Робоча програма основи біоетики та біобезпеки за фаховим напрямком 12020101. „Фармація



Сторінка3/4
Дата конвертації06.11.2016
Розмір0.75 Mb.
1   2   3   4


2.1.3. Методи активації та інтенсифікації навчання:

- чітке визначення актуальності теми;

- ділові ігри і виконання ролей у них;

- вирішення ситуаційних задач при підготовці до занять і на заняттях;

- моделювання ситуаційних задач, наближених до клініки;

- вирішення тестових завдань;

- використання навчальних і контролюючих комп’ютерних програм;

- - самостійна аудиторна і позааудиторна робота студентів згідно з планом;

- виконання науково-дослідних та навчально-дослідних робіт.
2.1.4. Основні знання та вміння, які набувають студенти

Основні знання, які набувають студенти:

-історичних етапів розвитку медичної етики, біоетики як науки;

-методів, принципів і теорії біомедичної етики;

-основ нооетики;

- міжнародних декларацій з питань медичної етики, біоетики; вивчення основ біобезпеки держави;

- біоетичних проблеми в багатонаціональному суспільстві;

-біоетичних та правових проблеми співіснування "традиційної" та "нетрадиційної" медицини;

-біоетичних основ професійної діяльності провізора;

-моделі стосунків біоетичних аспектів основ спілкування між провізором, лікарем та пацієнтом і його сім'єю;

-медико-етичної ролі і відповідальності провізорів, лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу;

-медико-етичної ролі сім'ї в прийнятті медичних рішень; вивчення біоетичних проблем охорони психічного здоров'я пацієнтів та медичних працівників;

-принципів конфіденційності (лікарська таємниця) їх медико- етичних та правових аспектів;

-біоетичних та правових проблем клінічних випробувань лікарських препаратів та медичних технологій;

-біоетичних проблем в виконанні експериментів на тваринах.


Основні вміння, які набувають студенти:

  • спілкування з колегами, хворими та їхніми родичами з урахуванням їх психологічних особливостей, сприяти створенню здорового психологічного клімату в медичному середовищі;

  • визначати індивідуально-психологічні відмінності особистості за їх проявами у діяльності та спілкуванні;

  • використовувати фахову нормативну лексику;

  • демонструвати культуру письмового та усного мовлення;

  • використовувати греко-латинські медичні терміни в практичній діяльності фахівця;

  • застосовувати моральні, етичні та фахові норми в професійній життєдіяльності;

  • аналізувати передконфліктні і конфліктні ситуації та сприяти їх розв’язанню;

  • демонструвати розуміння нормативно-правового регулювання взаємовідносин лікар – хворий;

  • визначати психічний стан та рівень соціально-психологічної адаптації хворих за допомогою методів психологічного дослідження;

  • визначати прояв підсвідомості психічних властивостей в процесах і станах людини;

  • визначати психосоматичні і сомато-психічні взаємовпливи у хворих;

  • використовувати засоби психогігієни, психопрофілактики та основні методи психотерапії у медичній практиці;

  • демонструвати володіння принципами медичної деонтології, запобігати виникненню ятрогеній і корегувати наслідки ятрогенних впливів;

  • демонструвати володіння морально-етичними принципами ставлення до живої людини, її тіла як об’єкта анатомічного та клінічного дослідження;

  • демонструвати володіння морально-етичними принципами медичного фахівця та принципами фахової субординації в фармації, терапії, педіатрії, хірургії, акушерстві та гінекології, тощо;

  • використовувати морально-етичні та деонтологічні принципи спілкування з хворими на шкірні, венеричні, інфекційні, онкологічні, внутрішні, дитячі, хірургічні, генетичні, психічні, неврологічні хвороби, тощо;



2.2. Методичні матеріали для викладачів

2.2.1. ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

Лекція №1. Біоетика: предмет, мета і задачі в системі охорони здоров'я. Історія професійної медичкої етики, нооетики Біоетика і становлення національної системи охорони здоров'я в Україні.

Предметом біоетики є сукупність спірних етичних питань, що можуть ідентифікуватися в процесі медичної практики, під час виконання біомедичних досліджень і експериментів або у разі комбінації цих видів професійної діяльності. Під терміном "біоетика" слід розуміти систематичний аналіз дій людини в біології і медицині у світлі моральних цінностей і принципів. За образним виразом академіка Ю.І. Кундієва "біоетика — це органічна сполука сучасних досягнень науки і медицини з духовністю". Біоетика включає велике коло соціально-економічних, морально-етичних і юри­дичних проблем, зміст і глибина яких постійно змі­нюються з прогресом біології, медичної науки і практики. Завданням біоетики є всебічний аналіз таких проблем з метою їхнього визначення та розв'язання. Часто поряд з терміном "біоетика" використовують термін "біомедична етика". Хоча обидва ці терміни міцно ввійшли в сучасний словниковий запас і можуть використовуватися як взаємозамінні, між ними є де­які розбіжності. Термін "біомедична етика" визначає більший акцент на обговорення проблем, пов'язаних з практичною медициною. У такому контексті тер­мін "біоетика" включає більш широке коло спірних питань: соціальну медицину, біоправо, етику проведення біомедичних досліджень та експериментів. У будь-якому випадку "практична медицина" це не тільки професійна діяльність лікарів, а й діяльність представників інших спеціальностей, які мають відношення до охорони здоров'я населення.

Пріоритетним напрямком вивчення біоетики є професійна поведінка медичних працівників. Її становлення в 70-ті роки XX століття стало природним розвитком медичної етики і відбулося на стику медицини, біології, філософії, соціології, психології, професіології, релігієзнавства, педагогіки, менеджменту, юриспруденції. Сам термін "біоетика" започаткував В.Р. Поттер у статті "Біоетика, наука виживання" (збірник "Перспективи біології і медицини", 1970) і у книзі "Біоетика, міст у майбутнє" (1971). Концепція біоетики виникла в атмосфері етичних обвинувачень медицини і науки, що відбувалися наприкінці 60-х років XX століття. Термін "біоетика" був запропонований В.Р. Поттером для того, щоб зазначити необхідність нових етичних підходів, які могли б протистояти викликам досягнень науки і техніки і забезпечити виживання людства в постіндустріальному суспіль­стві.

Біоетика є наукою про закони, принципи і правила регулювання професійної поведінки медичних працівників і дослідників, що забезпечує безпеку використання нових медичних технологій і попереджає лікарів і вчених про неприпустимість нане­сення шкоди людині, її потомству, усьому людству і біосфері в цілому.

Біоетика є підрозділом більш загальної науки — етики. Етика за своєю природою є філософською дисципліною. Як розділ філософії етику можна визначити як "філософське вивчення моралі". У такому випадку її необхідно відокремити від "науково­го вивчення моралі", що позначається терміном "описова етика". Мету описової етики становить одержання емпіричних знань про мораль. Фахівці в галузі описової етики прагнуть до опису існу­ючих моральних поглядів, а потім до їхнього пояснення на підставі обліку причин їхнього виникнення з позицій психології або соціології. Моральні погляди не меншою мірою, ніж інші аспекти людського досвіду, надають психологам і соціологам спектр феноменів, які мають потребу в поясненні. Наприклад, деякі особливості сексуальної моралі психоаналітики можуть поясни­ти категоріями теорії Фрейда, а відношення певної соціальної групи до питань евтаназії після проведення соціологом анкету­вання може бути пов'язана з релігійним світоглядом.

Надалі термін "етика" буде використовуватися тільки у філософському значенні, відмінному від предмета описової етики. Філософи звичайно підрозділяють етику на нормативну етику й метаетику. Нормативна етика намагається визначити, які дії людини правильні з моральної точки зору, а які ні. У метаетиці філософи ставлять завдання встановлення природи моральних поглядів і визначення придатних методів для підтвердження правильності окремих моральних поглядів і теоретичних систем. Імовірно, дискусії у сфері нормативної етики певною мірою тор- кіііоться метаетичних міркувань і не можуть бути цілком відділені під них. Хоч би якими були деталі взаємин нормативної етики та мстаетики, важливо зрозуміти наявність логічних розбіжностей між нормативною й описовою етикою. У той час як описова ети­ка намагається описати й пояснити ті моральні погляди, що фак­тично вже прийняті, нормативна етика намагається встановити, які моральні погляди виправдані і тому мають бути прийняті. Завдання загальної нормативної етики полягає в розробленні й обгрунтованому підтвердженні узагальнювальної теорії мораль­них зобов'язань, інакше кажучи, етичної теорії, що дає загальну відповідь на запитання: "Що правильно з моральної точки зору і що неправильно?". Завдання прикладної нормативної етики, на відміну від загальної нормативної етики, полягає у розв'язанні окремої моральної проблеми, наприклад, чи може аборт мати моральні виправдання, і якщо так, то за яких умов.

У світлі обговорених розбіжностей біоетика може бути ідентифікована як один з розділів прикладної нормативної етики.

Завданням біоетики є розв'язання етичних проблем, пов'язаних з медичною практикою, біомедичними дослідженнями або з однією й іншою галузями. Зрозуміло, що етичні проблеми, пов'язані з іншими аспектами життя, відносяться до інших розділів прикладної нормативної етики. Наприклад, етика бізне­су стосується етичних проблем, які виникають у процесі різних нидів ділової активності. Важливо те, що в усіх розділах прикладної етики обговорювані окремі проблеми за своїм характером є нормативними. Необхідно давати відповіді на питання про стичну правоту або неправомірність конкретної практики дій і ііого моральної виправданості. Завданням прикладної етики не є встановлення моральних поглядів, яких люди фактично дотримуються. Це завдання описової етики. Прикладна нормативна етика, як і загальна нормативна етика, спрямована на те, щоб ус тановити, які моральні погляди є виправданими Характерними проблемами біоетики є такі: "Чи є в лікаря моральні зобов'язання повідомляти ііацієнту про невиліков­ність хвороби?", "Чи може мати моральніш-захист порушення лікарської таємниці?", "Чи може мати моральні виправдання евтаназія?", "Чи є моральним сурогатне материнство?". Усі подібні питання відносяться до сфери прикладної нормативної етики і спрямовані на оцінку окремих дій і практик. Інші проблеми біоетики стосуються етичної виправданості законів. Наприклад, правомірним є питання про моральну справедливість закону про заборону або обмеження суспільством аборту. Чи необхідні закони про заборону активної евтаназії? Чи потрібні закони, що дозволяють поміщати людину в психіатричну кліні­ку без її згоди? Такі питання свідчать, що біоетика взаємодіє не тільки із загальною нормативною етикою, а також із соціаль но-політичною філософією та філософією законодавства. Цей факт наголошує на міждисциплінарному характері біоетики всередині самої філософії. Міждисциплінарний характер біо­етики визначається також тим, що дискусійні проблеми часто розглядаються не лише з точки зору філософських поглядів на мораль (етика — наука про мораль), а й з точки зору теоло­гічних оцінок моралі. Принципова різниця полягає в тому, що філософські аргументи будуються поза визнанням будь-якого релігійного напрямку і релігійної віри, у той час як теологічні аргументи в цілому містяться в межах релігійної віри. Однак найбільш важливою ознакою міждисциплінарності біоетики є її зв'язок з медициною і біологією. Досягнення медицини і біоло­гії відіграють найважливішу роль у розвитку біоетики, харак­тері та спрямованості філософської думки. Необхідно визнати виняткове значення участі лікарів і дослідників у біоетичних дискусіях. Це забезпечує проведення філософського аналізу відповідно до реалій медичної практики і біомедичних спостережень (Т.А Маррез., 2001).

Розвиткові біоетики як науки сприяли теоретичні розроблення в галузі основних принципів предмета. У 1979 р. сформульовані чотири принципи даного предмета:

  1. принцип поваги автономії передбачає повагу особистості й захисту людей зі зниженою автономією (діти, психічнохворі та ін.);

  2. принцип ненанесення шкоди полягає в тому, що медичний працівник не діє таким чином, що фактично шкодить пацієнтові;

  3. принцип допомоги і сприяння вимагає від медичного пра­цівника діяти в інтересах благополуччя пацієнта, виявляти милосердя і благодіяння;

  4. принцип справедливості спрямований на дотримання спра­ведливого розподілу як соціальних благ (наприклад, можливостей ефективної охорони здоров'я), так і соціальних навантажень (наприклад, податків).

Навчання біоетики повинно здійснюватися безперервно протягом усієї професійної діяльності фахівця. Міждисциплінарний характер біоетики передбачає соціологічне розуміння медичного та біологічного співтовариства, а також психологічне розуміння характеру потреб, які відчувають дослідники, лікарі, медичні працівники, хворі, і види впливів, об'єктом яких вони є. Необхідне історичне розуміння джерел теорії біоетики та її практики. Оволодіння методами етичного аналізу, як його розуміють філо­софи й теологи, повинно поєднуватися з розумінням обмежень цих методів, коли їх застосовують щодо конкретних практич­них ситуацій. Кожному, хто займається біомедичною етикою, необхідний власний контакт із тими етичними проблемами, що виникають у медицині та біології. Для біомедичної етики дуже важливо, щоб вона розвивалася індуктивно, тобто від тих про­блем, які усвідомлюють лікарі та дослідники і для розв'язання яких вони розраховують на взаємодію у визначенні методологічної стратегії і прийнятті рішень. Цікавою є думка про те, що медицина врятувала етику від умирання. Ідеться про те, що взаємодія філософів, медиків, юристів та інших фахівців дала серйозний і незворотний ефект на методи і зміст філософської етики. Використання в етичних дискусіях матеріалів, які стосу­ються конкретних життєвих ситуацій, змусило філософів знову звернутися до положень Арістотеля, що не застосовували про­тягом дуже тривалого часу.

Формування та розвиток біоетики безпосередньо пов'язані з процесами становлення і трансформації класичної етики в цілому і лікарської етики або медичної деонтології зокрема. Нова наука визначила і намагається вирішити проблеми, пов'язані зі збереженням природи людини, захистом біосфери Землі і вижи­вання людства. Фахівець у галузі біомедичної етики працює в трьох основних напрямках:

    1. Знаходження проблем, що підлягають моральній оцінці (визначення предмета обговорення).

    2. Систематичний аналіз та обговорення діяльності людини в галузі біології і медицини у світлі моральних цінностей і прин­ци пі її (методологічна стратегія).

    3. Допомога лікарям і біомедичним дослідникам в обґрунтуванні правильних дій на основі застосування принципів і теорій біомедичної етики (процес прийняття рішень).

Концептуально основні напрямки біоетики були розроблені ще її основоположником В.Р. Поттером. Він вважав, що біо етика покликана охопити цілий комплекс знань про живе і роз­глядати проблеми не тільки медичної, а й екологічної етики. "Зрозуміло, — писав В.Р. Поттер, — що біоетика повинна буду­ватися на мультидисциплінарній основі, я пропоную дві галузі, інтереси яких, здавалося б, різні, але які мають потребу одна в одній: медична й екологічна етика. Вони перетинаються в тому розумінні, що медична етика переважно пов'язана з безпосеред­німи рішеннями, правом вибору пацієнтів і лікарів у їхньому прагненні продовжити життя... Екологічна етика має стійке уявлення стосовно того, що ми повинні робити, щоб зберегти еко­системи в такій формі, яка буде сумісна з тривалим існуванням людського роду".

Ідея такої глобальної біоетики, що пропонує досягання "прийнятного виживання" (усталеного суспіль­ства в здоровій екосистемі, почала практично реалізовуватися, починаючи з 90-х років минулого століття. У 70-х і 80-х роках біоетика розвивалася в межах медицини і біомедичних досліджень. Саме в цей час терміни "біоетика" і "біомедична етика" практично були синонімами.

У 80-х роках XX століття було сформульовано пропозицію, що не отримала широкої підтримки: виділити з біомедичної етики так звану клінічну етику. Як відомо, підставою для виникнення біоетики були новітні наукові досягнення в біології, генетиці, генній інженерії, трансплантології, а також клінічні дослідження. Звичайно, усі ці сфери були клінічними і передбачали контакти лікарів і пацієнтів. Однак більшість лікарів не були дослідниками, відносно незначна їх кількість мала відно­шення до медичної генетики і лише деякі займалися трансплантологією. Разом із тим у практичних лікарів щодня виникали проблеми стосовно тяжко хворих і вмираючих пацієнтів та інші етичні проблеми сучасної медицини. Такі рутинні повсякденні і поширені етичні проблеми практичної медицини і були відне­сені до "клінічної етики", на відміну від біомедичної етики, що переважно стосувалася проблем високих медичних технологій і соціальної медицини.

Глобального характеру біоетика набула у 90-х роках XX століття у зв'язку з глобалізацією економіки, науки та куль­тури, що дуже актуально для сучасного суспільства. Причинами всесвітньої глобалізації є інтернаціоналізація економіки, роз­виток єдиної системи світового зв'язку, ослаблення ролі націо­нальних держав, активізація діяльності транснаціональних не­державних організацій (етнічних діаспор, релігійних конфесій, екологічних рухів). Сам процес глобалізації в сучасному суспільстві неоднозначний, має неоднакову морально-етичну оцінку і є причиною серйозних ідеологічних протиріч і навіть зіткнень. Однак у біоетиці глобалізація має, безсумнівно, позитивне зна­чення, оскільки спрямована на забезпечення виживання людства на основі створення сполучної ланки (моста), необхідної для поєднання медичної етики й етики навколишнього середовища у всесвітньому масштабі.

Нині глобальна біоетика розвивається в таких напрямках:

      1. — етика медичних професій (лікарі, медичні сестри, тех­нічні співробітники, адміністратори);

      2. — етика клінічних досліджень і експериментів на тваринах терапевтичною і нетерапевтичною метою;

      3. — соціальна етика медицини (соціальна справедливість, соціоетичні зобов'язання, розподіл ресурсів охорони здоров'я, біоетичні проблеми медицини праці, спорту, багатонаціонально­го суспільства, демографічного розвитку);

      4. — етика охорони навколишнього середовища;

      5. — етична оцінка біоправа як юридичної регламентації втру­чання в організм людини, геном і біосферу його проживання;

      6. — етична модифікація поведінки визначених груп населен­ня на основі розроблення і впровадження глобальних навчально-освітніх програм з метою запобігання захворюванням, спри­чиненим неправильним способом життя (ВІЛ-інфекція/СНІД, інфекційні захворювання з водним, харчовим і повітряно-краплинним шляхами передачі) тощо.

Підвищений і стійкий інтерес до біоетики в усьому світі, у тому числі в Україні, не є випадковим і не може розцінюватися як прояв моди. Біоетика стала відповіддю не тільки на пробле­ми, зумовлені новітніми досягненнями науково-технічної рево­люції, а й стала наслідком серйозних соціальних та ідеологічних змін у сучасному суспільстві.

У другій половині XX століття виникли й отримали поширення ідеї постмодернізму. Постмодерністські тенденції сучас­ного постіндустріального споживчого суспільства характерні відсутністю канонічності, асистематичністю, розчаруванням в Ідеалах і цінностях Відродження та Просвітництва. Виявилися втраченими основні ідеї людства: прогрес, емансипація особис­тості, абсолютизація наукового знання, віра в безмежність мож­ливостей людини і торжество розуму. Ідеологія постмодернізму вплинула не тільки на етику, а й на світогляд у цілому, спосіб життя, науку, мистецтво і релігію.

Сьогодні теорії модерніщу і постмодернізму замінює ідея глобалізації, що, на жаль, не лає відповіді на проблеми, пов'язані з нерівномірністю розвитку різних ре­гіонів планети, вестернізацією, ослабленням національної само- ідентифікації. Виникнення глобальної біоетики як особливого світогляду кінця XX - початку XXI століття було зумовлено у першу чергу усвідомленням небезпеки дегуманізації науки, за­буття справжньої людяності, відірваності людини від справж­нього життя, коли воно являється йому тільки опосередковано, тільки як образ у процесі пізнання замість того, щоб сприймати­ся безпосередньо. Цьому багато в чому сприяли події, що відбу­лися в другій половині минулого століття і які стали початком суспільного обговорення питань моральної відповідальності за широке використання новітніх технологій. Як цілком справедли­во зазначає С.В. Вековшиніна (2003), глобальна біоетика - це певною мірою результат взаємопроникнення і взаємовпливу різ­них культур і різних етичних систем. Її виникнення, поряд з іншими культурними феноменами, стало точкою відліку в за­родженні нової людської самосвідомості, для якої характерна демократизація поглядів, деідеологізація, толерантність, плю­ралізм смаків, ідеалів, множинність етичних парадигм. Як муль- тидисциплінарний напрямок глобальна біоетика прагне перебо­роти обмеженість філософських і теоретичних основ колишнього наукового знання. Вона критикує одномірність традиційних фі­лософських аксіом, прагне до створення якісно нового сплаву з різних етичних точок зору. У полі наукового аналізу глобальної біоетики знаходиться великий набір етичних установок, правил і принципів, які в чомусь суперечать один одному: утилітарних, деонтологічних, комунікативних, теологічних.

Сучасне суспільство виявляє зростаючу зацікавленість у методах етичного контролю роботи медиків і медико-біологічних дослідників. Етичний контроль здійснюється на основі нормативних документів, розроблених і прийнятих різними міжнародними організаціями. Найважливішим з них є прийнята Радою Європи Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину.

Об'єктивною реальністю життя сучасного суспільства стає юридичне оформлення біоправа як механізму регламентації досліджень у сфері медицини, біології та екології. Перехід від етичних цінностей до юридичних норм пов'язаний з необхідністю методологічно правильного визначення характеру взаємин між біоетикою і правом (розділ сфер відповідальності, автоно­мія, співіснування). Завдання полягає в тому, щоб на основі принципу соціальної-рправедливості створити ефективний механізм контролю і регуляції втручання науки в організм людини і середовище його проживання. Колись А. Пуанкаре (1910) вважав сміховинною саму ідею про те, щоб парламенти держав розглядали і приймали компетентні рішення з питань наукових досліджень. На його думку, "варто керуватися своєю совістю; будь-яке правове втручання буде недоречне і трохи безглузде". Усе змінилося: у сучасному суспільстві обговорюється створення наукового трибуналу для врегулювання спірних питань і підго­товка законів, які регламентують проведення наукових дослід­жень. Наукові журнали мають право утриматися від публікацій результатів досліджень, що не пройшли етичну експертизу.

На розвиток і становлення біоетики в Україні додатковий вплив чинять процеси, пов'язані із завданнями створення ринко­вого механізму економіки і становлення суспільства, схильного до ідеалів демократії і гуманізму. Медицина й охорона здоров'я в нашій країні перетворюються на одну з пріоритетних сфер громадського життя. Істотний вплив на модифікацію стосунків лікар — пацієнт справляє підвищення медичної свідомості насе­лення, розуміння, що здоров'я людини і його дітей є насамперед предметом його власної турботи і відповідальності. У зв'язку із запровадженням страхової медицини і зміною правової бази професія медичного працівника стає сферою не тільки законо­давчого регулювання, а й повсякденного юридичного контролю. Змінюється соціальна роль лікаря, що повинен не тільки вико­нувати розпорядження адміністрації, а й приймати відповідальні рішення в рамках системи виробник (постачальник послуг) — споживач продукції і відповідно до законодавства про захист прав споживачів.

Глобальна біоетика відкрита для видозмін і модифікацій. У ній співіснують ідеї різних видів секулярного варіанта біоети­ки та її релігійних версій: біоетика православна, католицька, протестантська, іудейська, ісламська та ін. Характерною рисою глобальної біоетики є її глибинний зв'язок і близькість до хрис­тиянського світовідчуття. У ній присутня необхідність дбайли­вого відношення людини до будь-якого прояву життя як вищої цінності і "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).



Мультидисциплінарний характер і "багатоукладність" гло­бальної біоетики визначають можливість моральної орієнтації и сучасному багатонаціональному суспільстві і знаходження нестандартних рішень індивідуальних етичних проблем. Со­ціальна спрямованість глобальної біоетики, її орієнтація на до­тримання принципів справедливості, правдивості, автономії осо­бистості, ненанесення щкрди, інформованої згоди визначають можливість створення органічного і стійкого зв'язку між нау­ковими знаннями і моральними цінностями з метою виживання людства і збереження середовища його проживання. Роль і зна­чення глобальної біоетики в сучасному світі особливо зрозумілі з історичних позицій.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ



Шлях морального становлення людства продовжується тися­чоліттями і ще далекий від завершення. Джерела медичної етики пов'язані з формуванням загальнолюдської етики і зародженням професійної медицини. Загалом (і досить умовно) історія медич­ної етики може бути розподілена на п'ять етапів:

        1. — формування основ предмета;

        2. — формування корпоративної медичної етики;

        3. — деонтологічний;

        4. — біоетичний;

        5. — нооетичний.

Початок І етапу медичної етики губиться в глибині століть. Первісна мораль, що декларувала у формі тотема і табу "дозво­лено все, що не заборонено", виникла в епоху неоліту (VIII — III століття до н. е.). У цей самий період, коли первісна люд­ська спільнота перетворилася на родову громаду і зайнялася виробництвом (скотарство, землеробство), почала формуватися медицина. Очевидно, тоді медики та знахарі вперше зіставили результати своєї професійної діяльності з моральними поняття­ми про добро і зло.

Історія медичної етики включає давнє шаманство, погляди і заповіді єгипетського лікаря і жерця Імхотепа (3000 років до н. е.), перший медичний кодекс царя Хаммурані (Вавилон, 2500 років до н. е.). З давніх часів у культурах усіх народів мистецтво лікування розглядалося в моральному та релігійному аспектах. Здатності цілителя вважалися божим даром. Лікуваль­ні процедури супроводжувалися молитвами і ритуалами. У дав­ньогрецькій і давньоримській цивілізаціях у храмах, присвячених богам — заступникам медицини, таким, як Асклепій, лікарі були жерцями. Бог медицини Асклепій вважався основоположником знаменитої медичної школи, випускником якої був грецький лікар Гіппократ II Великий Косський, що народився приблизно в 460 р. до н. е. і прожив 83 роки (за іншими даними — 104 роки). Гіппо­крат наполягав, що лікування повинно бути різновидом наукової діяльності, заснованої на спостереженні за перебігом хвороби й оцінюванні ефективності спроб лікування. Він відокремив ме­дицину від релігії, але не від моральних джерел. Гіппократ вва­жав, що "любов до медичного мистецтва є любов'ю до людства". Лікар повинен входити в будинок хворого з намірами принести добро й уникнути шкоди і несправедливості.

З ім'ям Гіппократа пов'язаний один з найдавніших медико- етичних документів, відомий усім як "Клятва Гіппократа". В ос­нові етики Гіппократа лежить ідея поваги до хворого, пацієнта, обов'язковість вимоги, щоб лікування не заподіювало йому шко­ди і болю. Лікар зобов'язувався не розголошувати секрети своїх пацієнтів, не вступати з ними в інтимні стосунки, не проводити переривання вагітності, не давати препарати, що можуть приз­вести до смерті. Заохочується самовідданість і безкорисливість лікарів. Гіппократ радить своєму учневі: "І я раджу, щоб ти не занадто негуманно поводився, але щоб звертав увагу на велику кількість засобів (у хворого) і на їхню помірність, а іноді ліку­вав би і даром, вважаючи вдячну пам'ять вище від хвилинної слави. Якщо ж випадок трапиться надати допомогу чужоземцеві або бідняку, то таким особливо слід її надати". Виникла ідея солідарності між колегами, взаємної підтримки, засуджувалася конкуренція. Порівнюючи медицину з філософією, Гіппократ стверджував, що всі відповідні мудрості є також у медицині. Це презирство до грошей, совісність, скромність, простота в одязі, розважливість, рішучість, охайність. "Клятва Гіппократа" ввійшла в історію як основа лікарських присяг і професійного кодексу лікаря.

Протягом середньовіччя і наступних сторіч "Клятва Гіппо­крата" була моральним кодексом лікарів і визначала правила їхньої професійної діяльності. Цей документ входить у збірник праць, відомий під назвою "Корпус Гіппократа", що був підго­товлений медичною школою Гіппократа на острові Кіс у Древній Греції в період V —IV століть до нашої ери. Деякі з робіт збірни­ка, безсумнівно, належать Гіппократу, однак вважається загаль­ноприйнятим, що сама Клятва написана приблизно на 100 років пізніше. На думку найбільш відомого дослідника в цій галузі Ь. Есіеїзіеіп (1967), традиції Гіппократа походять від піфагорій­ської школи філософів. Піфагорійці цікавилися філософією, релігією і, якщо Ь. Есіеїзіеіп має рацію, започаткували медичну школу в Древній Греції, що стала відома як школа Гіппократа. Збірник "Корпус Гіппократа" включає, крім "Клятви", ц інші твори з питань медичної етики: "Закон", "Про лікаря", "Про благопристойність", ''Наставляння", "Про мистецтво", "Про древню медицину'-. У цих працях розглянуті такі найважливіші

проблеми медичної деонтології, як взаємини лікаря і хворого, лікаря і родичів хворого, лікарська таємниця, лікарська помил­ка, евтаназія, взаємини між лікарями.

Медична етика формувалася під час становлення класичної етики як наука про мораль (від лат. шогаїіз — вдача, звичаї, звички, поведінка, мода). Засновником античної етики вважають Сократа (469 — 399 рр. до н. е.). Сократ визначав моральність як здатність особистості підійматися над природними пристрастями й інстинктами, як поведінку, що "личить людині". На його думку, доброта (моральність) закладені в самій природі людини, а аморальні вчинки визначаються недостатністю етичного знання. Вищим благом Сократ вважав підпорядкування власних інтере­сів і вчинків людей у суспільстві одній загальній і вищій меті. Сократівська етика є раціональною, висловлює глибоку віру в розум і ґрунтується на трьох фундаментальних принципах:

          1. самоконтроль, тобто самостійність розуму;

          2. самовладання, тобто панування розуму над почуттєвими імпульсами;

          3. воля, тобто здатність розуму підкорити собі інстинкти лю­дини.

Розум за Сократом — це здатність розуміти добро й бажати добра: він є сутністю і душею людини.

Платон (427-347 рр. до н. е.) розрізняв чотири основні чесноти — мудрість, мужність, розсудливість, справедливість. На думку Платона, у процесі виховання всі чесноти і головна з них — справедливість — повинні стати основою для створення досконалої людини, що живе в ідеальному суспільстві. Чесноти за Платоном забезпечують порядок і гармонію духовного життя. Платон визначив принцип відповідальності, що став керувати - класичною етикою. Відповідальність — це вимога до людини повністю відповідати за свої дії. "Кожний відповідає за власний вибір! — стверджував Платон. — Бог не винний, і ми є єдиними творцями нашої долі, шляхом вибору способу життя".

Арістотель (384 — 322 рр. до н. е.) зробив величезний вне­сок у розвиток філософії і сам запропонував термін "етика" (від гр. еіЬоз — звичка, мораль, звичай, вдача, характер). У широ­кому розумінні етика - це наука про призначення і сенс жит­тя, про моральні принципи і норми поведінки людини. У своїй праці "Нікомахова етика" Арістотель визначав етику як одну з найважливіших проблем життєдіяльності людини, як спосіб духовнрї гігієни буття. Етика стала розглядатися як практична філософія (мудрість), оскільки давала відповіді на запитання про те, як повинна діяти людина в тій або іншій ситуації. Такі

рекомендації ставали можливими завдяки формуванню ідей про належне (від гр. сіеоп, звідси деонтологія як наука про належ­не). Синонімом деонтології є термін "нормативна етика", що підкреслює необхідність обговорення і вироблення норм і мо­ральних законів наймудрішими і найдосвідченішими членами суспільства. З таких позицій медична етика, медична деонтоло­гія, біомедична етика можуть розглядатися як мудрість лікуван­ня. Саме такий зміст має вислів Гіппократа, що є епіграфом до цього розділу: "Лікар-філософ подібний до бога".

У процесі становлення та розвитку античної філософії ви­никли стійкі поняття "мораль" і "етика", які в разі певної за­гальної основи мають істотні відмінності. Під мораллю в ціло­му розуміють сукупність звичаїв і норм, які належать до даної культури і визнаються як правила поведінки людини або груп людей. З іншого боку, під "етикою" розуміють метамораль, тоб­то навчання, що знаходиться над мораллю й аналізує цінності і моральні судження з метою розроблення основи і сукупності головних принципів.

Праці великих античних грецьких філософів і особливо шко­ли Гіппократа завершили І етап історії медичної етики, що по­чався ще в епоху неоліту, — етап формування основ предмета.

II етап становлення морального кодексу медичних професіо­налів (етап формування корпоративної медичної етики) пов'язаний з виникненням і поширенням монотеїстичних релігій — буддиз­му, іудаїзму, християнства, ісламу, а в подальшому — зі ство­ренням медичних факультетів університетів і лікарських корпо­рацій. Носіями медичних знань стають священики та ченці. Вони доглядають за хворими і немічними, надають медичну допомогу і керуються при цьому принципами релігійної моралі. Віра стала духовною основою милосердя священнослужителів, їхніх поміч­ників, сестер і братів милосердя. Моральні постулати про необ­хідність творити добро, любити ближнього, піклуватися про слаб­ких, бідних, хворих і немічних є в усіх монотеїстичних релігіях. У християнських та іудейських традиціях лікарі визначалися як знаряддя божого зцілення. їм прописувалося бути компетентними для служіння хворим людям, у тому числі бідним, жебракам і навіть ворогам. Етичний принцип буддизму — прагнення робити добро — стосовно медичної етики дуже точно характеризує вислів Будди: "Брати, хто шанує мене, нехай шанує хворого". Важливий внесок у розвиток медичної етики зробили ісламські вчені-медики Аль-Рухаві, Ібн-абу Усейбі, Ібн-Сіна (Авіценна). Допомога хворим надається в монастирях, релігійними і цивільними громадами сестер і братів милосердя, різними кура­торами і навіть лицарськими орденами. Статутами цих органі­зацій були передбачені моральні принципи, що сприяли станов­ленню медичної етики. У Древній Русі лікарська діяльність як особлива професія виникла приблизно в X столітті. У збірнику законів "Російська правда", що датується XI століттям, є етичні норми регуляції професійної праці лікаря. У документах Кири- ло-Бєлозерського монастиря (XV століття) викладено знайом­ство лікарів з етичними поглядами Гіппократа.

Найважливішою подією в історії розвитку медичної етики стало формування в X —XII столітті медичних факультетів уні­верситетів. Прямим наслідком відкриття медичних факультетів стала самостійність і значна поширеність професії лікаря, а та­кож зростання її престижу. Лікар стає також ученим і доктором в оновленому розумінні цього слова. Випускники медичних фа­культетів дають "факультетську обіцянку", зміст якої наближав­ся до тексту "Клятви Гіппократа". Створення лікарських кор­порацій призвело до подальшої актуалізації проблем медичної етики, хоча корпоративна етика насамперед була спрямована на захист інтересів лікарського стану, а не хворої людини. Подаль­шому розвитку медичної етики сприяло формування акушерських шкіл, поступова поява елементів організації охорони здоров'я, удосконалення навчальних медичних програм, установлення по­рядку проходження практики, здачі іспитів і ліцензування.

Історія етапу становлення корпоративної медичної етики включає розроблення в ранньому середньовіччі кодексів "трьох учених професій" (медицина, релігія, право), праці Т. Пара- цельса, А. Везалія, У. Гарвея, Мальчипія, кодекс Томаса Пер- сифаля. Медико-етичні декларації цього періоду, етичні кодекси і факультетські обіцянки лікарів Європи, у тому числі Украї­ни, формували офіційні та неофіційні правила, традиції і звичаї корпоративної медичної етики. Перший вищий навчальний за­клад в Україні, в якому готували лікарів, виник у XV столітті у Замості (неподалік Львова). У середньовічних університетах медичні знання завжди викладали на основі глибокого вивчення філософії. Заслужений авторитет у сфері етики мала Києво-Мо- гилянська академія.

III (деонтологічний) етап розвитку медичної етики умовно датується 1834 роком — часом публікації книги англійського філософа і правознавця І. Бентама (1748—1832) "Деонтологія, або наука про мораль". Заслуга І. Бентама полягає в розвит­ку відомої з часів Арістотеля концепції деонтології як науки про обов'язок і належну поведінку з позицій філософського напрямку "утилітаризм". І. Бентам вважав: "Основа деонтоло­гії — принцип користі..., певний вчинок є гарним або поганим, гідним або негідним, що заслуговує чи не заслуговує на схвален­ня залежно від його тенденції збільшувати або зменшувати суму суспільної користі". І далі: "Благо як індивіда, так і суспільства може бути гарантоване тільки готовністю до самовіддачі, що й повинно практикуватися в спілкуванні між людьми".

Істотний внесок у концепцію деонтології зробив і інший ві­домий англійський філософ-утилітарист Д. Міль (1806—1873). Ідеологічна спрямованість утилітаризму полягає у "даруван­ні найвищого щастя найбільшому числу людей", зменшенні до мінімуму страждань і болю, розширення сфери особистої свобо­ди для більшості. Цим параметрам відповідає концепція "якості життя", що орієнтується в першу чергу на зменшення болю і часто — на зниження економічних витрат.

Виняткова роль у розвитку класичних теорій деонтології належить видатному німецькому філософу-моралісту Е. Канту (1724 — 1804). Для його філософських принципів характерна кон­цепція етичного раціоналізму. Він вважав, що "практичний розум" як основа етики не залежить від будь-якого знання (релігійного або умоглядного). Основним принципом надзвичайно складної етичної системи Е. Канта є "категоричний імператив". Катего­ричний імператив прописував вчинки, що служать гуманності як до себе, так і до інших людей і які "не повинні бути просто засобами досягнення, але завжди водночас мають бути метою". Деонтологія Е. Канта є етикою поваги до інших і до себе.

Важливий внесок у розвиток деонтологічних теорій зробив англійський філософ В. Росс (1930). Його теорія була присвя­чена прийняттю деонтологічних рішень у ситуації "конфлікту зобов'язань" і згодом відіграла важливу роль у формуванні су­часної теорії біоетики. Відправною точкою теорії В. Росса стало прагнення знайти вихід, коли одна група етичних зобов'язань схиляє в один бік, а інша — у зворотний. Для адекватного вирі­шення ситуацій, пов'язаних з конфліктом зобов'язань, В. Росс запропонував поняття "ргіша ґасіез (умовних)" зобов'язань. В. Росс стверджував, що не існує арбітра відносно визначень їхньої пріоритетності в кожному конкретному випадку. До таких умовних зобов'язань він відніс:

            1. зобов'язання вірності — виконувати обіцянки, поважати контракти й угоди,

говорити правду;

            1. зобов'язання відшкодування — компенсація заподіяної шкоди іншому;

            2. зобов'язання подяки;

            3. зобов'язання благодіяння, милосердя; зобов'язання ненанесення шкоди;

            4. зобов'язання справедливості;

            5. зобов'язання самоповаги.

За твердженням В. Росса, коли виникає конфлікт двох (або більше) умовних зобов'язань, перевага надається на підставі аналізу конкретних обставин. У тяжких випадках принципово не існує зрозумілого і швидкого правила — як учинити, і необ­хідно прийняти "зважене", "відповідне" рішення.

У процесі розроблення і поглиблення деонтологічних теорій з позицій різних філософських систем обґрунтовувалися прин­ципи і постулати гідного виконання обов'язку, моральні вимоги і нормативи. Цікаво, що спочатку деонтологія як розділ етичної теорії охоплювала найрізноманітніші професії і спеціальності. Однак з часом вона більшою мірою стала розглядати етичні проб­леми стосовно медицини, внаслідок чого наприкінці XIX століт­тя медичну етику стали все частіше називати лікарською деон­тологією. Саме у цьому зв'язку період інтенсивного розвитку деонтології, починаючи з класичних праць І. Бентама, названий деонтологічним етапом розвитку медичної етики. Деонтологія як учення про моральний обов'язок стала наукою практично­го застосування принципів і норм лікарської етики в різних га­лузях медицини, школою медичного гуманізму та морального професіоналізму. Деонтологія бореться проти комерціалізації медицини, за дотримання інтересів хворих і професійних прав медиків.

Значний внесок у формування і розвиток деонтологічної тео­рії і практики зробили видатні вчені-медики України — М. Мак­симович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, .О. Богомолець, М. Ясиновсь- кий, М. Амосов і багато інших. їм було властиве безкорисливе служіння людям і самопожертва під час виконання свого про­фесійного обов'язку. Слід особливо зазначити вагомий внесок у розвиток медичної деонтології М. Пирогова, що розробив мо­ральний кодекс медичної сестри, привернув увагу до взаємодії лікаря з медичною адміністрацією, і у своїй знаменитій фразі: "Учитися й жити є одне й те саме" сформулював принцип безпе­рервності лікарської освіти.

Величезна роль у розробленні, популяції і поширенні прин­ципів медичної деонтології належить не тільки окремим філо­софам і вченим-лікарям, а й діяльності професійних медичних асоціацій, урядових і неурядових організацій, законодавчих ор­ганів, а також церкви, діячам науки, мистецтва і широкої гро­мадськості.

Додатковим імпульсом до розвитку лікарської деонтології стали підсумки Нюрнберзького процесу, на якому були засуд­жені злодіяння лікарів-фашистів під час другої світової війни. Вражене людство довідалося про наджорсткі дії нацистських ме­диків. Стало відомо про умертвіння 70 000 чоловік за расовими, соціальними і медичними критеріями. Виявилося, що ними була розроблена надзвичайно ефективна програма евтаназії. Світові також стало відомо, що деякі лікарі, усупереч даній ними клят­ві Гіппократа, ставили злочинницькі досліди на військовополо­нених і на особах, депортованих із зайнятих нацистами країн, тим самим збезчестивши професію медика. Саме на Нюрнбер­зькому процесі світ уперше взяв під сумнів сумлінність лікарів і лікарську етику. Недавно стало відомо, що такого роду зло­чинницькі досліди ставили лікарі в Японії під час другої світо­вої війни. Міжнародне суспільство стало розуміти необхідність міжнародних кодексів медичної етики. В обстановці емоційного підйому і взаєморозуміння Всесвітня медична асоціація прийня­ла Женевську декларацію (1948), Міжнародний кодекс медич­ної етики (1949). Лікарі виявилися в числі перших, хто виступив проти виробництва, поширення і використання бактеріологічної, хімічної та ядерної зброї.

Виняткова роль в аналізі підсумків деонтологічного етапу розвитку медичної етики і формуванні філософсько-аналітичної бази наступного етапу — біоетичного — належить видатній осо­бистості, одному з найвеличніших людей XX століття А. Швей церу (1875 — 1965). У його етиці "благоговіння перед життям" немає поділу на більш вартісне і менш вартісне життя, на вище й нижче. Вважаючи кожну форму життя священною і недотор­канною, А. Швейцер критикував антропоцентричність і переніс біблійну заповідь "не вбий" за вузькі межі міжлюдських стосун­ків. Він мав повне право сказати: "Моїм аргументом є моє жит­тя". А. Швейцер, людина різнобічних інтересів, став відомим не тільки як талановитий лікар, а також як мислитель, гуманіст, філософ, теолог, священик, музикант, музикознавець, письмен­ник, журналіст, соціальний працівник і філантроп.

Він був визнаний гідним звання лауреата Нобелівської пре­мії. Його внесок у розвиток медичної етики величезний і полягає у створенні нового мислення, що включає концепцію захисту навколишнього середовища. Нове мислення означало визнання відповідальності жителів нашої планети за збереження і продов­ження життя на Землі. Виживання можливе, якщо зміни мен­талітету будуть випереджати темпи технічного прогресу; якщо зменшується прірва між бідними й багатими; якщо знизяться витрати на озброєння, а економічний прогрес не буде супровод­жуватися руйнуванням і деградацією навколишнього середови­ща. А. Швейцера можна за правом вважати основоположником екологічної науки. А. Швейцер усвідомив проблему, що виникла перед людством у середині XX століття: експотенціальне підви­щення рівня знань не супроводжується ростом мудрості, необ­хідної для керування цим знанням.

Етика А. Швейцера, що характеризується універсалізмом і глобальністю, була спрямована на подолання цього розриву і по­шук виходу з духовної кризи XX століття. А. Швейцер визначав причину ідейної кризи сучасності як протистояння етики осо­бистості й етики суспільства. За А. Швейцером, усю розмаїтість етичних систем і світоглядів можна звести до двох основних ти­пів: етика самозречення й етика вдосконалювання. Етика само­зречення носить соціально-утилітаристський характер і має на увазі, що кожен індивід має жертвувати собою заради інших і суспільства в цілому. Інший тип етики — етика самовдоскона­лення моральної особистості. Моральна особистість через роз­біжності в оцінюванні поняття гуманності постійно полемізує з етикою суспільства і не може беззаперечно їй підкорятися. А. Швейцер вважає, що на першому місці має бути етика мораль­ної особистості, а етика суспільства може бути моральною тільки через визнання індивідуальних етичних цінностей. А. Швейцер вважав найбільшою помилкою твердження, що етику моральної особистості й етику суспільства не можна об'єднати в єдиній системі етичних цінностей.

IV етап розвитку і формування медичної етики — біоетич- ний —почався з 1970 року, часу публікації робіт В.Р. Поттера, що став основоположником нової науки — біоетики — і визначив її як "шлях до виживання", як "міст у майбутнє". Як сучасний етап розвитку медичної етики біоетика спрямована на проведення активного пошуку шляхів гуманізації медицини і медико-біоло- гічної науки шляхом зіставлення можливостей медицини і біоло­гії з правами людини. Біоетика ставить за мету захист фізичної, психічної і духовної цілісності людини та її геному, захист тва­ринного й рослинного світу, захист навколишнього середовища. Вона є комплексом заходів щодо систематичного аналізу і коор­динації дій людини в галузі медицини, біології та екології з погляду загальновизнаних моральних цінностей і принципів.

Становлення і розвиток біоетики виявилися прямим наслід­ком практичного впровадження досягнень науково-технічної ре­волюції в умовах глибокої ідеологічної кризи і накопичення гло­бальних екологічних проблем.

Значні успіхи в розвитку медико-біологічних наук породили безліч складних проблем морального характеру. Людина нама­гається поширити свій контроль на власну еволюцію і претендує на те, щоб не просто підтримувати своє життя, а й поліпшити і змінити свою природу за власним розумінням (!). У подібній ситуації неминучі дискусії про етичну основу і моральне право таких дій. Предметом інтенсивного обговорення й аналізу стали етичні проблеми клінічних досліджень та експериментів на тва­ринах, генної інженерії, трансплантації органів і тканин, нових репродуктивних технологій, евтаназії.

Сучасне суспільство характеризує глибока духовна криза, девальвація моральних цінностей, споживчий характер цивіліза­ції, недолік глобальних ідей, технократичність мислення, праг­матизм і цинізм.

У XX сторіччі людство відчуло катастрофічні наслідки гло­бальної екологічної кризи. Цей принципово новий феномен по­рушив питання фізичного виживання, продовження людського роду і розвитку всієї цивілізації. Критичну фазу відносин і про­тиріч між суспільством і природою зумовлено гігантським збіль­шенням споживання природних ресурсів, зміною ландшафтів, створенням нового антропогенного середовища і порушенням динамічної рівноваги в біосфері на різних рівнях її організації. Очевидно, розв'язання проблеми глобальної екологічної кризи пов'язане з вирішенням питання суміщення на етичній основі напрямків економічного розвитку з підтримкою екологічної рів­новаги і ресурсної стійкості.

Заслуга В. Поттера полягала в побудові "моста", "сполучної ланки", в органічному поєднанні таких принципово різних фено­менів, як біологія й етика. Природничі науки з початку їхнього існування орієнтувалися на об'єктивізм як ідеал духовності, на вивчення об'єктивної реальності без суб'єктивних переживань і морально-етичних оцінок людини. Сутність історично сфор­мованого глибокого конфлікту між натуралізмом і гуманізмом полягала в тенденції описової й експериментальної науки до ігнорування інформації і знань, які знаходяться поза межами компетентності способів її дослідження.

За задумом В. Поттера, біоетика — не тільки міст між різ­ними дисциплінами, а й "міст у майбутнє",- що необхідно "для поєднання медичної етики й етики навколишнього середовища у всесвітньому масштабі, щоб забезпечити виживання людини". Саме "глобальна біоетика, заснована на інтуїції й розумі (логіці), підкріплених емпіричними знаннями всіх галузей науки, а особливо біології" може і повинна забезпечити "довгострокове виживання людства як виду в нормальній і усталеній цивілізації". Таким чином, етика, що історично була винятково антропо- центричною галуззю знань і вивчала стосунки "людина — людина", стала розглядати також сферу живого (А. Швейцер), а потім поняття моральності поширилося і на природу в цілому (В. Поттер).

Становленню і розвитку біоетики сприяло розроблення різних теорій: принципіалізм, ліберальна етика, утилітаризм, контрак- туалізм, соціобіологія. Філософський аналіз і широке обговорен­ня практичних питань дозволили на основі принципів, методів і теорії біоетики покласти початок найважливішому процесу — формуванню етичного мислення.

Показником бурхливого міжнародного розвитку біоетики є вихід численних книг і підручників, періодичних видань, енцик- . лопедій з біоетики, викладання предмета в університетах, проведення конгресів, конференцій і симпозіумів.

Сьогодні, на наш погляд, медична етика починає свій черговий — п'ятий - етап історичного розвитку, зумовленого рів­нем досягнутих цивілізацією незворотних змін балансу стосунків "людина — природа". Філософські і світоглядні основи цьо­го етапу визначає концепція академіка В.І. Вернадського про біосферу і її трансформацію в результаті життєдіяльності людства як могутньої геологічної сили в ноосферу.

Ретроспективне оцінювання історії біоетики свідчить про те, що в 70-х роках минулого століття вона була сконцентрована на захисті прав людини, у 80-х роках - на проблемі поліпшення якості життя, а в 90-ті роки почала набувати характер глобаль­ної біоетики. Біосфера має властиві їй контрольні механізми, що покликані захистити Землю як небесне тіло, усю біосферу і людство. Біомедична етика й екоетика як дві складові глобальні стики виникли внаслідок усвідомленого прагнення людства до виживання.

Володимир Іванович Вернадський — один з основоположників геохімії, біогеохімії і радіогеології. Його уявлення про Ноосферу стали наріжними в побудові концепції такого культурно-філософського напряму як "російський космізм", представниками якого є К. Ціолковський і О.Чижевський.




 



 

В. Вернадський
Для нас оригінальна теорія В.І. Вернадського про ноосферу стала відправною крапкою до побудови етичної концепції Нооетики як етики XXI століття, етики інтелектуальної діяльності людини.

У кінці XIX століття В. І. Вернадський заявив про настання нового часу в еволюції живої речовини і життя на Землі — епохи регулювання її людським розумом. Академік В. І. Вернадський сформулював поняття "Ноосфера" в контексті навчання, що розвивалося ним, про біосферу, гуманістичну ідеологію і роль знання як планетарного явища.

Ноосфера по думці Володимира Вернадського означає "Сфера людської думки". Слово походить від грецьких слів (nous — розум і sphaira — сфера); у лексичній аналогії з термінами "атмосфера" і "біосфера". У концепції В. І. Вернадського Ноосфера є третьою в послідовності фаз розвитку Землі після геосфери (неживій матерії) і біосфери (біологічному житті). Подібно до того, як виникнення біологічного життя в корені змінило геосферу, появу людської думки надає радикальний вплив на неживу і живу форми матерії шляхом трансмутації елементів. Іншими словами, людська думка стала найважливішою геологічною силою, яка формує земну кулю і життя на неї. Принципово поважно, що подібний системний аналіз геологічних і живих систем доповнює теорію Дарвіна про природний відбір.

Ноосфера В. І. Вернадського не є об'єктом становлення або предметом майбутнього. Вона виникла з моментом появи першої когнітивної людини, проте в даний час її стан досяг критичного рівня, наближаючись до точки неповернення.

Наукова спадщина Вернадського і його навчання про ноосферу ознаменувала становлення нового світогляду і стала символом сучасного мислення.

Доктрина В. І. Вернадського про Ноосферу на початку нового тисячоліття дає основу протидії глобалізації і розглядається як альтернатива існуючим тенденціям розвитку.

Ноосфера, по В. І. Вернадському, — це простір наукової думки, що створює місце існування. Організація керованої ноосфери, тобто стійкого і безпечного розвитку світової цивілізації, повинна була, на думку великого ученого, стати стратегією виживання людства. "Першопричина кризи — одвічний конфлікт матеріального і духовного в людині", — вважав В.І. Вернадський.

Концепція ноосфери може, на наш погляд, стати новою доктриною, що дозволяє, якщо не ліквідовувати, то принаймні, мінімізувати негативні наслідки діяльності людства, понизити загрозу знищення цивілізації.

В XX ст. людство зіткнулося з катастрофічними наслідками науково-технічного прогресу — глобальною екологічною кризою. Це принципово новий феномен, який поставив під загрозу питання фізичного виживання, продовження людського роду і розвитку всієї цивілізації. Глобальна екологічна криза є критичною фазою стосунків і протиріч між суспільством і природою, обумовлену гігантським зростанням вжитку природних ресурсів, зміною ландшафтів, створенням нового антропогенного середовища і порушенням динамічної рівноваги в біосфері на різних рівнях її організації.

Стало очевидним, що подолання глобальної екологічної кризи пов'язане з рішенням питання про поєднання на етичній основі цілей економічного розвитку з підтримкою екологічної рівноваги і ресурсної стійкості. Медичними наслідками глобальної екологічної кризи стали нова екологічна патологія і нові екологічні нозоформи. Виникли філософські і світоглядні проблеми взаємодії людини і природи. Психосоціальні аспекти глобальної екологічної кризи, ідеологічна неспроможність суспільства зажадали психологічної і філософської підтримки соціуму.

Свого часу відповіддю на негативні прояви глобальної екологічної кризи і наслідку впровадження новітніх медико-біологічних технологій стала біоетика. Її розвиток був пов'язаний з процесом трансформації і взаємної інтеграції класичної і професійної медичної етики. Виникнення біомедичної етики виявилося прямим наслідком практичного впровадження досягнень науково-технічної революції в умовах глибокої ідеологічної кризи і наростання вантажу глобальних екологічних проблем. Величезні успіхи медико-біологічних наук створили безліч складних моральних протиріч, внаслідок чого предметом інтенсивного обговорення і аналізу стали етичні проблеми експериментів на тваринах, клінічних випробувань, генної інженерії, трансплантації органів і тканин, нові репродуктивні технології.

Ретроспективна оцінка історії біоетики свідчить про те, що в 70-і роки століття вона концентрувала свою увагу на захисті прав людини, в 80-і роки була направлена на проблему поліпшення якості життя, а в 90-і роки набула характеру глобальної біоетики. Імпульсом для подальшого розвитку технологічної і етичної думки стали додаткові соціально-політичні виклики у сфері медичної біології і новітніх технологій.

На жаль, в новій реальності колишні біоетичні принципи, методи і теорії не є досить адекватними і ефективними. В умовах реалізованої Ноосфери взаємодія індивідуума або людства в цілому з об'єктами живої і неживої природи більшою мірою відбувається не лише прямим, але і непрямим шляхом через модифіковану біосферу. Якщо діяльність людини в ноосфері не почне регулюватися новими етичними принципами, то наслідки сучасної ноосферної кризи можуть мати глобальний і катастрофічний характер. Для збереження всього живого, для всієї природи і екосистеми в цілому нова етика повинна стати Нооетикою, тобто правилами поведінки в Ноосфері, яка б максимально сприяла глобальним інтересам всіх складових Ноосфери: планети Земля, людства і трансформованої ним біосфери.

Одеська медико-філософська школа обґрунтувала початок нового етапу історичного розвитку медичної етики, який ми назвали "Нооетика". Передумовою до становлення нової науки стало розуміння руйнування людством контрольних механізмів біосфери. Перетворюючи природу і довкілля, homo sapiens наслідками інтелектуальної праці змінив умови життя на планеті, створив свою ноосферу, яка, на відміну від біосфери, не має власних контрольних механізмів.



Борг ученого, накопичений досвід і оцінка змін, що відбуваються, дозволяють запропонувати своє бачення і вирішення проблем — нооетику, яка є етичним напрямом, орієнтованим на стійкий розвиток суспільства. Провідна ідея нооетики — етичне вето на будь-який "прогрес", будь-який соціальний проект, якщо він здійснюється шляхом насильства над особою або природою. Нооетика, як етика ноосферної орієнтації і інтелектуальної діяльності людини, повинна стати контрольним механізмом ноосфери в умовах глобальної екологічної і духовної кризи.

Біоетика і становлення національної системи охорони здоров’я в Україні.

Перед будь-якою системою охорони здоров'я неминуче встають три корінних питання:

1) який обсяг засобів суспільство має виділити на охорону здоров'я в нинішніх умовах і на перспективу?

2) як витрачати ці засоби з максимальною ефективністю?

3) з яких джерел і як отримати ці засоби?

Гарантований обсяг послуг залежить від рівня витрат на охорону здоров'я, що в бюджеті країни фіксується як певна частка у валовому внутрішньому продукті. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, 5 % від валового внутрішнього продукту є допустимим мінімумом витрат на охорону здоров'я. У країнах Європи частка фінансування охорони здоров'я варіює під 5,3% валовогонаціонального продукту в Греції до 8% і біль­ше в Німеччині, Франції, Швеції і Нідерландах.

Співвідношення фінансових витрат у системі охорони здоров'я повинне бути таким: госпітальна допомога — 50%, амбулаторно-поліклінічна допомога — 40%, швидка медична допомога — 7—10%. В Україні, незважаючи на збільшення щорічно нитрат на розвиток охорони здоров'я, їх частка в обсязі валового внутрішнього продукту не перевищує 3,5%. Як і раніше, основним видом послуг охорони здоров'я є дороге лікування в стаціонарах лікарень і диспансерах.

Фінансування за рахунок суспільства (бюджет, страхові фонди тощо) відіграє домінуючу роль в організації охорони здоров'я розвинутих країн і більшості країн, що розвиваються. Рівень фінансування охорони здоров'я залежить від рівня економічного розвитку країни, а також від того, яким способом мобілізуються кошти на нестатки охорони здоров'я: із загальних податків, за рахунок внесків суб'єктів, що господарюють, із засобів споживача. Ґрунтуючись на цьому, виділяють такі базові моделі фінансування охорони здоров'я:

    1. Державна система. Фінансується (до 90%) із бюджетних джерел. Фінансування медичних послуг планується в загальних урядових витратах. Еталоном державної моделі є Великобританія. Система була сформована в середині XX ст. і відразу забезпечила громадянам рівний доступ до послуг охорони здоров'я. Важливо відзначити, що приватна охорона здоров'я і страхова система не були скасовані. Державна система охорони здоров'я у Великобританії за менших витрат на душу населення, ніж у США, Канаді або Німеччині, виявилася в змозі забезпечити ам­булаторну і стаціонарну допомогу, обслуговування хронічних хворих, психіатричну допомогу, оптометричні і стоматологічні послуги, надання ліків. Значна економія засобів досягнута шля­хом скорочення адміністративних витрат. У той самий час суворо контролюється застосування дорогих технологій і устаткування (наприклад, діалізу). Є деякі обмеження у виборі сімейного лі­каря, який за необхідності направляє пацієнта на консультацію до фахівців.

Державна модель охорони здоров'я прийнята також у Греції, Португалії і зберігає домінуючу роль у державах СНД.

2. Бюджетно-страхова система. Фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, працюючих громадян (бісмар- ковська концепція) і субсидій держави (система соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків у фонд охорони здоров'я. Найпростішим видом внеску є внесок, зроблений як наймачем, так і працівником. Внески ґрунтуються на платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд (або фонди), як правило, незалежний від держави, але діє в рамках чинного законодавства. У разі соціаль­ного страхування гарантується право на чітко обговорені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, що дають гарантію використання такого права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), Японії (73%). Уряди здійснюють пильний контроль за системою охорони здоров'я практично у всіх випадках. Рівень урядового контролю і регулювання покликаний забезпечити стримування витрат (наприклад, шляхом установлення граничного рівня страхових премій) з метою забезпечення справедливості і солідарності.

Еталоном бюджетно-страхової системи є Німеччина. Основою її унікального досвіду є створення лікарняних фондів, в які входять понад 100 некомерційних і напівприватних організацій. Фонди забезпечують вибір лікаря і надання амбулаторної, стаціонарної, стоматологічної, психіатричної, оптометричної допо­моги, надання ліків і виплату грошової допомоги (наприклад, у зв'язку з народженням дитини). Допомога людям старечого віку, які тривало хворіють, та інвалідам здійснюється при до­датковому фінансуванні. У цілому витрати на охорону здоров'я нижче, ніж в Америці.

3. Приватно-підприємницька система. Фінансується за ра­хунок надання платних медичних послуг, а також за рахунок коштів медичного страхування. Застраховане населення випла­чує премію страховику, сума якої визначається очікуваною се­редньою вартістю послуг, причому платять більше ті, які зазнають ризику. Пряма оплата послуг пацієнтами не відноситься ні до страхування, ні до взаємопідтримки. Пацієнти здійснюють платежі відповідно до тарифів за ті послуги, що їм надані. Така система діє в США, Ізраїлі, Південній Кореї, Нідерландах.

Нині Україна перебуває в процесі реформування й удосконалення національної системи охорони здоров'я. У радянському минулому основним офіційно декларованим принципом було забезпечення охорони здоров'я населення через суспільні фонди, тобто незалежно від трудового внеску кожного, його соціального походження, положення в суспільстві, національності, місця проживання та інших факторів з метою забезпечення соціальної рівності, що орієнтовано на принцип комуністичного розподілу "за потребами". Незважаючи на певні успіхи, радянська система охорони здоров'я була далека від декларованого принципу соціальної справедли­вості. Відомчі "медсанчастини" відрізнялися від районних, міських і сільських лікарень. Серед елітних відомчих клінік теж була своя ієрархія, яка будувалася відповідно до партійної і державної ієрархії бюрократії — чим вище положення ієрархії, тим вище якість медичного обслуговування, тим повніший обсяг медичної допомоги. Не випадково, що елітарна охорона здоров'я наприкінці 8()-х років минулого століття стала для демократичних сил одним із свідчень несправедливості радянської державної системи.

У реформуванні охорони здоров'я нашої країни на сучасному етапі виникла складна ситуація. Відповідно до Конституції, держава не може відмовитися від безкоштовного надання медичної допомоги, усіх видів діагностики, лікування і профілактики. Тим часом, адекватного фінансування необхідних обсягів безкоштов­ної медичної допомоги бюджет забезпечити не може. У ситуації, коли медична установа повинна виконувати весь обсяг медичної допомоги безкоштовно, а органи, що фінансують, не можуть відшкодувати його витрати, вона стає неплатоспроможною. Держава буде змушена або обмежувати обсяг медичних послуг, що виконують безкоштовно, або зменшувати кількість медичних закладів. Добровільне медичне страхування і добровільні пожертвування також не вирішують усіх проблем. До того ж на сьогодні у нашій країні небагато людей, які спроможні оплатити діагностику, лікування і надання сервісних послуг. Значна частка платних послуг в охороні здоров'я фактично зводить нанівець задекларований рівний доступ до медичної допомоги. Іншими словами, в Україні необхідно розробити механізми реалізації гуманних принципів рівного доступу до медичної допомоги, які мають бути адекватними умовам ринкової економіки. Крім страхової медицини, одним з важливих напрямків реформування охорони здоров'я є розроблення і впровадження національної концепції первинної медико-санітарної допомоги (сімейна медицина) і європейських принципів організації вищої освіти (болонський процес). Формуванню нової моделі охорони здоров'я в Україні може сприяти творчий аналіз систем охорони здоров'я в економічно розвинутих країнах, досвіду реалізації принципу соціальної справедливості і практики виконання соціоетичних зобов'язань.



Основою реформування є Конституція України, яка гарантує право громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу (Додаток 18). "Основи законодавства України про охорону здоров'я" відповідно до статті 4 визнають охорону здоров'я пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання і розвитку народів України.

Основними принципами національної моделі охорони здоров'я визнані:

  • дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я і забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

  • гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш уразливих верств населення;

  • рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

  • відповідність завданням і рівню соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

  • орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

  • планово-профілактичний характер, комплексний соціаль­ний, екологічний і медичний підхід до охорони здоров'я;

  • багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатока- нальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією і заохоченням підприємництва і конкуренції;

  • децентралізація державного управління, розвиток самоврядування установ і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.


2.2.2. Методичні розробки для викладачів до ведення практичних занять (взірець)

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка