Релігієзнавство



Сторінка7/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   47

РОЗДІЛ 4 ЕТНІЧНІ І РЕГІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ


4.1. ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ РЕЛІГІЙ

Тотемізм, табу, магія, фетишизм, анімізм, про які йшлось у попередньому розділі, існували в первісному, докласовому суспільстві. Зміна історичних умов життя людей призводить до зміни форм релігії. Перехід від первісності до цивілізації викли­кав перетворення не тільки в соціально-економічній і політичній сферах, а й у сфері духовній. Люди не тільки навчилися будува­ти міста й іригаційні канали, приручили тварин і винайшли пи­семність — разом з цим з'явилися приватна власність, соціальна нерівність, писане право, армія й інші державні інститути. Ви­никли нові, досконаліші форми релігії, що відповідали різко зрослому рівню матеріальної і духовної культури. Так, на зміну первісним формам релігії приходять регіональні та етнічні релігії. їх ще прийнято називати національно-державними релігіями. Ос­новний напрямок еволюції релігійних вірувань і обрядів поля­гав в заміні залежності кожної окремої людини від стихійних сил природи, звичаїв і обрядів своєї громади, залежністю від паную­чих у тій або іншій державі соціальних сил — типів соціального устрою, влади й релігії, що цю владу освячувала.

До числа етнічних і регіональних релігій відносять і ті релігії, які можна позначити як давні — давньоєгипетську, давньогрець­ку, давньоримську, давньовавилонську, і релігії, що також з'я­вилися багато сторіч і навіть тисячоріч тому, однак зберігаються в багатьох країнах світу й у наш час — індуїзм (Індія), конфуці­анство й даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), зороастризм (Іран), іудаїзм (релігія єврейського народу).

Визначальну рису етнічних і регіональних релігій видно з самої назви: приналежність до цих релігій визначається прина­лежністю до того чи іншого народу або держави і навпаки — спо­відання тієї або іншої національної релігії зараховує людину до того чи іншого народу або держави.

Іншими особливостями етнічних і регіональних релігій є:

1. Виникнення стійкої ідеї Бога або богів.

2. Політеїзм (грецьк. πολυ)багато, θεος — бог) — багато­божжя.

Ідея Бога й віра в багатьох богів виростає з розвинутого ані­мізму, або полідемонізму. На відміну від демона, Бог — всемо­гутній, перебуває поза світом або недоступний для спілкування людей у світі, а головне — персоніфікований, має особисте ім'я, тоді як у більшості випадків назви духів не мали однини (давнь­оримські пенати). Важливою особливістю образів богів є також надання їм функції Творіння, тоді як духи на стадії полідемонизму вважалися лише «господарями» річок, гір, каміння...

Цей перехід пов'язується з процесами розпаду первісного суспільства, що починає все більш швидкими темпами відбува­тися в багатьох народів за кілька тисяч років до нашої ери. Мова йде, з одного боку, про процеси соціального розшарування, а з другого — про виділення людиною себе з родового колективу й у господарському, і в соціальному, і в духовному сенсі.

Якщо спочатку духи поділяються за місцем проживання і за відношенням до людини, то пізніше вони починають встанов­лювати стосунки панування і підпорядкування і стосовно один до одного. Поволі серед безлічі богів виділяється невелика гру­па богів, а серед них — головний, верховний бог. Верховному богу поклоняються як царю богів і людей, джерелу й охоронцю законів. Інші «головні» боги вважаються його помічниками, що відповідають за ту або іншу сторону як земного, так і неземного життя. Така божественна ієрархія немов копіює, повторює соц­іальну нерівність, що встановлюється на землі.

3. Формування уявлень про потойбічний світ і загробну віддяку. Якщо в первісних віруваннях, нагадаємо, потойбічне життя сприймається як просте продовження земного життя, то етнічні та регіональні релігії встановлюють пряму залежність між пове­дінкою людини в земному житті та її посмертної долі. Це вчення визнає винагороду для одних (праведників) і покарання для інших (грішників). Показова з цього погляду так звана «нега­тивна сповідь», що згідно з 125 главою давньоєгипетської «Кни­ги мертвих» повинна вимовляти людина перед судом грізних бо­жеств, перш ніж розраховувати на пристойну долю у світі іншо­му:

«Я не кривдив людей; я не був жорстокий до тварин; я не чинив гріхів в Місці Істини; я не намагався дізнатися те, чого ще не стало; я не був байдужий, бачачи зло;... я не ганив богів; я не віднімав [нічого] у бідняка; я не порушував божественного табу; я не шкодив служителю в очах його господаря; я не труїв; я не примушував [нікого] ридати; я не вбивав; я не наказував вбива­ти; я нікому не заподіював страждання; я не зменшував харчові прибутки храму; я не псував хліба для богів; я не крав печива [піднесеного] для вмерлих; я не був мужеложником; я не вда­вався до перелюбу в святилищі мого міського бога; я не збільшу­вав і не зменшував ніякої міри: я не змінював [площі] арури [точ­но дотримував міру площі при вимірюванні землі. — Авт.]; я не обманював і на пів-арури; я не збільшував вагів; я не ошукував на вазі; я не віднімав молока від вуст немовлят; я не позбавляв дрібну худобу пасовища; я не ловив птахів [призначених] богам; я не вудив їхню рибу; я не встановлював заслонів для [відведен­ня] води; я не гасив вогню, що горить [на вівтарі]; я не порушу­вав м'ясний піст; я не затримував худобу, ...я не затримував ви­ходу бога [з храму]»[ Коростовцев М. Религия Древнего Египта. — M, 1976. — С. 227.].

Як бачимо, ця «негативна сповідь» містила одночасно і мо­ральний кодекс, і релігійні обов'язки, і правові розпорядження.

Зрозуміло, що віра в потойбічне життя, можливо, як жодне інше релігійне вірування, збагатила в матеріальному плані відповідні релігійні організації. Проте не можна недооцінювати значення цього вчення й для духовного самовдосконалення люд­ства. Вірування в просте продовження життя в іншому світі при­водило/{о численних ритуальних жертвопринесень, найчастіше жінок і дітей, знищенню великих матеріальних цінностей, яки­ми супроводжували померлих. Воно заохочувало людей ризи­кувати життям на війні, виправдовувало звичай відправляти на «той світ» хворих і людей похилого віку, спонукало до самогуб­ства, якщо земне життя ставало нестерпним. Вчення про загробну віддяку, навпаки, налаштовувало людей на доброчесне жит­тя, утримувало від порушення моральних і законодавчих норм, додавало їхньому життю (особливо це стосувалося пригнобле­них і знедолених шарів населення) певного сенсу.

4. Спеціалізація культової діяльності, що виявляється:

• у появі постійних культових споруд (Ієрусалимський храм, монументальні давньоєгипетські комплекси в Карнаку і Луксорі, храм на честь грецької богині Артеміди в Ефесі, визнаний од­ним із семи див античного світу, «Вавилонська вежа» — культо­ва споруда в давньому Вавилоні);

• у встановленні релігійного ритуалу, тобто системи моли­тов, обрядів, культових дій та церемоній. Головною обрядово-культовою дією на етапі етнічних і регіональних релігій слід вва­жати жертвопринесення, що поділялися на криваві (тварини, люди) і безкровні (овочі, фрукти, квіти, ароматичні речовини, одяг та інші речі);

• у виділенні виконавців і організаторів релігійних дій в ок­рему соціальну групу жреців, місце в якій найчастіше передається в спадщину.

У цілому ритуально-обрядові дії, релігійні заборони і роз­порядження в етнічних і регіональних релігіях значно важливіші за морально-етичний елемент. Відбувається це щонайменше з двох основних причин. По-перше, ці релігії виникають на до­сить ранніх етапах культурного розвитку народів, тому визна­чені до дріб'язків правила для них більш зрозумілі і доступні для виконання, ніж занурення в ті роздуми, що неодмінно викликає необхідність пристосовувати кожну етичну заповідь до конкрет­ної життєвої ситуації (чи можна вбити в ім'я високої мети, ска­зати на суді неправду, щоб допомогти невинному уникнути стра­ти, вкрасти для лікування хворої дитини, зрадити дружину з хра­мовою повією?). По-друге, переважна більшість ранніх етнічних і регіональних релігій була виплодом цивілізацій Сходу, що здав­на підкоряли людину державі, а не вбачали в державі установу, створену людьми для поліпшення умов власного життя. Тому людина з дитинства привчалася до принципу: «Роби, як усі», «Роби, як робили твої діди і прадіди з волі богів і долі» і ставала цілком передбачуваною у своїй поведінці та контрольованою державною владою.


4.2. ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ



Зірка Давида та сувій Тори

Іудаїзм — релігійна система єврейського народу, що виникла на межі II—І тисячоріч до н.е. у Палестині. Термін «іудаїзм» по­ходить від назви найчисленнішого з 12 єврейських племен — «два­надцяти колін Ізраїлевих». Вихідці з цього племені заснували царську династію в давньому Ізраїльське-Іудейському царстві.

Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн чоловік у 80 державах. 95% від цієї кількості живе у 9 країнах — у США (до 6 млн), Ізраїлю (до 5 млн), країнах СНД (зокрема, в Україні — кількасот тисяч), Німеччині, Канаді, Аргентині, Бра­зилії, Великобританії, Південній Африці, Франції. Принагідне відзначимо, що питома вага іудеїв у кількісному відношенні до загальної чисельності населення Землі за XX ст. зменшилася на 2,5 рази. Це падіння пояснюється, по-перше, знищенням майже половини євреїв у роки Другої світової війни, по-друге, приско­реною асиміляцією євреїв до релігії і культури країн проживан­ня, по-третє, низьким рівнем народжуваності, взагалі властивим в останні десятиліття розвинутим націям.

Іудаїзм - одна з найдавніших релігій на землі, що збереглась до нашого часу. В його історії можна виділити декілька періодів:

«Дохрамовий період» — до початку II тисячоліття до н.е. У цей час кочові племена, що належали до семітської мовної сім'ї [Семітські народи - група споріднених націй, що включає арабів, євреїв, фінікійців, арамеїв, вавілонян і асирійців, які з давніх часів заселяли ве­личезну територію від Середземноморського узбережжя до підніжжя гір Ірану і Вірменії. — Авт.] і сповідували багатобожжя, через Єгипет поступово завоювали і заселили Ханаан (пізніше — Палестина). Це була порівняно не­велика територія уздовж Середземноморського узбережжя (230 км у довжину, 80 км у ширину). Завдяки наявності водних ресурсів (річка Йордан, т. зв. Мертве море), вона була більш ро­дючою, ніж інші пустельні і напівпустельні землі цього регіону. Тому, за переказами, Бог обіцяв її вірному Аврааму та його на­щадкам (Буг. 12:1; 13:15; 15:18—21), а тому її називали «Земля Обітована». Тут здавна існувала розвинута землеробська й міська культура, створена спорідненими з семітами народами. Після розселення євреїв на території Палестини там виникла їхня влас­на держава — Ізраїльське-Іудейське царство.

Ці процеси супроводжувалися ускладненням форм релігійної організації. Давні євреї поклонялися багатьом богам: серед них — головний бог Саваоф, бог війни в осілих ханаанян —Ягве, боже­ства, запозичені в сусідніх цивілізацій (Вавилонія, Фінікія, Карфа­ген), — Ваал, Астарта, що вважалися божествами землі і родючості.



Період «першого храму» тривав до кінця VII ст. до н.е. (621 р. до н.е.). Для поклоніння богу Ягве в Ієрусалимі ізраїльсько-іудейський цар Соломон (Шломо) збудував відомий в усьому дав­ньому світі Ієрусалимський храм (945 р. до н.е.). У будівництві цієї споруди з каменю і ліванського кедра брало участь не менше 150 тис. чоловік під недремним оком 3300 царських чиновників (З Цар., 2 Пар.). Будинок власне храму мав досить скромні на ті часи розміри: 30 м у довжину, 10 м у ширину і 15 м у висоту. Перед будинком храму знаходився притвор 10 м завширшки й 5 м зав­довжки. На внутрішнє оздоблення та храмове начиння пішло кілька тонн золота. У «Святому Святих» храму під охороною двох п'ятиметрової висоти херувимів зберігався ковчег зі скрижалями Заповіту. У головному залі знаходилися десять величезних семи-свічників, жертовник і стіл для хлібних дарів. Жертовник перед Святим Святих по боках був прикрашений рогами (Вих. 30: 1 —6). Той, кому пощастило за них схопитися, міг розраховувати на при­тулок у храмі. Звичайно, цей жертовник служив для воскуріння фіміаму — складної суміші з кількох ароматичних речовин (Вих. 30:34—38). У внутрішньому храмовому дворі (100 х 50 м) розмі­щувалися головний жертовник п'ятиметрової висоти, де відбува­лися основні жертвопринесення, і величезна мідна чаша для ри­туального обмивання жертовних тварин.

Навколо Бога Ягве і присвяченого йому храму зосереджува­лося не тільки релігійно-культове життя, а й уся система со­ціальних і моральних норм поведінки в давньоєврейському суспільстві. Одночасно продовжувало існувати поклоніння й іншим богам. Тільки через досить тривалий час усі інші культи були заборонені, і культ бога Ягве залишився єдиною релігією Ізраїлю (близько 621 р. до н.е.).



Період «вавилонського полону» охоплює VI ст. до н.е. На по­чатку VI ст. до н.е. (587/586 р. до н.е.) країна була захоплена грізним сусідом — вавилонським царем Навуходоносором II. Храм був зруйнований, а більшість іудеїв захоплена в полон. Під час вавилонського полону іудаїзм став ідейною основою бороть­би євреїв за відновлення власної державності, що набрала фор­ми руху за повернення на землю предків.

Період «другого храму» — з кінця VI ст. до н.е. (538 р.) до 70 р. н. е. Євреям дозволили повернутися на батьківщину і відбудувати храм (освячений у 515 р. до н.е.). Коли це їм удалося, вони пере­творилися на замкнуту іудейську храмову громаду, що забороня­ла своїм членам спілкування з представниками будь-якого наро­ду не з «коліна Авраамова» — до них не можна було навіть входи­ти в дім, не кажучи вже про те, щоб брати шлюб. Сама ж Палестина, де також проживали близькі до євреїв групи населен­ня, вважалася віддаленою провінцією спочатку Перської імперії, а потім і тих держав, що виникли після її завоювання Олександ­ром Македонським. Тільки в середині II ст. до н.е. Земля Обітована ненадовго відновила свою незалежність, однак уже в 63 р. до н.е. вона була завойована видатним римським полководцем Гнеем Помпеєм і потрапила в залежність від Риму. Протягом усього цього періоду Ієрусалимський храм постійно відновлювався і роз­ширювався. Справжньої пишноти він досяг після реконструкції іудейським царем Іродом Великим на рубежі старої та нової ер.

Два невдалих повстання проти римлян — 66—70 р. (Велике повстання в євреїв, у римлян — Іудейська війна), повстання 132— 136 р. Бар-Кохби («Сина Зорі») — призвели до того, що Ізраїль остаточно втратив свою незалежність, храм було дощенту спа­лено, загинуло не менш 1 млн євреїв (п'ята чи четверта частина від їхньої загальної кількості). Ці події одержали назву Великої Катастрофи і страшнішим за неї в історії єврейського народу був тільки Голокост (масове винищування євреїв) у роки Другої світової війни, коли загинуло 5,5—6 млн чоловік — 60% тодіш­нього єврейського населення Європи.



П'ятий період — з І—II ст. н.е. до 1948 р. — період діаспори. У цей період євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи почуття духовної єдності (діаспора), більшість населення Ізраїлю і Палестини складали неєвреї, а з усього єврейського народу на рідній землі постійно жила навряд чи чверть. Особливо багато євреїв оселилося в Іспанії, пізніше — у Німеччині і країнах Арабського халіфату.

Макет Ієрусалимського храму

У період діаспори в Середні віки в Західній Європі виникла Каббала, що єврейською означає «прийняття», або «традиція». Головний каббалістичний твір — Зогар (Сяйво) — з'явився в XI11 ст. Сутність цього й інших каббалістичних творів полягала в уяв­ленні про Бога як про безконечну істоту, позбавлену будь-яких атрибутів. Наблизитися до пізнання Бога людина може через тає­мне значення імен, літер, що складають імена, та чисел, що відповідають цим літерам (у давньоєврейській писемності не було цифр для позначення чисел, числа позначалися літерами абетки). Тому каббалісти займалися комбінуванням чисел, маг­ічних формул тощо.

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у власному Священному Писанні. Самі євреї називають своє Священне Пи­сання Танах (ТаНаХ, скорочення назв усіх його частин). Воно складається за єврейським каноном з 22 або 24 (за кількістю літер давньоєврейської абетки) і поділяється на три частини:

1.Закон «П'ятикнижжя Моисея», або Тора (давньоєвр. Учення). Авторство цієї частини Старого Заповіту приписуєть­ся пророку Мойсею, який вивів іудеїв з Єгипту в Землю Обітовану — Палестину. У ній розповідається про історію євреїв від створення світу і наводиться зведення догм, правил і ритуалів культу Ягве, в тому числі 10 заповідей, що пізніше стануть осно­вою християнської моралі.

2.Пророки (Невіїм), містять у собі пророчі книги, що опису­ють видіння пророків, яким періодично відкривав свою волю Ягве.

3. Писання (Кетувім), до яких увійшли як історичні, так і по­етичні твори, призначені для публічного читання під час вели­ких релігійних свят. Найбільш відомий серед них збірник реліг­ійних піснеспівів — Псалтир.

Читання Танаха — основа сучасного богослужіння у моли­товних будинках-синагогах. Кілька разів на тиждень читаються уривки з Тори. По суботах читають додатково й уривки з проро­чих книг. Писання фігурують у громадських читаннях кількох святкових днів року, що безпосередньо стосуються їхнього змісту.

Згодом Танах з деякими змінами і уточненнями був визна­ний християнством Старим Заповітом — першою частиною Свя­щенного Писання — Біблії (грецьк. книги, назва походить від міста Бібліон у Сирії, відомого виробництвом пергаменту, ма­теріалу для писання).

Перші записи Старого Заповіту були зроблені не раніше VII—VI ст. до н.е., нова редакція належить приблизно до сере­дини V cт. (близько 444 р. до н.е.). УIII ст. до н.е. було здійснено переклад Старого Заповіту грецькою мовою, який християнство взяло за основу. Канонічний, офіційний для євреїв варіант Танаху, — так звана масоретська Біблія (давньоєвр. масора — тра­диція) — був схвалений Радою вищого єврейського духівництва (Синедріоном) у 70-х pp. І ст. н.е., а остаточно був уніфікований в VII—IX ст. в єврейській діаспорі. Найдавніші відомі науці урив­ки тексту Біблії належать до початку II ст. до н.е.

Між III і vct. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. вивчен­ня) — заснований на біблійному віровченні багатотомний реліг­ійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і су­довий кодекс. Біблія й Талмуд співвідносяться як Священне Пи­сання і Священне Передання. Структурно Талмуд виглядає для нас досить незвично. На кожній сторінці спочатку цитується припис Мішни, витлумачення давніми мудрецями змісту Священно­го Писання, потім передається подальша дискусія з приводу того чи іншого питання — Гемара («завершення», «закінчення»). Мішна й Гемара, разом узяті, розпадаються у свою чергу на Галаху (зведення законів і ритуальних правил) і Агаду (легенди, притчі, юридичні казуси тощо). У VI—X ст. ст. до Талмуду були додані ще різні коментарі — Мідраші. Незважаючи на заплутаний зміст і ве­ликі розміри (одна тільки Мішна нараховує 63 трактати, 524 роз­діли, 4 тис. суджень 150 найшанованіших рабинів), Талмуд ста­ранно вивчають в духовних навчальних закладах, адже він є осно­вою основ повсякденного життя релігійного єврея.

Перейдемо до розгляду віровчення іудаїзму. Відповідно до біблійної оповіді Бог Ягве, побачивши страждання євреїв в «єги­петському полоні», допоміг пророку Мойсею зібрати їх та вивес­ти в Землю Обітовану. Бог запропонував народам Ізраїлю уклас­ти союз — Заповіт (Вих. 19:5—6). Цей Заповіт містить два поло­ження, що є центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму:

1. Бог Ягве — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і володар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кож­ної людини. Така релігія одного Бога — монотеїзм — остання, вища стадія в розвитку релігійних уявлень, починаючи з най­давніших тотемістичних, фетишистських і магічних культів. Євреї стали першим на Землі народом, що досяг цієї стадії (доти відома тільки невдала релігійна реформа єгипетського фараона Ехнатона в середині II тис. до н.е.).

2. Єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки буде поклонятися йому і свято дотримуватись даних Богом законів. Мета Бога — установлення на землі царства спокою, справедливості і за­гального благоденства, що утвердиться на Землі з приходом Спа­сителя — Сина Божого. Саме тоді весь світ визнає владу Бога Ягве і Ієрусалим стане його духовним центром (Іс. 60:14—16).

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або в перекладі з грецької 10 заповідей. Біблія говорить, що ці заповіді Бог відкрив євреям вустами Мойсея на горі Сінай близько 1250 р. до н.е. і заніс їх у дві кам'яні скрижалі (Вих. 20:2—17; Повт. 5:6—21). Ось ці заповіді: 1) вшановувати єдиного Бога; 2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння; 3) не згадувати імені Бога без необхідності; 4) шанувати день суботній; 5) поважати батьків; 6) не убивати; 7) не чинити перелюбу; 8) не красти; 9) не лжесвідчити; 10) не бажати нічого від ближнього свого (див. текст 4.2).

Якщо перша заповідь установлювала монотеїзм, то друга, напевно, була спрямована на те, щоб викорінити залишки по­літеїстичних вірувань, поширених ще з дохрамових часів. Через те, що третя заповідь забороняла вимовляти ім'я Бога вголос, євреї називали Бога Адонай(Мій Господь). При складанні кано­нічного списку Танаху до приголосних в імені Бога Ягве (у давніх євреїв не було літер для позначення голосних) додали голосні від «Адонай», у результаті чого вийшов Ієгова. Четверта заповідь вимагала встановлення регулярного культу на честь єдиного Бога й засвідчувала таку особливість етнічних і регіональних релігій, як спеціалізація культової діяльності, її виділення в самостійну сферу людського життя. Шанування батьків, якого вимагала від віруючих п'ята заповідь, пояснюється патріархальним устроєм життя давніх євреїв, коли батько був главою великої родини з кількох поколінь і мав над усіма її членами безмежну владу, аж до права карати смертю. Такий устрій зберігався не тільки в євреїв, але також у багатьох сучасних їм народів, наприклад, рим­лян, аж до рубежу старої і нової ер. Шоста і восьма заповіді ма­ють характер фундаментальних норм загальнолюдської моралі. А от сьому заповідь, що забороняє подружню зраду, деякі досл­ідники також пояснюють необхідністю боротьби з пережитка­ми політеїстичного минулого єврейського народу. Явище храмо­вої проституції було дуже поширеним засобом вшановування східних божеств родючості і зберігалось у всій своїй при­вабливості для простих віруючих у сусідніх державах, особливо Вавилонії і Карфагені. Дев'яту заповідь можна пояснити особ­ливостями світосприйняття тодішньої людини, яка ще не відмо­вилася від первісного магічного уявлення про світ з наївною вірою в реальність не тільки безпосередніх людських дій, але та­кож і слів. Крім того, не останню роль тут, можливо, відіграли й особливості тодішнього судочинства. Воно будувалося не стільки на кропіткому розслідуванні всіх обставин справи, збиранні не­заперечних речових доказів і результатах різноманітних експер­тиз, скільки на допиті свідків і клятвеному підтвердженні своїх свідчень позивачами і відповідачами. Десята заповідь, що зак­ликала не заздрити різниці в майновому і соціальному стані, була покликана до життя необхідністю освятити перехід єврейського народу від первісного племінного устрою з рівністю всіх його членів як кревних родичів до класового суспільства і держави. Неминучими супутниками подібного процесу й були саме роз­поділ на соціальні групи, що перебували на різних щаблях со­ціальних сходів, і глибоке майнове розшарування.

Крім цих основних Божих заповідей, все життя віруючого єврея підпорядковувалося численним заборонам і релігійно-об­рядовим розпорядженням, яких у цілому нараховувалося 613 —-248 розпоряджень та 365 заборон, хоча донині свою чинність збе­рігають, можливо, не більш 300. Перша заповідь — «вшановува­ти єдиного Бога», остання — хоча б раз у житті переписати сувій Тори. Особливе значення мали правила вживання «правильної», «кошерної» їжі. Основні з них такі:

• їсти можна тільки певні види м'яса — жуйних тварин з роз­двоєними копитами та рибу — з лускою і плавцями (Лев. 11; По­втор. 14), тому євреї не вживають свинини і багатьох «дарів моря».

• М'ясні та молочні продукти не можна вживати разом [за­повідь: «Не будеш варити ягняти в молоці його матері» (Вих. 23:19; 34:26; Повтор. 14:21)]. Цю харчову заборону можна пов'язати з найдавнішими магічними віруваннями про зв'язок частини і ціло­го — молоко, навіть відділене від тварини, не втрачає з ним зв'яз­ку, тому шкода, заподіяна молоку, передається й тварині.

• Можна їсти м'ясо, що продається тільки м'ясниками, на­вченим спеціальним «гуманним» прийомам різання тварин, і знекровлене вимочуванням і солінням, тому що «душа тіла в крові вона» і належить винятково Богові (Лев. 17:11, 14).

Єврейські законовчителі постійно наголошують, що акцент на буквальному, зовнішньому дотриманні заповідей переслідує внутрішню етичну мету — духовне самовдосконалення людини. Наприклад, вважають, що заборона на змішання м'ясних і мо­лочних продуктів має виховувати в людині огиду до крово­змішання. При цьому через етнічну замкнутість єврейського народу всі морально-правові установки іудаїзму стосувалися ви­нятково людей єврейської національності, всі інші народи мали б дивитися на них як на приклади для наслідування.

Вимога дотримання всіх заповідей знімається лише тоді, коли йдеться про людське життя: водій, що відмовився везти важкохвору людину в лікарню в суботу, робить великий гріх.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка