Релігієзнавство



Сторінка3/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

РОЗДІЛ 2 РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ
НАУКОВОГО ЗНАННЯ




Джеймс Фрезер (1854—1941)

2.1. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА.

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ'Я (ТЕОЛОГІЯ)

Узагалі існують два основних підходи до вивчення релігії: те­ологічний (богословський) і світський (науково-філософський).



Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне пережи­вання людиною присутності Бога в житті людей і навколишньо­му світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (те­ологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачен­ня» Бога, сповнене тією ж внутрішньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я». Тому, підкреслюють зокрема православні богослови, існує істотна різниця між «знанням про Бога» і «знанням Бога». Стати фахівцем зі Святого Письма й вчення (див. текст 2.2) Церкви може й невіруючий, але у таєм­ницю «знання Бога» він не здатний проникнути. Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога в православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається). Теологія (богослов'я) є части­ною теоретичного рівня релігійної свідомості. Своє завдання богословсько-теологічний підхід вбачає в обґрунтуванні й сис­тематизації змісту тієї чи іншої віри у віровченні та форм її втілен­ня у культі.

Католицька теологія є складним за своєю структурою інте­лектуальним утворенням з майже тисячолітньою історією. Вона поділяється на природну й надприродну. Спільним між ними є те, що вони мають справу зі Словом Бога, Творінням Бога, а не безпосередньо з Богом. Природна теологія пізнає Бога за його натуральним творінням, тобто матеріальним, природним світом, у якому ми живемо, а тому потребує опори на розум. Надприрод­на теологія пізнає Бога шляхом осягнення змісту його Одкро­вення, викладеного у Священному Писанні. Розум тут відіграє другорядну, службову функцію — з'ясування основних положень надприродного Одкровення, переклад їх символічного змісту на мову людського життя. Без «надприродного освітлення» він вва­жається обмеженим у своїх пізнавальних можливостях. Тому надприродна теологія підноситься над теологією природною, змістовно розширяючи і конкретизуючи здобуті нею знання про Бога і створений ним світ.

Протестантська теологія поділяється на історичну теологію (історія релігій і Церкви у загальнокультурному контексті), сис­тематичну теологію, яка обіймається віровченням, практичну теологію. У православних духовних школах викладаються такі предмети як апологетика, або основне богослов'я (вивчає, що таке православ'я, з яких витоків воно з'явилось, яким чином воно розв'язує основні проблеми духовного життя), порівняльне бо­гослов'я (вивчає різні релігії у порівнянні їхніх догматів з хрис­тиянськими), догматичне богослов'я, моральне богослов'я, па­сторське богослов'я, екзегетика, патристика, сектознавство (вивчає нові релігійні організації). До теології (богослов'я) вхо­дять також дисципліни, спрямовані на дослідження релігійної практики — наприклад, літургика.

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки їх фахівців, знання ними основних закономірностей природи, суспільства, людини. Богословсько-теологічні дисципліни так чи інакше викори­стовують методи дослідження з гуманітарних і природничих наук. Принаймні, як зазначають самі теологи, тут діють щонай­менше три раціональних принципи: 1) принцип лінгвістичної ра­ціональності, згідно з яким теологія залучає наукову чи філо­софську термінологію, видозмінюючи значення багатьох понять (наприклад, «дух» у філософії й «дух» у теології); 2) принцип лог­ічної раціональності, згідно з яким міркування теолога повинні бути упорядкованими, логічними; 3) принцип методологічної ра­ціональності, згідно з яким теологія дотримується методу, пев­ної послідовності у своїй роботі.



Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство ком­плексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії в суспільстві, історичні форми релігії, коротше кажучи, релігія у всій єдності її структури, функціональності, законо­мірності. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

метод історизму (розуміння досліджуваного явища, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, врахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а й процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування в цілому);

метод об'єктивізму (відтворення явища у його внутрішній визначальній сутності, незалежно від уявлень про нього людей, та від теоретико-методологічних орієнтирів самого дослідни­ка).

І релігія, і наука заявляють, що вони досліджують реальність, обидві вони впевнені, що саме їхні судження є істинним її відоб­раженням. І релігія, і наука є певним чином організованими соці­альними інститутами. Однак предмет і загальна методологія дослідження у філософії та науки з одного боку, теології та бого­слов'я — з другого є досить специфічними. Сферою дослідниць­кої уваги філософії та науці є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов'я є переважним чином божественне надприродне одкровення, у якому вони сподіва­ються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі. Свій предмет філософія та наука вивчають дот­римуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру, або на підставі авто­ритету священних текстів чи «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підля­гає.

Далі, наукове релігієзнавство намагається виключити осо­бисту реакцію вченого на досліджуваний ним об'єкт. У теології (богослов'ї) же навпаки — він не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вивчається, він прилучений до нього своєю вірою. Вважається, що наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а нейтральним, відсто­роненим. Воно однаковою мірою ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов'я) є завжди конфесійною, концентру­ючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри (див. текст 2.1).

Насправді богословсько-теологічний і науково-філософсь­кий підхід більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд: філософія й наука засновані на вірі в розум, який панує в навколишньому природному і соціальному світі, а тео­логія та богослов'я націлені на пізнання Бога за допомогою ро­зуму. Крім того, науково-філософський і богословсько-теологі­чний підходи до релігії пов'язані між собою також історично: теологія (богослов'я) е історично першими формами релігієз­навства. До того ж, зараз на Заході (та певною мірою вже й у нас) спостерігається дедалі помітніший перехід наукового релігієзнавства на теоретичні та методологічні позиції теології або бо­гослов'я. З другого боку, у сучасній теології (богослов'ї) все більш помітними стають такі наріжні принципи наукового і загально­культурного мислення як плюралізм, діалогічність, толерант­ність.

Узагалі як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гуманітарними дисциплінами у другій половині XIX століття на стику філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, ар­хеології, мовознавства й має своїм завданням неупереджене дос­лідження релігій світу. Сталося це, коли поширені історико-порівняльні дослідження релігії набули систематичної форми. Ба­гато зусиль щодо становлення релігієзнавства як науки доклали П. Шантепі деля Соссе (1848-1920) й П. Тілле (1830-1920). У цей же час релігієзнавство стало й навчальною дисципліною, релігієзнавчі студії почали проводитися на відповідних універ­ситетських кафедрах. Перші подібні кафедри були відкриті на­прикінці 70-х pp. XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігієзнавців відбувся у Стокгольмі у 1897 p., а перший конгрес істо­риків релігії — у 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація істориків релігії, яка й за­раз залишається найавторитетнішою організацією релігієзнавців світу.

Релігієзнавство як наука пройшло за свою півторастолітню історію кілька етапів розвитку.



Перший період починається з 60-х pp. XIX ст. і завершується закінченням Першої світової війни. Характерним для цього пе­ріоду було прагнення релігієзнавців розмежуватися з теологією і використовувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнного періоду (19IS-1939). Його можна назвати періодом посилення теологічного впливу. Досить сказати, що в світському, академічному релігіє­знавстві запанувала теорія «прамонотеїзму», а відстороненість і об'єктивність були витіснені принципом «відчування». Все це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду є характерним усвідомлення гострої кризи в релі­гієзнавстві, критика попереднього етапу та його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів. Часто це виявлялося в прагненні повернутися до тих принципів, які використовувалися на першому етапі, переосмисливши їх, звичайно, відповідно до сучасної філософії науки. Іншою особ­ливістю цього етапу є посилення організаційного начала, міжна­родних контактів і міждисциплінарних взаємодій. На цьому етапі також помітно зріс інтерес до дослідження сучасних форм релігії, у першу чергу нетрадиційних, особливостей проявів релігійності на зламі XX—XXI ст. ст. Ще однією рисою сучасного релігієз­навства є підвищена увага до уточнення релігієзнавчої терміно­логії і численних визначень релігії. Велику роль у цьому процесі відіграє створення теологічних і релігієзнавчих енциклопедій, словників, довідників. Фундаментальним завершенням роботи щодо систематизації знань у царині релігії в зарубіжній науці ста­ла 16-томна Енциклопедія релігій (Encyclopedia of Religion), ви­дана в Нью-Йорку (1987). На сучасному етапі свого розвитку релігієзнавство висуває також проблему подолання євро- і христоцентризму в термінології, підходах і оцінках, що не «спра­цьовують» щодо переважної більшості інших релігій.

Українське релігієзнавство не має власної професійної тра­диції. Від часів Київської Русі воно розвивалося у богословській формі. Колискою української богословської думки можна вва­жати Києво-Могилянську академію, засновану, як відомо, у першій половині XVII ст. Українське світське релігієзнавство розвивалося в контексті суспільно-політичної та філософської думки XVII—XX ст. ст. Першою організаційною формою існу­вання українського релігієзнавства став створений у 1931 р. у складі Інституту філософії та природознавства антирелігійний сектор. Після низки реорганізацій, у 1957 р. в Інституті філо­софії у Києві, підпорядкованому Академії наук, з'явився відділ наукового атеїзму (з 1991 р. — Відділення релігієзнавства). Че­рез два роки спеціалізована релігієзнавча кафедра була створе­на на філософському факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. Тривалий час кафедра мала монополію на навчальне-методичне забезпечення викладання курсів основ релігії та атеїзму в вищих навчальних закладах України. На базі Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сково­роди у 1993 р. було утворено Українську асоціацію релігієзнавців. Релігійне піднесення в Україні останнього десятиліття сприяло також активізації й богословських досліджень. Вони провадяться, як правило, у межах організаційних структур тих чи інших конфесій.

За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полі-дисциплінарним утворенням. Комплексність релігієзнавства пояснюється складністю структури її об'єкта, який містить од­ночасно матеріальні, духовні й соціальні складові. Донедавна в структурі релігієзнавства виділялися лише чотири дисципліни — філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії. Вже у минулому, XX ст., до них додалися ще дві - фено­менологія релігії, географія релігії.

Спочатку головна увага в релігієзнавстві приділялась історії релігій. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії засновувалися перш за все на історичному матеріалі. Підвище­ний інтерес до історичного матеріалу в другій половині XIX — на початку XX ст. пояснювався вибухоподібним зростанням цьо­го матеріалу в результаті етнографічних досліджень первісних народів з їхніми віруваннями і обрядами, археологічними знахід­ками, розшифровкою давніх типів писемності, завдяки чому відкрилися нові грані духовного життя великих давніх цивілі­зацій. Пізніше на роль провідної галузі релігієзнавства висува­лась феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеохоплюючих класифікацій різноманітних релігійних явищ.

В останні десятиліття XX ст. процес спеціалізації релігієз­навства продовжувався. З'явилися нові його сфери, зокрема, політологія та етнологія релігії. Політологія релігії вивчає особ­ливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть виявлятися у фор­мах поєднання релігійної та політичної влади у різних співвідно­шеннях: теократії (переваги духовної влади) або цезарепапізму (переваги влади світської); різні моделі державно-церковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів як релігійне реформаторство чи фундаменталізм тощо. Етнологія релігії про­стежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу): ви­токи й походження цих двох феноменів, вплив релігії на форму­вання народу і навпаки те, як етнос формує свою релігію та які, зміни вносить він у чужі релігії, приймаючи їх як свої. У нау­ковій літературі можна зустріти й вказівки на лінгвістичне, по­рівняльне, конфесійне релігієзнавство.

Цікавим новітнім відгалуженням релігієзнавства можна вва­жати «феміністську теологію», чия поява стала можливою зав­дяки подальшій демократизації західного суспільства і широко­му розгортанню феміністичного руху за жіноче рівноправ'я, що мав як своїх практиків, так і теоретиків. За своєю методологією «феміністська теологія» відповідає критеріям науковості. У той же час багато з її представниць хотіли б залишитися у межах релігії, однак наблизивши її сповідування до особливостей жіно­чої духовності.

Предметом «феміністської теології» є категорія Жіночого у релігії. Розгляд цієї категорії має, з одного боку, показати про­сякнутість більшості національних і світових релігій чоловічим началом, з другого — вказати шляхи відозміни віронавчальної і культової практики у бік збільшення представництва у них Жіно­чого. На думку «феміністської теології», у релігії Бог, як правило, — представник сильної статі, попри те, що досконала істота за са­мим своїм визначенням не має статі, вона і Творець, і Отець, і Мати водночас. Освячення цієї обставини у Біблії, Корані, Ве­дах, Торі та інших священних текстах, створених чоловіками, при­зводило до вкорінення патріархату в культуру. Як наслідок—скла­лася ціла релігійна система приниження Жіночого. На рівні віровчення це проявлялося в закидах про «гріховність», «не­повноцінність жінки», на рівні культової практики — у найрізно­манітніших його обмеженнях у вигляді менструальних табу, згідно з якими жінку вважали нечистою у певні дні, практиках жертвоп­ринесення (ритуальне самоспалення вдів в індуїзмі), жорсткого контролю за жіночою репродуктивністю й сексуальністю.

Натомість, «феміністська теологія» намагається переписа­ти священну історію, зробивши наголос на участі жінок у вста­новленні й поширенні християнства (Марія Магдалина), ісламу (мати пророка Аміна й улюблена дочка Фатіма), збереження іудаїзму під час його розсіяння по світу (цариця Есфір), відно­вити забуті імена інших церковних активісток, містиків, святих і мучениць. Вона веде боротьбу за розширення кола священних текстів новими оповіданнями, піснеспівами, молитвами, напи­саними жінками, за введення богослужбових обрядів, які віддзер­калювали б саме жіночі уявлення про спілкування з Вищим На­чалом, розширення й полегшення доступу жінок до різних сту­пенів священства і посад у релігійних організаціях.

Насамкінець слід обмовитись, що кордони між релігієзнавчими дисциплінами з одного боку, і релігієзнавством та іншими галузями соціогуманітарного знання з іншого боку, досить умовні. Один й той самий дослідник може виступати у різних працях, навіть у різних аспектах однієї наукової праці й як пред­ставник певної науки, та як фахівець з кількох релігієзнавчих дисциплін водночас.


2.2. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ

Вищим рівнем людського мислення є абстрактно-логічна думка, яка оперує так би мовити, «чистими поняттями», у тому числі поняттям Абсолюту. Тим часом це поняття, в опануванні якого вбачає свою найвищу мету філософія, має свій безумов­ний відповідник у релігійній свідомості — поняття Бога. Таким чином, філософія за самою своєю природою виявляється тісно пов'язаною з релігією.

Від початку філософія виникає з релігійно-міфологічного світогляду і надалі постійно співіснує з ним. Тим-то багато пи­тань, на яких зосереджуватиме свою увагу філософія релігії — по­ходження світу, богів, людей тощо, — спершу були предметом міфопоетичної творчості, часткою релігійної мудрості, компонен­том культової практики. Але вже за часів давньої філософії, при­чому, як західної, так і східної, проблема релігії — її сутності й походження стає предметом уваги мислителів. Проте ідея філо­софії релігії як самостійної галузі дослідження виникає тільки в епоху середньовіччя з прагнення відокремити суто філософські концепції від богословських схем. Таке бажання знаходимо у зна­менитого середньовічного теолога Томи Аквінського (XIII ст.), котрий, як відомо, рішуче розмежовував сфери розуму і віри. На­приклад, істиною розуму є твердження, що Бог існує, Бог єдиний та ін. Істини віри, за Томою, «переважають будь-яку можливість людського розуму»: те, що християнський Бог водночас троїчний та єдиний (Тома Аквінський. Сума проти язичників, т. 1, гл. 3).

Все ж таки основні передумови, що зробили можливим оформлення філософії релігії як особливого типу філософству­вання з'явились тільки в Новий час. До числа найважливіших із цих умов слід віднести притаманний усій європейській культурі цього періоду процес секуляризації, тобто відокремлення релігії від інших сфер ідеологічної і практичної діяльності людини, а також професіоналізації філософії, набуття нею статусу само­стійності. Більше того, в новочасній філософії починає перева­жати таке її саморозуміння, згідно з яким вона є нібито «цари­цею наук», яка узагальнює здобутки окремих галузей знань і ви­находить на цій основі істину в останній інстанції. Тому жодна сфера буття або діяльності людини не повинна залишатися поза філософським дослідженням. Поява філософії релігії як спеціальної предметної галузі філософського знання відбувається у XVII—XVIII ст. ст. завдя­ки працям філософів Б. Спінози, Д. Юма, П. Гольбаха, найвідоміших речників німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейербаха, Ф. Шеллінга, датського мислителя С. К'єркегора, російських релігійних філософів, насамперед В. Соловйова та ін. У цій своїй якості філософія релігії, поруч із онтологією, гносеологією, антропологією, етикою, естетикою, філософією культури тощо, виступає рівноправним компонен­том структури філософських знань.



Філософія релігії вивчає сутність й природу релігії, тлумачить основні ідеї та принципи, на яких вона заснована (основна причина існування світу, можливість безсмертя людської душі, співвідно­шення душі й тіла).

На відміну від теолога або богослова, філософ не задоволь­няється поясненням релігії як «віри у вище Начало», Бога, богів, але намагається відповісти на запитання, які підстави у людсь­кому розумі та досвіді вона має. Філософію релігії слід відрізня­ти також від релігійної філософії. Останню утворюють система поглядів на світ і людину з точки зору присутності у ній Боже­ственного Начала, тоді як перша претендує на виключно раціо­нальне трактування феномена релігії та його прикметних про­явів. При цьому виникає різниця між Богом як предметом релі­гійної віри й Богом як предметом філософських роздумів, «Богом Авраама, Ісака, Іакова» і «богом філософів».

Філософія релігії тісно пов'язана з іншими релігієзнавчими дисциплінами. Спочатку філософія релігії спирається на знач­ний фактичний релігієзнавчий матеріал, який пропонує їй істо­рія релігії. Сама філософія релігії не займається накопиченням матеріалу, а лише критично аналізує його, виявляючи законо­мірності.

Психологія релігії також поставляє необхідний фактичний матеріал для філософії релігії — передусім, він стосується релі­гійного досвіду. Більше того, переважна більшість явищ, з яки­ми має справу філософія релігії, — це явища здебільшого психо­логічні. Тому теоретичні моделі осмислення цих явищ, розробле­ні психологією релігії з їх внутрішнього боку, мають обов'язково враховуватися філософією релігії, яка являє собою відстороне­не, зовнішньо-рефлексивне дослідження. У той же час, якщо психологія релігії вивчає афективний, емоціональний вимір релігії, то філософію релігії цікавить переважним чином її інте­лектуальний вимір, який є органічним складником внутрішнь­ого духовного світу людини, де народжується таємниця віри.

Як і психологія та історія релігії, соціологія релігії надає філософії релігії потрібний їй фактичний матеріал, щоправда, дібраний з цікавого саме для неї боку — функціонування релігії у суспільстві. Проте без висновків філософії релігії, без осмис­лення вихідних для соціології релігії проблем остання просто не може існувати. До того ж, на відміну від філософів, для яких сут­тєво важливі питання про хибність чи істинність релігійних віру­вань, соціологія релігії підходить до них дещо з інших позицій — яким чином ці вірування об'єктивно вмотивовують людську діяльність.

У межах філософії релігії традиційно виділяють два напря­ми — апологетика (виправдання) релігії, захист її необхідності (Г. Лейбніц, В. Соловйов) і філософська критика релігії. Найвідомішим способом філософської апології релігії є вчення філософа-раціоналіста Нового часу Г. Лейбніця про «найкращий із світів». Найкращим він є у тому розумінні, що Бог як Найдоско­наліша Істота серед нескінченної кількості можливих світів об­рав для творення теж найдосконаліший — той, у якому найбіль­ше розмаїття поєднується із найбільшим порядком. До цієї ж досконалості прагне й людина. Проте через низький рівень са­мосвідомості вона не завжди може її реалізувати. Саме через це в світі існує зло — як плід людської незграбності, але аж ніяк не Божественного Провидіння.

Форми філософської критики можуть різнитися — пантеїзм (Б. Спіноза), деїзм (Дж. Лок, Ф. Вольтер), скептицизм (1. Кант), атеїзм (П. Гольбах, Б. Рассел).

У пантеїзмі Бог ототожнюється зі світом, природою. Його прибічники розглядають Бога не як надприродну особу, а як аб­солютний (безособовий) дух, злитий з природою у єдине ціле.

У деїзмі Бот постає безособистістною першопричиною світу, тобто вищим розумом, з діяльністю якого пов'язане творення світу. Але Бог після створення світу не втручається в процеси і явища, що в ньому відбуваються.

Атеїзм як найбільш послідовна критика релігії заперечує існування Бога, потойбічного світу, безсмертя людської душі та

інші основоположні принципи релігії. Він стверджує, що релі­гія вигадана самими людьми як наслідок їхнього безсилля перед силами природи й віддзеркалення певної системи соціальних відносин. Світ же не створений ніким, й одвічно функціонує за своїми власними природними законами, підвладний пізнанню й перетворенню з боку людини, котра спирається лише на влас­ний розум. У західній інтелектуальній традиції прийнято поруч із атеїзмом, як занадто радикальною позицією, ставити агнос­тицизм — твердження про відсутність переконливих доказів, на підставі яких можна дійти висновку — існує Бог чи ні.



Скептики не відкидають релігію так відкрито, як прибічни­ки атеїзму, але піддають сумніву зміст релігійної свідомості. По­казовою щодо цього є позиція І. Канта, видатного представни­ка німецької класичної філософії. Він обстоював філософський розгляд релігії «у межах тільки розуму» (саме таку назву мала одна з його праць). Такий підхід, на його думку, покликаний не запе­речувати релігію, а знаходити раціональний зміст у релігійних віруваннях, аби у такий спосіб створити «розумну релігію». «Ро­зумна релігія», у свою чергу, має допомагати людям зрозуміти свої соціальні обов'язки як божественну волю, як безумовну ви­могу вести доброчесне життя.

Порівняно з часами свого розквіту у XIX — на початку XX ст., у наш час філософія релігії, ймовірно під впливом кризових явищ у самій філософії, звузила предметну сферу дослідження, зменшила розміри своїх наукових домагань. Там запанувала дум­ка, що філософія релігії покликана лише встановлювати, на­скільки логічними виглядають ті чи інші релігійні вірування, як слід розуміти мову релігії — буквально чи метафорично, якою мірою релігійні вірування поєднуються з іншими світоглядни­ми системами.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка