Роман Харків



Сторінка16/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31

ЧАСТИНА ДРУГА



Розділ перший

Молода травнева теплінь розімліла над Москвою, прив’ялила сережки дурманного цвіту на черемхах, що обступили древню стіну Китай–городу, дрібні пелюстки облітали на поривистому леготі — порошив над Луб’янкою пахучий весняний сніг.

Було б це тихе біле чудо зовсім природне й миле, якби черемховий цвіт не вибілював разом з усім світом шинелі й високого кашкета вартового, що стояв при зброї біля моторошного будинку Таємної канцелярії. Чорний сукман під білою порошею незвично ошляхетнювався, і від цього немов ставало незручно самому вартовому, він раз у раз стріпував пелюстки з обшлагів.

— Гляньте, Миколо Михайловичу, яка краса: охоронець Таємної канцелярії — у квіту! Хай ця сентиментальна картина зворушить вас і надихне на елегію, — сказав, стоячи в глибині кімнати, Микола Іванович Новиков до молодого красеня, що стояв поруч, і причинив вікно.

Карамзін повів долонею по високому чолу й, не повертаючи голови, мовив спокійно, проте з притиском:

— Якщо ви, Миколо Івановичу, або ж ваш друг Радищев напишете на цього службиста сатиру, він однаково стоятиме так само, як стоїть, охороняючи Таємну канцелярію і стежачи за вашими вікнами. А без мистецтва ніжного, справжнього, не зубоскального, Росії не обійтися. І цьому стражникові, до речі, теж.

— Не маю нічого проти сентименталізму, мій любий колего, якщо цей напрямок покликаний руйнувати догми офіційного класицизму. Скажу простіше: якщо він, назвавши цього слугу деспотів людиною, покаже його отупілу, скалічену душу, а не величатиме його Марсом. Ваше ж трактування нової літературної течії, як я зрозумів з недавньої дискусії, дещо інакше. Ви хочете прикрасити словесною позліткою ось такі моральні креатури, та так, щоб зворушений читач крізь сльози розчулення недобачав творців цих креатур.

У будинку Новикова, до якого він по одруженні переселився з Петербурга, уклавши контракт з Московським університетом на оренду друкарні, зібралися його співробітники й друзі: старий поет Михайло Херасков, ректор Московського університету Іван Тургенєв, історик Микола Бантиш–Каменський і Карамзін, що квартирував у Новикова на другій половині будинку.

Гості мовчки слухали останні спалахи суперечок між друзями, не втручалися, бо й так уже все переговорене, а нині зійшлися вони для того, щоб провести в далеку дорогу юного друга, нову зірку на обрії московського письменства Миколу Михайловича Карамзіна.

— Не ремствуйте на Радищева, колего, — усе–таки вставив якомога делікатніше Бантиш–Каменський. — Я тоді уважно дослухався до вашої розмови й зрозумів, що Олександр теж ворог того офіційного класицизму, що під виглядом правдивого зображення життя примушує письменників повторювати думки повелителів, він теж сентименталіст і може написати щось серйозне. Гадаю, що і над його творами плакатимуть читачі, тільки сльози ті, можливо, будуть інакші. Адже він завзятий послідовник філософа Козельського і, певно, піде далі…

— Філософії Козельського я добре не знаю, — відказав Карамзін, — але якщо Радищев його однодумець, то можу здогадатися про її суть. Я теж за свободу, за просвіту, проте вважаю, що загравати революційним фразерством з народом не можна. Народ — це гостре залізо, бавитися з ним небезпечно, а всілякі бунти й революції — відкрита могила для доброчинств. Не знаю, що відповів би на мої слова ваш Козельський.

Новиков дивився у вікно, спершись плечем до рами, й мовчав, йому не хотілося знову заглиблюватися у дискусію, та останні слова Карамзіна зачепили його за живе: Новикову згадався старий філософ, від якого він узяв для себе чимало — на добру чи злу долю.

— Козельський належить усім, Миколо Михайловичу, і вам — теж. Він республіканець і за такі слова назвав би вас… Ну, не будемо ображати один одного перед розлукою. А Радищев і Козельський належать до однієї масонської ложі — «Уранії».

— Ту ложу іноді відвідує й великий князь Павло Петрович, — вколов Карамзін.

— Вельможі, які ще не допалися до влади, люблять деколи побавитися у вільнодумців.

— Це гра з вогнем. Ми з вами граємося з вогнем. Мартиністи, до яких я належу, заходять надто далеко у своїх республіканських деклараціях. І тому мушу перед своїм від’їздом повідомити вас: я виходжу з вашої ложі, Миколо Івановичу. Не тому, що боюся, а тому, що не зовсім поділяю погляди її членів.



Новиков рвучко повернувся од вікна, але не сказав нічого. Іван Тургенєв — він колись на прохання Миколи Івановича їздив до Симбірська, щоб забрати до Москви знавця мов Карамзіна, — розвів руками:

— Що ж, воля ваша. Ви поводитеся як справжній мартиніст, адже Сен–Мартен проповідує, що людина народжена вільною… Проте погано, якщо ви в його вченні знайшли для себе таку свободу, що звільняє вас від дружніх стосунків і обов’язків перед товариством.


Бог з вами… Закордонний пашпорт у кишені, прогонні гроші заплачено до каси поштового управління, подорожня картка в руках, станційний наглядач, вдоволено підкинувши на долоні золотого чайового, дав найкращі коні — і вже вихопився поштовий ридван із метушливої Москви на Олексіївське передмістя, а далі на польову дорогу, що побігла між зеленими плахтами левад… До ста бісів! Чого варті всі ті велемудрі дискусії перед цією незайманою красою, перед самим лише звуком сопілки пастуха, що он там побрів за чередою і сховався поза горою, перед вигнутим хребтом житнього лану, що побіг від дороги до блакитного обрію.

Поета щораз дужче діймала, заполонювала краса весняного світу, він відчув, як зливається з природою, як ті левади, молоде жито й пастухова сопілка живуть у ньому самому, — прошепотів:

— Мусить цар небесний дуже любити людей, коли так неповторно прикрасив для них цей світ… Хай пишуть, хто як хоче. Хай озлоблені шукають у ньому бруду й хвороб, хай підлабузники вихваляють власть імущих, а я славитиму селянина. Я візьму зі собою лише Вергілієві «Георгіки» і перед хатинами, перед пастухами, при гомоні водоспадів співатиму хвалу сільському життю.

Мчав поштовий ридван із Москви на південний захід; не так багато часу промине — і з щоденного життя поета надовго зникне гордовитий, суєтний і захланний світ з його жорстокістю і війнами, з його інтригами, суперечками й безплідними пошуками істини; перед поетом відчиняться двері до вимріяної країни спокою, краси, мистецтва й мислі.

Десь там, за спиною подорожнього, метушиться царський двір: імператриця висилає генералів і фельдмаршалів під Очаків та Ізмаїл, над Дніпровським лиманом бенкетує князь Таврійський, проголосивши себе головнокомандуючим усіма військами у Другій московсько–турецькій війні; перед подорожнім ще Річ Посполита, роз’їдена чварами шляхти й бунтами українських селян, що вигадали на пострах польському панству сина Ґонти й іменем неіснуючого ватажка освячують пожежі поміщицьких маєтків; ще перед ним лукава інтриганка Австрія, яка і в цій війні хоче чужими руками вигребти якнайбільше печених каштанів з європейської пожежі, а вже за нею — край розуму й муз, солодка Франція.

Париж!


Двадцятитрьохрічний поет, улюбленець салонних московських дам Микола Карамзін міняє на поштових станціях коні, не шкодує чайових, аби лише рисаки прудкі були і швидше везли його до країни, про яку марив ще в дитинстві.

Чорні кучері розвіваються на вітрі, високочоле обличчя звернене до неба — ця поза вироблена ще змалку: читаючи колись римську історію, майбутній поет уявляв себе Сціпіоном і вчився на кшталт великого римлянина гордо тримати голову.

Саме так, тримати гордо голову! Підвестися над усіма: над ницими підхлібниками й пихатими меценатами, над дрібними мурахами в мистецтвах і над зарозумілими мудрагелями, враженими жадобою безсмертя, що наперекір здоровому глуздові мало не на ешафот ідуть, щоб тільки приголомшити публіку своєю оригінальністю.

Бути Сціпіоном у літературі!

Уже позаду нього друзі й вороги. Ба ні, ворогів він, здається, не має. Бо хіба можна вважати ворогом Миколу Івановича, що влаштував його, відставного поручика Преображенського полку, в Москві й дав йому доступ до літературного світу? Не назвеш ворогом і Гаврила Державіна, абшитованого губернатора Тамбовської губернії, автора талановитої, хоч і вельми підлабузної оди «Феліца», за яку отримав перше членство в Російській академії і звання придворного поета… Високе в нього становище, та Карамзін своє ще надолужить… Можна й не згадувати бездарного публіциста Козодавлєва, редактора журналу «Растущий виноград», у якому він нападав на масонську ложу Новикова, чи лабзюка Богдановича, що на догоду цариці видав чотиритомного фальсифіката усної словесності, — ці літературні пігмеї настільки мізерні, що ворогами стати не можуть.

Ворогів немає. А друзі?.. Чому не хочу згадувати Радищева? Боюся його, заздрю, не люблю? Чому ж не люблю — він заважає мені?.. А краще б не приїздив тоді. Якби не той вечір, проведений разом у домі Новикова в Москві, може б, ми стали–таки колись друзями.

…Минулорічної осені одного сльотавого вечора, коли на сполосканих вулицях не чутно було живої душі, хіба лишень біля будинку Таємної канцелярії рівномірно карбував крок вартовий, на ту половину будинку, де мешкав Карамзін, долинув тихий скрип вхідних дверей, потім почувся притишений тупіт по східцях, а далі все стихло. Микола Михайлович відклав перо — він саме закінчив статтю для журналу «Утренний свет», який видавав Новиков, — і почав уже готуватися до сну, як почув стук у двері. Повернув від свічника, якого переносив ближче до ліжка, голову: двері прочинилися, на порозі стояв господар. Новиков був стривожений, та це не здивувало Карамзіна: останнім часом він зауважував, що Микола Іванович ходить пригнічений, неспокійний, і знав чому. Навесні 1787 року, коли закінчувалася помпезна подорож Катерини II на південь імперії — той виїзд обійшовся державі в десятки мільйонів рублів, — підмосковні селяни вимирали з голоду на переднівку, їли солому, полову, товчене сіно, чвертка жита коштувала вісім рублів — за таку ціну доброго року можна було придбати коня. Придворний журнал «Собеседник» розмальовував на всіх сторінках картини народної благодаті, Новиков же, вражений жахом голодного мору, подався на Урал до знайомого власника заводу Походяшина, випросив у нього п’ятдесят тисяч рублів і закупив за ті гроші хліба для ста сіл. Услід за цим козодавлєвський журнал «Растущий виноград», не згадуючи й словом новиковської філантропії, напав на масонів–мартиністів, називаючи їх крамольниками, і Новиков добре розумів, кого це стосується. Карамзін сам співчував голодним, бо за переконаннями був народолюбцем, сповідував учення Руссо, яке проголошувало, що людина народжена для щастя, захоплювався філософією Сен–Мартена і був мартиністом, проте дотримувався думки, що благодать повинна здійснюватися не за допомогою насильницького втручання філантропів, бо воно є або локальним і не приносить загальної користі, або ж призводить до бунту і добрі наміри перемінюються на свою протилежність. Благодать може прийти непомітно, з плином часу за допомогою просвіти й виховання — для цього вони з Новиковим і покликані. А ота закупівля хліба селянам здавалася просто–таки фрондерством, викликом офіційній владі, і дивувався Карамзін, що Новиков, від природи боязкий і іпохондрик, усе своє життя добровільно наривається на неприємності й небезпеки.

— Що сталося, Миколо Івановичу, хтось прийшов? — усе ж насторожився Карамзін, згадавши про їхнє сусідство з Таємною канцелярією.

— Зайдіть до мене, Миколо Михайловичу. Гості. Радищев з Петербурга приїхав.

Карамзін здивувався: чому в таку пору? Певно, щось спішне, коли не зупинився на ніч у заїжджому дворі. Він багато наслухався про цю людину, проте ніколи не бачив її у вічі. Особа Радищева була вельми цікава. Цей у ранній юності царицин паж, а у зрілому віці військовий обер–аудитор у штабі фінляндської дивізії, якому всміхалася кар’єра сенатора, подав у відставку тоді, коли почалися суди над офіцерами, що перейшли до Пугачова. Згодом Радищев вступив до Товариства друзів словесних наук і від імені цього товариства надрукував у журналі «Беседующий гражданин» статтю «Бесіда про те, що таке син вітчизни», яка викликала багато розмов — осудів і визнань.

На половині господаря Карамзін застав архіваріуса Іноземної колегії Бантиш–Каменського й довгобразого, років під сорок, чоловіка зі загостреним підборіддям і карими очима.

Молодий поет прагнув знайомств з літературними світилами. Радищев, правда, не був знаменитістю, та все ж у його особі — відчував Карамзін — чаїлася ще не розкута сила, яка могла в будь–якої миті вибухнути несподіваним успіхом, за яким підуть слава, впливовість і авторитет. Це вабило Карамзіна: він бажав стояти поруч з дужими і, усвідомлюючи міць свою, йти разом з ними.

Микола Михайлович уклонився гостеві.

— Мені приємно познайомитися з вами, — підвівся Радищев. — Ми інколи в Петербурзі починаємо товариську гутірку словами вашого вірша: «Братья, рюмки наливайте, лейся через край, вино…»

«Петь и радоваться будем в сей приятный, сладкий час», — закінчив вірша Бантиш–Каменський, кивнувши на Новикова, що ставив на стіл карафку з вином.

Карамзін зніяковіло усміхнувся. Іншим разом він прийняв би цитування його віршів за визнання, зараз же власні рядки прозвучали іронічно — чи тому, що капотіло за вікном, чи, може, надто серйозним було обличчя гостя.

— Тішитися будемо в цей приємний час, — повторив за Бантиш–Каменським Радищев і, покрутивши в пальцях ніжку келиха, мовив до Новикова: — Це, що скажу, не беріть собі близько до серця, Миколо Івановичу, але знати мусите, я тому й зайшов прямо до вас. На сцені придворного театру саме перед моїм від’їздом ставили комедію «Ошуканець», автор якої — це можна легко визначити за штилем твору — сама наша благодійниця. Отже, вистава розпочинається сценою: поліція вривається до масонської ложі й арештовує масонів–мартиністів…

— Сигнал… — прошелестів голос Новикова.



Радищев позирав на присутніх з–під брів, здавалося Карамзінові — надто вимогливо, виклично, і цей погляд не приємно вразив поета. Миколі Михайловичу згадався дещо менторський тон радищевської статті, а оте іронічне «тішитися будемо» та ще підкреслена серйозність Радищева, з якою він інформував Новикова — і лише Новикова! — про петербурзькі новини, збудили неприязнь: Карамзін готувався до дискусії, в якій за опонентом не визнають ні в чому рації.

Неприязнь спалахнула і тут же пригасла, Микола Михайлович примусив себе уважно дослухатися до розмови.

— Це ще не все, — голос Радищева звучав жорстко й холодно. — У Петербурзі вийшла анонімна книжка «Дослідження праці Сен–Мартена “Про блуд та істину”». Примітивна це річ, неаргументована, повна лайки й бруду, але після її появи книжку Сен–Мартена конфісковано.

— Ми повинні залишатися спокійними, — заговорив Бантиш–Каменський, — нічого ж бо супроти влади не чинимо. Прагнення людей до самовдосконалення повинно б лише тішити сильних світу цього.

— Так, звичайно… Але в новому збірнику догматів цариці — «Апофегматі» проголошено, що наше суспільство вже стало досконалим. Екстрадосконалі одиниці, видно, турбують її, — спробував пожартувати Новиков.

Радищев підвівся. Високий і ледь згорблений у плечах, він сперся об край столу й огорнув темним поглядом Бантиш–Каменського:

— То для чого ми ходимо на ті засідання й витрачаємо час, коли нічого не чинимо? Ми взялися за перо й хочемо стати письменниками, тож спитаймо себе щиро: хто ми? Борці чи кар’єристи? Адже збираємося виливати на папір зміст душі й серця свого.

— Я згоден з вами, — уперше подав голос Карамзін. — Ми мусимо передовсім навчитися розуміти себе, щоб потім уміти проникнути у світ інших людей. Але ж, — у його голосі забриніла нотка роздратування, він повернув голову до Радищева, — чи конче для цього вміння треба виховувати в собі бунтаря? Ви, чую це з вашого тону, хотіли б, щоб письменники розділилися на продержавних і протидержавних. Так ставити питання шкідливо хоча б через те, що справжній патріот, а письменник ним повинен бути, не може бажати загибелі своїй батьківщині, яка до того ж набирає дедалі більшої могутності й висоти.

Бантиш–Каменський нерозуміюче видивився на Карамзіна.

— Я вас не впізнаю… Що це вас вкусило? Хто говорить про загибель батьківщини? Йдеться про те, щоб бути борцем проти…

— Почекайте, — зупинив Бантиш–Каменського Радищев. — Як видно, у поета Карамзіна тлумачення поняття «батьківщина», висловлюючись літературним терміном, класицистичне. Тобто — монархістське. Зачекайте, Миколо Михайловичу… Я був у Франції якраз у той час, коли брати Монгольф’є запускали першу повітряну кулю. Вона піднялася швидко й гордо, але, втративши вгорі тепло, ще швидше опустилася вниз. Те, що коштувало стільки праці, тішило око лише мить. Мені болить доля моєї батьківщини не менше, ніж вам. Наша держава, колись горда мужністю правителів і лицарства, спідліла в нащадках своїх. Замість мужності маємо пихатість, замість вождів — ідолів, замість лицарів — лакиз. Я питаю, що ми повинні робити: складати їм оди, чи…

— Чому ви адресуєте цю проповідь мені? — загарячкував Карамзін. — Ви ж не читали моїх од: у мене їх немає. Ви називаєте мене класицистом, не знаючи ні моїх поглядів, ні моїх писань. Тож майте терпеливість вислухати мене. — Микола Михайлович охолов і говорив далі спокійно. — Я ворог того штучно створеного правителями літературного напрямку, що повинен прославляти в трагедіях і одах монархів, а в комедіях і сатирі висміювати простих смертних. Я не визнаю навіть веймарського класицизму Лессінга, Гете, Гердера, які сьогоднішні проблеми переносять у сферу історії. Не знаю, який напрямок обрали собі ви, я ж буду одним із перших послідовників сентименталізму. Ми мусимо навчитися проникати в душі простих людей, розкривати їх шляхетність, гідність, силу й терпеливість, радощі й болі. Ми вміємо й любимо декларувати свою революційність — це навіть модно, але що дає безпредметна декларація? Замість неї покажімо звичайного мужика, у котрого почуття чистіші й шляхетніші, ніж у людей вищих станів, і цим ми зможемо переконати чужинця й нашого дворянина, що російський мужик — не худоба.

— Який ви жорстокий! — зіронізував Радищев, вислухавши запальний монолог молодого поета. — Хочете з худоби зробити людину й залишити її в ярмі, хочете переконати погонича, що не вола він запрягає у соху, а православного… Я розумію вас, ви прихильник такого сентименталізму, який закликає, щоб над мужиком плакали так, як плаче хазяїн над здохлою твариною — хто ж йому буде поле орати? Ви давно визначили своє кредо чи ось цієї миті? А я теж плачу… Ідучи оце з Петербурга до Москви, я проминув десятки сіл, і мені хочеться ридати над потоптаною гідністю людей, і кричати хочеться, чому вони мовчать, чому лише стогнуть, а не палять шпихліри і палаци катів своїх, чому не розтрощать залізом їхні голови!

— Спам’ятайтеся, Олександре Миколайовичу! — схопився Карамзін. — Ви ж були свідком пугачовської різні.



Новиков квапно опускав штору на вікні, Бантиш–Каменський вражено дивився на гостя, обличчя якого було пойняте самозреченням і рішучістю.

— Я дивлюся далі, колего. Я дивлюся на багато років уперед… — відказав Радищев, відкинувшись у кріслі.

— Ви вражені жадобою безсмертя, — промовив Карамзін.

Радищев уважно дивився на свого опонента, немов вивчав його нинішню сутність — для того, щоб вгадати, яким він стане колись. Сказав тихо й чітко:

— Так, я вражений жадобою безсмертя. Хочу заслужити на нього. Хочу бути настільки корисним людям, щоб користь та оплатилася пам’яттю у поколіннях. А ви не хочете? Тоді ви…

…Липень. Котиться диліжанс прусськими дорогами, позаду вже Вісла, Одер, Ельба, попереду ще Франкфурт, а там Страсбург — Франція!

«Тоді ви médiocrité28 — долунює з навздогінним вітром настирливе, образливе й жорстоке, летить за подорожнім з Москви чужинецькими дорогами. — Не бездара, ні — талановитий médiocrité, який проживе так, що й славу матиме, і в історію ім’я своє запише, і читача знайде, і правителям догодить, і тішитиметься благополуччям своїм — лише не пожертвує нічим ніколи, а без пожертви нема безсмертя… Ви модний нині піїт, і на вас уже чигають правителі, бо їм самим набридли недолугі одописці, вони все вам дадуть, аби ви тільки погодилися стати médiocrité!»

«Я — médiocrité? Я?!»

Торохтять колеса, котиться диліжанс прусськими дорогами, бризкає каміння з–під коліс, б’є в задні заболотники й вибиває дробом:

«Бережися, Русь, бережися, Русь: йде до тебе посередність, її не помітиш так просто, як бездарність. Вона добре замаскована лудою пристойності, вона в душі кожного, не кожен лише може й хоче вбити її у собі. Бо середнякові найліпше живеться: з нього ніхто не насміхається, його пускають у чесний дім і ним опікуються сильні — він має почесті у всіх. Але він небезпечніший від бездар, бо огризки його розпроданого таланту виплоджують недоносків, а все велике, що створюють сміливці, він з лютої заздрості вбиває у зародку й підносить своєму народові середняцький еталон мистецтва. І обдурює народ, який потім цілі віки віритиме, обдурений, що його сини створили шедеври світового мистецтва, поки сам в розпачі не переконається, що сусіди давно вже відплили у відкрите море, а він гойдається у затхлій гавані, загнаний туди своїми рідними синами–каліками. Бережися, Русь, йде до тебе médiocrité!»

«Що це зі мною, — схаменувся Карамзін. — Адже ніхто так мене не називав, Радищев того слова не сказав, я сам його вимовив зі самоіронією, щоб збити пиху опонентові, щоб він поквапився заперечити, та Радищев промовчав, а образливе слово помчало за мною і мучить мене, спонукує, щоб я сам заперечив його своїми ділами… Будуть діла — я підійму нашу літературу на європейський щабель, я підіймуся над усіма в ім’я вищої мети, тому й їду до Європи, щоб побачити висоту того щабля… І житимеш сам, без друзів? Так. Треба стати вище над путами дружби, позбутися тягаря обов’язку перед однодумцями. На шляху до високої мети краще не мати ні ворогів, ні друзів — вони заважають…»

— Милостивий пане, милостивий пане, — чує Карамзін, як візник звертається до нього по–німецьки. Що таке, чому зупинився диліжанс? Народ он зібрався біля поштової станції, галас, візник розгублений, зляканий. — Милостивий пане, будемо їхати до кордону чи повернемося? У Парижі революція…

Карамзін прудко зіскочив зі сидіння; усе те, що не давало йому спокою в дорозі, враз вимелося з пам’яті від страшної у своїй несподіваності новини — може, це причулося? Та люди вже обступили подорожніх і навперебій переказували неймовірні вістки, які дійшли до них щойно.

«Бастилія впала! Комендантові фортеці Делоне відтяли голову, настромили на піку й понесли по місті».

«Статського радника Фулоне, що відав у Парижі фінансами й нахвалявся нагодувати парижанів сіном, повісили на вуличному ліхтарі, напхавши йому до рота вівсяної полови».

«Король сховався у Версалі…»

— Будемо вертатися, милостивий пане? — усе ще допитувався візник.

Вертатися? Як це — вертатися? Стільки років мріяти про цю подорож, готуватися до неї, подолати сотні миль дороги — й вертатися?.. Але це неймовірно. Франція — зразок європейської цивілізації — кишить нині розгнузданою черню, як Казань за Пугачова?

Було вкрай обурливо: уявив, як падають колони версальського палацу, кришаться капітелі, горять картини в Луврі — чернь трощить усе, до чого вона перед тим не мала доступу, грабує музеї і крамниці, й віками утверджена французька монархія, що давала світові великих мудреців і полководців, держава, під скіпетром котрої розквітали наука й мистецтво, в якій бідний знаходив для себе хліб, а багатий насолоджувався достатком, — враз упала від удару темної сили.

І якщо дорогою терзали Карамзіна сумніви і він весь час сперечався з Радищевим, обороняючись і поступаючись, то зараз скипів благородною люттю до нього: «Заглянь до історії, наївний республіканцю, і ти дізнаєшся, що безвладдя гірше за будь–яку владу. Воля ж бо там, де закони; де беззаконня — там рабство… Ні, я таки поїду до Парижа лише для того, щоб побачити збезчещену Францію і розповісти потім людям про зло, до якого закликав ти».

Карамзін рішуче ступив на підніжку диліжанса й махнув візникові:

— Поганяй до Страсбурга!

На кордоні, видно, ще не отримали ніяких розпоряджень від нової влади. Перевірили документи, французький постиліон у синьому камзолі й високих ботфортах підігнав свого диліжанса — і вже подорожній на французькій землі серед ельзаських родючих нив, що простелилися біля підніжжя понурих Вогезів. Тут ще тихо, селяни працюють на полі, ніби й нічого не сталося в їхній батьківщині; нервову метушню помітив Карамзін лише на передмісті Страсбурга — ще здалеку. Його пройняло погане передчуття, він зібрав усю силу духу, щоб бути спокійним; коні в’їхали на міський брук.

— Мосьє, — повернув голову постиліон, — раджу вам зняти циліндра, щоб не наразитися на неприємності.

Карамзін мовчки послухався поради, сторожко позирав на озброєних чоловіків, що вешталися вулицями — довгоштанні, у червоних шапках, у в’язаних беретах з пришпиленими малиновими кокардами. Вони похмуро супроводжували поглядами поштовий диліжанс, у тих поглядах відчувалися владна суворість і зверхність; зіщулюється внутрішньо чужинець від непевності, хоч зовні тримається гордо й незалежно; диліжанс пробирається вузькими вулицями, минає готичну церкву, а далі нема проїзду — дорога загачена людьми.

Навпроти собору стовпище: крик, регіт, лайка, грюкіт. Із десяток чоловіків, піднявши на руки колоду, таранять двері монастиря; натовп обступив посеред вулиці церковну карету, стягають зі сидіння до смерті переляканого прелата, хтось подає йому кухоль пива, примушує випити.

— Пий за здоров’я нації! Vive la nation!29

Прелат бере кухля тремтячими руками, п’є.

«Господи, — жахнувся Карамзін, — якби Руссо дожив до нинішнього дня, він став би першим ворогом революції».

Просить постиліона, щоб той завертав, але вже пізно: два озброєні молодики підходять до диліжанса, відчиняють дверцята, безцеремонне смикають подорожнього за полу каптана.

— Хто ти?

— Я… я російський підданий, ваш гість… — затинається Карамзін, дістаючи з кишені документи.

Озброєні молодики переглянулися у нерішучості, один повернувся до гурту — певно, порадитися, що робити з іноземцем. Цієї миті Карамзін помітив високого чоловіка в чорному капелюсі й фраку — він стояв осторонь натовпу і спостерігав за диліжансом. Почувши мову чужинця, чоловік швидко підійшов і, придивляючись до обличчя Карамзіна, спитав:

— Ви з Петербурга?

— З Москви, мосьє.

— Постиліон, повертайте на он ту вулицю, — показав незнайомий рукою й сам сів у диліжанс.

Був це чоловік середнього віку, з шляхетним обличчям, якого вже торкнулися зморшки, з–під капелюха виглядала сивина; він дивився поперед себе, наче його зовсім не обходив сусід, і вкрай стривожений Карамзін спитав:

— Що це все має означати?

— Не турбуйтеся, — заговорив незнайомий московською. — Вас ніхто не зачепить. То лише на початку такий нелад, завтра припиниться всіляка сваволя, і нахаби будуть погамовані.

— Ви… ви звідки так добре знаєте російську мову? — спитав уражений Карамзін.

— Я професор Королівського педагогіуму в Страсбурзі, а родом з ваших країв. Куди прямуєте?

— До Парижа. Але тепер… уже й не знаю.

— Мені теж треба до Парижа. Якщо дозволите, поїду з вами. Вам буде безпечніше в товаристві французького підданого. А з ким маю честь: вчений, художник?

— Я поет. Карамзін моє прізвище.

— Приємно буде порозмовляти з вами. Новикова знаєте?

Новикова всі знають. Я ж, до того, в нього ще й мешкаю.

— Он як… — І професор замовк, довго мовчав, потім промовив півголосом, наче сам до себе: — Я давно звідти, тільки добирався сюди не поштовими дорогами, а переважно на вітрилах.

Більше не озивався. Не смів порушувати мовчанки й Карамзін, хоча вельми цікаво було докладніше дізнатись, що це за людина, яка ось опікується ним.

Але незнайомий мовчав, попливши в думках тими холодними морськими шляхами до обителі, де нічого не міняється і час стоїть на місці, де людям однаково: нинішній це рік на світі, давноминулий чи прийдешній…


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка