Роман Харків



Сторінка14/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31

Розділ чотирнадцятий

Кру–кру… — від осені. Кру–кру — від холоду. Полетів надламаний журавлиний клин до чужого ирію — чи не загубився де в дунайських плавнях; а може, упав на землю, щоб останню раду відбути…

А чи полетів? Або й не знявся у небо без старого вожая…

Кру–кру… Кру–кру…

То ж неправда, Панасе, що журавель кричить лише у високості. Кричить він і в ямі зі зв’язаними крилами. Тільки ніхто його не чує, тільки крик той інакший.

Кру… Кру…


А на розвидні пришпорив отаман румака і, не подякувавши полковникові Колпаку за хліб–сіль, пустився алюром через замерзлу Самару до Кодацької переправи. Квапився, наче по свою смерть.

Дніпро тільки з країв заскоринився льодом; гукнув поромника. Швидше за поромника прибіг шафар, старшина переправи, почувши, що на березі жде сам кошовий отаман.

— Що чувати? — спитав його насторожено.

— Дунайці повернулися… Кілька днів тому.

— Хвала тобі Боже, — перехрестився отаман.

— Краще скажи, батьку: «Спаси, Господи, грішні душі», — зітхнув шафар. — Суворов залишив їх над Яголицею під командою генерал–поручика Каменського…

— Каменського?! — скрикнув Калнишевський. — Я ж його в Петербурзі бачив, ад’ютантом служить у Потьомкіна.

— Риба шукає де глибше. Отож Каменський покинув їх ще восени на волю Господа Бога без провіанту й зимової одежі. Навіщо вони йому здалися, коли Сілістрія упала? Полковники Іван Мандро та Кіндрат Гук вивели чайки в море. Третього дня спіткала їх люта буря — і тридцять п’ять човнів пішло на дно. Хто вцілів — на двох човнах, голі й голодні, добралися до Ак–Кермену. Ак–Керменський комендант дав Гукові вози, і вони через Бендери, понад Ягорликом добралися оце недавно до Січі, випрошуючи по дорозі хліба в поселян.

— Яким–то подарунком віддячиться Григорій Олександрович дунайським недобиткам — ще одним мідним казаном? — промовив до себе Калнишевський, утираючи сльозу. — А ще що нового де чув?

— Нічого більше, пане отамане… Чекають на тебе. Великими надіями живе козацтво: ти ж обіцяв, коли виводив на ту різню, що цариця милостями осипле… Які добрі вісті несеш із Петербурга?

Калнишевський торкнув коня і, не промовивши більше й слова, в’їхав на пором.

— Рушай! — приквапив поромника.

А далі знову гнав коня і не давав йому супочинку, та знемігся вороний і навіть не заіржав, коли на овиді виросли будівлі отаманського зимівника.

Дерев’яний замок на Кам’янці, що його будував довгі роки, здався Калнишевському сумним. Вікна затулені віконницями, мертво стирчать із бійниць мушкети, і димок не куриться, хоч уже вечоріє. Пугукнув під брамою, виглянув вартовий і скрикнув від несподіванки, заметушилася служба.

Отаман віддав коня машталірам і, прямуючи до дверей, краєм ока зауважив постать, що вийшла із–за рогу будинку, крадучись. Повернув голову і вжахнувся: до нього підходила людина зі спеченим обличчям, порубцьованою шкірою, переламаним носом, проте очі цієї страшної шерепи були знайомі: ті самі, які колись бували віддані й вимогливі, ті, яких він завжди бажав позбутися і без яких йому було ще важче.

— Тринит… — зойкнув, та тут же заперечливо похитав головою: ні, це не він, не Панас — його джура, його друг і ворог, слуга і пан його сумління.

Пошматоване чорними рубцями, збрижене червоними опіками обличчя потворно перекривилося в усмішці, але ж очі й оте ластовиння, що прозирало–таки з лиця між шрамами…

— Панасе!..

— Здоров, батьку. Не вели відразу карати, хай відійду спочатку від румянцівської кари… Більше року йду до тебе.

— Хто ж тебе так?..

— А ті, з ким ти братався, почесні товариші Кущівського куреня. Румянцева ти до компуту не записував? А шкода… Я довго йшов — через Богородницький ретраншемент і через глухівський острог. Довгий був мій шлях до тебе. Ось тут він позначений, — Панас показав на обличчя. — Розпеченими залізними брусками позначали його. А пугачовський емісар Василь Стодола сконав… Спізнився я, отамане, і з порожніми руками прийшов. Та коли вже поталанило мені вирватися з того глухівського пекла, подумав я: знайду тебе і хоч скажу, щоб ти знав на велике діло кликали тебе люди, бо ж хіба ти сам міг додуматися

Знаю, Панасе, Любимського в Москві здибав перед стратою Пугачова.

А тебе Бог, хвала йому, береже при здоров’ї. Характерник, видно, ти, що ні стріла, ні куля… Серединкою йдеш по лезу шаблі, як ти любив казати. Ні ліворуч, ні праворуч. Навіщо, коли ти знаєш, що як тільки нахилиш голову, зітнуть. Гонті — зліва, Пугачу — справа, а ти танцюєш, бо ж пече вістря в п’яти, а все думаєш, що добре робиш, що шануєш себе для великих діл.

— Панасе…

— Я зараз піду, батьку… Тільки скажи мені, що ти витанцював, яку фортуну народові й собі запосяг своїми хитрощами? Чого домігся? Ті хоч голови склали і в пісні життя своє перелили, а пісні ті додадуть колись людям духу та сили, люди в пам’яті їх збережуть, правнукам передадуть; а що ти залишиш по собі, для чого беріг себе? Де твої діла? Може, то байдаки, потоплені на дні моря, або твої медалі та стрічки? А мо’, пікінерські редути, що перехрестили наші Вольності? Признайся, батьку, бо недовго тобі ряст топтати — старий єси; признайся, що не мету велику мав перед собою, а у свідомий блуд закутував свій страх і лакомство до життя спокійного. Так, так, пане кошовий… Ми помремо, нам то що? Але через тебе стогнатиме народ у неволі, і пам’ять твою проклянуть нащадки.

— Як ти смієш?! — скрикнув Калнишевський і вихопив пістоль з каптурки.

— Стріляй, батьку, стріляй! Більше разу не вмру… Ти весь час хотів мене позбутися, скільки разів ти вбивав мене в ім’я високої мети, та вбити до решти не зміг. Ти бив мене канчуком по обличчі, ти хотів, щоб я загубився між Колпаковою худобою, ти хотів мене замучити на земляних роботах. І весь час заспокоював себе, що приносиш мене в жертву для добра народу. Ти хотів позбутися Тринитки, наче совісті своєї. А все–таки її трішки залишилось у тебе. Але поглянь, яка вона! Дивись на моє огидне обличчя, якого не могла впізнати навіть Надійка… Убий рештку тої совісті, а тоді вже не муситимеш баляндрасити по лезі шаблі, тоді зможеш рівно йти до відвертої зради.

Затремтіла рука в старого, ривками опустилася, і простогнав Калнишевський:

— Дай спочити… Дай спочити, сину!
Кру–кру — на спочинку. Кру–кру — в неволі.

Брязнули кайдани. У стіну вбито два кільця, а від них ланці — можна й походити. Три аршини впродовж, сажень — ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольності. Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви. Від Вепру під Замостям, від Дону, Прип’яті і Дніпровського лиману до трьох аршинів упродовж і сажня вшир. Мало? А ти чого хотів, джурою бувши? Для джури — досить.

Крізь віконце видно цвинтар, хрести. На могилках зелена трава. Літо.

У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються золотими браслетами, що охопили зап’ястя орденоносного в’язня.

Щоб смирився. Бо смирився замало. Бо коли раз став на коліна, не пробуй більше зводитися на рівні ноги. Або боротьба, або ж рабство — серединки нема. На лезі шаблі недовго потанцюєш — музики не дадуть.

А смирення приходить поволі, ще сіпаються схудлі руки в ланцюгах, та зрідка й розум бере гору: ланців не порвати, двері не виважити, Студеного моря не перебрести.

Рік перший. А буде ще другий і третій?.. А що, коли їх буде багато, — вже страшно року другого, власного життя страшно… Як його тут прожити, чим скоротати час? Думами — та не завжди думається; тугою — то ще тяжче; піснею — не співається. Сльозами — та мало сліз у старого козака. Хіба що згадками, хіба що… Певно, у темниці збожеволіла б людина, коли б не мала що пам’ятати. Але на скільки тих згадок вистачить? Аби то можна їх паювати, як книгу по сторінках, — вистачило б надовше…

Напевно, там, біля входу до крутого лабіринту, що вгризається чорною пащею у підніжжя круглої білої вежі, стоять з наїжаченими карабінами Іван Матвєєв і Антон Михайлов. Два змінні вартові Василь Нестюков і Василь Соханов відпочивають у караульному приміщенні, до якого треба підійматися дерев’яними сходами на другий поверх вежі. Або навпаки. Вони вартують парами: Іван з Антоном і два Василі. Побачить, коли подадуть їсти. Розводить караул особисто підпоручик Інков. І вже до самої смерті колодника або ж до смерті власної не відійти чотирьом солдатам від Головленкової тюрми, і бути їм вічними тюремниками й одночасно в’язнями Калнишевського. Тому вони лихі й на свою жертву, й на свого коменданта архімандрита Досифея, що з гонору великого відіслав назад до Архангельська сержанта й чотирьох солдатів, що їх прислав було для охорони в’язня губернатор Головцин.

А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі. Там, на волі, в один день нагнітається його стільки, що тим добре прожитим днем можна в тюрмі животіти роками. І це єдиний порятунок для в’язня.

Кру–кру… Не так уже й страшно. Кру–кру…


Хто цей старець зі сивою бородою, що вийшов з воріт монастиря і здалеку придивляється до вутлого судна, яке зупинилося біля причалу? Архімандрит. Досмертний мій повелитель… А монастир, а церкви — Боже мій! Навіщо аж так далеко забродити, щоб молитися Богу? Чи, може, тут не моляться, тільки стережуть, а хрести зіп’яли до небес, щоб обдурити Бога?

Сивобородий старець, за ним ще два монахи підходять до причалу. Обличчя архімандрита мармурово–біле й холодне мов крига. Ні, цей не молиться, він обдурює Бога, зводячи величні куполи церков.

Старець здивований, він зблизька розглядає військові відзнаки секунд–майора Першого московського піхотного полку Олександра Пузиревського. Потім пильно приглядається до закутого в кайдани дідугана в китайковому синьому каптані, з обвислими до підборіддя вусами і довгим чубом, що в’ється за вухом аж на потилицю.

— Секунд–майор? — запитує архімандрит. — Нам колодників доставляють поручики.

— Так велено, ваше преосвященство. Колодник колодникові не рівня.

Пузиревський подає архімандритові синодальний указ. Досифей розгортає його, читає упівголоса: «Тримати безвипускно в казематі, не дозволяти не тільки листуватися, а й розмовляти з будь–ким, тримати під неослабною вартою, аби… аби ніхто ніколи не міг дізнатися про місце перебування оного…»

— Хто ж він такий і що вчинив сей лиходій?

— Це отаман колишньої Запорізької грізної Січі, — відказав Пузиревський. — Небезпечний державний злочинець.

— З турками лигався?

— Об усім явно по ділу.

— Гм… І наймення його — Петро. Господи, — перехрестився Досифей, — то це він аж сюди прибув справляти своє тезоіменитство? Нині ж святих Петра і Павла.

Фортуна, — промовив Калнишевський. — Колись на моє тезоіменитство я отримав від його сіятельства Потьомкіна перший подарунок. Тепер — останній.

— Воістину — останній, — мовив архімандрит.

Пузиревський віддає архімандритові триста сорок п’ять

карбованців на річне утримання колодника. Здивуванню святого отця немає меж.

Як? Без малого по карбованцю на день? Ми іншим по дев’ять виплачуємо на цілий рік!

— Ваше преосвященство, — знову заговорив Калнишевський, — я отримував за службу на Січі сімдесят карбованців жолду річно. Видно, я набагато більше потрібний її величності тут, ніж на Запоріжжі…

— Отаман був багатим, — пояснив Пузиревський, — і його маєтки надійшли до секвестру.

— На скільки вистачить його багатства?

— На багато років.

— Преблаго, — посміхнувся Досифей. — Не протягне він тут довго: уже землею пахне.
Подали їсти, а час стоїть на місці. Час стоїть незворушно на одному місці, хоч ніч змінюється днем, а день ніччю.

Під стіною — лавиця. У куті — піч. А незабаром свято Преображення Господнього. Спаса… На Україні запахнуть свячені яблука. На Соловках виведуть в’язнів помолитись до Преображенського собору. Так обіцяв архімандрит. А потім на Різдво і ще на Великдень. І цим чеканням можна жити.

Кру–кру… Не так уже й страшно…
Останній раз тішився сонцем аж два з половиною тижні. Дорога з Москви до Архангельська була довга. Тоді світила йому остання воля, хоч у заїжджих дворах нікого не допускали до в’язня. Але бігли коні, запряжені у фургон, і був спокій, усе вже було вирішене після цілого року слідства. Калнишевський встиг звикнути до своєї долі й не гукав більше до неба о помсту. А коні бігли з московського літа в архангельську весну, від розкосичених зеленню до тільки що наброщених беріз, і на перелісках, галявинах, зрубах частократ ввижалися в’язневі вільні тарпани, що з’явилися колись кошовому серед свята білої зими. І думав про те, що скоро на землі не залишиться і для цих істот свободи — усіх зрівняє ярмо: одні підуть до плуга, інші до карет, одних увінчає шлея, інших — дзвіночки, та волі більше їм не дасть ніхто.

Ліси рідшали, рідшали й села, везли запряжені тарпани упряжених людей, поки не спинилися над холодною Двіною у дерев’яному розкиданому місті.

Губернатор Головцин не готовий був для відправки знакомитого колодника на Соловки: в’язнів звичайно приставляли з Москви й Петербурга до Кемі або Сумського острога; він нарадив Пузиревському вдатися до морського купця Вороніхіна, в якого секунд–майор і купив вутле судно за двадцять рублів, відрахованих з річного тюремного жолду Калнишевського.

Головленкова вежа соловецької тюрми стисла висквернений каземат безмірною своєю вагою, сплюснула його, оповила глухотою, німотою, темрявою, втиснула його глибоко в землю…

«О Боже милостивий, вродилися ми на світі нещасливі, служили ми вірно в полі й на морі, та й зосталися босі й голі…» — прогумкотів Калнишевський тюремну пісню кошового судді Павла Головатого, яку той завжди наспівував, закутий, у конторі Військової колегії в Москві.

Сиділи там утрьох — більше мовчки. Писар Іван Глоба не підводив голови, Калнишевський раз у раз підносив до очей закуті руки, бо ще не міг повірити в те, що трапилося. А мозок неугавно свердлили єзуїтські слова з листа Потьомкіна, присланого вслід за кошовим отаманом, коли він повернувся з роз’юшеної стратою Пугачова Москви: «Запевняю вас чистосердно, що не залишу ні однієї нагоди надати будь–яку вашим бажанням вигоду, на справедливості уґрунтовану…» Піднісся духом отаман, спорядив у дорогу старшину Роменського, пославши його з останньою чолобитною до всемилостивої. Наказав знайти в Москві чи Петербурзі Антона Головатого — щоб удвох до цариці пішли з потьомкінським листом. Не вернувся ні Роменський, ні Головатий…

Триває слідство. І нема нікого з тих, кого знав кошовий, кому служив, з чиїх рук милості приймав і обіцянками наїдався. Слідство провадить Синод, допитують синодальні старці…

— Плату маємо за хліб і сіль, які ми втрьох винесли Текелію, — сказав якось після допиту Калнишевський.

Три синодальні старці судять трьох січових старшин. Яка вина?

Вина така велика, що не підходить ні під один параграф правового статуту: козацтво хотіло, перебуваючи у складі Російської імперії, мати якусь окремішність під своїм власним божевільним управлінням. Договір Хмельницького? Ви тільки й маєте для свого захисту Хмельницького, чому ж не згадуєте Виговського, Мазепу, Гордієнка, Полуботка? До того ж історик Міллер довів, що універсали Хмельницького, подані до Сенату, підроблені.

Чому не караєш, Господи, своїх служителів за таку олжу?

Козацькі наїзди на хутори колоністів…

Хто на кого наїжджав?

Різня в Ізюмській провінції після інциденту в Святогірському монастирі.

А хіба до чужої церкви зі своїм статутом ходять?

Розправа Івана Гаранджі над поміщиком Сошальським.

Але ж той сам прийшов по свою смерть на барвінківські землі.

Мовчати!.. Спалення бугогардівським полковником Деркачем сербських поселень на території паланки. Напад на Лисогірську роту Єлисаветградського пікінерного полку і захоплення у полон дванадцяти гусарів. Мало цього?

Обер–прокурор найсвятішого Синоду зачитує вирок:

— Призвідці козацького свавільства старшини Глоба, Головатий, а найпаче кошовий отаман Калнишевський, який за спиною її величності злигувався з турками, заслуговують на смертну кару… Проте за вас перед наймилостивішою клопоче його сіятельство Григорій Олександрович, пам’ятаючи давню свою приязнь до невдячних підданих. «Милостива государине, — просить він у листі до цариці, — вашій імператорській величності відомі всі тяжкі провини колишнього Січі Запорізької кошового отамана Петра Калнишевського і його спільників писаря Івана Глоби та судді Павла Головатого, яких віроломна буйність настільки велика, що не смію вже переліченням терзати ваше ніжне серце. За ті злочини вони заслуговують на смертну кару. Але, знаючи, що супутниця душі вашої — доброта — завжди перемагала суворість, насмілююся всепіддано просити о милосердя й вислати їх на вічне поселення у монастирі».

Спасибі тобі, сіромахо Кущівського куреня Грицьку Нечосо…

— Наймилостивіша цариця конфірмувала просьбу, князя Потьомкіна. Тож найсвятіший Синод виносить присуд: Івана Глобу вислати до Туруханського монастиря на Єнісеї, Павла Головатого до Тобольського Знаменського монастиря, Петра Калнишевського…

Темрява, пліснява, ніч.

Добре хоч, що Бог дарував людям сон. Півжиття уві сні — це наполовину менше жити. Якщо тільки не сниться тюрма, бо тоді життя продовжується на оті хвилини сну. Аби лише не снилася тюрма…

Вривається у сон кат зі сокирою.

— Палі боїшся?

— Ні!

— Четвертування?



— Ні!

— До скону в темниці готовий?

— Ні…

Кат регоче, аж глухне від реготу каземат, розгортає сувій і читає: «Посадить его в Головленкову тюрьму Соловецкого монастыря навечно й пребывати ему в кельи молчательной во вся дни живота его й никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но заточену й затворену быти, в молчании каятися о прелестии живота своего й питаему быти хлебом слезным».



За що? За що?!

В’язень схоплюється з лавиці, шарпає кайдани — з–під чорних браслетів висякає кров, — сіпає за ґрати, б’є у двері.

Глухо… Ісусе Христе, як страшно глухо!

Чому я тут?!

І десь за мить у підземелля долинає глухий голос вартового:

— Чого там? На лобне місце захотів?

Ні, я таки не сам на цьому краю світу, є тут люди. Не так уже й страшно. Кру–кру…
З третього на четверте червня три тисячі січовиків спали в заклечаних липовим та кленовим гіллям куренях, у наметах за частоколом над річками Підпільною й Сисиною, на Гасан–баші, спали важким сном: кошовий отаман наказав будувати нові укріплення на місці старих, занедбаних під час війни. Міцний був сон запоріжців у ніч під Зелені свята.

З третього на четверте червня шаленим галопом мчав осідланий кінь Хортицькою дорогою від Дніпра через Томаківку й Чортомлик; Панас Тринитка припав до його хребта, вітер шапку зірвав, чуб розвівався над потилицею, кінь гнав крізь місячну ніч до Підпільненської Січі. Коли почало сіріти на сході й ріденьке світло вибілило понурі січові башти, вершник випростався в сідлі й спинив коня. Пугукнув з крайньої сторожової вежі вартовий, за річкою хававкнув сонний перепел; Панас напружено вдивлявся у далину: з півночі від Базавлука рухалося військо; схід рожевів, і рожево блищали багнети — фузилери насувалися швидко. Панас глянув на захід; сіра пелена імли, що проповзла за ніч з Інгульця у степ, теж кипіла під сотнями чобіт.

— Зрада! — закричав Панас — Вартуйте! Зрада! — і щодуху помчав до січових воріт.

Вартовий не квапився відчиняти ворота оглашенному вершникові.

— Чого тобі спотемна? Чемериці об’ївся? То підожди, після служби Божої похмілля буде.

— Відчиняй ворота, скурвий сину! — здибив вершник коня й вихопив пістоля. — Я із залоги, що на Хортиці. Військо йде звідусіль на Січ. Самарську паланку зайняло, скоро тобі на язика наступить! Пускай до отамана, бо застрелю як собаку!

Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:

— Стій, стій!



Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.

У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.

— Батьку, військо Січ обступає!

— Татари?

— Гусари!

— Ти збожеволів! — хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:

— Бий тривогу!

Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.

Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло–блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.

Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.

— До гармат! На башти! — заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан–баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.

Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: «Непотрібні ви стали»; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: «Кому потрібен тепер ти і твої діла?»

Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.

Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства:

— Знегіддя впало на нас, і допомоги чекати ніодкіль… То що будемо робити, братця: оддамо Січ чи не оддамо? Боронитися будемо чи здамося?

— На башти, на башти! — ревнув натовп у відповідь.

Від воріт до старшинського помосту поспішав осавул.

— Пане отамане! — гукнув він. — До вас на переговори проситься офіцер.

— Впусти його, — промовив тихо отаман.

Повагом і твердо ступаючи, йшов до середини майдану молодий підполковник; він скоса поглядав на козаків, ковзав поглядом по їх сповнених кривдою й люттю обличчях, зупинився перед Калнишевським і відрапортував:

— Підполковник Мисюрев. Доводжу до вашого відома, кошовий отамане, що генерал–поручик Текелій за повелінням її величності…

— Текелій?! — ледве вимовив Калнишевський, схопившись рукою за груди, і враз постало перед ним довгоносе обличчя гомілатого генерала, а за його плечима — єхидні очі Опанаса Колпака…

— …і за безпосереднім наказом командира корпусу князя Прозоровського, що розташувався з військом біля Кременчука, вирушив на так звані Запорізькі Вольності з вісьмома полками кавалерії, сімнадцятьма ескадронами пікінерів, десятьма полками піхоти, двадцятьма ескадронами гусарів — того разом з п’ятдесятьма тисячами війська. Усі паланки вже зайняті, полковники Гаранджа, Порохня, Деркач арештовані, зайняті теж Новосіченський ретраншемент і Гасан–баша. У ваших руках залишився лише внутрішній кіш…

— За що нам така кара? — спитав з натугою Калнишевський.

— Я солдат, а не радник Таємної канцелярії чи Іноземної колегії. Провин ваших не знаю… Велено нам зайняти Січ.

Гомін пішов по натовпу, слова підполковника переказувалися з уст в уста, і врешті заваравило козацтво:

— Не буде цього!!

Підполковник Мисюрев, спокійно вичекавши, поки вщухло ревіння, закінчив:

— Генерал–поручик велів передати вам, що на вашу відповідь чекатиме до обіду. Рівно о дванадцятій фортеця буде взята приступом.

Тоді виступив уперед молодий отаман Щербинівського куреню Семен Бехмет і мовив гордо:

— Нехай Текелій приведе ще стільки війська — ми не здамося. Станемо водносталь на смерть. Чи ж то можна нам Січ–матір і славне Запоріжжя віддати за спасибі? Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! Не віддамо без крові.

Мисюрев повернувся на закаблуку й подався до воріт.

Майдан німував, чекав на слово отамана. Спрагло дивилася на нього сірома, руки стискали шаблі — за всіх воювали, а за себе не постоять?! Ні, не зможе Калнишевський здати Січ без бою, коли вже аж така несусвітна кривда їм випала.

Та ось відчинилися двері церкви, на майдан вийшов піп Сокальський у супроводі двох січових школярів з високо піднятим хрестом в обох руках. Козаки скинули шапки.

— Побійтеся Бога! — заволав Сокальський. — Ви, християни, хочете пролити кров християнську?

Загомоніла юрба, прокотилися притишені згуки над майданом, загомоніли старшини:

— Правду каже преподобний… Зруйнують усе: паланки, гарди, зимівники… Скільки нас, а то ж — сила.

Старшини гаморили дедалі голосніше, піп читав проповідь про смирення, яке окупиться сторицею, погрожував прокляттям тим, хто візьметься за зброю. Аж тепер Калнишевський зрозумів достеменно, чого Румянцев прислав йому Сокальського, усе знав наперед ханжа проклятий, і жельва Колпак теж знав, змова почалася давно… Паланки зайняті. Січ у лещатах. Рішучість згасала; а може, її ніколи й не було…

— Товариство, — промовив отаман, — не можна нам іти проти царського війська, самі бачите, як воно нас обступило. Спробуємо піти з просьбою до Текелія… Ходімо, панове, — звернувся до Глоби й Головатого. — Візьміть хліб–сіль та рушник. Що буде, то буде, а буде так, як Бог дасть…

Тоді з натовпу вихопився юнак з перебитим носом і поораним шрамами обличчям, він упав на коліна перед кошовим і заблагав:

— Востаннє прошу тебе, батьку, не йми їм віри — царям і посіпакам царським. Веди на останній бій. Хіба здригалася у них рука, коли вони червонили християнською кров’ю поля під Казанню, Оренбургом, Царицином? Спам’ятайся, отамане, звідти вже не повернешся…

— Не про царів скруха моя, — прошепотів Калнишевський. — Кров козацьку не увіллєш назад у козацькі жили…

— Навіщо вона, та кров козацька, батьку, коли в неволі будемо? Плахи нею поливати чи упирям на поживу?

— Прощай, Панасе… Прощайте, братове, — промовив отаман, поклонився і з писарем та суддею подався до брами.

Останнє, що чув Калнишевський, — поклик курінного отамана Семена Бехмета:

— Назад до султана!!

Здригнувся, зупинився, але не повернув назад.

А коли вони втрьох перейшли через міст на той берег Підпільної, до них підійшли гусари і взяли їх під караул.

Сонце швидко підіймалося по небу тої зеленосвятської неділі, спиналося до своєї верхньої точки, щоб ознаменувати кінець останньої волі в імперії.

Ставка Текелія розташувалася на горі Гульбища, за дві верстви від Січі. Сюди мали нині вийти козаки відпочити при святі на вільній волі за пивом–медом, за герцями і піснею.

Пиво зварене, його ще довго розпиватимуть нащадки запоріжців, герцю останнього не запише історія, ганьбою заплямується остання сторінка славного козацького літопису, тільки пісня залишиться на віки, щоб не дати вмерти народному духові, мислі, слову.

Конвоїри наказали арештованим зупинитися перед наметом генерала. Глоба і Головатий неспокійно позирали на Калнишевського, що стояв посередині, звісивши голову, з хлібом у руках.

Відхилилася пілка, з намету вийшов гомілатий генерал. За ним — полковник Язиков. Обидва знайомі Калнишевському.

— Ну що, прийшла пора, отамане? — процідив крізь зуби полковник.

Калнишевський підвів голову, глянув утомлено на Язикова: тупе казенне обличчя було непроникним. Перевів погляд на Текелія. Генерал–поручик мовчав. Злобна посмішка зібгала складки на щоках, губи жорстоко стиснулися, і зрозумів Калнишевський, що не для нього звичай козацький. Він жбурнув хлібом об землю.

— Камінь тобі… Смолу… Дьоготь!

— Закувати їх! — наказав генерал. — І дайте їм пайцзу — до острогу! Та поки що хай полюбується цей старий барс, як переорюватиме плуг його барліг.

Текелій вийняв з кишені мундиру дзиґарі, довго тримав їх на долоні, а коли велика й мала стрілки зійшлися, він підвів руку вгору й різко опустив її.

Ударила канонада. І стихла. На Січі — з Гульбищ видно було січовий майдан як на тарелі — не було ані душі. Здивований Текелій наказав гусарам займати фортецю. Гусари трощили спорожнілі курені, пушкарню, канцелярію, церкву.

Калнишевський, Глоба й Головатий сиділи неподалік від генеральського намету — під конвоєм, у кайданах. Дивилися на жорстоку руйнацію, отупілі, а коли впала баня Покровської церкви, оздобленої Шалматовим, Калнишевський глухо застогнав і впав обличчям до землі.
І знову стало глухо й мертво, оглухли й думки, а в густу тишу вповз шашіль і, рівномірно стукаючи, почав прогризати її. Шашіль працював без упину, прокладаючи в губці німоти наскрізні шпари, і від цього тиша проріджувалася; Калнишевський здогадався, що це цокає у кишені китайкового каптана потьомкінський годинник, — і здалося йому, що до нього підкрадається час останніми своїми хвилинами, бо начебто вже й пора: вісімдесят п’ять років прожито. Зрадів цьому передчуттю.

Хай же прийде нарешті спочинок. Я так утомився… Умру — і всьому тлін.

А чи тлін? Я ж таки довго жив і — немарне. Діла полишив: зброю свого люду склав… І ось приходить пора вмирати — з ганьбою й неславою.

Ні, перестань стукати, смерте. Ще передчасно мені вмирати. Ще треба спокутувати гріхи, помучитися треба. Тяжко помучитися…

І завжди відтепер, коли ставало мертвотно темно в казематі й низька стеля підіймалася у височінь, стаючи чорною банею неба, він чув курликання журавлиних клинів, що летіли без вожаїв у чужі землі за кращою долею. Згадував тоді прожитий день, що проминув без стогону, розпачу й сліз, і з казематної утроби посилав своїм побратимам скорботне:

Кру–кру… Кру–кру…


Так спокійно на світі, аж страшно. Так спокійно в імперії, що аж моторошно від того спокою. Невже це назавжди?

У темній кімнаті біля вікна стоїть Микола Іванович Новиков і чекає на світанок. Не спиться. Ніч поволі сповзає з петербурзьких кварталів. Що діяти далі? Адже не можна скласти руки й уподібнитися до покірного бидла.

Микола Іванович ще раз пробігає у думці недавню розмову з автором «Філософічних пропозицій» — надвірним радником Третього департаменту Сенату Яковом Павловичем Козельським.

«У темряві, дорогий друже, легко накладати на шиї ярма. А від темряви може врятувати тільки світло науки. Треба зуміти вдарити ворога першим».

«Я згоден з вами, метре. Але ж не бачу наслідків своєї праці. Я написав на Комісії нового уложення десятки промов, і всі ті найвільнодумніші пропозиції залишилися жити в протоколах. Я видавав сатиричні журнали, а сатира моя дошкулила, здається, лише мені одному. Я впорядкував і видав старовинні грамоти, щоб мій народ знав, звідки він, і щоб мав право себе поважати. І що з того? Суспільство мертво спить, приборкане страхом, і не бажає більш порушувати свого спокою».

«Всякий сон пробудний», — сказав Сковорода, і ми мусимо будити народ. Наслідки нашої праці буде видно згодом. Хто дав нам право опускати руки? Йдіть і навчайте людей бачити в собі божество».

«Це клич французького масона Сен–Мартена. Я відвідував засідання мартиністських лож і розчарувався. Їхня наївна містифікація — ті скелети, що тримають свічки, ті привиди в чорних опанчах дратують мене».

«Вас відштовхує зовнішня форма масонського руху. Проте я сам належу до ложі «Уранія», бачу бо, що масонство можна спрямувати на корисні діла. Хай люди зустрічаються,

розмовляють, діляться поглядами, хай зважують свої можливості й пізнають ідеали чеснот, до яких треба прагнути. А можливості людини необмежені. І не слухайте філософів, що закликають прощати кривди. Не підставляйте щоки ворогові, вдарте його першим».

«Маєте рацію, метре. Але ж ми запізнилися. Вдарили нас».

«Тоді треба віддати. На битву треба йти».

Сутінки зачаїлися у завулках, але й туди вдирається світанок. Тихо в місті. Тиша на світі. Моторошна тиша. Хоч би вдарив де дзвін. Але й наймогутніший сам не задзвонить. Дзвонарі потрібні…

«Буду дзвонарем! Геть сумніви і страх, їду до Москви. І новий журнал назву ім’ям цього величного видовища, що розквітає за вікном, розганяючи темряву, — «Утренний свет».

Столиця ще спала. Ще ніжилися у солодких снах власть імущі. І здавалося їм, що ніхто не загрожує їхньому спокоєві.




1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка