Роман Харків



Сторінка17/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   31

Розділ другий

Задубів у снігах маленький соловецький світ — ніби навічно. Студене море, втиснуте углиб товстим льодовим покривом, десь там, всередині, ще моцувалося, уперто повзло на берег, але безсиліло на цупкому морозі й роззявленими пащами крижин застигало перед самими стінами кремля. Знесиліли берези і ялиці у зледенілому снігу; шпилі соборів і дзвіниць проклювали тріскучий туман, намагалися доп’ясти до неба, якого давно вже тут не було видно; густа тиша лягла на острови, і хіба ще тільки каркання ворон та бамкання дзвонів порушували мертвоту далекого відлюддя.

Жив усе–таки соловецький світ: над лісами й озерами в гущі промерзлої мряки сповіщало про його життя гайвороння, а в монастирі — мідний благовіст, який нагадував зсудомленій лютою білизною природі, що хай лише скресне крига — і знову виповзе з монастирської утроби той самий чорнорясий рід, до якого вже тут звикли і земля, і небо.

Люта була на Соловках зима 1787 року.

А в глибокому казематі Головленкової вежі — душно.

Кру–кру…
Вже більше ніж десять років волає старий вожай до темного неба, а небо низьке, тисне на тім’я і мовчить, і ніколи вже не відізветься хоча б далеким відлунням журавлиного крику.

Тільки раз, коли вперше виводили на Спаса, обізвався хтось: «Батьку!»

Кру–кру… А у відповідь жалібному ячанню — лише монотонне цокання потьомкінських дзиґарів, а вибивають вони завжди одні й ті ж слова, до яких не можна звикнути, та й примусити їх говорити інше теж несила: «Дослужився, дослужився, дослужився…»

Розбити б їх об стіну, ба ні, старий заводить їх щодня, щоб слухати хоча б цей голос.

Душно в казематі, бо в’язень заощадив зі свого щоденного карбованця трохи грошей і через городничого Іларіона упросив нового архімандрита перекрити стелю в казематі: текло, морозило, зітлів од вільгості козацький одяг. Змилостивився архімандрит — видав в’язневі арештантський одяг, а в’язні–старообрядці утеплили яму. Тепер в ній душно.

Чий то був голос? Хтось тут є… Якийсь козак, що його знає. Хто він і де сидить? Але вартові — Матвєєв, Михайлов і Нестюков — німі. Тільки Соханов, коли приходить його черга подавати колодникові їжу, мовить кілька слів пошепки, і так любо стає Калнишевському, що чує людську мову, бо у вічному мовчанні можна б її й забути.

— Я дам тобі заощаджену половину річного тюремного жолду, тільки скажи, де той колодник, що окликнув тоді мене на Спаса, і хто він.

Але Соханов мовчки головою похитує, а по очах видно, що знає, та не скаже, заклятий страхом. І старіє вже солдат, тож у могилу понесе зі собою таємницю, якої в’язень однаково виказати не зміг би, але яка йому потрібна, мов повітря, щоб мав за що схопитися у цьому порожньому й нескінченному житті.

Сива борода стелиться по грудях, нігті на руках і ногах — мов у хижого птаха, смерті немає, а років, либонь, близько ста. Дванадцять літ у підземеллі.

Хто ж то був?

— Скажи, Соханов, заради спасіння душі своєї. Новий архімандрит не такий лютий.

Не каже. Довгі роки мовчить. І чорне небо не озивається більше журавлиним криком, лише потьомкінські дзиґарі без упину довбуть мозок: «Дослужився, дослужився…», а розбити їх об стіну не наважиться в’язень, бо тоді зовсім спиниться час.

Новий архімандрит Ієронім і цього року не поїхав зимувати до Сумського острогу. Хоч минуло вже десять років з того часу, як великою ганьбою вкрив себе Соловецький монастир, випустивши зі своїх стін колодника Любимського, хоч давно зотліли колись всесильний і, здавалося, вічний, а зрештою, нефортунний архімандрит Досифей і дурнуватий та страшний монах Пахомій, що повісився в казематі Корожної тюрми, не заставши там свого підопічного колодника; хоч потроєна військова охорона секретних казематів гарантувала повний спокій новому душпастиреві, він волів жити постійно в монастирі й хіба лише літньої пори дозволяв собі короткотривалі відвідини зимових резиденцій у Сумах і Кемі.

Досифей не витримав несподіваного удару. Коли за тиждень по втечі Любимського зі східних та західних берегів Студеного моря повернулася погоня з порожніми руками, не знайшовши Предтечі ні на суші, ні на воді, старий архімандрит, що за час свого владарювання звик тільки до удач, написав скорбний репорт до архангелогородської консисторії для передачі її до Синоду, сам же подався на судні до Сумського острогу. Там, очікуючи у тривозі відповіді синодального суду, осліп і тієї ж зими помер. Навесні прах Досифея перевезли на Соловки і поховали біля паперті Архангельської церкви.

Тіло повішеника Пахомія загребли за цвинтарною канавою, а караульних після п’ятдесяти київ заслали до Сибіру на каторгу.

Архімандритську рипіду й саккос Синод велів передати тихому й бережливому скарбникові монастиря ієромонахові Ієроніму, якому ніколи й не снився титул преосвященного. А тому він оберігав його, як міг, тремтів і, з ляку втратити високий сан, майже не виїздив з монастиря, воліючи особисто стежити за монастирським і тюремним замками й не передавати ключів ненадійним та заздрісним соборним старцям.

Зима, до того ж, незважаючи на нечувану холоднечу, мала свої переваги. Колишньому скарбникові, нині архімандритові, залишалося більше часу для його улюбленого заняття — перераховувати монастирські гроші й перетоплювати золоті речі у зливки; для монахів і покаянників зима теж була благодатніша, ніж виснажуюче важкими роботами коротке літо. Монахи снували біля куховарні й квасоварні, обпиваючись та об’їдаючись; караульні, приставлені до келій старообрядців, яких узимку замикали тільки на ніч, відсипалися і пиячили; старовіри–федосєєвці, котрі потрапили сюди за те, що не вінчалися у церкві, прочани, що не визнавали влади, яко Богом даної, морильники, що виснажували себе голодом во славу Божу, мали час читати молитви й писання святих отців, витісувати ложки й хрестики, шевцювати й кравцювати або ж сходитися до просторої келії біля куховарні й, чекаючи на обід, сперечатися, яка секта справедливіше тлумачить істини віри.

Мабуть, саме ці старообрядці найбільше непокоїли архімандрита Ієроніма, через них він не виїжджав на зиму до Сумського острогу. Великі грішники в мовчазних келіях тепер не турбували його: тюрми перевіряли по кілька разів на день, і охороняли кожну шість караульних, що стояли по троє на варті; старовірів же синодальний припис звільняв від денного сидіння в казематах, тож не певен був Ієронім, що не посміє якийсь спробувати щастя серед зими. Втекти — нікуди не втече, задубіє в лісі чи на кризі, але за таку спробу можуть, чого доброго, відібрати в скромного Ієроніма архімандритську рипіду. Тому поклав собі за краще бути самому при ділі та вряди–годи посидіти в тайнику, що біля куховарні, приглянутися крізь щілину до віровідступників та послухати їхніх розмов.

— Отож глаголю вам, — хитається у прорізі стіни кудлата голова колишнього архімандрита Миропольського монастиря Трифонова, за гординю взятого під караул, — три дівиці, в чоловічий одяг перебрані, прийшли до сієї святої обителі ще за святого Зосима начебто гріхи свої спокутувати, а, напевно, мали намір з монахами злягатися. Розпізнали святі отці грішних блудниць по їхніх очах — щирість бо покірною тінню темниться у зіницях, лукавство ж блищить зухвалістю, не втаїш його — і таку покуту їм дали: вийти з повними відрами води по трьохстах східцях на Сокирну гору, що біля Реболди, на сам верх вийти і не пролити ні краплі. Та вихлюпнулася вода з відер, і шмагали дівиць нещадно, а неправедна кров стікала в озеро, що під горою, і Червоним його називають по сей день.

То була перша невинна кров, пролита на цій землі, зітхнув прочанин Федотов, який уже сім років уперто стоїть на тому, що всяка власть грішна за суттю своєю, бо не від Бога дана людині.

— Безумного завзяття убиває, — відказав спокійно Трифонов. — Були б ті дівиці праведні — чи ж пролилась би вода з їхніх відер?

«Цей нарешті дійшов до справдешнього розуму, — відзначив у думці архімандрит, сидячи в тайнику. — Покаянника, що навчився так мислити, можна без страху звільняти з–під варти».

До келії принесли казан бурди.

Федосєєвець Ратишев відштовхнув прочанина Федотова, що потягся було з мискою до казана, зачерпнув черпаком попри саме дно, щоб захопити гущі, налив до миски й подався з нею у кут.

— Цілий день нині перша черга моя, — буркнув. — Я цілий тиждень мусив споживати їжу, осквернену вашими нечестивими устами.

Федотов налив собі бурди по ньому, відставив набік миску, крекчучи опустився на коліна й довго бив поклони, примовляючи:

— Прости, Боже, тлінному чреву моєму, що приймає опаскуджене віровідступником їство. Блаженний бо лиш той, хто не водиться з нечестивими. Я ж немічний перед своєю голодною утробою

— Не картай дурного, бо зненавидить тебе, картай мудрого, і будеш йому любий, — смиренно промовив морильник Іванов, відвертаючись від спокуси до стіни: він уже третій день морить себе голодом, а обітницю дав голодувати два тижні.

«З цими ще буде й буде мороки», — міркував архімандрит, дивлячись у щілину.

Розжалуваний у монахи за гординю Трифонов, старанно облизавши ложку, провадив далі:

Богові миле щире, а не позірне каяття. Людям же, наділеним од Бога владою, дана воля милувати розкаяних. Цього року сповниться чверть віку від дня воцаріння нашої пресвітлої матінки–цариці, милості її проллються і на нас грішних.

— Блаженні віруючі, бо їх є царство небесне, — знову зітхнув упертий прочанин Федотов, усе ще б’ючи поклони.

«А таки прийде указ з нагоди царициного ювілею, — подумав архімандрит, — указ із припискою подати до Синоду відомість про тих арештантів, що заслуговують на волю. Про це вже сповіщав архангельський губернатор Тутомлін. Кого той указ стосуватиметься? Старовірів і дрібних злочинців — то, певно, так. Та й любо було б їх позбутися. А надто отого розбещеного Теплицького, якого запроторила сюди рідна мати».

Ієронім уже просив святий Синод, щоб оного забрали кудись або ж звеліли кинути до каземату як великого грішника, та відповіді й досі немає. Ще там, у Петербурзі, повернувшись зі смирительного дому, він до крові побив свою матір; тоді дворянка Теплицька звернулася до князя Вяземського, і генеральний прокурор уволив її волю: сина Олександра відправлено до Соловецького монастиря на куховарні роботи. За рік він встиг наробити в монастирі великого переполоху, за що отримав п’ятдесят канчуків на лобному місці: змайстрував монетного верстата, на якому карбував мідні монети й купував за них у довірливих монахів вино. Цього року пробрався до квасоварної вежі, напився досхочу квасу й вибив чопа, позбавивши братію цілющого напою. За це дістав двадцять п’ять канчуків. Але знає архімандрит, що кари йому не допоможуть: кожної хвилини можна чекати від нього нової пакості. Коли б то він попав під указ!

Та чи стосуватиметься указ колодників секретних? Адже є серед них такі, що живуть смиренно і не завдають монастирським властям ніяких турбот. Великі вони злочинці, а поводяться сумирно… Он у вежі Нікольській сидить Авель–віщун, що провіщав день смерті Катерини. Тепер мовчить. На горішньому поверсі цієї ж вежі живе страшний харциз, поміщик Жуков, що вбив свою матір і зґвалтував сестру. Проте він, щирий вірнопідданий, два рази до року писав покаянні листи до Синоду, і йому врешті дозволили тримати в монастирі двох кріпаків, яких він посилає до Архангельська на заробітки. Під Архангельською вежею живцем похований лікар лейб–гвардії Преображенського полку Лєбедєв, що на відправі в соборі при упоминанні імені цариці прошепотів, а хтось сіє почув: «Яка вона цариця. Вона — курва всесвітня». У Кожевенній вежі замкнутий наглухо якийсь «колишній Пушкін», злочинів якого не знає сам архімандрит. Звісно, ні Лєбедєв, ані «колишній Пушкін» не можуть бунтувати, бо їх так якби й не було на світі… А чи можна буде записати у відомості для помилування колодника Петра Калнишевського, що ось уже дванадцять років сидить у підземеллі Головленкової вежі за віроломне буйство й розор російських підданих, сам же покірний і тихий?

Федосєєвець Ратищев уже дрімав на прічі, заспокоївши голод, прочанин Федотов, випросивши в Бога прощення за осквернення своїх уст їжею, яку надпочав нечестивець, узявся хлебтати бурду; морильник Іванов стояв на колінах обличчям до стіни й молився. Колишній архімандрит Трифонов глаголив далі, підвівши вгору вказівного пальця:

— Чули мої вуха від богомольців: наша матінка цариця власною персоною поїде по імперії, бо воочію хоче побачити життя своїх підданих, утішити їх і щедротою оживити краї. Не забуде вона і нас, що пізнали радість розкаяння. Тільки великі грішники, ті, що в мовчазних келіях, не побачать ніколи світу, бо посягали вони на святая святих — на скіпетр царський.

Втім, до потайника архімандрита хтось голосно загримав. Ієронім відсахнувся від щілини, схопив до рук молитовника й розгорнув його, аж потім зняв защіпку. Біля дверей стояв сполоханий келар Микита.

— Каторжний Теплицький…

— Що знову? — кинувся архімандрит.

— Ваше преосвященство, різдвяний піст для всіх православних однаковий. Тому ієромонах Зосим і йому, окаянному, не вкинув до супу сала. А він спіймав Зосима на монастирському подвір’ї і прив’язав товстелезним мотузом до Рибних воріт на лобному місці, аки пса…


Великий грішник Калнишевський побачив знову світ на Різдво.

Ударили дзвони, розгойдали застиглий туман, і він розм’як від гарячої міді, ліг крижаною шкіркою на сніги; шугнуло крилате гайвороння вгору, а безкриле чорною вервечкою полинуло до Преображенського собору на відправу; з казематних нір по черзі виводили таємних колодників, кожного під вартою чотирьох караульних, до церкви на молитву.

Упала залізна штаба на дверях головленківського каземату, зойкнув старий отаман, аж заплакав з радості, вийшов з лабіринту й ослаб на різкому повітрі, а очі від світла осліпли, підвів закуті руки до білого неба, Матвєєв штовхнув його у спину, щоб ішов, Соханов проказав тихо: «Дай йому подихати трохи, Ваня». Калнишевський вдячно поглянув на Соханова, помітив, що той дуже марний й мішки під очима набрякли — жовті, як у мерця, тож зрозумів, що недовго жити солдатові, й очима заблагав повісти йому таємницю.

Мовчав Соханов, бо мусив мовчати при інших караульних: з трьох один таки продасть; та видно було по очах слу–живого, що він уже ладен сказати, і Калнишевський переступив поріг собору з великою надією в серці.

Архімандрит проголосив єктенію, упоминаючи ім’я Катерини. «Довго царює, не дай Боже їй мого віку», — подумав Калнишевський і вклякнув. Приглядався до образу з розп’ятим монахом, якого з одного боку зваблює красуня–грішниця словами: «Сниди со креста», а з другого диявол тягне праведного шнуром до пекла, але губи монаха замкнені величезним замком, на якому написано: «Положи устам моим хранило». Глянув Калнишевський ще раз на Соханова, що стояв за його спиною, — замка на його устах уже не було; караульний позирнув на Матвєєва, що стояв поруч і з благоговінням слухав проповідь архімандрита про пастиря, що пішов шукати одну заблудлу вівцю, полишивши дев’яносто дев’ять незаблудлих, підступив до в’язня на півкроку й прошепотів:

То був якийсь учений на прозвище Любимський. Він утік звідси десять років тому, не спіймали…

Полегшений стогін глухо вирвався з грудей отамана, він упав пластом на холодний мармур і вже не думав про царицині ювілейні милості, на які тепер сподівалися всі в’язні, а плачучи молився, дякуючи новонародженому Христові за те, що не дав пропасти філософові, його живучій думці у темниці, за те, що і його власне ім’я не пропаде безгучно в соловецькій домовині.


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка