Роман Харків



Сторінка18/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31

Розділ третій

Гримлять оркестри, варавлять дзвони у лаврських дзвіницях, шугають зміями феєрверки, б’ють гармати в Печерській фортеці — володар Київської, Чернігівської і Новгородської губерній, фельдмаршал Румянцев–Задунайський зустрічає у Києві імператрицю всея Русі як воєначальник. Було ж обіцяно колись: подасть цариці Гетьманщину, як на тарілці, — сумирну й закріпачену. Десять карабінерських полків замість десяти полків козацьких, п’ятнадцять повітів, і ніяких тобі осавулів, ніяких бунчукових товаришів — самі ротмістри, поручики, майори, титулярні радники. Слухаюсь, ваше сіятельство фельдмаршал! Слухаюсь, ваша величносте! Раді старатися!

Старайтеся. Домагайтеся дворянських грамот — не боронимо. Беріть титули, закріпачуйте селян, але забудьте назавжди про козацькі вольності, про якісь там універсали. Ось Кочубеї виводять свою генеалогію від татарських мурзаків,

Безбородьки від польських шляхтичів Ксенжицьких, Полетики шукають свого прізвища в литовських гербовниках. То чого ж вам ще треба? Гроші маєте, права маєте, посилайте дітей до академій і на царську службу, забудьте про тих, що не доскочили вашого, бо всі рівними ніколи не зможуть стати, і кричіть на повний голос: «Хвала тобі, покровителько наша!»

Від Петербурга до Києва — мощені дороги, білі хати завішані килимами — це фантазія князя Таврійського. Але більше Потьомкін не торкнеться ні до чого й пальцем, хай показує свій хист фельдмаршал сам. А далі — від Кодака аж до Херсона, до того нового Петербурга, збудованого на болотах, що на півдні має прославити Григорія Потьомкіна, ще киплять роботи.



Румянцев не чепурить Києва: йому не потрібно зовнішнього блиску. Зовнішній блиск потрібен фаворитам, щоб на якийсь час засліплювати своїх хлібодателів; володар колишньої Гетьманщини далеко від двору сам один зміцнив трон імператриці краще, ніж сотні блюдолизів при дворі, і він прийме її, як повинен приймати царів воєначальник, — військовим парадом.

Народ юрбою суне, народ морем стоїть від Броварів до Подолу, сніг розквашується на болото під тисячами ніг, через кожних п’ятдесят сажнів при наближенні царського кортежу спалахують бочки зі смолою і гримлять залпи — тоді заквітчані дівчата кидають вирощені в парниках квіти під копита коням, а солдати стріляють з мушкетів; чотирнадцять карет, за ними півтори сотні саней з кибитками повільно просуваються до Подолу. Посередині позолочена карета, запряжена десятьма кіньми; в кареті одесную цариці сидять міністр закордонних справ Олександр Андрійович Безбородько і французький посол Сегюр, позаду статс–дама Олександра Браницька, небога і коханка Потьомкіна, та камер–юнгфера Перекусихіна.

Царська знать і гості чекають на царицю у новозбудованому дерев’яному палаці на Подолі. Князя Таврійського немає ні тут, ні там. Він на час київських святкувань поселився далеко від двору — в будинку архімандрита Києво–Печерської лаври.

Безбородько, що опікується царицею в дорозі, і Румянцев, що чекає на неї в палаці на Подолі, здогадуються і радіють потайки, що Циклоп нарешті в серйозній опалі. Дружина польського коронного гетьмана Олександра Браницька в поганому гуморі: від долі Потьомкіна залежить — бути чи не бути Браницькому королем Польщі. Проте ніхто, крім імператриці й камер–юнгфери, не знає того, що царицин гнів до фаворита зм’як. Вона захоплена пишнотою, несподіванками й розкішшю потьомкінської дороги й роздратована солдафонством Румянцева. Надто підкреслено він демонструє їй свої військові здібності, забуваючи, що це не його, а царицин парад.

Катерина сьогодні думками знову біля Григорія Олександровича. Вона переконалася ще раз, що влада її всемогутня до того часу, доки керує імперією Потьомкін. Саме він — властолюбець і вірнопідданий, деспот і слуга. Тільки з такими соратниками вона втримається на престолі, а тих незалежних — тих Суворових, Кутузових, Румянцевих — далі від двору й керма, хай на довгій прив’язі чинять службу: без них державі не обійтися, та славу їх роздмухувати небезпечно.

Цариця нині рада, що гнів не затьмарив їй тверезого розуму. Потьомкін повинен був давно провезти її дорогами південного підкореного краю. Та спалахнула у понизов’ї Дніпра морова пошесть, а володар Новоросії, замість виїхати на місце подій, справляв оргії з такими, як ось ця, що тремтить зараз у кареті за її спиною. Десь там змовлялися з цього приводу Румянцев і Безбородько, а Перекусихіна підслухала й переказала імператриці: «Якщо здобутий край залишиться в руках Потьомкіна, то її величність ніколи не сповнить своїх намірів у справі благоустрою Новоросії». Був мент: документи Новоросійського краю — в руках цариці, на імператорському столі — даровизний лист Потьомкіну на маєток у Поволжі, всемогутній князь на колінах, на його оці вірнопідданська сльоза, а з уст — присяга влаштувати подорож до року.

Імператриця повернула голову до Браницької, спухле обличчя Катерини засвітилося ласкавою усмішкою.

— Як ваша мігрень, люба?

— О, я почуваюся уже зовсім добре, ваша величносте! — стрепенулася красуня, обдарувавши вдячним поглядом царицю.

— Я рада.

Потьомкін боїться вештатися біля двору, щоб не запідозрили його в запобігливості. Князь сподівається, що імператриця сама складе йому візита. Знову ризикує, ще раз іде ва–банк, але іншого виходу в нього нема. Або першою особою бути при троні, або абшит30. Середина втрачена давно. На позір спокійний, Потьомкін приймає відвідувачів то вдягнений у фельдмаршальського мундира при орденах і хрестах, то негліже, лежачи на дивані, демонструючи таким маніром свою байдужість до двірських інтриг. Зате вечорами, випивши трунку, потайки ходить молитися до Надбрамної Троїцької церкви Києво–Печерської лаври. Давно приспана релігійність із роками знову дається взнаки, всемогутній князь почувається невпевнено на цьому світі, довкола нього вороги, і відчуває він: сильні вони. Потьомкін нині ще грубіянить, капризує і мстить, вимагає почестей і покори, але вже не може стояти біля трону силою власної ваги. Що буде далі? Йому лише сорок сім років, жити ще довго, і треба втриматися, як Микита Іванович Панін, при кермі, а не опинитися в божевільні, як Григорій Орлов.

Потьомкін стоїть на колінах у Троїцькій церкві перед величавою картиною «Шествіє у рай». Гаряче молиться, вдивляючись у лики святих, святі обличчя набирають звичайних людських рис, холодніє молитва, і князь вже бачить не безлику процесію, а живих людей, що прагнуть потрапити до раю. Услід за святим Петром ідуть духовні й світські особи, в їхніх очах тривожна невпевненість: чи впустять? Єпископ і вчений книжник зупинилися, вони ще раз обдумують свої земні діла й самі їх зважують на вазі Феміди; купець, приклавши руку до серця, поривається вперед, сподіваючись обдурити Бога, і, можливо, йому це вдасться; позаду всіх товпляться грішниці й солдати — цим байдуже, де бути, для них усюди рай. А ось ідуть царі на чолі з Давидом — у діамантах, золоті, обличчя пихаті, а очі порожні: вони напевно куплять Бога своїм блиском, якщо він не звелить їм роздягнутись, — бо хто ж вони без царських регалій?

Зухвалий іконописець…

А поза тими, що бажають потрапити до раю, — навдивовижу спокійний світ, такий чарівний, що тільки заприміть його — і у твоїх очах зблякне скутий пишностями рай: цвітуть сади, течуть ріки, зеленіють поля, лагідні птахи й звірі мирно живуть. Бачиш? Тепер же поглянь на глузливу, ледве гіркувату посмішку старого апостола, що промовляє до тебе: «Який тобі рай потрібний, коли ти ще цього не звідав?»

Геніальний іконописець…

Князь Таврійський знає царів, знає купців, знає грішників і святенників. Але князь бачить зараз і цей мирний світ, пізнати якого не довелося, бо пройшов він повз нього, утік від нього, зваблений принадами іншого раю. Аж тепер уздрів — і гострий біль вжалив його серце.

Потьомкін підвівся. Архімандрит, відправивши вечерню, вийшов з–за аналою. Князь затримав його.

— Хто намалював цю картину, отче?

— Алімпій Голик, ваше сіятельство.

— Він ще живе?

— Ні, почив у Бозі недавно. В Лаврі похований. Помер у глибокій старості, виховавши мнозіх учнів своїх.

— Звели перенести цю картину до моєї вітальні на час мого перебування у Києві.

…Графиня Браницька, заспокоєна ласкавою усмішкою цариці, захоплено охає, дивлячись через вікно на румянцевські видовища. Камер–юнгфера Перекусихіна обдумує, яка–то буде атмосфера при дворі після цієї усмішки. Безбородько натягнутий, мов струна: про людське око друг Потьомкіна, він щиро бажає удачі Румянцеву. Сегюр, поет і досвідчений дипломат, пильно спостерігає за людьми, що вітають царський кортеж, намагається помітити хоча б в одній деталі штучність цієї вистави, побачити в очах російських підданих ту ненависть, що вражає його завжди, коли він у почті короля зустрічається з паризькими городянами. Не видно. Невже це все насправді щире?

Цариця кивнула рукою в бік натовпу.

— Можливо, плин нового часу ще не зовсім торкнувся моїх народів, — сказала, адресуючи свої слова Сегюрові, — але мені здається, що коли б я здійснила свої попередні наміри і враз їх просвітила, вони б утратили свою щирість і самобутність.

Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр, і бачила Катерина: у нього є щось своє на думці. Щоб розвіяти його можливі сумніви щодо непідробності святкових пишнот, вона провадила далі:

— Повірте мені, мосьє, що я їжджу тепер не заради балів і святкувань — народу лише повідомили про мій приїзд, і я не винна… — кокетливо змовкла і по хвилині продовжувала: — Їжджу для того, щоб мій люд міг наблизитися до мене, щоб я мала змогу прийняти скарги, а потім покарати тих, хто зловживає владою. Я дотримуюся приказки: «Від ока господаря гладшає худобина». Двадцять років тому, час немалий, ми видали «Наказ», в якому пообіцяли народам зварваризованої Русі нові закони. На Комісії нового уложення ці закони були затверджені. Тепер же… Ви не знайомилися з моєю новою працею «Російський апофегмат»? Отож «Наказ» обіцяв народам блаженство, «Апофегмат» стверджує, що це блаженство вже настало. Але ж бувають випадки правопорушень, і тому я…

— А народ переконаний у правдивості того, що записано у вашому «Апофегматі»? — перебив Сегюр, лукаво примруживши очі.

— Хіба ви не бачите?

— Дивовижно, дивовижно, — повторював посол, пильно придивляючись до облич за вікном карети.

— А ще покажу вам при нагоді, — далі нав’язувала Катерина Сегюрові розмову, — цікаву книгу — вона є у моїй бібліотеці — книгу сьогоднішніх прислів’їв, зібраних у народі нашим аматором усної словесності Іполитом Богдановичем. Вона вас остаточно переконає. Адже анонімна поезія унеможливлює підлабузництво і підтверджує тільки справжній стан речей.

— Цікаво почути хоча б кілька тих народних перлин.

— Ну, наприклад: «Не так живи, як хочеться, а так, як цар велить». Або: «Чого немає, того не домагайся…»

— Справді вірнопідданські приказки. Просто не віриться, що після стількох бунтів…

— Народ переконався в тому, що бунти призводять до руйнації, покора ж породжує добробут.

— То правда. Але найбільша трудність у тому, щоб привчити народ миритися із залежністю, що дає спокій і вигоди. Бо аж тоді, коли він призвичаїться до тих вигод, він сам зміцнюватиме свою залежність. Невже вам пощастило перебороти цю трудність? О, якби–то наш король міг створити таке диво у Франції — після Монтеск’є, Вольтера, Руссо!..

Росії не загрожують ваші філософи, мосьє Сегюр. Адже сам Руссо сказав, що республіканський лад придатний лише для малих країн, великим державам потрібна монархія.

Виходить, Франція повинна змагатися за розширення своєї території?..

Тільки не коштом Росії, мосьє Сегюр!

— Хм… Отже ви, ваша величність, переконуєте мене, що російський уряд зумів привчити своїх підданих цінувати спокій. Але ж у тюрмах в’язні живуть теж спокійно, та чи почуваються вони там добре?

Катерина не одразу відповіла на ущипливе питання співрозмовника. Помовчала, тамуючи злість, потім мовила з викликом:

— А ви уявіть собі, мосьє, що на сьогодні в нас майже немає в’язнів. За винятком найзапекліших пугачовців, на совісті яких багато жертв. Я не можу без жаху думати про страшні часи царювання імператриці Анни, коли жорстокий Бірон позбавив життя і вислав до Сибіру більше шестисот тисяч душ…

Вона відхилила віконце, щоб помахом руки викликати в натовпу благоговійне ревіння, що до решти розвіяло би сумніви Сегюра. Натовп справді загорланив, та цієї миті зі святково одягнутого гурту вибігла дівчина, ще дитина, вона з криком «милостива царице!» кинулася до карети і ткнула в долоню імператриці згорток паперу. Катерина відсмикнула руку, але зніяковіла під поглядом Сегюра, бо дівчина бігла за каретою, вже знайшовся поліцейський, що схопив її за коміра; цариця величним жестом зупинила охоронця порядку, ласкаво усміхнулася до дівчини і взяла в неї згорток.

— Розберіться і вдовольніть, — подала папір збентеженому Безбородькові. — Як бачите, Румянцев добре виконує мої розпорядження, — додала з притиском.

— Чи не міг би я знати, — нахилився у чемному поклоні Сегюр, не приховуючи зловтішної посмішки, — про що просять ваші успокоєні піддані?

— Прочитайте, Олександре Андрійовичу, — процідила крізь зуби Катерина.

Безбородько розгорнув сувій і по–канцелярськи монотонне почав читати записку, надаючи тоном якнайменшого значення написаному:

— «Милостива государине, зжальтеся наді мною: я ще не бачила у вічі свого батька, хоч мені минуло вже дванадцять років. Я народилася без нього. Але він не злочинець, він учений, ім’я його Павло Любимський….Діда мого, лубенського чинбаря, зашмагали канчуками, нас з мамою вигнали з дідизни…»

— Досить! — пирснуло з уст цариці. — Який конфуз… Розберіться й покарайте винних… А втім, буде ще наш указ про звільнення в’язнів. Любимський? — Катерина наморщила чоло. — Гм… Любимський! На жаль, він давно вже на волі.

— Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр.

Царський кортеж наближався до Подолу. В Катерини був украй зіпсований настрій, у кареті залягла напружена мовчанка; Сегюр, вдоволений, що йому, королівському послові, більше нема потреби заздрити успіхам північної просвіченої монархині, лукаво позирав то на Безбородька, то на Катерину. Прикру тишу роздер гарматний залп з Печерської фортеці; французький посол, пробуючи поправити царицин настрій, мовив:

— Напевно, сусіди подумають, що ви збираєтесь завоювати Туреччину або ж Індію…

— Отже, петербурзький кабінет, що тепер перебуває на Дніпрі, досить вагомий, якщо може так тривожити сусідів, — різко відказала Катерина.

— І до того такий малий, всього в декілька дюймів, бо тягнеться від однієї скроні до другої, від перенісся до волосся… Зате могутній. Щоб монархічна держава була сильна, треба, щоб її величина відповідала здібностям того, хто нею керує.

— Спасибі, мосьє, за вишуканий комплімент, — сухо подякувала цариця.

Процесія проїхала врешті крізь тріумфальні ворота. Катерина в супроводі почту вийшла з карети, і всі попрямували до дерев’яного чепурного палацу.

У приймальній залі стояла вишикувана в ряд дворова знать: обер–камергер Шувалов, польський коронний гетьман Ксаверій Браницький, який пожертвував навіть репутацією своєї дружини, щоб лише до приїзду короля до Київа отримати аудієнцію у цариці, фельдмаршал Румянцев, литовський маршал граф Потоцький, англійський посол Герберт Фітц.

З лівого крила шереги вельмож вийшов губернський предводитель дворянства Василь Васильович Капніст і виголосив вітальну промову, закінчивши її віршем:

Россия! Ты свободна ныне,

Ликуй, вовек в Екатерине

Ты благость Бога зреть должна.

Она тебе вновь жизнь дарует

И счастье с вольностью связует

На все грядущи времена!

Катерина сіла до фотеля, кивнула пальцем Безбородькові.

Як прізвище предводителя дворянства? — спитала. Звідкись знайоме мені його обличчя… А ода його — чисто державінська.

— Він працював у мене контролером головного поштового управління. Капніст, ваша величність…

— Згадала, згадала. Автор «Оди на рабство», пасквіля, що ходив у списках по руках. Щастя його, що ви заступилися за нього… І подумати тільки, але ж це знамення часу: поет–бунтар, майже крамольник, сам приходить до розуму, тверезого мислення і прославляє благодать! Адже ті дерзновенні слова належали цьому ж авторові, ну, як вони…

— Не місце тут, ваша величносте… Слова ті не вельми… — спробував опиратися обер–гофмейстер, але Катерина чекала, і він почав: — «Увы, судьбе угодно было, одно чтоб слово превратило наш ясный день во мрачну ночь…» Це він уболівав за Малоросію після імператорського указу 1783 року. Його обурило офіційне слово «раб», вжите в цьому указі. Але ж коли в минулому році ваша величність скасувала згаданого терміна, замінивши його словом «вірнопідданий», Капніст сам з бунтаря став вірнопідданим…

— Як багато важить царське слово, мусимо завжди про це пам’ятати, — зауважила Катерина. — Ви мені подайте повний текст цієї оди, Олександре Андрійовичу. Капніст безперечно талановитий поет, такі нам потрібні… Набридли вже ті кишенькові поети, що велике не возвеличують, а компрометують, бо речуть пишно бездарними устами. Нам потрібні одописці, з творів яких не міг би посміятися найкра–щий європейський поет. Фонвізіна й Новикова вже ніхто не виправить, то хай замовкнуть. Княжніну підкажіть, щоб мужики в нього менше скаржилися, серед молодших, чула, міцний глас подає Радищев. Колись він, правда, розпочинав службову, а не літературну кар’єру… І ще якийсь Карамзін, кажуть, вельми здібний. Поцікавтеся ним. Треба вам знати, що це справа не меншої державної ваги, ніж вікторія у Чесменській бухті… А тепер покличте до мене Румянцева.



Фельдмаршал підійшов і виструнчився перед царицею, готовий прийняти похвалу за величаву зустріч царського кортежу.

Вживіть заходів, фельдмаршале, — промовила цариця різкіше, ніж цього хотіла сама, — щоб по Києву менше волочилося жебраків і прохачів. Усі їхні скарги безпідставні й за суттю своєю не належать нам для подачі.

— А хіба…

Катерина обірвала його на півслові.

— Петре Олександровичу, вам не здається, що Київ недостатньо вдекорований для нашого приїзду? Дорога до Києва була вистелена килимами. Сподіваюся, що у володіннях князя Таврійського теж буде не бідніше.

Румянцев почервонів.

— Я… я фельдмаршал російської армії, а не декоратор, ваша величносте. Я вмію брати чужі міста штурмом, своїх же прикрашати квітами й килимами ще не навчився.

Катерина махнула віялом, рвучко підвелася з фотеля й нервово мовила, приголомшуючи присутніх несподіваним рішенцем:

— Панове, я втомлена сьогодні й хочу спочити. Про серйозні справи поговоримо пізніше. Пане коронний гетьмане, — звернулася до Браницького, що вірнопідданим поглядом благав виділити йому хоча б хвилину часу не колись, а сьогодні, — чи вже прибув його величність король Речі Посполитої? Я дам йому аудієнцію на квартирі князя Потьомкіна–Таврійського у присутності сенаторів. — Вродливе обличчя Олександри Браницької спалахнуло радістю, та дальші слова цариці погасили ту втіху. — І докладу всіх зусиль, щоб примирити вас з королем. Цього вимагає нинішня політична ситуація.
На тріумфальній брамі перед будинком архімандрита Київо–Печерської лаври на малиновому полотнищі золотом вишито: «Всюди сіяє благодать»; з карети, що зупинилася на узвозі, виходить цариця, йде до арки, за нею праворуч на поштивій віддалі — Безбородько і Румянцев, ліворуч — король Польщі Станіслав–Август Понятовський і коронний гетьман Браницький. Між проводирями польської нації нечувана злагода.

Оркестр і хор Сарті, особистого капельмейстера Потьомкіна, вітає царицю гімном «Благословен гряди»; в переході на «осанну» з–над Дніпра вступає до оркестрування батарея, слова «свят–свят–свят» супроводжуються швидким вогнем з десяти гармат.

З дверей архімандритського будинку у фельдмаршальському костюмі, прикрашеному брильянтами, хрестами й орденами, у напудреній перуці, з чорною пов’язкою через ліве око стрімко виходить і прямує до царського почту князь Таврійський; нишкнуть у захваті придворні дами і фрейліни, в’яне від захоплення красуня Браницька, на вузьких губах Катерини вдоволена усмішка. Потьомкін схиляється у низькому поклоні перед самою і стає на коліна, цариця благословляє його і в супроводі дам заходить першою, тоді рушають усі за ненависним Циклопом — вельможі, грішниці й купці.

Зала оббита оксамитом, столи вгинаються від наїдків, напоїв і фарфорового посуду; на фронтальній стіні — портрет Катерини, на бічній — картина Алімпія Голика «Шествіє у рай».

Потьомкін скоса веде оком за царицею, що сідає на чільному місці, за нею товпляться придворні, кожному хочеться ближче сісти, проте всім тут, залежно від рангу й кількості хрестів, визначене своє місце, і кожен про це знає; на обличчях вельмож вираз покірної жадоби; хто сідає за столом цариці, хто за бічними столами, хто вдоволений, хто ні, але у всіх благопристойна міна; з картини дивиться апостол Петро й глузливо посміхається, зиркає правим оком на святого Потьомкін: цієї хвилини вони спільники, у них зараз однакова місія — представляти своїм богам прохачів. Святий Петро позирає на тихі левади й на мирних звірів, яких не бачать грішники, котрі хочуть потрапити до раю; Потьомкіна вже не ваблять вони: біль за незвіданим спокоєм вгоївся, як тільки князь дізнався, що цариця прибуде до нього на банкет.

Спочатку — про справи державні. Все дуже коротко. В цариці немає нині часу для Польщі: у володіннях Потьомкіна чекає на неї імператор Австрії Йосиф II, який більше важить у політиці, ніж Понятовський. Сердешного короля — він вигріб зі зубожілої скарбниці Речі Посполитої рештки грошей, щоб гідно зустрітися з імператрицею — нагороджено орденом Святого Андрія і обнадіяно словами: «Не допускайте до себе чорних думок і розраховуйте на мою дружбу». Та й усе! Браницький отримав від Потьомкіна дулю. «Якщо б ти був гідний стати королем, — сказав фаворит гетьманові при цариці, то не було б на світі злішого деспота, ніж ти». Румян–цев, що після розмови з царицею на Подолі сказав при сенаторах, що прохатиме відставки, тепер заспокоївся царициною реплікою: «Люди, що звикли займати командні пости, дуже рідко самі з ними розлучаються». Що ж, це правда, навіщо йти самому, коли тебе ще не виганяють? Безбородько спокійний: йому ніщо не загрожує. Він знає, що цариця нині без обер–гофмейстера з такою феноменальною пам’яттю, як у нього, обійтися не може… Ще тоді, коли Олександр Андрійович, погорджуваний Потьомкіним і Вяземським, приймав при дворі чолобитні, трапилося таке: цариця несподівано викликала його до себе в кабінет і наказала доповісти про стан розслідування скарг від нерчинських рудокопів. Молодий канцелярист вийняв із теки папір і хвилин з десять читав, називаючи факти, імена та проведені заходи. Цариця була вдоволена, вона сказала подати їй бомагу, Безбородько подав і завмер під її поглядом: папір був чистий. Ця пригода стала вирішальною в його житті… Знавець мистецтв, він тепер пильно розглядає картину «Шествіє у рай», прицінюється: після банкету закупить її в архімандрита для своєї картинної галереї.

Предводитель губернського дворянства Капніст проголошує тост за здравіє імператриці. Катерина півголосом мовить до Безбородька:

— Я прочитала його оду до кінця — рядки і між рядками. Цей хохол не такий уже й простачок… Він робить доволі виразні натяки на потребу більш серйозних, ніж заміна термінів, заходів уряду стосовно волі селян. Зась! Досить і слова.

За здоров’я цариці випито, банкет у розпалі. Капніст переповідає в думці слова проголошеного тосту: чи все сказав, як треба; Румянцев нахиляється до Катерини. Він уже не просить відставки: пропонує об’єднати три його губернії в одну — Малоросійську. Катерина дає згоду. Король сидить похнюплений, він розтовкмачує для себе слова цариці, мовлені нею, коли вони виходили з карети: «Подайте королеві капелюха, сніг падає». Напевно, це мало означати: «Пора тобі у відставку, королю». Тоді він розгубився, не знайшов відповіді, тепер сказав би: «Ваша величносте, не хто інший, а ви колись подавали мені корону». Але вже пізно. Браницький цієї хвилини ухвалює зробити останній рішучий крок: якщо сейм проголосить конституцію і визнає за королем право спадковості, чого боїться Катерина, він перейде на бік цариці й доведе їй свою відданість.

Безбородько не перестає споглядати картину, він уже схоплює її сенс: бачить тихі левади, й мирних звірів, і насмішливий погляд апостола. Торкається рукою плеча архімандрита, що сидить поруч.

— Я куплю у вас цю картину, ваше преосвященство.

— Ваша воля, графе, — не противиться архімандрит, упокорений, як і все українське духовенство, секуляризацією31.

Потьомкін п’є. Він уже настільки впевнився у своїй силі, що зважується пити до графині Браницької, демонстративно минаючи погляд Катерини. Цариця вибачає йому: вони давно порозумілися у цих справах.

Настрій у Катерини щораз кращає, вона п’є небагато, а все–таки хміль робить своє. Сегюр не відстає від Потьомкіна — п’яніє. Григорій Олександрович входить у раж: кинувши позад себе порожнього келиха, затягує козацької: «Ой ви, брати мої, славні товариші, та зробіть тую славу…», обриває пісню і дає потаємний знак лакеєві. Його рух зауважують, усі змовкають: що втне зараз невгамовний Циклоп? І враз гомеричний регіт зривається у залі: у дверях з’являється знаменитий потьомкінський блазень Сенька Трещокін, якого знають усі, хто хоч раз гостював у Таврійському палаці над Невою.

Товстун Трещокін — у хомуті, лакей натягує посторонки, стримує його: прожора–блазень голодний, йому не давали добу їсти, щоб веселіший був атракціон. Врешті, за сигналом князя, лакей відпускає віжки, Трещокін допадає до тарілок, напихає їжею повен рот, ковтає, давиться; лакей водить його від столу до столу, вельможі регочуть, Катерина власноручно кидає шмат пирога зі своєї тарілки, Трещокін ротом ловить його на льоту й, набревкавшись урешті, вилазить на крісло й молиться за здоров’я цариці.

Спантеличений Сегюр дивиться на огидну комедію й не може прийти до тями: чи не верзеться йому? В очах у нього двоїться, троїться, четвериться: з дверей вибігають десятки блазнів у хомутах, вони всідаються за столи, і вже немає у залі вельмож, замість них сидять поряд сто блазнів, і всі в хомутах, цариця кидає кожному по шматочку, вони спритно ловлять їх ротами, і гризуть, і плямкають, і славлять хлібодавця. Сегюр хапає себе за шию — на ньому теж хомут. Масний пиріг телепнувся на його тарілку, схопити його, як це вміють тут усі, він не зміг, лице оббризкала підлива, Сегюр здирає зі себе хомута камзол із королівськими відзнаками летить через стіл; блазні жують і хвалять, блазні простягають руки, блазні повзуть по столі до цариці, і несамовито кричить Сегюр:

Assez!32

Чує приємний холодок на скронях, блазнів стає щораз менше й менше, з туману проступають обриси знайомих облич, посольський лакей клопочеться з примовками біля голови Сегюра; у залі залишився один блазень — он стоїть він на колінах перед Потьомкіним, обличчя у долонях, плаче:

— Ти чого повісив носа, Трещокін?33 — запитує князь, сягає рукою до кишені, в пальцях шелестять асигнації.

Як не повісити носа, ваше сіятельство, — схлипує блазень. — Усі, хто тут сидить, нагороджені щедротами, лише про мене одного забули.

— Отакої! Ти ж своє отримав з тарілки самої цариці.

— То ж забава, хіба я не розумію?.. А мені хотілось би справжнього. Всім пожалувані вотчини в Малоросії, я ж би вдовольнився сотнею якихось паршивих козаків.

— Ха–ха! А чим же ти заслужив, ненажеро нечупарна, на козаків?

— Але ж помилуйте, ваше сіятельство, чей же не прошу у вас бозна–чого. Хіба вони для вас чогось варті, ті козаки? А мені ласка ваша була б дорога, я б до скону молився за ваше здоров’я.

— А він не зовсім дурний! — вигукнув Потьомкін і глянув на царицю.

— Та й справді, — мовила добродушно Катерина, — чому б йому не дати якесь казенне село в пониззі Дніпра?

Трещокін упав до царициних ніг. Потьомкін штовхнув його ногою у спину.

— Вставай, ти щасливим народився, дурню… Але ж тобі треба тепер вступати у дворянство. Де знайдеш свідків?

— Ваше сіятельство, — підвівся блазень, — хто ж мене краще знає, ніж ви?

— Ну ти дивись, і він потрапив до раю, — засміявся Потьомкін, глянувши на картину Алімпія Голика. — То скидай уже свого хомута і сідай он там, — показав на кінець столу. — Ти віднині дворянин, Трещокін.

Сегюр поволі очунював від сп’яніння, лакей потихеньку вдягав його у камзола. Надпив із келиха холодної води, ще раз пробіг очима по шиях вельмож — хомутів таки ні в кого не було, десь подівся уже й блазень — у кінці столу сидів дворянин з обличчям Трещокіна, надутий і поважний. Як же це Сегюр так скандально сп’янів?

Цариця підвелася, банкет закінчувався.

— Панове, — мовила, — ще хочу повідомити вас і сіє скріплю указом: на ознаменування двадцятип’ятиріччя нашого царювання я дарую волю всім ув’язненим, які ще десь покутують за свої злочини.

Хор Сарті, вишикуваний на естраді, заспівав «Гром победы, раздавайся!», ударили гармати на Подолі, виходили вельможі вслід за царицею, а між останніми — але поруч з достойними — котився дворянин Трещокін, а вслід усім так само іронічно поглядав апостол Петро і кривився: то слуги знімали картину, щоб запакувати її для перевезення до Петербурга.




1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка