Релігієзнавство



Сторінка28/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   47

9.6. ІСТОРІЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УКРАЇНІ


Історія протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька «хвиль», що припадали на різні періоди української історії.

«Перша хвиля». Протестантизм почав проникати в Україну вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах За­хідної Європи через територію Польського королівства (як час­тини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прибічниками Реформації Церкви виступали — щоправда з суто економічних і політичних міркувань - представ­ники шляхти (близько 20 % вже у 60-ті pp. XVI ст.). На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був позбавлений підтримки широких народних мас. Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «віри панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом. Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

• навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном (наприклад, найвідоміший український гуманіст Ст. Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттенберг, мешкав у будинку основоположника Рефор­мації Мартіна Лютера);

• місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літе­ратуру, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, реміс­ника, міщанина.

Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і, особливо, кальвінізм. Вони з'явились у 30—40-х pp. XVI ст. Відомо, наприклад, що у 1539 р. у Вільні (сучасний Вільнюс) відкривається школа на 50 учнів при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» припав на 60—80-ті pp. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

У цей час протестантизм об'єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

Друга половина XVII — початок XVI11 ст. — період найбіль­ших втрат протестантизму в Україні. Це було спричинено пере­дусім Руїною, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західно­українських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римсь­ке-Католицької Церкви, яка спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протес­тантизм відтіснявся Руською Православною Церквою, яка на­прикінці 1680 pp. підпорядкувала собі Православну Церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських зборів.

Нова, «друга хвиля» протестантизму в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій пере­важно «західноукраїнський» характер і стає фактором релігій­ної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнсь­ких земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріаль­ний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна части­на яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Посе­ленці та інженери не тільки істотно сприяли розвитку народно­го господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їхніх чималих земель­них наділах, або під їхнім керівництвом на заводах і шахтах.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядуван­ня і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Став­лення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед «осіб іншого сповідання» (вважай — православних), і деякі обмеження стосувалися зміша­них шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3 % населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій). Сприят­ливе політичне середовище призвело до створення у протес­тантів розгалуженої релігійної організації церковного типу. Най­більшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конститу­йованої 1832р. Євангелічно-Лютеранської Церкви, до складу якої входили й українські лютерани.



«Третя хвиля» протестантизму на території України на­прикінці XIX — першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютерансь­ких і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. Руська Православна Церква вбачала у їхніх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд на цій підставі взагалі спочатку оголосив баптизм «однією з найнебезпечніших у церковному і державному відношенні сект». Легального стату­су вони набули після знаменитого маніфесту Миколи II «Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» від 17 жовтня 1905 р.

Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протес­тантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основ­ною причиною було те, що лави кожного з цих напрямів попов­нювались з одного й того самого середовища.

Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вва­жається 1867 р. Цього року під впливом баптистських місіонерів із Німеччини, що вели свою діяльність серед іноземних посе­ленців на Півдні України, водне хрещення за баптистських обря­дом прийняли Трифон Хлистун та Іван Царенко із с. Карлівка Єлизаветградського повіту. У 70—80-х pp. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Півден­ної України. На початку 80-х pp. XIX ст. перша група українців-баптистів виникла у Західній Україні. В усій Україні у цей пері­од налічувалось 20 тис. баптистів. З 90-х pp. XIX ст. розпочався процес формування його ідейно-догматичної системи, вироб­лення норм внутрі- та позарелігійного життя.

Першою зареєстрованою баптистською громадою у 1907 р. стала київська. Чисельні баптистські громади (від 100, 200 і більше членів) утворилися в інших великих містах України. З 1905 по 1911 р. чисельність баптистів зросла тут до 50 тис. вірую­чих. Україна неодноразово ставала місцем проведення з'їздів Союзу руських баптистів. Західноукраїнських баптистів об'єдну­вали Союз зборів німецьких баптистів й Союз зборів слов'янських баптистів з центром у Варшаві. У 1905-1917 pp. у Петербурзі діяли Біблійні курси для професійної підготовки служників куль­ту в баптистських громадах.

Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівни­ки баптизму називають «золотим десятиріччям». Зайнята бороть­бою із Руською Православною Церквою, Радянська влада не за­надто переймалась справами інших конфесій. Тому в цей час спостерігалося швидке зростання і поширення по Країні Рад баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомолу). У Мелітопольському районі Бапсомол об'єднував, до речі, 90 % молоді. У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів. На ньому було засновано Всеукраїнський союз баптистів. Наступ­ного року він увійшов до складу відповідного всесоюзного об'єд­нання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах вхо­дили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало низку відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території пев­ної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, вона була зобов'язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу. Найвищим законодавчим органом братства вважався з'їзд, який обирав правління і зат­верджував план його роботи у міжз'їздівський період. В Україні видавався журнал «Баптист України», постійно виходили дру­ком поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Бап­тисти створили й власну освітню мережу підготовки «професій­них кадрів». Вона складалась із короткострокових курсів на місцях, й стаціонарних Біблійних курсів у Москві. Вони діяли з 1927 до 1929 pp., і серед 50 їхніх слухачів 12 студійців були з Ук­раїни.

За баптистською статистикою 1930 р., на західноукраїнсь­ких землях діяло 23 громади Союзу зборів слов'янських бап­тистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав низ­ку газет і журналів. У серпні 1928 р. тут було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельсь­ких християн-баптистів. Союз об'єднував понад 60 баптистсь­ких громад, видавав самостійні періодичні видання, друкував серію біблійно-тлумачних і поетичних збірок рідною мовою. Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своєрідну оазу релігійної свободи та успішного фермерського господарювання.

В Росії народилася ще одна течія баптизму — євангельське християнство. Воно виникло у 70-ті pp. XIX ст. у великосвітсь­ких петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Редстока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила свій вплив на соціальну верхівку й звернулася до більш широких верств населення. У 1880 р. у Харкові з'явилась перша громада євангельських християн. У 1892 р. організувалася громада у Севастополі, що об'єднувала портових робітників і мат­росів, згодом — громади у Катеринославлі, Сімферополі, Ялті та Києві. У 1908 р. в Одесі пройшов перший з'їзд течії, у якому взяли участь 14 представників від 9 громад, хоча реально громад євангельських християн в Україні було значно більше. Невдовзі І. Прохановим у Петербурзі був створений Всеросійський союз євангельських християн. Ця організація, однак, не мала істотно­го впливу на релігійні процеси в Україні.

Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них утворилась у 1909 р. у Ковелі на Волині внаслідок місіонерства найближчих соратників І. Проханова. У 1920 р. був конституйований Союз слов'янських зборів єван­гельських християн у Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі жили у Західній Україні. У 1933р. це об'єд­нання євангельських християн було найзначнішим на захід­ноукраїнських, білоруських та східнопольських землях. Воно налічувало 66 громад, мало у своєму розпорядженні 181 при­міщення та 346 місійних пунктів, налічувало понад 12 тис. віру­ючих. Ним видавався україномовний журнал «Євангельський християнин».

Започаткування в Україні адвентизму (переважно у вигляді адвентистів сьомого дня) пов'язане з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. були створені Міжнародне трактатне товариство, що розпов­сюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи АСД з'явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У 1886 р. місіонер Луї Конраді (з 1910 р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конференції адвен­тистів сьомого дня ) став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Упродовж наступних трьох років виникли інші громади у Таврійській, Хер­сонській, Київській, Полтавській губерніях, на Волині, Кубані, Донеччині. У 1896 р. у Російській імперії налічувалось 779 ад­вентистів, у 1906р. — 2261, у 1911 р. — 4 тис. Напередодні рево­люції їх кількість зросла до 6 тис. Вони були об'єднані у 269 гро­мад, в яких працювало 78 пресвітерів. У 1907 р. відбувся Пер­ший Всеросійський з'їзд АСД, що поклав початок самостійної Російської церкви АСД. У 1908 р. вона була виділена в Російський уніон Всесвітнього союзу АСД з центром в Ризі. У 1924 р. офі­ційна статистика налічує 11 500 адвентистів у С PC P, 1925 p. — 12282,1928р. — 13404.З них на Україні налічувалося 5073 члени громад АСД, серед яких більшість «крамарі, ремісники, робіт­ники». Разом із членами родини адвентистів їхній вплив поши­рювався на 40 тис. осіб.

На початку 20-х pp. утворилося Всесоюзне об'єднання АСД. Воно налічувало 605 громад ідо 1929 р. встигло провести шість з'їздів. У 1925 р. розпочало свою діяльність Всеукраїнське об'єд­нання АСД. Крім розв'язання загальновіросповідних та органі­заційних проблем, його завдання полягали у створенні біблійно­го Інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, роз­повсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень ук­раїнською мовою.

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша гро­мада АСД виникла у 1890 р. під Луцьком, її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К. Рейвен, емігрант з Тав­рійської губернії. В основному осередки адвентизму засновува­лись зарубіжними місіонерами або адвентистами-переселенця-ми із південних областей України. У 1922 р. західноукраїнські адвентисти об'єднались у Союз АСД у Польщі, що увійшов до Східноєвропейського дивізіону. У Бєльську у 1926 р. відкрилась біблійна школа, що готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польщі. У Варшаві, Лодзі, Львові видавалась німецькою, польською, російською мовами адвентистська загальна віроспо­відна та біблійна література (насамперед численні твори заснов­ниці АСД Гелен Уайт), часописи і журнали. За обмеженими те­риторією Волині відомостями, у 1932 р. тут діяли 1103 адвентис­ти.

Перші кроки п'ятидесятництва на Україні пов'язані із іме­нем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років знаходився в еміграції. Він розпочав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, обернувши у нову віру багато прихильників. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п'ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У 1926 р. було створе­но Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ), який наступного року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих. З 1928 р. почав виходити журнал «Євангеліст». Однак сформувати цер­ковну структуру в Україні п'ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 30-х pp. керівники Союзу ХЕВ були заареш­товані (доля самого І. Воронаєва досі лишається невідомою), громади закриті, їхнє майно конфісковане.

У 20—30-х pp. на Волині і Галичині, знову-таки завдяки про­повідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, була започаткована ще одна п'ятидесятницька течія — християн віри євангельської(ХВЄ). Перший з'їзд п'ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України відбувся у 1929 р. На ньому було прийняте рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі. Союз у 1937 р. на­лічував 500 громад і 18 197 віруючих. Він мав власну мережу з 30 недільних шкіл. По суті, Союз ХЄВ встановив у Західній Україні єдину організаційну п'ятидесятницьку мережу.

Повернення в Україну лютеранства і кальвінізму пов'яза­не насамперед з процесами, що відбувались у 20—30-х pp. XX ст. Події Першої світової війни, революції у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних гро­мадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення украї­нського населення регіону, урізноманітнення його релігійно­го життя. Польська влада до середини 30-х pp. доволі терпимо ставилося до релігійних рухів поза офіційною Римсько-Католицькою Церквою. Нарешті, новоутворені українські люте­ранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантських Церков у США і Канаді, допомогу протестантських об'єднань Західної Європи.

Підґрунтям українських лютеранських і кальвіністських гро­мад стали неукраїнські ранньопротестантські Церкви, що діяли на етнічних українських землях і мали серед своїх прибічників чимало українців. Йдеться про Варшавську та Віденську євангельсько-аугсбурзьку консисторії (48 тис. членів у громадах ве­ликих українських міст) та Союз церков євангельсько-аугсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Останній у 30-х pp. на­лічував понад 100 громад з 26,5 тис. членів.

За допомогою СЦАГу у 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-аугсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі. До початку 30-х pp. Раді вдало­ся створити свої осередки у більше як 20 населених пунктах Гали-чини та Волині, які налічували понад 1,1 тис. членів. Упродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась.

Першу українську реформатську громаду в Західній Україні створив у 1922 р. у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк. Під час Першої світової війни він опинився у полоні, де позна­йомився з кальвінізмом. Через кілька років реформатські гро­мади діяли майже у всіх навколишніх селах. Загалом на початку 30-х pp. вони існували вже у кількох десятках населених пунктів, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об'єднуючи у своїх лавах 1,5 тис. українців-кальвіністів. У 1931 р. у Молодятині відбувався перший з'їзд українських кальвіністів, цього ж року — конференція у Коломиї, де було розв'язане питання їхнього об'єднання у Союз українських євангельсько-реформованих громад (СУЄР). З 1933 р. він діяв як незалежна церковна організація з центром у Коломиї. До його складу входило 68 релігійних осе­редків з 2760 дорослими віруючими. Під його опікою перебува­ло 20 недільних шкіл з 360 учнів. Головним друкованим орга­ном СУЄР був часопис «Віра і Наука», що виходив тисячним накладом у Коломиї у 1926—1939 pp.

Цікавою ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою. Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна будуватися на «базі національного принципу». По­дібна позиція, власне кажучи, стала чи не найголовнішою при­чиною переслідувань українських лютеран і кальвіністів сере­дини 30-х pp. спершу польською владою, а незабаром, після при­єднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР, — Радянською владою.

У 30-і pp. всі протестантські течії незалежно від їх територі­ального розташування та напрямів діяльності спіткала однако­ва доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вис­лано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, деко­му пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяльність під повним контролем влади.

З часів відносного пом'якшення політики режиму у релігій­ному питанні і до кінця 80-х pp. функціонування протестантсь­кої конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:

• Перший — офіційний, або легальний; до нього належали громади, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади.

• Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн-баптистів, п'яти­десятників, адвенстистів-реформістів. їхню діяльність було ого­лошено протизаконною. Окрім цих незареєстрованих осередків, діяла низка менших сект і навіть просто груп по кілька десятків віруючих визначеної або напіввизначеної конфесійної орієн­тації. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму вони не мали.

Осередком офіційного протестантизму був Союз євангельсь­ких християн-баптистів. Він був створений у 1944 р. і до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії. Союз бу­дувався на федеративних принципах, тобто його окремі осеред­ки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утво­рення, однак підпорядковувалися єдиному центрові — Всесо­юзній раді євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) у Москві. Раду обирали на з'їздах Союзу, що проходили щоп'ять років. Усією поточною діяльністю керувала президія на чолі з гене­ральним секретарем. Для підготовки кадрів священнослужи­телів у структурі Союзу з 1968 р. відновили діяльність Біблійні курси. Шість разів на рік регулярно виходив журнал «Братсь­кий вісник». Союз ЄХБ входив до Всесвітньої ради баптистів. На початок 90-х pp. він об'єднував 2500 громад і близько 300 тис. віруючих.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша структура — авто­номно зареєстровані п'ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х pp. і впродовж наступних деся­ти років діяли переважно у східних і південних регіонах Украї­ни. Станом на 1 травня 1989 р. в Україні існувало вже 652 такі громади, з яких тільки четверта частина були належним чином зареєстрована.

Друга структура — громади адвентистів сьомого дня. Вони утворились після ліквідації у 1960 р. Всесоюзної організації АСД.

Дезінтеграційні процеси у середовищі адвентистів тривали до середини 70-х pp. Відтоді організаційну кризу вдалось подола­ти. В 1979 р. вже було зорганізовано 11 обласних і міжобласних союзів та об'єднань на чолі із старшими проповідниками. Ук­раїна мала власне Республіканське об'єднання церков АСД. Кількість віруючих у ньому, за офіційними даними, становила близько 20 тис. осіб. Республіканське об'єднання церков АСД працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднання­ми, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або на­раді) церков АСД в СРСР. У грудні 1988 р. була створена єдина Всесоюзна Церква адвентистів сьомого дня. У 1990 р. на 55- му Всесвітньому з'їзді Генеральної Конференції Всесвітньої Церк­ви АСД в американському Індіана полісі за участі 35 делегатів від радянських адвентистів за ними був визнаний статус світового відділення (дивізіону).

9.7. СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Події середини 80-х — початку 90-х pp. призвели до значних змін у релігійному житті України.

1) Наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 %, то у 2002 р. - вже понад 60 %. Якщо десять років тому на чолі цього руху стояли люди, чиї пригнічені доти релігійні почуття нарешті змогли вирватися назовні, то тепер таку активність дедалі більшою мірою демонструють ті, хто відчув потребу в прояві власних релігійних переконань порівняно недавно.

Шлях людей до релігії полегшується нині низкою обставин:

• Після краху тоталітарного режиму в масовій свідомості утворився вакуум, який нині поступово заповнюється і відрод­жуваною національною свідомістю, і новим відчуттям грома­дянськості, і релігією.

• Збереглися відчутні релігійно-культурні традиції, особли­во у західноукраїнських областях.

• Залишається загальнодуховна потреба в релігії, яка полег­шує людські біди, знімає стресові навантаження, обіцяє заступ­ництво з боку Всевишнього.

• Зміни соціальної структури у бік виразної нерівності (ба-гаті-бідні) спричинили гостру потребу в релігійному милосерді та добродійності.

• Нарешті, у суспільстві складається доброзичливо-зацікав­лене ставлення до релігії завдяки активній її популяризації з боку ЗМІ.

2) Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Зага­лом станом на 1 січня 2003 р. у країні було зареєстровано 26 271 релігійна громада (1076 — діяли без реєстрації). Це - вдвічі більше, ніж у 1991 р. В Україні налічується 25871 священнослу­житель, 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями, 249 місій, було відкрито більше 150 духовних навчальних закладів з 18 тис. слухачів, майже 10 тис недільних шкіл, виходить 334 періодич­них видання. У розпорядженні релігійних організацій знаходить­ся 19 112 культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), 2332 — у процесі будівництва. Пов'язано це із загальною демократизацією суспільства, зняттям обмежень на діяльність релігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різномані­тних визнань.

3) Розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула за сто, однак 99,5% всіх реліг­ійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напря­мів. Серед опитаних у 2002 р. 70% дорослого населення України назвали себе православними ( у тому числі ті, хто коливається, невіруючі), 7% — греко-католиками, 2,2% — протестантами, менше 1 % - римо-католиками, мусульманами, іудеями.

.

Сучасна конфесійна структура України

(приблизна питома вага зареєстрованих та незареєстрованих


громад станом на 1 січня 2003 р.)

НАЙЧИСЛЕНН1ШІ КОНФЕСІЇ В УКРАЇНІ У 1991-2002 pp. (приблизна кількість зареєстрованих громад)



 

1991

2003 (1 січня)

УПЦМП

5500

9950

УПЦ-КП



3190

УАПЦ

1500

1100

УГКЦ

2640

3390

РКЦ

450

840

Баптисти

1200

2580

Адвентизм

280

970

П'ятидесятництво

725

1690

Іслам

30

420

Іудаїзм

40

230

Водночас сучасна релігійна ситуація в Україні позначена низкою особливостей:

1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, про­сто байдужі до релігії.

2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверховий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття відповідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймо­вірно, «Отче наш»), ще третина — по 2 — 3.

Принагідне зазначимо, що 85 % дорослого населення пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Поло­вина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів, відвідують богослужіння у дні релігійних свят, мате­ріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.

3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невірую­чих, відрізняється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди визнають існування Бога, однак не завжди виз­нають існування диявола; вірять в існування душі, гріху, раю і пекла. Таким чином, ці поняття набувають нині не тільки релі­гійного, а радше морального забарвлення. Причому третина віру­ючих, половина тих, хто коливається між вірою та невір'ям, шоста частина невіруючих і атеїстів примудряються одночасно вірити у переселення душ.

Загалом, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії «справжніх віру­ючих». Це — переважно одинокі похилого віку жінки, які жили у сільській місцевості. Для порівняння. Приблизно таку саму картину дало тривале міжнародне дослідження сучасної російсь­кої релігійності (Д. Фурман, К. Каариайнен). У США на сере­дину 80-х pp. понад 90% американців вважали себе віруючими, 60 % — перебували членами релігійних організацій, 50% — ре­гулярно відвідували богослужіння.

4) Релігійність населення західноукраїнського регіону є в цілому вищою за релігійність інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської дер­жавної політики стосовно до релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те, що на 2003р. цей відсоток зменшив­ся до 40, віруючими називає себе 80% дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 громад, то в західних областях цей показник є в 2—3 рази вищим.

5) Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим (до по­ловини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без устале­ної історичної традиції, або такі, де результати політики викорі­нення релігії виявилася найуспішнішими.

6) Центр релігійної діяльності перенесено у міста, позаяк у дореволюційні часи та у перші десятиліття Радянської влади ре­лігійним було в передусім, українське село. Вказана особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

7) Релігійні організації відчувають гостру нестачу культових споруд. Незважаючи нате, що згідно з двома березневими (1992 і 2002 pp.) указами Президента України релігійним організаці­ям було передано понад 3000 культових споруд і 8 000 одиниць церковного майна, ще 3 638 споруд було збудовано упродовж 1992-2002 pp., приблизно 25% нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 25% — оренду­ються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різних релігійних конфесій культовими спорудами різниться. Стовідсотково забез­печені ними громади Закарпатської реформатської (кальвіні­стської) Церкви. Найнижчий відсоток забезпеченості — у ново­утворених протестантських громад і нетрадиційних для країни релігійних віровизнань.

8) Якщо православні і католицькі об'єднання відчувають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в про­тестантських громадах завдяки створеній ними власній системі духовної освіти їх у 2-3 рази більше, ніж самих громад. Зважаю­чи на наріжний протестантський принцип «загального священ­ства», у цьому не вбачається проблеми у протестантському середовищі.

9) Стався розкол в українському православ'ї. Зараз в Україні діють:

1.УкраїнськаАвтокефальна Православна Церква(УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Аме­риці і в діаспорі митрополита Константина (Багана), предстоятель-митрополит Мефодій (Кудряков).

2.Українська Православна Церква-Київський патріархат (УПЦ-КП), її очолює патріарх Київський і Всієї Руси-України філарет (Денисенко).

3. Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), очолювана митрополитом Київським і всієї Украї­ни Володимиром (Сабодан).

Початок розколу припадає на той час, коли в лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет відродження УАПЦ в Україні. 19 серпня 1989 р. Львівська православна пара­фія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Воло­димиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе приналежною до УАПЦ. Таким чином, 1989 р. є роком початку третього відродження УАПЦ.

5 — 6 червня 1990 р. був скликаний Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, на якому була утворена українська патріархія на чолі з патріархом Мстиславом, що тоді очолював УАПЦ в Аме­риці.

УПЦ МП бере свій початок, як ми вже знаємо, з 1686р. Хоч так вона ніколи не називалася. З 1 січня 1990 р. Синод РПЦ на­дав Українській Церкві статус автономної і перейменував її на УПЦ. Однак це практично нічого не змінило у становищі УПЦ, яка, як і раніше, підпорядковується московському патріархату. Церква ця має парафії по всій Україні, найбільше в східних і південних її частинах. В юрисдикції цієї Церкви знаходяться такі українські святині, як Києво-Печерська та Почаївська лаври.

Починаючи з відродження УАП Ц між нею і УП Ц M П поча­лося протистояння і боротьба за парафії.

Подальший розвиток подій пов'язаний з постаттю митро­полита Філарета (Денисенка), який в той час очолював УПЦ МП. У листопаді 1991 р. на соборі УПЦ МП в Києві митрополит Філарет висловився за незалежність Української Церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту.

1 - 3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання украї­нських єпископів про автокефалію і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові оголосив своїм предстоятелем замість митрополита Філарета митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володимиpa (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов весь єпис­копат, а при митрополиті Філареті залишився Володимирський собор у Києві й один епископ, теж за це позбавлений сану РПЦ. Проте митрополит Філарет не визнав цих рішень і пішов на крайній крок. За підтримки тодішнього президента України Л.М. Кравчука і деяких народних депутатів він оголосив про своє об'єднання з УАПЦ і утворення нової релігійної організації — УП Ц—КП, на Всеукраїнському Православному Соборі в червні 1992 р. Малось на увазі, що нову Церкву очолить патріарх Мстис­лав, який навіть був відсутній на Соборі, а заступником патріар­ха став митрополит Філарет (посада заступника патріарха була встановлена вперше за більш як тисячолітню історію правосла­в'я).

Після Собору і формального об'єднання митрополит Філа­рет дістав змогу заволодіти грішми УПЦ МП, а по всій Україні почалися акції насильницького приєднання парафій УПЦ МП й УАПЦ до новоутвореної УПЦ—КП.

Фактично ж відбулося не об'єднання Церков, а черговий розкол в українському православ'ї, із двох Церков утворилося три, з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену Церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (Петруся) очолити ту частину УАПЦ, що не приєдналася до УПЦ-КП. Після утворення УПЦ-КП УПЦ МП не припинила свого існування й надалі залишалася в підпоряд­куванні РПЦ. Кількість її парафій практично не зменшилася, лише окремі з них перейшли в УПЦ—КП.

11 червня 1993 патріарх Мстислав помер і був похований у своїй резиденції в м. Саунт-Бавнд-Брук в Америці. У вересні 1993 року УАПЦ обрала свого патріарха — Димитрія (в миру Володи­мир Ярема).

23—24жовтня 1993 р. на соборі УПЦ—КП було обрано но­вого патріарха, ним став митрополит Володимир (Романюк), хоча фактично Церквою керував митрополит Філарет. Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. У П Ц— КП став керувати митрополит Філарет, обраний патріархом на соборі цієї Церкви.

У лютому 2000р. вмер і патріарх УАПЦ Димитрій, відповід­но до його заповіту нового патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (Багана), який очолює українські Православні Церкви в Америці й у діаспорі, духовно опікувати УАПЦ. Це було дуже важливо, оскільки всі українські Церкви за кордоном були прийняті в євхаристійне спілкування константинопольським патріархом. Формальним же предстоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков).

У червні 2003 р. стався черговий розкол в УАПЦ. Мефодій (Кудряков) оголосив себе митрополитом Київським і всієї Ук­раїни, вийшовши з-під опіки митрополита Костянтина. В юрис­дикції ж останнього залишилася Харківське-Полтавська єпар­хія й поодинокі парафії по всій Україні.

Увесь цей час йдуть розмови і переговори на різних рівнях про майбутнє об'єднання всіх галузей українського православ'я, але всі Церкви висувають свої вимоги, які важко задовольнити одночасно. Таким чином, об'єднання на сьогодні неможливе, це справа майбутнього (див. текст 9.10).

Діяльність Православних Церков в Україні станом на 1 січня 2003 р. характеризувалася наступними даними:

УАПЦ — 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігій­них громад, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діють чи споруджуються, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, 5 періодичних видань; s УПЦ—КП — 3196 релігійних громад, 31 монастир із 128 чен­цями, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд (308 — у будівництві), 17 навчальних закладів, 881 недільна школа, 25 періодичних видань;

УПЦ МП — 10042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у бу­дівництві), 15 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань.

Не менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української Греко-Католицької Церкви (У ГКЦ), що виникла на її теренах після Брестського собору 1596 р.

Відродження УГКЦ свідчило про зростання української на­ціональної самосвідомості в кінці 1980-х — початку 1990-х p.p. Швидкому відродженню УГКЦ сприяло те, що з 4418 православ­них парафій України близько половини припадали на західно­українські землі.

Важливою подією на шляху легалізації УГКЦ стало відкри­те звернення 2 єпископів і 23 священиків, ченців і віруючихУГКЦ 4 вересня 1987 р. до Папи Римського Іоанна Павла II із проханням посприяти правовій легалізації УГКЦ у СРСР і ста­ти посередником між греко-католиками і Радянською владою. Представників УГКЦ підтримали українські дисиденти і право­захисники. Українським греко-католикам допомагали й ук­раїнські закордонні релігійні центри.

Активізації західноукраїнських віруючих посприяло і святку­вання в 1988 р. тисячоліття Хрещення Київської Русі. Протягом трьох перших місяців 1988 р. у Галичині і Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ. У тих містах і насе­лених пунктах, де знаходилися закриті культові приміщення УГКЦ, проводилися несанкціоновані богослужіння, а жителі ви­магали реєстрації релігійних громад. Між греко-католиками Ук­раїни і греко-католицькими ієрархами Польщі, релігійними цен­трами Заходу і Ватикану знову налагодилися міцні контакти.

Проблема греко-католиків уже тоді мала значне політичне забарвлення: за відновлення діяльності УГКЦ виступали ради­кальні політичні об'єднання — Українська Гельсинська спілка, Український християнсько-демократичний фронт, що виник­ли в період перебудови. Ця проблема стала складовою частиною передвиборних обіцянок ряду кандидатів у народні депутати СРСР у 1989 р. Уже в перші дні роботи І з'їзду народних депутатів СРСР представники Львівщини Р. Братунь, Р. Фе­дорів, Ю. Сорочик і І. Вакарчук подали до президії з'їзду депу­татський запит, у якому заявляли про порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створення спеціальної комісії для розв'я­зання цієї проблеми. За підтримку УГКЦ привселюдно висло­вився народний депутат СРСР академік А. Сахаров.

Починаючи з весни 1989 p., групи греко-католиків із Захід­ної України проводили в Москві постійне пікетування органів влади з метою привернути увагу союзного керівництва на про­блеми своєї конфесії.

Щоб послабити вплив греко-католицизму в тих областях, де він був традиційно сильним, влада випустила великим накла­дом православну церковну літературу й календарі українською мовою, збільшили набір слухачів до духовних семінарій, зорієн­тованих на служіння в Західній Україні. Швидкими темпами проводилася реєстрація нових громад РПЦ, що сприймалося владою як спосіб недопущення посилення симпатій до грекокатоликів серед населення. Протягом 1988 — першої половини 1989 p.p. в Україні було зареєстровано 1300 нових громад РП Ц, з них 1100 — у 4-х західноукраїнських областях.

21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР ухвалила дозволити реєстрацію греко-католицьких громад.

23 січня 1990 р. у Преображенському соборі Львова відбувся Церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів і 150 священиків, що проголосив легалізацію Греко-Католицької Церкви в Ук­раїні. Вів його архієпископ Володимир Стернюк. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 p., оголосив його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, по­вернути церкви, якими УГКЦ володіла до війни, визнати цер­ковну організацію УГКЦ.

Після Собору почалося масове повернення віруючих в УГКЦ. На 1 лютого 1990р. у регіоні було подано 435 заяв на реє­страцію греко-католицьких громад, а до березня 1990 р. РПЦ втратила 70% своїх громад (яких тоді налічувалося 2700) і свя­щеників, що перейшли в УГКЦ. Незабаром було оголошено про вихід із РПЦ і перехід у відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву 312 парафій і 232 священиків у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях.

Важливою подією для прихильників УГКЦ стало прибуття у Львів 30 березня 1991 р. глави Церкви митрополита Мирослава-Івана Любачівського, що у той же день провів архієрейську службу в соборі св. Юра.

26 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про свободу совісті і релігійні організації», відповідно до якого була врегульована проблема реєстрації і діяльності релігійних громад України, Греко-Католицька Церква була офіційно визнана, що призвело до фактичного визнання права її власності на всі цер­кви й парафії, захоплені в 1989-1991 pp. представниками право­славних конфесій.

Сьогодні релігійна мережа УГКЦ повністю відновлена на рівні 30—40-х pp. — періоду її найвищого розвитку. Вона скла­дається з більш як 3300 парафій, які обслуговуються 2075 свя­щеннослужителями, 90 монастирів (1096 ченців і черниць), 6 місій, 2654 культових споруд (349 - у будівництві), 14 навчаль­них закладів, у тому числі такого знаного, як створена ще 1929 р.

Андреем Шептицьким Львівська Богословська Академія, 907 недільних шкіл, 26 періодичних видань. Існують єпархії УГКЦ в США, Канаді, Польщі, інших країнах, а також громади в східній діаспорі — Росії, Казахстані, Белорусі, Литві.

Римсько-Католицька Церква. 16 січня 1991 р. Папа Іоанн Павло II відновив діяльність римсько-католицьких дієцезій в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільсько-му й Житомирі. Українська держава встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і в 1992 р. Папа призначив першим Апо­стольським Нунцієм в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 1996 р. Папа відновив Луцьку дієцезію, призначивши Апос­тольським Адміністратором Львівського митрополита архієпис­копа Мар'яна Яворського.

У 1998 р. Папа призначив Мар'яна Трофим'яка Луцьким єпископом-ординарієем, а Кам'янець-Подільського єпископа-помічника Станіслава Падевського — Львівським єпископом-помічником (зараз єпископ Харківський і Запорізький). У 1999 р. архієпископ Микола Етерович став наступним (другим) Апо­стольським Нунцієм в Україні.

Засновуються католицькі духовні школи: коледж св. Томи Аквінського в Києві, вища духовна школа Святого Духа в Го­родку на Поділлі, духовна семінарія у Ворзелі під Києвом, ду­ховна семінарія в Брюховичах під Львовом (7 навчальних зак­ладів, 504 недільні школи). Діє видавництво монахів-домініканців «Кайрос», видається в великій кількості релігійна періодика (15 періодичних видань). Відкриваються монастирі домініканців, кармелітів, францисканців тощо.

Рік 2001-й був особливим для Римсько-Католицької Церк­ви в Україні — 28 січня 2001 р. Папа Іоанн Павло II проголосив Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом. Одночасно став кардиналом глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар. Таким чином, вперше в історії Україна має своїх кардиналів, а Львів — єдине місто у світі, у якому знаходяться одразу два кардинали.

З 23 по 27 червня 2001 р. відбулася знаменна подія в церков­ному житті католиків — візит Папи Римського в Україну — до Києва і Львова.

На 1 січня 2003 р. Римсько-Католицька Церква мала вже 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, утому числі 11 єпископів, 269 з яких - іноземці, 771 культову споруду (64 — у будівництві). Римсько-Католицька Церква в Україні на­лічує 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська).



Протестантизм в Україні на сьогодні є, на наш погляд, най-динамічнішою конфесією, чий вплив на релігійне життя в Ук­раїні й надалі зростатиме.

Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантиз­му відіграє наявність сталих джерел поповнення їхніх лав. Це, по-перше, сімейне виховання у родинах, які розглядаються як «домашні церкви» (недарма третина послідовників баптизму — молодь до 30 років); по-друге, поступове зростання пропаган­дистської та місіонерської активності. За 5—6 років незалеж­ності протестантські організації створили 95 % усіх зареєстро­ваних в Україні релігійних місій. За правдоподібною статисти­кою адвентистів, тільки у серпні 1995 р. під час проведення у київському Палаці спорту євангельської програми всесвітньо відомого проповідника з Австралії Джона Картера прийняли водне хрещення й поповнили громади АСД 3,5 тис. нових членів. По-третє, позаяк протестанти складають лише 2,2 % населення країни, усі члени їхніх організацій — активні, «реальні», чи справжні віруючі, тоді як серед православних переважає тип па­сивного «масового віруючого».

Особливість сучасного українського протестантизму — набут­тя ними все більш національне визначених рис. Протестантське середовище активно використовує національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят; спостерігається відновлення української мови у проповідництві та общинному житті. Релігійна література, яку протестанти донедавна видавали тільки російською мовою, поступово стає україномовною, зміст багатьох видань — українознавчим. Протестантизм дедалі часті­ше розглядає себе як невіддільну складову релігійної історії ук­раїнського народу, його загальної культури. У багатьох історико-біблійних публікаціях основну увагу приділяють простеженню національних рис українського протестантизму, його особливо­стей порівняно із «західним братством».

Відкриту позицію займають протестантські Церкви і дено­мінації України у міжконфесійному житті. Вони не втручаються у внутрішньоцерковні проблеми інших конфесій, не виявляють нетерпимості до нових релігійних утворень, прагнуть уникати будь-яких зіткнень на конфесійній основі, послідовно обстою­ють позицію ідейного плюралізму і діалогу з усіма релігіями.



Лютеранство представлене Українською Лютеранською Цер­квою, до складу якої входять переважна більшість з 70 зареєст­рованих громад (1,5—2 тис. вірних) і 60 священнослужителів. Громади УЛЦ постають в Києві, Львові, Тернополі, Кремінці, Запоріжжі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Хер­соні, Маріуполі. У 1996 р. офіційно зареєстровано Єпископат УЛЦ з центром у Києві. Організаційно УЛЦ поділяється на Га­лицьку, Київську, Таврійську єпархії. В Українській Люте­ранській Богословській семінарії Святої Софії, що розташована в м. Тернополі, здобувають вишу богословську освіту молоді па­стирі, майбутні провідники Церкви. Крім того, в розпорядженні УЛЦ —недільні школи, 3 періодичні видання, радіостанція «Лю­теранська хвиля» і незареєстрована місійна станція в Івано-Франківську. Під патронатом УЛЦ діє міжнародний благодійний фонд «Дар життя». За обрядовою практикою вона близька до православ'я чи греко-католицизму, але зберігає всі доктринальні положення протестантизму.

Існує також Німецька Євангелійно-Лютеранська Церква Ук­раїни, Загальна кількість послідовників — 3—3,5 тис осіб. Кафед­ральний собор — церква св. Катерини у Києві. Для початкової богословської освіти відкриті Біблійні курси в Києві та дворічна семінарія в Одесі. До неї належать етнічні німці, які здавна меш­кали на землях України.



Кальвінізм на теренах незалежної України репрезентований Закарпатською Реформатською Церквою (107 громад, 99 культових споруд, у тому числі 10 збудованих в останнє десятиліття, 71 свя­щеннослужитель, 81 недільна школа, одне періодичне видання).

Англіканство представлено на території України лише дво­ма громадами, які складаються з іноземних громадян — служ­бовців диппредставництв і підприємців. Вони входять до складу англіканської єпархії «Гібралтар і Європа».

Баптизм залишається найвпливовішою з протестантських конфесій, об'єднуючи до 40 % всіх протестантських спільнот. Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є на сьогоднішній день Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура. ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань в межах України та 5 об’єднань баптистсь­ких церков діаспори — США, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Він підтримує тісні контакти з міжрегіональним об’єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, — Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. У складі ВСО ЄХБ — 2230 релігійних громад з майже 3000 священнослужителів, 1529 культових споруд. Всеукраїнське об'єднання має 77 місій. При­близно 350 громад діє поза ВСО ЄХБ.

У структурі Союзу створена розгалужена мережа духовних навчальних закладів. Вона складається з 39 навчальних закладів, у тому числі вищих з 5,3 тис. слухачів усіх форм навчання, понад 1276 недільних шкіл. Одним із найбільших серед них є Одеська біблійна семінарія. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при зак­ладі існує потужний видавничий центр.



ВСО ЄХБ займається активною культурно-благодійниць­кою діяльністю: створено реабілітаційні центри для наркоманів, безпритульних дітей та звільнених з місць позбавлення волі, хри­стиянські театри, налагоджено роботу дитячих та юнацьких підліткових таборів, молодіжних центрів то що. В його розпоряд­женні — видавничі потужності. Об'єданням друкується 13 основ­них періодичних видань.

П'ятидесятництво. Активний процес будівництва церковної організації відбувається у п'ятидесятництві, яке об'єднує при­близно 30 % всіх протестантських спільнот. Так, у 1990 р. на з'їзді у м. Коростень більшість п'ятидесятницьких церков вирішили об'єднатись у Союз християн віри євангельської(п'ятидесятників) України. Він об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході і півдні). Союз ХВЄ на федеративних засадах входить до спільного для більшості п'ятидесятницьких громад колиш­нього СРСР Об'єднаного союзу християн віри євангельської. Всеукраїнський союз станом на 1 січня 2003 р. мав у своєму складі 1240 зареєстрованих (126 незареєстрованих) громад, 51 місію, 2081 священнослужителя, 871 культову споруду, 14 навчальних закладів, приблизно 800 слухачів (наприклад, Український за­очний біблійний інститут з декількома філіями), 871 недільну школу, 18 періодичних видань. Поза структурами Союзу діють понад 450 громад. Близькі до п'ятидесятників харизмати зага­лом додають до цього напряму ще майже 800 громад.

Методизм. Станом на 1 січня 2003 р. зареєстровано 15 мето­дистських громад. Вони організаційно підпорядковану Російській Об'єднаній Методистській Церкві. РОМЦ входить, разом із Цер­квами скандинавських країн і країн Балтії, до Північноєвропейської конференції.

Адвентизм. Окремий церковний осередок створили також адвентистські громади України — Українську уніонну конферен­цію церков адвентистів сьомого дня. У складі Українського уніо­ну 7 регіональних конференцій і 2 місії. УУК АСД існує як скла­дова Євро-Азіатського дивізіону Всесвітньої організації АСД. Якщо наприкінці 80-х pp. до складу церкви АСД входило 214 об'єднань з 14 114 членами, які обслуговувались 73 рукопокладеними і 88 нерукопокладеними проповідниками, то станом на 1 січня 2003 р. — 898 зареєстрованих громад з понад 65 тис. членів. 72 громади діє поза її межами. Адвентисти мають 3171 суботню школу, 3 духовних навчальних заклади (Теологічна школа у Львові, Буковинський біблійний інститут, заочне відділення Заокської духовної академії у Лісовій Бучі під Києвом). Церков­не служіння у різних його формах здійснюють 1102 служителі. Найбільше громад у традиційних «адвентистських» регіонах: на Закарпатті, на Поділлі, Буковині. Адвентистські проповідники нині працюють у понад 40 містах України. «Середня» адвентис­тська громада в Україні виглядає приблизно так: 60% її членів становлять жінки, 30% - віруючі 16—35 років, 80% осіб із серед­ньою, 20% — з вищою освітою. За національною ознакою 70-80% адвентистів - українці, за професійною - переважно робі­тники державних і приватних підприємств, службовці, праців­ники сфери обслуговування, науки і культури, освітяни, медики, журналісти, військовослужбовці.

У розпорядженні адвентистів налічується 537 молитовних будинків, 154 з яких вони побудували останнім десятиліттям зав­дяки продуманому розподілу коштів від десятини та добро­вільних спонсорських пожертв.

Головний напрям позакультової діяльності — впроваджен­ня здорового способу життя. У структурі уніону працює Украї­нська адвентистська медична асоціація. При багатьох міських громадах відкриті сучасні медичні кабінети. Нещодавно було розпочато будівництво Адвентистського міжнародного медич­ного центру у Києві, планується організація і регіональних філій. 2002 р. засновано адвентистський санаторій «Наш дім» у Вінницькій області.

Адвентисти в Україні здійснюють власне теле- і радіо слу­жіння. 1995 р. в Івано-Франківську ними створено філію Все­світнього адвентистського радіо — Український радіоцентр «Го­лос надії». У 2001 р. ряд центральних і регіональних кампаній України транслювали адвентистські телепрограми «Обличчя до обличчя» і «Так говорить Біблія». Адвентистами видається 9 пе­ріодичних видань, у тому числі газета «Адвентистський вісник» та двомовний часопис «Ознаки часу». Для потреб деномінації упродовж останнього десятиліття видано 40 найменувань літе­ратури.

Українська філія адвентистського Агентства Допомоги та Розвитку (АДРА) втілила у життя понад 150 гуманітарних про­ектів. У1998 р. у Чернівецькій області було відкрито будинок для літніх людей. Цього ж року у Києві відкрито Громадський центр допомоги мігрантам.

Відзначимо, що останнім часом у країні починають діяти громади зовсім нових для України протестантських визнань: «Новоапостольської Церкви» (52), Пресвітеріанської Церкви (40), Армії спасіння (13). Усього таких протестантських громад налічується 333.

Альтернативу християнській традиції становлять також і нетрадиційні релігійні визнання: свідки Ієгови (858 громад), мормони (55 громад), кришнаїти (38).

Іудаїзм. За роки незалежності в Україні значно розширила­ся релігійна мережа. Якщо у 1991 р. налічувалося 40 зареєстро­ваних громад, то станом на 1 січня 2003 р. — більше 230 з 119 служниками культу (50 із них — іноземні громадяни). Іудеї во­лодіють і користуються 105 культовими спорудами. Шість центрів керують їхньою діяльністю. Найвідоміший з них — Все­український конгрес іудейських релігійних громад.

Одночасно було створено 120 культурних єврейських центрів та організацій, товариств; товариства єврейської куль­тури діють у 70 містах; у багатьох населених пунктах розгорнули свою діяльність представництва міжнародної єврейської організації «Сохнут». Відкриваються єврейські школи, театри, ви­даються єврейські газети (23 видання). Зокрема створено понад 80 недільних шкіл. Окремо діють 5 духовних навчальних закладів. Розпочали роботу Інститут єврейської матеріальної культури, кабінет єврейської історії та культури при Інституті національ­них відносин і політології, Міжнародний Соломонів універси­тет, групи з вивчення єврейської мови та літератури Національ­ного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Створено умови для гідного упорядкування святих місць іудаїзму, які приваблюють багатьох прочан, у тому числі із-за кордону. Мається на увазі передусім могила заснов­ника хасидизму Ізраїля Бешта в Меджибожі.

У той же час незмінною протягом XX ст. залишалась тен­денція до зменшення чисельності єврейського населення Украї­ни, яке на сьогодні є нижчим за 1 %. Його чисельність продов­жує зменшуватися в останнє десятиліття в зв'язку з постійною еміграцією — євреї становлять близько 40 % всіх українських гро­мадян, які виїжджають на ПМП в інші країни. На початку 90-х pp. щорічно виїздило від 30 до 60 тис. євреїв, у другій половині 90-х — трохи менше. Цікаво, що згідно з деякими соціологічни­ми опитуваннями, «національна свідомість» (бажання жити ра­зом зі своїм народом, у своїй власній державі) притаманна мен­ше ніж половині від'їжджаючих, тоді як решта їхали з політич­них (антисемітизм) і економічних мотивів.

Буддизм. Новітня історія буддизму в Україні починається з 1988 p., коли з Бурятії до Донецька приїхав буддійський монах Дорже Жамболама. Завдяки його проповідям Дхарми (Вчення) на Україні з'явилися спочатку перші буддисти-миряни, а потім і ченці. Відразу ж після розвалу Радянського Союзу в 1991 р. була зареєстрована перша в Україні буддійська громада в Донецьку, того ж року були зареєстровані ще дві обласні буддійські грома­ди у Луганську і Харкові, а також з'явилися буддійські групи в Києві, Москві, Білорусі і Башкортостані. У 1993 р. керівники цих громад і груп прийняли рішення про об'єднання в єдину орган­ізацію — Буддійський духовний Орден Лунг-жонг-па, главою яко­го був одноголосно обраний Дорже Жамбо. У цьому ж році у по­жертвуваному Ордену однією мирянкою будинку із земельною ділянкою був заснований перший в Україні буддійський монастир — Храм Шейчен-линг. Сама ж мирянка прийняла чернечі обітниці, ставши першою українською буддійською черницею. Розбудова монастирських споруд триває. Велика частина засобів на будівництво надходить від виготовлення ліків за рецептами східної медицини. Керівник Ордену Дорже Жамбо приїжджає в Київ з періодичністю 2—3 рази на рік і проводить двотижневі се­мінари, присвячені як основам буддизму, так і конкретним прак­тикам медитації.

Інший відомий Буддійський Центр виник в 1994 р. у Лу­ганську завдяки невеликій групі ентузіастів. У 1995 р. на запро­шення Буддійського Центру Луганськ відвідав відомий тибетсь­кий монах Лама Оле Нідал. Тоді на його публічній лекції близь­ко 200 чоловік прийняли Обітниці Притулку. У 1997р. кількісно зростаючий Центр отримав офіційний статус релігійної органі­зації. Разом із кількома іншими об'єданнями і групами (Стаха­нов, Рубіжне, Лисичанськ тощо) Центр з 1998р. входить до Асо­ціації Буддистів Карма Каг'ю в Україні.

В Україні діє також буддійська асоціація «Серединного Шля­ху» з кількома тисячами послідовників, її фундатор Сергій Бугаєв називає себе «першим патріархом» нового напряму в буд­дизмі, який поєднує елементи дзен і тантри. Центри «Середин­ного Шляху» зареєстровані у Києві, Вінниці, Харкові і ще в 5 містах України.

Загалом, якщо 1991 року офіційно було зареєстровано тільки 7 буддійських громад, то у 2002 р. — вже 38 (3 діють без реєст­рації). Кількість громадян України, які сповідують буддизм, за різними оцінками становить від тисячі до 5 тисяч осіб. Зріс інте­рес до буддизму і в суспільстві в цілому, прикладом чого є поява курсів у деяких вищих навчальних закладах, видання великої кількості науково-популярної та релігійної літератури з буддиз­му.



Іслам. Нині триває процес повернення до Криму кримських татар. Послідовниками ісламу в Україні є також представники тих народів, які сповідували його з дідів-прадідів. Це—татари волзькі, дагестанці, азербайджанці, узбеки, абхазці та ін. Скажімо, за ре­зультатами опитування кримських татар до послідовників ісламу віднесли себе понад 80% опитаних. Однак щоденно виконують хоча б дворазовий намаз не більше 10—12 %. 58% взагалі не здійснювали намазу і визнали, що вживали алкоголь і свинину.

За підрахунками самих мусульман, на території України постійно мешкає 1,5—2 млн мусульман різних національностей (зрозумі­ло, що не всі вони є українськими громадянами).

Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Якщо у 1991 р. їх налічувалося 34, то станом на 1 січня 2003 р. в Україні діяло 452 мусульманські громади з 436 служни­ками культу, у розпорядженні яких 151 культова споруда (21 — будується). Більшість громад підпорядковані Духовному управ­лінню мусульман Криму. Вищим органом влади в Криму є Курул­тай (з'їзд) мусульман Криму. Він обирає муфтія, який в свою чергу призначає імамів. Виконавчим органом є Кадіат (Духов­не управління мусульман Криму). Крім нього, в Україні діють ще два самостійних центри ісламу — Духовне управління мусуль­ман України з центром у Києві, створене 1993 p.; Духовний центр мусульман України з центром у Донецьку.

Поширення ісламу за межами автономної республіки Крим пов'язане з діяльністю всеукраїнської громадської організації «Арраїд». Основними завданнями цієї організації є благодійна діяльність в різних регіонах України і підтримка культури ісла­му. «Арраїд» має свої представництва в Одесі, Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Дніпропетровську, Львові й інших містах України. В країні діють два Ісламських університети (Київ, До­нецьк), 69 недільних шкіл, виходять 5 періодичних видань.

Мусульмани, які живуть в Україні, прагнуть знайти своє місце у процесі розбудови в країні демократичного суспільства. У1997 р. була створена Партія мусульман, що брала участь у пар­ламентських виборах. Представники мусульман Криму також мають своїх представників у Верховній Раді України за списка­ми інших партій.

Міжконфесійні конфлікти в сучасній Україні не набули такої гостроти, як подекуди на теренах колишнього СРСР. Релігійні організації за поодинокими винятками намагаються не долуча­ти державні органи влади для вирішення внутрішніх непоро­зумінь. Однак не можна не помічати деякі «лінії напруги», що пролягають:

• між трьома Православними Церквами;

• між Православними Церквами, з одного боку, і греко-католицькими громадами і Римсько-Католицькою Церквою — з другого;

• між «традиційними» Церквами (включаючи Православну, Греко-Католицьку, Римське-Католицьку, а також протестантські деномінації) і нетрадиційними релігійними організаціями.

Сприятливим ґрунтом для міжконфесійного розбрату є відсутність досвіду діалогу між усіма релігіями в Україні упро­довж майже всієї її історії. Досить несподіване підтвердження цьому можна знайти в опитуванні, здійсненому Інститутом со­ціології НАН України серед священнослужителів найбільш представницьких конфесій щодо пасторського служіння у війську. Третина опитаних не погодилась із можливість допуску в армію священнослужителів різних сповідань, а переважна більшість православних і половина греко-католицьких священ­ників вважали, що саме їхні релігії, як панівні, мають отримати монопольне право з боку держави на таке служіння. Результати іншого соціологічного дослідження засвідчують, що 60 % опи­таних послідовників нетрадиційних релігій відчувають на собі прояви нетерпимості чи упередженого ставлення з боку держав­них органів, послідовників традиційних конфесій.




1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка