Роман Харків



Сторінка12/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   31

Розділ дванадцятий

І враз Мамаїв кінь, вирисуваний на казематній стіні всюдисущим химородником, повернув до колодника голову, блимнув чорним вологим оком, махнув головою, показуючи на свого вигнутого хребта, стукнув копитом; умить скочив в’язень на коня, припав до хребта, і сивий огир, здибившись, щосили вдарив передніми копитами у двері. Гримнули обаполи залізної затули об коридорні мури, упали ниць вартові, вражені неймовірним жахом. Кінь з вершником вихопився на монастирське подвір’я, збив з ніг архімандрита Досифея, що саме вийшов, ситий і вдоволений, з трапезної, і знявся над пожовклими березами, над гострими шпицями ялин; унизу здивовано зорили десятками синіх озер посумнілі острови, а море котило на берег вали лютої хвилі; тихі салми24 вже затягувалися крижаною паволокою; дерев’яні церковці на горі Сокирній і на круглоголовій Ґолґофі щораз маліли, звужуючись до цяточок, а далі й зникло все, мовби ніколи не було на світі Соловецьких островів. Крилатий козацький кінь летів супроти часу і врізався з вершником у товщу прожитих років.

А потім мчав неозорими степами, ховаючись у волотті високої тирси. Позаду вершника сиділа, обнявши його за стан, молода жінка, вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по споловілих травах, та вершник чув лише те слово, яке йому найдуж було потрібне; кінь перепливав і вбрід долав Псло, і Ворсклу, і Орель, і Самару, і Вовчу, поки не спинився пити воду з Берди, що прокрадалася між високими берегами до Азовського моря, придушена важкими осінніми туманами.

Пив кінь солодку воду і чекав, щоб піднялося сиве покривало над річкою, та воно залягло ще нижче, і тоді на ньому спливли і поволі потяглися супроти течії жевріючі вершини дубів й вершки тополь, схожі на жовті жагелі. А потім туман ліг на саме лоно ріки, втулився поміж береги й поплив разом з водою до лиману, і тоді над самим берегом моря забовваніла земляна фортеця з валами й сторожовими вежами; біля валів снували зморені козаки зі заступами, копали землю й носили її мішками та возили возами, і покрикували на них, вимахуючи нагайками, царські офіцери.

Вершник упізнав Петровську фортецю, бо ж Мамаїв кінь ніс його супроти часу, врізуючись у товщу прожитих років; вершник тут уже бував. Хто зна, де нині ці знедолені люди, та ось вони насипають вали, плугатарі орють лінію, що називається Дніпровською, врізаються у підчеревину Запорізьких Вольностей, будують бастіони супроти самих себе, щоб легше було потім їх самих упокорити, валять козацькі хати, зимівники, вирубують ліси, бо від Берди до Дніпра мусять збудувати сім фортець, а перша з них — Петровська над Азовським морем.

Офіцери підганяють нагайками землекопів, їм допомагають козаки з білими тасьмами на шапках — це ті, що погодилися замість лопати взяти до рук канчука, — а десь знімається пісня і квилить над розораним степом.

У городі у Глухові стрельнули гармати,

Не по однім козаченьку заплакала мати.

Поорали, посіяли, та нікому жати,

Пішли наші козаченьки лінію копати…

Гребе копитами сивий кінь, ірже — гей, та навіщо ж він виносив пана свого з неволі в неволю? Б’є копитом незагнузданий кінь, і зривається, і летить вихором навмання, витягнувши гривасту шию; лопотить вітер гривою, кінь вершника не слухає, втікає від неволі, що обступила світ з усіх боків. І враз зі свистом налітає на втікачів аркан, падає кружальцем на буйну голову коня — годі тобі розтривоженим гуляти! — зашморгнулася петля й потягла обох у провалля…

Павло скрикує і прокидається.

«Знову, знову кінь мій приснився. Оце й уся моя воля. Повік».

Лік днів губиться. Любимський лише здогадується, що надворі починається осінь: за фортечними мурами лютує вже Студене море, б’ється об валуни; за віконцем, що засвічується тепер лише на часинку, іноді пролітають жовті березові листочки — вістуни осені. Незабаром віконце зовсім погасне, і тоді лік нескінченних казематних днів загубиться назавжди.

І знову й знову одне й те ж повертається до свідомості: таки нема чого жити… Незрозуміло, чому засуджені на смерть так радо приймають заміну смертної кари довічним ув’язненням? Чи тому лише, щоб потім, у тюрмі, збагнувши беззмістовність свого існування, накласти на себе руки? Або щоб животіти гірше найнікчемнішої тварини? Чи не краще зразу ж віддати голову катові? Ба ні… То в чому ж річ? Певно, страшно йти на плаху. А чого страшно — болю? Але ж кожен знає, що болю відчути не встигне. Замаху сокири лячно. А може — небуття. Ну, а від своїх рук добровільний, усвідомлений кінець — легший? Очевидно, легший тим, що тоді смерть приходить без насильства. Насильство завжди страшне.

…Ранньої осені 1773 року Павло Любимський повертався з Києва до Лубен: київський митрополит відмовив у посаді. Натяки Гавриїла Кременецького на анонімні прокламації, що ходять між студентами, на виступ депутата від Лубенського полку під час засідання Комісії нового уложення насторожили Павла: преподобний отець цитував його слова. Хтось же таки виніс із Грановитої палати текст до кінця не виголошеної промови. Не сподівався цього, не розраховував на це, хоч прагнув, аби його слова якимсь чином дійшли до людських вух. Невже Полетика? Він залишився в Москві до кінця роботи Комісії. Його стосунки з Розумовським… Може, далася взнаки суперечка в Лубнах?.. Або котрийсь зі секретарів. Новиков?.. Навряд. Таки Полетика.

Дивний, не знайомий досі настрій охопив Павла. Хоч були тільки слова, але це вже — діло. Початок діла. А за ним, може, й доля, покликання, мета, життєвий сенс? Словом, стався поштовх, що раптом вигнав його на давно обрану дорогу, проте не там і не тоді, де й коли сподівався. Але стався. Заскоро? Бакалавр філософії ще не готовий? Як — не готовий? Готуватися можна ціле життя і нічого не зробити. Можна дурити себе й інших, що гартуєшся до великих діл, і залишитися водночас боягузом. А що, коли це перше й останнє діло — воно ж таке незначне? Але якби й таких багато… Можливо, це початок нової боротьби? І може, він, Павло, добрий буде на початок? Поштовх стався. Й боятися піти далі було б нікчемно. Навіщо тоді говорилися високі слова?



Любимський радів і водночас тривожився. Може бути, що його вже шукають. Треба дати забути про себе. Знайти собі пристановище хоча б при парафіяльній школі. Або ж у самій Москві. Вона велика, метушна…

Чим ближче під’їжджав до Лубен, тим дужче росла гнітюча тривога. Павло фізично відчував, як вона кільчиться на дні душі, пускає отруйні пагінці, що обплутують груди, присмоктуються до кожної клітини, і вже він знав, що засіяли цю тривогу не єхидні й погрозливі натяки Кременецького, а лихі передчуття — може, з Уляною що сталося? Павло дедалі настирливіше підганяв коня, якого подарував йому батько, рушаючи в похід. Промчав через Соборну площу, минув полкову канцелярію, здалеку вгледів на вітцівському подвір’ї дівочу постать, що виструнчилася тополиною у довгому чеканні; на мить відлягло від серця, але тут же вдарив зловістям її розгублений погляд, і сльози, і хлипання на його рамені.

Увірвався до хати, мати Меланія сиділа в чорній намітці, зав’язаній понад самі очі, і тоді Павло, зрозумівши все, припав до матері.

— Батько?!

— Батько… Під Чесмою… — прошепотіла мати тихо, без сліз: вона вже виплакала свою скорботу.

Не відчуття сирітства, бо ж був уже дорослий, і не плаксивий жаль, бо не вчили плакати козацьких синів, а тільки обурення й злоба пройняли Павла, і він закричав німотно: «За віщо? За рабство, дароване щедро з царициних рук, за скасування решток гетьманських свобод, за те, що козаки на панщину пішли, поліг мій отець?»

Пригадався тої миті Калнишевський і його слова: «Оборонятися мусимо, щоб не дати запрягти себе в ярмо, призначене для худоби…». «Так ось чого варті твої слова, отамане, якими ти зваблював мене з моїх захмарних висот на рідну землю… Ось куди ти спрямував свою зброю і свою думку — не проти, а на захист тих, що запрягли народ у ярмо поруч з худобою!»

Павло вже давно почувався одуреним — ще тоді, коли дізнався, що кошовий отаман не до гайдамаків, а в ногайські степи військо вивів, ще тоді, як його батько опоряджував відділ лубенських козаків для армії Румянцева, але нині, коли особиста кривда діткнулася живого серця, він зрозумів, що його обдурено, зневажено, обкрадено. І обікрав не хтось там, а полководець, якому він повірив, котрому доля дала в руки шаблю для справедливих діл.

«Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше, — зануртувало в душі того Любимського, що колись вимарював для себе європейські або ж петербурзькі катедри, до яких більше вороття нема. — Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав собі вас і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. Бо віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки… Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум — боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть такі тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м’ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, — може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров’ю мозок живлячи, братерство плекаючи, гордість кохаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя».

Та враз лячно стало Павлові свого власного гніву, бо ж сам належав до цього народу, якому виносив тяжкий присуд, бо ж сам йому хоче добра… Чи не заскоро впадати у відчай: ще ж зброя не вибита з рук?

— Так мало бути, така доля, — промовила скорена горем мати. — Не карай себе тугою, сину.

— Так мало бути… — відповівлуною Павло, підвів голову і жахнувся того, що побачив. Його Уляна стояла посеред хати в латаній свиті, зморщена, знищена на чужих роботах, на обличчі не залишилося й сліду від тієї краси, що може розквітати лише на волі; зсунулася свита з рамена, і крізь пошматовану сорочку він побачив списане чорними пругами її тіло. Павло схопився зі стільця, припав до неї, судонно пригортав до себе, наче боявся, що тут же її відберуть у нього в неволю. Як він міг проклинати Україну, що стояла ось перед ним у неповторному менті своєї краси? Схлипнув з ляку, що сповниться його проклін і знівечиться враз принада його коханої: — Ні, не має так бути, ні! Встає ж народ — про Пугачова, що на Уралі, чули?

— А чули, чули, — долинув шемравий голос від порогу — у дверях стояв колишній полковник Іван Кулябка, осунутий, жовтий, похилий.

— Що з вами? — підійшов до Кулябки Любимський. — Хіба можна аж так нівечити себе жалем за бунчуком?

— Грець йому, тому бунчукові, — відказав Кулябка, сідаючи на ослоні. — Я ж по добрій волі його Максимовичеві віддав. Духу не стає… Був колись горіх, а тепер свистун. Та й не в здоров’ї річ, Павле. Якось не так я жив… І доброго чимало впорав, та все те вкрилося поганою славою у гонитві за маєтками, а вони, ті маєтки, пішли марно за моїми синами.

— Данило, чував я, уже в Петербурзі.

— Там він, там… Гадаєш, до університету просився? Мундира захотілося, офіцером став. За картами з придворними знюхався, ну, а щоб задніх не пасти… Та геть його кату… Оце недавно прибув до мене столичний кравець з рахунком на п’ять тисяч карбованців. Навіть наливайківські бочки зі золотом не врятували б мене, — гірко посміхнувся Кулябка. — Одягнувся мій Данило по–графськи, бо пообіцяв новий царицин коханець Васильчиков до двору його допустити. От і зжолобив мене жаль. Чи ж для того я випестив свого синочка, тратився на нього, розуму по заграницях учив, щоб він придворним лакизою став? Не грошей шкода, ні. Туга велика від того, що отак марнується цвіт нашого народу. Як уже син Кулябки найвищим гонором вважає одягти на себе лакейську ліврею, то що інші… Що інші, Павле?

— А може, такі, як Данило, не є цвітом нашого народу? — відказав жорстко Любимський. — А може, той цвіт не конче мусить викохуватися у полковницьких світлицях? Розум України Григорій Сковорода, що вже ось стільки років ходить зі села до села, будячи народ, — син бідного козака. А чи не став Данило будяком саме тому, що він народився у домі Кулябки? — не жалів Павло старого. — Йому завжди можна було більше, ніж іншим: більше грошей, більше пихи. Батько нижчих від себе зневажав, чому ж бо синові не перевершити батька?

— Не картай, Павле… То правда, не так я жив, як треба. Але ж бо мав я добрі наміри. Школи, церкви, екзерциції. Гм, просвітитель Кулябка… А навіщо все це, коли не зуміли ми викохати лицарів, що захистили б ті школи? Прийде лиха година — в один день позамикають двері, вікна дошками поперехрещують, і нове покоління вже темним піде по світі. Світло науки живе лише тоді, коли рука тримає зброю… Від Азова до Дніпра нові фортеці будують: ось якогось дня вийде з тих фортець військо і запряже увесь народ у кріпацьку темряву.

І свої допоможуть, є вже таких чимало, ладних сісти слабшим на шию… Ніколи я, Павле, про таке не думав, і тепер страшно говорити, але… якби–то наш Калниш повернув цабе від Дунаю на Волгу…. Та не зробить він цього, побоїться.

Любимський слухав мовчки, лише в очах переливалися каламутні пересмуги, наче він щось розв’язував, та в один мент зробити цього не міг. Уляна стежила за Павлом і вже знала, що він знову зникне, і знала, що колись він зникне з її очей назавжди. Тугою пасла його німі думки й благословляла їх, бо вірила, що чинитиме він лише добро.

Важко сопучи, дихавичний Кулябка встав і підійшов до Павла. Любимський зрозумів по очах старого, що він хоче поговорити віч–на–віч, взяв його рукою поза спину і провів до світлиці, де на стінах сиротіли батькові шаблі й пістолі.

— Зайшов якось до мене, — тихо почав Кулябка, — один утікач із Дніпровської лінії, з Петровської фортеці, що на Азові. Признався мені парубок, що потрапив туди яко засуджений військовим судом за участь у різдвяному бунті на Січі. Два роки гарував на лінії і втік. Перебув якийсь час біля колишнього січового попа Тарловського, що тепер у Барвінковій паланці парафію займає, а далі наважився проситися до мене аргатом…

— Чому якраз до вас? — Павло пильно дивився на Кулябку, бачив, що той чогось недоговорює.

— Та бо… як–не–як, полковником був… маєтки маю, є при чому… А втім, що мені таїти, Павле. До Тарловського до Воскресенівки приходили від Пугачова емісари. Отож піп прислав до мене того парубійка як до давнього побратима кошового отамана. Щоб я з ним, Калнишевським, переговорив. Та не для мене це… Де ж мені шукати отамана, коли його на Січі немає. Я парубка притримав, поки ти вернешся. Може, щось придумаєш. Ти знаєш, я ребелії не хвалив ніколи. Але тепер…

— Хвалити Бога, ви хоч на старість посміливішали. — Любимський взяв під руку Кулябку й відчинив двері світлиці. — Ходімо. Покажіть мені того втікача. Ми собі ніколи не простимо, якщо пропустимо нагоду зв’язати запорізьких козаків з яїцькими.

…Вдосвіта з Лубен на Ромоданівський шлях виїхали два вершники.

— Щороку на Покрову — у Воскресенівці тоді престольний празник — Тарловський у парафіяльному садку при церкві заставляє всілякими стравами столи і пригощає всіх, хто заходить, — розповідав Панас Тринитка, їдучи поряд з Любимським. — Чутка про ту предивну гостинність дійшла і до нас, каторжних, на Азов. «Ото б утекти хоч на один деньок та набревкатися досита», — зітхали землекопи, і я зітхав, аж поки не дізнався, що той піп — не хто інший, як наш–таки січовий «дикий піп» Тарловський. Сказав мені про це мій побратим іконописець Сисой Шалматов.

— Шалматов? — здивувався Павло. — Він аж там опинився? Сисой — мій дружба весільний.

Ось бачиш, світ вузький, як ступа. Скільки не товчи, не колоти пшоно, а зеренце до зеренця прикотиться. Скоро здибаєшся з ним… Кріпко ми товаришували з Сисоєм, ото й пішов він слідом за мною зі Січі. Допитався до Воскресенівки і за давнім знайомством розписував Тарловському його церкву, та все на Приазов’я вирушав, від бекета25 до бекета мандрував, поки не знайшов мене. Ну, гадаю, чорт чорта пізнав, на пиво покликав, нашим очам не перший базар — утік я з лінії, тільки мене й бачили. Та до пива у тій Воскресенівці я допався аж за рік. Степом тоді крізь бекети пройти було годі — зловлять, то вже й колоди не минеш. Зиму я перебився якось на Федотовій косі в рибалок–зимарів, а навесні обійшов пішки довколишніми дорогами, куди ще лінія не дотяглася — через Токмак, Комиш, — і таки доплентався до хлібосольного попа. Саме був Великдень, то не обминали старці парафії Тарловського. Одне слово, сів я поміж жебраками до столу, пасу очима преподобного, а той частує та й приказує: «Ми люди прості, частуйтеся як вдома. Нам аби хліба скибку, сяку–таку рибку, солі дрібчину та горілочки чарчину — заморимося, чхнемо та й знову почнемо». А я йому відказую з–за столу теж примовкою: «Не бий, не волочи, у горілці язик намочи, усю правду скажу». Він глип на мене, дивився, дивився, потім підходе та й мовить упівголоса: «То ти, джуро отаманський?» — «Той же Савка, лиш на інших санках», — відказую. «Ну, то будеш мені, Савко, за свічкогаса в церкві. Ще на Січі вподобав тебе». Отак з Панаса я Савкою став. А цієї осені на престольному празнику були вони. Та й досі, певно, чекають…

Любимському сподобався балакучий парубок. Та іноді Панас змовкав надовго. Тоді його веснянкувате худе обличчя ставало сумним, змученим, — видно, на козацькій долі не раз бісилися негоди відьомськими шабашами, — він їхав, схиливши голову, і не чув, коли Любимський звертався до нього.

Павло торкнувся пужалном нагайки до коліна супутника.

— Панасе, а послухай–но. Ти говорив, я думав і намислив таке: спробуємо ми з твоїм попом написати листа до полковників і самого Калнишевського. Ти об’їхав би з тим листом паланки, а потім — і до кошового?

— Я усе можу зробити, Павле. Але до отамана… Бог мені свідком, не маю на нього зла. Та не вірю більше йому. Може бути, що не посадив би він мене до пушкарні чи до калавурки, та для нього моя або й твоя думка нічого не важить. Сам усе розв’язує, сам усе робить — і добре і зле. Тяжко йому, знаю, тому не таю кривди, а от надії… Він повірив у те, в що ніхто з простих козаків не вірить, — у ласку царську.

— Предтеча кайданів, ярма…

— Ти щось сказав?

— Та ні, я сам до себе… А до Пугачова ти пішов би? Віриш у його перемогу?

— Кат його знає… Та одне певне: не піде запорізьке лицарство — не перемогти царську силу самим яїцьким козакам. А собором і чорта поборем.

— Це правда. Тож треба зробити все, що можемо, аби таки пішли. Ти мусиш поїхати з листом, адже всі дороги знаєш — більше нема кому. Я все–таки сподіваюся на Калнишевського. А коли щасливо дістанешся до отамана, скажеш йому, що я тебе послав… То як, Панасе? Що ж ти мовчиш, гейби німиці наївся?

— Мені не лячно, Павле. Я уже знаю віск і воскобоїни, — відказав Тринитка, і помітив Любимський, як на обличчя козака лягла осіння днина відблиском ледь зблідлих тополь. Була в тій світлій тіні тихої осені туга за втраченою весною, і спливала та туга зі синіх очей парубка. — Поїду, брате, поїду. А дасть Бог, ще й долю свою по дорозі віднайду…

Кирило Тарловський уже два тижні не відлучався з парафії. Вечорами просиджував при свічці над «Мінеями» і літописами, ночами чуйно спав, усе наслуховував, чи не постукає у вікно Панас. Емісар Ємельянов повернувся на Урал, а за кілька днів з барвінківської та калміуської залог зникло до шестисот козаків — чутка пішла, що в Пугачова Залізняк об’явився. Буцімто втік зі Сибіру і збирає запорізький загін на Яїку. Так воно чи не так, а хоч початок зроблено. Другий емісар, Стодола, вчора знову навідався зі Святогірського монастиря, де переховується між богомольцями. Які вістки з Лубен?

Тарловському сьогодні не читається. Надто довго нема Тринитки. Чи не схопили де? Став серед хати, наслуховуючи: наче брязнуло щось. Глянув у вікно — Бог добрий, не схопили Савку, ось його пальці виплили з теміні й четвірнею тихо лягли на вікно, забубнили по шибці. Священик притьмом кинувся до дверей.

— Відчиняй, Ліване, ворота свої, — мовив, усміхаючись, незнайомий, переступивши поріг. За ним увійшов Панас.

Любимський з цікавістю розглядав підстаркуватого попа, про якого стільки наслухався від Тринитки. «Дикий піп» уявлявся йому трохи скоморошним, певно, тому й привітався з ним фривольно, але тут же змовк під поглядом господаря. Почервонілі з недоспаних ночей очі священика свердлили незнайомого, борода сторожко наставилася вперед; Тарловський перевів погляд з Павла на Тринитку в нерозумінні, чому Панас не сам і хто цей молодик у козацькому каптані, з–за оборок якого виглядають чорні обшлаги сурдута.

Священик поступився назад і, різким рухом відхиливши полу ряси, вихопив з–за пояса пістоля.

— Ваше преподобіє! — скрикнув Тринитка. — Це син лубенського хорунжого!

Здригнулася рука Тарловського, поволі опустилася, і тоді Любимський ступив до середини кімнати.

— Добрий вечір, святий отче! Наші голови.

— Добрий вечір, якщо з добром. Ваші голови, — відповів священик, не зводячи погляду з Любимського: він чекав вістки, з якою прийшов до нього посланець Кулябки.

— Кулябка став сміливіший духом, зате кволіший тілом, — повів річ Павло. — Не візьметься він за цю справу. Тож ухвалив я, коли матимете до мене довіру, приїхати до вас, щоб тут сукупно все обдумати.

— Тоді просимо до столу. — Тарловський заметушився, зняв із полиці сулію. — Поки до діла, підкріпитися треба. Не хлібом єдиним, але й не самим духом Божим живе людина. А ти, Савко, подбай про всілякі наїдки: знаєш, де що лежить.

Тринитка різав ножем в’ялену рибу, Тарловський наливав у пугарі оковитої.

— Ну, то з Богом, — цокнувся з гостями господар. — Та ти пий, пий, коли вже назвався козацьким сином. І скажи мені хоч півсловом, що ти таке, якщо вже нам судилося купно до діла приступати.

— Я невлаштований бакалавр філософії, отче. У Страсбурзі вчився. Напитував у Києві посади — не напитав, а повернувся додому — ну, й сюди.

— Батько на війні, певно.

— Немає вже вітця. Аж у Чесмі голову поклав….

— Горе нам, — зітхнув священик.

Їли мовчки. Павло від другої чарки відмовився.

— Нічого ми з Кулябкою не придумали, — почав Любимський про справу, — то наважився я поїхати з Панасом до вас. Дорога була довга, і таке надумалося: два рази запоріжці мали нагоду піти з донськими козаками проти супостата — не пішли. Давня гризня за прикордонні шматки степів далася взнаки. Тепер випадає третя нагода — з яїцькими козаками. А більше не буде. Годі вгадати, в який бік перемінилось би життя народів Московської імперії, коли б до влади прийшов Пугачов, та головне те, що від низу він іде. Ким би він там не став — добрим царем чи народним ватажком, — та певне те, що ганьба нашого віку — кріпацтво було б скасоване. То лише задля цього варто йти на злуку з Пугачовим.

— Правду мовиш, отроче. Треба йти, хоч це великий ризик, — сказав піп і теж відсунув пугара, аж здивувався Тринитка: Тарловський любив добре пображкувати. — Знаю я, що шість сотень з цього кута Запорізьких Вольностей пішло. Та це лише півділа, а то й менше. Без гетьмана військо гине. Коли не рушить сам Калнишевський — нелад буде серед запоріжців. Та боюся, що не зважиться він…

— Знаєте, отче, іноді хочеться отак стати і кричати з відчаю: куди йдуть люди, коли їм до рук дістається хоч крихта влади? Де тоді подівається їхня колишня мужність? Чи то шати, чи поклони на велелюдних торжищах, чи біс його батька знає, яке дуризілля гасить звічисту їх рішучість. І помислив я, що пора кричати, бо страх мене бере, що буде пізно. Напишімо ж послання до козацького старшинства, і хай Тринитка і з ним один емісар поїдуть з тим листом по паланках і до самого кошового. Більше нічого вдіяти не зможемо. А дасть Бог — відгукнуться.

— Згода. Недарма, бачу, ти вчився і розуму в людей набирався. Тож сідай, отроче, бери перо й пиши. — Тарловський у захваті стукнув кулаком об стіл. — Пиши… І почни так, як почав свій план Єремія: «Доми наші дістаються супостатові, власну воду п’ємо за гроші, дрова нині здобуваємо за плату, до гнобителя простягаємо руку за шматком хліба».

Монотонно скрипіло перо. Тринитка влягався на долівці до сну.

— …Немов той пес, що повертається до своєї блювотини, — говорив і писав Павло, — так і ми повторювали помилки свої. Не маємо права більш цього чинити. А з’єднаємося, то п’ятеро нас пожене сотню, а сотня гнатиме десять тисяч.

Павло відклав гусяче перо. Тарловський в екстазі й люті вивергав зі себе гнівні слова, наче пророк, який після довгорічного ув’язнення вийшов до людей.

— Ваше преподобіє, — припинив Любимський потік його зболених слів, — мені тепер прийшло на гадку… Ви не «передбачаєте, що може статися з козацтвом по тому, як турок буде розбитий? Історія часто повторюється. Тирани всіх віків завжди намагалися роз’єднувати сили народу. Коли римляни мали проти себе кількох противників, вони переманювали всілякими обіцянками слабших, але одразу ж після перемоги розправлялися з ними. Вони, приміром, використали у війні проти Македонії греків–етолійців, та як тільки Македонія розпалася, одразу ж був розгромлений етолійський союз… Чи не повториться це з нами?

— Істину глаголиш. Пиши й про це.

Розтавала темрява за вікном, спав Тринитка — спочивав перед дорогою, догоряла лойова свічка.

— …Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна, — скрипіло перо по папері, — у найвідповідальнішу хвилину відвернулося від Кіндрата Булавіна. Настає велика пора єднання запорізького козацтва з яїцьким лицарством проти коронованих злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло…

Надворі дніло. Павло переписував начисто послання. Тарловський ходив по кімнаті. Коли Любимський закінчив писати, священик обняв його і проказав урочисто:

Якщо існує наука, справді потрібна людині, то тільки та, що допомагає їй знайти своє місце у світі. Спасибі тобі, отроче, що не загубив себе серед людської суєти в погоні за примарою слави і багатства.

Зі сходом сонця пугачовський емісар Василь Стодола й Панас Тринятка сідлали коні. Сисой Шалматов вийшов проводжати побратима. Побачив Павла, обнявся з ним; по очах видно було, що хотів спитати про Уляну, та не сказав нічого. Жура затінила його обличчя: нині його спіткало ще одне горе — втрачав товариша.

Коні стояли засідлані. Панас пішов прощатися з Тарловським і Любимським, Сисой, узявшись за уздечку Панасового коня, тулився чолом до голови муругого і тихо плакав.
А вже гриміло Студене море і викочувалося валами аж до стіп Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою й журавлиною літо топилося у холодній мокві; облетіли берези, і над сумними шпицями ялиць кружляли беркути й орлани, вистежуючи зайців та лисиць, що опинилися враз на видноті, втративши захист зеленого покрову.

Архімандрит Досифей наказав готувати судно в дорогу: пора рушати на берег, до Сумського острогу.

Був задоволений цьогорічним літом. Багато прочан очистилися від гріхів, ще більше срібних і золотих монет всипалося до монастирської скарбниці, чимало солі насушили монахи в заплавах, навіть перша яблуня дала плоди. Такого чуда і в книзі не опишеш, бо хто повірить? А Досифей спробував прокласти вниз з Олександрівської гори, де монахи очищують віск, труби, і тепло з печей підвести під коріння яблунь, які щороку цвіли, зав’язувалися, та не встигали доспівати. І сталося диво: яблука до холодів почервоніли. Якщо Бог дасть дожити, наступного року він привезе із собою саджанці абрикосів. Якщо Бог дасть… Старість бере своє, а жити хочеться, бо хіба не справжнє життя почалася, коли на Соловецьких островах уже й яблука достигають?

Та літа підходять, ті останні, і тому найпаче вдоволений Досифей з того, що за літо він встиг написати добру половину «Історії першокласного ставропігійного Соловецького монастиря», бо це те, що ніколи не стане тліном, бо це те, що злагіднює страх перед неминучим кінцем.

Одне лише затьмарювало добрий настрій його преосвященства — нав’язливий образ Іоанна Предтечі, що явився йому навесні в особі прекрамольного колодника, не зникає з–перед очей і досі. У вухах гудуть його блюзнірські слова, проголошені тоді гласом пророчим, — чи не так глаголили мученики, коли їх розпинали на хрестах або кидали до ям з левами?.. «Ламається лук у потужних, а немічні оперізуються силою…» Такого він ще не чував, такого не чули й ці високі мури — вони звикли дивитися на покору, на сльози, на страх, подібної ж непокірності, зухвалості не бачили. Звідки це береться, звідки це йде, які пекельні сили надихнули молодого хлопця, що він позбувся того страху, який назавше огортає кожного, хто ступив на монастирське подвір’я?

Тож привиджувався преосвященному крамольний колодник у німбі Предтечі, і боявся отець страшного гріхопадіння, і молився ночами, і здавалося іноді, коли приходило безсоння, що в Корожній вежі справді сидить пророк. Ця нестерпно нав’язлива думка не покидала Досифея ні на мить, і з неї родився страх.

А чернець Пахомій виходив щоразу з каземату пригноблений, розчавлений. Він розводив руками і доповідав його преосвященству, що в цьому в’язневі, певно, сидить сатана, бо він не ридає, не б’ється головою об стіну, не виявляє жодного страху перед ним — катом, хоча сидять удвох у темній келії. І мало того, що не признається до своїх зловчинків і не кається, сам же рече таке, що інший, диви, й повірив би. Сатана, ніщо інше — сатана.

Досифей не поспішав до каземату з кропилом, а наказав подвоїти караул, бо знав, що не диявол, а невідома йому сила духу сидить у цій людині, якої страшно навіть тоді, коли вона замкнена до кам’яного мішка.

Часом архімандрит думав над тим, як його позбутися. Скарати на горло не має права: у приписі священного Синоду чорним по білому написано, як поводитися з оним колодником; шмагати на лобному місці нема за що: в’язень не лихословить ні караульним, коли ті подають йому їжу, ані Пахомієві, коли той приходить його напучувати. Досифей відчував, як він сам поволі стає духовним в’язнем цього колодника, від якого навіть кат у чернечій рясі не може домогтися покори.

Солдати зранку лаштували судно до відправки на берег, а Досифея не переставала мучити думка про те, що він на довгу зиму залишає невпокореного арештанта в казематі монастиря. Ще, чого доброго, посіє вольномисліє своє у голови караульним, що вічно невдоволені, або ж і в тупу макітру Пахомія… Та враз його осінило: «Я дам йому волю. Пошлю до пекарні на роботу, де можна досита наїдатися, розмовляти з людьми, вільно ходити по дворі, але — ціною покори.



Людина зі зламаним хребтом менш небезпечна на свободі, ніж сильна духом у казематі».

Він сказав покликати ченця Пахомія і мовив йому:

— Піди ще раз до Корожної і спробуй востаннє примусити його покаятися. Коли ж ні…

Пахомій зблиснув очима. Невже архімандрит доручить йому стяти голову велемудрові? О, він недарма прийшов до цієї обителі! Ще б пак. Стільки років займатися катівським ремеслом, знати всі фахові тонкощі й навчати якогось колодника навіть не цієї науки, а покори. Голову йому з пліч! А коли Пахомій покаже свою вправну руку, його настановлять головним монастирським катом, — хоч на старості літ збудеться мрія його життя. Тоді матиме владу, і всі, хто з нього насміхався, будуть у боязні кланятися: і монахи, і солдати, і прочани, бо в його руках знову опиниться сокира, а не осоружний хрест.

— На плаху? — вихопилося в Пахомія, і Досифей відвів від нього погляд, бо моторошно було бачити в очах ченця таку щиру любов і запопадливість до свого жорстокого ремесла.

— Ні, — сказав гидливо, — випустиш його на волю. Залишиш в’язня у дворі, а сам прийдеш до мене.

Це був явно безглуздий наказ. Пахомій зсутулився, підозріливо глянув на архімандрита, але був безсилий що–небудь вчинити чи сказати.

— Йди, йди, — прикрикнув Досифей і, коли монах зник за чоботарнею, звів очі до високого шпилю дзвіниці й подумав: «Не може того бути, щоб я зумів збудувати таке чудо зодчества, а не міг зламати хребта нікчемному в’язневі».

З незнайомим досі почуттям ляку відчинив Пахомій залізні двері Корожної темниці. Якийсь час стояв, оповитий чорнотою, що, наче смола, заліпила йому очі, згодом із темряви вималювалася постать колодника, що стояв обернений обличчям до стіни і щось виводив на ній пальцем. Мовчазна постать у сірому балахоні, зайнята якимось підозрілим ділом, ще дужче посилила ляк; Пахомій тепер більше, ніж будь–коли, бажав смерті своєму підопічному, з яким біс один знає чому судилось панькатися і ще й терпіти насмішки від монахів. А тепер ще побачить його на волі — переможцем. Кат готовий був тут же задушити колодника, та не велів архімандрит, тож постановив будь–що витиснути з нього слова покаяння.

— Ти що робиш? — запитав грізно, щоб з першого слова викликати у в’язня острах.

— Малюю, — тихо відповів Любимський і далі водив пальцем по стіні.

«Напевно, збожеволів, — з полегшею подумав чернець і наблизився до нього. — Слава Богу… Оглашенного легше буде примусити вимовити потрібні слова».

Що ти малюєш?

— Коня…


— Чому саме коня?

— Хочу ним вибратися на волю.

«Так і є, збожеволів», — зрадів Пахомій і присів на прічу, застелену повстю. Мовив лагідно:

— Перестань бавитися дитячою грою, я нині тебе сам випущу на волю, скажи мені, що ревно каєшся у вині своїй, що просиш прощення, що усвідомив блуд свій і хочеш щиро спокутувати гріх. Потім те саме повториш архімандритові й тоді побачиш небо, вдихнеш повітря, посильне діло дасться твоїм рукам. Скажи тільки, що визнаєш свою вину. Бачиш, як мало вимагаю від тебе. Одного слова…

— Слів пудами не важать, іноче, — відповів Любимський. — Слова — не борошно. Часом одне слово переважить цілу єпископську проповідь, та й оцінюється воно не грішми, а чимсь зовсім іншим. Ось ти пропонуєш волю за одне тільки слово «винен». А за сотні моїх слів дали мені кайдани. Кайдани — за сотні, волю — за одне. Отже, слово слову не рівне. Хто зна, мало чи надто багато вимагаєш від мене?

— Але ж зрозумій, — уже просив монах, втямивши, що розмовляє не з божевільним, — цього слова, крім мене й архімандрита, ніхто більше не чутиме. Ти зможеш собі думати й далі, що бажаєш, у що віриш, а нам скажи лише те, чого ми хочемо: «Каюся, винен». Хіба від цього язик тобі всохне?

— Крім тебе й архімандрита це слово почує ще одна людина — я. Ти про це не подумав… Ну, гаразд. Я, може, й скажу. Тільки повір мені: ти впевнений у тому, що я винен?

— Як у тому, що день змінює ніч. Інакше чого б ти тут опинився?

— Постривай, звідки ти можеш знати, що винен я, а не ті, що запроторили мене до цієї ями?

— Як — звідки? За законом тебе посадили. Хіба ти сумніваєшся у справедливості законів?

— Ти, я знаю, не сумніваєшся. Проте я постараюся посіяти в тобі той сумнів. Ти чув, напевно, про царя Івана Антоновича, якого ще маленьким посадили до шліссельбурзького каземату. Скажи, чим могло провинитися дитя?

Пахомій не міг знайти відповіді, мовчав.

Ти, — продовжував Любимський, — карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачову. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачов став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? Їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово «винен»?

Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:

— Апостат! Апостат!26

Він ударив ногою у двері — в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.

Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.

Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі — усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.

Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам’яному подвір’ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив:

— Любимський, ти житимеш на волі. А добрий будеш, то й на велику землю відпущу.

Досифей дивився на полотняно бліде обличчя Іоанна Предтечі, облямоване густою чорною бородою, і ловив кожен порух м’язів його лиця, кожний зблиск очей: невже тепер, коли побачив світло, він схоче повернутися до темниці?

— Чим я заслужив на таку ласку?

— Ти був покірний, — відповів Досифей. — Ми навіть, ти ж знаєш, дозволили тобі сидіти без кайданів.

— Спасибі, але як я міг бути непокірний у домовині?

— Не лихословив, як тоді…

Кому я мав лихословити? Солдати на військовій службі, вони теж не вільні, а та людина, що приходила до мене, своєю природою нещасливіша за мене. Хіба є смисл читати гієні проповідь про чистоту?

— Ти маєш рацію. Але я вірю, що не повернеться язик твій знову супроти мене. Тобі присуджено довіку гнити у темниці, я ж дарую тобі світло.

— За що ж усе–таки? Адже тут дарма нічого нікому не дають. Чи, може, я повинен сказати те, чого від мене вимагав мій напутник?

— Ти цього не скажеш, я знаю. Але для мене досить і того якщо не будеш проголошувати своєї правоти. Проте одну річ зробити мусиш. Послухай уважно. Я доручив інокові Пахомію зламати твою гординю. Він не справився з цим, тож заслуговує покарання. Твій напутник уже лежить зв’язаний на лобному місці біля Рибних воріт, засуджений до п’яти десятків канчуків. Ти виконаєш присуд над своїм ворогом. Ходімо!

Павло пішов за Досифеєм.

Бліде сонце вже ховалося за фортечні стіни. Ще трохи, ще трохи сонця…

Пахомій лежав долілиць на помості, зв’язаний ремінною волокою. Він повертав то в один, то в другий бік голову, відчай корчив його обличчя, низьке чоло рясніло краплинами поту, переляканими очима дивився на Любимського і тихо скавучав.

Погляд Павла прикипів до невеликого предмета, що лежав на землі поряд з нагайкою, і він нагнувся.

— Ну що, напутнику, — промовив, піднімаючи дротяну вирву, — ти вже переконався у справедливості законів? Признавайся тепер у своїй винності. Кажи: «Я винен».

Досифей тамував вдоволену посмішку. Він стояв збоку й чекав, чекав нетерпляче, поки засвистить нагайка в руках Предтечі, поки він почне башлувати ченця. Тоді шляхетне обличчя філософа покриється лудою звіра, і стане він з Предтечі Іродом, а зі світу архімандрита навіки щезне образ ув’язненого пророка.

— Я не винен, — простогнав кат. — Ти винен, що не впокорився мені. Що я міг зробити, коли не мав права тебе катувати?

Для кожного свої засоби, Пахомію. Для філософа — слово, для ката — нагайка. Я витримав, а чи витримаєш ти? — Павло стрелив пугою у повітрі. — Отже, тепер за мною сила і закон. Я шмагатиму тебе доти, доки не збрешеш на себе. Тебе огортає страх болю, мене огортав страх власного безчестя. Ваше преосвященство, — Любимський глянув на Досифея, який враз спохмурнів, — я зараз почну. Якщо на десятому ударі Пахомій не набреше на себе, що він винен, хай тоді він б’є мене. І тоді ви остаточно переконаєтеся у моїй силі або ж слабкості.

— Бий же, бий! — крикнув Досифей, і цієї миті заверещав кат:

— Я винен!

Павло опустив нагайку.

— Ваше преосвященство, — мовив він, — ось бачите, я ще раз переміг Пахомія. Мені зовсім не жаль було б при цій нагоді відшмагати його за катівське ремесло й за віру в справедливість царських законів. Та змагаюся я не з ним, кальногузим черв’яком, а з вами. Я знаю вашу школу нищення людей. Проголошувати анатеми устами одноплемінників, убивати ворогів своїх руками їх братів. Одним пострілом класти двох. Одного фізично, другого духовно. Пахомій — не брат мій, і я з радістю відправив би його на той світ. Але зараз він в’язень, а козацький звичай не велить бити безборонних. Вам же саме цього хотілося. Ви бажали побачити мене катом, а не борцем. Це вам ніколи не вдасться.

Павло жбурнув нагайку під ноги архімандритові.

— Згною… Згною! — зашипів Досифей, і тут де не взялися два солдати: один розв’язував Пахомія, другий скручував Павлові назад руки.

— Бери нагайку! — крикнув архімандрит ченцеві. — І віднині напучуй його нею, скільки душа захоче!

— У горнилі очищається золото, Господь же випробовує серця. Так мовив Соломон, — сказав на диво спокійно Любимський і кивнув головою караульному: — Веди мерщій до каземату.




1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка