Релігієзнавство



Сторінка8/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   47

Серед релігійних обрядів найбільше значення іудаїзм надає тим, що зримо уособлюють собою Заповіт: обрізання й повноліття.

Обрізання — відрізування крайньої плоті в хлопчиків особли­вим інструментом спеціальним фахівцем (могелом). Обрізання є символом священного союзу (Буг. 17:10;Лев. 12:3). Не дивно, що, за свідченням Біблії, були випадки, коли євреї воліли краще вмер­ти, але не відмовитися від проведення цього обряду (1 Мак. 1:60— 61). При обрізанні хлопчик одержує давньоєврейське ім'я, що знадобиться йому в трьох випадках: при повнолітті, при заручи­нах й для напису на надмогильному камені. Дівчинка ж одержує нове ім'я при першому читанні сувою Тори в синагозі.

Сучасні дослідники зводять обрізання до первісної ініціації, що виконує одночасно психологічну й соціальну функцію: хлоп­чик стає чоловіком (звідси й обрізання крайньої плоті як «жіно­чого рудимента») і водночас повноправним членом первісного колективу, одержує новий психосексуальний і соціальний ста­тус. Сучасна медицина також оцінює цю операцію (циркумцизію) позитивно, тому в багатьох розвинутих країнах її проводять у значного числа дітей.



Вступ у повноліття хлопчиків і дівчаток (бар-міцва і бат-міцва). У віці 13 років хлопчик стає бар-міцва («син заповіді»): у першу суботу після дня народження його викликають у синагозі вперше під час служби читати Тору. Після служби за традицією проводиться вечірка в родині для друзів. З цього моменту хлоп­чик несе повну відповідальність за всі свої вчинки. Крім того, він вважається одним з тих 10 дорослих, котрі потрібні для кво­руму в загальній молитві. Єврейська дівчина стає відповідаль­ною за свої вчинки в 12 років. Обряд її релігійного повноліття стали проводити вже в XX ст.

Цикл єврейських свят пов'язаний з особливим місячним ка­лендарем (складається з 354 днів, 12 місяців по 29 або 30 днів, кожний з місяців знаменує повний цикл місячних фаз). Щоб свята не змішувалися щодо сонячного року, у єврейському ка­лендарі існує 19-річний цикл, протягом якого 7 разів до року до­дається додатковий місяць. Доба в такому календарі починаєть­ся і закінчується після заходу сонця, тобто в середньому з 18 го­дини попереднього дня до 18 години дня наступного. Відлік часу в єврейському календарі дотепер ведеться від тієї події, з якої починалася Тора, — Створення світу (на думку єврейських знавців, воно мало місце в 3760 році до н.е.).



Свята іудаїзму

Передусім за все, зовсім окреме місце у святковому циклі євреїв посідає «шабат» — субота, що є не тільки звичайним вихід­ним днем, а й щотижневим святом. Шабат починається з трапези ввечері з п'ятниці на суботу. Треба, щоб на столі знаходилися два хліби, переплетені особливим чином, — згадка про подвійну пор­цію манни, що випала євреям під час блукань у пустелі в день пе­ред суботою, звільняючи їх тим самим від необхідності що-небудь робити в цей день (Вих. 16:4—36), а також кубок для вина. Після трапези слід подякувати Всевишнього особливою молитвою.

З ранку в суботу благочестивий єврей прямує в синагогу на святкове богослужіння, що складається з читання Тори та проро­чих книг, святкових молитов, лекції духовного провідника — рабина та його звернення до віруючих. Протягом дня проводяться три трапези. Проміжки часу між трапезами присвячуються заняттям, що звеличують людську душу. Рекомендується вивчення Тори, можна читати, обговорювати прочитане, спілкуватися з друзями і рідними, виходити на прогулянки, грати в шахи і шашки, карти, більярд, з м'ячем. Усі євреї вітають один одного словами: «Шабат шолом!» Будь-яка інша робота категорично заборонена, у тому числі користування побутовими приладами і телевізором. Релігій­ний зміст суботи: відректися від буденності, повсякденних справ і цілий день провести наодинці зі своєю душею і Господом.

Більшість інших єврейських свят пов'язані зі знаменними подіями єврейської історії. Природно, що й святковий ритуал зазначених свят має багато спільних рис. У часи Храму на кожне зі свят євреї здійснювали паломництво до Ієрусалима з обов'яз­ковим принесенням Ягве жертв — частини від приплоду худоби і нового врожаю зернових. У період діаспори святковий ритуал змінився, центр його ваги був перенесений на сімейні церемонії та колективні молитовні зібрання.

Назва найурочистішого з єврейських свят Песхе (песах) — пасха походить від давньоєвр. «минати». У Біблії розповідаєть­ся, що Господь, щоб переконати єгипетського фараона відпус­тити євреїв у Землю Обітовану, обрушив на підвладну йому дер­жаву «десять кар єгипетських», найжорстокіша з яких полягала в знищенні єгипетських дітей. Єврейські родини це нещастя обійшло (Вих. 12:12—14). Пасха відзначається в перший новий місяць після дня весняного рівнодення (у 14-й день першого місяця за єврейським календарем).

Наступні 7 діб належить вживати в їжу винятково мацу — прісні коржі, спечені без дріжджів і солі. Пояснюється це так: євреї напередодні Виходу з Єгипту не мали часу для звичайного готування тіста, тому, змішавши борошно з водою, за якихось чверть години спекли собі хліб (Вих. 12:39). Надалі маца симво­лізувала нестатки єврейського народу під час 40-літніх блукань на шляху до «історичної Батьківщини», а заборона вживання в їжу звичайного хліба під погрозою суворих покарань була чітко записана в другій книзі Тори (Вих. 12:15). Завдяки цьому зви­чаю свято Пасхи має ще назву Свята Опрісноків.

Хоча свято Пасхи триває тиждень, але найяскравіша його подія — Седер, трапеза, що проводиться за особливим ритуалом та супроводжується релігійними піснеспівами, - починається в ніч з п'ятниці на суботу. Колись у цей день приносилося в жертву ягня, м'ясо якого треба було з'їсти без залишку з мацою і гіркою травою. Саме кров'ю ягняти були позначені будинки іудеїв під час десятої «кари єгипетської», щоб Господь у праведному гніві не зачепив «своїх» (Вих. 12:7). До речі, відома Таємна Вечеря Ісуса Христа була не чим іншим, як святковою пасхальною трапезою.

Суккот Свято Кущів, у цей день у Палестині починалися жнива, тому Суккот називають ще святом врожаю. Сама ж назва свята походить від давньоєвр. «сукка» — курінь, житло євреїв під час Виходу (можливо, і хліборобів під час жнив). У цей день — це найпомітніша риса свята — Господь заповів будувати курінь (Лев. 23:42), у якому родина повинна провести 7 днів. Такі ку­рені з трьома стінами і дахом, через який можна побачити небо, дуже часто можна спостерігати і в сучасному Ізраїлі.

Шавуот відзначає день, коли Мойсееві була дарована Тора. На Шавуот немає особливих ритуалів, дотримуються тільки ос­вячені традицією звичаї. Один з таких звичаїв — прикраса сина­гоги квітами і рослинами, що символізують цвітіння на горі Си­най під час дарування заповідей. Вікна будинків прикрашають паперовими аплікаціями теж з рослинними мотивами. Ще один звичай — на свято дарування Тори їдять молочну і борошняну їжу, тому що «Тора солодка і приємна як молоко та мед», або на згадку про землю, де «тече молоко і мед» (Вих. 3:17).

Ханука (давньоєвр. освячення) від­значається в грудні за сонячним кален­дарем в ознаменування повторного ос­вячення Ієрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри. Це привело до повстання, що закі­нчилось короткочасним відновленням незалежності Ізраїльського царства під владою місцевої династії Маккавеїву 164 р. до н.е. Успіх повстання був ознамено­ваний руйнуванням старого жертовника і будівництвом нового. У храмі був також установлений новий великий семи-свічник — менора. Тоді ж вирішили відзначати цю подію й увічнити її для нащадків (2 Мак. 10:8). Далі сталося диво: протягом восьми діб не вгасав вогник у світильнику, хоча оливи мало вистачити лише на одну добу.



Ханукія

Відтоді вісім вогнів стали символом свята, і Талмуд вимагає, щоб у кожний з восьми днів Хануки запалювали по одному світиль­нику. Фактично на свято використовують дев'ять світильників або свічок. Цю «свічку запалювання» ставлять у центр святкової менори, що отримала назву «ханукія». Вогонь ханукії повинні бачити перехожі з вулиці.



Пурим (давньоєвр. жереб) — свято на честь порятунку євреїв від масового винищення в той час, коли вони були позбавлені власної держави і перебували під владою перського царя завдя­ки зусиллям улюбленої його дружини єврейки Естер.

Свято Пурим відзначається за 1 місяць і 1 день до єврейської Пасхи. У цей день жінки й чоловіки збираються в синагозі послуха­ти читання книги Естер, де йдеться якраз про ці події. Ті, хто зібрав­ся в синагозі, надягають маски й карнавальні костюми, оскільки це дні «гостини та радості» (Ест. 9:22). Вони приносять із собою тріскач­ки, якими створюють шум щоразу, коли чують при читанні книги Естер ім'я свого ворога. Після служби в синагозі буває трапеза, учас­ники якої, дотримуючись традиції, напиваються до несамовитого стану. Крім того, ритуал Пурима містить у собі заповідь «посилання дарунків один одному та дарунків убогим» (Ест. 9:22).

На відміну від біблійних «великих» і «малих» свят, єврейсь­кий Новий рік — Рош-Гашана, і свято «Судного дня» — Йом-Кипур, більше спрямовані на особистість людини, їхня мета — етично-релігійне переосмислення життя.

Цих два свята пов'язані з віруваннями в те, що Господь має три книги — одну для грішників, другу — для праведників, а третю — для більшості людей. Недарма за кілька днів до початку нового громадянського року (Рош-Гашана), що припадає на вересень-жовтень за сонячним календарем, євреї вітають один одного словами: «Нехай Вас запишуть у хороший рік!» Щоб це побажання збулося, необхідно велику частину новорічного дня провести в си­нагозі в молитві. Цього дня євреї моляться про мир, злагоду між людьми й особистим благополуччям. Вони говорять: «Нехай буде добрим і солодким цей рік!» — і вмочають при цьому яблуко і шма­точок хліба в мед. Існують також звичаї йти до річки і немовби стру­шувати з себе у воду свої минулорічні гріхи, а також сурмити в си­нагозі в шофар — особливу трубу з баранячого рогу, наче говорячи: «Прокиньтеся ті, хто спить, прокиньтеся від сну». У шофар сурм­лять у синагозі по 10 разів у кожний із двох святкових днів.



Йом-Кипур Судний день, або День Очищення, в який через 10 діб після початку єврейського нового року за місячним ка­лендарем Бог визначає долю кожної людини на наступний рік. За годину до настання свята починається піст, що триває 25 го­дин. Під час посту Судного дня забороняється пити будь-яку рідину, купатися й навіть носити шкіряне взуття. Цей пост має одночасно демонструвати каяття людини, спонукати до дисцип­ліни і самоконтролю, нагадувати про співчуття, наочно показу­ючи, як це — обходитися без їжі навіть один день. Молитви під час цього свята — найтриваліші в році. Під час молитви люди повинні згадати свої гріхи за минулий рік і на знак звільнення від них ляснути в долоні.

На відміну від основних положень віровчення іудаїзму, обря­дово-культовий бік та організаційна структура цієї релігії, протя­гом більш як 3-х тисячоріч її існування, зазнали значних змін.

У біблійний період виключне право на здійснення богослуж­бової діяльності належало особливим жерцям. До них зарахову­вали нащадків Аарона, брата Мойсея, а прислужувати їм повинні були левіти — євреї з роду Левія.

До періоду діаспори все релігійне життя зосереджувалося в Ієрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвоприне­сення. Жертвопринесенням були присвячені приблизно 150 старозаповітних заповідей. Як правило, у жертву приносилася час­тина першого врожаю зернових, винограду й маслин (з них ро­били оливу для храмових світильників, використовували для змішування з м'ясними і хлібними приношеннями), ароматичні речовини, а головне — тварини. Можливо, принесення в жертву тварин було введено для того, щоб відучити людей від жахливо­го звичаю людських жертвопринесень. Криваві жертвоприне­сення здійснювалися у внутрішньому дворі на великому вівтарі перед храмом двічі на день: на сході й заході сонця. Як правило, жертвопринесення залежало від майнового стану жертводавця: бідні люди задовольнялися парою птахів, більш заможні прино­сили великих кошерних тварин (корову, вівцю, козу) без зовнішніх дефектів (Богові пропонувалося тільки найкраще). Перед тим, як принести в жертву тварину, її мили у величезно­му мідному чані поруч з вівтарем. Акт жертвопринесення здійснювали лише храмові служителі, самі дарувальники лиша­лися простими свідками цього обряду.

Криваві жертвопринесення були кількох видів:

1. Жертва всепалення — в жертву приносилася тварина цілком, за винятком шкіри, що діставалася священикові. Той, хто приносив жертву, клав руки на тварину, показуючи, що при­носить ЇЇ за свої власні гріхи. Жертовник кропився кров'ю — ще один знак того, що життя жертовної тварини віддається Богові (Лев. 1).



2. Мирна жертва. На жертовнику спалювався лише тук (жир) жертви, що євреї вважали кращою частиною тварини. М'ясо йшло на стіл родини, що жертвує, тому принесення сприймало­ся як трапеза з Богом (Лев. 3).

3.Жертва за гріх. Приносилася, коли людина робила гріх проти ближнього або Бога. Гріх «оскверняв» святилище храму, тому на знак очищення священик кропив кров'ю жертви перед завісою святилища. Частина жертви передавалася священикові. Коли жертводавець бачив, що священик їсть м'ясо без усякої шкоди для себе, він переконувався, що Бог прийняв його пока­яння (Лев. 4; 5).

А на свято Йом-Кипур у жертву приносили двох козлів. За жеребом одного з них убивали відповідно до загального ритуалу жертви за гріх, а другого відпускали в пустелю, щоб він відніс із собою гріх (Лев. 16:6—10). Від цього звичаю походить відомий вислів «козел відпущення».

Пізніше (у період діаспори) функції храму перебрала на себе синагога, а функції храмових жерців — рабини (давньоєвр. учи­телі). Відтоді більшість єврейського населення, що компактно проживає на певній території, об'єднується в синагогальну гро­мадську організацію. Синагога —це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці Тори тлумачать людям свя­щенні тексти, моляться (але не приносять жертви) Ягве і вла­дою свого авторитету допомагають розв'язати життєві пробле­ми людей. Перші синагоги з'явилися ще в часи вавилонського полону іудеїв для часткової заміни зруйнованого храму, а після його відновлення виконували допоміжні функції, служачи не стільки будинком молитви, скільки будинком народних зборів та школою. Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Однак його основне призначення — не вико­нувати богослужбові функції, як у християнського священика, але розв'язувати всі питання в житті громади, виходячи з релі­гійних постанов, які він зобов'язаний знати напам'ять.



Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори, виконання особливих релігій­них піснеспівів.

Зазвичай благочестивий дорослий єврей молиться тричі на день: вранці, опівдні та ввечері, як індивідуально, так і колективно — у синагозі. Регулярна молитва обов'язкова для чоловіків (з 13 років), жінки і діти моляться тоді, коли мають на цей вільний час. Традиція приписує звичай триразової молитви біблійним персо­нажам — Аврааму, Ісаку, Якову. Проте для сучасних дослідників цієї релігії очевидно, що ранкова і денна молитва певною мірою відіграє роль символічного замінника храмових жертвопринесень.





Іудей під час ранкової молитви:

1 — кипа; 2 — талит (молитовне покривало з китицями);



3тфилини на чолі та на лівій руці; 4 цицит (китиці)



План синагоги:

1 — пер тамід («вічне сяйво», яке символізує присутність Бога);



2 — таблички з першими словами кожної з десяти заповідей;

3 — місце зберігання Ковчега з сувоєм Тори; 4 — кафедра; 5 — місце кантора (читця);
6
біма (узвишшя, з якого читається Тора); 7 — вхід; 8 — місця для віруючих;
9
місце рабина.

Під час молитви голова покривається капелюхом або особ­ливого крою молитовною шапочкою — кипою, або ярмулкою, що символізує присутність Того, хто вище тебе. Крім кипи, ор­тодоксальні євреї використовують талит — молитовне покри­вало чотирикутної форми з білої вовни, бавовни або льону з го­ризонтальними смугами синього або чорного кольору з обов'яз­ковими китицями по краях. Цього вимагає Біблія, щоб віруючі не забули про необхідність виконання Заповідей Божих (Чис. 15:37—40). Ще одним поширеним молитовним засобом є філактерії, або тфилини. Вони являють собою коробочки з ремінця­ми чорного кольору, виготовлені зі шкіри кошерних тварин. У них містяться написані на пергаменті спеціально навченим пи­сарем кілька уривків з Тори. Безпосередньо перед молитвою один із тфилинів надягають на ліву руку ближче до серця, дру­гий тфилин розташовують посередині чола.

Основна молитва — «Шма» — фактично складається з трьох біблійних уривків. Вона починається словами: «Слухай, Ізраї­лю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога тво­го, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (Повтор. 6:4—5). Моляться євреї стоячи і пошепки, щоб не за­важати присутнім. Молитися можна, в принципі, будь-якою мо­вою, зрозумілою віруючому, однак під час колективного бого­служіння обов'язковим є використання давньоєврейської.

В основу синагогального богослужіння покладено ритуал читання Тори, для чого її розділяють на 54 уривка, що містять від 30 до 150 віршів. Тору читають у синагозі кілька разів на тиж­день. Для цього сувій Тори в особливому футлярі витягають зі спеціальної шафи в східній стіні, що служить символом ковчега. Зі словами «Це Тора, що Мойсей дав дітям Ізраїлю за словом Бога» сувій підносять над головою так, щоб було видно кілька стовпців Тори, що зовсім нелегко, оскільки сувій може важити 10—15 кг. Потім з тексту наспівують призначений для даного тижня уривок — ноти при цьому доводиться запам'ятовувати.

Незважаючи на те, що іудаїзм зміг зберегтися протягом трьох тисяч років, він не має внутрішньої єдності. Серед представників різних напрямків в іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси — хасиди, скрупульозні зберігачі єврейського Закону, люди в чор­них капелюхах, плащах, з бородами і пейсами.

Термін «хасид» (благочестивий) існував і в Середні віки. Але оформилася хасидська течія лише в середині XVIII ст. у євреїв України (тоді частини Російської імперії). Засновник хасидиз­му Ізраїль Бешт (скорочення імені Баал Щем Тов, букв, той, хто має добре ім'я, 1700— 1760) проповідував, що рабинська вченість не потрібна, що треба прагнути до безпосереднього спілкуван­ня з Богом, яке здобувається в молитовній розмові. Проста лю­дина, яка справами втілює релігійний Закон у життя, беззасте­режно вища за тих, хто все життя присвячує вивченню священ­них текстів. Але відповідно до вчення хасидів спілкування з Богом доступне не кожній людині, а лише особливим правед­никам — цадикам. У сучасному Ізраїлі, де військова повинність обов'язкова навіть для дівчат, хасиди (їх близько 150 тис.) не слу­жать в армії, щоб не порушити заповідь «Не вбивай!».

Прикметним відгалуженням іудаїзму є караїмство. Караїмство (караїм означає «читець», «той, хто читає») — єврейська секта, що виникла в Іраці в VIII ст. н.е. Найприкметніші риси ка­раїм і в такі:

• Вони визнають тільки закон Мойсея (Тору, п'ять книг Старого Заповіту). Будь-які подальші тлумачення не мають для них жодного авторитету.

• На відміну від іудеїв-рабиністів, які керуються переданням і Талмудом, караїми віддають перевагу звертанню до закону Мойсея без посередників.

Крім П'ятикнижжя Мойсея, до числа найбільш шанованих книг в цій секті належали твори Анан бен Давида (засновника секти), а також праці з каббали, астрології та інших окультних наук.

У результаті караїми швидко почали дотримуватися ритуа­лу, разюче відмінного від ритуалу інших євреїв. Наприклад, вони відповідно до Тори не використовували в суботу ніякого вогню і весь день проводили в темряві, не виходили в суботу нікуди з будинку, крім синагоги, тощо. Вони були проти навіть медич­ного лікування, опираючись на слова книги Виходу: «Я Господь, цілитель твій» (Вих. 15:26).

У перші століття свого існування караїми успішно залучали прибічників. Однак починаючи з X ст. чисельність громади ка­раїмів уже не збільшувалася. У різний час центр караїмського руху розташовувався в Ізраїлі, Іспанії, Візантії, Єгипті. У пізньо­му середньовіччі великі караїмські громади виникли в Литві і в Криму. У Росії в XIX ст. караїми були офіційно визнані особли­вою конфесією, на них не поширювалося дискримінаційне ан­тисемітське законодавство. Це буквально врятувало тисячі ка­раїмів у роки Другої світової війни. Фашисти звернулися до трьох знаменитих єврейських вчених з запитанням, чи слід вважати караїмів етнічними євреями. Всі троє вчених збрехали, заявив­ши про неєврейське походження караїмів. Сьогодні в світі на­лічується приблизно 10 тис. караїмів, більшість з яких живе в Ізраїлі. Керують ними їхні власні рабини. Найбільш організо­вані караїмські спільноти на теренах СНД живуть в Литві, де вони визнані «традиційною релігією».



Іудаїзм в Україні має довгу, але, на жаль, трагічну історію. Наприкінці VIII — середині IX ст. він був державною релігією Хазарського каганату, що сусідив з Київською Руссю і включав в себе території Північного Кавказу, Приазов'я, більшої частини Криму, Наддніпрянщини. Після розгрому каганату київсь­ким князем Святославом частина купців, які сповідали іудаїзм, і ремісників осіла в Києві. Крім того, через Русь пролягали важ­ливі торговельні шляхи, що з'єднували Європу з Азією. Це теж залучало сюди купців, у тому числі й іудеїв. Тому в давньому Києві існували два особливих єврейських квартали, біля яких знаходилися так звані Жидівські ворота (район Львівської площі). Сильні позиції мали євреї і в Галицьке-Волинському князівстві. В усякому разі, смерть одного із його правителів у 1288 р. — князя Володимира Васильковича вони, за літописним по­відомленням, оплакували так само, як знищення першого Ієрусалимського храму й вавилонський полон.

Масова поява євреїв на західноукраїнських землях пов'я­зується з приєднанням їх до Польсько-Литовської держави. На українські землі євреї прийшли з країн Європи — Німеччини, Австрії, Чехії, Іспанії, Португалії внаслідок постійних пересліду­вань, що зрештою набули характеру поголовного виселення. «Бажаючи збільшити вигоди своєї казни» польські королі вида­вали євреям «жалувані грамоти», в яких закріплювали їхні права безперешкодно переміщатися по всій країні, сплачувати торго­вельні мита за збори не більші, ніж християни. У середині XVII ст. на західноукраїнських землях проживало 45 тис. євреїв. Євреї створювали самоврядні автономні громади. Керівництво жит­тям єврейської громади здійснювалося кагалом — специфічною адміністративною структурою і судом. Кагал контролював прак­тично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від податків і стосунків із владою, до стану колодязів і вибору шрифтів для видання Талмуду. Громада утримувала синагогу й кількох служителів - рабина, кантора (синагогального читця), різника худоби згідно з релігійними приписами, а також почат­кову школу (хедер), відвідування якої було обов'язковим для хлопчиків від 6 до 13 років. Наприкінці XVI ст. місцеві кагали створили більш централізовані об'єднання: єврейські сеймики й головний провід - «коронний ваад». Ваад збирався двічі на рік для обговорення й прийняття актів, які, з одного боку, регулю­вали внутрішнє життя кагалів, а з другого — стосунки кагалів з органами місцевого самоврядування й владою Речі Посполитої. У цей же час з'являються райони компактного проживання євреїв, майбутні гетто, - у Львові, передмісті Кракова. Після утворення єдиної держави Польщі та Литви й при­єднання українських земель до її складу за Люблінською унією (1569р.) посилюється присутність євреїв у центральних областях Україні. Наприкінці XVI ст. ними було засновано тут 79 містечок. Часто вони виникали навколо синагог, побудованих, згідно з ви­могами польської влади, водночас і як фортифікаційні споруди.

У другій половині XVII ст., після тривалих воєн українсько­го народу з Річчю Посполитою, розпочатих у 1648 р. Богданом Хмельницьким, під Москву перейшли землі Лівобережної Ук­раїни. Після поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 p.p. під владою Російської імперії опинилися й землі Правобережної України, Білорусії, значної частини Прибалтики. На приєдна­них українських територіях проживало 400 тис. євреїв. Євреїв на землях, що після розділів Речі Посполитої відійшли до Авст­ро-Угорщини, нараховувалося наприкінці XVIII ст. не менш як 150 тис., на початку XX ст. — 800 тис. Таким чином, наприкінці XVIIІ ст. Україна в її сучасних географічних межах могла вважа­тися одним з центрів світового єврейства.

У 1804 р. в Російській імперії було прийняте Положення про облаштування іудеїв (на хрещених євреїв воно не поширювалося), що проіснувало з невеликими змінами до 1917 р. Відповідно до цього положення офіційно визнавалося іудейське віросповідання, права на самоврядування в рамках єврейської релігійної громади — кагалу, але тільки в кордонах т. зв. «межі осілості». При цьому діяли й інші принизливі обмеження. Наприклад, навіть у «межах осілості» євреї не могли складати більше 1/1 о учнів. За кордонами «межі осілості» також існували розрізнені єврейські громади, що мали свої молитовні будинки. Більшість євреїв Східної України жили в «містечках» з 20—25 тис. населенням, де склався своєрід­ний містечковий спосіб життя, втому числі релігійний. Не набага­то кращим було становище євреїв за Австро-Угорщини.

Щодо євреїв проводилася послідовна політика антисемітиз­му, яка підтримувалась у всіх прошарках російського суспіль­ства масовими єврейськими погромами. Про перші єврейські погроми, спровоковані смертю непопулярного великого київсь­кого князя Святополка, повідомляє ще «Повість минулих літ» під 1113р. Подальша історія єврейського народу знає щонай­менше чотири великих геноциди, що сталися на землі України:

• 1648 - 1657 (Хмельниччина);

• 60-ті pp. XVIII ст., (гайдамаччина);

• 1918 - 1920, (Громадянська війна);

• 1941 - 1944, (Голокост у роки Другої світової війни).

Число загиблих у них було неймовірно великим: в часи Хмельниччини — мінімум 40 тис., при населенні 150 тис., Гай­дамаччина — 60 тис., зокрема, тільки після взяття Умані загину­ло 3000 євреїв, погроми Громадянської війни забрали 100 тис. життів, Голокост — 1,4 млн мирних жителів з населення 2,6 млн.

В Україні довше, ніж у Європі, тримався страх перед єврей­ством у вигляді пересудів щодо ритуальних убивств євреями хрис­тиян. Останній подібний процес - т. зв. «справа Бейліса» проходив у 1912 р. у Києві, але закінчився виправданням звинуваченого.

Не дуже помітно поліпшилася для півторамільйоного єврейсь­кого населення України ситуація в 20-і pp. XX ст. за Радянської вла­ди. За офіційною статистикою, воно було об'єднане у 1026 громад з 138583 віруючими. Більшість євреїв, які займалися торгівлею і ре­меслами, обкладалися надмірними податками; під приводом відділення Церкви від держави закривалися початкові (хедери) і се­редні (єшиви) релігійні школи, припинилося видання літератури священною для іудеїв мовою — івритом. Становище погіршувалось тим, що через скасування «межі осілості» євреї швидко почали зміню­вати традиційні місця проживання, традиційні види занять і навіть негативне ставлення до шлюбу з неєвреями. Внаслідок цього спос­терігалась асиміляція євреїв у радянському суспільстві, водночас — втрата ними відчуття національної та релігійної приналежності, про що красномовно свідчить зміна прізвищ.

Наприкінці 20-х—30-х pp. іудаїзм піддався систематичним переслідуванням: були закриті кілька сотень синагог, які Іде фун­кціонували, всі релігійні школи, більшість рабинів розстріляні або відправлені до таборів. «Чищенню» піддалася не тільки вер­хівка партійного і військового керівництва країни, в якій «осо­би єврейської національності» складали переважну більшість, але також службовці, студентство й інтелігенція, де відсоток євреїв був теж великий. Тоді навіть носіння бороди і пейсів роз­глядалася як антирадянська акція. Така ж трагічна доля спіткала численне єврейське населення Західної України, Бессарабії та Північної Буковини, приєднаних до СРСР у 1939-1940 pp.

Друга світова війна призвела до трагедії українського єврей­ства. Фашистами було винищено 2 млн радянських євреїв. На багатьох окупованих територіях живими залишилося на більше 1—2 % довоєнного населення.

Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між Радянсь­кою владою і релігійними організаціями, дуже мало позначило­ся на становищі єврейських громад. Особливо відвертими були антисемітські тенденції у внутрішній політиці в 1948—1952 pp., коли під приводом боротьби з «безрідними космополітами», «ос­півувачами талмудичної архаїки та містечкової зашкарублості» руйнувались будь-які джерела єврейської культури і репресува­лися її найбільші діячі; і під час хрущовських антирелігійних компаній 1957—1964 pp., коли були закриті ще кількасот сина­гог і накладена заборона навіть на випічку і продаж маци. Після згортання кампанії в України діяло 14 синагог, кількість ця за­лишалася незмінною аж до кінця 80-х pp.

Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. знову погіршила стано­вите радянських євреїв. У країні розгорнулася надзвичайно ак­тивна й образлива антиєврейська пропаганда. Ще більше загос­трила ситуацію масова еміграція 100 тис. євреїв на Захід і в Ізраїль у 70—80-і pp. Все це призвело до більш жорсткого контролю за синагогою з боку владних структур.

Така політика позначилася на єврейському релігійному се­редовищі досить несподівано. З одного боку, чітко визначилась криза офіційної синагоги. Найпоширенішим її відвідувачем ста­ла людина похилого віку, яка відчувала потребу не в релігійно­му, а в соціальному спілкуванні. Крім того, у самих синагогах, не було кваліфікованих рабинів, котрі могли б надати своїм па­рафіянам пояснення з питань віровчення, синагогальної й по­бутової обрядності. З другого боку, дедалі помітнішим ставало відродження єврейського культурного та національно-релігій­ного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму. У республіці, де за оцінками влади чисельність прихильників іудаїзму оцінювалось приблизно у 30 тис. чоловік, діяли десятки неофіційних міньянів (група не менш як 10 повнолітніх, достат­ня для колективного моління), інтелігентських гуртків з вивчен­ня івриту, єврейського виховання та ін.

Загальновизнано, що євреї зробили в історію світової куль­тури внесок, не пропорційний їхній чисельності. Хоча історія єврейського народу як завжди й усюди переслідуваного народу -вигнанця, доводить, що людство не поспішає перейнятися єврейським рецептом подолання поділу людини і світу, віров­чення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо прин­цип молитовного синагогального богослужіння) іудаїзму стали джерелом для християнства й ісламу — світових релігій, що спо­відають 50% сучасного людства.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка