Роман Харків



Сторінка11/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31

Розділ одинадцятий

Століттями замкнені сімома замками, залізні ворота Ор–капу18 висіли, перекошені, на гаках, — ніхто вже їх не лагодив відтоді, як крізь них пройшла Друга російська армія князя Василя Долгорукова. Шістнадцять фортечних веж — від Бористену до Гнилого моря, — колись начинених грізними яничарськими гарнізонами, німували, збайдужіло дивлячись сліпими бійницями на споконвічно ворожий північний світ. Кримська земля, визволена від Османів і петербурзьким дипломатом генералом Щербатовим проголошена на вічу в Карасу–базарі незалежною, без ремства й перевірок впускала тепер несподіваних союзників на свої степи.

Новий начальник бахчисарайського гарнізону Іван Максимович Синельников у супроводі ад’ютанта в’їхав на Перекопський вал повозом, запряженим парою татарських бахматів.

Життя полковника входило у звично суворий і по–військовому точний триб. Служба тривала, кар’єра росла, казенний ридван котився вузьким перешийком, віддаляючи Синельникова щораз далі від світу, який ненароком відкрився йому в білокам’яній столиці, викликавши в душі бурю протесту й інакомислія, що аж ніяк не личить офіцерові, зобов’язаному престолові присягою.

Сухо й тепло було на Перекопі останнього зимового місяця, дивиною здавалося тепер, що десь там, на півночі, лютують морози, від яких синіють щоки… від яких синіють щоки… Господи, чи ж то ніколи вже не звільнитися йому від цього привиду?.. від яких синіють мертві щоки і блякнуть очі — ті очі, що їх побачив у пітьмі льоху крізь ґрати залізної клітки, сповнені жадобою і безнадією. Такі знайомі… Де він бачив дотоді ті очі? Де, де, де?!

Уже далеко позаду фортечні вежі, попереду степ, усипаний бабачинням і болячками низьких курганів. О, о! Чи не на цьому ось, розритому, чотири роки тому стояв намет командира Кримського корпусу князя Прозоровського, а неподалік розташувався було бівуак Донського карабінерного полку? Так, так!.. Змучені після бою козаки лежать, чекають, поки принесуть вечірню пайку, ніч тепла, літня, невеликий гурт обсів вогнище — тихо розмовляють вояки про своє, хтось приніс чутку, що Москву виморила чума.

Тут! Тут він бачив ті очі… Невже то був Пугачов?

Фельдмаршал Румянцев на той час уже зажив бойової слави: над Кагулом, біля Троянового валу, полишив у штиковому бою двадцять тисяч яничарів на полі битви; уже він писав Катерині: «Хай дозволено мені буде уподібнити сію рать ратним ділам древніх римлян, які не запитували, що за сили в неприятеля, а питали, де він»; видатний стратег уже був названий Задунайським, а Друга армія Долгорукова все ще облягала Перекопську фортецю — безуспішно. Козацькі команди стояли на лінії від дніпровських порогів до дністровського лиману, запорізькі шаленці поривалися до битви з татарами, заярені жадобою помсти за спалення на початку війни ордами душозгубного Крим–Гірея Кальміуської, Самарської, Орельської паланок і самої Січі. Калнишевський, попереджуючи новий козацький бунт, рушив кошем з двотисячною партією кінноти з пониззя Дніпра через Прогноїнську паланку до Перекопу. Запоріжці дочекалися відпливу Сивашу, вночі перейшли по грузькому дні, обминувши фортеці, і навальною кіннотною атакою ударили з тилу. Вранці зійшлися з донцями на повалених воротах Op–капу. Того ж дня Прозоровський особисто вручив Калнишевському й Синельникову ордени, того ж дня старий отаман назвав молодого майора своїм побратимом. Калнишевський послав козацьку партію навздогін за татарами до Кафи, Донський полк готувався до походу на Карасу–базар і на Бахчисарай.

…Відпочивають донці перед походом: хто спить просто неба, хто гріється біля багаття. Майор Синельников, загорнувшись у шинелю, сидить обіч у темряві, відтісненій полум’ям. Хай погомонять собі козаки. Який би офіцер простий не був — усе ж начальник; хай повечеряють, а тоді й самому можна буде піти спочити до намету командира корпусу.

— Народ гине, як мухи, на вулицях покотом лежать трупи, вже ніхто їх і не ховає, — долинає до вух Синельникова чийсь притишений голос.

Майор знає про це. Як тільки війна — доконче з нею в парі морова пошесть іде. Коли починає владарювати смерть, вона втрачає міру й будь–який глузд.

— Багаті позачинялися у домах, дьогтем повимащували стіни й двері, не виходять і теж уже пухнуть з голоду.

— Пухнуть! Поки вони спухнуть, бідні виздихають. Панство до Петербурга утікає.

— Ба ні, в Петербурзі карантин. Туди нікого не впускають, але то не лише через чуму. — І вже зовсім тихо: — У Москві об’явився цар–батюшка Петро III. Не вбили його — врятувався. На столицю збирається йти, престол у німкені відібрати хоче…

Синельников дослухався, Уже й вони сучать цю плітку? Погано про Орлових думають… Приглянувся до козаків. Крізь миготливі язики полумені проступають освітлені блідою червінню обличчя — запитливі, наполохані новиною.

— А що тоді буде?

— Права всім дасть, волю… Тоді не встиг.

Майор затримав погляд на молодому чорновусому козакові. Той повертав голову то до одного сусіда, то до другого: по збентежених очах видно було, що якась думка навалом припливла до його мозку, він аж прижмурився, наче злякався, що вона виллється з очей і стане явною.

— Волю дасть? — запитав він згодом. — Цар? — І, помовчавши, міркував уголос: — А чому б і ні… Скільки років між людом бував, сьорбнув, напевно, нашого…

Якби він бачив, а міг таке бачити, коли вже ходив по Русі, як розпинав поміщик мою матір за те, що сховала дочку, сестрицю мою, од наруги. На дверях, мов на хресті, розіп’яв і шмагав канчуками, а я, малий іще, скиглив від страху, сховавшись за скринею. Якщо він таке бачив, то, може, й…

— Прокляті!.. — знову голос чорновусого. — Вішати їх, живцем палити на вогні… Ба, який він з виду, той цар Петро?

— Ставний, кажуть, чорнявий… Красень!

— Чорнявий… Ставний… — повторив козак і, заглибившись у себе, дивився у той бік, де за пломінню у темряві сидів майор.

Так, це були ті самі очі!

Потім козак підвів забандажовану вище ліктя праву руку і мовив ніби й не до речі:

— Додому відправлять. Навоювався…

Чи не тої миті у душі простака зродився народний ватажок? Чи не тоді в мозку неписьменного козака вперше зблиснула думка уподібнитися ликові покійного царя і сягнути по скіпетра?

Так, це був він… Синельников аж тепер пригадав собі його. Був то козак хоча й з небоязких, та якийсь жалісливий. Майор одного разу аж здивувався. В якомусь аулі в степах Джамбуйлуцької орди козаки вирубували все живе до ноги, ганялися, очманілі від крові, за дітьми й жінками — спиняти годі було: смерть прийшла до влади й летіла над землею у всій своїй жахливій потворності, меч підносився вище за голову, і мечем керував не розум, а жорстокість, — і враз майор побачив: у полум’я палаючої саклі вскочив козак, вихопив з вогню хлопчину–підлітка, посадив його попереду себе в сідло і, повернувши коня, поскакав у шелюги. Це був той самий, що потім сидів за вогнищем зі забандажованою рукою. Чекай, а як же міг цей же жалісливий мужик кількома роками пізніше недбалим помахом хустини віддавати в петлі сивих офіцерів і їхніх жінок під Оренбургом?

А міг. Чому б і ні… Людина, отримавши необмежену владу, втрачає міру і глузд… Що ж діється тоді з сумлінням? Певно, людина, ставши володарем, подає совісті якісь аргу–менти, адже мусить хоча б у власних очах бачити свою жорстокість доцільною. Чей же не може признатися собі самій, що сіє смерть лише зі страху перед програшем.



Пугачов, якому призначено було орати поле, вбивав. І проголошував, що чинить це в ім’я добра людей, які працюють на землі. Він і справді робив це для них.

Синельников, захищений присягою, убиває теж в ім’я людей, що сидять на троні. А міг би він ходити в тозі вченого…

Жінці, якій природа призначила бути куртизанкою, несподівано дісталася влада, і вона стала вбивцею зі страху втратити її.

Пугачов убивав заради себе і таких, як той татарчук, вихоплений з палаючої саклі. Синельников убиває заради себе і її величності. Її величність теж убиває заради себе і таких, як полковник Синельников. На диво подібними засадами керуються всі вбивці!

Але ж убивця вбивцеві не пара. Що вивіряє їхню віру в правоту й доцільність своїх вчинків? Смерть. Пугачов помер на пласі без стогону й каяття. Чому ж вив перед смертю, наче пес на поворозці у псаря, вінценосець Петро III у Ропшинському замку? Хіба лише зі страху? Але ж цей страх міг огорнути й Пугачова… Ні, порожнеча, в яку кане людина, що свідомо живе на світі у неправоті, лякає її. Лякають людський осуд, якого ніхто за життя не наважиться висловити, забуття або лиха пам’ять. І тому вбивця, свідомий у злочинності своїх вчинків, хапається за життя, щоб віддалити неминучу ганьбу.

Цікаво, як би ви, ваша величносте, конали на пласі, коли б Пугачов…

А я?


Синельников прокинувся зі задуми, скоса позирнув на ад’ютанта. Ні, ні, досить уже… Треба нарешті витрусити з голови небезпечні думки: йде служба, росте кар’єра, котиться казенний ридван завойованим кримським степом, — геть, геть вільнодумство; що воно дасть йому чи людям?

Чвалували степом бахмати, запряжені в повіз. В’їжджена ґрунтова дорога прослизала бурою поземкою поміж колючим кураєм і сухим тамариском, ніщо не затримувало зору серед рудої рівнини, і було якось незахисно: самотній екіпаж мчав, сполоханий безлюддям і невідомістю чужого краю. Коні сповільнили біг аж тоді, коли на обрії з’явилася плоска вершина Ак–каї19.

— Лобне місце невольничої столиці Криму, — промовив ад’ютант, кивнувши рукою у бік гори.

— Як це розуміти? — спитав Синельников. Він радий був, що супутник перервав його нав’язливі роздуми.

— Тут не один зустрів свою останню годину. Бачите он — круглий, ніби жорно, камінь. На ньому стинали голови невольникам–бунтарям і сейменам — ханським гвардийстам, що відмовлялися йти на джихад20, непокірним татарським вельможам і жінкам–перелюбницям… На цій горі помер від меланхолії жорстокий Крим–Гірей.

Парадокси… Тиран–меланхолік! Іван Грозний призначав собі непосильні церковні покути за свої криваві гріхи. Нерон грав на цитрі, коли горів підпалений ним Рим. Катерина просльозилася, дізнавшись, що в Петропавловській фортеці померла від сухот княжна Тараканова21. Сльози розпачу Крим–Гірея за чарівною Делярі–бекечі увічнив у мармурі іранський скульптор Омер — у Бахчисарайському фонтані…

— Від меланхолії, кажете? Невже в озері пролитої ним крові не зумів утопити свою любов до полонянки?

— Не знаю, скільки в тому правди, але я останні роки прожив безвиїзно в Криму, то й наслухався усілякого… Кажуть, що його душевний злам спричинила не смерть Делярі–бекечі. Він примусив замість себе плакати мармур, сам же помислював, як і його предок Іслам–Гірей III, відірвати Крим від Порти. Султан Мустафа запроторив його на острів Хіос, та перед початком війни повернув до Криму, бо спотребилися татарські орди під рукою владного полководця. Хан уже був певен своєї перемоги, та друге входження на бахчисарайський престол ознаменувало лихе провіщення…

— Розказуйте, розказуйте.

— Отож їхав гордовитий витязь у супроводі великого загону сейменів довгою і тісною ущелиною Ашлама–дере, минаючи караїмську фортецю Чуфут–кале. Ущелину загатив народ, хан жбурляв жменями мідяки і, певно, думав про килим, на який ось–ось стане в залі Дивану, а чотири беї піднесуть його, взявшись за краї килима, напевно, складав уже плани, як вирвати Крим із кліщів, один важіль з яких у Стамбулі, а другий у Петербурзі. А може, помислював про криваву помсту і козакам за смерть Іслам–Гірея, хитрого союзника гетьмана Хмельницького, якого отруїла козачка — найулюбленіша ханська ханим, бо ж великий Іслам посягав свого часу за нагайкою, щоб вигнати нею турецькі гарнізони з Кафи, Керчі й Ахтіара… Можливо, мізкував про те, що коли б не зрадив Іслам–Гірей гетьмана, то склалась би інакше доля його краю… Або ж пестив у думках холодні мармурові стіни ротонди — вічного терему коханої Делярі–бекечі, що височіє за гаремним садом, — хто зна… Та враз несподіваний гуркіт пролунав в ущелині: могутня скеля, що століттями висіла напіваркою над вузькою дорогою, обвалилася й заваравила вниз, високим валом загородивши прохід. Схарапудилися коні, заверещав натовп, якусь мить стояв здиблений аргамак Крим–Гірея у подиві й страху. І тут пролунав чийсь трубний голос, а може, то причулося хаканові: «Горе Кримському хаканатові!» Хан завернув коня і крикнув: «Назад!» Мов шалений, скакав долі ущелиною, за ним мчали сеймени, гнані страхом і передчуттям лиха; день і ніч не спиняли вони коні, аж поки хан не допав до юрти мурзи Едісанської орди за Бузьким лиманом. Хан збожеволів, так його й назвали — Деліханом, але був він сильний і владний, тож зневірені й розлінивлені номади враз спалахнули колишньою войовничістю. Едісанці прорвали лінію старшини Андрія Порохні на Молочних водах і увірвалися до Бугогардівської паланки; хан помчав на Калміус і, захопивши зі собою Джамбуйлуцьку орду, рушив на Самарську й Орельську паланки останньою спустошливою навалою. Горіла безборонна Україна, з якої Калнишевський вивів війська під Очаків і Кінбурн, вкривалася попелом. Полишивши спустошені Запорізькі Вольності, повернувся Крим–Деліхан з великим ясиром. Але до Бахчисараю, заворожений зловісним провіщенням, не вступив. Зупинився біля Карасу–базару і на плоскій, як стіл, Ак–каї справив криваву тризну. «Ні одного бранця шолудивому султанові!» — проголосив на бенкеті й наказав стинати невільникам голови, перед тим зґвалтувавши жінок. А коли вже сам наситився скаженою розкішшю й кривавим видовищем, покликав до себе шістьох музикантів і, замирений, спокійний, тихо плачучи, попросив їх грати. «Хай дивиться світ, — мовив він, конаючи, — як умирає останній великої орди, столиці кримської, незліченних ногаїв і гірських черкесів великий хакан. Жили ми звірами — умираємо, як люди…»

…Коні йшли поволі, пробираючись вузькими провулками Карасу–базару, затуленого сліпими стінами від очей перехожих. Тут було спокійно, і подумав Синельников, що, напевно, вже довіку не кишітиме бранцями й купцями запущений сьогодні людський базар. Ось порожніє він праворуч, лопотить на вітрі лахміттям подертих наметів, у яких ще недавно купці з усього світу оглядали голих дівчат, де розлучали матерів з дітьми і заковували в кайдани чоловіків, відправляючи їх на галери. І ствердив у думці полковник, що не можна аж так чорно й безнадійно дивитися на світ, адже все–таки людство розумнішає. Хай у Московії кріпацтво, але ж це не работоргівля. Хай ще довго переслідує Синельникова посиніла від морозу голова Пугачова, що крутиться на колесі серед Болотного майдану, — проте хіба зрівняєш акт правосуддя, хоч і жорстокий, з дикими оргіями, що шаленіли на цій горі?

Ні, треба тверезо дивитися на світ і поблажливим бути до вчинків власть імущих, миритися зі злом і вчитися бачити добро. Його ж таки чимало. А втім, чи може існувати держава без тюрем і катів? Таж ні… То навіщо шматувати душу, виплекувати в голові небезпечні думки, сходити на манівці? Полковник Синельников був людиною і нею залишиться. Але на цій людині казенний мундир, і немає жодного сенсу міняти його на арештантський одяг.

Вперед! У Бахчисараї чекає на нього багато справ. Адже Крим–Гірей не був останнім ханом. У столиці Кримського ханства владарює сьогодні недолугий Сахіб, а в почекальні Потьомкіна в Петербурзі, застоявши чергу за кошовим отаманом, чекає ще один нащадок Чингісхана, брат Сахіба — калга Шагін–Гірей.
Обер–шталмейстер Лев Наришкін сам об’їжджав буйних аргамаків, що їх подарував Калнишевський його сіятельству. Потьомкін готувався до подорожі до Москви.

Завтра в дорогу. Нині він ще граф, а за тиждень його вже називатимуть князем Таврійським, а може, і… найвищим титулом. Сталося!

У негліже, розкуйовджений, Потьомкін чухмарився перед дзеркалом. Налив з графина горілки й цокнувся з однооким двійником.

— Будь здоров, всесильний князю Таврійський! Будь здоров, ваша велич…

Григорій Олександрович круто повернувся від дзеркала, поставив келиха на стіл, око втупилося у двері.

— Ні, чорта з два! — промовив голосно. — Тепер підслуховуйте, ви всі вже в мене у жмені.

Він нервово заходив по кабінеті, зупинився біля стола, погляд упав на книгу в саф’яновій оправі — отак вона лежить тут і досі не розкривана, хоч минуло, мабуть, більше місяця, як її підсунула своєму фаворитові цариця. Що ж воно за цабе? А–а, Вольтер. Я так і знав. Ну, матінко, недовго й ти фіґлюватимеш з ним. Досить уже Росії французького просвітительства та його ідей. Ми вже мали час переконатися в тому, що досить. І крім того, двір — не Академія наук… Ану–ну, що ж то за така мудрість у тому вольтеріанстві?

Потьомкін навмання розгорнув книгу, пробіг очима перші рядки сторінки.

«Ставши генералом єзуїтського ордену, — читав генерал–аншеф французький текст, — Ігнатій Лойола розробив головні засади політики єзуїтів, за якими шпигунство, обман, підкупи, наклеп, убивство стали офіційно визнаними засобами діяльності ордену… 1662 року папа проголосив його святим».

Ого! — Потьомкін уже з цікавістю читав далі.

«Замолоду майже божевільний, переслідуваний видіннями Святої Діви й дияволів, мало не потрапивши стараннями батьків до будинку для душевнохворих, він утікає до Віфлеє–ма, потім до Барселони, Парижа. За юродиві ідеї у паризькому богословському колежі його шмагають різками, та врешті у Римі він знаходить учнів…»

— Впертий, люблю таких.

«Отже, якщо ви хочете прославити своє ім’я, будьте божевільним, аби лише ваше божевілля відповідало духові часу, в якому живете. Може статися таке, що вас повісять, але якщо цього не станеться, то, можливо, на вашу честь ще воздвигнуть вівтарі».

— О мосьє Вольтер, ви воістину мудра людина! — вигукнув Потьомкін. — Недурно, матінко… П’ю за вас, філософе, і за божевільних упертюхів! — Він надпив з келиха. — Маєте рацію, світ належить сильним і спритним. Шибеницю ми обминули — на нас чекають вівтарі. І, як каже Біблія, — а я мало не став ченцем, — «між ранком і вечором вороги твої розпадуться, а з ними пропадуть і почесті їх, і вмруть вони, не дійшовши до розуму».

Він ще раз повернувся до дзеркала: на нього дивилося неблимне й жорстоке у своїй мертвоті скляне ліве око, яке замінило живе, що його втратив тоді, коли вперше пішов ва–банк, у правому ж причаїлася злість. Потьомкіну враз згадалися страшний фізичний біль, і приниження, і розпука, що охопили його тоді, коли доктор Массо одягнув на голову камер–юнкера скісну чорну пов’язку й дозволив вставати.

Куди тепер? До цариці — просити її жалощів? До царициних апартаментів на посміх придворним, на глум кавалергардам і лакеям? Все пропало. Проклятий Орлов… І відімстити нема сили.

Залишив записку цариці, в якій подякував за милості, й подався в далеку дорогу — до підмосковної Троіце–Сергієвої лаври, де поклав собі продовжити своє існування у чернечій рясі.

Гра то була чи відчайдушний рішенець — не міг би нині сказати, бо тоді, один раз за життя, він був насправді нещасливий. Але в душі таки жевріла надія: матінка–цариця встигла ж бо спізнати його силу й пристрасть під час найпотаємніших зустрічей у її алькові. І надія та не зрадила. Не встиг він ще висвятитися в монастирі, як прибув від цариці посланець з листом, в якому вона наказувала Потьомкінові очолити депутацію від башкирів, татарів і калмиків до Комісії нового уложення.

О пресвятий Сергію, я поклонюся тобі й чималу жертву принесу церкві, якій ти покровительствуєш, тільки допоможи мені ще раз, останній раз у житті! Благослови мене на те, що я задумав.

Потьомкін перебивався з хліба на квас поза царським двором, Орлови росли і завдяки війні досягли свого апогею. Російські брандери22 під командою Олексія, який, до речі, не знав ні флоту, ні правил морського бою, увірвалися до Чесменської бухти біля острова Хіосу й дощенту спалили турецьку ескадру; Григорія призначено головою військової ради. Бачив Потьомкін, що не здобути йому висоти на штатських загумінкових посадах, і він, одягнувши мундир майора, подався на театр воєнних дій у розпорядження князя Прозоровського.

Доля сприяла йому. Потьомкін знову повірив, що став її обранцем. Спочатку відзначився у битві під Фокшанами, а під Сілістрією, очоливши відділ, до якого прикомандировані були козаки, вщент розгромив семитисячний корпус кінноти Черкес–паші й відібрав у нього всю артилерію. Прозоровський змушений був визнати у своєму донесенні цариці, що причинець здобутої перемоги — Потьомкін, і за місяць — о пресвятий Сергію! — Григорій Олександрович отримав милостивого листа від її величності.

«Милостивий генерал–поручику і кавалере, — дарувала цариця у листі і ласку й чин, — я вірю, що все ви робите з гарячого старання для батьківщини й особисто для мене. Але не наражайтеся без потреби на небезпеки. Я завжди до вас прихильна…»

Генерал–аншеф стояв перед дзеркалом з томиком Вольтера в руці, гризучи нігті; на нього дивився розчухмарений циклоп, якому стократ виплатилося втрачене око.

Після інциденту в більярдній цариця почала помітно холонути до Орлових. Правда, героєві Чесми влаштувала у Петербурзі парадний прийом, та, надавши йому почесне прізвище «Чесменський», зразу ж послала його до Ліворна. Григорія відправила на смертельний герць — приборкати чумний бунт у Москві.

Потьомкін воював. Цариця чекала на нього з лавровим вінком, та серце жіноче химерне, навіть якщо воно царське.

Із Царського Села до Петергофа карету Катерини супроводжував двадцятивосьмирічний гвардійський поручик Васильчиков, вродливий і скромний офіцер. Сорокатрирічна цариця, якій через війну марно збігали останні роки молодості, пожаліла себе й віддала Васильчикову золоту шкатулку в подарунок за зразковий порядок відділку.

Григорій Орлов, уцілілий після московської операції, саме в той час перебував у Фокшанах на переговорах з турецькими послами. Він ще раз понадіявся на свою всесильність: задешпетував з Румянцевим, погрожуючи йому шибеницею, зірвав переговори й поїхав до Ясс, де ніч і день бенкетував у подарованому колись царицею діамантовому костюмі за мільйон карбованців. Та його всесильність закінчилася разом з бенкетом: тут його застала приголомшлива звістка, що в апартаментах цариці оселився якийсь Васильчиков.

Орлов погнав щодуху до Петербурга, та його зупинили в Гатчині під приводом карантину. Григорій, близький до самогубства, бешкетував, а тим часом цариця витурила парвеню Васильчикова з палаца, всунувши йому до кишені тридцять тисяч карбованців асигнаціями, і викликала з театру воєнних дій Потьомкіна вже в чині генерал–ад’ютанта її величності — офіційного фаворита.

Нарешті сталося те, чого так уперто домагався зубожілий дворянин Гришка Потьомкін, мужньо витримуючи приниження, фізичні муки і тягар військової служби. Бо далі пішло все так, як у казці про золотий горщик: що захочеш, те й маєш. Невдовзі Григорій Олександрович посідає місце президента Військової колегії, стаючи фактичним керівником війни з Пугачовим, цариця призначає його генеральним губернатором Новоросії. Орловим Катерина віддає мармуровий палац над Невою, поблизу Троїцького мосту; Потьомкіну ж доручає впускати їх до двору на власний розсуд.

Григорій Орлов впадає у меланхолію, від самогубства його врятовує прислуга. Олексій робить ставку на останній шанс: він підступно заманює у пастку княжну Тараканову під час банкету в Ліворні й привозить її до Петербурга. Катерина доручає слідство над самозванкою Шешковському, а Олексієві докоряє за те, що зганьбив царського мундира, справивши з авантюристкою весілля і медовий місяць на адміральському кораблі «Три ієрархи». Олексій пиячить, блазнює на вулицях Петербурга, чіпляється до перехожих, що не впізнають його, героя Чесми, б’є в обличчя нижчих за рангом офіцерів, якщо якийсь не віддав йому честі за статутом.

— Так минає слава світу цього, — прошепотів Потьомкін. — «Хочеш піднести когось — піднеси, хочеш принизити — теж піднеси». Мудра і страшна арабська приказка. Та поки вона застосується до мене, я візьму у свої руки всю Росію — від Петербурга до Уралу, від престолу до царициного алькова!

Григорій Олександрович ступає крок уперед, із дзеркала посунула на нього цибата постать, і хтось за нею підбігає. Це генерал–ад’ютант Каменський. Потьомкін оглянувся.

— Що там?

— До вас проситься на прийом кримський калга–султан Шагін–Гірей.

Потьомкін голосно засміявся.

— Невже? Але ж вельможний калга тиждень тому вимагав, щоб я перший прийшов до нього як до представника самостійної держави. А нині він робить мені честь персональним візитом? Ха–ха!

— Однак, ваше сіятельство, він не хоче скидати чалми і я не смів йому дозволити являтися з покритою головою перед очі, кгм… перед…

— Скажи йому, що їсти він може в нас, що забагнеться, а одягатися мусить так, як усі.

— Я подібне говорив йому, він же благає пощадити його від такої ганьби: калгу, що прилюдно зняв чалму, Крим не може визнати ханом.

— Он що! — Григорій Олександрович ударив руками об поли. — Цей теж хоче влади! Один привілеїв домагається, другий вінця просить. Ай–яй!.. А в мене так мало скарбничок з коронами й законами. То ти скажи йому, що коли Крим його не прийме, я запишу його капралом до Преображенського полку. Ха–ха! А втім — клич, хай заходить у чалмі.

Потьомкін дивився услід ад’ютантові, а на пам’ять приходила чітка згадка:

«Милостивий батьку, Петре Івановичу! Правдивість моєї прихильності примушує мене зобов’язатися назавжди бути вам, милостивому моєму батькові, до послуг. Сподіваюся на вашу милість, що запишете мене до головного Кущівського куреня. Вашої вельможності завжди готовий слуга…»

Фарс? Ні, цей лист, писаний під стінами Сілістрійської фортеці на Дунаї до кошового отамана, що після розгрому Черкес–паші й захоплення в полон самого командира турецького корпусу відійшов із військом на форпости по Бугу, спонуканий був щирим розчуленням воїна, що бачив справжній лицарський бій.

Такої навальної кінної атаки йому не доводилося спостерігати за весь час війни. Великим тріангулом23 разом рушила з копит двотисячна козацька команда зі свистом і гиком — хоч би один ряд зрунтався у бігу! — гостра колона, немов спис, врізалася в бойові порядки турків, і ніщо вже не могло її спинити: хто не втік, той під копитами, шаблі крешуть, флінти дзявкають, несамовитість у очах, рев із тисяч грудей, що лякає усе живе на світі, а збоку сивовусий дідуган на коні: «Добре, браття! Славно, панове–молодці!» — він тримає команду в руках, ніби на повідді, повертає дві тисячі воїнів у який хоче бік — одним помахом шаблі… Кращої військової школи не бачив Потьомкін, і коли закінчилася баталія, попросив у Прозоровського закріпити за ним козацький кіш на весь час війни.



«Чолом тобі, скинув шапку кошовий отаман, запрошений до намету Потьомкіна, і крізь густі довгі вії проштрикнув пильним поглядом молодого одноокого майора. — Раді служити».

Знайомство з Калнишевським було для Потьомкіна несподівано коротким. Він чекав від степового ватажка раболіпної тиради, якою той, на східний кшталт, конче захоче попишатися перед лудою царського офіцера в еполетах і аксельбантах, навіть налаштувався було припинити отаманське многослів’я, бо ж бій ще не закінчений, і трохи розчарувався стриманістю Калнишевського, що мовчки вислухав наказа і тут же скомандував в атаку. І знову справжня радість охопила Потьомкіна, коли спостерігав за видовищем нового козацького бою. Тоді він і написав Калнишевському того листа…

А потім — братання, і пісні, і вручення нагород у наметі кошового отамана над Бугом у день його тезоіменитства. Тепер Потьомкін уважніше приглянувся до Калнишевського. Його стриманість, що діткнула амбіцію майора під час знайомства, вже ображала гонор генерал–поручика, але гра зайшла надто далеко, Калнишевський великодушно записав до Кущівського куреня його, Прозоровського і Кутузова. Князь повісив на шию кошовому ще одного ордена — зі зображенням Петра Великого; огрядний і добродушний Кутузов мовчки вклонився за честь вписання до козацького реєстру, майор Синельников скептично посміхнувся, стоячи обіч, — у почесні сіромахи записатися не хотів… Потьомкіну забажалося таки зламати кригу гордовитості старого лицаря, викликати на його обличчі вдячну посмішку несподіваним і приголомшливим подарунком.

Він вийняв із кишені жилета срібного годинника, причепленого важким золотим ланцюгом до петельки, та ланцюжок чомусь ніяк не відчіплявся від камзола, Потьомкін засіпав його; він вже сердився на себе за свого жеста, йому, правду кажучи, стало шкода дзиґарів, але відступати вже було пізно: на нього дивилися всі, й кошовий теж. Він зі злістю відірвав ланцюга разом із петелькою і подав годинника Калнишевському.

— За хоробрість твою, кошовий отамане! Руки в Калнишевського опущені, генерал–поручик тримає у простягнутій руці срібні дзиґарі.

— Це дзиґарі, — пояснив Потьомкін, навіть не допускаючи у свідомості, що можна відмовитися від такого подарунка.

— Цяцька… — пригаслим голосом мовив Калнишевський і спохмурнів, наче пригадав щось надто прикре. Пшеничні острішки брів опустилися на очі, він доторкнувся пальцями до ордена, якого йому тільки–но почепив князь Прозоровський. Для нас, козаків, найбільша нагорода перемога в бою. Правда, ми вже навчилися брати медалі та ордениА ось такі винагороди за козацьку кров… Але сьогодні ти мій підлеглий, козаче Нечосо, сам цього захотів. То візьму оці дзиґарі не як нагороду, а як подарунок від нижчого рангом. А найдалі за тиждень я споряджу за твоїм наказом дві тисячі піхотинців на тридцяти восьми човнах і пошлю їх Дніпром, морем аж до Дунаю, під стіни Сілістрійської фортеці. Розіб’ють козаки турецьку флотилію, упаде фортеця — тоді ти зі своєї милості даси мені й моїм лицарям заслужену нагороду.

— Я винагороджу вас, — з тамованою досадою мовив генерал–поручик.

Кошовий узяв годинника, зиркнув на нього й запхав до кишені каптану. Потьомкін упритул глянув на Калнишевського, хотів упіймати хоч маленький проблиск вдячності на його обличчі, та отаман уже думав якусь свою думу, забувши про подарунка.

…Григорій Олександрович підійшов до письмового столу, сперся на нього томиком Вольтера. У грудях заворушилося щось прикре й гіркувате.

«Треба було прийняти… Треба було прийняти старого, — влазили у свідомість докори. — Аргамаки ж — як змії… Хоча б за них. Треба було прийняти — турецька флотилія вщент знищена в гирлі Дунаю, Сілістрія здалася. Того дня, коли вона впала, підписали мир у Кучук–Кайнарджі. Я ж обіцяв винагородити… Нічого, я їх ще винагороджу… Але треба було прийняти хоча б останній раз. За румаків? Румаки — за дзиґарі. Ми квити. А за службу Бог заплатить… Так минає слава… Треба було прийняти? Шістсот козаків з Барвінкової Стінки перейшло до Пугачова. Прийняти?!»

Потьомкін узяв зі столу свіже донесення Слобідського генерал–губернатора Щербиніна: «Барвінківські козаки з полковником Іваном Гараджою вчинили акт жорстокого вбивства. Поміщик Сошальський повішений…»

«Прийняти? Затвердити привілеї цій новій пугачовщині?! Досить. Повоювали — і квит! Турки на колінах, а козакам… Хай ще трохи Румянцев покомандує Малоросією, а там — одна Новоросійська губернія аж до Чорного й Азовського морів! І губернатором буду я. Єдиний самовладця, якому з України возитимуть колишні козаки джерельну воду!»

Відхилилися двері, вкрадливий голос тихо прошелестів:

— Салам алейкум…

«О, ще один південний царьок. Це той, що боїться чалму зняти. Поноси ще трохи, поноси. Потім зніму — разом з головою».

— Алейкум салям! — Потьомкін перетяв навскіс приймальний покій і зігнувся у пояс перед Шагін–Гіреєм у насмішкувато–шанобливому поклоні, змахнувши перед його носом розкуйовдженою гривою. — О великий з великих калго–султане, як мається ваша чалма?

— Ваше сіятельство, хай продовжить всемилостивий Аллах вам життя, у доброму настрої сьогодні, то возрадуюся і я, порох ніг ваших, вашими благодіяннями! — Шагін–Гірей, не розгинаючи спини, запобігливо никав очима по велетенській статурі генерал–аншефа, Потьомкін відзначив у думці, що цей царьок не страшний, що його можна спокійно благословити на кримський престол. — Правда, — продовжував калга–султан, — я не що інше, як брила землі, однак походжу з древнього коліна Чингісхана…

— Ну, певно, певно, — Потьомкін заспокоїв Шагін–Гірея примирливим жестом. — А ти, мабуть, ханства хочеш? — спитав, по–змовницьки прикладаючи долоню до уст.

— Батьківщина кличе мене, ваше сіятельство. Мій брат Сахіб, хай милостивим буде до нього Аллах… Чи може мій брат, що сів на необ’їждженого коня, їхати по своїй волі, незалежним шляхом, віддаючи одночасно повіддя до рук іншому?

— Що ти маєш на увазі? — насторожився Потьомкін.

— Сахіб шле фірмани султанові… А Крим став незалежним.

— Звичайно, звичайно! Твого брата треба і справді до рук прибрати.

— Сахіб такий, що коли б він став торгувати чалмами, то люди почали б родитися без голів.

Потьомкін лунко розсміявся.

— О, тепер я уже знаю, чому ти так упирався зі своїм тюрбаном! Носи, носи на здоров’я… Ну, гаразд. Забирай свій почет, гарем і прямуй до Бахчисарая. Там зголосишся до полковника Синельникова, начальника гарнізону.

— Як то — зголошуся? — зніяковіло перепитав Шагін–Гірей. — Який гарнізон? Адже за угодою у Карасу–базарі Крим оголошений незалежним. Навіщо вільних охороняти?

— Постій, постій, — примружив око Потьомкін, скляне холодно дивилося на калгу–султана й морозило страхом; генерал–аншеф підступив до Шагін–Гірея. — Тобі нічого не говорив мій ад’ютант? Нічого… Так ось що: на всяк випадок запишися хоча б капралом до Преображенського полку. Хан, що не розуміє політичної ситуації… Від Порти захищатиме тебе бахчисарайський гарнізон! Словом, запам’ятай на весь час твого ханування таке: якщо господар любить грати на бубні, домашні мусять уміти танцювати… Ну, йди, йди, доки я не роздумав.

Шагін–Гірей хутко причинив за собою двері, Потьомкін засміявся йому вслід. Узяв келиха зі столу, допив. Тільки тепер запримітив, що весь час не випускав з руки томика Вольтера.

— А на нашу честь, — промовив, — воздвигнуть вівтарі, маестро Вольтере! І вам, і мені. Ви собі пишіть про всіляких там Лойол, може, ваші писання колись сподобаються людству і воно оцінить вас належно. Та мої книги ось тут…

Захмелілий Потьомкін підійшов до книжкової комоди й почав викладати на столика книги. Одна впала на долівку, розгорнулася, і дивовижні сторінки–асигнації в сотні, тисячі карбованців вишкірилися до свого власника двоголовими орлами.

— Ось що я маю. Бібліотека грошей! І за них воздвигатимуть мені вівтарі. За життя… За життя! А на те, що буде по смерті, начхати. Маю владу, маю жінок, саму царицю тримаю у своїх руках. Я граф… Завтра буду князем Таврійським. Але мені цього мало. Царства хочу!..

А коли охолов, покликав до себе ад’ютанта й наказав:

— Поклич обер–шталмейстера, хай доповість, чи об’їжджені козацькі румаки. А сам гляди, щоб на завтра все було готове в дорогу: не можна мені спізнитися на московські торжества.




1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка