Роман Харків



Сторінка19/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31

Розділ четвертий

Карамзін чекав на відповідь.

Поштовий диліжанс давно вже вихопився з тісного Страсбурга; постиліон, що безугавно мусив викрикувати на вузьких вуличках: «Garde! Garde!»34, спокійно сидів на передку й мугикав веселу пісеньку, весь час повторюючи оптимістичний приспів: «Ca ira! Ca ira35; за диліжансом здіймалася легка курява, було засушно на лотаринзьких полях, помережаних стиглими нивами, тут так само мирно, як і в Ельзасі, працювали селяни, наче ніде нічого не сталося: революція розбурхала поки що тільки міста, Вандея ще спала.

Павло Любимський мовчав. За десять років життя на чужині він звик до мовчанки. Своїм минулим не мав з ким ділитися. Життя, яке залишилося там, в Україні й на західному березі Студеного моря, вже не належало ні йому, ні тим людям, з якими довелося жити й працювати. Мосьє Любимський був бакалавром філософії, що не повернувся до Московії, — та й тільки. Він мав знання — йому дали кафедру в Страсбурзькому королівському педагогіумі; не одружувався — із цього ніхто не дивувався, як не дивувалися, напевно, фінські рибалки, які вийшли колись на щоденну ранню риболовлю і застали в тихій затоці Студеного моря кимсь покинутого вутлого човна, обліпленого першою плівкою криги.

Усе колишнє було тепер для Любимського хіба лише виразним сном, що надовго закарбувався в пам’яті, але повторитися уже ніколи не зможе, та й не зможе зацікавити нікого чужого; той сон був такий далекий, як дитинство: з його глибини спиналися хрести Мгарського собору й боляче шпигали пам’ять, проступали невиразні обриси Уляниного обличчя, долинало лепетання незнайомого дитяти, але поринати в ту глибінь було надто важко, і Павло цупко спутав білі коні, що поривалися до України, відігнавши їх назавше на чужі пасовиська.

У бурсі королівського педагогіуму, що належала колись козацькій громаді, українських студіозусів уже не було: Катерина II заборонила юнакам виїжджати за кордон, щоб не набиралися безбожництва й крамольних думок на чужоземних катедрах; Любимський розшукував у Парижі юриста Шарля, з яким познайомився у Москві в день страти Пугачова, але знайти не міг, бо не знав навіть його прізвища, і залишився самотній, і віддавав свій розум чужим людям, щодня відчуваючи безцільність свого існування.

Але життя минало і він мусив жити. Було й товариство, та друзів не мав, бували і втіхи, щастя ж не міг тут знайти, а чужинецьке життя засмоктувало його, й іноді він боявся зовсім утратити в собі себе — колишнього. Деколи зникав з пам’яті навіть той давній сон, і тоді ставало страшно; він виймав зі сховку залізного бруска, якого знайшов на подвір’ї Соловецького монастиря і з його допомогою вибрався на волю, дивився на нього і думав: для чого вибрався?

І тоді згадувалися йому тюрма, і кат, і білоголовий старець, якого на Спаса вивели вартові з підземелля Головленкової вежі, й тоді усвідомлював, що лише він один на світі міг би оповісти Україні, куди подівся останній кошовий…

Дивився на залізного бруска і воскрешав у пам’яті марево того голодного й виснажливого мороку, серед якого він повз і повз чужим берегом, поки не допався до якоїсь хатини, де його напоїли молоком і обігріли; згадки мандрували вздовж холодного скандинавського узгір’я до протоки Каттегат, зупинялися в портах на вантажних роботах і верталися, зрештою, до паперті церковці Симеона Стовпника в Москві, де востаннє бачив Уляну.

Опісля приходили важкі дні нестерпного чекання на якийсь струс, бо ж мусив він настати: весь світ вулканився. Але струсу не було, і знову чуже життя, немов упир, висмоктувало з нього живу кров.

Те, що сталося, було таке жадане й водночас несподіване, мов грім перед Різдвом.

Брязнули шибки, й відчинилися навстіж вікна, на вулицях повінь людей — невже так багато мешканців у Страсбурзі, де ж вони ховалися дотепер? — тріщать двері військових казарм, зброю беруть усі, навіть ті, які ніколи її в руках не тримали, фригійські ковпаки то тут, то там рудіють серед натовпу, і дзвенить, відчиняє навстіж вікна, розсуває будинки крик із тисяч грудей:

Vive la revolution!36

Сталося… Сталося! Любимський прожогом вибіг з дому й потонув у натовпі, що бурхливо напливав із вулиць і завулків на Соборну площу, його м’яли, тиснули, обіймали, хтось здер з його грудей жабо й кинув під ноги; юрба таранить двері монастиря, озброєні стріляють угору з карабінів, Любимський шарпає за оборки то одного, то другого, допитуючись, що, де й коли, та чує тільки одне:

Vive la revolution!..

Карамзін чекав на відповідь, та Любимський мовчав. Він настільки зжився зі своєю самотністю, що вже й на думку не спадало, навіть бажання не було відкривати перед кимсь своє минуле, та несподівано ось цей молодий чоловік у поштовому диліжансі серед розшалілої страсбурзької юрби, його французька вимова з петербурзьким акцентом, знайомство з ним, москвинським поетом, — і все те здушене, втиснуте в найглибші закамарки пам’яті враз забажало вирватися з тайників.

Любимський мовчить, тверезим розумом заморожуючи слабкість: тобі не можна відкриватися, Павле, бо, можливо, доведеться тепер вертатися туди, де твоє прізвище назавжди викреслене зі списку громадян… Чи доведеться? А може, революція завтра задихнеться у Парижі, не сколихнувши й Франції?

— Називайте мене Павлом, — промовив нарешті Любимський. — Павлом Антоновичем, якщо хочете. Та й тільки. Моя особа не становить для вас якогось інтересу. Ви повинні пізнати французький світ: мистецький, науковий і — революційний, зрештою. Емігрант з України, що нічого не розв’язує у цьому світі, а віддати свої сили для розвитку культури рідного краю не має можливості, вас не зацікавить. Краще ви розповідайте про людей, що з’явилися там, у вас.

До Парижа вони добиралися чотири дні. Карамзін, ображений скритністю супутника, був скупий на слова, та все–таки Любимський дізнався про Княжніна, і Державіна, і Капніста, не довідався, правда, нічого про Радищева, але його і в Московії ще мало знали; Павло намагався вловити зі слів Карамзіна, яким духом дихає молодий літературний світ у Московщині, але зорієнтуватися не міг: Карамзін відплачував йому такою ж замкнутістю.

А коли завиднілися у далині на розлогій рівнині шпилі паризьких соборів та замків і наближався час прощання, цікавість переборола стриманість, Карамзін спитав:

— З якої ви губернії родом?

— З України.

Микола Михайлович скептично посміхнувся: цей чоловік іще мислить давніми поняттями, напевно, він із запоріжців, що розбрелися по світу після ліквідації Січі. Сказав:

Мабуть, ви давно звідти, коли вживаєте не існуючу нині назву краю. Ви з Новоросійської або ж Малоросійської губернії, мосьє.

Павло спідлоба зиркнув на вродливе й самовпевнене обличчя поета, і щось неприязне ворухнулося в душі — йому тепер згадалася колишня розмова з придворним істориком Міллером, і, мабуть, через те підкреслено повторив:

— Ні, я з України. — Помовчав. Погасивши роздратованість, додав спокійно: — З Лубен… А ви бували коли–небудь у тих нинішніх губерніях?

— Не бував. Але знаю їхню історію. Я добре ознайомлений з історією Малоросії.

— А відомості про неї черпали з документів чи, може, з праць Міллера?

— Міллера, Рігельмана, Боплана…

— Тоді зрозуміло: ви брали відомості не з перших джерел, і часто фальшивих. А тому знайте: я з України, що колись піддалася Москві і народ котрої царі зрівняли з народом москвинським — на правах рабства.

— А ви категоричний. Як для філософа — надто категоричний, — зм’якшив тон Карамзін. — Я розумію вас…

— Ви зрозуміли б мене тоді, коли б у вас відібрали право називатися своїм іменем, — перебив поета Любимський, — коли б у вас відібрали батьківщину та ще й сказали, що ви її ніколи не мали.

— Я розумію вас, — незворушно продовжував свою думку Карамзін. — Ви зросли ще за часів Гетьманщини, Запорізької Січі. Але ж зрозумійте: усе те — вже словесність… Козацька вольниця настільки пережила себе, що нічогісінько не залишила по собі для нинішнього політичного життя: ні військових формувань в сучасному вигляді, ні традицій державного управління, навіть ділової термінології. Було воно. Певно, що так. Свого часу світ відчував вагу козацтва, але нині його нема, і залишилися по ньому тільки легенди й пісні. Під час царициної подорожі по південному краї козаки ще виходили на парад цілими полками, та вже не як військова сила, а як артисти на виставі — для веселощів. Їхні герці вже були не битвою, а забавою. Нині їх кинуто проти турків під Очаків, але ж знову все це задумав Потьомкін для того, щоб ті козаки, що перейшли до турків, не воювали проти російської армії, бо в її складі — їхні побратими. А той козацький острівець за Дунаєм теж мусить колись зникнути, виродитися. Бо ж які в нього перспективи на чужій території? Ви знаєте, я сам захоплений самобутністю колишніх запоріжців і впевнений, що в усній словесності ця легенда житиме довго…

— Житиме. Так само, як пам’ять про Разіна й Пугачова, — коротко відказав Любимський.

— Павле Антоновичу, — розвів руками Карамзін, — які ви відірвані від реальності! Часи карликових автономій, часи самозванців давно минули. Вже кожен бачить і визнає — любо це йому чи не любо, — що імперія — останнє слово поступу. Така невблаганна воля історії. Звичайно, я не схвалюю таких кардинальних заходів, як руйнування Січі, чи зметення з лиця землі села, в якому народився Пугачов, або поспішне перейменування давніх назв — такі акції породжують злобу в людей. Зміцнювати єдність імперії треба не грубим насильством, а розумним і тактовним впливом просвічених монархів на уми підданих.

— Мені важко збагнути, яким чином вселилося у вашу освічену голову таке розуміння єдності народів — під чоботом деспотів. Єдність та повинна б нагадувати арфу, на якій для кожної нації є своя струна. Ви ж хочете, щоб світ наш став нудним, як таланіння катеринки… А втім, нам дискутувати важко: ви трактуєте цю проблему як монархіст, я ж — як республіканець. І тому ми з вами ніколи не дійдемо згоди. — Любимський говорив і дивився поперед себе, не бажаючи зустрічатися з поглядом свого супутника. — А цікаво, як дивиться сьогодні на ці речі Новиков?

Новиков — людина старшого покоління. Ми, молоді, покликані поширювати просвіту серед найнижчих верств народу для того, щоб не насильство було об’єднуючим чинником, а загальне розуміння історичної закономірності.

— Вам сьогодні здається, мабуть, що ви стоїте в опозиції до офіційної влади; ви не усвідомлюєте того, що стаєте її опорою. Виходить, по–різному можна брати собі на озброєння думку. Наука для волі і наука для рабства. Ми і ви. А тому надходить час, коли змагання між нами йтиме не з мечем у руках, а з пером. І його треба дбайливіше гострити, ніж меча.

— Гостріть собі, — скептично кинув Карамзін, — а світ рухатиметься сам собою, бо керують ним не пристрасті й не переконання окремих людей, а історична доцільність, для якої людина є знаряддям.

Диліжанс в’їхав на Сен–Антуанське передмістя, постиліон знову загукав: «Garde! Garde!»; Карамзін, сказавши останнє слово в дискусії, мовчав, Любимський теж не бажав продовжувати розмову.

Поет, що ціле життя мріяв побачити Париж, був розчарований: де ж той прославлений паризький блиск? По обидва боки розбитої вулиці туляться брудні хатини, у Люксембурзькому саду сидять гуртами бідняки на траві й п’ють вино, у глибині саду, на луці, муштрують вояків у беретах із червоними кокардами, завулки тісні й запущені, ремісничі майстерні тиснуться одна до одної, бо їм не вистачає місця, крамниці вилазять аж на брук і ще дужче стискають завулки.

«Не краще, ніж у Симбірську», — скрушно думав Карамзін, придивляючись до вітрин крамниць із виставленим убогим крамом, та враз аж сіпнувся від несподіванки, стиснув Любимського за лікоть.

— Погляньте, який жах, — прошепотів він, показуючи на одну крамницю, перед якою на шнурах висіли церковні ризи, а двері крамниці були підперті позолоченим скіпетром.

— А в цьому ви не бачите історичної закономірності, Миколо Михайловичу? — з їдкою іронією запитав Любимський. — Не бачите. Для вас це прикра випадковість. Історична доцільність у вашому розумінні повинна мати інший зміст. Хоч ви й намагаєтесь вільнодумствувати, однаково — для вас доцільна акція Івана Грозного, який карає новгородців за те, що вони новгородці… Ви цього не сказали? Але ж думаєте саме так: «Вплив монархів на уми підданих…» Для вас доцільна акція Текелія, що руйнує Січ в ім’я закріпачення народу, або ж Потьомкіна, що наказує переорати станицю Зимовейську на Дону тільки тому, що там народився Пугачов…

— Я ж говорив зовсім протилежне, Павле Антоновичу!..

— Ви не говорили протилежного за суттю. Вас задовольняє зміст згаданих мною актів, бентежить тільки спосіб їх виконання. Для вас вони — закономірність. А ось такої закономірності, яку споглядаєте нині — що тиранія неминуче гине, — не хочете розуміти, бо вона вас лякає. Проте існує — поза вашими уподобаннями. Існує! Хіба не бачите: народ повертає собі свободу тим самим способом, яким її забрали в нього. Насильством. На ваших очах упала монархія у Франції — які ще аргументи потрібні вам для підтвердження моєї рації? Держави, що тримаються на рабстві, падають, бо неволя ламає їх зсередини. Загачений потік рве тим міцніше, чим вища гребля. Це й є закономірність і доцільність історичного процесу, а не та, яку видумують для своєї вигоди тирани і їх апологети.

Карамзін не відразу знайшов відповідь. Через хвилину проказав невпевнено:

— Ви одягнулися в панцир вчення французьких філософів і у своєму бунтарському засліпленні не хочете зазирнути недалеко вперед, щоб побачити, яка безодня ляже між витонченими ідеями енциклопедистів і криками черні, п’яної від крові й вина.

— Я бачу перший пролісок пробудження народів Європи. Я бачу народження волі на руїнах монархій. Для вас же воля покора монархічним законам. Так сказала Катерина у своєму «Наказі». Колись вона буде вельми задоволена вами.

В’їхали на набережну Сен–Мішель.

З–посеред нагромадження будинків вистрелили в небо ажурні вежі собору Паризької Богоматері. Біля мосту ліворуч стояв величний монумент.

— Це пам’ятник засновникові династії Бурбонів Генріху IV, — порушив мовчанку Любимський. — Він був великим народолюбцем і любив часто повторювати фразу: «Я не вмру до того часу, поки французький селянин не їстиме в неділю курки». І загинув від руки бідняка, що не діждався цієї благодаті. А ваша цариця жива й здорова, бо її кріпаки, як вона колись писала Вольтерові, давно вже надають перевагу індикам.

Карамзін не відповів. Цей французький підданий може говорити все, що захоче. Йому ж, російському поетові, краще не слухати подібних слів. Після повернення він повинен мати можливість узятися за літературну працю. Хто недалекоглядний, у кого гаряча голова — хай ризикує. Карамзін не має морального права на ризик.

Любимський наказав постиліонові спинитися. Вийшов із диліжанса, мовив:

— Пора нам розлучатися. Мені до Установчих зборів… — Торкнувся пальцями капелюха, кивнув головою.

— Якщо колись зможете приїхати до Росії, знайдіть мене, буду радий, — сказав Карамзін.

— Я заздрю вам… Ви живете у своїй батьківщині. Там є для чого жити, там боротьба має сенс. Говорив Руссо: «Якщо лише можеш, залишайся ціле життя у рідному краї, щоб служити йому. Людина, розплющуючи очі, повинна бачити батьківщину і, крім неї, до самої смерті — нічого більше». О, якби я міг… І як хочеться, щоб ви, молоді, жили так, як цього потребує рідний край, а не ваша вигода… Прощавайте! Щасливої дороги!
Установчі збори засідали у Версалі, у залі для гри в м’яча. Біля входу стояв озброєний гвардієць.

— Ви маєте перепустку? — зупинив вартовий Любимського.

— Ні, не маю. Але мушу побачити президента. Я професор Страсбурзького педагогіуму. Прошу мене обшукати.

— Зараз іде засідання, промовляє Мірабо. Не можна.

— Тим паче, якщо виступає Мірабо. Приставте до мене вартового.

Гвардієць кивнув до другого вартового, що стояв у глибині проходу:

Проведи його і не спускай ока.

Павло увійшов до зали, набитої людьми. Лавки розставлені амфітеатром, спереду галерея і стіл, за яким сидить президент, перед столом висунута в залу катедра. З правого боку галереї — бюст Руссо. З лівого — Вашінгтона. За катедрою — оратор.

— Скоріше за незалежність англійської Америки був «Суспільний договір» Руссо, — говорив Мірабо. — Це він просвітив героїв свободи. Більшість публіцистів перед Руссо міркували як раби і витрачали свій розум для того, щоб виправдати існуючий лад. Секта енциклопедистів у політиці не зуміла стати на висоту народних прагнень. Корифеї цієї секти іноді декларували антидеспотичні гасла, отримуючи в той же час від деспотів пенсії. Тільки Руссо захищав природні права людини, тільки він гнівно таврував тиранів. Грізна революція наших днів зобов’язана не силі рук і мушкетів, а його творам. Установчі збори повинні скласти на підставі праць Руссо «Декларацію прав людини й громадянина», що проголосить рівність усіх людей перед законом!

Vive la revolution! Vive Mirebeau! — заревів зал, люди повставали.

Любимський блукав поглядом по залу, він ще й зараз не втрачав надії побачити людину, з якою не вдалося зустрітися у Москві, він знав, що може й не впізнати її за стільки років, та однаково зупинявся на кожному обличчі… І враз на правому крилі амфітеатру побачив його, Шарля. Забувши про вартового, кинувся в обхід поза лавки, вартовий схопив його за плече, Любимський узяв гвардійця під руку й потяг за собою.

Шарль… — прошепотів він над вухом елегантного мосьє, що стояв і плескав у долоні. — Шарль!..

Мосьє повернувся, глянув на Любимського, не впізнав — люди вже розійшлися по залі, оголошено перерву, — він кивнув вартовому, щоб відійшов, узяв Павла під руку і, провівши до дверей, запитав:

— Ви хто?

— Згадайте шинок у Москві, вавилонську вежу з капелюхів і молодого бакалавра…

Поль! Поль…

— Любимський…

— Так, так, Любимський! Святий Боже, ви тут? Яким чином ви тут? О, а нас тоді… я не міг зайти до остерії. Тоді на Болотній площі після страти Пугачова Гаран, той, що складав капелюхи до вежі… такий нестриманий, викрикнув: «Pereat rex!»37. Хтось із таємних агентів, видно, зрозумів, і нас позбавили права перебувати в Росії, ми ще того ж дня мусили виїхати. Але як ви, що було потім з вами?

Іншим разом, то довга історія… Який я радий, що нарешті знайшов вас! Я повинен… Хочу бути вам потрібний.

— Як ви змінилися, — придивлявся Шарль до Любимського. — Але ж кажіть, що з вами тоді сталося і коли ви опинилися тут?

— Я вже багато років у Страсбурзі. Розшукував вас по всіх юридичних закладах у Парижі… Мене тоді арештували в тій остерії, де я чекав на вас. А потім було щось подібне до жахливого сну, в який ви не повірите. Ви назвали б мене фантазером, коли б я вам сказав, що малим залізним бруском можна проламати мур завтовшки в півсажня… Я так чекав на нинішній день, Шарлю. Я чекав на революцію вдень і вночі. Діждався. Революція повинна дати діло моїм рукам, адже вона не обмежиться, ні, не обмежиться Францією. Є Польща, Австрія, зрештою — Московія…

— Ви знаєте, про це вже говорилося — про поширення революції в Європі. Але нині ще хаос… Нам треба звернутися… до речі, він сьогодні тут, — ми звернемося до Буассі Д’Англя. Ви не знаєте історика Буассі Д’Англя? Шкода. Ще в 1777 році він видав книгу з історії Молдавії й Волощини, в якій відвів багато місця Україні й Польщі. Його ідея–фікс — розповсюдити гасла свободи по всій Півночі з допомогою українців і поляків. А ось і він. Бачите, стоїть біля трибуни, розмовляє з Мірабо. Ходімо…

Довговолосий брюнет із пташиним носом, Буассі Д’Англя, зі спокоєм патриція вислуховував запальну тираду Мірабо. На масивному обличчі оратора виступали жовна, він різко жестикулював, доводив співрозмовникові свою правоту.

— Я виділяю з когорти французьких просвітителів Жан–Жака не тільки зі своїх власних переконань, а й з політичної необхідності. Його людинолюбна філософія мусить стати теорією революції. Що візьмеш з Вольтера, що писав лише для свого часу? Я навіть не знаю, що станеться з його пам’яттю за сто років. — Буассі Д’Англя поблажливо посміхнувся, Мірабо не звертав уваги. — Спраглий хвилинної слави, він боявся зі своїм розумом вийти перед сучасниками, думаючи, що його не сприймуть. Вольтер за кожен рядок вимагав негайної винагороди і через це шукав ідей не революційних, а примиренських. Дідро брав ренту в північної узурпаторки. Тільки Руссо, живучи в бідності, поставив людину на п’єдестал Бога і проголосив її найшляхетнішим створінням, що не може служити знаряддям тиранів… Ви до мене? — перервав мову Мірабо, звертаючись до Шарля, що підійшов і в нерішучості зупинився неподалік.

— Ми до професора Д’Англя.

— Розмовляйте, — Мірабо відійшов, гордо несучи свою велику голову.

— Я хочу представити вам, мосьє Д’Англя, — уклонився Шарль, — професора Страсбурзького педагогіуму. Він емігрант з України.

— Чудово, — Буассі кивнув Любимському головою. — Нам потрібні тепер представники всіх європейських націй. Ви хочете запропонувати нам свої послуги?

— Так.

— Прекрасно. Я уже подав Установчим зборам пропозиції. Звичайно, ще доведеться почекати, поки почнемо їх здійснювати, хай спершу революційна влада укріпиться у всій Франції, але готуватися треба віднині. Я здавна стежу за подіями в Україні, тепер — особливо. За всіма ознаками, там повинен назрівати протест.



— Я не зовсім ознайомлений з тамтешньою ситуацією, — промовив Любимський. — Крім того, мені не можна туди вертатися. Але в мене є вихід: якщо в Польщі, яка зараз стоїть на краю занепаду, є хоча б малий опір королеві й шляхті, що визбирує крихти в петербурзькому дворі, я міг би податися до Варшави, а вже звідти…

— Спочатку Польща мусить упасти, аж тоді там народиться опір. Чекати недовго. Там до керівництва прийшли люди не з розумом, а з шляхетськими титулами, така держава практично існувати не може. Я надіюся більше на Україну, де поміж рештками козаків таємно бродить дух бунтарства. Там потрібен новий, освічений Пугачов. Я хотів би, щоб туди пішли наші емісари, що спробували б знайти серед колишньої української старшини сміливу людину, котра збудила б у застрашеного народу почуття свободи.

Буассі Д’Англя вичікувально дивився на Любимського; Павло, понуривши голову, мовчав.

Новий Пугачов… У професора сміливі прожекти, широкий розмах. Новий освічений Пугачов серед української старшини. Це дуже добре задумано. Французькі революційні емісари йдуть до України, де ще бродить дух бунтарства, і знаходять полководців… Але ж вони, українські старшини, уже звикли служити. Проти них самих треба підіймати чернь. А сама чернь? У сотий раз обдурена, вішана, палена, на диво ревно служить, якщо їй дозволяють тільки вдягнути шаровари й відпустити чуби. Вона нині бунтує проти уніформи, проти кайданів уже не вміє. Скільки її дурили, а нічого не навчилася. Згоріла Січ, попелом розвіялася запорізька вольниця — чи ж треба вже більшої науки; так ні: показав Потьомкін цяцьку, і знову козаки під Очаковом — кладуть решту своїх голів, завойовують для себе ще цупкіші кайдани. А може… Можливо, там, у темній глибині народного болю, дозріває бунтарська думка і, припечена обручами, спалахне врешті пожежею? То чи не треба насправді бути там?

Павло заплющив очі, і в пам’яті сплив так чітко, як ніколи дотепер, образ Уляни: вона в пошматованій сорочці, спина й груди списані чорними пругами, йде курними дорогами з дитиною на руках, і женуть за нею гайдуки з нагайками… А ви воюєте за жолд, сини України, голови кладете під стінами турецьких фортець, а ви, панове старшини, маєтки захоплюєте, а Україна біжить, зішмагана канчуками, розбитими дорогами. Та невже вона не зуміла народити хоча б одного сина?.. Йде Уляна степом, перебрідає ріки, продирається крізь терни байраками, а дитина на руках — може, це той син? А Улянині очі докором пропікають його мозок: «Тобі там добре, Павле, товариші в тебе мудрі, жінки звабливі, і люди шанують твій розум; слава Богу, що хоч тобі добре, а ми вже якось…»

Любимський струснув головою, мовив рішуче:

— Я можу бути таким емісаром.

— Ви наражаєтесь знову на тюрму, а може, й на смерть, — застеріг Шарль.

— Коли хочеш волі, найгрубшу тюремну стіну можна пробити залізним бруском. А втім, кожен має право ризикувати своїм життям в ім’я порятунку. Коли народові потрібно, щоб ти вмер, мусиш умерти, — відказав Павло.

— Чудово! — Буассі Д’Англя енерґійно махнув рукою. — Я вірю вам. — Він потряс співрозмовників за плечі й вигукнув патетично: — Bellum, horridum bellum!38




1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка