Релігієзнавство



Сторінка6/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Поховальний культ. Корені цього культу вбачають у похо­ваннях 40-тисячолітньої давнини найближчих предків сучасної людини — неандертальців. Найбільш відомі відкриття 1908 р. у печері Ле-Муст'є у Франції, де в неглибокій ямці був похований неандертальський юнак 16— 18 років, поруч з яким лежали кам'я­ні знаряддя праці і шматки смаженого м'яса (що засвідчується наявністю перепалених кісток), а також знахідка в гроті Тешик-Таш (Узбекистан) фрагментів черепа і нижньої щелепи 8—9-літньої дитини, оточених рогами гірського козла.

Поховальний обряд давньої людини

Виникнення цього культу пов'язується з часів 3. Фрейда з двома напівінстинктивними прагненнями людини — і позбути­ся від померлого, і зберегти його біля себе. Співіснування цих суперечливих прагнень проглядається у певній плутанині, що супроводжує поховальні обряди й звичаї різних народів у більш пізні часи: то небіжчика ховали якнайближче до будинку, то влаштовували поховання в найнедступніших місцях, то плака­ли за ним, то навпаки — висловлювали жалобні почуття сміхом і оплесками, носили як жалобний то чорний, то білий одяг.

Значно пізніше в межах поховального культу сформувався комплекс особливих анімістичних вірувань.

Первісним різновидом поховальних вірувань стала віра в «живого мерця», що полягала в наділенні мертвого надприрод­ними властивостями, в тому числі й здатністю до фізичного відродження. Як правило, до числа кандидатів у «живі мерці»

зараховувалися недруги або вороги, люди, що вмерли передчас­но внаслідок нещасних випадків, чаклуни і ворожбити. Вважа­лося, що після смерті вони здатні всіляко шкодити людям, вик­ликати стихійні лиха. Через це здавна застосовувалися спеціальні поховальні обряди для потенційних «живих мерців», їх ховали окремо від інших. Запобіжним засобом при похованні майбут­нього «живого мерця» було заподіяння каліцтв померлому. Чого тільки не робили з ним — зв'язували, забивали шипи в п'яти, ламали хребет, відрубували кисті рук і ступні ніг, виколювали очі, спалювали тіло, навіть з'їдали його. І все це відбувалося не через нецивілізованість, а з наївної віри в те, що каліцтво тіла призведе до аналогічного ушкодження його двійника — душі. По суті, відповідно до подібних міркувань, що у той час вигля­дали архаїчними пережитками, потрібно було увігнати осико­вий кіл вампіру просто в серце (до речі, існує чимало археологі­чних підтверджень цього звичаю, у тому числі й у нашій країні). Серед інших поховальних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мали:

• віра в безсмертя душі померлого, котра після смерті тіла здатна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

• віра в потойбічний світ і загробну віддяку.

Усупереч конкретно-почуттєвому характеру мислення лю­дей примітивного суспільства, їхні уявлення про «той світ» не відрізнялися конкретністю: душі могли залишатися на землі се­ред людей; знайти собі на землі якесь дуже віддалене місце на заході, на шляху до якого потрібно здолати безліч перешкод; влаштуватися на постійному місці проживання під землею, на небі і навіть вище (Місяць, Сонце, зірки).

При всьому цьому у віруваннях різних народностей про по­тойбічний світ незмінно повторювався загальний мотив: загроб­не життя вважалося простим продовженням звичайного земно­го життя. І в іншому світі людина займалася звичними для себе справами (звичайно, з поправкою на культурні відмінності: пі­внічноамериканський алгонкін полював на оленя, камчадал їздив на санях, африканський зулус розводив корів), спілкува­лася з родичами і друзями ще з минулого життя, користувалася звичайними предметами, навіть мала власну родину. У цілому картина іншого життя відрізнялася від картини життя в поцейбічному світі хіба що невеликими ознаками ідеалізації: поранен­ня, каліцтва, хвороби тіла могли зникнути, звірів, риби завжди було більш ніж досить, погода завжди була на подив хорошою, у розпорядженні душ мався чималий вибір розваг (танці, музика, спів).

Давні вірили — все, що приносить багатство і пошану в зем­ному житті, приноситиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від міри праведності або гріховності її зем­ного шляху.

Поява різноманітних поховальних ритуалів також пояс­нюється спочатку щирим проявом почуттів. Мовляв, спочатку люди, не керуючись ніякими виразними переконаннями, у по­риві афекту кидали на труп померлого або на поховальне ба­гаття різні речі й їжу; потім, коли ці дії були освячені традицією; вони стали повторюватися згідно з ритуалом, а з часом люди почали поступово осмислювати ці свої дії в дусі релігій­них уявлень: мовляв, померлий вимагає свої речі, він, як і жи­вий, має потребу в їжі і питті й небайдужий до зовнішніх про­явів уболівань по ньому. Внаслідок цього вже в архаїчному суспільстві виникають усі ті поховальні обряди, що потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) й у вищих формах релігії:

1. Принесення супровідних дарів і жертв, у тому числі людсь­ких.

2.Запалювання надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою провести очисну церемонію, побажати померлому якнайшвидшого відродження й на додаток наділити річчю, незамінною для гос­подарського побуту в майбутньому житті.

3. Проведення поховальних частувань, ігор і військових зма­гань — тризн; такого роду поховальні обряди могли мати і не­пряме призначення. Оскільки на них витрачалася значна части­на майна померлого, в такий спосіб винагороджувалася праця учасників поховальних церемоній (вони ж будівельники похо­вальних споруд), а також в умовах рівності членів первісних ко­лективів, відновлювалася соціальна справедливість, ставився заслін передачі і нагромадженню не заробленого особистими зусиллями багатства.

4. Дотримання посмертної жалоби і заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізання волос­ся, заподіяння собі поранень, гучні голосіння і вихваляння не­біжчика, пости, заборона на повторний шлюб протягом певно­го проміжку часу).

Останній вид поховальних обрядів також пояснювався до­волі просто. Небіжчик, думали древні, насправді все бачить і чує, живе повноцінним життям, а тому потребує, крім усього іншо­го, спілкування з близькими йому людьми.

Культ предків. Цей культ по праву вважається одним з найбільш давніх в історії людства — деякі дослідники пов'язу­ють з ним жіночі зображення пізньопалеолітичної епохи (IS-12 тис. років до н.е.), знайдені в сотнях різних місць від Франції до Сибіру. Вважається, що вони уособлюють «володарку вогни­ща», покровительку і праматір цілого родового (матріархально­го) колективу. Швидше за все, саме з цього образу сформувало­ся уявлення про Матір-Землю як одне з найперших і пізніше найшанованіших божеств.

Подальше формування культу предків пов'язане вже з пат­ріархальними землеробськими суспільствами.

Культ предків ґрунтувався на вірі в те, що померлі предки допомагають своїм живим родичам у земному світі (охороняють території, худобу, посіви, самих людей від земних ворогів і зло­чинних задумів злих сил, впливають на погоду з метою зробити її більш сприятливою для майбутнього врожаю, підвищують ро­дючість землі), а натомість вимагають здійснення для них пос­тійних обрядів задобрювання у вигляді регулярних принесень жер­товної їжі і пиття.

На ранніх стадіях культу предків найбільшою повагою ко­ристувалися щойно померлі. Запорукою авторитету таких предків були їхні видатні особисті якості, про які ще не встигли забути вдячні нащадки. Відгомоном подібних уявлень можна вважати й народні поминальні обряди, що найчастіше відбува­ються одразу після смерті людини. Такий близький предок вва­жався зобов'язаним виконувати побажання, більше того — ви­моги своїх нащадків, що мали у своєму розпорядженні дієвий (на їх власний, звичайно, погляд) арсенал магічних засобів над­природного впливу на все, з чим вони стикаються.

Тоді ж набув поширення звичай ритуального вбивства най­старших членів кревно-родового колективу. Він поширювався не тільки на старих, немічних і некорисних у господарстві, а й на людей у повному розквіті сил. Відбувалося це тому, що люди, тривалість життя яких помітно перевищувала середню на той час (30 років), уже не вписувалися в гармонічну картину навколиш­нього світу. Вони ставали в очах оточуючих проміжною ланкою між різними генераціями роду — тими, котрі живуть зараз, і тими, котрі вже припинили земне існування. У принципі їхня смерть мала добровільний характер, оскільки старі відчували свою не­потрібність родичам. Але обставлялася вона як релігійний риту­ал надзвичайного жертвопринесення, що мав місце в найбільш скрутні для кревно-родової громади часи — епідемій, посухи, невдалих воєн. З подальшим розвитком суспільства подібний звичай перетворювався на пережиток, тому що старійшини от­римували велике значення як носії безцінного для колективу життєвого досвіду.

Згодом ушановування було поступово перенесене на більш віддалених предків — мовляв, чим далі відстоїть предок від живих, тим менше він підданий магічним маніпуляціям і, отже, тим могутніший. Насправді такого предка пам'ятали вже невираз­но, що створювало сприятливі умови для людської уяви, яка над­іляла його надприродними якостями. Цим предкам уже не мож­на було наказувати, їх не можна було кривдити або залякувати, їх можна було тільки покірно просити, супроводжуючи прохан­ня щедрими дарами.

Виділення серед загального числа померлих привілейова­ної групи «предків» було закономірним підсумком перевороту в соціальних стосунках докласового суспільства у вигляді появи серед формально рівноправних членів кревно-родового колек­тиву купки родових старійшин, які зосередили у своїх руках роз­порядницькі функції в цьому суспільстві, їх поважали за життя, а тепер починали вшановувати після смерті.

Коли процеси перетворення архаїчного суспільства на ранньокласове і формування інститутів держави ще більше погли­билися, тоді предки отримали виняткове значення для освячен­ня влади правителя. Саме походження від богів або героїв, чиїм подвигам присвячувалися численні міфи, санкціонувало (легі­тимізувало) перевагу однієї людини над іншою. У багатьох ранніх суспільствах саме предки правителя вважалися дійсними керів­никами. Вони начебто стежили за дотриманням законів, звичаїв і заборон, регулярним і правильним виконанням обрядів і ритуа­лів, а в разі потреби карали винних: насилали хвороби на людей і худобу, затримували дощі і викликали природні катаклізми. Волю предків уособлювали, звичайно, голови великих родин з кількох поколінь родичів, їх розглядали як осіб, наближених до потойбічних сил, їм підкорялися як надприродним силам.

На перший погляд, зрозуміло, що образ шанованого предка виникає на ґрунті уявлень про безсмертя людської душі і життя після смерті. Але він містить у собі і кілька інших релігійних на­шарувань. Крім анімістичної ідеї душі, у ньому легко побачити відгомони віри в «тотемних предків». Кожна з цих складових за­лишає свій слід у складному образі: ідея душі померлого предка підтримує людиноподібність, індивідуальну визначеність шано­ваного предка, ідея тотемного предка, навпаки, додає даному образові відтінок віддаленості.

У міру оформлення в суспільній свідомості стійкої ідеї бога, «духи предків» поступово втрачали своє провідне становище і перетворювалися на слуг, посланців верховних духів і божеств. Найбільш консервативними елементами культу предків, що збе­реглися в практично незмінному вигляді і на вищих етапах рел­ігійної еволюції, залишалися родові (сімейні) святилища, вівтарі і вшанування різноманітних сімейних реліквій і святинь.

Важливим релігійним культом первісності вважалися також обряди ініціації, тобто «посвячення в доросле життя», в основі яких лежала, щоправда, у зародковому вигляді, ідея переселен­ня душі, прижиттєвого вмирання і воскресіння в іншому виг­ляді. Особливостями цих обрядів можна вважати: 1) обов'яз­ковість для визначеного віку; 2) наявність фізичних і моральних іспитів; 3) ізоляцію на час ініціації; 4) посвячення в звичаї, віру­вання й моральні закони племені[Див.: Токарев С. А. Ранние формы религии и их развитие // Токарев С; А. Ранние формы религии. — М., 1990. — С. 209-210.] (див. текст 3.1).

Підсумовуючи розгляд анімізму, відзначимо таке. Поява анімістичних поглядів стала значним кроком уперед на шляху розвитку релігії. Анімістичні погляди виявилися першою спро­бою людини роздвоїти світ, що його вона дотепер сприймала почуттями як нерозривну єдність природного і надприродного.


3.5. МАГІЯ. ТАБУ

Починаючи розмову про магію (грецьк. Μαγεια — чаклун­ство) — сукупність обрядів і дій, пов'язаних з вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ, слід вказати на спірні моменти, що дотепер зберігаються в оцінці цього явища. Вони стосуються, з одного боку, питання про походження магії, а з другого боку — питання про її сутність і співвідношення з релі­гією.

Відповідно до теорії походження магії за «асоціацією ідей» Джеймса Фрезера, висунутої ним у книзі «Золота гілка» (1923), магічне мислення ґрунтується на двох законах, притаманних первісному світогляду з його конкретно-почуттєвим ставленням до природи й світу в цілому — як живій істоті з людськими по­чуттями і думками. Це:

1) «Закон подібності» — подібне робить подібне, або наслідок подібний до своєї причини. З першого закону, вважав Дж. Фре­зер, маг робить висновок, що він може здійснювати будь-яку бажану дію шляхом простого наслідування їй: імітуючи грім і блискавку, можна викликати дощ.

2) «Закон зараження» — речі, що зіткнулися одна з одною, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення пря­мого контакту. На підставі другого принципу, за твердженням Дж. Фрезера, маг упевнюється, що все те, що він робить із пред­метом, вплине й на особу, котра контактувала з цим предметом: маніпулюючи з обрізками нігтів або волоссям людини, можна впливати й на її свідомість.

При цьому Дж. Фрезер був переконаний, що магія й релігія несумісні одна з одною принаймні за трьома причинами:

1.В основі магії, так само як і сучасної науки лежить лише віра в однаковість природних явиш, що підкоряються механіч­ним законам. Релігія ж припускає надприродне порушення при­родного порядку речей і процесів.

2. Релігія ґрунтується на вірі в явища, наділені свідомістю й особистістю, а магія оперує бездушними речами або безликими силами.

3.Релігія — просить, магія — змушує.

У результаті в своєму фундаментальному дослідженні «магії і релігії» Дж. Фрезер дійшов до такого висновку: «поступальний рух людської думки, наскільки ми можемо скласти уявлення про нього, йшов від магії через релігію до науки»[ Фрезер Дж. Золотая ветвь. — С. 664.].

Інша відома теорія походження магії належить англійсько­му етнографу Броніславу Малиновському (1884—1942). Вона відома як психологічна теорія походження магії. Під дією силь­ного емоційного переживання людина формує яскравий образ бажаної мети, що відтепер скеровує всі усвідомлені й неусвідомлені дії, вважав Б. Малиновський. Так, «закоханий, що жагуче прагне недоступної або несхильної до нього красуні, бачить її в своїй уяві, волає до неї, благає і вимагає її прихильності, відчу­ваючи себе її обранцем, притискає її до своїх грудей у своїх мріях». У цьому випадку заступна діяльність для людини має всю цінність реальної дії, що здійснилася б, якщо б не виникли не­здоланні перешкоди. Коли настає розрядка і людина знову зна­ходить душевний спокій, їй починає здаватися, що цей спокій став результатом її уявних зусиль. Сильне емоційне переживан­ня залишає після себе глибоке переконання в своїй реальності, утому, що досягнення бажаної мети здійснилося завдяки якійсь таємничій силі, яка відкрилася людині. «Виникає впевненість у тім, — підсумовував Б. Малиновський, — що ця сила... прихо­дить до неї звідкись ззовні, і первісна людина...думає, начебто саме її спонтанні дії і внутрішня віра в їхню ефективність стали причиною розкриття цих зовнішніх і, безперечно, безособових джерел сили»[ Малиновский Б. Магия и религия // Религия и общество: Хрестоматия по социологии религии. — М., 1996. — С. 519— 520.]. У будь-якій подібній ситуації, яку людина була нездатна змінити, їй лишалося тільки імітувати бажаний резуль­тат, щоб досягти його хоча б уявно.



Діяльнісну теорію походження магії сформулював акад. С.О. Токарев. Відповідно до цієї теорії магія виникає в результаті пе­рекручування повсякденної практичної діяльності людей. У цьо­му процесі С.О. Токарев виділяв три стадії:

1.Безпосередня стихійно-доцільна дія.

2.Та ж дія, але осмислена як дія магічної сили, тобто пов'я­зана з ідеєю надприродного; зовні це часто виявляється в тому, що до дії додається обов'язкове заклинання. Відбувається це тоді, коли людина не впевнена в результатах своєї раціональної діяль­ності або ця діяльність стає для неї недоступною (поява шаманів).

3.Виникле уявлення про магічну силу починає впливати на людину, розумна дія стає магічним обрядом. Приміром, мела­незійські лікарі, що вміли робити трепанацію черепа, часто ро­били її не за медичними показниками, а як захід профілактич­ної магії[Токарев С. А. Сущность и происхождение магии //Токарев С. А. Ранние формы религии. — М., 1990. — С. 501 — 506.].

Через те, що все різноманіття магічних обрядів і заходів, які виникли в незапам'ятні часи і почасти збереглися у численних пережитках аж до наших днів, не можна підвести під єдиний знаменник, потрібно здійснити класифікацію магії.

За типами впливу на предмет виділяються:

контактна магія, заснована на ідеї безпосереднього пере­несення магічної сили на об'єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частиною (наприклад, клаптиком одягу чи пасмом во­лосся). При цьому характер самого впливу може відрізнятися — носіння амулетів, дотик руки, прийняття зілля;

імітативна магія, коли впливу піддається копія або замін­ник об'єкта.

Контактний та імітативний типи магії поєднують у поняття агресивної магії, або магії безпосередньої дії. З нею сусідить так звана «профілактична магія», в якій виділяють ще два типи:

магія, що відганяє, суть якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допустити їхнього наближення або сховатися від них (для чого, крім носіння оберегів, використо­вується створення шумів, укривання себе одягом тощо);

очищувальна магія, заснована на використанні таких усім добре відомих засобів, як обмивання, скурювання, кровопускан­ня тощо.

За призначенням магія поділяється на 6 видів: шкідлива, ліку­вальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) і вироб­нича. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки в будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, вироб­ничу магію можна розділити на мисливську, рибальську, будівель­ну, землеробську, гончарну, ковальську, навчальну й спортивну.

Іноді також говорять про «чорну», шкідливу, і «білу» магію, спрямовану на принесення користі в результаті здійснення ма­гічного обряду.

Зрозуміло, що в одному тому й самому обряді, наприклад, лікувальної магії, можуть застосуватись різні засоби як контакт­ної, так й імітативної магії. І все ж таки в кожному виді магії мож­на виділити один-два переважаючих типи магічної дії і навіть конкретних обрядів.



Шкідлива магія полягала у використанні різних обрядів, що ставили за мету надприродним способом заподіяти шкоду окре­мій особі або особам. Серед народів Південної півкулі в арсеналі шкідливої магії домінували імітативні прийоми, найпростіший з яких — націлити на ворога шпичку або кістку, у Північному — контактні: «порча (причина)» через їжу, напої, одяг тощо. Важ­ливим засобом шкідливої магії вважалося й сміття, якщо його таємно закидали на чуже подвір'я.

Одним із стійких забобонів, пов'язаних зі шкідливою магією, є віра в «лихе око», або «вроки». Цією магічною властивістю над­ілялися й окремі тварини (змія, лев, кішка, собака та ін.), і люди, зазвичай косоокі, із глибокими чорними очима, з нахмуреними або зрослими бровами. Дотепер існують повір'я, що від лихого ока занедужують люди й тварини, зброя мисливця від «вроків» утрачає бойові якості, корови й кози перестають доїтися тощо. За поширеним переконанням, «вроки» особливо дієві при по­логах і на весіллях, щоб уникнути цього наречені в багатьох на­родів як невіддільну частину весільного вбрання носять фату.



Військова магія тісно стикалася зі шкідливою за своїми ціля­ми й завданнями. Різниця між ними полягала в тому, що шкідли­ва магія, як правило, була таємною й однобічною, військова — зазвичай публічною і мала на меті необхідність подолати актив­ний опір жертви. Джерелом військової магії служили, імовірно, і рефлекторні дії, викликані спогадом про заподіяну образу. Прийоми військової магії запозичені як із профілактичної (но­сіння амулетів, замовляння зброї), так і з агресивної магії — військові танці, що мали, крім іншого, практичний зміст трену­вання і розминки перед реальним боєм.

Любовна магія мала подвійну спрямованість: або викликати потяг, або, навпаки, знищити його. Ця подвійна спрямованість любовної магії добре передається народними поняттями «при­чарувати» і «відчарувати», або «присушити» і «відсушити». У лю­бовній магії переважали контактні прийоми, що мали наметі пе­ренесення на об'єкт магічних чарів шляхом безпосереднього з ним зіткнення. В основі всіх цих прийомів (прикраси, натиран­ня) лежали напівінстинктивні і цілком інстинктивні акти зали­цяння, відомі навіть у багатьох тварин. Тому любовну магію мож­на вважати чи не найдревнішим видом чаклунства, її поява по­в'язана з тим, що саме в цій сфері було особливо багато незрозумілого для людини, її почуття виявлялися як в жодній іншій сфері сильними, а воля — марною.

Лікувальна магія відрізнялася від інших видів магії винятко­вою розмаїтістю використовуваних обрядів. Неважко здогада­тися, що складає її витоки — вона сягає своїм корінням в еле­менти народної медицини. Межу між медициною і магією про­вести доволі складно: натирання хворого бджолиним воском практикувалося для відлякування духів лісу, хоча насправді було добрим зігрівальним засобом. Пропонується розмежування та­кого роду: ті засоби, що у свідомості самого пацієнта і оточую­чих сприймаються як природні — медичні, вони загальнодос­тупні і можуть бути використані для самолікування; магічні ж зілля в очах людей звичайно належать до монополії професіоналів-знахарів. Не менш часто, ніж контактні (прийом ліків усе­редину, обтирання, пов'язки і компреси), використовувалися й профілактичні обряди: парова лазня, блювотні й проносні засо­би, кровопускання, скурювання, не говорячи вже про амулети, охоронні кола і зв'язки часнику.

Промислова магія — її походження зводиться до раціональ­ної господарської діяльності давніх людей. Вони рано відчули дієву силу маскування, перевдягання, підманювання тварин че­рез наслідування їхнім голосам. Але через свою технологічну недосконалість вони вкрай залежали від природних сюрпризів у забезпеченні себе їжею та сировиною, тому намагалися компен­сувати її застосуванням надприродних магічних засобів. Так, за спостереженнями Б. Малиновського, у народів Океанії склала­ся особлива система магічних обрядів ловлення акул, але прак­тично були відсутні інші форми рибальської магії. Найдавніші форми промислової магії зафіксовані в наскельних малюнках: ритуальне наслідування мисливських дій та імітація ураження дичини мисливською зброєю.

Більш пізнім проявом промислової магії можна вважати відомі багатьом, навіть цивілізованим народам обряди аграрно­го культу, що відрізнялися двома примітними особливостями.

• Першою особливістю аграрної магії в багатьох народів світу були систематичні людські жертвопринесення. Давні люди, очевидно, вважали врожай подякою духів за жертви, тому нама­галися зробити свої дари більш дорогими і коштовними. А що може бути дорожче за людське життя?

• Друга особливість аграрної магії стосувалася сильного еро­тичного елемента, властивого багатьом її обрядам. Давнім лю­дям родючість землі і таїнство зародження нового життя здава­лися явищами одноплановими, тому імітація або реальні дії сек­суального плану повинні були викликати відповідну реакцію землі — її підвищену родючість.



Метеорологічна магія цікава для нас тим, що це — єдиний вид магії, об'єкт якої насправді ніяк не може залежати від людсь­кої волі та дій. Однак не можна сказати, що вона цілком є про­дуктом людської фантазії. Магію погоди можна звести до про­мислових культів: людина, що вже привчила себе до наслідуван­ня тварин, потім переносила це наслідування на явища неживої природи, наприклад, щоб викликати дощ, треба було зросити землю. Особливістю метеорологічної магії є її «професійний ха­рактер», оскільки найпоширеніші її прийоми: імітативне наслан­ня погоди і також імітативне віднадження негоди, за етнографі­чними даними, були у веденні спеціальних чаклунів.

Ці та інші магічні обряди пронизували всі форми первісних вірувань як складовий елемент культу. Отже, певним чином перв­існу магію слід вважати основою для подальшого становлення ре­лігійного культу. Культові дії мали цілком земні, безрелігійні пер­шопричини, були укорінені в повсякденному житті людини. На­далі природні практичні дії почали в очах оточуючих набувати магічного надприродного вигляду, передаючись від одного покол­іння до іншого в освячених традицією деталізованих, ритуальних формах, зрештою обертались на релігійно-культовий канон:

Молитва виникає як продовження людського спілкуван­ня: людина звертається до Бога, подібно до того, як вона звер­тається до іншої людини.

Релігійні пости, можливо, походять від того тривалого ут­римання від їжі, яке було звичайним станом у житті первісної людини і яке супроводжувалось особливими видіннями.

Очищення мало за мету «бути поставленим поза досяжні­стю, захищеним» від підступу надприродних сил. Для відновлення межі між природним та надприродним використовувались: аскетизм і утримання від їжі, сексуальних стосунків, обмиван­ня, окурювання, носіння амулетів, принесення спокутної жерт­ви, на яку повинна впасти «нечистота», публічне покаяння у своїх провинах, що викликали стан нечистоти тощо.

Жертвопринесення являло собою «матеріальну віддяку», якою у звичайному житті супроводжується звертання з прохан­ням до вищестоящої та могутнішої людини.

У більш широкому аспекті досліджувалася поява жертвоп­ринесень у теорії «символічного обміну» французького етногра­фа і соціального антрополога М. Мосса (1872—1950). На його думку, в суспільствах, що ще не знали ринку, понять ціни й гро­шей, необхідний економічний обмін відбувався під виглядом дарування і відшкодування подарованого. Одними з перших і найважливіших контрагентів безперервного і обов'язкового «дарування-відшкодування» виступали, зрозуміло, духи та боги. «Саме з ними було необхідно обмінюватися і небезпечно не об­мінюватися. Але в той же час обмін з ними був найлегшим і най­надійнішим. Точний зміст жертовного знищення — служити да­рунком, що обов'язково буде відшкодований»[ Мосс M. Очерк о даре. Форма и основание Обмена в архаических обществах // Мосс М. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологии. -М., 1998. - С. 109.].

Слід зазначити, що протягом усієї історії релігії можна спо­стерігати і зворотну тенденцію до виродження релігійного культу «звичай —ритуал гра». Від звичного для давнього суспільства магічного обряду зі зрозумілим людям призначенням згодом за­лишається сама дія, повторювана тільки з поваги до традиції, яка цей обряд освячує в очах наступних поколінь, а в кінцевому підсумку й ця дія стає самодостатньою, що приносить задово­лення від процесу виконання, а не прикінцевого результату. Так, звичай колядування був звичаєм збору їжі для зимового колек­тивного принесення жертв богу — сонцю, що знову народжуєть­ся, а тому має потребу в матеріальному зміцненні своїх сил. Уже в часи Київської Русі цей звичай був одним з язичницьких риту­алів святкування Нового року. А ігровий статус колядувального обряду в його сучасному вигляді з усією очевидністю підтверд­жує той факт, що його учасниками є виключно діти та підлітки.

Особливий різновид первісної магії утворювали табу сис­тема надприродно пояснюваних заборон і приписів, функціонуван­ня якої (накладання, зняття, покарання) відбувалося за певним ритуалом. Найбільшого поширення табу одержали в Полінезії. Єдиного переліку об'єктів табу не існувало: ним могли ставати як матеріальні предмети, так і дерева, тварини, люди, окремі виробничі процеси, ділянки місцевості тощо. Тривалість дії табу також не була визначеною: тимчасовою або постійною. Накла­дання й зняття табу вважалося специфічною функцією племін­них вождів, старійшин і жерців (часто виступали в одній особі). Залежно від ступеня важливості («сакральності») табу їхніх по­рушників чекали різні покарання: від морального осудження до вигнання з племені та страти (див. текст 3.2).

Витоки системи табу слід шукати в особливостях соціальної організації первинного суспільства, коли повсякденна боротьба за виживання вимагала від кожного члена громади повного і без­застережного співвіднесення власних дій з діями інших членів первісного колективу. Така авторитарна форма людського жит­тя спиралася на безумовну довіру. Тому, незважаючи на те, що походження багатьох табу згодом ставало незрозумілим, люди продовжували свято дотримуватись їх лише через авторитет дав­ньої традиції. Тому ми можемо вважати табу першим наріжним каменем соціального порядку, що заміняв (не без успіху) все те, що в сучасному суспільстві забезпечується моральними розпо­рядженнями, законодавством і правилами соціального етикету. З цього приводу відомий французький філософ А. Бергсон (1859—1941) влучно помітив: «Будучи ірраціональним з погля­ду індивіда, воно було раціональним з погляду інтересів сус­пільства»[ Бергсон А. Два источника морали и религии. — M., 1994. — С. 129.].

Регулятивна функція табу якраз і пояснює невизначеність механізму дії цих заборон, оскільки невільно сфера їхньої дії виявлялася надмірно широкою, адже вони повинні були стосу­ватися усього, з чим зіштовхується людина в суспільстві.

Систему табу іноді розцінюють як негативний аспект магії, що складав невіддільний її елемент. Наприклад, дуже часто під час здійснення магічного обряду потрібно було дотримуватись певних табу. І навпаки — табу спиралися на віру в надприродні сили, і накладалися та знімалися за допомогою особливих магі­чних обрядів і дій. При цьому потрібно знати, що поняття табу — більш широке, ніж поняття магії, і майже таке ж широке, як поняття релігії, хоча багато релігійних заборон мають саме ма­гічне походження.

Разом з тим, дія системи табу ґрунтувалася виключно на за­бороні і подавленні. Однак страх може застерегти від небезпе­ки, але не в змозі пробудити в людині творчу фізичну і моральну енергію. І тут у свої права вступає релігія. Найвідоміші релігії (зороастризм, іудаїзм, християнство та ін.) зберігають регулятив­ну силу табу у своїх різноманітних заповідях, часом дивно дріб'язкових. Але ці розпорядження наділяються тут новою по­зитивною силою — авторитетом релігійного обов'язку, засно­ваного на внутрішньому переконанні, а не на зовнішньому при­мусі. Табу ж залишається для цих релігій вкрай необхідним, але допоміжним інструментом — за його допомогою (припустімо, у формі харчових заборон) розділяються сфери «чистого» і «нечи­стого», земного й небесного, священного й мирського.

3.6. ШАМАНІЗМ



Шаманізм (мовою сибірських народів «саман» — буйний) — особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов'язаний з віруваннями в надприродні здібності і можливості давніх служителів культів — шаманів.

Шаманізм добре описаний на мате­ріалі мисливських і рибальських народів Північної Америки, Сибіру і Далекого Сходу. Відомі і нас кальні зображення, що зазвичай співвідносять із шаманізмом (зображення в печері «Трьох братів» у Франції танцюючої людини з рогами оленя, хвостом, довгою, ймовірно, штуч­ною бородою).

У наші дні шаманізм, схоже, пере­живає друге народження, стає популяр­ним і модним явищем західної культури. Ним захоплюються тисячі людей, чис­ленні статті й семінари пропонують усім бажаючим (від психологів і бізнесменів до домогосподарок) «архаїчні техніки екстазу», що справді ви­являються доступними переважній більшості тих, хто їх прак­тикує.



Наскельне зображення первісного шамана (?)

Сучасна релігійна статистика також містить графу «шаманізм», у якій указується цифра 10—12 млн. чоловік. Спробує­мо з'ясувати, що ж насправді являє собою цей надзвичайно цікавий релігійний феномен.

Шаманізм заснований на уявленнях давніх людей про існу­вання тісного зв'язку між шаманом і духами, що допомагають боротись з іншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-заступником шамана був його родовий або сімей­ний тотем. Недарма в багатьох народів душу шамана уособлю­вала тварина, з якою вона була злита в єдине ціле. Пізніше образ «матері-звіра» набув вигляду духу-предка самого шамана. В кінцевому підсумку він перетворився на дух-помічник шамана, дуже часто людиноподібний на вигляд.

Завдяки здатності до підтримання безпосереднього контакту з надприродним, шамани помітно відрізнялися від усіх тих, хто в давньому суспільстві також спеціалізувався на простому вико­нанні різноманітних релігійних і магічних обрядів і ритуалів — знахарів, чаклунів, ворожбитів.

Шаманські обов'язки однаковою мірою виконувалися й чо­ловіками й жінками, іноді зустрічалося і таке явище, як травестизм, коли чоловіки-шамани вдягалися і поводилися як жінки, тому що на те була відповідна воля духів.

Споконвічне давні люди вважали, що саме духи встановлю­ють зв'язок з майбутнім шаманом. Наочним свідченням цього булат, зв. «шаманська хвороба», що вражала людину звичайно в дитячому або юнацькому віці. Симптоми цієї хвороби могли бути найрізноманітнішими, але майже завжди така людина вигляда­ла в очах оточення божевільною. Вона робила незрозумілі вчин­ки, могла годинами сидіти в стані заціпеніння, іноді тікала з дому і по кілька днів на самоті блукала лісом. Хворий подовгу не вста­вав з ліжка, відчуваючи у всьому тілі страшний біль, у сні часто марив і розмовляв сам із собою. Вважалося, що хвору на «шаманку» людину відвідували духи й пропонували стати їх обран­цем. Наштовхнувшись на відмову, духи починали примушувати кандидата в шамани, загрожували йому, а потім відверто пере­слідували і застосовували «методи фізичного впливу». Після того як людина погоджувалася стати шаманом, починався тривалий і хворобливий процес її «переробки», загартування, формуван­ня в ній надприродних якостей. Духи змінювали кістки й внутрішні органи людини, переливали їй кров і безцеремонно вторгалися в її розум.

Інакше кажучи, перебіг шаманської хвороби цілком збігав­ся з циклом ініціації: страждання, смерть і наступне воскресін­ня. Рано чи пізно шаманська хвороба минала, людина, яка її пе­ренесла, вже перетворювалася на «обранця духів», котрий пере­вершував своїми можливостями всіх смертних. Тільки на досить пізніх стадіях розвитку первісної релігії люди почали допускати можливість того, що сам шаман може вибирати собі помічників і заступників серед духів.

У переважній більшості випадків шаманська хвороба суп­роводжувалася «професійним» навчанням кандидата у старого, досвідченого шамана, завдяки чому він здобував необхідні знан­ня, навички й уміння, що розцінювалися його одноплемінни­ками як надприродні. Майбутній шаман дізнавався про устрій Всесвіту, імена, звички жителів «верхнього», небесного, або «нижнього», підземного, світу, з якими він матиме тісне спілку­вання, засвоював засоби пересування по потойбічних світах, вив­чав прийоми впливу на духів, зміцнював волю і мужність, загар­товував своє тіло, вчився контролювати свідомість. Термін учн­івства коливався в різних народів від кількох днів до кількох місяців або років.

Важко сказати, з яких причин виникала шаманська хворо­ба. У кожному окремому випадку причини могли бути різними. Проте для давньої людини з властивою їй вірою в населений ду­хами зовнішній світ досить було будь-якого незвичайно яскра­вого психологічного переживання, незвичайної події, щоб вит­лумачити їх як заклик духів.

Шаманський культ неможливо уявити собі без особливого «шаманського реквізиту» (фартух, головний убір, барабан або бубон).

Він щедро прикрашався стилізованими зображеннями духів-заступників і духів-помічників, космічними символами, численними підвісками, що також уособлювали духів. Цей одяг відтворював образ звіра-птаха, з яким шаман повністю зливався під час виконання своїх ритуалів, і, можливо, брав початок від костюмів, в які вдягалися первісні мисливці під час магічних





«Шаманський реквізит»

танців з метою приманювання звіра й удачі в полюванні. З релігійного погляду сам факт перевдягання шамана в особ­ливий одяг був надзвичайно значимим. Він символізував подолання шаманом мирсько­го простору і засвідчував його готовність ввійти в контакт зі світом духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичні­стю. Найбільш типовим є та-нок-камлання. Ритмічні рухи шамана, що швидко прискорюва­лися, під акомпанемент бубона або барабана викликали в нього конвульсії, у нього виступала піна на губах, мова ставала несклад­ною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і наприкінці часто наставала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голими руками розпечених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме в цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Шаманський Всесвіт складався з трьох частин: Верхнього Світу (Неба), Середнього Світу (Землі), де живуть люди, і Ниж­нього Світу. Усі три частини Всесвіту з'єднувала воєдино Світо­ва Вісь — найчастіше вона символізувалася Світовим деревом, Горою, нарешті, стовпами. У Верхньому або Нижньому Світі шаман зустрічався з духами, домовлявся з ними про допомогу в тій або іншій справі, дізнавався у своїх надприродних помічників або заступників те, про що не міг довідатися звичайним шляхом (приміром, про долю зниклої людини). Власне кажучи, дії ша­мана під час камлання були не чим іншим, як зрозумілою для присутніх розповіддю про всі перипетії його незвичайної подо­рожі. Тому шаман мусив не гірше за професійного актора воло­діти мистецтвом звуконаслідування, вміти зображувати в осо­бах тих добрих і злих духів, з якими зустрічався в іншому світі. Він також знав і застосовував фокуси й акробатичні трюки, що зараз можна побачити хіба що в цирку (зникнення із зачиненого приміщення через димохід за допомогою попередньо підго­товленого каната тощо). Однак усі ці специфічні уміння і дива виконували далеко не розважальну функцію: вони були покли­кані упевнити всіх, і передусім самого шамана, в його надпри­родних можливостях.

Витоки шаманізму шукають у нервових хворобах, що їх люди не могли пояснити природними причинами, а тому давали їм надприродні пояснення. Поклоніння ж шаманам виникало в такому випадку як поклоніння перед їхнім умінням штучно і свідомо викликати в себе подібний стан. З таким висновком можна погодитися тільки з принциповими зауваженнями.

Нехай багато шаманів за поведінкою справді зовні нагадува­ли хворих на істерію або епілепсію, такими вони були від народ­ження або стали внаслідок зловживання екстатичними ритуала­ми шаманського культу, але така поведінка компенсувалася не­доступним для простих смертних умінням контролювати свій розум і неабиякою фізичною спритністю і витривалістю, яких ви­магали від шамана багатогодинні рухи в одязі вагою 10— 15 кг.

Потім не треба вбачати в шаманах мистецьких шахраїв і вмілих акторів. На відміну від духівництва в розвинутих сус­пільствах, шамани спиралися не на священний авторитет своєї посади, а лише на свої особисті якості. Шлях шамана вимагав особливої мужності й особливих знань, надзвичайної нервової напруги, а іноді був пов'язаний з ризиком для життя. Шаман не грав у «обранця духів», він — під постійним і пильним поглядом членів свого родового колективу — жив зі своєю обраністю, дійсно вбачав у своїх дивацтвах вкрай необхідний для «профес­ійної» діяльності «дар неба».

Сучасній науці достеменно невідомі ані механізми шамансь­кого трансу, ані ті стани свідомості, в які занурювався шаман. З упевненістю можна говорити тільки про те, що таке занурення відбувалося в результаті поєднання зовнішніх впливів із само­навіюванням. Попереднє очищення організму й переодягання в ритуальний одяг вже самі по собі створювали особливий настрій. Настрій цей підтримувався навмисним вибором шама­ном темного часу доби і затемненого місця здійснення ритуаль­них обрядів, а також активною підтримкою учасників або про­стих глядачів шаманських церемоній. Як вихідний поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, зважаючи на все, мав особливий ритм барабанного бою або дзенькоту бубонів, що дестабілізував свідомість шама­на. Екстатичність же камлання тільки підтримувала розум ша­мана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу. Давно отримали об'єктивне пояснення лише деякі інші прийоми шаманської практики. Наприклад, шаман у ролі слідчого міг майже безпомилково визначити злочинця. Для цьо­го він давав групі підозрюваних пожувати рис або пшоно і розг­лядав виплюнуті за його раптовою вимогою залишки. Секрет тут простий: у злочинця, наляканого неминучим і швидким викрит­тям, різко припинялося виділення слини (звідси і відома при­казка: «Від страху в роті пересохло»).

Шаманізм цікавий насамперед як зародок духівництва: по-перше, тому, що шамани присвячували своє життя ви­конанню релігійних обрядів і за рахунок цього «найсильніші» з них здобували собі засоби до існування;

по-друге, тому, що вони виділялись із середовища однопле­мінників, часто мали привілеї нарівні з вождями і старійшина­ми, володіли особливими атрибутами свого статусу.

І все ж таки шаманів не можна вважати служителями культу в точному значенні цього слова. Адже вони не складали соціаль­ної групи професійних служителів культу — з чітким статусом, можливим його успадкуванням, завершеною системою внутріш­ньої ієрархії. Велика частина шаманів працювала нарівні з усі­ма, причому успіхи шамана на господарському поприщі завжди збільшували його професійний авторитет і навпаки. Нарешті, майже всі шамани поєднували культову діяльність із пророцтвами, консультуванням з різних питань, магічною практикою, але головним чином — з лікуванням. Хоча для шамана це ліку­вання виглядало як повернення душі тілу, що вона з якоїсь при-\ чини залишила, він охоче застосовував лікарські рослини й інші раціональні медичні засоби. Часом вони виявлялися куди дієвішими за кровопускання, що його так любили пропонувати хворим середньовічні лікарі.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною більш розвину­тих релігій або народної культури. Разом з тим, як свідчить релі­гійна статистика, навіть на межі XX—XXI ст. ст. різні форми первісних релігій сповідувало не менше 100 млн чоловік: 80% від цього числа припадає на Африку, 18% — на Азію і Латинську Америку, 2% — на народи Австралії й Океанії. Цікаво відзначи­ти, що в таких африканських державах, як Мозамбік, Кот д'Івуар, Мадагаскар, Буркіна-Фасо, Зімбабве, Сьєрра-Леоне, перві­сних форм релігії ще кілька десятиліть тому дотримувалось від 50 до 70% населення.

Показовим відгалуженням африканських релігій, в яких збереглися елементи первісних вірувань і культів, є нетрадиційні афрокарибські культи — вуду на о. Гаїті, сантерія на о. Куба. На островах вони з'явилися разом з темношкірими рабами з Афри­ки, яких завезли європейські колонізатори для роботи на план­таціях. Але в релігії своїх визискувачів — католицизмі — вони також запозичили деякі імена і назви. Для того, щоб одержати можливість поспілкуватися з богами, що носять як традиційні африканські імена, так і імена святих Римсько-Католицької Церкви, шанувальники вуду або сантерії приносять криваві жер­тви (зрідка навіть людські) і влаштовують екстатичні танці, що приводять їх у стан трансу.

КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Перші сліди релігії простежуються на досить ранніх етапах людської історії— кілька десятків тисяч років до н.е.



2. Первісні форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу, світових релігій), оскільки в них були відсутні сформоване віровчення, регулярний культ і стійка організація.

3. У первісних формах релігії були закладені основні тенденції для подальшого релігійного розвитку людства.

3.1. Відбувається формування віровчення. Це стосується, головним чином, уявлень про надприродне, які стають все більш абстрактними, точніше, абстрагованими від звичайного земного життя, і ви­никнення уявлення про безсмертя людської душі.

3.2. Ускладнюється і стає більш масовим культ. Крім того, у розвитку культу простежується виразна тенденція до його символізації, коли, наприклад, криваве жертвопринесення людей або тварин замінюється різними знаками — зменшеними копіями, ляльками або простими зображеннями.

3.3. Шамани є зародком жрецтва (духівництва) — особливої соціальної групи професійних служителів культу, свого роду посередників між людським і надприродним світом.

ЗАПИТАННЯ:

1. Назвіть основні відомі Вам первісні форми релігії та дайте кожній з них коротке визначення. 2. Як конкретно-чуттєвий характер мислення первісної людини вплинув на первісні форми релігії? 3. Простежте, в якому напрямі змінюються уявлення давніх людей про Бога? 4. Чим відрізнялися релігійний культ і релігійна організація в ранніх релігіях від своїх аналогів на рівні світових релігій? 5. Назвіть відомі вам теорії походження магії й розкрийте їхній зміст? 6. У чому принципово відрізняються погляди на магію, висловлені Дж. Фрезером та С.О. Токаревим? 7. Що таке табу? Згідно з якими принципами відбувалося зняття й накладання табу? Які функції виконували табу в первісному суспільстві? 8. Як співвідносяться між собою магія і табу? 9. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав шаманізм? 10. Які ранні форми релігії поширені серед африканських народів у наш час? Яка з цих форм є найхарактернішою для традиційних релігій народів Африки?



ЗАВДАННЯ

1. Відомий дослідник первісних релігійних вірувань Е. Тайлор у книжці «Первісна культура» наводить ритуал деяких індійських племен. Під час церемоній індійці використовували пляшку, яку наповнювали каміннями. Вона уявлялася вмістилищем для духа, який розмовляв із неї з людьми, коли її приводили в коливання. Тому індійці зверталися до цього знаряддя з промовами, при­носили в дар їжу, створювали для його вшанування щорічні свята. Які форми первісної релігії можна помітити в цьому ритуалі?

2. Визначте, пережитками яких первісних форм релігії є:

а) віра у вампірів;

б) звичай носити знаки Зодіаку;

в) заборона викидати обрізки нігтів й волосся.

3. Класифікуйте наведені нижче обряди водночас за відомими Вам типами та видами магії, вказавши в чисельнику її вид, а в знаменнику — тип (наприклад: лікувальна / контактна):

а) У країнах Балтії спостерігався такий звичай: троє чоловіків залазили на високе дерево в священному гаю. Один з них щосили гамселив по казанку або невеличкій діжці, другий розмахував палаючою головешкою, третій — розбризкував за допомогою зв'язки гілок в усі боки воду з глечика.

б) Ще в XIX ст. німецькі мисливці застосовували такий прийом: втикали гвіздок, витягнутий із труни, у свіжі відбитки тварини, на яку полювали.

в) У Меланезії друзі людини, пораненої стрілою, тримали уламки цієї стріли, загорнутими у прохолодне листя, або клали у сире місце.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка