Роман Харків



Сторінка13/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31

Розділ тринадцятий

Московські святкування з нагоди Кучук–Кайнарджійського миру з феєрверками, костюмованими балами, бенкетами затягнулися до весни. Катерина винагороджувала сама себе за не зовсім вдалі урочистості під час її коронування.

Під кінець березня, коли двір і вся Москва втомилися від парадів, глава Сенату генеральний прокурор Олександр Вяземський нагадав цариці про чимало невідкладних державних справ, які треба розв’язати до літа. Катерина, проте, не призначила засідання Сенату, бо не в Москві, а в Петербурзі годиться йому засідати, ухильно відповідала, що Григорій Олександрович Потьомкін запросить сенаторів, що перебувають у Москві, на чай, а там і про справи можна буде погомоніти.

При дворі зауважували, що Потьомкін з якихось причин ходить у поганому настрої, багато п’є, хоч при вельможах завжди спокійний і зверхній, вишукано вдягнутий, наче хоче поведінкою й одягом приховати від чужого ока те, що втратив. З цього приводу, як водиться, прослизли між придворними різні плітки.



Генерал–аншеф, Новоросійський генерал–губернатор і президент Військової колегії князь Потьомкін–Таврійський заздалегідь повідомив сенаторів про день, коли її величність зволить прийти до них на чашку чаю.

Обідньої пори в затишному картинному залі дерев’яного палацу в Коломенському зібралися Вяземський, Панін, Румянцев і новий статс–секретар Олександр Безбородько — колишній полковник Київського полку.

Потьомкін вийшов до сенаторів стриманий і статечний, проте збентеження аж пашіло з його насупленого обличчя, він мовив коротко:

— У її величності мігрень. Пропоную вам, панове, партію вісту.

Він сам роздав карти, проте грав без азарту, і чим частіше програвав, тим більше веселішав Румянцев: він уже давно виграв свій банк, і цей банк у нього певніший, ніж у теперішнього фаворита.

Жоден можновладець за нинішньої імператриці не зазнавав такої слави й почестей, як Румянцев — командуючий Першою армією, переможець у битві біля Ларги й Кагулу — під час парадного в’їзду до Москви. Екіпаж Румянцева повільно котився вистеленою килимами дорогою до Красної площі під безнастанний гуркіт залпів з мушкетів і фальконетів, поміж лавами ошалілого натовпу; слава була заслужена, і фельдмаршал міркував, що саме він повинен зажадати для себе в нагороду. А що — всю Малоросію з так званими Запорізькими Вольностями, яким вибиває остання година. Можна й більше? Ні, забагато — не треба. Забагато завжди хочуть фаворити, через те цариця і міняє їх, мов рукавички.

Потьомкін, незважаючи на весь свій фавор, більше для Румянцева не загроза. Такі вже були — претенденти на російський престол — і минулися. Де тепер Орлови з їхньою пихою, всемогутністю й апетитами? Не були вони й Потьомкін не є підвалиною корони, а лише фальшивою прикрасою, яку вряди–годи міняють залежно від моди або примхи вінценосця. Основа корони — Румянцев, генеральний прокурор і навіть той же Микита Панін, якого Катерина, всупереч усім своїм бажанням, позбутися не може.

Фельдмаршал знає, чому в Потьомкіна поганий настрій. Бог його відає, як прослизла ця новина з Троїце–Сергієвої лаври, бо ж робилося все в найбільшій таємниці, та приніс її до двору таки Теплов. Для цього лабзюка, до речі, варто б узаконити посаду пліткаря при Сенаті; бути теоретиком у справах малоросійських йому надто важко. В цьому ділі набагато краще й глибше показав себе історіограф Міллер… Отже, приніс Теплов чутку, буцімто закохана цариця погодилася на Водохреща піти помолитися до Троїце–Сергієвої лаври, з якою в’язав Потьомкіна загадковий сантимент з недавніх днів. Тут підійшов до них ігумен і почав умовляти царицю поєднатися з Григорієм Олександровичем: мовляв, світ дивиться на них — до пересудів недовго. Її величність начебто чемно ухилилася від прямої відповіді — чи ж то Григорій Орлов так само не посягав на її волю, владу і корону? Тоді Потьомкін скинув зі себе гаптованого золотом костюма, залишившись у заздалегідь одягнутій чернечій рясі.

«Якщо я не можу стати подружжям своїй коханій, — вигукнув патетично, — то посвячу себе Богові!» Катерина зміряла його холодним поглядом і відказала: «Ви маєте всі можливості виконати свою обітницю». І, повернувшись, вийшла з монастиря.

Що було далі, Теплов не знає, та, видно, імператриця пробачила Потьомкіну його комедіантство, бо й далі ділить з ним і ліжко, і владу.

А все–таки цікаво, що було далі? Чому Циклоп постійно роздратований?

Потьомкін цілковито втратив охоту до гри. Він скоса позирав на свого недруга Румянцева, відчуваючи його зловтіху, нервувався, жбурляв картами, і кинута Безбородьком фраза «Бий горшки, ярмарок скоро!» вивела його з рівноваги. Він згорнув карти в колоду, кинув на стіл.

— Не терплю дотепів, з козацької мазниці поцуплених!

Молодий статс–секретар знітився, відкрив було уста, щоб огризнутися чи сказати щось на своє виправдання; Вяземський, відкинувшись на спинку фотеля, заховав обличчя за віялом карт; Румянцев недбало постукував пальцем по столі, підкреслюючи повну байдужість до одноокого диктатора, і дивився у вікно, за яким конала в мокрій метелиці сувора зима.

— Відколи вас почала аж так дратувати козацька мазниця, ваше сіятельство? — іронічно зауважив Панін. — Наскільки мені відомо, ви навіть рахуєтесь рядовим козаком у компуті якогось там куреня.

Потьомкін охолов, він добре знав, що ніколи, за ніяких обставин не зможе усунути зі своєї дороги старого політика, треба хіба що набратися терпіння і чекати його смерті. Відказав ущипливо:

— Як мені відомо, ваш молодший брат Петро Іванович теж, але вже після мене, записався до того самого куреня. Я хоч був оригінальний.

— Ну, то у вас гарна компанія…

Безбородько насмілився перевести розмову на діловий тон.

— Її величність, Григорію Олександровичу, доручила мені приймати прохання, що надходять на її ім’я. Ось уже другий місяць тупцюють біля дверей цариці (і біля ваших теж!) запорізькі депутати — полковники Антін Головатий і Сидір Білий. Нині знову зверталися до мене, вони тут; може, приділите їм трохи часу, чей же допомагало козацтво нашій армії…

— То був їх собачий обов’язок, Олександре Андрійовичу, а вони за це просять плати, — відрізав Потьомкін. — Ви, хохли, до обридження вперті й улізливі. Коли у вас нічого не забирають, тоді ви просите: «Дай»; коли забирають, тоді лементуєте, що згодні бути на старому; коли вам щось дають, то тут хоч поли обривай. Дай хохлові кістку чи паштет, поручика чи фельдмаршала, він усе одно кричатиме: «Мало!». Все треба у них забрати — тоді заспокояться. — Потьомкін передихнув. — Я прийму їх, прийму, та поки що мені доводиться приймати скаржників на козацьке свавільство. Вчора вислухав слобідського генерал–губернатора Щербиніна. Та чи ви знаєте, дорогий Олександре Андрійовичу, що вони там чинять, ті ваші підопічні? Писар Орельської паланки Вирмінка вщент зруйнував пікінерську слободу Лихівку, харциза під караулом привезли до Москви. Та це ще не все. Між Ізюмом і Тором…

Між Ізюмом і Тором над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогірський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися зі землі на височінь церковних бань.

Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому закопувалися ченці — утікачі від унії — під землю, вирубавши у крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши з бійниць жерла гармат.

Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала на «монастирь за чертой» царська рука, тож узяв її собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валі.

Сусідів спочатку це не турбувало: степи, вибалки й горби пусткували; та до новоутвореної паланки — Барвінкової Стінки — почали збігатися утікачі зі Слобожанщини й Гетьманщини; Гаранджа перевів сюди із Орельської паланки військову заставу.

Запізно похопився Щербинін. Полковник Андрій Порохня описав кордони й відіслав до Іноземної колегії на затвердження. Колегія затвердила, та спокою на цій межі більше не було.

Селяни Слобожанщини почали домагатися від Щербиніна скасування панщини, подушного податку, адже у барвінківських слободах ніхто нічого не платить і кожен працює на своїй землі. Домогтися, звичайно, нічого не змогли, тож почали переселятися за Касогів вал цілими селами.

Слобожанські гусари стали наїжджати на Барвінкову Стінку. Поміщика Сошальського, який з допомогою війська зайняв добрий шмат барвінківських земель, схопили козаки й повісили. Сенат наказав Калнишевському арештувати Гаранджу, але кошовий отаман не виконав наказу, покликаючись на свою зайнятість у війні. Тоді Потьомкін заспокоїв Щербиніна листом, у якому обіцяв невдовзі приєднати Запоріжжя до Новоросійської губернії.

У першу неділю Великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві Святого Миколая зібрався тлумачити вірш Євангелії від Матфея про лиходіїв, що несправедливі видають закони і жорстокі чинять суди.

— «Горе вам, фарисеї і лицеміри, що очищаєте зверху чашу, а всередині повно смороду й неправди, — зачитував ігумен з Євангелія. — Що будете чинити, як прийде день розправи, де будете шукати захисту, де подінете скарби ваші?» Дорогі браття во Христі, рід людський у скорботі своїй волає ще і ще раз до кривдників…

Втім, у церкві, наповненій вщерть богомільними людьми і козаками, що їх привів на відправу з Барвінкової Стінки паланковий писар Іван Неживий, пролунав крик:

— Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!

На мить усі сторопіли й опам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись, розштовхуючи людей, до казальниці й до розгублених від несподіваної сваволі козаків. Люди стовпилися у дверях, лемент вихопився з церкви і сколихнув святкову тишу на зелених горах… Тільки осавулові Сербину вдалося утекти й сповістити паланку про вчинене насильство.

Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори Сердюкове, Бабин Байрак, Медове, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його. Переляканий Щербинін вислав проти Гаранджі три полки гусарів, а сам помчав у Москву…

— Я прийму їх, запорізьких депутатів, — проскрипів Потьомкін до Безбородька, — але аж тоді, коли по тому гадючому кублу проспіваємо панахиду!

Панін невдоволено скривився, дивлячись на почервоніле від гніву обличчя фаворита. Саме так лютував Орлов, точнісінько так відкидав назад головою і потрясав стиснутим кулаком, ніби вони обидва в одній школі вчилися, як поводитися по тому, коли здобудуть владу.

— Чи не можна про се говорити спокійно, князю, — промовив Панін. — Ви ж не на судовому засіданні, де судять Вирмінку й Гаранджу. Розпалювати в нас гнів проти козацтва нема потреби. Іноземна колегія, якою я давно відаю, погодивши свої міркування з її величністю, дійшла висновку, що Запоріжжя уже віджило. У дворянській державі козацька республіка — суща єресь. Але, враховуючи те, що община сія має певну свою історію, а до того ще й деяку популярність в Європі, і завчасна ліквідація Січі могла б викликати в наших союзників і в особистих друзів цариці небажану реакцію, ми попросили… Ви, Григорію Олександровичу, перебували тоді на театрі воєнних дій, — натякнув Панін на постійність свого становища при дворі. — Ми попросили історіографа Міллера написати наукову працю про історію козацтва, маючи на меті її опублікувати. Розправа ся — «Роздуми про Запоріжжя» — уже готова, й побудована вона на історичних фактах, витягах зі запорізьких архівів. І ось він стверджує, що універсали Богдана Хмельницького, в яких говориться, що цар Олексій Михайлович підтвердив грамоту польського короля Стефана Баторія, за якою нібито Терехтемирів, Чигирин, Самар, Орель, Дніпровський і Бузький лимани, а також землі до самого Дону при запорізьких козаках залишаються яко вотчина Січі, — підроблені, бо оригіналу кіш не показав, та й, якщо думати логічно, цар не міг розмовляти з підданим таким маніром.

— А як до цього додати ще й факти нинішньої сваволі, — вставив Вяземський, — то виходить в остаточному підсумку, що це зборище зовсім шкідливе. Це вбивці, які навіть не відчувають ганьби своїх вчинків.

— Але ж вони здобули для нас стільки блискучих перемог на війні, — пробував ще захищати Запоріжжя Безбородько.

— Олександре Андрійовичу, — промовив Румянцев, — я розумію ваші симпатії. Я й сам знаю їхні лицарські здібності: вони воювали і в моїй армії. Так що винищувати козаків ніхто не збирається. Будуть і далі вони здобувати перемоги, тільки не як чужорідне військо, а в складі царської армії. Не лише за ті провини, про які говорив Григорій Олександрович, їх не можна залишати — дивитися треба глибше. Калнишевський не токмо військо зміцнює, а й укріплює кордони великої території, заселяючи її, обробляючи, висмоктуючи зі землі ті блага, які вона може дати, тобто він будує державу в державі. А це загроза поважна. Потім за їх прикладом схочуть піти інші. Настала пора ліквідувати не лише запорізьке козацтво, а й донське. Звідки йшов Пугачов? Крім того, давно вже надходять до нас перестороги, що Калнишевський мізкує про союз із султаном. А на початку війни ось що сталося. Султан прислав до коша свого чауша з пропозицією піддатися Туреччині. Отаман, щоправда, зваживши за і проти, відіслав посла під вартою до київського губернатора Воєйкова, але ж не вміщається у моїй голові одне: як міг падишах посилати свого емісара прямо і явно до козацького війська, не маючи для цього ніякого приводу? Далі. Вам, певно, відомо, що спіймані посланці Пугачова до Калнишевського. Не дійшли, правда, до нього, але ж ішли…

Безбородько мовчав. Потьомкін підвівся і мовив, потрясаючи кулаком:

— Я не допущу появи нового Разіна чи Пугачова на Дніпрі! Військо вже там, у Кременчуці й у фортеці Святої Єлизавети. Я обіцяю вам найближчим часом прилучити Запоріжжя до Новоросійської губернії.

— Помилуйте, князю! — сіпнувся Румянцев. — Сії землі споконвіків примежні до колишньої Гетьманщини, то значить до Малоросії, і були завжди залежні від неї, отже, вони повинні стати частиною Малоросійської губернії. Микита Іванович тільки що згадував слова з універсалу Богдана Хмельницького про Чигирин, Самар, Орель — самі ж малороси, як бачите, вважають Гетьманщину й Запоріжжя єдиною землею.

Безбородько іронічно посміхнувся.

— Але ж Міллер ствердив, що універсали ці підроблені. То, може, краще нам ось хоч би й нині таки прийняти козацьких депутатів і спитати їх самих, куди вони воліють: до Новоросійської чи Малоросійської губернії…

Вяземський засміявся.

— А й справді, чому б не розв’язати в такий спосіб вашу суперечку? Російська імперія на тому б нічого не втратила… Кличте їх, Григорію Олександровичу, однаково доведеться колись їх прийняти…

Стрункий, у саєтовому кунтуші Антон Головатий і нижчий на зріст Сидір Білий зупинилися серед картинної зали і, вклонившись, у напруженні чекали останньої, можливо, розмови зі сенаторами, їхньої останньої волі.

Панін і Румянцев сиділи, недбало розкинувшись у фотелях, Вяземський нюхав тютюн і глухо чхав у хустинку, Потьомкін, виминаючи погляд Головатого, пильно дивився на якусь картину, Безбородько нервово тасував колоду карт.

Полковників сісти не попросили. Сидір Білий водив головою, з насмішкуватою цікавістю розглядаючи портрети присутніх і неприсутніх тут державних персон, і, щоб якось розрядити напружене очікування розмови, прошепотів до Головатого:

— Дивись, Антоне, скільки тут іменитих панів. Де ж то вони такі родяться?

— Цить, — відказав Головатий. Вяземський зачув насмішкуваті слова, спитав, прискаливши очі:

— А ти як думаєш?

Сидір Білий, удавши засоромленого, почухав потилицю.

— Та, певне, в Москві, у Петербурзі… А от де вмирають?

— Деякі й у Сибірі, Сидоре. Чей же під одним Богом ходимо, — проказав уголос Головатий, витримуючи погляд генерального прокурора.

Потьомкіну нагадалася розмова з Калнишевським, коли він дарував отаманові дзиґарі — о, це тоді він зненавидів козацьке в’їдливе слово! Фаворит різко повернувся до полковників, спитав:

— Скажіть же нарешті, чого ви хочете? Про грамоти на землі, про універсали, привілеї й тому подібне Сенат наслухався уже до відрижки. Я потім поговорю з вами про писаря Вирмінку, якого в кайданах приставили до Москви, і спитаю ще вас про те, що наробили барвінківські головорізи в Ізюмській провінції. А тепер скажіть, чого ви оббиваєте високі пороги?

— Не відаю про Ізюм, ваше сіятельство, — відповів якомога спокійніше Головатий, — та знаю, що на сході наші землі тягнуться аж до Касогового валу. Вирмінка, як я дізнався, не сягав за Оріль. Ми ж хотіли подати високому Сенатові…

— З якої речі ви ті землі називаєте своїми? — стукнув кулаком по столі Вяземський.

— Звічно вони наші. Грамоти на них маємо…

— Ми вам пришлемо землемірів, зачекайте трохи. Кость Гордієнко пропив ті ваші грамоти з Мазепою!

— Гадаю, що в Петербурзі архіва не згоріла, — затремтів голос у Головатого. — Нам ще цариця Анна Іванівна їх підтвердила. Я хочу подати Сенатові новий прожект управління Запоріжжям — на кшталт Війська Донського.

— Ні! — перебив мову Головатого Потьомкін. — Ні. У вас тепер одна думка: ослабили ми турків і ляхів, тож і москаля пора в шори взяти. Не можна вам більше залишатися. Ви так розбешкетувалися, що ні в якому вигляді не зумієте вже принести користі.

— Їм не стільки йдеться про кордони Запоріжжя, скільки про те, щоб свою розгнуздану вольницю нести до упокорених країв, — додав Вяземський.

Аж тепер Головатий зрозумів, що доля Запоріжжя уже вирішена, хоч не міг уявити, що наміряються зробити з козаками.

— Ідіть, — сказав Потьомкін. — І поки що не вертайтеся на Запоріжжя. Сенат врахує, зважить і віддасть належне… До кошового я сам пошлю гінця з листом. А потім перекажу вам останнє слово її величності.
Наприкінці червня Антон Головатий і Сидір Білий зупинили коні на околиці Батурина, над Сеймом, біля старої корчми. Корчмар низькими поклонами запрошував козаків до шинку.

Переглянулися, злізли з коней і мовчки попрямували до дверей, але на півдорозі зупинилися: обіч, під крислатою липою, сидів на кореневищі сліпий кобзар. Перед ним на траві лежала шапка, в якій чорніло кілька мідяків. Кобзар, обхопивши руками кобзу, куняв у затінку.

Підійшли до нього.

— Заграй, діду, — мовив Головатий, кидаючи в шапку монету. — Розваж душу.

— Не розважу, — повів більмами кобзар. — Засмучу чей…

І затягнув тужливої, якої ще не чули старшини:

Нема в світі правди, правди не зиськати,

Бо тепер неправда стала панувати…

Уже тая правда стоїть у порога,

А тая неправда сидить кінець стола.

…Потьомкін покликав на останнє слово.

«Отже, кінець усім нашим розмовам, пане полковнику, — заговорив і сторожко стежив за кожним рухом Головатого, і стежили за князем охоронці. — Немає більше Січі».

«Що ви сказали, ваше сіят…» — скрикнув Головатий.

«Немає більше Січі, я сказав. Чорна рілля на тому місці».

«Боже, яка страшна зрада!..»

«Не розпачай і зваж: сумирні козаки дістануть чини, нерозважні помандрують до Сибіру. Ти теж щось дістанеш, дістане й Сидір Білий. Придивлюся до вас… Хоч, присягаюся Богом, вам краще пасували б кайдани, ніж еполети. Йдіть тепер на свою Самару, на Оріль і тихо там сидіть, як миші під мітлою, і не чиніть якої контравенції. У мене пильне око…»

А вже тая правда сльозами ридає,

А тая неправда все п’є та гуляє… —

голосила кобза, і плакав старий під липою.

Шинкар приніс поставці, випили побратими. Зітхнув Сидір Білий, утер сльозу.

— От і пісеньці кінець…

Сейм ніс тихі води до Десни, десь там Десна до Дніпра вливалася, а Дніпро — у синє море. Невже все геть навіки пропало на тихих водах та ясних зорях?.. А кобзар виплакував іншу пісню:

Сірома Калниш заплакав гірко,

Зо всяким козаком обіймався,

Сказав: «Прощай, хоробреє військо»,

Та вже більше не вертався.



Ой, пішли, пішли славні запоріжці,

Та не пішки, дубами,

А як оглянуться до славної Січі,

То вмиються сльозами…

— А може, не все пропало, мій вірний товаришу, — мовив Головатий. — А мо’, ще й прислужимося Україні… Повернулись до коней.

Зафоркали вороні, вершників прийняли і помчали понад Сеймом — у ярмо.




1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка