Релігієзнавство



Сторінка29/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   47

9.8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ
ГАРАНТІЇ СВО­БОДИ СОВІСТІ Й РЕЛІГІЇ В
УКРАЇНІ. ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНІ СТОСУНКИ


Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів «батька» західного лібе­ралізму, англійського філософа Дж. Локка (1632-1704).

Свобода совісті й свобода релігії — поняття пов'язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрі­шньої духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття сво­бода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індиві­да лише в системі релігійних координат — віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

• Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948р.;

• Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966р.;

• Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дис­кримінації на підставі релігії чи переконань 1981 р.

Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), заснована за вищезгаданих документах, є чинним законодавчим актом, обов'яз­ковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтрим­ку з боку самих релігійних організацій. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Ватиканського собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено у ст. 18. Загальної Декларації прав людини: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватним чи­ном у вченні, богослужінні та здійснені релігійних і ритуальних і обрядів». У Європейській конвенції релігійна свобода розширена «свободою сповідування своєї релігії або переконання у на­вчанні». Згідно зі ст. 29.2. Загальної Декларації релігійна свобо­да може бути обмежена виключно законом і лише задля захисту громадянської безпеки, здоров'я або моралі, інших фундамен­тальних прав і свобод громадян.

Нормативно-правовою основою забезпечення релігійної свободи в Україні є статті 11, 24 та 35 Конституції України, За­кон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991) із змінами і доповненнями (див. текст 9.8). Законодавство Ук­раїни повністю відповідає засадничим принципам релігійної свободи, викладеним у нормах міжнародного права і релігійно­му законодавстві інших країн. Специфічною особливістю украї­нського релігійного законодавства є розширене трактування принципу релігійної свободи — одночасно як свободи сповіду­вання будь-якої релігії, як права не сповідувати ніякої. На сьо­годні це формулювання є не тільки небажаною спадщиною істо­ричного минулого країни. Воно забезпечує правові гарантії сво­боди совісті для майже половини дорослого населення України, яке відносить себе до різних категорії невіруючих і за своєю пи­томою вагою є чи не найбільшою у світі.

Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пострадянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1 .Свобода совісті, релігії;

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її ре­лігійних переконань, релігійних організацій, конфесій між со­бою;

3.Забезпечення прав релігійних меншин;

4. Відокремлення Церкви від держави.

У свою чергу, принцип відокремлення Церкви від держави означає:

• Невтручання держави у внутрішні церковні справи (у зміст віровчення, обрядів, церемоній (1); в систему управління Церк­вою, її ієрархію (2); у підлеглість інших релігійним центрам (3); у фінансові витрати (4); у навчально-виховну діяльність у духов­них навчальних закладах (5)).

• Відсутність представництва релігійних організацій у дер­жавних органах влади, права законодавчої ініціативи.

• Невтручання у функціонування системи судочинства.

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у та­ких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Згідно зі ст. 5. За­кону України релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. З другого боку, священнослужителі мають пра­во нарівні з усіма громадянами на участь у політичному житті. На виборах 2002 р. було висунуто кандидатами у Ради всіх рівнів 345 священнослужителів.

По-друге, у сфері міжнародних зв'язків. Згідно зі ст. 14 Зако­ну України іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише в тих релігій­них організаціях, на запрошення яких вони прибули в країну і за погодженням з відповідними державними органами. За да­ними цих органів, до речі, іноземні місіонери скоюють І/з всіх порушень релігійного законодавства України.

По-третє, у царині освіти.

В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від ос­віти, встановлений ст. 35 Конституції Україні, ст. 6 Закону України «Про свободу совісті...», ст. 6, 8, 9 Закону України «Про ос­віту». Згідно з цим принципом освіта в Україні «носить науковий, світський характер». Проте релігійні організації мають право ство­рювати для релігійної освіти дітей, дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах, використо­вуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування (ст. 6). Громадяни, які навчаються у середніх і ви­щих духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами, встановленими для учнів і студентів бюджетних на­вчальних закладів (ст. 11). Згідно зі ст. 20 священнослужителі ма­ють право брати участь у навчально-виховному процесі в шко­лах, надавати педагогам консультативну допомогу. При цьому накладаються обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, в школі не можна практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80 % шкіл Львівської області викладалися «Основи християнської моралі».

Проте у питанні стосунків між релігією та освітою українсь­ке законодавство виглядає значно поміркованішим за європейсь­ке і за законодавство інших пострадянських республік, які при­пускають можливість організації релігійного навчання у держав­них закладах освіти за бажанням батьків та учнів. На сьогодні це питання остаточно не врегульоване.

Однією із невіддільних конституційних гарантій забезпечен­ня свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Воно вперше було встановлено ст. 2. Зако­ну України «Про альтернативну (невійськову) службу» (1992) і підтверджено у ст. 35 Конституції України. Згідно з нею цю служ­бу проходять у тому разі, «якщо виконання військового обов'яз­ку суперечить релігійним переконанням громадянина». Альтер­нативну службу громадяни проходять на державних підприєм­ствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо. Станом на 1 січня 1999 р. цим правом скористувалися 3510 осіб, або у 15,6 раза більше, ніж на початку 90-х pp.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи значною мірою залежить від характеру державно-цер­ковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігійної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

• Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце в деяких ісламських краї­нах;

• Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церкви, яка послідовно втілювалася в життя у Радянському Союзі.

Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у про­міжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви.

• Модель «державної релігії», всебічної — законодавчої, ма­теріальної та моральної підтримки - державою однієї з пошире­них у ній релігії. Така модель, наприклад, реалізується стосовно до Вірменської Апостольської Церкви (ст. 17 Конституції Вірменії) або у Норвегії. Стаття 2 Конституції Норвегії встанов­лює, що євангелічна лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Послідовниками Церкви Норвегії є 83% населення. Всі витрати по управлінню Церквою Норвегії покриваються держа­вою і муніципальною владою за рахунок державних податків. Світські чиновники контролюють внутрішні справи Церкви. Нор­везькі державні дитячі сади і школи зобов'язані згідно із законом викладати всім учням «Мораль і християнське виховання». Тільки священиків Церкви Норвегії залучають для обслуговування Збройних Сил, державних лікарень і госпіталів, а також в'язниць; тільки священики Церкви Норвегії запрошуються на заходи дер­жавної служби і народні свята.

• Модель «традиційної Церкви» — жодна з існуючих в країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них займає особливе місце в традиціях народу і користується відкритою державною підтримкою. Така модель характерна для римо-католицьких країн Латинської Америки. Близькі до цієї моделі формулювання містить преамбула до Закону РФ «Про свободу совісті і релігійні об'єднання», де визнається «особлива роль православ'я в історії Росії, у становленні і розвитку її ду­ховності та культури». А ст. 5 відповідного Закону Литви тради­ційними визнаються одночасно дев'ять релігійних конфесій — від католиків до караїмів.

• Модель «співпраці» — держава забезпечує значне фінансу­вання різних видів церковної діяльності, зокрема релігійної ос­віти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і церкви регулюються спеціальними угодами. Ця модель характерна для Іспанії, Італії, Польщі, бага­тьох європейських країн з лютеранською традицією.

«Пристосовницька модель» — держава дотримується нейт­ралітету щодо релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульовує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святко­вого циклу. Таку модель репрезентують Сполучені Штати Аме­рики.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Ук­раїні створено Державний комітету справах релігії. Основними функціями Держкомрелігії є:

• визначення умов, порядку утворення і реєстрації релігій­них організацій;

• регламентація межі організаційної, господарської та іншої позакультової діяльності;

• встановлення правил проведення релігійних обрядів і це­ремоній, добродійної, культурно-просвітницької діяльності, встановлення міжнародних зв'язків;

• контроль за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держком­релігії, у 2001 році було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992р. (див.текст9.9).

Регулярно відбуваються зустрічі Президента України з гла­вами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфе­сійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадсь­ких засадах. Схожий орган — Національна Рада церков у США — довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінні від функцій української Ради.

На наш погляд, Україна у своїх відносинах з релігією, пере­дусім, історично «традиційними» для країни православними церквами та ісламськими громадами (Автономної Республіки Крим) намагається втілювати в життя «пристосовницьку мо­дель». Така вкрай поміркована позиція вочевидь пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак ще під час демократичних виборів до Верховної Ради України 1990 pp. українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень цього є включення до програмних документів багатьох політичних партій релігій­них питань та створення партій конфесійного спрямування (Християнсько-Демократична партія України, Республікансь­ка Християнська партія, Партія мусульман). Особливої популяр­ності у 1 половині 90-х pp. набуло гасло «Незалежній Україні — єдина автокефальна (самостійна) Православна Церква». На ньо­му спекулювали група народних депутатів «За єдину Помісну Церкву». Свого часу у Верховній Раді України діяло депутатське об'єднання на підтримку традиційних і канонічних конфесій. Крім окремих депутатів і політичних партій, зацікавлені у вико­ристанні релігії або в оперті на неї згуртовані захистом корпора­тивних інтересів регіонально-кланові утворення.

Деякі релігійні організації зі свого боку відверто співпрацю­ють з впливовими політичними силами, виступають їхніми гас­лами, підтримують їхніх кандидатів у структури законодавчої і виконавчої влади. (Протягом 1990—2002 pp. народними депута­тами України обиралися тільки два служителі культу). Таким чином, вони розраховують одержати більший доступ до держав­них ЗМІ з багатомільйонною аудиторією і неформальну, однак дієву підтримку в усіх сферах своєї діяльності.

Щоправда, в цілому ставлення релігійних організацій до української держави характеризується, так би мовити, доброзич­ливим нейтралітетом. Воно засноване, по-перше, на безумов­ному визнанні факту національної незалежності України; по-друге, на сподіванні, що «Церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Ст. 21 Закону України «Про свободу совісті...» якраз передбачає на прохання громадян або за ініціативою ре­лігійних організацій проведення богослужінь та релігійних об­рядів у військових частинах, в лікарнях, будинках для престарі­лих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання. Тим-то питання, які ставляться релігійними орган­ізаціями перед владою, не мають політичного забарвлення. Вони стосуються:

• повернення релігійним організаціям відчужених від них у різні часи майна і культових будівель і запобігання можливої приватизації колишньої церковної власності;

• послаблення податкового тягаря в їх економічній діяль­ності;

• створення пільгових умов для отримання гуманітарної допомоги з боку «братніх» закордонних центрів;

• вдосконалення законодавчої бази і напрацювання конк­ретних механізмів для розширення суспільного служіння — у місцях позбавлення волі, сиротинцях, будинках для людей по­хилого віку, середніх і вищих навчальних закладах, Збройних Силах України;

• отримання більшого доступу до радіо- і телебачення з ме­тою пропаганди суспільно-значущих цінностей і запобігання хвилеподібному зростанню в них демонстрації насильства і роз­пусти;

• спрощення процедур виїзду за кордон з суто релігійною мотивацією (наприклад, паломництво до Мекки або навчання до Рима).

Разом із тим, складається враження, що держава проводить політику прихованого заохочення православ'я у дусі моделі «тра­диційної релігії», певно, вбачаючи в ньому джерело злагоди все­редині українського суспільства, конче потрібної для його по­дальшого реформування. Зокрема, мається на увазі проголошен­ня державними православних свят Великодня, Трійці і Різдва, державні інвестиції у відновлення релігійних пам'яток, участь державних діячів у різноманітних релігійних заходах. Підчас іна­вгурації на другий термін у 1999 р. Президент України отримав благословення від представників восьми основних релігійних конфесій України. У свою чергу, він закінчив свою програмну промову словами «Хай Бог дає нам сили у цій святій справі!».

КОРОТКІ ПІДСУМКИ

/. Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основні періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.

2. Язичництво давніх слов'ян — різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в них до хрещення Русі.

3. У язичництві давніх слов'ян можна зустріти і сформований пантеон богів, на чолі якого напередодні прийняття Руссю християнства стояв Перун, і вшанування духів (русалок, домовиків, лісовиків тощо), і культи води, лісів, предків, злих сил.

4. Язичницький ритуал містив у собі в основному молитви і жертво­принесення. Він здійснювався в спеціальних культових місцях — капищах, за участю волхвів.

5. Період з IX до середини XIII cm. можна вважати періодом двовірства на Русі, одночасного співіснування давніх язичницьких і християнських вірувань на всій території країни й у всіх верствах населення. Завершується цей період адаптацією християнства до численних язичницьких вірувань, обрядів і культів.

6. Християнство в Україні офіційно було прийняте в 988 р. князем Володимиром І Святославичем. Наслідком прийняття християнства стало приєднання Київської Русі в культурному і соціально-економічному плані до європейської цивілізації.

7. Православна Церква в Україні була організована як митрополія. Вона перебувала до 1686р. в юрисдикції константинопольського пат­ріарха, а потім перейшла під юрисдикцію московського патріархату.

8. Важливим етапом в історії християнства в Україні стала Брестська унія (1596 p.), яка призвела до утворення Української Греко-Католицької Церкви.

9. У наш час християнство в Україні представлене трьома пра­вославними церквами (УПЦ МП, УАПЦ, УПЦ — КП), Українською Греко-Католицькою Церквою, єпархіями Римська-Католицької Церкви і великою кількістю різних протестантських організацій. 10. Серед нехристиянських релігій в Україні історично поширений іслам. Осередком ісламу в Україні упродовж усієї її історії є півострів.

ЗАПИТАННЯ:

1. Mio таке язичництво? Яким стадіям еволюції релігії воно відповідає? Яким явищем в історії релігії було слов'янське язичництво — унікальним чи типовим? 2. Назвіть основні культи давніх слов'ян? 3. З яких божеств складався пантеон кн. Володимира? Чому на чолі цього пантеону стояв войовничий Перун? 4. Якими релігійними обрядами вшановували слов'яни-язичники своїх божеств? Чи можна знайти аналоги цим обрядам в інших релігіях? 5. За якими принципами був побудований язичницький святковий календар у Давній Русі? 6. Яке свято було в річному святковому циклі центральним і чому? 7. Яка історична доля язичництва на Русі? 8. Що обґрунтовувала «Андріївська легенда» і з якою метою її офіційно визнала православна церква в Україні? 9. Назвіть зовнішні та внутрішні причини розповсюдження хрис­тиянства на Русі? 10. Яка релігійна особливість християнства східного (візантійського) обряду спонукала кн. Володимира саме її обрати пануючою релігією у своїй державі? 11. Якими подіями в історії Християнської Церкви в Україні відзначаються такі дати: 988 p., 1596 p., 1620 p., 1686 p.? 12. У чому полягав релігійний характер церковної унії? 13. Назвіть відомі Вам Православні Церкви, які діють на території України, та вкажіть на основні розбіжності між ними? 14. Які ще християнські конфесій діють на території України в наші дні? 15. Як Конституція та законодавство України визначають статус релігій в Українській державі?

ЗАВДАННЯ

1. Опишіть відомі Вам залишки язичницьких обрядів і вірувань у свідомості людей і побуті.

2. Визначте Ваші дії в кожній із наведених нижче ситуацій.

Зішліться на відповідні статті Конституції та Закону України про свободу совісті та релігійні організації

а) Ви — директор школи. До Вас прийшли свідки Ієгови і запропонували додатково до основного розкладу проводити для бажаючих учнів уроки з вивчення Біблії.

б) Вас призивають до лав Збройних Сил України. Але Ваша віра і категорично забороняє Вам убивство й носіння зброї.

в) Ви — голова виборчої комісії. До Вас звернулися представники однієї з громад Новоапостольської Церкви з проханням зареєструвати їхнього представника кандидатом у народні депутати від цього релігійного об'єднання.


1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка