Роман Харків



Сторінка15/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31

Розділ п’ятнадцятий

Після свята Преображення Господнього, коли зі Соловецьких островів і острівців вимело до решти найпобожніших богомольців, а преосвященний Досифей знову лаштувався відбути до Сумського острогу, монах Пахомій, гірко згадуючи минулорічну ганьбу, що вчинилася з ним на лобному місці, і пройнятий гнітючим страхом перед примарою подібної розправи й цього року, йшов до шостого каземату Корожної вежі з крайньою рішучістю виволати з гемонського колодника слова благального каяття.

Він проклинав той день, коли покинув катівське ремесло в білокамінній столиці й, боячись спокуси вбити головного ката, після чого самого б не минула плаха, подався до крайносвітнього монастиря шукати людей, які б зрозуміли його сумлінність у праці й по заслугах оцінили. Знав бо, що при монастирських тюрмах кати водяться, тож мрія була показати себе й посісти службу головного ката.

А втратив і те, що мав. Чи міг він думати, що під небом імперії є тюрми, в яких не карають на горло, навіть коли злочинець богохульствує і лихословить, а переконують, напучують? А може, нині всюди так?

Не міг збагнути Пахомій, навіщо потрібні такі лицедійства, хто їх завів і для чого. Потайки в душі підозрював, що то зловорожа рука підступно насаджує подібні порядки без відома цариці, а може — Досифей у крамолі погруз і його сухожильна шия проситься під лезо сокири… Або… або ж сама німкеня, свят–свят, на престол змовою прийшла, щоб Русь–матінку до безпуття довести?..

Боявся цих думок, проганяв їх від себе, а вони вперто лізли до голови, бо таки щось незрозуміле робиться: за п’ятнадцять років її царювання скільки тих страт нарахуєш?.. А що було! Хто міг колись подумати, що в тій самій державі, за таких самих царів до заклятих крамольників приставлятимуть напутників, що не голови повинні їм скручувати, а якесь невідомо ким видумане сумління? Та вертатися Пахомієві не було куди, сумнівами своїми ні з ким було ділитися — гляди, ще й до тебе напутника приставлять — тож рятував своє жалюгідне становище як міг.

Пахомій не відразу взявся до канчука, що звівся було в руках Любимського над його спиною і якого потім віддав йому архімандрит для напучування в’язня. Він довго не міг з дива вийти, звідки ж отакі люди беруться, що не користаються з нагоди помститися і відмовляються від волі. Таких не було в часи його молодості. Що ж то за таке сумління у них?

Але і першого разу, і згодом він чув від Любимського лише одні слова:

«Між нами повинна існувати різниця, Пахомію. Що сталось би з людством, коли б філософи перемінилися у катів? Ми украй різні з тобою, і нам не можна зближуватися навіть на відстань нагайки. Тебе дивує, що перед тим не зустрічав людей, яким потрібно щось більше, ніж шмат свинячої шкури? Можливо, їх було мало. Та буде усе більше й більше, а вас — щораз менше».

Не тямив Пахомій велемудрих слів колодника і з лютої ненависті до нього, що той є якимось іншим, звірів щораз то дужче. Кат міняв канчуки один за одним: швидко зношувалися вони при напучуваннях Любимського. Пахомій пам’ятав лише те, що він не має права вбити в’язня, а катувати може скільки є сил. Та скаженів і несилів кожного разу, бо не міг вибити з філософа не тільки слів, а й стогону, а в заплату за ревну працю збирав глузливі посмішки з очей караульних, коли виходив з каземату зі закривавленим гарапником.

На Спаса Любимського вивели на молитву до Преображенського собору. Пахомій звіддаля спостерігав за ним — обшарпаним, з обличчям, вимережаним синіми пругами, доглядався розпачу в його очах або ж отупілої байдужості, при якій в’язня полишають рештки сил і він погоджується на все. Та не було цього, Любимський ніс високо голову, кволо ступаючи подвір’ям, у церкві вклякнув, та губи його не шепотіли слів молитви; коли скінчився час моління, солдати наказали йому підвестися і вивели. Він ішов назад умисне поволі, вдивляючись в обличчя богомольців. Караульні не підганяли, та потім, коли в’язень чомусь оглянувся, зупинився і вигукнув якесь незрозуміле слово, вони штовхнули його в спину й чимдуж погнали до вежі.

Пахомій — він стояв тоді за рогом чоботарні — глянув у той бік, куди озирнувся Любимський, але нічого примітного не побачив, хіба те, що з Головленкової вежі — найпотаємнішої тюрми, про пожильців якої ніхто з монахів не відав, — вийшло чотири солдати, а серед них старий вусатий колодник, одягнутий у довгого синього каптана.

І знову прийшов день прикрої служби Пахомія — понеділок, і подався він з новим канчуком, дротом плетеним, до Корожної вежі, твердо поклавши собі катувати триклятого крамольника доти, поки той не заблагає пощади. Далі тягти нема куди. Перед своїм від’їздом архімандрит може знову спитати за службу, а тоді його надіям досягти рангу хоча б звичайного монастирського ката настане кінець.

Караульний відімкнув двері, впускаючи до каземату нефортунного монаха–напутника.

— Як він там? — спитав Пахомій.

— Сумирний, як завжди, — відказав солдат. — Нині ще не перевіряли. Ось коли харч подадуть…

Монах зайшов у сутінковий прохід, вартовий причинив за ним двері, Пахомій відхилив другі, казематні, що защіпалися тільки на гак, і перше, що його вразило неусвідомленою тривогою, була незвична свіжість у душній і смердючій норі. Увірвався досередини і сторопів, не маючи сил навіть крикнути. Віконні ґрати, зігнуті навперекіс донизу, трималися лише на трьох стрижнях за один бік кам’яної віконниці; з другого боку з товстелезного муру вибрані були три великі камені, які лежали долі. Шибка розбита…

Пахомій закричав. Та знадвору ніхто не озвався: караульні давно вже звикли до того, що по понеділках монах верещить у казематі, наганяючи страх на в’язня.

Кат спочатку кинувся до вікна, потім перекинув прічу і, зрозумівши безглуздість своїх пошуків, підбіг до дверей, щоб гукнути на сполох. Та тут же зупинився, закляк. А що з того, як і зніметься тривога? А що з того, якщо в’язня й доженуть? Що з того, коли й до смерті присудять? Карати доведеться не йому, Пахомієві… Його карта бита раз назавше. Разом з колодником виведуть на лобне місце не лише караульного, а й напутника. Злочинця стинатимуть, Пахомія ж за погану службу відшмагають, і вже довіку не позбутися йому зневаги… Коли ж не спіймають, тоді — що тоді?!

Ще раз згадав блаженну мить, коли вперше пройнявся побожною катівською вірою й тодішні свої марнославні мрії — стати з сокирою обіч трону.

І згадалися йому вічні невдачі: і те, що ніхто ніколи не бачив у ньому щирого поборника суворого порядку в державі, і плаха на Болотній площі в Москві згадалася, на якій йому останньої хвилини зрадило щастя. Тож ствердив ще раз у думці, що проклята німкеня захопила трон для того, щоб розхитати міць Русі.

«Навіщо вже бити на сполох? Усе пропало… А чому так, чому, милостивий Боже? Адже ті, що дійшли до висот, не вірили в доконечну потребу свого ремесла. Я ж вірив по–справжньому. О, хай буде проклятий світ, що зійшов на злочинні манівці!»

Пахомій розперезався, скинув рясу, з урочистим благоговінням оглянув свого червоного катівського каптана і прив’язав пояса одним кінцем до зігнутого стрижня ґрат. На другому кінці зв’язав петлю.

Харч мали принести з монастирської кухні аж по тому, як пообідає служба. А був ще ранок…


Пахомій помилився, споглядаючи Любимського, коли його вивели на молитву до Преображенського собору: в’язня вже почала долати тупа байдужість, на яку так чекали Досифей і кат. Напевне, рештки бувалої міцності духу ще яріли з його очей, а може, то мучителям, здивованим і зляканим не знаною для них духовною потугою запеклого колодника, лише здавалося; сили що день то більше полишали Любимського, рік постійних катувань зробив своє. Павло знову поклав собі умерти, боячись, що настане мить слабкості і станеться те, чого так бажають архімандрит і напутник.

Надії на порятунок не було вже нізвідкіль.

Тоді, коли його привели до зв’язаного Пахомія, а Досифей спонукував підняти нагайку, Павло зауважив на землі залізного бруска, затиснутого у жолобині між двома каменями. Солдатів на розправі не було, архімандрит чекав на одне — зігнеться в’язень за нагайкою чи ні, піддасться спокусі чи витримає. Преосвященний зрадів, коли Любимський почав згинатися, і не стежив за його рухами. Павло сягнув по нагайку, повільно потягнув її по бруку до себе і захопив із жолобини бруска, затиснувши в кулаці разом з держалном канчука.

Відтоді почав жити надією, що заіржавілий шмат заліза допоможе йому вибратися на волю. Та невдовзі переконався, що надія ця марна.

Багато тижнів праці не дали майже нічого. Камінь з каменем зчеплювався міцним розчином, що не піддавався залізові, вузький рівчак перестав глибшати, і опустилися в Павла руки.

Іноді здавалося, що божеволіє, і, боячись цього, замислив тим бруском заподіяти собі смерть. Свідомо відкладав самогубство, бо ще вабила спокуса побачити світ Божий на святого Преображення Господнього. Першого ж дня після Спаса настане всьому кінець.

Сам не знає, чому тоді серед монастирського подвір’я, коли його відводили з церкви до каземату, повернув раптом голову. Можливо, ще раз хотів глянути на сонце, що зачепилося краєм диску за гострого шпиля Головленкової вежі. Мабуть. Та цієї миті побачив, як з вузького проходу між вежею і млином вийшли спочатку два солдати, за ними — сивий дід з похиленою головою у синьому козацькому жупані, позаду — ще два конвоїри. Тоді зупинився, бо когось боляче знайомого нагадала йому постать старця. Старий колодник підніс закуті руки, голову звів до неба, і несподівано скрикнув Любимський, упізнавши кошового отамана Запорізької Січі:

— Батьку!!

Тоді його підштовхнули конвоїри, затулили йому рота й потягли до Корожної вежі. Любимський сіпнувся, щоб ще раз побачити старого колодника, але стіна чоботарні вже заступила монастирське подвір’я. Та неомильно знав: це був він — Петро Калнишевський.

До пізньої ночі лежав Павло на прічі, і стогнав з невимовного болю, і проклинав себе за свій проклін Україні, бо ж сповнився він так скоро: уже накладено на неї кайдани, що мають до костей, до мозку прогризти тіло її синів, щоб вони отямилися і розуму дійшли…

А десь опівночі відчув полегшу. Ні, не полегшу, а свіжість думки й колишню силу духу, і цілющу лють, і одчайдушну рішучість — так іноді біль болем гамується, — і він, схопившись із прічі, мовив до себе:

— Ні, ми обидва не сміємо пропасти в цих темницях!

І аж тепер згадав Сковороду, тінню якого не хотів стати, але науку його сприйняв і слова мудреця: «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї? А коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому причаївся вогонь».

— Ні, ми не маємо права обидва пропасти, — повторив.

Коли зарябіло віконце, Павло видобув бруска, устромленого між каміння долівки — видобув для життя, а не для смерті, — і зі силою, якої давно не відчував у тілі, почав усвердлювати його в мілку вибоїну, що її пропиляв колись за багато тижнів праці.

Серце, серце, біди люті звідусіль тебе смутять,

Ти відважно захищайся, з ворогами поборись… —

втискав поміж каміння тупе залізо, додаючи собі сил словами якогось давнього поета.

Він працював ночами в цілковитій темряві, на день замазував вибоїни пилюкою, розведеною в сечі, й тоді засинав, а вночі знову брався до роботи та все віршем того давнього співця духа крицював:

Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,

Завтра на інших черга.

Тож візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте!

— Мужніми будьте, мужніми будьте! — скрипів зубами, і скрипіло залізо об камінь, і сочилася кров з–під нігтів.

За кілька діб роботи він просвердлив три дірки під каменем, що тримав з одного боку товсті ломи ґрат, а однієї ночі, натиснувши на залізо, почув, що камінь хитнувся.

Він тихо скрикнув, упав на коліна, прошепотів слова молитви, а коли усвідомив її, то зрозумів, що і тепер, і перед тим читав вірші Архілоха27, якого вивчав напам’ять ще в Києво–Могилянській академії. Дякував тепер мужньому античному мандрівникові за те, що додав йому моці.

Всі шляхи богам одкриті: часто з чорної землі

Підіймають горем вбитих… —

шепотів і не стямився, коли заснув навколішки, обірвавши на півслові молитву великого язичника Еллади.

Наступної ночі подався другий камінь, за ним третій. Це була ніч під понеділок. Знав Павло, що коли цієї ночі не вибереться, вона може бути для нього останньою. Він обережно висунув зі стіни камені й поклав долі. Ґрати трималися тепер тільки за другий бік віконниці. Повиснув на їх вивільненому боці, згинаючи вниз. Вийняв шибку.

Тихо було на монастирському подвір’ї. По небі мандрували до моря перші осінні хмари.

Павло виважив зовнішнього каменя, розширюючи вузьке вікно, і виліз із каземату. Тримаючись за підвіконня, сперся ногою на виступ, що нагадував йому завжди ікло допотопного звіра. Наважився сплигнути вниз: було невисоко. Але що далі? Всі ворота замкнені. Втім, зауважив, що стіна сусідньої будівлі близько підступає до вежі: можна, притискаючись до однієї спиною, а об другу впираючись ногами, вибратися на верх фортечної стіни, в яку вмурована вежа. І він поп’явся угору…

Внизу було чорно, як у глибокій ямі, недалеко шумувало море; Павло знав, що стіна висока і там, біля її підніжжя, на нього може чатувати смерть. Але не ця… не ця… — від нагайки ката! І сковзнув у темноту.

Не відчув зіткнення зі землею, хіба що на один мент обпалило мозок щось гаряче… А далі — коли те було, не знав — наче крізь сон почув знайомий шум моря і збагнув, що живе. Розплющив очі: ніч гнала попід небом кошлаті хмари; помацав рукою обличчя — воно було липке від крові; підвівся, ступив крок — міг ступати, і незмірна радість віднайденої волі погнала його на дорогу, що сіріла обіч фортеці, відгинаючись од неї до лісу.

На розвидні знесилений Любимський добрів крізь гущавину до морської саги і впав долілиць на обмите хвилями каміння.

Позаду нього вигнулася дугою чорна стіна лісу, попереду бігло від берега у безвість море, недалеко гойдалася при березі якась колода. Павло напружив зір і розпізнав малого рибальського човна.

Спробував підвестися, та вже не міг. Повз, рачкував до човна, збиваючи до крові лікті й коліна, бо нічні сутінки рідшали — наближався день, а з ним і неминуча загибель. Та Павло вже вірив, що доповзе, і що вітер віднесе човна в море, і що добереться він до фіннів чи шведів, і вірив у те, що колись приб’ється до Франції, до якої не пощастило втекти з Москви.

Віра була надто відчайдушна, але не могло її захитати ні усвідомлення того, що разом зі світанком почнеться погоня, що вутлий човен може потонути в осінніх бурях, що йому загрожує голодна і спражна смерть на безкраїх водах Студеного моря.

«Я здобув волю і буду жити. Я не помру, поки не доведу своїм життям, що не тирани і їхні креатури, а ми, знедолені, творимо історію».

Павло допався рукою до борту човна, вповз у нього, вирвав, натужившись, кілка, до якого човен був прип’ятий ланцюгом, і відштовхнувся від берега. З останніх сил, які ще в нього були, веслував, і човен поплив, минаючи камінні насипи–корги, що були дороговказами для суден. На коргах стояли дерев’яні хрести, і подумав Любимський, що це кінцівки мацаків соловецького святенницького спрута.

Хвилі допомагали човнові, гнали його на водяний простір, і коли монастир був уже далеко й скидався на мармурову вишукану іграшку, Павло підніс весло вгору і крикнув:

— Будь ти проклята, земле, з твоїми тюрмами й царями!

Крикнув і впав горілиць на дно човна; більше в нього не було сил ні для веслування, ні для пристрастей, хіба що для мислення. Хмари пливли туди, куди й човен, місцями вони розпорювалися і прозирало синє небо.

Всі шляхи богам одкриті: часто з чорної землі

Підіймають горем вбитих… —

прошепотів Павло, осягнувши нарешті думкою ні з чим не зрівняне щастя волі. Та цієї миті простромила блискавкою мозок інша думка, і він стрепенувся.

«Для чого? Воля — для чого? Щоб загубитися у чужих землях і розумом своїм і працею збагатити чужинців, які потім скажуть… Луї… Що ти сказав тоді, Луї? Пам’ятаю, ти сказав, що моя нація не дала людству світочів духу… Ми не дали? Ні, дорогий… Ми віддавали своїх світочів духу на торговища всесвітньої культури, на політичні базари, і там купували їх за високу ціну, попит великий був на них, та продавалися вони без родових табличок, а тому ніхто не знав, звідки вони, та й самі світочі часто про це забували.

…А тоді за лихом лихо гне їм спини, і вони

Йдуть по світі жебраками без думок і без мети.

Архілох… Знову Архілох. То чи ж твої ямби, що допомогли мені вирватися з неволі, тепер таку долю пророчать?

Любимський був упевнений, що ніхто його не наздожене, що приб’ється до фінського чи шведського берега, зате колись неминуче стане французом, німцем, шведом — чорт–зна ким… І заплакав Павло, бо втямив, що України ніколи вже не побачить, не побачить ні Уляни, ні дитини своєї, усім віддасть себе, а їм — нічого…

Плід своєї думки — комусь. Чи зрозуміють?

Творіння рук своїх — комусь. Полюблять?

Любов свою — комусь. Відчують?

Гнів свій — комусь. Злякаються?

Ні, ні, ні! Кому він буде потрібен так, як тим, що над Сулою?

А човен то ховався за хвилями, то зринав на гребенях, сонце вже сліпило очі, монастиря давно не було видно, до втікача повільно наближалися чужі береги, і в міру того наближення формувалося в Любимського нове розуміння його волі.

Її, тієї волі, йому треба стільки, скільки цього вимагатиме народ. А народові може стати потрібною друга Павлова неволя або й смерть. Тож мусить викресати тепер у собі нову віру: повернеться колись він до рідного краю, що б там на нього не чекало. Бо без цієї віри ні його мозок, ні його руки нічого цінного створити не зможуть, бо без цієї віри не варто жити — ходити жебраком по світі без думок і без мети.

Павло це зрозумів, прийняв, відчув, і стало дивно від цього нового відчуття. Адже чудом вирвався зі затюрмленої землі, прокляв її; а тепер дійшов до переконання, що без неї себе не мислить?

Знову парадокс? Ні, свідком мені Вольтер.

«Філософи — це мала череда, — сказав він, — яку не можна віддавати на бойню».

Тому я мусив утекти з бойні.

«А коли з’єднаються проти спільного ворога, — мовив далі мудрець, — зроблять велике діло для роду людського».

І тому я мушу жити, щоб прилучитися до цього гурту. Однак з’єднуватися треба, проживаючи на своїх землях. Філософська думка, що колись оновить світ, повинна йти з усіх кінців земної кулі. Тож для того, щоб мати снагу внести й свою лепту у світову скарбницю думок, мушу повернутися до рідного краю.

На моїй уярмленій Україні є вже Сковорода, а у стражденній Московії — Новиков. Вони народять сотні й тисячі дітей, кращих за себе.

Я вернуся туди, дозрівши до їхньої думки й чину, щоб гинути, перемагаючи тюрму, і мучитися в тюрмі, здобуваючи волю.

Сказав пророк:

«Мусиш запам’ятати всі дороги, якими водив тебе Господь, довідуючись, що є у тебе в серці».

А коли у ньому є мужність, віра й любов, то вернешся по тих самих дорогах до своя.

Сонце вже сповзало зі свого низького зеніту. До шостого каземату Корожної вежі принесли з монастирської кухні слізний хліб для Предтечі.

Човен плив у відкритому морі, і не видно було берегів, але вітер не мінявся — човен ішов рівно, і знав Любимський, що як не за день, то за два побачить у передсвітанковому тумані окраєць твердої землі.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка