Релігієзнавство



Сторінка5/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

РОЗДІЛ 3 ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ


3.1. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРВІСНИХ ФОРМ РЕЛІГІЇ

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зародилися за кілька десятків тисяч років до н.е., слід вважати окремими, самостійними первісними формами релігії, ще не має загальноприйнятого рішення в релігієзнавчій літературі. Безу­мовною формою примітивних релігій визнається тільки то­темізм. Проблема полягає в тому, що у первісному суспільстві різнорідні вірування і культи співіснували і перепліталися в найвигадливіших комбінаціях.

Багато дослідників погоджується з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були притаманні такі особ­ливості:

1 .Відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику, ке­руючу природою і людьми силу, що знаходиться над світом. Замість цього давні люди поклонялися безпосередньо матеріаль­ним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наділялися надприродними властивостями і якостями. Найчас­тіше надприродність первісних об'єктів релігійного шанування зводилася до поєднання двох головних ознак:

• до їхньої невидимості, невідчутності або невразливості для звичайних людей у звичайній ситуації, тобто до перебування «над» природним і людським світом;

• до можливості вирішальним чином втручатися в перебіг природних процесів (наприклад, викликати дощ або припиня­ти тривалу зливу) або в долю кожної окремо взятої людини.

2. Змішання життя і культу, у цьому зв'язку прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було її богослужінням. Кожна її дія здійснювалася відповідно до освячених тисячоліт­ньою традицією обрядів і правил, що було важливо для накопи­чення, збереження й передачі від одного покоління до іншого моральних приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання в навколишньому світі.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем'я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу помер­лих предків тощо.

Як бачимо, найдавніші форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу світових релігій) за характером віровчення, культу й організації. Єдине, що об'єднує їх, — це наявність віри.

Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особ­ливостями мислення перших людей, що сприймали навко­лишній світ як живу й одушевлену істоту з власними почуття­ми, емоціями й волею. (У цьому зв'язку, навіть виникла досить груба аналогія: давня людина мислила так, як сучасна перетрав­лює їжу, тобто не віддаючи собі ясного звіту в перебігу самого процесу). Первісне світосприйняття може здатися нам незвич­ним, але в ньому немає нічого дивного: для пояснення навко­лишнього середовища людина застосовувала єдино доступний її розумінню, хоча, можливо, дещо нескромний критерій — саму себе.

3.2. ФЕТИШИЗМ



Фетишизм (португ. feitiso — річ для чаклунства; іноді етимо­логія цього слова зводиться до латин . fatum — доля) — поклоніння матеріальним предметам найближчого оточення людини як наділе­ним надприродними властивостями. Вперше прояви фетишизму були описані серед племен Західної Африки. Сам термін був уве­дений у науковий обіг наприкінці XVIII ст. французом Шарлем де Броссом і одержав поширення завдяки відомому французько­му філософу-позитивісту початку XIX ст. Огюсту Конту.

Припущення про те, що фетишизм — це історично перша форма релігії, є радше теоретичним і умоглядним, ніж таким, що має під собою реальну фактичну основу. Річ у простоті фети­шистських вірувань, елементарності супроводжуючих обрядів та переважно індивідуальному характері фетишизму.

Механізм утворення фетишів можна простежити на при­кладі описаного в літературі поважного чорного джентльмена, який володів зібраною кількома поколіннями його родини ко­лекцією фетишів у кількості 20 000 екземплярів, що складалася великою мірою з усякого мотлоху — горщика з червоною гли­ною, дерев'яного кілка, пір'я червоного папуги, людського во­лосся тощо. Взявши в руки камінь з куряче яйце, господар роз­повів його історію. Якось вранці він виходив з будинку у важ­ливій справі, але переступивши через поріг, наступив на цей камінь і забив собі ногу. «Ага!» — подумав він, — «Ти тут», — і він узяв камінь, який тоді справді допоміг йому в його справах. Тоб­то поява фетишизму була наслідком не систематизованих по­глядів на нібито надприродні сили, що приховані в кожному предметі, а наслідком неясної, часто випадкової асоціації. Хоча досить часто фетишами ставали ті з навколишніх предметів, що мали для людини життєво важливе значення. Приміром, спис, за допомогою якого мисливець добував більше дичини.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частина більшого об'єкта шанування, наприклад, камінь зі священної гори, шматочок священного дерева, зображення ша­нованої тварини, який-небудь малюнок або навіть татуювання. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, що відводили їм спеціальні будиночки. У таких випадках у спільних фетишів іноді з'являлася «спеціалізація»: один керував погодою, інший — полюванням, третій — воєнними діями або особистим жит­тям людини тощо.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. Наприклад, у племінному афри­канському будиночку фетишів стояли стілець, на якому міг би сидіти фетиш, і матрац для його відпочинку — всі розміром з людську долоню (а також завжди була напоготові пляшка горіл­ки). За відомостями, зібраними Ш. де Броссом, окремі особи на своїх обгороджених ділянках або біля дверей хатини залишають особливе місце для свого фетиша. Вони прикрашають його, як їм велить їхнє власне благочестя, й щотижня фарбують їх в різні кольори. Якщо африканцям потрібен дощ, вони ставлять біля фетиша порожні кухлі. Якщо вони воюють, вони кидають сюди списи й мечі, аби виблагати собі перемогу. Якщо вони мають потребу в м'ясі чи рибі, вони кладуть сюди кістки. Якщо їм по­трібен пальмовий сік, вони кидають до підніжжя фетиша малень­кий ніж, яким роблять надрізи в деревах...[ Ш. де Бросс О фетишизме. — М., 1973. — С. 23-24.]. Проте описані й численні випадки покарання фетишів: їх лають, б'ють, викида­ють, замінюючи іншими. У деяких народів Західної Африки навіть існував звичай, звертаючись до фетиша із проханням, вби­вати в нього цвях, бо вважалося: фетиш, відчуваючи біль, швид­ше зробить те, що від нього вимагають.

Більш пізнім проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів. Новий фетиш утворювався, як правило, через поєднання природних компонентів (кора, листя, корін­ня) з предметами, що традиційно вважалися чудотворними (шматочки священних дерев, равлики, нарости на деревах, пісок з місця злиття двох рік, хвіст і жало скорпіона тощо). Зрозуміло, що люди уявляли, буцімто механічне поєднання двох предметів, кожен з яких міг вважатися фетишем, призведе до багаторазо­вого збільшення надприродних якостей щойно утвореного об'єкта поклоніння.

В умовах подальшого розвитку релігійних уявлень людства фетишистські вірування не тільки втрачали свої позиції, а й іноді отримували зовсім не очікуваний імпульс до вдосконалення. Зокрема, своєрідним кульмінаційним моментом фетишистських уявлень в Африці вважається виділення так званого «фетиша фетишів» — загальновизнаної святині для великих об'єднань племен.

Водночас відбувалося злиття фетишизму з іншими віруван­нями і культами. В такому разі надприродними властивостями визначений предмет наділявся не сам по собі, а як матеріальне вмістилище нематеріального духу. В подібних ситуаціях най­частіше на об'єкт поклоніння перетворювалися фігурки, зоб­раження, символічні знаки тварин — праотців людського роду або людських предків. Зі схожих міркувань поширився звичай зберігати кістки і черепи ворогів («...і вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, — окувавши череп його золотом, пили з нього», — повідомляє Повість ми­нулих літ під 972 р.) або поклонятися муміям, як це робили давні єгиптяни.

У період європейської колонізації Африки саме фетишис­тська практика була чи не єдиною можливістю протидії євро­пейським колонізаторам і місіонерам. Ця протидія, набувала різноманітних форм — створювалися численні таємні товари­ства, що ставили на меті винахід засобів, здатних протистояти «фетишам білих», у фетишистський обіг уводилися предмети, запозичені в європейців, у першу чергу, вогнепальна зброя, гроші, сірники, замки, порожні консервні бляшанки. Деякі з африканців навіть намагалися потай охрестити власні фетиші, щоб підсилити їхню могутність.

У більш пізніх формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам — наділеним таємничою силою впливу ма­теріальним зображенням божеств з рисами людини або твари­ни. І зараз віра у фетиші залишається як пережиток — у формі віри в талісмани й амулети. Вважається, що талісман приносить щастя, а амулет охороняє від нещастя.



3.3. ТОТЕМІЗМ

Тотемізм (мовою індіанців північноамериканського племені оджибве — «його рід») — комплекс обрядів і вірувань, пов'язаний з уявленням про надприродний зв'язок людини й окремих соціальних колективів із тваринами й рослинами. Термін тотемізм з'явився в науковій мові на початку XVIII ст. і закріпився в науковому обі­гу на межі XIX — початку XX ст. у працях видатного англійсько­го етнографа Джеймса Фрезера.

Цікаво, що на відміну від фетишизму сліди тотемних культів зафіксовані не тільки етнографічно, а й археологічно. Насампе­ред йдеться про окремі черепи печерних ведмедів або їхні скуп­чення, обкладені по колу камінням або зібрані у великі кам'яні скрині. Можна згадати про наскальні малюнки, зображені не там, де вони могли постати перед поглядом захопленого глядача, а в темних і затишних куточках печер або підземних галере­ях, важкодоступних навіть для нинішніх археологів. Зустрічалися також стилізовані скульптури звірів (бізонів чи ведмедів), дов­кола яких збереглися численні кругові сліди з характерним для ритмічних танцювальних рухів перенесенням центра ваги на п'я­ту.



Ведмежий культ

Власне кажучи, існує до 50 різних теорій походження тоте­мізму, які якщо й вносять у цю проблему якусь ясність, то тільки у твердженні, що поява тотемізму прямо пов'язана з притаман­ним первісному мисленню особистим ставленням людини до природи. Тісний, виключно матеріальний зв'язок людської гру­пи зі своєю територією, мисливськими угіддями, тваринами та рослинами давня людина розглядала за аналогією з узами крев­ного споріднення членів родоплемінного колективу. Припусти­мо, у жарких країнах дерева були житлом людини, їхні плоди — її найважливішою їжею. Зрозуміло, що з самого початку в лю­дини повинне було виникнути таке шанобливе ставлення до де­рева — як до істоти, що давала їй дах, що годувала її й ховала від хижих звірів — яке дуже нагадувало ставлення до батьків і стар­ших.

Якщо питання про походження тотемізму поки залишаєть­ся відкритим, то відомостей про комплекс тотемних вірувань і культів у сучасної науки багато. Ці відомості почерпнуті, голов­ним чином, з життя аборигенів Австралії, яку часто називають «класичною країною тотемізму».



Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних «першопредків». Вважалося, що ніби та чи інша тварина є прабать­ком того чи іншого первісного роду або племені. Тому в тотемі люди вбачали добрих і турботливих заступників і захисників своєї громади від голоду, холоду, хвороб, ворогів та інших на­пастей, намагалися прив'язати до них усі найважливіші події в житті. Відповідно до переконань корінних австралійців, міфічні тотемні першопредки жили в давноминулі часи на нинішній території племені. Передавши нащадкам основні навички гос­подарської діяльності і територію, вони перейшли в інший світ. Місце цього переходу і служило основним місцем відправлен­ня тотемного культу. Слід підкреслити, що сам по собі тотем не обожнювався, люди просто вірили у своє надприродне спо­ріднення з ним, вважаючи його чимось на зразок старшого бра­та або предка. Останнім кроком на шляху релігійної еволюції тотемізму стало уявлення про те, що родинні зв'язки людей і людських колективів із тваринами чи рослинами є насправді виявом їх загальної спорідненості із спільним родоначальни­ком. Приміром, індіанці одного з племен Південної Америки вважали своїм тотемом дух хлібних злаків. Вони уявляли собі цей дух у вигляді старої жінки, котра все своє вічне життя про­водить десь на півночі. Звідти вона щовесни надсилає своїх представників у вигляді перелітних водоплавних птиць, які уособлювали певні землеробські культури: дикі гуси — маїс, дикі качки — боби тощо.

Як і у випадку з фетишизмом, важко вичленувати універ­сальний принцип, згідно з яким люди обирали собі тотеми. Най­частіше тотеми передавалися в спадок. Тоді в племені зберігався переказ про те, що одна з жінок цього племені колись народила тотемну тварину або ж могутній вождь цього племені користу­вався надприродною допомогою тотема. Іноді тотем виникав просто з випадкового збігу обставин: описаний випадок пере­творення кенгуру на тотем після того, як вагітна жінка побачила цю тварину в той момент, коли відчула рух дитини.

Вибір тотема в більшості випадків збігався з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій жив первісний колектив. У пустельних або напівпустельних регіонах тотемами через брак кращого вважалися комахи, у прибережних — риби тощо. Рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського укладу роду або племені: мисливські племена віддавали перевагу тоте­мам хижих тварин, інші — мирних травоїдних. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім'я одного тотема, а жінки — іншого. Нарешті, тотемом могла стати не тільки ціла тварина, а й її частина. Звичайно ціла тварина вважалася першопредком великого племінного колек­тиву, а окремі роди виводили своє походження до її частин, іме­нуючи себе «голова черепахи», «шлунок поросяти» тощо.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина, птах, комаха або рослина. Потім вистачало його більш-менш реалі­стичного зображення, а в кінцевому підсумку люди задовольня­лися будь-яким символом, словом або звуком, що позначав влас­ний тотем.



Тотемний культ був спрямований на те, щоб одержати зас­тупництво тотема. Наприклад, в Австралії кожна людина перед сном і при пробудженні вимовляла ім'я свого тотема, оскільки думала, що завдяки його надприродній підтримці з нею протя­гом дня нічого поганого не трапиться, навпаки, і в полюванні, і в інших справах її супроводжуватиме удача.

У самому тотемному культі передусім упадає в око система тотемних табу — заборон на вживання в їжу тотемної тварини або заподіяння їй будь-якої шкоди. У крайньому своєму прояві .це призводило до того, що тотем доглядали, як домашню твари­ну, навіть якщо він був некорисним у господарському відно­шенні (гримуча змія). Цікаво, що траплялось й навпаки: вважа­лося, що тотемні тварини не повинні нападати на тих представ­ників людського роду, з якими вони перебували в тотемному спорідненні. Якщо ж тварина, яка нічого не підозрювала, пору­шувала цю заборону, то жертву нападу (якщо вона залишилася живою) негайно виганяли з тотемного колективу як не приналежну до нього по крові. Тотемні табу були цілком зрозумілі людям і дотримувалися не менш суворо, ніж заборона на вбив­ство або заподіяння каліцтв людині. Але при цьому вони могли приховувати, можливо, й не повністю усвідомлений самими людьми раціональний господарський мотив: підтримка еколо­гічної, харчової рівноваги в житті тотемного колективу.

Іншим різновидом тотемних табу можна вважати вимогу ритуального вживання тотема в їжу, що здійснювалось як пра­вило, у певні святкові дні в супроводі великої кількості спеціаль­них обрядів. Зрозуміло, що поїдання тварини виконувало функ­цію прилучення до тієї надприродної сили, якою вона нібито во­лоділа. Поряд з цим переслідувалася й інша мета: тварина, що забивається, спокушена зробленими їй почестями і поклонін­ням, не тільки не образиться на невдячного нащадка, а й вико­нає для нього яку-небудь важливу місію в іншому світі.

Тотемні табу надовго пережили сам тотемізм і збереглися в більш розвинутих релігіях, зокрема у формі певних заборон на вживання «нечистих» видів їжі. У цьому разі від страху перед убивством тварини як кревного родича залишилося тільки підтримуване релігійною традицією відчуття побоювання або відрази до неї.

Особливе місце належало обряду т. зв. «розмноження тоте­ма» і «множення їжі». За описами дослідників Спенсера і Гіллена, які довго жили серед аборигенів Австралії, виконувався цей обряд на початку сезону дощів. Після посушливого і голодного періоду щойно починався бурхливий ріст рослинного і тварин­ного життя. Плем'я, що до цього розбивалося на дрібні групки, які бродили в пошуках їжі в межах племінної території, збира­лося разом. У племені, чиїм заступником вважався довгорогий жук, церемонія «розмноження тотема» починалася зі збору гни­лих гілок, в яких жили тотемні комахи. Потім аборигени спус­калися в тотемну печеру, де знаходилася велика брила кварци­ту, оточена каменями тієї ж породи, але менших розмірів, що уособлювали самку жука та її дітей. Поводир ударяв по брилі де­рев'яним коритом, яке слугувало для збирання жуків, а інші учас­ники культу лупили її гілками, супроводжуючи свої дії виспіву­ванням гімнів, у яких самку жука закликали нести багато яєць. Після цього дія переносилася послідовно на кожний із дрібних камінчиків. Далі проводир церемонії брав один із дрібних камі­нчиків і вдаряв у живіт кожного учасника церемонії, промовля­ючи: «Нехай їстимеш ти багато їжі!». Обряд продовжувався в стійбищі, де відтворювалося перетворення личинки довгорогого жука на комаху. З цією метою споруджувався довгий курінь, що зображував оболонку кокона. У нього вповзали учасники церемонії і співали священні гімни, в яких оповідалося про різні стадії перетворення кокона на комаху. Вилущування ж комахи в обряді передавалося тим, що учасники церемонії один за одним залишали курінь. Релігійний ритуал «розмноження тотема» за­вершувався трапезою, під час якої його учасники обряду «мно­ження їжі» поїдали заборонені для них в інший час личинки довгорогого жука.

Сутність обряду «розмноження тотема» полягала в тому, що розмноження тотемного виду і тотемної групи людей визнава­лося єдиним. Дух-тотем, що жив у центрі тотемного культу, по­винен був увійти і в утробу жінки, і в утроби тварин, забезпечу­ючи водночас розростання тотемного роду і їжі для нього.

Досить характерними були для тотемізму і різноманітні об­ряди уподібнення тотему, що особливо широко застосовувалися при обрядженні померлих членів тотемного колективу: відпові­дне розфарбування тіла, вдягання шкіри тотемної тварини або пір'я птаха-тотема, зачіска «а 1а тотем». Зустрічалися і більш ек­зотичні прийоми: вибивання або підпилювання верхніх зубів, щоб вони стали схожими на ікла свого тотема. Повсюдну попу­лярність мали ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рух тварин.

Слід відзначити, що тотемізм був не тільки релігійним віру­ванням, а й найважливішим соціальним інститутом у житті древніх людей. Таким чином, ми маємо справу з тією самою не­розчленованістю життя і культу, що була відзначена як одна з особливостей первісних форм релігії. За своєю суттю тотем уособлював колективне начало, що багаторазово перевершува­ло можливості окремо взятої людини, і в екстремальних умовах життя первісних людей складало основну умову їх сугубо біоло­гічного виживання: народжувалися і вмирали члени роду або племені, але сила тотема залишалася незмінною.

Отже, у чому ж полягали соціальні функції тотема?

По-перше, тотемізм був необхідним для родинної іденти­фікації кожної людини в часи, коли були відсутні сімейно-шлюбні стосунки в звичному для нас вигляді. Наприклад, в Ав­стралії, європейці, які наприкінці XVIII — початку XIX ст. зіткнулися з первісними племенами, дуже дивувалися, коли на питання «Хто ти такий?» місцеві жителі відповідали «Я — кенгуру», «Я — личинка комара». У зв'язку з цим багатьом тотемним ритуалам і культам був притаманний езотвризм — обмеженість кола їхніх учасників.

По-друге, він виконував економічні функції поділу території для господарської діяльності і кооперації людей для її викорис­тання.

По-третє, тотемізм регулював шлюбні стосунки всередині племені. Плем'я поділялося на кілька великих тотемних груп, між якими був заборонений шлюб. Проте була можливість бра­ти шлюб з членами різних тотемних колективів усередині пле­мені, чим забезпечувалося збереження й чистота племінного ге­нофонду.

Однак не тільки тому, що тотемізм завжди був колективним віруванням, в той час як фетишизм — переважно індивідуаль­ним, його слід вважати більш зрілою формою первісної релігії. Адже центральна фігура тотемізму «тотем» — одночасно і реаль­но існуюча тварина, й абстрактне поняття для позначення фан­тастичної істоти — напівтваринного, напівлюдського походжен­ня, що живе в окремому світі і контактує із земним світом тільки у виняткових випадках.

Ідея причетності смертної людини до безсмертного тотему передувала пізнішим уявленням про безсмертну душу, як своє­рідного «ядра» віровчення в розвиненіших релігійних формах.

Важливо й те, що практика зображення тотемних тварин зіграла не останню роль у розвитку світового мистецтва, оскіль­ки людина вважала за потрібне створювати зображення свого то­тема, щоб наблизити його до себе. Такі зображення робилися не тільки на зовнішніх предметах, а й і на тілі самої людини (звідки бере початок мистецтво татуювання).

В умовах розпаду родового ладу первісності тотемні віруван­ня зживають себе, переростаючи одночасно в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об'єктам поклоніння надається вже людиноподібний вигляд. Пізніше елементи тоте­мізму ввійшли в усі релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багатьох тварин (наприклад, корову) вшановують як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна по­бачити і в образах кентаврів із грецької олімпійської міфології.




3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ

Анімізмом (від лат. anima — душа) називається віра в само­стійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ. Автором цьо­го терміна був один з найвидатніших етнографів та істориків культури XIX ст. Едуард Тайлор (1832— 1917), що присвятив ані­мізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Невдовзі термін «анімізм» одержав такого поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з'явилася графа «анімістичні релігії», або «анімісти». Анімістами називали послідовників най­давніших релігійних вірувань і культів, які так і не прийняли жод­ну зі світових релігій.

Хоча сучасна наука не поділяє переконання Е. Тайлора в тому, що саме анімізм був вихідною формою всіх інших релігій, його дослідження, присвячені анімізму, й дотепер зберігають високий ступінь наукової актуальності.

Е. Тайлор був упевнений, що відправною точкою для аніміз­му послужили роздуми давньої людини над двома групами біо­логічних, тобто найживотрепетніших для неї питань: 1) що скла­дає різницю між живим і мертвим тілом; і 2) що є причиною сну, екстазу і хвороби.

У результаті, як думав Е. Тайлор, з'явилося поняття про осо­бисту душу: «Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось подібне до пари, повітря чи тіні. Вона становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, незалежно й неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного власника в минулому і теперішньому. Вона здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізич­ну силу і з'являється людям сплячим і несплячим, переважно як фантазм, як примара, відділена від тіла, але подібна до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними й впливати на них»[ Тайлор Э. Первобытная культура. — М., 1989. — С. 213.].

Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома ду­шами одночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша — за розумові операції, третя виступала носієм того, що прийнято називати особистістю людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Хоч як би то було, наука XX—XXI ст. ст. ще не знайшла задовільного пояснення тим відчуттям, які людина переживає на межі між життям і смертю і які дуже нагадують вірування різних народів про наявність людської душі і потойбічного життя: «Людина вмирає, і в той момент, коли її фізичні страж­дання досягають межі, вона чує, як лікар визнає її мертвою... Після цього вона раптово виявляє себе поза своїм фізичним тілом, але ще в безпосередньому фізичному оточенні, вона ба­чить своє власне тіло на відстані, як сторонній глядач... Вона зауважує, що має тіло, але зовсім іншої природи і зовсім інши­ми властивостями, ніж те фізичне тіло, що вона залишила. До неї приходять душі інших людей, щоб зустріти її та допомогти. Вона бачить душі вже померлих родичів і друзів, і перед нею з'являється світла істота, від якої випромінюється така любов і щира теплота, якої людина ніколи не зустрічала. Ця істота без слів ставить людині запитання, що дозволяють їй оцінити своє життя, і проводить її через миттєві картини найважливіших подій її життя, що відбуваються перед її думкою в зворотному порядку. В якийсь момент вона виявляє, що наблизилася до якогось бар'єра або межі, котра являє, очевидно, поділ між зем­ним і наступним життям... Незважаючи на своє небажання, вона, однак, якимось чином з'єднується зі своїм фізичним тілом і повертається до життя»[ Моуди Р. Жизнь после смерти. — M., 1991. — С. 191.].

Пізніше уявлення про людську душу стали переноситися на оточуючий людину світ. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді — тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. В епоху конкретно-почуттє­вого мислення уявлення про душевних нематеріальних двійників людини були ще занадто абстрактними і мали потребу в реаль­них наочних образах, які негайно були виявлені у вигляді тва­рин і рослин, що також вважалися наділеними духовним нача­лом. Стосовно людей потребувала зрозумілого і доступного по­яснення подібність між батьками й дітьми, передача деяких характерних рис зовнішності людини у спадок.

На подібні перевтілення вважалися здатними передусім душі людей, що чимось виділялися при житті: найбільш спритні мис­ливці і воїни, вожді, старійшини, знахарі, ковалі. Розвиток цьо­го вірування призвів до виникнення віри в переселення душ, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі, а потім — учення про потойбічний світ і загробну віддяку.

Оригінальним відгалуженням анімістичних вірувань мож­на вважати й уявлення про непорочне зачаття. Відповідно до ньо­го поява на світ іншої людини пов'язувалася з потраплянням у жінку стороннього об'єкта (порошина, промінь світла), але аж ніяк з певним фізіологічним актом. Ця дивна для епохи сексу­альної революції наївність спостерігалася, наприклад, відомим дослідником первісної культури і релігії Б. Малиновським у жи­телів Тробріанських островів неподалік від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища — каміння й гори, ріки й озера, сонце й зірки. Це було необхід­ним для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природних явищ у цілком прийнятний для себе спосіб, а по-друге — приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними протягом усього життя. Безпосередньою же причиною появи такого роду анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акус­тичних і оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони уявля­лися їм переконливим свідченням не тільки існування в люди­ни самостійної душі, а й наявності подібних не тілесних двійників буквально в усьому на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, що безпо­середньо передував появі віри в бога. Відгомоном цієї стадії в розвитку анімізму стали образи русалок, водяників, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових прак­тик. Розглянемо як приклад деякі настільки поширені й відомі анімістичні культи, що вони цілком можуть претендувати на ста­тус самостійних форм первісної релігії.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка