі–на. Поруч з князем — хтось знайомий. Суворов? Ні… Ага, Петро Іванович Панін. Давно не бачив… Як то все сталося? Ішли удвох з Потьомкіним, здалеку оглядаючи фортецю. Зненацька з бійниці найвищої вежі вихопилася кучерява хмарка диму, завив пронизливий свист, хвиля повітря відкинула князя на кілька кроків убік, а він, Синельников, почув лункий хрускіт у нозі, його тіло враз утратило вагу й наче піднялося у повітря. Та й усе. Прочуняв, коли відпилювали ногу. Тепер не болить нічого, тільки відчуває поруч смерть. Така вона близька, що навіть її не страшно. Лише мучить думка: що буде зі сином? Невже він стане таким, як ці, що біля нього?

— Григорію Олександровичу, пришліть секретаря, я продиктую йому заповіт, — простогнав Синельников.

— Отямся, Іване Максимовичу, — схилився над ним Потьомкін. — Лікар сказав

— Не треба, я знаю… Пишіть. Весь маєток Авдотьї Василівні. Половину хай закладе в банку, щоб потім за ті гроші послала Васю до академії. Хай він буде першим із дворян… І все. — Синельников підвів голову. — Ага… Добре, що ви тут, Петре Івановичу. Я досі не виконав останньої просьби однієї людини, усе боявся. Ми всі чогось боїмося, а смерть додає нам відваги… Ви пам’ятаєте, хто вам життя врятував під Єгерсдорфом у Прусській війні… колись? Не пам’ятаєте? А я знаю. Пугачов, ваше сіятельство, Омелько Пугачов. Так… Я з ним розмовляв перед стратою. Він просив переказати вам його спасибі за той плювок в обличчя, яким ви віддячили йому, коли він був зв’язаний. Ви хоробрий воїн, ваше сіятельство… Чому так червонієте, невже вам соромно?.. Ідіть від мене всі, я хочу бути сам…
У середу після Великодня на польовій дорозі за Самарою, біля підніжжя Лисої гори, зупинилася бричка. З неї викотився червонопикий товстун, оглянувся довкола, потім задер угору голову, міряючи поглядом крутизну гори, і штовхнув у бік прикажчика, що стояв поруч з нагайкою в руці.

— А туди, нагору, коні не вийдуть? — запитав, показуючи на осокори, що стулилися верхів’ями докупи під самим небом.

— Не потягнуть, ваша милість, — розвів руками прикажчик.

— А в тій криниці справді вода цілюща?

— Усі про це знають. З неї пив колись воду Андрій Первозванний.

— Хіба йому належали ці землі?

— Ну ні… То був апостол. Святий, так би мовити.

— А–а, святий! Тоді веди, веди.

Завмерла внизу Чаплинка, а до Андріївської криниці повзли тварюки, щоб пити з неї цілющу воду, яку досі пили орли.


1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка