Релігієзнавство



Сторінка9/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   47

4.3. ЗОРОАСТРИЗМ: ЗВИЧАЇ І ВІРУВАННЯ



Заратуштра — засновник зороастризму

Зороастризм[Інші її назви — магізм, оскільки жерці-зороастрійці були вихідцями з племені магів; маздаїзм — за іменем головного божества цієї релігії Ахурамазди; релігією Авести — за назвою збірки священних книг; вогнепок­лонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням у ній вогню; мітраїзмом —за іменем бога-спасителя Мітри; парсизмом — від назви І древніх іранців, що збереглася за сучасними прихильниками зороастризму. – Авт.] (за ім'ям її напівлегендарного засновника Заратуштри) — давньоіранська релігія, що склалася в І тисячолітті до н.е. і згодом поширилася на значній частині Середньої Азії, Близького і Середнього Сходу.

Основи цієї релігії почали складатися ще в давніх скотарсь­ких племенах, що кочували в південноруських степах. У реліг­ійному відношенні вони перебували на стадії досить розвинуто­го політеїзму. Перетворення цих вірувань на нову релігію пов'язано з ім'ям пророка Заратуштри (букв, той, що володіє старим верблюдом)[ Греки вважали Заратуштру мудрецем-астрологом і перейменували його на Зороастра (грецьк. ctotpov — зірка). У європейських мовах ім'я пророка вимовляється як Заратустра. - Авт.], який жив, за одними даними, між 1500 і 1200р. до н.е., за іншими — наприкінці VII — початку VI ст. до н.е. Похо­див він з бідного і незнатного роду Спитама й із семирічного віку почав навчатися жрецького мистецтва. Згідно із зороастрійськими переказами Заратуштра багато років провів блукаючи в по­шуках істини. При цьому він став свідком насильства, воєнних дій, постійних грабежів і вбивств. Усвідомлюючи себе неспро­можним змінити існуючий світовий порядок, Заратуштра спов­нився жагучого прагнення до справедливості, бажання, щоб пе­ремогли спокій й порядок та всі люди могли вести добре й мирне життя. Нарешті у віці 30 років, віці зрілої мудрості, він одержав одкровення. Одного разу, беручи участь у зборах з на­годи весняного свята, Заратуштра попрямував до річки по воду для здійснення обряду, ввійшов до неї й хотів узяти води із сере­дини потоку. Коли він повернувся на берег (перебуваючи в стані ритуальної чистоти), з'явилася йому сяюча істота, що відвела його до Богів, у присутності яких пророк «не побачив власної тіні через їхнє яскраве світіння».

Одкровення Заратуштри склали книгу Священних Писань зороастризму, відому під назвою Авеста. Вона стала не тільки зведенням священних текстів зороастрійського вчення, але й головним джерелом відомостей про особу самого Заратуштри. Текст Авести, що дійшов до нас, складається з трьох головних книг: Ясни, Яшти й Видевдати. Всі три частини розташовані в особливому, канонізованому порядку.

1. Ясна (букв, богослужіння 7 глав) насправді складається з 72 глав, 17 з яких становлять Гати — гімни, приписувані проро­ку Заратуштрі (науковці за мовними ознаками справді датують їх рубежем ІІ-І тис. до н.е.). В інших главах Ясни було зібрано все те, що старі жерці ще пам'ятали з давніх молитовних фор­мул, які вимовлялися під час щоденних принесень вогню й воді ще в дозороастрійські часи.

2.Яшти (букв, шанування, вихваляння) — це 22 гімни на честь нижчих божеств зороастрійського пантеону.

3. Видевдата (букв. Закон проти демонів) являє собою пізнішу компіляцію різних сказань, ритуальних текстів і молитов.

Запис Авести відноситься приблизно до VI ст. до н.е. На європейські мови її почали перекладати тільки з кінця XVIII ст. Витяги молитов з Авести складають так звану Молодшу (Малу) Авесту — збірку повсякденних молитов і реєстр усіх шанованих богів та духів.

Сутність віровчення зороастрійської релігії зводиться до бо­ротьби двох божеств, визнаних рівноправними творцями всьо­го існуючого на землі. Добро, світло й життя персоніфікуються в Ахурамазді (Ормузд), що створив усе необхідне й корисне для людей, наприклад, родючу землю й свійських тварин. Усе зло, що уособлює темряву й смерть, зосереджується в образі бога Ангра-Майнью (Аріман), що створив пустелі, хижаків та різних гадів, хвороби, безплідність, смерть. Головним елементом у цьому од­кровенні є те, що дві первинні сутності; обидві добровільно (хоча й відповідно до їхньої власної природи), обрали: одна — добро, а друга — зло. Цей акт і служить прообразом аналогічного вибо­ру, що має зробити кожна людина у своєму житті.

Ахурамазда, стверджував Заратуштра, у нескінченному часі створив замкнутий відрізок часу тривалістю 12 тис. років. Потім він створив шість нижчих божеств — Амешаспента. У кожного з них було власне ім'я, однак (у приблизному перекладі) всіх їх називали «Безсмертні Святі», ці божества у свою чергу поклика­ли до життя інших благих істот. То були добрі боги, що їх вша­новували за тисячоріччя до Заратуштри, серед яких згодом вид­ілився бог Сонця і Місяця Мітра. Сім вищих божеств спільно створили мир, у якому було сім великих створінь — чотири стихії (повітря, земля, вогонь, вода), рослини, тварини й людина. Пер­ших три тисячі років усі вони були вільні від тілесних оболонок, і тільки згодом їм було дано «матеріальний» вид. Матеріальне буття було кращим, ніж попереднє нематеріальне, тому що дос­коналі творіння Ахурамазди одержали в ньому благо у формі чо­гось цільного і відчутного. Так закінчилася перша з трьох вели­ких ер циклу існування світу — ера Творіння.

Однак матеріальне творіння виявилося вразливим для сил зла. На нього відразу ж накинувся Злий Дух. Він увірвався у світ через нижню сферу кам'яного неба і зруйнував усю його доско­налість. Він винирнув з води, зробивши велику її частину солоною, ринувся до землі, і там, куди він проникав, утворилися пу­стелі, висушив рослини, убив тварин і першу людину, навіть порушив нормальний хід небесних світил, створивши комети й метеори. Зрештою він напав на вогонь і зіпсував його димом. Тільки об'єднаними зусиллями семи вищих божеств удалося не тільки відновити, а й збільшити все раніше створене. «Золотий вік», що згодом настав на землі, був пов'язаний з ім'ям царя Йїми, у державі якого не було ні спеки, ні холоду, ні заздрості, ні самої смерті. Ахурамазда запропонував Йїмі проголосити себе проро­ком нової релігії, але той відмовився. Тоді Ахурамазда, давши йому відповідні інструменти (золоту стрілу і хлист), доручив роз­ширити землю, що стала тісною від людей й худоби. Це Йїма робив тричі.

Однак Злий Дух не заспокоївся і разом зі своїми помічника­ми — девами, яких він створив, щоб протистояти силам добра, продовжував нападати на світ, заподіюючи збитки матеріальним творінням і викликаючи моральні пороки і духовне зло в людях. У цій боротьбі й проходить друга епоха творіння, в якій живемо й ми, — ера Змішання.

Проте, як проголошувало нове одкровення, отримане Заратуштрою, людство має з благими божествами спільне призна­чення — перемогти зло і відновити світ у його первісному дос­коналому вигляді. Знаменна мить, коли це станеться, буде оз­начати початок нової ери — ери Розділення.

Доти, доки не настане нова ера, душа людини після її смерті мусить залишати світ і повертатися до нематеріального стану. При цьому людську душу судитимуть за те, що вона робила про­тягом усього життя. Для цього вона повинна підійти до підніжжя Гори Справедливості, звідки до її вершини веде особливий міст. На вершині Гори сидить Мітра та його помічники, що зважують думки, слова і справи кожної душі: добрі — на одній чаші, по­гані — на другій. Якщо добрих справ виявлялося більше, душа вважається гідною раю. Міст розширюється, стаючи зручним і безпечним для проходу. Гарна дівчина, яка уособлює власну совість кожної людини, веде душу вгору. Якщо ж ваги схиляли­ся в бік зла, тоді міст звужувався і ставав наче лезо клинка, а огид­на відьма, яка зустрічала душу на мосту, тягла її вниз у пекло, де грішник мав пережити «довгий вік страждань, темряви, поганої їжі та скорботних стогонів». Таким чином, душі і праведників, і грішників, кожна в заслуженому ними місці, очікуватимуть мо­мент Розділення. Тоді, і тільки тоді, настане Останній Суд, коли праведники будуть відділені від грішників, — як від тих, хто дожив до цього часу, так і від тих, котрі були вже засуджені раніше. З гір потече річка з розплавленого металу. Всі люди пройдуть крізь цю річку, але одним вона здаватиметься парним молоком, а інші щезнуть з лиця землі. Демони-деви й сили темряви бу­дуть знищені в останній великій битві з добрими божествами. Річка розплавленого металу потече вниз, у пекло, уб'є Ангра-Майнью і спалить останні залишки зла у світі.

Потім Ахурамазда і добрі божества приготують містичний напій — «білу хаому», що дарує всім безсмертя. Люди стануть як боги — єдиними в думках, справах і вчинках, не старітимуть, не знатимуть хвороб, будуть вічно радісними і щасливими. Гори й долини поступляться місцем долинам, наповненим різноманіт­ними тваринами та рослинами, що виникли ще в епоху Змішан­ня.

Оскільки Заратуштра прекрасно розумів, що не доживе до повного торжества ери справедливості, то розпочату його про­повіддю справу має завершити «праведна людина благого поход­ження». Послідовники Заратуштри сподівалися, що Спаситель народиться від сімені пророка, що зберігається в глибинах од­ного гірського озера. Коли наблизиться кінець часів, у цьому озері викупається смертна дівчина і зачне від пророка. Народ­женим таким дивним чином Спаситель і переважить шальки терезів на користь добра.

Легенда говорить, що роки, присвячені Заратуштрою про­повіді одкровення серед одноплемінників, були майже марни­ми — він зумів навернути до нової віри тільки свого двоюрідно­го брата. Тоді він залишив свій народ і знайшов притулок у царя Виштаспи. Від початку своєї проповідницької діяльності релі­гійний реформатор Заратуштра закликав своїх одновірців і по­слідовників до створення сильного політичного об'єднання з сильним правителем, який забезпечив би розвиток скотарства і землеробства. У цьому полягає соціальне значення вчення ран­нього зороастризму. В особі Виштаспи Заратушра якраз поба­чив свій ідеал. Навернення цього царя в нову віру розсердило сусідніх правителів й спричинило війну, в якій переміг Виштаспа. Після цього пророк прожив ще багато років, зосередивши свої зусилля на розбудові релігійної громади на основі пропові­дуваного ним вчення. Він був тричі одруженим, мав трьох дочок і трьох синів. Закінчив своє життя Заратуштра трагічно — його заколов кинджалом жрець-язичник, суспільне становище й осо­биста кар'єра якого були підірвані релігійною реформою Заратуштри.

Для здійснення усього визначеного Заратуштрою, людина зобов'язана вести праведне релігійне життя. В основі цієї пра­ведності лежить віра в Судний день, що вимагає відповідальності — як за свою особисту долю, так і за долю світу в цілому.

У свою чергу, ця віра насамперед налаштовувала людину на дотримання етики зороастризму, заснованої на трьох основних принципах: жити відповідно до благої думки (1), благого слова (2) і благої справи (3). Заратуштра вчив, що в ці думки, слова і справи не може втручатися жодне божество і вони цілком зале­жать від самої людини. На практиці це означало, що людина повинна опікуватись шістьма меншими створіннями і ретельно стежити за власним фізичним і моральним здоров'ям. Велики­ми чеснотами вважалися старанне заняття сільським господар­ством і обробіток землі, дбайливе ставлення до худоби. Але для послідовників Заратуштри такі поняття, як чесність, вірність, сміливість, порядність також не тільки моральні категорії, а й релігійно значущі чесноти. Недарма зороастрійці домоглися ве­ликих успіхів у торгівлі — купці багатьох країн здавна воліли мати справу саме з ними, знаючи про їхню виняткову вірність даному слову.

У русло зороастрійської етики повністю вкладалося й особ­ливе ставлення до навколишнього світу, що майже суцільно складається з чистих джерел життя, що їх у жодному разі не мож­на осквернювати. Тому в зороастризмі надзвичайний розвиток отримав культ чистоти. Щоб налити води, слід вимити руки, за­боронялося виходити з житла в дощ, щоб не забруднювати зем­лю і воду. Зороастрійці не вживали в їжу м'ясо, попередньо не видаливши з нього кров. Для розведення вогню вони користу­валися тільки чистими, сухими дровами. Під час готування їжі жодна крапля не повинна була впасти на вогонь. У кожному бу­динку навіть існував свій «сміттєпровід» — особливе приміщен­ня, куди наливався спеціальний розчин. Бруд і нечистоти змішу­валися з ним і по спеціальному жолобу зливалися в землю.

Тверді правила розмежовували сфери «чистого» і «нечисто­го», тому що межа між цими сферами була своєрідною «лінією фронту» у вічній битві рівних супротивників — добра і зла. До «чистих» належали людина, собака, корова, вівця, їжак, дерева, рослини і плоди в полях і садах. Після людини найпочесніше місце займав собака. Його ритуальне призначення — знищува­ти все нечисте — не могло приховати того факту, що саме роль собаки як охоронця стад (предки зороастрійців, нагадаємо, були кочовиками-скотаря ми) спонукала зороастрійців так піднести цю домашню тварину. Передбачалися навіть спеціальні пока­рання за погану годівлю собак — нероздробленими кістками або надто гарячою їжею.

Суворо заборонялося торкатися самому або чистими стихі­ями (вогнем, водою) до всього «нечистого». Ці заборони стосу­валися передусім деяких рослин і тварин: комах (мурах) і пла­зунів (змій). Нечистими вважалися хворі, вагітні і породіллі, до яких і ставилися відповідним чином. Порушників ритуальної чистоти чекало кількаразове очищення сумішшю води, піску і коров'ячої сечі. Землю, де вмерли людина або собака, заборо­нялося обробляти і зрошувати. Тільки через багато днів після смерті людини в приміщення, де вона померла, дозволялося вно­сити вогонь. Вважалася гріхом і безшлюбність: людина була зо­бов'язана поповнювати військо Ахурамазди.

Щоб не осквернювати чисті стихії — вогонь, землю, воду й повітря зіткненням із трупом або падалом, зороастрійці розро­били особливий комплекс обрядів, пов'язаних з похованням.

Протягом трьох днів і трьох ночей, доки небіжчик не був похований, служителі культу і родичі читали молитву, дотриму­ючись певних заборон щодо їжі й пиття. Тільки на четверту добу, коли вважалося, що душа покійного переселилася в потойбіч­ний світ, із сходом сонця здійснювався обряд поховання відпов­ідно до правил, викладених в Авесті. Спеціальні мийники трупів, до яких ніколи в житті ніхто не наближався ближче як на три кроки, клали тлінні останки на залізні ноші, покриті дерев'я­ним настилом. Траурній процесії родичів дозволялося супровод­жувати їх тільки до місця поховання. Якщо спочатку своїх по­мерлих зороастрійці залишали у віддалених високих місцях (на­приклад, у гірських печерах), то згодом для їхнього поховання стали будувати особливі «башти мовчання». Підлога башти, висота якої складала 4,5 м, являла собою поховальний майданчик, розділений на три зони — для чоловіків, жінок і дітей. Тіло по­мерлих закріплювалося в одній із зон, щоб звірі або птахи, розі­дравши труп, не могли віднести і розкидати рештки по землі, воді або під деревами. Коли птахи з'їдали все м'ясо, а кістки під впливом сонця цілком очищалися, їх скидали в кам'яний коло­дязь у середині башти, де вони повинні були чекати на Страш­ний суд. Будинок померлих ритуально очищався, а за небіжчи­ком влаштовувалися поминки. Вони справлялися також на 10-й, 30-й, 360-й день після смерті.

Не задовольняючись етичними настановами і культовими розпорядженнями, що стосуються чистоти, пророк Заратуштра установив для своїх послідовників особливий знак, особливий мо­литовний ритуал і особливий святковий цикл.

Відзнакою зороастрійців, як чоловіків, так і жінок, було но­сіння поясного шнура, обгорненого тричі навколо талії і зав'я­заного вузлом спереду і ззаду. Складався цей пояс з 72 ниток — за числом гімнів Ясни. Після обряду посвячення, що відбувався у 15 років, віруючий мав сам зав'язувати і розв'язувати пояс під час молитви. Пояс зав'язувався навколо нижньої сорочки, у комір якої був зашитий маленький гаманець. Він нагадував віру­ючим про те, що людина зобов'язана все життя наповнювати цей гаманець благочестивими думками, словами та справами, щоб у кінцевому підсумку знайти своє місце на небесах. Цей звичай Заратуштра, очевидно, запозичив в індійських жерців, де плете­ний шнур означав приналежність до релігійної громади. У зоро­астризмі же три витки шнура були призначені для того, щоб його носій зосередився на благій думці, благому слові і благій справі.

Заратуштра установив для кожного віруючого обов'язок здійснювати п'ять молитов на день: на сході сонця, до полудня, опівдні, пополудні й на заході. Обряд молитви був такий. Спо­чатку віруючий готував себе до молитви, омиваючи від пилу об­личчя, руки та ноги. Потім, щоб ввійти в потрібний настрій, роз­в'язував свій пояс і, тримаючи його перед собою обома руками, уявляв себе в присутності Творця. Потім, вдивляючись у цей символ праведності, він молився Ахурамазді і нижчим боже­ствам. Коли ж переходив до прокльонів на адресу бога зла, то в такт молитві презирливо розмахував кінцем пояса. Будь-яка молитва починалася такою формулою: «Нехай зрадіє Ахура-Мазда і обмине Ангра-Майнью... Віддаюся всьому благодумству, благослів'ю й благодіянню та зрікаюся усього злодумства, ли­хослів'я і злодіяння. Приношу Вам, Безсмертні Святі, молитву й хвалу думкою і словом, справою і силою, і тіла свого життя»[ Авеста в русских переводах (1861 — 1996). — 2-е изд., испр. — СПб., 1998. -С. 160.]. Згідно з канонами зороастрійської релігії молитися можна було де завгодно: в храмі, біля домашнього вівтаря, на лоні природи. Акцент на етичному змісті молитви та її регулярному індивіду­альному характері помітно відрізняли зороастризм від прийня­тої в інших етнічних і регіональних релігіях культової практики, де переважав обряд колективних жертвопринесень.

Крім п'яти щоденних молитов, Заратуштра вимагав від своїх прихильників дотримання семи особливих свят (гаханбарів) у році, кожне з яких тривало по п'ять днів: «Середина весни», «Се­редина літа», «Середина зими», «Свято збирання зерна» та ін. Кожне свято присвячувалось одному із створінь. Кожна зороастрійська громада відзначала цю подію тим, що зранку відбува­лося урочисте богослужіння, ритуал якого був прописаний у Малій Авесті. Потім влаштовувалося спільне частування, де вжи­валася їжа, що отримала благословення під час богослужіння. Ритуальна їжа складалась із семи рослин: мигдалю, фісташок, волоського горіха, інжиру, хурми, винограду і гранатів, їх доповнювали свіжий хліб і вода, священний напій — хаома. На свята збиралися і бідні, і багаті, вороги і друзі, тому ці дні вважалися днями примирення і злагоди.

Окремо відзначалося свято вогню — Новий рік («Ноуруз»). Увечері напередодні настання Нового року на дахах будинків запалювався вогонь. Тут же розміщували ритуальні їжу та пит­тя, поруч у посудину ставили гілку з листям молодого дерева. З першими променями сонця вся родина збиралася на даху будин­ку і чекала обряду запалювання вогню на даху будинку вищого священнослужителя. Це й було сигналом настання Нового року. Обов'язковими атрибутами зустрічі Ноуруза були також свічки, акваріум із золотими рибками, таця з пахощами, дзеркало із по­кладеним на нього яйцем, а також квіти. Всьому цьому надава­лося певного значення. Свічки символізували пам'ять про свя­щенний вогонь, яйце — символ зародження життя, дзеркало — немовби відображення світла Всесвіту.

Далі зороастрийці збиралися за святковим столом, покри­тим скатертиною, на якому лежав збірник молитов з Авести аве­стійською мовою. На святковому столі обов'язково мали бути згадані сім страв — зацукровані фрукти та солодощі. Глава ро­дини починав обертати дзеркало. Коли воно зупинялося перед найстаршим членом сім'ї, той вимовляв: «Нехай буде світло!» Після цього всі присутні приступали до трапези, заздалегідь про­буючи і з'їдаючи по декілька пророслих зерен. Господар будин­ку вручав кожному дарунок або гроші.

Закінчивши гуляння, зороастрійці йшли в гості до родичів або друзів і сусідів. Свято тривало й на вулицях. Там запалювали багаття з колючок рослин, які ростуть у пустелі, і молодь стри­бала через них, що означало очищення від «скверни і нечисто­ти».

Ранній зороастризм не мав потреби в особливих культових спорудах, а тому не залишив після себе майже ніяких археоло­гічних слідів. Перші зороастрійці, ймовірно, цілком задоволь­нялися колективними святковими богослужіннями десь у за­тишному місці високо в горах. З середини І тисячоліття до н.е. почали будуватися т. зв. «храми вогню». Судячи з дуже пізніх описів (на межі ер) і споруд, які збереглись до наших днів, храм являв собою куполоподібну залу із глибокою нішею, де у вели­чезній латунній чаші на кам'яному постаменті — своєрідному зороастрійському вівтарі — містився священний вогонь. Через певний час з особливими ритуалами доводилося обновляти во­гонь. Найбільшу священну силу мав вогонь, що спалахнув від удару блискавки в дерево. Торкатися вогню міг тільки жрець, одягнений у білий халат, білу шапочку у формі тюбетейки, білі рукавички, котрий ховав обличчя залегкою білою пов'язкою, необхідною, щоб запобігти забруднення вогню подихом. У вівтарній чаші спалювалися дрова з цінних порід дерева. Коли вони горіли, храм наповнявся приємним ароматом. Попіл зби­рали в спеціальні коробочки, що потім закопували в землю. Під час богослужінь священнослужитель рухався навколо вівтаря, повільно повертаючись за рухом сонця, то піднімаючи, то опус­каючи «барсман» — зв'язане в пучок священне гілля з тамарис­ка або верби (пізніше — зв'язка металевих прутів), і читаючи співучо молитву. Як жертву на вівтар звичайно клали малень­кий шматочок м'яса або корж (як у сучасних послідовників цієї релігії).





План зороастрійського храму (реконструкція):

1 чаша з вогнем; 2 — вхід; 3 зал для віруючих;
4 — зал для жерців; 5 — внутрішні дверні про­різи; 6 — службові ніші.

З дозороастрійських часів зберігався звичай ритуального принесення вогню води у вигляді священного напою хаоми, який готували з молока і соку, гілок рослин, зокрема соку ефедри з наркотичними властивостями. Головний священнослужитель сам виготовляв хаому, пив її, а потім давав усім присутнім у храмі, викликаючи в них відчуття релігійного збудження.

Приміщення для віруючих розташовувалося збоку від вівтар­ної ніші з вогнем, яка була прихо­вана від них перегородкою. Кам'­яна підлога молитовного залу зви­чайно покривалась овчиною або килимом. На ньому босоніж сиді­ли віруючі. Під час молитви вони, стежачи за рухами служителя куль­ту, прикладали руку до очей і го­лови, що означало найбільшу лю­бов до бога.

Зорострійці від часів виникнен­ня своєї релігії зорганізовані у релігійні громади. Усі справи у гро­мадах вирішуються разом найавторитетнішими представниками мирян {духовенством. Зороастрійське духовенство відокремлено в соціальний стан із складною внутрішньою ієрархією священнос­лужителів нижчого, середнього та вищого рангу. Духовний стан ус­падковується завдяки системі домашньої освіти, здобуваючи яку майбутні священнослужителі отримують і широкі загальні знан­ня.

Після свого виникнення зороастризм був пануючою релі­гією в кількох східних імперіях (в тому числі Перської) приблиз­но з VI ст. до н.е. по VII ст. н.е. Лише після завоювання Ірану арабами і послідовної ісламізації цих територій зороастризм став піддаватися гонінням. У VII—X ст.ст. н.е. більшість його по­слідовників поступово переселилося в Індію, де їх стали називати «парсами». Сьогодні зороастризм зберігається кількома сот­нями тисяч парсів, котрі живуть замкнутими громадами на за­ході Індії, і в «гебрів» в Ірані. Хоча шанувальників вчення Заратуштри можна зустріти і в багатьох інших країнах світу.

Для нас зороастризм цікавий як релігія, що зробила винят­ковий вплив на християнство й іслам. Основні моменти цього впливу:

• вчення про світ як споконвічну боротьбу двох начал і сво­боду людської волі як свободи вибору правильного життєвого шляху;

• вчення про загробну віддяку;

• практика індивідуального регулярного культу.

4.4. ІНДУЇЗМ - РЕЛІГІЯ ДАВНЬОЇ І
СУЧАСНОЇ ІНДІЇ




Вішну, Шива, Брахма — Верховна трійця
індуїстського пантеону

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка