Роман Харків



Сторінка10/31
Дата конвертації05.11.2016
Розмір6.64 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31

Розділ десятий

Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони — кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї — послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.

Колишній коханець Софії Ангальт–Цербстської Станіслав–Август злякався аж такої уваги й кинувся кликати на допомогу Туреччину, та вже було пізно. Невдячному королеві, що погордував Катерининою допомогою, Рєпнін підготував сюрприза — провів по всій Речі Посполитій антикоролівські конфедерації, скориставшись неприхильністю шляхти до короля, і цим дав йому зрозуміти, що становище його дуже хистке. Тоді Понятовський погодився на всі умови, віддаючи свою долю і долю Польщі в руки Катерині.

Гра в захист православ’я закінчувалася. Підходив до кінця спектакль законодавства. Все йшло начебто добре. Проте прозорлива цариця не передбачила на цей раз, що політична комедія, розіграна у Грановитій палаті й у Варшаві, матиме для неї вельми драматичні наслідки.

Старий шляхтич Йосиф Пулавський зі своїми синами скликав у Барі конфедерацію проти сейму, короля і московських військ, а впала вона на православних, за яких так нібито ревно заступалася було Катерина. Тоді й освятили гайдамаки свої ножі.

Шлях гайдамаків від Чигирина до Умані освітлювали пожежі, а Січ нуртувала — сірома чекала рішенця кошового отамана.

Калнишевський вичікував. Давній ворог гайдамацьких ватаг, що никали то тут, то там безлюдними байраками Запоріжжя, він ще не вірив, що підійметься вселюдне повстання. Та впали Жаботин, Сміла, Черкаси, і йшло це начебто у злагоді з московськими військами, що воювали конфедератів у Польщі. Кошовий отаман чекав цидули з Петербурга: міцно в’їлася у зап’ястя та незрима нитка, що тягнулася від руки камергера Орлова; а на Запоріжжі вже ходили кобзарі, співаючи пісні про батька Максима. Ревнивість вражала самолюбство отамана: не про нього, достохвального полководця, складають пісні, а про непоказного сіромаху з Тимошівського куреня — Залізняка… Та видно, є за що. А хто б міг сподіватися, що простий запорожець, який ще за Лантуха втік зі Січі на Громоклею, де вешталися гайдамаки, торгував потім в Очакові горілкою, а згодом дав про себе знати на Мигейському острові біля гирла Ташлику як отаман гайдамацького загону, стане врешті на чолі повсталого народу?

Гайдамаки йшли з Корсуня на Умань. Не чекаючи наказу кошового отамана, вибиралися запоріжці з паланок і з самої Січі за Синюху до Залізняка. Знав про це Калнишевський, та мовчав, уникаючи зустрічей з курінними отаманами. Іноді він уже бачив себе гетьманом, що єднає розполовинену Україну, та шнур покори, що зв’язав його на герцях перед царським помостом, не давав тепер розвести руки і самочинно вийти на справжній бій.

Старшини самі прийшли до нього: отаман Титарівського куреня Іван Саранча і старий військовий товариш Гаврило Скирта.

Калнишевський розумів, що колись таки прийдуть до нього — як не ці, то інші, і готовий був до розмови, тільки блимнув на Гаврила з–під навислих брів, ніби застерігав, щоб не бурчав старий і за оборки отамана не хапав. Надто вже козаки та й старшинство потурають здольному лицареві. Але Скирта був навдивовижу сумирний, м’яв шапку в руках, ніби мужик на панському порозі, й переступав з ноги на ногу.

— Ну, говори, говори, — полагіднішав кошовий отаман.

— Раду скликай, Петре, або хоч старшинське коло, — мовив Гаврило. — Козацтво ремствує на тебе. Встала Україна, бо, роздерта навпіл, так жити більше не може, кров спливає з ран — з’єднатися мусить. А ти міг би її усю повести за собою. Та ти мовчиш. А де то чувано, щоб Січ і все Низове козацтво сиділи склавши руки, коли за волю встав народ. І Хмель, і Сагайдак зі Січі йшли.

— Не подумайте, братове, — сів за стіл Калнишевський понурившись, — що я іншим дихом дихаю, ніж ви. Та знаю від вас більше і дальше бачу. Дармо пролита кров ніколи не увіллється назад у людські жили, всякає вона в чорну землицю і навіть пирію не ростить. Я її, ту кров побратимську, приберегти хочу і звиваюся, як вуж, бо сутужно стало нашим Вольностям.

— Але ж цариця, кажуть, маніфестом благословила гайдамаків проти конфедератів, — вставив Саранча, — і сама ж послала військо на ляхів.

— Не читав я того маніфесту, Іване… А інше чув. Доніс мені полковий старшина Семен Галицький з Балти, що гайдамаки читають інший маніфест за підписом моїм. Не писав я жодного маніфесту… Чи ж писала його цариця? І це ще не все. Їздив наш піп Сокальський до Києва, то каже: дуже лютий губернатор Воєйков за те, що козаки втікають за Синюху.

— Кошовий отамане, — Гаврило Скирта хмурився, і бачив Калнишевський, як напускна сумирність зіслизає з його шкарубкого лиця, — ремствує на тебе козацтво ще й за те, що ти кудись подів попа Тарловського і без згоди товариства звідкись нового церковнослужителя запопав. А віри йому не йме козацтво… Чого ж би то простий січовий піп та до Воєйкова вхожий був?

Замислився Калнишевський. То бо й справді… Чого більше треба було Румянцеву — Тарловського позбутися чи Сокальського мати на Січі?

…Навесні, коли почалися заворушення у Польщі, нарочний з Глухова доставив листа від президента Малоросійської колегії, в якому Румянцев пропонував кошовому отаманові прийняти священиком Покровської січової церкви бакалавра богослов’я Києво–Могилянської академії Володимира Сокальського, оному дає добру опінію сам ректор. Нинішнього ж січового попа Кирила Тарловського наказав таємно під вартою приставити до Глухова, поєлику ця особа має непевне минуле: по смерті цариці Єлизавети, проживаючи в Петербурзі, він ревно підтримував Петра III, через що мусив утікати в дикі степи, де його спіткали запоріжці.

«Оце так “дикий піп”! Он що за птах наш преподобний Кирило», — мало не сплеснув у долоні кошовий; згадалося, як кілька років тому зустріли козаки в пущі поблизу Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря попа, одягнутого в чернече лахміття, і назвали його диким.

Не гаючись, Калнишевський кинувся розшукувати Тарловського. В січовій школі його не було; завернув до церкви — може, чаклує над вином у захристії. Та в церкві застав лише самого Шалматова за роботою.

Сисой, далекий від суєтного світу, саме малював ікону Покровської Богоматері і весь час жив там — у її сумовитих молодих очах, у лініях ніжного дівочого обличчя, яке стало його божеством і до якого він молився. Сисой був тепер найщасливішим нещасливцем на білому світі, бо горе нерозділеного кохання полегшував отой його Божий дар: умів він відтворювати лики людей, а в обличчях — їхні душі і свою любов до них. Тож, хоч і розминувся з коханою, зберіг витворник для себе образ Уляни навіки таким, яким він був в той мент, коли вперше побачив її. Калнишевський стояв позаду Шалматова й довго дивився, як любовно виводить він пензлем лінію шиї Пресвятої Марії, врешті всміхнувся і мовив:

— Грішно–бо єсть пристрасть земну возводити в божество.

Здригнувся Сисой, повернувся, обличчя спалахнуло збентеженням, наче його побачили при содіянні найтаємнішого таїнства, та опанував себе і відповів, не підводячи очей:

— Марія жила на землі, й пристрасті земні були їй знані… Я творю не ту, що вознеслася на небо, а тую, що зі сином на руках прийшла до людей благословити їх людяністю, красою і чеснотами своїми.

— Мудрий єси, Сисою, і чудна твориш… Не грішно є ні любити, ні страждати від почуття святого. Тож нічого єретичного не буде в тому, якщо лицарі мої, припадаючи перед іконою Богоматері, линутимуть думками до сестер, до дружин, до милих своїх. Гарячіші в битві будуть.



Калнишевський замовк, Шалматов поглянув на нього й зауважив, що чимось стурбований кошовий.

Сталося щось, Петре Івановичу?

Ні, нічого… Сисою, ти чесний хлопець. Скажи–но мені, що думаєш про нашого преподобного?

— Не зустрічав шляхетнішої людини. А що трохи п’є…

— Гаразд. Знайди його зараз же і скажи, що я тут чекаю. А сам відпочинь… Постій. Ти в якому курені проживаєш?

— У Титарівському.

— Ага… А Панас Тринитка, він восени прибув, теж з тобою?

— Так, Петре Івановичу. Рідніший він мені за рідного брата.

— Це добре, Сисою, що знайшов побратима… А скажино, не дуже він мене дьогтем маже, отак — вечорами, коли робити нема що, а носогрійка куриться?

— Чи гоже, кошовий отамане, випитувати мене про те, що говорить побратим? Коли вже запитуєш, значить, сумніваєшся у правоті своїй. А від себе, якщо дозволиш пораду дати, скажу лише одне: пий ту воду, що тече з власного колодязя.

— Ну добре, йди.

Тарловський, певно, розгубив по дорозі хитринки з очей і жарти, якими щедро водно сіяв, — прийшов поважний, сторожко глянув на отамана.

— Як же то ти, твоє преподобіє, — почав суворо Калнишевський, — досі не признався мені, що ти не простий і не «дикий піп», а до вінценосців бував наближений?

— Рід людський хворий гріхами і ввержений у яму нещасть, — пробував іще віджартуватися Тарловський, та поник під важким поглядом кошового, слухав.

— Велено мені відправити тебе до Глухова під вартою.

— Воля Господня, — зітхнув священик, опустивши голову. — Хто впав у глибоку стремнину, вийти звідти неспроможний…

— То ось що, попе… Жаль мені тебе, бо знати не знаю і духом не чув, що то за Сокальський, якого присилають мені. Але гріх мав би я перед Богом, коли б тебе за вірну службу та в кайдани віддав. Іди сьогодні ж зі Січі. Та далеко йди, щоб не ближче Тору12, словом, до Барвінкової Стінки чимчикуй. Є там хутір Воскресенівка. Поселяни церковцю побудували, а попа не мають. Тож служи там Богові й товариству до кращого часу.

…Слова Скирти заронили зернину підозри в душу Калнишевського. А й справді, чого хотів Румянцев: покарати Тарловського (але ж не впоминався за ним більше) чи прислати саме цього випещеного, з ріденькою, ніби приклеєною, борідкою, попика? Масноокий він і в’юнкий, і козацтво січове — знає давно про це Калнишевський — недолюблює його.

— Де Тарловський, панове старшини, — відказав по довгій мовчанці кошовий, — колись повім вам. Та тільки знайте, що не кривду, а добро вчинив я йому. А Сокальський… Бог його знає. Київський він, то міг про гнів Воєйкова від когось почути. Але поговоримо про діло. Не присилав, бува, Залізняк своїх посланців на Січ?

Обличчя Скирти розпогодилося, він зиркнув на зраділого Саранчу, сказав тихо:

— Ясновельможний пане кошовий! Два уманці, Поламаний і Бочка, під виглядом торгових людей прибули вчора на Січ з білетом від Залізняка.

— Кличте їх сюди! — скинув бровами Калнишевський.

Саранча прожогом метнувся до виходу, і невдовзі перед кошовим стояли два парубійки в поношених свитах.

— Б’є вам чолом Максим Залізняк, кошовий отамане, — поклонився старший з виду парубок. — Він нині під Уманню, завтра Умань упаде — підуть гайдамаки всю Україну визволяти. Просить вас батько Максим виступити з Військом Низовим на злуку. І переказував, що є в гайдамаків золота грамота від самої цариці, в якій вона велить народові православному вибитися з–під кормиги лядської і з’єднатися соборно під скіпетром царським.

— Де грамота? — простяг руку Калнишевський.

— Грамота ця в самого Залізняка, кошовий отамане. Та ти не сумнівайся, справжня вона, з Петербурга царициним гінцем прислана. Що звелиш переказати гайдамацькому отаманові?

Довго мовчав Калнишевський. Билися в тяжкому герці одна з одною думки, і змагала віра невіру, і не заздрив більше кошовий отаман відважному Максимові, який пішов на те, на що не зважився б він сам. Була вже мить, коли він готовий був кликнути: «Скликайте раду!», та тут же спам’ятався від думки: «А що, коли цариця злякається великого козацького походу? Чого доброго, не на ляхів, а на нас пошле військо. В турка тоді просити помочі?» Так, він провадив колись річ про турецьке підданство, коли допекло, та хіба ж це гоже — від православних до невірних вдаватися, що гірше зневажатимуть віру, ніж ляхи? Чого домігся Петро Дорошенко, що запосяг? Куди ж подітися чайці–небозі, коли нагряне царський гнів? А може, не нагряне? Є грамота чи нема її, а гайдамаки пліч–о–пліч з царськими солдатами б’ються проти конфедератів. Треба не гаючись слати гінця до Румянцева, а нині…

— Ось моє слово, панове, — рік отаман. — Усе військо не може виступати під Умань, бо немає на це згоди царської, а ми — царські. Хай Саранча залишається тут. А ти, Гавриле, йди з посланцями на Буг, Мертвоводь, Громоклею і від свого імені підіймай Бугогардівський полк. Тільки затям: попадешся — не радився ти зі мною. Бо не одного мене каратимуть за самочинність — Січ нашу обернуть у руїни й попіл!

На другий же день примчав зі степів осавул Макар Ногай, отаман каральних загонів. Він спинив змиленого коня перед куренем кошового, кликнув до джури:

— Гукни отамана!

Калнишевський сам вийшов на кінський тупіт, він аж скоробився, почувши зухвалий вигук осавула; на гнідому рисакові, нагнувшись уперед, сидів ставний козарлюга зі засмаглим темно–синім обличчям і скісними татарськими очима. Звик отаман до того, що не шапкує перед ним осавул, відчував навіть дивний страх перед ним — владним і жорстоким, але такої непоштивості ще не зазнавав досі ні від кого; Калнишевський стиснув ефеса шаблі й проказав тихо, тамуючи гнів:

— Злазь із коня!..

Знав і осавул крутий норов отамана, може він у люті й нагайкою прилюдно врепіжити, та нині не виконав погрозливого отаманського наказу, наче хтось сильніший за кошового стояв з ним поруч. Тільки випрямився і відрапортував з притиском:

— Звели зустріти хлібом–сіллю посланців її величності.

Калнишевський розгубився, намагаючись зрозуміти причину нахабності осавула. Невже Ногай пронюхав про Гаврила Скирту? Вчора старий подався зі Січі до Бугогардівського полку, а нині кошовий наказав спорядити гінця з листом до Румянцева: мовляв, так і так, несила мені козаків стримувати, понеже від вас жодного рескрипту не отримав, а вони всі до одного про царицин маніфест говорять. Поки прийде відповідь, Скирта встигне переправити козацькі загони з Бугогарду за Синюху, а в разі височайшої заборони й руками можна розвести: не знали, запитували… Посланці ж від цариці випередили хитромудрування кошового — прибули вони, певно, з готовим наказом. Може, це Ногай без нього, Калнишевського, повідомив до Петербурга, як тільки перші кобзарі прийшли від Залізняка на Запоріжжя? А козацтво вже із самого ранку явно–славно готувалося до походу — споряджали амуніцію і коней: чутка про те, що Скирта подався з гайдамацькими посланцями на Буг, таки прослизла по куренях, сірома вголос славила батька Калниша. Невже треба буде все це разом спинити?

Калнишевський прийняв петербурзьких посланців у військовій канцелярії у присутності писаря Івана Глоби й судді Павла Головатого. Він прийняв з рук офіцера запечатаного сургучем пакета, розламав печатку, листа розгорнув і перемінився на обличчі.

— Раду скликайте, — промовив глухо. — Ви ж, панове офіцери, — звернувся до посланців, — ідіть спочивайте у грецькому домі13, джура проведе вас. Я ще сьогодні дам відповідь її величності.

— Ми будемо присутні на раді, — пристукнув закаблуками поручик.

Небавом ударив довбиш у литаври.

Козацтво довго чекало на цей поклик — вмент висипало на майдан.

— Кошовий отаман веде козацтво на Умань!

Галас піднявся над січовою фортецею, з передмістя Гасан–баші поспішали до майдану гамарники, броварники, мечники, конвісари.

— Руські офіцери царицин маніфест привезли!

— Спитати б їх, чого так пізно? Залізняк із тим маніфестом пів–України визволив!

— Читай, читай, чого там чухаєшся! — наглили писаря козаки.

Гармидер стихав, тисячоокий натовп напружено вглядався в обличчя кошового, писаря, судді, булавничого, січового попа, курінних отаманів, що стояли на паперті Покровської церкви. Пісні чомусь були старшинські лики, тільки піп Сокальський єлейно поглядав на офіцерів, що стояли поруч, час від часу нахилявся до поручика, слухав, згідливо похитуючи головою.

— Читай! Читай!.. — ще вихоплювалися окремі викрики, та вже лягала на майдан глуха тривога здушеною і пружною тишею.

— Слухайте маніфест її величності! — пролунав над занімілою юрмою голос писаря.

Калнишевський обвів неспокійним поглядом передні ряди і зрозумів: як не потопче він зараз, отут перед народом, Катерининого листа, то козацтво потопче свою віру в нього. А може, і його самого… Гербовий папір тремтів на вітрі в писаревій руці; одна лише мить — і з нього клоччя… Та кров людську не увіллєш назад у жили, всякає вона в землю і навіть пирію не ростить… Будь слухняний, будь слухняний, заслужиш ласки в матінки–цариці, — сіпався шнур, що тягнувся з Петербурга від руки камергера, й пригашував спалахи отаманової рішучості. Він зустрівся очима з Панасом Триниткою, зіниці козака жевріли давньою прив’язаністю до кошового і надією на його мудрий рішенець. «Клич на Умань, отамане», — мовчки благав Тринитка. «Клич до битви, отамане!» — вимагав Тринитка. «Будь рішучий, батьку!» — наказував Тринитка. Чув отаман його прохання, його клич і наказ, знав, що це говорить до нього суддя його вчинків і совісті, і враз злякався Панаса знову, як тоді — під Москвою, і захотілося позбутися його, щоб не зазирав у сумління, з яким отаман пішов на порахунки задля життя тих же Триниток.

— «Ми з крайнім здивуванням довідалися, — читав Глоба царициного маніфеста, — що партія запорізьких козаків, ватажками якої підписуються Залізняк, Швачка, Односум, заявляє, нібито вона прислана за нашим указом від кошового отамана і всієї старшини для визволення православних від іга римського дворянства. Особи, що видають себе за відділ вірного нам Низового Війська, суть розбишаки і лиходії, порушники народного спокою. Ми будемо задовольняти справедливі домагання Речі Посполитої, з якою перебуваємо у злагоді й союзі, і допоможемо їй втихомирити розбишацький заколот. А від кошового отамана Запорізької Січі чекаємо підтвердження, що Низове Військо послушне нам і ділом докаже, що не має ніяких стосунків зі згаданими вище заколотниками».

Німів майдан, мов блискавкою вражений. Грому ще не чутно було, та за мить і він пролунав:

— Брехня! Маніфест фальшивий!

Це вигукнув Панас Тринитка.

Калнишевський стрепенувся. Він міг сподіватися, що колишній джура ще раз скаже йому свою правду у вічі, як говорив колись, за що довелося його прикувати до гармати. Але заклику до бунту від нього не чекав.

— Під ноги тую цидулу! — пролунало більше голосів, та цієї хвилини з крамного базару вихопилися вершники карального загону осавула Ногая й обступили майдана. Скориставшись миттєвим затишшям, поперед старшин виступив піп Сокальський і затяг:

— Тобі присягаємо, Богом послана милостивице наша, вірними бути повелінням твої–і–м!..

Калнишевський остовпів. Він ще не звільнився від страху перед бунтом, яким ніколи не керує розум, лише пристрасті, а вже йому — так, йому! — на допомогу йшли Ногай і Сокальський, яких він не кликав і котрі йому не підвладні. І аж тепер відчув, якою важкою стала булава, — такою важкою, що й піднести її несила. Бо ж і не його рукам вона належить. У нещасливий мент випустив її з рук…

Після ради старшинство зібралося у січовій канцелярії.

— Я насмілюся доповісти її величності, — сказав поручик, — про єдинодушне й присягою скріплене прийняття царського маніфесту. До цього ж додам, що за вашим наказом, пане кошовий отамане, каральні загони осавула Ногая ревно виловлюватимуть розбишак, що насміляться порушити спокій у поспільстві.

Другого дня на розвидні Калнишевський покликав до себе Панаса Тринитку. Перед ним стояв уже не той молодик, що колись з побожним захопленням дивився на свого полководця. Гіркота розчарувань, а ще слід років позначили обличчя козака, ластовиння потемніло, від очей поповзли перші рисочки змужніння.

— Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.

— Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.

— Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?

— Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?

— Що ти сказав? — схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.

— Хто єси?! — шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. — Хто єси?

— Ба… бакалавр богослов’я, ясновельможний пане… — засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: — Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч–не–хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.

Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.

…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.

На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.

Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:

«Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля».


Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь — у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум’я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.
Свято білої зими — людно на січовому передмісті Гасанбаші.

Різдво!


Зі самого ранку біля шинків — стовпища: регочуть, пхаються до шинквасів, грають на кобзах, пробують силу козаки, п’ють. Кружляють поставці по кругу, шинкарі черпають коряками брагу й не встигають, скиглить лірницька жебранка під ворітьми крамного базару, на майдані жевріють кабиці14, лоскоче ніздрі пахуча пастирма. Всі сьогодні тут: молодики й бувальці, шевці й кравці, колісники, ковалі й шаповали. Торгують греки, вірмени, жиди. Козаки п’ють.

Христос рождається!

— Славіте його!

За кожною кабицею — гурт.

— Панасе, а йди–но сюди, — гукає Тринитку отаман Титарівського куреня Іван Саранча: той разом зі Сисоєм Шалматовим тиняється по базарі, заглядаючи, в якому шинку менша метушня. — Та тягни зі собою того тверського характерника, може, йому хоч нині, при сивусі, відстане язик від піднебіння… То як було, Панасе, з тим Хомою, що його теля з’їло? Розкажи, поки тетеря впріє. Слухайте, товариство, бо цю байку Тринитка ще позаминулого Різдва розпочав, то, мо’, до цьогорічного Водохреща вже й закінчить.

Панас вихилив половину кухля й передав Шалматову, той пригубив і з наївністю дитини вдивлявся у рот побратима. Сам балакуном не був, зате вмів слухати як ніхто; і бувальщину, і небилиці сприймав усією своєю сутністю, щоб потім дивним чином перемінити живі слова в мовчазні руковитвори.

Ну, то загавкав на селі собака, — повагом почав Панас, а Хома лежить на печі у просі та й каже: «Держи, держи, Мусю, а я в хаті не боюся». А жінка шепоче: «Ой чоловіче, який ти відважний!» — «О, я ще й з печі злізу та й крикну!» — «Та ну!» — «А я ще до сіней вийду та тюкну!» — «Ой леле!» — «Жінко, та я ще й надворі гукну!» І таки вийшов бравий Хома, а гусар — шасть до сіней — і двері зачинив. Ходив, ходив Хома під хатою, а далі кричить у вікно: «Жінко, відчини!» — «А хто там?» — пита жіночка, а сама з гусаром лежить. «Та то я, Хома твій». — «Цур тобі й пек, мій Хома вдома, ось біля боку лежить». Мабуть, сатана обморочив, подумав Хома, та й пішов до кума Петра, щоб той його до хати довів. Узяв Петро Хому на плечі й несе під вікно. «Кумо, відчини, чоловіка тобі приніс». — «Та мій Хома вдома». — «А що ж це воно на мені сидить?» — «Та то, куме, сатана. Ось помацай, якщо волохате, то неодмінно сатана». Лапнув кум Петро — царице небесна! — як кинеться, як хокне зі себе Хому та давай тікати. Зостався уп’ять Хома в самій сорочці на морозі, зайшов до хліва, підмостився під бугая та й заснув.

Кашовар помішує ополоником тетерю у казані й аж порскає від сміху, Сисой слухає й дивується, як то можна отаке вигадати, а Саранчі теж дивно з дотепності того самого Панаса, якого він ще кілька років тому водно на глум піднімав при товаристві.

— А вранці жінка його кличе, — продовжував Панас, — питає, де він був. «Та обмарило, то я під биком спав». — «Гей, та чи ти знаєш, — сплеснула жінка руками, — що скоро будеш телитися? Іди до чужої слободи і там телися, а у своїй слави не набирайся». Пішов бідний Хома аж на третю слободу і до якихось господарів на ніч попросився. Поклали його на піч, а тут уночі корова отелилася. Мороз був лютий, то вніс хазяїн теля до хати та й біля Хоми примостив. Пробудився Хома, полапав біля себе: так і єсть, отелився. Ну, слава тобі Боже! Та скоріш шапку в жменю і — в ноги!.. Ну, а господарі вранці глип: нема чоловіка. Де ж бо міг подітися? Напевне, теля з’їло…

Від сміху аж блискітки інею бризнули в морозне повітря.

— От зміїне кодло жіноче, хай йому трясця! — озвався кашовар. — Тож–бо кажуть, що одна самого святого Петра відлупцювала.

— Та ну? — підохотив Саранча кашовара.

— А їй–богу! Якось ішли по землі Господь з Петром, та й питає Петро: «Чого ж ти, Боже, так зробив, що чоловік над жінкою коверзує? Хоч на один вечір дай їй волю». От попросилися вони до одного чоловіка переночувати. Примостив їх господар під припічок, аж прибігає жінка та давай чоловіка лупцювати: «Бач, собачий син, ще й ночувальників пустив». Тоді взялася за Петра. Била, била, зморилася, впала та й заснула. «А що, — каже Бог, — допросився, Петре, на один вечір жінці волі? То вже тепер знаєш, нащо я зробив так, щоб чоловік над жінкою верховодив. Як дати їй власть, то битиме вона не тільки чоловіка, а й усіх святих».

Від броварні до Саранчевої кабиці наближалися велетні Лабза і Журман, побравшись руками за плечі. В козаків аж очі рогом стали: чудеса Господні — Журман із Лабзою чоломкаються!

— Не на добро оте братання, — мовив Саранча. — Так і жди веремії.

Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:

— Ну, братчику, й набив же ти мені пику!

— Кріпко? — питає Лабза.

— Дуже кріпко.

— То давай миритися. Вип’ємо?

— Вип’ємо.

Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.

Перехилили разом, витерли рукавами вуса.

— Тож кажу тобі, братчику, — повів Журман, — що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Святвечір йду до худоби, аж гульк — білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят–вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся — іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…

— То була відьма родима, бо з хвостом, — перебив Лабза. — А є ще роблені відьми — оті злющі! Бо їх матері — відьми родимі — праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…

— То дурниці, — не здавався Журман. — У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!

— А це вже брешеш! — скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.

Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим і розпалився на базарі кулачний бій.

Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном15, що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.

Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець16 майстри з Гасан–баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі — виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні–тюрмі.

Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі — певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп’ячі голоси:

Христос родився, щоб мир звеселився,

Родився в стайні, а не в хаті,

От диковина яка!

Віл та осел стояли у ясел —

Та й ті Христа пізнали,

І дишуть на нього, бо знають на кого,

Ще й на коліна упали.

Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.

А тріє царі принесли дари

Аж од Востока.

І там поклали й поздоровляли

По–письменницьки звисока.

Вийшли старшини на поріг: чималий гурт підлітків оточив велику шестикутну зорю, обличчя хлопців поважні й червоні від морозу, клубками йде пара з ротів, добре дбають школярі перед куренем кошового отамана — знають, що коляду дадуть тут щедру.

Йосько старенький гостинці прийняв:

Сядьте у нас, почастуємо вас,

Чим Бог нам дав.

Зараз їм підносе по чарці сивухи

Та по кухляті варенухи,

Царі як хлебнули, то зразу поснули,

А Йосько й каганець погасив.

Усміхається Калнишевський на порозі, а міхоноша не ликом шитий: знає, що ясновельможний пан отаман рідко коли сміється, а якщо вже веселий, то й щедрим буває, — підбіг до самого та ще й приказав:

— Віншую вас, пане отамане, цими святами, щоб ви їх випровадили, а других дочекали в мирності, радості й веселості!

— Дякую, дякую, — кивнув головою Калнишевський і звелів насипати школярам повен міх святкових гостинців.

А сам був неспокійний. З базару долинали буйні крики. Що там чиниться? Насторожився Ногай, стоячи на порозі, повів носом і сказав джурі кошового підвести йому коня.

— Ти куди, Макаре? — запитав Калнишевський.

— Об’їду редути, — кинув Ногай, не повертаючи голови, і, підшпоривши коня, поскакав просто на базар.

Кулачний бій на Гасан–баші був у самому розпалі. Журман не здавався Лабзі, Лабза — Журманові, гамселили один одного здоровенними, як довбні, кулаками; з десяток інших пар теж змагалися на майдані, заохочувальні крики, свист, регіт бились об піднебесся.

— Тихо, голото! Пан отаман наказує розходитися по куренях! — гримнув над юрбою Ногай.

Галас притих, але загарливці не припиняли бою. Осавул смикнув за повіддя коня і здибив його посеред площі, луснув у повітрі пугою.

Зупинився із замахнутою рукою дебелий Журман, полишив Лабзу і, гарячий, заярений, прискочив до Ногая, схопив коня за вудила.

— Гей ти, випердку бусурманський! — крикнув і рвучко сіпнув коня, ставлячи його на коліна.

Осавул з несподіванки не втримався, полетів через кінську голову і гепнувся, як довгий, на втоптаний сніг. Схопився, вийняв пістоля, та Журман вдарив його ребром долоні по передпліччі, й пістоль, описавши в повітрі дугу, впав на землю.

— На святе Рождество, — відсапувався Журман, — личило б тобі, Ногаю, спочити та погомоніти з людьми, а не з нагайкою по Січі ганятися, нюшкувати та псувати товариству охоту!

Спантеличений осавул стояв посеред юрби, що дедалі тіснішим колом змикалася довкруж, і вже бачив, що непереливки.

— Скільки наловив? — дихав Журман парою в лице Ногаєві. — Говори, скільки гайдамаків перепотрошив?

Слова велетня викликали бурю крику. Давним–давно кожен хотів про це спитати в осавула, тепер же запитували всі хором і не ждали відповіді.

— Скільки перепотрошив?

— Собаку на гілляку!

— Стійте! — проштовхався вперед Іван Саранча і став на перевернутого казана. — Не чинімо самосуду, раду скликаймо. Кличте довбиша!

За хвилину два козаки притягли з бражниці п’яного Кривошапку, подали йому дерев’яні ложки.

— Бий раду!

— А хто… Хто такого наказа дав? — упирався довбиш.

— Ще й питає, скурвий син! Бий та й тільки!

І довбиш затарабанив ложками по казану. Тоді натовп рушив на січовий майдан — до куреня кошового отамана.

Калнишевський вийшов до розбурханого козацтва у святковому кунтуші, з булавою за поясом. Він почув бій литавр і зрозумів, що рада мусить відбутися не завтра, а сьогодні, і що раду нинішню він повинен втримати у своїх руках, бо коли ні, то не тримати йому більше булави.

— Шановне товариство! — гукнув він з порога, обступлений з боків старшиною. — Раду малисьмо скликати завтра, та коли ви захотіли скоріше зібратися, я готовий служити вам.

Голос кошового звучав твердо, і це впливало на роз’юшену козацьку юрбу — галас стихав.

— Маємо порадитися з вами, як нам бути. Турок виповів війну цариці, і її величність велить, щоб славне Військо Низове йшло на бусурмана, як діди наші ходили. Що будемо робити, братове?

— На турка веди! — вискнув хтось з натовпу, та не підхопило цього кличу товариство. Уперед вийшов — Калнишевський не повірив своїм очам, — вийшов Панас Тринитка і звернувся до громади:

— Славне товариство! Нас знову посилають кров проливати. А за віщо? За каторжні роботи на Неві? За зраду генерала Кречетникова, що нечуваним підступством схопив гайдамацьких ватажків і віддав їх на люту смерть? За Серби, де замучено Ґонту? За Кодню, де тисячі лицарів четвертовано і тисячі каліками по світу пущено? Що злочинного вчинили гайдамаки супроти цариці? Пліч–о–пліч з московськими військами билися проти конфедератів у Польщі. І ось яка дяка… Не підемо, кошовий отамане, а тебе нині спитаємо: що ти робив, коли народ вставав за волю? З бабами вовтузився, горілку пив? Ба ні, ти за цяцьками в депутації столичником їздив, гнув спину перед графами і князями, а Україна конала на шляхетських палях!

— Правду каже! — ревнули козаки. — Поклади, Калнишу, свою булаву на шапку, досить ти вже наївся отаманського хліба!

Сірома схопилася за шаблі. Отаман опустив голову. Вийняв з–за пояса булаву. «Отак безславно закінчилося моє верховодство, — подумав з жалем; перед очима постав Сковорода. — Не зумів я, Григорію Савичу, свою мету зробити метою їхньою, не так ішов до неї. Тільки кого виберуть? Хто до краю занапастить Запорізькі Вольності?» Він зняв шапку, ступив крок уперед, та вийшов з юрби отаман Титарівського куреню Іван Саранча.

— Постій, отамане. Перед тим, як віддати булаву, послухай, що маю спитати. А тоді купно розсудимо, як бути з тобою. Кажи, де подівся наш старий зацний лицар Гаврило Скирта?

Калнишевський підвів голову, відповів спокійно:

— Не знаю, чесне товариство.

— По Умані, — лункішав голос Саранчі, — він повернувся на Запоріжжя — над Громоклеєю перебував у своєму зимівнику. Однієї ночі хтось підпалив зимівника, а по Скирті слід пропав. Може, осавул Ногай відповість, де він?

— Ваша воля, — так само спокійно мовив Калнишевський. — Питайте в Ногая.

Тоді два велетні вивели вперед на смерть переляканого осавула, і заволав Журман:

— Де Скирта, Ногаю?

— Там, там він, — показав осавул рукою на пушкарню, і тоді кулак силача, немов гиря, опустився на голову Ногая, і сикнула кров з його очей і вух.

Юрба, сп’яніла від учиненого вбивства, ринула до пушкарні. Старшини розбіглися чимдуж по куренях, бо почалося таке, чого ще не бачила Січ на Підпільній. Натовп покотився, мов з прорваної греблі кипляча бурхать, вмить упали залізні двері січової тюрми. Там, на кам’яній, зацвілій памороззю долівці, сиділи в дибах в’язні, чекаючи на кару.

Козаки випускали гайдамаків на волю, шукали Гаврила Скирту.

Знайшли. Старий сидів на долівці в кайданах, давно вже закостенілий. Саранча упав на коліну перед мертвим побратимом, шарпав його, кликав, а потім схопився на ноги й крикнув, вихоплюючи з піхов шаблю:

— Смерть убивцям!!

Юрба розшаленіла. Кришилися вугли старшинських будинків, ламалися двері, дзеленчало скло з розбитих вікон, у смертельному страху втікало старшинство зі Січі до тихих, закосичених важким інеєм плавнів.

Калнишевський разом з попом Сокальським вибралися через горище на волю і побрели снігами до Новосіченського ретраншементу.
Свято білої зими… свято білої зими… — цокали дзиґарі в кишені каптану; з гіркотою й винувато дивився Калнишевський в очі дівчини. Що тобі сказати, голубко?.. Навіть найсильнішій людині важко згадувати свою ганьбу, якщо вона й викуплювалася потім не один раз хоробрістю, добром і честю. Ні, ти не повинна знати того, що кошовий отаман за два дні по бунті повернувся на Січ у супроводі коменданта новосіченської залоги секунд–майора Микульшина… Що за місяць суворим судом судили бунтарів: Журмана повішено, в Івана Саранчі відібрано зимівник на Самарі, самого ж послано у стадники17, а твого Панаса Тринитку з кількома десятками сіромах відправлено під конвоєм на Азов до фортечних робіт.

«Дав тобі Бог лебединий вік, отамане, — сказав Тринитка після присуду, — тож хай подарує він тобі ще й такий журавлиний крик, як оце ти мені даруєш за мою віру в совість і розум твій».

А коли виводили засуджених зі Січі, зайшов до канцелярії Сисой Шалматов, зняв шапку і, поклонившись, мовив тихо:

«Спасибі, Петре Івановичу, за хліб–сіль. Прощавай назавжди».

І пішов слідом за Триниткою, залишаючи володаря Запорізьких Вольностей осиротілого, зі спустошеним серцем.

— Не знаю, лебідко, де він. Ой, не знаю… Пішов за Калміус без тебе, бо мусив іти сам. Та нема вже його там. А де — Бог відає…

Покотилися сльози в дівчини і впали, пекучі, на руку Калнишевського. Пішла. А сльози пекли, палили, печія добиралася до серця, і відчув отаман, що воно болить по–батьківському за втраченими синами, без яких йому завжди чужим бути серед людей.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка