Релігієзнавство



Сторінка39/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   47

Текст 9.4. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ.
ХРЕЩЕННЯ РУСІ


У РІК 6495[987] скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: «Осе приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім же прийшли німці, і тії хвалили за­кон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу. Мудро ж говорять вони, розказу­ють, що й другий світ [має] бути, і то, померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший світ перейде, то на тім світі [йому] в огні горіти. Так що ви врадите? Що відпові­сте?»

І сказали бояри і старці: «Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх]. розізнай у кожного про їхню службу, і як [хто] служить богові».

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: «Ідіте спер­шу в Болгари, розізнайте про віру їхню і службу».

Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і вернулися в землю свою. І сказав їм Воло­димир: «Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіте в Гре­ки».

Вони ж прийшли в Німці, і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесареграда, і прибули до цесаря [Василія].

Цесар же спитав [їх], задля чого вони прийшли, і вони розпові­ли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він [вість] до патрі­арха [Миколая], кажучи так: «Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительскі ризи. Хай бачать вони славу бога нашого». І, це почувши, пат­ріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив празникову службу, і кадила вони запалили, і співи, [й] хори влаштува­ли.

І пішов з ними й цесар у церкву [святої Софії], і поставили їх на почесному місці, показуючи красу церковну, і співи, і служ­бу архієрейську, і дияконів, що стояли попереду, [і] розказуючи їм про службу богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши і зди­вувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: «Ідіте в землю вашу». І відпус­тив їх [Василій] з дарами великими і з честю.

Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, [і] мовив Володимир: «Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було». І сказав він їм: «Розкажіть пе­ред дружиною».

Вони тоді розказали: «Ходили ми спершу в Болгари і диви­лися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своє­му, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,— не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спро­бує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не буде­мо тут [поганами] жити».

Бояри ж, відповідавши, сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей». А Володимир, відповідавши, мовив: «То де ми хрещення приймемо?» І вони сказали: «Де тобі вгодно».



У РІК 6496 [988], пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Воло­димир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Володи­мир обложив город, і знемагали люди в городі. І сказав Володи­мир городянам:

«Якщо ви не здастеся,— буду стояти хоч три роки».

Володимир тим часом спорядив воїв своїх і повелів насип сипати до городської стіни. І коли ці насипали, корсуняни, підкопавши стіну городську, викрадали сипану землю і носили до себе в город, висипаючи [її] посеред города. Вої тоді досипа­ли більше, а Володимир стояв.

І от [один] муж, на ім'я Анастас, корсунянин, стрілив, на­писавши на стрілі: «За тобою, зі сходу, є колодязі, з яких іде вода по трубі. Перекопавши [їх], ви переймете воду». Володимир же, це по чувши [і] глянувши на небо, сказав: «Якщо збудеться се — охрещусь». І тут одразу звелів він перекопати труби, і перейняли вони воду, і люди знемагали від спраги і здалися.

І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Во­лодимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так:

«Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашо­му городу [те], що й сьому вчинив».

І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за по­ган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і діста­неш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сьо­го не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе».

1, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: «Ска­жіте обом цесарям так: «Я охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служ­ба. Бо мені розповіли послані нами мужі».

І, це почувши, обидва цесарі і раді були, і вмолили сестру свою, на ймення Анну, і послали до Володимира [послів], говорячи:

«Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе». І сказав Во­лодимир:

«Нехай, прийшовши [із] сестрою вашою, охрестять мене».

І послухали [його] цесарі, і послали сестру свою, і деяких сановників, і пресвітерів. Вона ж не хотіла йти [в Русь], як у погани, і сказала їм: «Лучче б мені тут умерти». І сказали їй брати: «Коли наверне як-небудь бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю ізбавиш од лютої раті. Ти ж бачиш, скільки зла наробили руси грекам? Нині ж, якщо ти не підеш, те саме вони творитимуть нам». 1 ледве удвох присилували вони її, і вона, сівши в корабель [і] з плачем поцілувавши родичів своїх, руши­ла через море.

Коли прибула вона до Корсуня, то вийшли корсуняни з по­клоном, і ввели її в город, і посадили її в палаті.

Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в го­роді Корсуні, стоїть вона на [високому] місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата — за олтарем...

Володимир же, взявши цесарицю [Анну], і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне [й] ікони на благословення собі. По­ставив він теж церкву святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, що її насипали [корсуняни] посеред города, крадучи насип, і та ж церква стоїть і до сьогодні. Узяли ж вони, ідучи [в Русь], двох мідяних ідолів і чотирьох коней мідяних, які й нині стоять за свя­тою Богородицею [Десятинною?]; про них, не знаючи, думають, що вони мармурові є. Корсунь же він оддав грекам як віно за цесарицю, а сам вернувся до Києва.

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знес­лавлення біса. Коли спокушав він сим образом людей — хай од-плату прийме від людей! «Великти єси, господи, дивні діла твої!» Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, при­волікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Пе­рунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому го­роду, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відхо­дили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: «Горе мені, бо прога­няють мене звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчен­ня апостольського, не знають [тут люди] бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони мені. І ось побіждає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже не буду я царствувати у землях сих».

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володи­мир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: «Боже великий, що сотворив небо і землю! По­глянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істин­ного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підсту­пи його».

І, це сказавши, повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по горо­дах церкви, і попів [настановляти], і людей на хрещення приво­дити по всіх городах і селах...

Літопис руський .- К., 1989. — С. 60- 66.

Текст 9.5. УСТАВ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА


ПРО ДЕСЯТИНИ, СУДИ ТА ЛЮДЕЙ ЦЕРКОВНИХ

He раніше 995 р.

1. Во имя Отца, и Сына, и Святаго духа.

2. Се яз, князь великий Василей, нарицаемый Володимер, сын Святославль, внук Игорев (и) блаженыя Ольгы, усприал семь крещение святое от греческых царей Констянтина и Васи­лия и Фотея патриарха, взях перваго митрополита Михаила на Киев и на всю Русь, иже крести всю землю Рускую.

3. И по том летом минувшим, создах церковь святую Бого­родицю и дах десятину к ней во всей земли Рускои княжения от всего суда 10-тыи грош, ис торгу 10-тую неделю, из домов на вся­кое лето 10-е всякаго стада и всякаго живота чюднои матери Божий и чудному Спасу.

4. И по том возрех в греческий номоканун и обретох в нем, юже не подобает сих тяжь и судов судити князю, ни бояром, ни судьям его.

5. И сгадав аз со своею княгинею Анною и со своими деть­ми, дал есмь святой Богородици и митрополиту и всем еписко­пом.

6. А ты не ступають ни дети мои, ни внуци мои, ни род мои в люди церковныя и во все суды.

7. И по всем городом дал есмь, и по погостам, и по свобо­дам, где крестьяне суть.

8. А кто вступит на мое дание, суд мне с тем пред Богом, а митрополиту проклинати его сбором.

9. Дал есмь: роспусты, смильное, заставание, умыкание, пошибание, промежи мужем и женою о животе, или о племени, или о сватовстве поимутся, ведство, урекание, узлы, зелье, еретичество, зубоядение, иже отца и матерь бьют, или сын и дочи бьетася, иже истяжются о задници.

10. Митрополичи люди церковный: игумен, игумениа, (поп, попадья), поповиче, чернец, черница, дьякон, дьяконовая, проскурница, пономарь, вдовица, калика, стороник, задушный че­ловек, прикладник, хромец, слепец, дьяк, и все причетници цер­ковный.

11. Аще их кто внидет в вину, судити тех митрополиту и епис­копом опрочи мирян.

Российское законодательство XXX вв. Т. 1. Законодательство Древней Руси. - М., 1984. - С. 139-140.

Текст 9.6. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ.


ЗАСНУВАННЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ


У РІК 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина Ларіона мит­рополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів.

А тепер-от скажем, звідки дістав свою назву Печерський монастир.

Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім'я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на па­горб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував (церковні] часи і молив­ся тут богу потай.

Потім же вложив бог князю в серце [добрий намір]: поста­вив він його митрополитом [у] святій Софії, а ся печерка так ос­талася. А не по багатьох днях знайшовся один чоловік, на мирсь­ке ім'я [Антипа], із города Любеча. І вложив йому бог у серце [намір] у землю [Грецьку] іти; монастирі, що є там, подивитися. Він і подався іти на Святу Гору [Афон у Греції. — Авт.], і поба­чив тутешні монастирі, і возлюбив чернецтво. І прийшов він у один монастир із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена його, щоби возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухав­ши його, постриг його і нарік його ім'ям Антоній. І, напустив­ши його і научивши його чернецтва, сказав він йому:

«Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть». І благо­словив він його, і відпустив його, сказавши йому: «Іди з миром».

Антоній, отож, прийшов до Києва і думав: «Де жита?» І по­ходив він по монастирях, і не вподобав [жодного], бо [цього] бог не хотів. І став він ходити по дебрях і по горах, шукаючи, де б йому бог показав [належне місце]. І прийшов він на пагорб, де ото Ларіон викопав був печеру, і возлюбив місце се, і вселився в неї, і став молитися богові, зі сльозами говорячи: «Господи! Ут­верди мене в місці сьому, і хай буде на місці сьому благословен­ня Святої Гори і мойого ігумена, що мене постриг».

І став він жити тут, молячи бога, їв хліб сухий, і того через день, а води в міру заживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні вночі,— в трудах пробуваючи, і в неспанні, і в молитвах.

Потім же, коли узнали [це] добрії люди, вони приходили до нього, приносячи йому, що було на потребу його. І набув він (такої] слави, як і Великий Антоній. І, приходячи до нього, про­сили [люди] од нього благословення.

Потім же, коли преставився великий князь Ярослав і взяв владу його син Ізяслав і сів у Києві, Антоній уже був прославле­ний в Руській землі. І Ізяслав, довідавшись про життя його, прий­шов із дружиною своєю, просячи] у нього благословення і мо­литов.

І відомий усім став Великий Антоній, і шанований усіма. І почали приходити до нього братія, і став він приймати і постри­гати їх. І зібралося до нього братії числом із дванадцять, викопа­ли вони печеру велику, і церкву, і келії, які є і до сьогодні в пе­чері під старим монастирем.

Коли ж згуртувалася братія, сказав їм Антоній: «Се бог вас зібрав, братія. Ви [тут] єсте по благословенню Святої Гори, тому що мене постриг ігумен Святої Гори, а я вас постригав. Хай буде на вас благословення, перше — од бога, а другеє — од Святої Гори». І, це сказавши їм, він мовив до них: «Живіте особно. Я поставлю вам ігумена, а сам хочу в іншу гору сісти один, усамотнившись, як ото і раніш я був звик».

І настановив він їм ігумена, на ім'я Варлаама, а сам пішов у гору, викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і скончав він живоття своє, живши у чесноті і не виходячи з печери сорок літ,— і ніколи, і нікуди. В ній же лежать мощі його й до сьогодні.

Братія ж та ігумен жили в печері. А коли братії умножилося і не могли вони вміститися в печеру, то задумали вони постави­ти монастир зовні печери. І прийшов ігумен і братія до Антонія, і сказали вони йому: «Отче! Умножилося братії, і не можемо ми вміститися в печері. Коли б повелів бог і твоя молитва, то поста­вили б ми церквицю малу зовні печери». І повелів їм Антоній.

Вони тоді поклонилися йому і поставили церквицю малу над печерою на честь Успіння святої богородиці. І став бог умножа­ти чорноризців молитвами святої богородиці, і вчинила раду братія з ігуменом поставити монастир, і сказала братія з ігуме­ном Антонію: «Отче святки! Братія умножається, тому хотіли б ми поставити монастир». Антоній же, рад бувши, сказав: «Бла­гословен бог в усьому. А молитва святої богородиц! і отців, су­щих у Святій Горі, нехай буде з вами». І, се мовивши, послав він одного з братії до Ізяслава, великого князя, кажучи так: «Княже мій! Бог ось умножає братію, а місце мале. Якби дав ти нам гору ту, що є над печерою».

Ізяслав же, це почувши, був рад, і послав мужів своїх, і дав їм гору ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп'ям, і келій поставили багато, і церкву завер­шили, і прикрасили її іконами.

І відтоді почали називати монастир Печорським; тому що жили було ченці раніш у печері, то од того прозвався монастир Печорським. Постав же Печорський монастир по благословен­ню Святої Гори.

Коли ж Феодосій прийняв монастир, то почав він додержу­вати великого отримання, посту, і молитви зі сльозами, і збира­ти став многих чорноризців, і зібрав братії числом сто. І почав він шукати правила чернецького. І знайшовся тоді Михаїл, чер­нець монастиря Студійського, що прийшов був із Греків з мит­рополитом Георгієм. І став [Феодосій] у нього шукати устав ченців студійських, і, добувши [його] у нього, списав, і встано­вив у монастирі своєму: як співати співи монастирські, і покло­ни як держати, і читання читати; і стояння в церкві, і весь поря­док церковний, [і] сидіння на трапезі, і що їсти в які дні — все це за уставом. Феодосій, все це роздобувши, передав монастирю своєму.

Од сього ж монастиря прийняли всі монастирі устав — по всіх монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печорський як старший од усіх і почестю більший од усіх.



Літопис руський..— К., 1989. - С. 95-97.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка