Рівне „Перспектива” 2007



Сторінка1/23
Дата конвертації15.11.2016
Розмір4.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


Євгенія Тихомирова

Сергій Постоловський

Конфліктологія

та теорія переговорів
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

Рівне

Перспектива”



2007

ББК 88.53.я7

Т – 46
Розповсюдження і тиражування

без офіційного дозволу видавництва заборонено.

Усі права застережені.

Рецензенти:

д-р істор. наук С.С. Троян

(Рівненський інститут слов’янознавства);

канд. політ. наук А.Л. Черній

(Рівненський державний гуманітарний університет)



Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів


Тихомирова Є. Б., Постоловський С.Р.

Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник. – Рівне: Перспектива, 2007. – 389 с.




ISBN 966-7643-82-4

Підручник підготовлений на базі прочитаних у Рівненському інституті слов’янознавства лекцій. У підручнику розглядаються теоретичні й практичні проблеми конфліктології як науки, що вивчає сутність, природу й механізми різноманітних конфліктів, а також технології переговорів як одного з основних засобів розв’язання конфліктів.

Призначений для студентів, аспірантів і викладачів вищих закладів освіти України, а також для науковців і практичних працівників.



ISBN 966-7643-82-4

© Тихомирова Є. Б., © Постоловський С.Р.,2007


РОЗДІЛ І. КОНФЛІКТ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

1. Статус та значення конфліктології у сучасному суспільстві

1.1. Проблема конфлікту в сучасній науці


Конфлікти існують так довго, як існує людське суспільство. Багато з чим люди навчилися справлятися – природними силами, силами атома, але вони не навчилися жити без конфліктів. „На порозі ХХІ ст. адаптивність людей стала майже безмежною. Одне, з чим людина і людство не можуть справитися – це з самим собою, зі своєю могутністю, яка далеко не завжди використовується раціонально, а нерідко, вільно або невільно, нею зловживає, повертаючи проти себе. Наслідок – конфлікти різного масштабу, значущості і властивостей. Конфлікт – це стимул і гальмо прогресу, розвиток і деградація, добро і зло. Ейнштейн писав, що природа складна, але не зловмисна. Природа конфлікту інша: сторони, що конфліктують, можуть бути зловмисними, доброзичливими чи нейтральними, порою самі того не відаючи і тим більш не знаючи істинних тенденцій іншої сторони”.

Особливо загострюються конфлікти в перехідні періоди суспільного розвитку, подібно до тих, що переживає зараз наше суспільство. Саме тому, як би нам не хотілося спокійного, безконфліктного життя, нам не вдасться позбавитись конфліктів та конфліктних ситуацій. А тому – ворога, кажуть , треба знати в обличчя. Перед спеціалістами різного профілю повстає завдання – навчитися дивитися на конфлікти професійно і втручатися в них професійно, тобто вивчати їх і розв’язувати так само, як розв’язується будь-яке інше професійне завдання.

Вивченням конфліктів займаються представники різних наук – історики, філософи, соціологи, психологи. Кожний з них розробляє свої підходи до проблеми конфліктів, оперує своїми поняттями та термінами, зосереджуючись на певних сторонах життя людини або суспільства.

Накопичена науковцями теоретична та емпірична інформація стала основою для виникнення у XX столітті окремої наукової галузі, безпосередньо пов’язаної з дослідженням конфліктів. „Конфлікти були і будуть, вони супроводжують наше життя, як хвороби, – пише український конфліктолог А.Т.Ішмуратов. – Здається навіть дивним, що конфліктологія як практична наука, на відміну від медицини, з`явилася нещодавно, у другій половині нашого століття, а серйозне ставлення до неї з боку громадських і державних кіл виникло лише після „Карибської кризи” – глобального конфлікту, що поставив людство на межу третьої світової війни”1.



Конфліктологія, виникнувши як самостійна наукова галузь спочатку в США і Західній Європі, поступово поширилася на всі регіони світу, стала повноправним членом наукового співтовариства. Майже відразу після отримання статусу наукової дисципліни вона набула і статус навчальної дисципліни. І це не випадково, оскільки потребу вивчати конфліктологію мають не лише майбутні професійні конфліктологи, але і всі ті, хто хоче полегшити своє існування вмінням знаходити вихід із найскладніших конфліктних ситуацій, що постійно виникають в економічному, соціальному чи політичному житті, міжособових відносинах людей.

Навчальні курси з конфліктології вивчаються в навчальних закладах різних країн. Нещодавно вони з’явились у вузах України. Зараз вони знайшли собі місце в бізнес школах, на курсах підвищення кваліфікації, викладаються студентам окремих спеціальностей – юристам, психологам, економістам, майбутнім спеціалістам з міжнародних відносин. Проте все частіше можна почути думку, що потреба в знаннях розв’язання конфліктів уже диктує необхідність уведення конфліктології і в середніх навчальних закладах, зокрема в ліцеях, гімназіях тощо. Думається, що з чим можна погодитися, оскільки вміння поводити себе в конфліктних ситуаціях, обирати оптимальну поведінку в них, нейтралізувати наслідки конфліктів – усе це й багато з того, що вивчає конфліктологія, потрібно кожній людині, ким би вона не була і чим би вона не займалася.

Навчальний курс „Конфліктологія та теорія переговорів” має на меті вироблення в студентів, майбутніх спеціалістів, уміння діагностувати різноманітні конфлікти, запобігати конфліктам та розв’язувати їх найефективнішим шляхом. Він включає низку проблем, пов’язаних із вивченням сутності конфліктів, механізмами їх виникнення та розвитку, а також із з’ясуванням технології переговорів як одного з основних засобів розв’язання конфліктів.

Студенти старших курсів, на яких, як правило, вивчається конфліктологія, зустрічалися з проблематикою конфліктів, вивчаючи курси соціології, філософії, політології, економічної теорії, історичних дисциплін. Проте той матеріал, що був предметом вивчення в названих курсах, не дає необхідних знань та вмінь для вирішення конкретних конфліктних ситуацій. Основою для оволодіння практично-прикладними прийомами діагностики, попередження та розв’язання конфліктів повинний стати спеціальний курс з конфліктології.



Обєктом конфліктології є конфлікт: конфлікт у трудовому колективі, сім’ї, між етнічними групами та державами, між окремими людьми та групами людей. Кожний окремий вид конфлікту вивчає окрема наука. Політичні конфлікти вивчає політологія, трудові – соціологія праці та теорія менеджменту, міжнародні – теорія міжнародних відносин. Кожна з них має свою власну концепцію конфлікту. “Математик, логік, дослідник операцій і полководець будуть дивитися на об’єктивну картину конфлікту своїми очима. Вони, зрозуміло, будуть виділяти в ньому ті сторони, які їх цікавлять і які піддаються “здобуванню” за допомогою тих специфічних методів дослідження, якими вони володіють. При цьому кожний фахівець користується тою сукупністю уявлень про об’єкт (у нашому випадку – про конфлікт), які склалися в тій чи іншій галузі знання”.

Можна виділити два основні підходи до аналізу конфліктів. Перший можна умовно назвати природничо-науковим, другий – гуманітарним.



Природничо-науковий підхід до вивчення конфлікту пов’язаний з дослідженнями в галузі математики, логіки, біології. Вважають, що цілий потік математичних досліджень конфлікту відкрила книга Неймана і Моргенштерна „Теорія ігор та економічна поведінка”2 (1944), у якій були сформульовані принципи наукового аналізу дій у конфліктних ситуаціях на основі теорії ігор. Математична концепція конфлікту розглядає його як засіб взаємодії складних систем. Представники цього напряму вивчення конфлікту формують математичні структури й функціональний простір опису конфліктів, що враховує багатомірність і нелінейність конфліктних процесів. Вони розробляють математичні моделі конфлікту, досліджують їх властивості. Науковці не лише пропонують своє трактування сутності конфлікту, використовуючи категорії математики, фізики, системного аналізу, але й дають свою класифікацію конфліктів.

Математичні методи в конфліктології є найважливішим елементом у системі підготовки конфліктологів. Вони дозволяють внести ясність у постановку завдання, його рішення, інтерпретацію одержуваних результатів. З допомогою математичних підходів розглядається критеріальна, функціональна й інформаційна класифікація конфліктів, які дозволяють цілеспрямовано орієнтувати й спрощувати математичну модель щодо конкретних ситуацій. У категоріях математики аналізується поняття ризику, визначається область застосування вірогідного, ситуаційного й оперативного ризиків, досліджується вплив на хід і результат конфліктів синхронізації, адаптації і зовнішнього впливу, доводиться, що конфлікти можуть стимулювати як самоорганізацію, цілеспрямованість і розвиток систем, об’єднання конфліктуючих систем у єдину надсистему, так і невизначеність, дезорганізацію, деградацію й руйнування єдності, поділ системи на кілька самостійних систем із суперечливими цілями. Математичні моделі дозволяють оцінити взаємний контроль конфліктуючих сторін, формалізувати процедуру формування угод у конфліктних ситуаціях, визначати цілеспрямованість систем, їхні щирі критерії ефективності, оптимізувати поведінку відповідно до цих критеріїв.

Дослідження конфлікту в біології пов’язані з теорією біологічної еволюції, у розвиток якої значний внесок зробив Ч.Дарвін. Його ідея про те, що розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, вплинула не лише на біологічні трактування конфлікту, але і стала основою так званого дарвінізму, який пояснюється еволюцією суспільного життя біологічними законами природного підбору та боротьби за існування.

Не зважаючи на велике значення природничо-наукових моделей конфлікту, вони не дають можливості виявити природу конфлікту в людському суспільстві. Вони не здатні знайти приховані пружини людської поведінки в конфліктній ситуації. „Класична трагедія і серйозний роман, − зазначають учені, – усе так же залишаються кращим джерелом наших знань про конфлікт”.



Гуманітарний підхід до вивчення конфліктів пов’язаний із дослідженнями в галузі різних гуманітарних та суспільство-знавчих наук – історії, філософії, соціології та ін. Зупинимося на аналізі специфіки вивчення конфлікту цими науками.

Історичний підхід є втіленням конкретно-історичних, порівняльно-історичних та описових методів вивчення конфлікту. Історики аналізують та описують більш-менш значні конкретні форми конфліктів – війни, повстання, революції, страйки, сутички та суперечки, що мають місце в конкретних країнах у різні періоди їх розвитку. Вони аналізують причини виникнення конкретних конфліктів та особливості їх розвитку та розв’язання. На думку американського конфліктолога Р.Коллінза, „теорія конфлікту значною мірою була розроблена з допомогою чітких принципів теоретизування та систематизування, які періодично використовувалися в емпіричному дослідженні. Класичні варіанти теорії конфлікту є здебільшого макроісторичні. Більшість істориків є певною мірою теоретиками конфлікту з тієї простої причини, що драматичні факти історії, які вони описують, складаються з боротьби, чвар та незгод”3.

Філософський підхід – історично перша спроба пізнати та раціонально осмислити природу соціального конфлікту. Він отримав розвиток у роботах філософів Давнього Сходу, Давньої Греції та Риму. Вони значну увагу приділяли аналізу джерел конфлікту й знайшли його в боротьбі протилежних сторін явищ або процесів. Це філософи першими побачили, що конфлікт – це закономірне, вічне явище, без якого не може існувати ні природа, ні суспільство, ні мислення. Залежно від їх світоглядних позицій вони бачили головне джерело цих конфліктів у зіткненні матеріальних сторін буття, духовних протилежностей або у внутрішній суперечливій природі людини. Практично всі ідеї, закладені ще давніми філософами, були розвинуті пізніше в соціології, психології та конфліктології.

Основні ідеї щодо конфлікту, розвинуті філософами:



  • конфлікти – атрибут суспільного життя, неодмінна та важлива умова суспільного розвитку;

  • їх виникнення зумовлено комплексом матеріальних, політичних та психологічних причин;

  • конфлікти мають подвійну природу, це обумовлює їх позитивний та негативний вплив на розвиток суспільства;

  • конфлікти не можна повністю усунути із суспільного життя, але їх можна зробити менш гострими та руйнівними;

  • запобіганню конфліктів у державі сприяє політичне маневрування.

Психологічний підхід. Вважають, що в психології при вивченні конфлікту як процесу увага зосереджується на характері його протікання, який пов’язується зі станом людини, викликаним несприйняттям оточуючих, направленим на самоствердження. Психологи розглядають конфлікт як прояв свого „Я” через зовнішній протест чи внутрішній „бунт” емоцій.

Дехто вважає, що психологічні теорії конфлікту – це в основному різноманітні інтерпретації інстинкту агресивності. Про це свідчать дослідження психологів початку ХХ століття. Г.Лебон аналізував прояви міжгрупової агресії. Мак-Дауголл вивчав інстинкт „забіякуватості”, його прояви в масовій поведінці, З.Фрейд та його послідовники займалися проблемою початкової ворожості, страхом щодо чужих. Доллард та інші досліджували агресивну поведінку в її міжгруповому аспекті, необіхевіористську теорію фрустрації та агресії.

На думку українських конфліктологів А.Бандурки та В.Друзя4, у психології конфлікт вивчається в трьох формах:


  1. формі внутрішньоособового конфлікту, що є зіткненням приблизно рівних за силою, але протилежних за направленістю інтересів, потреб, захоплень;

  2. формі міжособового конфлікту, який визначається як ситуація, коли дійові особи або групи переслідують несумісні цілі і реалізують суперечливі цінності, або одночасно в конкурентній боротьбі прагнуть досягти одної і тої ж мети, яка може бути досягнута лише одною із сторін;

  3. міжгрупового конфлікту, коли конфліктуючими сторонами виступають соціальні угруповання, котрі мають несумісні цілі і перешкоджають одна одній на шляху їх здійснення.

Існує думка, що, коли вивчення конфліктів стало приймати практичну спрямованість і на перший план стало висуватися питання щодо засобів і способів вирішення конфлікту, у розробку проблем конфлікту активно включилася психологія. Це пояснюється тим, що конфлікти завжди пов’язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, саме тому в їх зародженні, розвитку та розв’язанні значну роль грає психологічний фактор. З 60-х років різко зростає кількість психологічних робіт з цієї тематики.

Психологія конфлікту розвивалася на базі психології особистості, соціальної психології, психології спілкування. Дослідники зазначають, що з 60-х років і до сьогодні в цій галузі отримано немало цінних результатів. Класичні експериментально-психологічні дослідження групової поведінки в конфліктній ситуації провів М.Шериф. На ігрових моделях різні варіанти дій у конфлікті вивчалися Д.Рапопортом, Р.Дозом, Л.Томпсоном і др. Значний внесок у розробку психології конфлікту внесли роботи К.Томаса, який виділив п’ять основних типів поведінки людей у конфліктній ситуації і розробив тестову методику для визначення схильності людини до якогось з тих типів. М.Дойч, Д.Скотт, Д.Пруйт, Дж.Симпсон та ін. виявили ряд особливостей комунікації між учасниками конфлікту.



Соціологічний підхід. На думку Дж.Тернера, конфліктний напрям у соціології має своїм джерелом роботи двох німецьких учених – К.Маркса й Г.Зиммеля. Перший започаткував так звану діалектичну теорію конфлікту, другий – конфліктний функціоналізм.

Основні положення діалектичної теорії конфлікту (К.Маркс)

  • Соціальні відносини містять у достатній кількості різноманітні конфліктні інтерсистеми.

  • Соціальна система систематично породжує конфлікт.

  • Конфлікт є неодмінною властивістю соціальних систем.

  • Подібні конфлікти мають тенденцію проявлятися в полярній протилежності інтересів.

  • Конфлікти найчастіше відбуваються через нестачу ресурсів, особливо влади.

  • Конфлікт – головне джерело змін соціальних систем.

Основні положення конфліктного функціоналізму (Г. Зиммель)

  • Соціальні відносини складаються лише в системному контексті, утіленням якого служить тільки органічний взаємозв’язок процесів асоціації та дисоціації.

  • Подібні процеси одночасно є виразом як інстинктивних імпульсів „акторів”, так і імперативів, продиктованих різними типами соціальних відносин.

  • Отже, конфліктні процеси – це дуже поширена риса соціальних систем, однак вони далеко не завжди і аж ніяк не завжди приводять до порушення системи або соціальних змін.

  • Дійсно, конфлікт – це один із головних процесів, які служать збереженню соціального цілого або деяких його складових.

Концепції конфлікту К.Маркса й Г.Зиммеля мають багато спільного: у них конфлікт розглядається як широко поширена й необхідна властивість соціальних систем. Проте в них і багато відмінностей, ідей не просто різних, а таких, що суперечать одна одній. Дж.Тернер називає такі основні відмінності: К.Маркс підкреслював антагоністичний характер конфліктів, Г.Зиммель – їх інтегративні наслідки; перший звертається до умов, які могли б розв’язати конфлікт, другий – до умов, які б могли змінити гостроту конфлікту; К.Маркса найбільше цікавили соціально-структурні причини конфлікту, Г.Зиммеля – форма та наслідки конфлікту, що почався, обмежуючись при цьому невизначеними посиланнями на „боротьбу інстинктів”.

Деякі соціологи робили спробу подолати суперечливість концепцій Маркса і Зиммеля, проте їх зусилля виявилися марними. І в сучасній науці їх концепції отримали подальший розвиток і набули специфічних особливостей в теоріях Р.Дарендорфа, Л.Козера та деяких інших вчених. Основні положення сучасної соціологічної теорії конфлікту будуть розглядатися далі, при аналізі природи конфлікту, його причин, функцій та форм розв’язання та регулювання.


1.2. Конфліктологія як автономна наукова галузь


Що стосується місця та статусу конфліктології в сучасній системі наук, то є кілька підходів. Дехто вважає систему знань про конфлікти складовою причиною тієї чи іншої науки з визначеним та більш визначеним статусом. А саме – частиною соціології (спеціальна соціологічна теорія – соціологія конфлікту – фактично ототожнюється з конфліктологію); частиною політичної науки або психології (залежно від того, яким типам конфлікту надається особливе значення – політичним чи міжособовим). Оскільки довгий час у нас проблема конфліктів розглядалась через призму міжнародних відносин (вважалося, що наше суспільство є безконфліктним, конфлікти можуть існувати тільки на міжнародному рівні), конфліктологія трактувалася як частина теорії міжнародних відносин.

В останні часи майже в усіх країнах світу конфліктологія стала розглядатись як окрема, автономна наукова галузь, зі своїм предметом, категоріями, принципами та правилами вирішення тих чи інших завдань. Як зазначає український конфліктолог М.Пірен5, „склалася окрема наука – конфліктологія й виділяється широкопрофільна, досить актуальна та водночас відповідальна професія – конфліктолог. Спеціалісти-конфліктологи виступають у ролі консультантів з різних проблем людського життя, що й вимагає від них компетентності та глибоких базових знань профільних наук”.

Проте існують достатньо неоднозначні її визначення та трактування предмета, підходи до визначення її структури. Наведемо декілька визначень конфліктології, що знайшли місце в науковій літературі сьогодні.

Перша група визначень виходить із того, що конфліктологія – це наука про закономірності виникнення, розвитку та розв’язання соціальних конфліктів або конфліктних ситуацій.

Другий підхід до визначення конфліктології пов’язаний з обмеженням предмета науки лише практично-прикладною сферою. Представники цього підходу вважають, що конфліктологія – це практична наука про специфічне спілкування людей, соціальну взаємодію особистостей, угруповань, організацій, суспільства й держави. Вони стверджують, що в практиці організації сучасного менеджменту, у дипломатії, юриспруденції, комерційній діяльності та інших галузях життя, де спостерігається безпосереднє зіткнення сторін, склався прикладний напрям, котрий отримав назву конфліктології.

На наш погляд, більш адекватно відображає специфіку конфліктології перший підхід. Проте, як і будь-яка інша наука, конфліктологія має й теоретичну, і практично-прикладну частину, тому можна вважати перше трактування широким розумінням конфліктології, а друге – вузьким. Отже, у широкому розумінні конфліктологія – це наука про закономірності виникнення, розвитку та розв’язання соціальних конфліктів та конфліктних ситуацій. У вузькому значенні конфліктологія – це прикладна наукова галузь, предметом якої є загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку та вирішення всіляких соціальних конфліктів.

Ці визначення дають нам певне уявлення про предмет конфліктології, але було б помилкою вважати, що її предметом є лише те, що пов’язано з конфліктом. Справа в тому, що досліджуючи конфлікти, учені-конфліктологи не залишають поза увагою „те, що передує конфліктам чи йде слідом або існує паралельно – соціальну інтеграцію й кооперацію, конкретно-історичні параметри умов, які породжують чи допомагають усувати конфлікти”. Їх цікавлять не лише конфліктні явища, що мають місце, але й те, що відбувається в суспільстві, коли конфліктність не виривається назовні. Цариною конфліктології є суперечливість суспільного життя взагалі, зіткнення різноманітних інтересів і цілей у громадській діяльності. Тому можна погодитися з тими, хто закликає не тлумачити термін „конфліктологія” надто буквально, оскільки в ній „ідеться не тільки про теорію власне конфліктів, а йдеться також про теорії суспільної організації, про моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, пояснення історичних соціальних структур, що склалися, причини їх змін”.

Особливості конфліктології

як автономної наукової галузі

Предметом конфліктології є соціальні умови виникнення конфлікту, закономірності розвитку та розв’язання конфліктів та конфліктних ситуацій, а також соціальні процеси, що пов’язані з ними.

Характер предмета конфліктології обумовлює її міждисциплінарний характер і відповідно її численні зв’язки з багатьма науками, без яких конфліктологія існувати не змогла би. Українська дослідниця М.Пірен6 детально аналізує зв’язки конфліктологічної науки з різними циклами наук. Вона вбачає зв’язок конфліктології з циклом юридично-правових наук у тому, що ці науки стверджують принципи і норми, права і обов’язки, у рамках яких повинна знаходитися людина, малі та великі групи, бо порушення їх призведе до конфліктних ситуацій, а вони, у свою чергу до конфліктів; з другого боку, саме ці науки створюють межу, яку не дозволено переходити, або дають обґрунтування певних меж у процесі вивчення та запобігання конфліктів в усіх сферах життєдіяльності людей.

Зв’язок конфліктології з циклом математичних наук, на її думку, полягає в тому, що математичне моделювання дає успішні прогнози для запобігання та вирішення конфліктів; з іншої сторони – у період дослідження конфліктів використовуються математичні методи прорахунків аналізу, що дає можливість дослідникам виводити закономірності.

Зв’язок конфліктології з циклом історичних наук, стверджує М.Пірен, дає конфліктологу матеріал для аналізу політичних, соціальних, військових та інших типів конфліктів. Історичний досвід навчає не доходити до конфліктів, бо вони завдають величезних утрат суспільству в цілому. З іншого боку, історія своїм досвідом навчає політиків уміло враховувати негативні моменти минулого, щоб запобігати їх на майбутнє. Історичний досвід свідчить про те, що природний добір – це виживання сильних, мислячих людей і конфліктів.

Особливе значення, на думку дослідниці, має зв’язок конфліктології з циклом психологічних дисциплін. Він полягає перш за все в тому, що глибоке психологічне осмислення проблемних ситуацій сприяє набуттю досвіду вміло поводитися з опонентами, давати правильні поради, як запобігати чи вийти з проблемної ситуації. Психологічні дисципліни, такі, як, наприклад, вікова та педагогічна психологія, закладають основи в дитині та підлітку правильно формувати свою поведінку, формувати особистість, знати вікові відхилення, особливості індивіда, щоб не нашкодити психологічному розвитку. Психодіагностика допомагає конфліктологу проводити дослідження прогностичного плану; психокорекція, психотерапія, психологічне консультування надають допомогу в процесі налагодження стосунків у малих та великих групах, а також індивідуально. Досить важливо враховувати досвід психологічної науки, його позитивну роль у процесі вирішення внутрішньоособистісних конфліктів.

Як зазначає М.Пірен, практика життя вчить нас ураховувати взаємозв’язок конфліктології з циклом педагогічних наук. Проявляється цей зв’язок, починаючи з процесу виховання дитини, особистості та навчання майбутнього фахівця, з одного боку, а з другого – важливість педагогічного такту в процесі вирішення проблемних ситуацій.

Оскільки проблеми конфліктів соціального типу почали вивчати й соціологи, тому доцільно прослідкувати взаємозв’язок конфліктології з соціологією. Вивчаючи громадську думку з тієї чи іншої проблеми, соціологи приходили висновку, де мають місце негативні моменти, до чого вони можуть привести тощо.

Обмірковуючи взаємозв’язок конфліктології з іншими науками, вважає вчений, приходимо до певних тверджень.



З філософської точки зору, конфліктологія – галузь наукових знань про шляхи та способи передбачення, попередження, подолання протиріч у житті суспільства, держави.

З соціально-психологічної точки зору, конфліктологія – галузь наукових знань про шляхи й способи передбачення, попередження, подолання протиріч та гармонізації відносин між окремими людьми, групами та об’єднаннями, знайдення дороги до злагоди.

З педагогічної точки зору, конфліктологія – галузь наукових психолого-педагогічних знань про шляхи, способи та засоби передбачення, попередження та подолання протиріч, що виникають в навчально-виховному процесі.

З психофізіологічної точки зору, конфліктологія – галузь наукових знань, що осмислює відносини між людьми на психогігієнічному рівні тощо”.

1.3. Структура та функції конфліктології


Внутрішня структура конфліктології розглядається вченими відповідно з їх оцінкою місця та ролі конфліктології в системі наук. Залежно від наукових методів аналізу конфліктів розрізняють у структурі конфліктології: біологічні та психологічні теорії, теорії війн та революцій, теорії нестабільності та трансформації суспільства.

Залежно від специфіки конфліктів, що є предметом вивчення, конфліктологію структурують таким чином: старі (традиційні) теорії конфліктів, теорії імперіалізму та економічних причин виникнення міжнародних конфліктів, мікрокосмічні теорії озброєних конфліктів, макрокосмічні теорії озброєних конфліктів: революція та війна, макрокосмічні теорії конфліктів, ядерне стримування та контроль над озброєнням.

Залежно від рівня узагальнення знань про конфлікти розрізняють три рівні конфліктологічного знання: загальнотеоретичний, галузевий та прикладний рівень. Зокрема, на думку авторів одного з посібників соціології7, конфліктологія має кілька рівнів знання:


  • Загальнотеоретичний рівень, на якому висвітлюються питання законів розвитку суспільства, його функціонування та структура.

  • Спеціальний, галузевий рівень, до якого належать теорії, що з’ясовують особливості різних типів конфліктів. Основою типології останніх уважають сфери життя суспільства (політика, економіка, соціальні проблеми, духовні процеси, особистісна сфера) та структурна організація суспільства, яка передбачає інституціональний, груповий, особистісний рівень.

  • Емпіричний рівень, що включає емпіричні дослідження, методи діагностики напруження, соціальні технології, спрямовані на вирішення конкретних видів конфліктів та їх свідоме регулювання.

Основні завдання та функції конфліктології також обумовлені специфікою її предмета. Фахівці називають кілька основних функцій конфліктології: пізнавальна, практично-прикладна, профілактична та прогностична.

Пізнавальна функція конфліктології проявляється в тому, що кожний має користь, отримуючи конфліктологічні знання. Так, А.Здравомислов зазначає: „Підприємець отримує відомості про те, як розвивається конкуренція в умовах ринку, профспілковий діяч дізнається про методи захисту інтересів своєї професійної групи. Політичний діяч і юрист отримують відомості про прецеденти, які для представників цих видів діяльності мають особливе значення. Вони отримують тут і теоретичні знання, оскільки конфлікти в суспільстві розвиваються не лише на побутовому рівні, вони пронизують відносини як усередині держави, так і між державами. А звичайній „людині” вивчення конфліктів потрібно для того, щоб позбавитися своєї „простоти” і отримати відомості, без яких не можливо бути громадянином своєї країни, своєї вітчизни і діяти відповідно до принципів громадянськості в різних, іноді досить складних суспільно-політичних ситуаціях”.

Люди, яким довелося отримати певні знання з конфліктології, часто шкодують, що це сталося для них занадто пізно. Вони зазначають, що втрат було б набагато менше в професійному, особистому чи емоційно-психологічному планах, якщо б знання про механізми розвитку конфліктів дійшли до них своєчасно. Ось декілька таких фіксацій: „Я перестала лякатися конфліктів. Конфліктність – це не значить бути поганою людиною, це ще можливість змін та вдосконалення”, „Тепер буде легше працювати з людьми і взагалі спілкуватися з оточуючими”, „Якщо б я зустрілася з конфліктологами 20 років тому, я не втратила б коханої людини; 10 років тому – я не втратила б підвищення по службі; 5 років тому – я не зробила б помилки в сім’ї”.



Практично-прикладна функція конфліктології визначається тим, що знання, які дає ця наука, дозволяють виробляти оптимальні стратегії поведінки в конфлікті, котрі сприяли б нейтралізації конфлікту, зводили до мінімуму його негативні наслідки. Учені підкреслюють: сьогодні нам потрібний не конфліктолог, що займається абстрактним моралізаторством на тему суспільного благополуччя, а конфліктолог, здатний забезпечити виграш, перемогу тому чи іншому соціальному суб’єкту – президенту, парламенту, політичній партії, фірмі. Важливо не лише пояснити необхідність виникнення конфлікту, його причини й наслідки, але й навчити людей конкретним методам поведінки в конфліктній ситуації.

„Зрозуміло, – пишуть науковці, – у найпростіших ситуаціях людина, опинившись у конфліктній ситуації, може і без спеціальних конфліктологічних знань зорієнтуватися в тому, що робити. Але коли ситуація достатньо складна, то виявляється далеко не зайвим володіння прийомами та методами врегулювання конфліктних відносин, а то і звернення до фахівців-конфліктологів. Становище конфліктології тут аналогічне тому, у якому знаходиться логіка чи граматика: думати чи писати, узагалі говорячи, можна і не знаючи їх, проте, коли виникають складності та помилки в процесі міркувань чи правопису, то найкраще шукати вихід на основі логічних чи граматичних знань”.

Для виконання практичної функції сьогодні створено багато різноманітних організацій у всіх країнах світу. Так у США існує – Національний Інститут Розв’язання Конфліктів, Національна Асоціація Посередництва в Освіті, Національний Інститут Громадської Участі і Переговорів, Академія миру та розв’язання конфліктів (під егідою Конгресу США), Творчий Відгук Дітей на Програму щодо Конфліктів, Федеральне Агентство з посередництва та послуг примирення, професійні консультативні фірми з розв’язання суперечок, Академія сімейного посередництва, Центр по вивченню та розв’язанню конфліктів університету Джорджа Мейсона. Цей Центр був створений ще в 1980 році, а через два роки він уперше в США почав підготовку студентів за новою спеціальністю – менеджер з конфліктів. Центр вивчає теорію й практику розв’язання конфліктів, готує спеціалістів у цій галузі, здійснює послуги учасникам конфліктів, а також проводить конкретну роботу щодо різних конфліктних ситуацій. Центр „бере участь” у конфліктах, виконує різні програми їх розв’язання за замовленнями приватного сектора, різних груп населення, місцевої влади, уряду і навіть ООН.

У Канаді існує Канадський інститут розв’язання конфліктів, Мережа взаємодії для розв’язання конфліктів, Центр розв’язання конфліктів (Інституту Правосуддя), сусідські центри справедливості тощо.

У Росії за останні часи створені Центр прикладної конфліктології, Центр конфліктології Російської академії наук, Петербурзький Центр розв’язання конфліктів, Асоціація конфліктологів-миротворців. Ця Асоціація здійснює науково-аналітичну експертизу конфліктів в окремих регіонах; розробляє та впроваджує навчаючі програми з мирного розв’язання спірних проблем за столом переговорів; організує міжнародну школу переговірників-посередників, на яку запрошуються представники конфліктогенних районів Росії та СНД; готує миротворців-“агентів впливу”, які оволоділи навичками переговорного процесу, здійснюють миротворчі місії.

В Україні існують усього кілька конфліктологічних організацій. Серед них, наприклад, Товариство конфліктологів України та Український Центр Порозуміння (раніше – проект „Пошук згоди в Україні”)8. Останній зареєстровано у 2002 році як благодійну організацію, що покликана сприяти відновлюючим соціальним перетворенням в Україні. Діяльність здійснюється з 1994 року. За підтримки Центру створено вісім громадських організацій – груп медіації для розвитку практики вирішення конфліктів, проведено кілька освітніх програм з підготовки посередників у вирішенні конфліктів і спорів, ініційовано проект медіації судових спорів у цивільному судочинстві та ін. Український Центр Порозуміння об’єднав людей, які переконані, що, незважаючи на значну перевагу в сучасному світі силових підходів до вирішення суперечностей, існує можливість і перспектива побудови суспільства, у якому стосунки між людьми, організаціями, урядами і громадами будуть базуватися на співпраці та взаємоповазі, а не на ворожнечі та протистоянні.



Місія Українського Центру Порозуміння: зміна підходів до вирішення конфліктів: від суперництва до співпраці. Метою його діяльності є формування в Україні гармонійних суспільних стосунків шляхом запровадження механізмів відновлення (програм вирішення конфліктів і відновного правосуддя) до існуючих громадських інститутів. Основними завданнями є зміцнення потенціалу Центру і партнерських організацій на шляху створення і запровадження відновних соціальних технологій та практик до існуючих громадських інститутів; опрацювання/адаптація і запровадження відновних практик до найважливіших громадських інститутів; просвітницька діяльність для усвідомлення суспільством переваг і необхідності опанування навичками співпраці та впровадження відновних практик у різні сфери суспільних стосунків.

Профілактична функція конфліктології проявляється двояко. З одного боку, конфліктологія займається просвітою, виробляючи в людей потребу в толерантному ставленні один до одного. Це завдання вважають особливо важливим у пострадянських країнах, де в масовій свідомості довгий час переважала установка на боротьбу. Згадайте, навіть, газетні публікації радянської доби – боротьба за хліб, урожай, підвищення продуктивності праці, успішність, за право установи чи організації носити ім’я видатної людини. Завжди і всюди – боротьба. Зараз стає дуже потрібним сформувати консенсусну свідомість, забезпечити її перевагу в нашому менталітеті. Без конфліктології це завдання буде дуже важко вирішити.

З іншого боку, конфліктологія розробляє спеціальну систему заходів профілактики конфліктів. І.Ішмуратов називає таку функцію конфліктотерапією. Конфліктологія дозволяє своєчасно побачити передконфліктну ситуацію, проаналізувати її і запобігти ескалації конфлікту. Цей учений називає серед основних завдань конфліктології такі профілактичні засоби: розробка рекомендацій щодо уникнення конфліктності, попередження виникнення конфлікту, навчання людини „конфліктопередбаченню”, тобто попередженню потенційної конфліктності, вироблення особливої „психотехніки конфліктності”.



Прогностична функція конфліктології органічно пов’язана з попередніми. Вона проявляється в передбаченні виникнення конфліктних ситуацій, їх розвитку та шляхів розв’язання. Прогнозування конфліктів дозволяє підготовитися до них, а значить, зробити їх менш гострими та тривалими. Думається, що без конфліктології прогнозування було б також ускладнене.

1.4. Методи вивчення конфліктів


Як відомо, науковий метод розглядається як система правил і процедур, які спрямовують дослідницьку діяльність на визначену мету. Як і будь-яка наука, конфліктологія при вивченні свого предмета використовує різноманітні методи дослідження, які дозволяють отримати необхідну інформацію про конфліктну взаємодію. Існують різні підходи до типологізації методів дослідження конфліктів.

За рівнем узагальнення й задач, які вирішуються, розрізняють загальнонауковий філософський метод, що застосовується в різних науках на всіх стадіях вивчення. У його основі лежать так звані загальнологічні методи, що відносяться безпосередньо до організації і процедури пізнавального процесу. До них відносять індукцію й дедукцію, аналіз і синтез, сполучення історичного й логічного аналізу, моделювання, уявний експеримент, математичні, кібернетичні, прогностичні й подібні методи.

На думку дослідників, загальнонаукові дослідницькі процедури будуються відповідно до форм і законів діалектичного мислення, формальної логіки (тотожності, протиріччя, виключення третього, достатньої підстави), правил оперування поняттями, судженнями, умовиводами. Вони встановлюють порядок і послідовність вироблення понять, категорій, що складають зміст будь-якої наукової теорії. Без загальних наукових понять і категорій сутності, змісту й форми конфлікту, систематики форм його проявів і факторів, що детермінують його розвиток і трансформацію, не можуть плідно розвиватися ні конфліктна аналітика, ні конфліктний менеджмент.



Спеціальні методи, що використовуються для пізнання конкретних конфліктів. Вони відрізняються безпосередньою спрямованістю на досліджуваний об’єкт і орієнтують на особливий підхід до нього. У конфліктології використовується історичний підхід (вимагає хронологічної фіксації подій і фактів, їх дослідження в тимчасовому розвитку); порівняльний метод (припускає зіставлення різних конфліктних ситуацій, форм проявів, моделей конфліктної динаміки й способів регулювання конфліктів з метою виявлення як їхніх типових рис, так і розходжень), багатофакторний і багаторівневий підходи до аналізу конфлікту та інші.

Особливу групу методів конфліктології складають методи емпіричних досліджень, які застосовують для одержання первинної інформації про конфлікт. Варто помітити, що в основному вони запозичені з конкретної соціології, соціальної психології і деяких інших наук. До цих методів належать використання статистики, контент-аналіз і біографічний методи аналізу документів, спостереження. Анкетування і глибинні інтерв’ю, лабораторні експерименти, ділові ігри й семінари, моделювання процесів, картографування і т.д.



Залежно від предмета дослідження виділяють такі групи методів:

  • методи вивчення й оцінки особистості (спостереження, опитування, тестування);

  • методи вивчення й оцінки соціально-психологічних явищ у групах (спостереження, опитування, соціометричний метод);

  • методи діагностики й аналізу конфлікту (спостереження, опитування, аналіз результатів діяльності);

  • методи керування конфліктами (структурні методи, метод картографії).

Залежно від субєктів дослідження методи конфліктології поділяють на суб’єктивні й об’єктивні. Обєктивні методи розглядають конфлікт як природне явище в суспільстві, безвідносно до оцінки його суб’єктом, що пізнає, і конфліктуючими сторонами. Субєктивні методи конфлікт розглядають з точки зору позицій, з урахуванням оцінки конфлікту суб’єктом, що пізнає, і конфліктуючими сторонами. І той, і інший пізнавальні процеси мають місце в дійсності. Як об’єктивний, так і суб’єктивний метод тільки в єдності дають знання про конфліктну реальність, дозволяють зрозуміти об’єктивну й суб’єктивну сторони конфлікту й пов’язаної з ним поведінки. Пріоритетність того або іншого методу в кожнім конкретному випадку визначається видом конфлікту.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка