Історія протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька «хвиль», що припадали на різні періоди української історії.
«Перша хвиля». Протестантизм почав проникати в Україну вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах Західної Європи через територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прибічниками Реформації Церкви виступали — щоправда з суто економічних і політичних міркувань - представники шляхти (близько 20 % вже у 60-ті pp. XVI ст.). На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був позбавлений підтримки широких народних мас. Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «віри панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом. Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України:
• навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном (наприклад, найвідоміший український гуманіст Ст. Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттенберг, мешкав у будинку основоположника Реформації Мартіна Лютера);
• місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літературу, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, міщанина.
Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і, особливо, кальвінізм. Вони з'явились у 30—40-х pp. XVI ст. Відомо, наприклад, що у 1539 р. у Вільні (сучасний Вільнюс) відкривається школа на 50 учнів при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» припав на 60—80-ті pp. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.
У цей час протестантизм об'єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.
Друга половина XVII — початок XVI11 ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Це було спричинено передусім Руїною, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західноукраїнських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римське-Католицької Церкви, яка спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протестантизм відтіснявся Руською Православною Церквою, яка наприкінці 1680 pp. підпорядкувала собі Православну Церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських зборів.
Нова, «друга хвиля» протестантизму в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно «західноукраїнський» характер і стає фактором релігійної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнських земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріальний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Поселенці та інженери не тільки істотно сприяли розвитку народного господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їхніх чималих земельних наділах, або під їхнім керівництвом на заводах і шахтах.
Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед «осіб іншого сповідання» (вважай — православних), і деякі обмеження стосувалися змішаних шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3 % населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій). Сприятливе політичне середовище призвело до створення у протестантів розгалуженої релігійної організації церковного типу. Найбільшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конституйованої 1832р. Євангелічно-Лютеранської Церкви, до складу якої входили й українські лютерани.
«Третя хвиля» протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. Руська Православна Церква вбачала у їхніх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд на цій підставі взагалі спочатку оголосив баптизм «однією з найнебезпечніших у церковному і державному відношенні сект». Легального статусу вони набули після знаменитого маніфесту Миколи II «Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» від 17 жовтня 1905 р.
Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протестантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основною причиною було те, що лави кожного з цих напрямів поповнювались з одного й того самого середовища.
Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р. Цього року під впливом баптистських місіонерів із Німеччини, що вели свою діяльність серед іноземних поселенців на Півдні України, водне хрещення за баптистських обрядом прийняли Трифон Хлистун та Іван Царенко із с. Карлівка Єлизаветградського повіту. У 70—80-х pp. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. На початку 80-х pp. XIX ст. перша група українців-баптистів виникла у Західній Україні. В усій Україні у цей період налічувалось 20 тис. баптистів. З 90-х pp. XIX ст. розпочався процес формування його ідейно-догматичної системи, вироблення норм внутрі- та позарелігійного життя.
Першою зареєстрованою баптистською громадою у 1907 р. стала київська. Чисельні баптистські громади (від 100, 200 і більше членів) утворилися в інших великих містах України. З 1905 по 1911 р. чисельність баптистів зросла тут до 50 тис. віруючих. Україна неодноразово ставала місцем проведення з'їздів Союзу руських баптистів. Західноукраїнських баптистів об'єднували Союз зборів німецьких баптистів й Союз зборів слов'янських баптистів з центром у Варшаві. У 1905-1917 pp. у Петербурзі діяли Біблійні курси для професійної підготовки служників культу в баптистських громадах.
Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівники баптизму називають «золотим десятиріччям». Зайнята боротьбою із Руською Православною Церквою, Радянська влада не занадто переймалась справами інших конфесій. Тому в цей час спостерігалося швидке зростання і поширення по Країні Рад баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомолу). У Мелітопольському районі Бапсомол об'єднував, до речі, 90 % молоді. У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів. На ньому було засновано Всеукраїнський союз баптистів. Наступного року він увійшов до складу відповідного всесоюзного об'єднання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах входили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало низку відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, вона була зобов'язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу. Найвищим законодавчим органом братства вважався з'їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз'їздівський період. В Україні видавався журнал «Баптист України», постійно виходили друком поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Баптисти створили й власну освітню мережу підготовки «професійних кадрів». Вона складалась із короткострокових курсів на місцях, й стаціонарних Біблійних курсів у Москві. Вони діяли з 1927 до 1929 pp., і серед 50 їхніх слухачів 12 студійців були з України.
За баптистською статистикою 1930 р., на західноукраїнських землях діяло 23 громади Союзу зборів слов'янських баптистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав низку газет і журналів. У серпні 1928 р. тут було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельських християн-баптистів. Союз об'єднував понад 60 баптистських громад, видавав самостійні періодичні видання, друкував серію біблійно-тлумачних і поетичних збірок рідною мовою. Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своєрідну оазу релігійної свободи та успішного фермерського господарювання.
В Росії народилася ще одна течія баптизму — євангельське християнство. Воно виникло у 70-ті pp. XIX ст. у великосвітських петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Редстока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила свій вплив на соціальну верхівку й звернулася до більш широких верств населення. У 1880 р. у Харкові з'явилась перша громада євангельських християн. У 1892 р. організувалася громада у Севастополі, що об'єднувала портових робітників і матросів, згодом — громади у Катеринославлі, Сімферополі, Ялті та Києві. У 1908 р. в Одесі пройшов перший з'їзд течії, у якому взяли участь 14 представників від 9 громад, хоча реально громад євангельських християн в Україні було значно більше. Невдовзі І. Прохановим у Петербурзі був створений Всеросійський союз євангельських християн. Ця організація, однак, не мала істотного впливу на релігійні процеси в Україні.
Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них утворилась у 1909 р. у Ковелі на Волині внаслідок місіонерства найближчих соратників І. Проханова. У 1920 р. був конституйований Союз слов'янських зборів євангельських християн у Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі жили у Західній Україні. У 1933р. це об'єднання євангельських християн було найзначнішим на західноукраїнських, білоруських та східнопольських землях. Воно налічувало 66 громад, мало у своєму розпорядженні 181 приміщення та 346 місійних пунктів, налічувало понад 12 тис. віруючих. Ним видавався україномовний журнал «Євангельський християнин».
Започаткування в Україні адвентизму (переважно у вигляді адвентистів сьомого дня) пов'язане з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. були створені Міжнародне трактатне товариство, що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи АСД з'явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У 1886 р. місіонер Луї Конраді (з 1910 р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня ) став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Упродовж наступних трьох років виникли інші громади у Таврійській, Херсонській, Київській, Полтавській губерніях, на Волині, Кубані, Донеччині. У 1896 р. у Російській імперії налічувалось 779 адвентистів, у 1906р. — 2261, у 1911 р. — 4 тис. Напередодні революції їх кількість зросла до 6 тис. Вони були об'єднані у 269 громад, в яких працювало 78 пресвітерів. У 1907 р. відбувся Перший Всеросійський з'їзд АСД, що поклав початок самостійної Російської церкви АСД. У 1908 р. вона була виділена в Російський уніон Всесвітнього союзу АСД з центром в Ризі. У 1924 р. офіційна статистика налічує 11 500 адвентистів у С PC P, 1925 p. — 12282,1928р. — 13404.З них на Україні налічувалося 5073 члени громад АСД, серед яких більшість «крамарі, ремісники, робітники». Разом із членами родини адвентистів їхній вплив поширювався на 40 тис. осіб.
На початку 20-х pp. утворилося Всесоюзне об'єднання АСД. Воно налічувало 605 громад ідо 1929 р. встигло провести шість з'їздів. У 1925 р. розпочало свою діяльність Всеукраїнське об'єднання АСД. Крім розв'язання загальновіросповідних та організаційних проблем, його завдання полягали у створенні біблійного Інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, розповсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень українською мовою.
Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша громада АСД виникла у 1890 р. під Луцьком, її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К. Рейвен, емігрант з Таврійської губернії. В основному осередки адвентизму засновувались зарубіжними місіонерами або адвентистами-переселенця-ми із південних областей України. У 1922 р. західноукраїнські адвентисти об'єднались у Союз АСД у Польщі, що увійшов до Східноєвропейського дивізіону. У Бєльську у 1926 р. відкрилась біблійна школа, що готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польщі. У Варшаві, Лодзі, Львові видавалась німецькою, польською, російською мовами адвентистська загальна віросповідна та біблійна література (насамперед численні твори засновниці АСД Гелен Уайт), часописи і журнали. За обмеженими територією Волині відомостями, у 1932 р. тут діяли 1103 адвентисти.
Перші кроки п'ятидесятництва на Україні пов'язані із іменем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років знаходився в еміграції. Він розпочав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, обернувши у нову віру багато прихильників. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п'ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У 1926 р. було створено Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ), який наступного року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих. З 1928 р. почав виходити журнал «Євангеліст». Однак сформувати церковну структуру в Україні п'ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 30-х pp. керівники Союзу ХЕВ були заарештовані (доля самого І. Воронаєва досі лишається невідомою), громади закриті, їхнє майно конфісковане.
У 20—30-х pp. на Волині і Галичині, знову-таки завдяки проповідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, була започаткована ще одна п'ятидесятницька течія — християн віри євангельської(ХВЄ). Перший з'їзд п'ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України відбувся у 1929 р. На ньому було прийняте рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі. Союз у 1937 р. налічував 500 громад і 18 197 віруючих. Він мав власну мережу з 30 недільних шкіл. По суті, Союз ХЄВ встановив у Західній Україні єдину організаційну п'ятидесятницьку мережу.
Повернення в Україну лютеранства і кальвінізму пов'язане насамперед з процесами, що відбувались у 20—30-х pp. XX ст. Події Першої світової війни, революції у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, урізноманітнення його релігійного життя. Польська влада до середини 30-х pp. доволі терпимо ставилося до релігійних рухів поза офіційною Римсько-Католицькою Церквою. Нарешті, новоутворені українські лютеранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантських Церков у США і Канаді, допомогу протестантських об'єднань Західної Європи.
Підґрунтям українських лютеранських і кальвіністських громад стали неукраїнські ранньопротестантські Церкви, що діяли на етнічних українських землях і мали серед своїх прибічників чимало українців. Йдеться про Варшавську та Віденську євангельсько-аугсбурзьку консисторії (48 тис. членів у громадах великих українських міст) та Союз церков євангельсько-аугсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Останній у 30-х pp. налічував понад 100 громад з 26,5 тис. членів.
За допомогою СЦАГу у 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-аугсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі. До початку 30-х pp. Раді вдалося створити свої осередки у більше як 20 населених пунктах Гали-чини та Волині, які налічували понад 1,1 тис. членів. Упродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась.
Першу українську реформатську громаду в Західній Україні створив у 1922 р. у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк. Під час Першої світової війни він опинився у полоні, де познайомився з кальвінізмом. Через кілька років реформатські громади діяли майже у всіх навколишніх селах. Загалом на початку 30-х pp. вони існували вже у кількох десятках населених пунктів, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об'єднуючи у своїх лавах 1,5 тис. українців-кальвіністів. У 1931 р. у Молодятині відбувався перший з'їзд українських кальвіністів, цього ж року — конференція у Коломиї, де було розв'язане питання їхнього об'єднання у Союз українських євангельсько-реформованих громад (СУЄР). З 1933 р. він діяв як незалежна церковна організація з центром у Коломиї. До його складу входило 68 релігійних осередків з 2760 дорослими віруючими. Під його опікою перебувало 20 недільних шкіл з 360 учнів. Головним друкованим органом СУЄР був часопис «Віра і Наука», що виходив тисячним накладом у Коломиї у 1926—1939 pp.
Цікавою ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою. Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна будуватися на «базі національного принципу». Подібна позиція, власне кажучи, стала чи не найголовнішою причиною переслідувань українських лютеран і кальвіністів середини 30-х pp. спершу польською владою, а незабаром, після приєднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР, — Радянською владою.
У 30-і pp. всі протестантські течії незалежно від їх територіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, декому пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяльність під повним контролем влади.
З часів відносного пом'якшення політики режиму у релігійному питанні і до кінця 80-х pp. функціонування протестантської конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:
• Перший — офіційний, або легальний; до нього належали громади, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади.
• Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн-баптистів, п'ятидесятників, адвенстистів-реформістів. їхню діяльність було оголошено протизаконною. Окрім цих незареєстрованих осередків, діяла низка менших сект і навіть просто груп по кілька десятків віруючих визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму вони не мали.
Осередком офіційного протестантизму був Союз євангельських християн-баптистів. Він був створений у 1944 р. і до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії. Союз будувався на федеративних принципах, тобто його окремі осередки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утворення, однак підпорядковувалися єдиному центрові — Всесоюзній раді євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) у Москві. Раду обирали на з'їздах Союзу, що проходили щоп'ять років. Усією поточною діяльністю керувала президія на чолі з генеральним секретарем. Для підготовки кадрів священнослужителів у структурі Союзу з 1968 р. відновили діяльність Біблійні курси. Шість разів на рік регулярно виходив журнал «Братський вісник». Союз ЄХБ входив до Всесвітньої ради баптистів. На початок 90-х pp. він об'єднував 2500 громад і близько 300 тис. віруючих.
Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша структура — автономно зареєстровані п'ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х pp. і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Станом на 1 травня 1989 р. в Україні існувало вже 652 такі громади, з яких тільки четверта частина були належним чином зареєстрована.
Друга структура — громади адвентистів сьомого дня. Вони утворились після ліквідації у 1960 р. Всесоюзної організації АСД.
Дезінтеграційні процеси у середовищі адвентистів тривали до середини 70-х pp. Відтоді організаційну кризу вдалось подолати. В 1979 р. вже було зорганізовано 11 обласних і міжобласних союзів та об'єднань на чолі із старшими проповідниками. Україна мала власне Республіканське об'єднання церков АСД. Кількість віруючих у ньому, за офіційними даними, становила близько 20 тис. осіб. Республіканське об'єднання церков АСД працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. У грудні 1988 р. була створена єдина Всесоюзна Церква адвентистів сьомого дня. У 1990 р. на 55- му Всесвітньому з'їзді Генеральної Конференції Всесвітньої Церкви АСД в американському Індіана полісі за участі 35 делегатів від радянських адвентистів за ними був визнаний статус світового відділення (дивізіону).
9.7. СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Події середини 80-х — початку 90-х pp. призвели до значних змін у релігійному житті України.
1) Наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 %, то у 2002 р. - вже понад 60 %. Якщо десять років тому на чолі цього руху стояли люди, чиї пригнічені доти релігійні почуття нарешті змогли вирватися назовні, то тепер таку активність дедалі більшою мірою демонструють ті, хто відчув потребу в прояві власних релігійних переконань порівняно недавно.
Шлях людей до релігії полегшується нині низкою обставин:
• Після краху тоталітарного режиму в масовій свідомості утворився вакуум, який нині поступово заповнюється і відроджуваною національною свідомістю, і новим відчуттям громадянськості, і релігією.
• Збереглися відчутні релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях.
• Залишається загальнодуховна потреба в релігії, яка полегшує людські біди, знімає стресові навантаження, обіцяє заступництво з боку Всевишнього.
• Зміни соціальної структури у бік виразної нерівності (ба-гаті-бідні) спричинили гостру потребу в релігійному милосерді та добродійності.
• Нарешті, у суспільстві складається доброзичливо-зацікавлене ставлення до релігії завдяки активній її популяризації з боку ЗМІ.
2) Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом станом на 1 січня 2003 р. у країні було зареєстровано 26 271 релігійна громада (1076 — діяли без реєстрації). Це - вдвічі більше, ніж у 1991 р. В Україні налічується 25871 священнослужитель, 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями, 249 місій, було відкрито більше 150 духовних навчальних закладів з 18 тис. слухачів, майже 10 тис недільних шкіл, виходить 334 періодичних видання. У розпорядженні релігійних організацій знаходиться 19 112 культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), 2332 — у процесі будівництва. Пов'язано це із загальною демократизацією суспільства, зняттям обмежень на діяльність релігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різноманітних визнань.
3) Розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула за сто, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напрямів. Серед опитаних у 2002 р. 70% дорослого населення України назвали себе православними ( у тому числі ті, хто коливається, невіруючі), 7% — греко-католиками, 2,2% — протестантами, менше 1 % - римо-католиками, мусульманами, іудеями.
.
Сучасна конфесійна структура України
(приблизна питома вага зареєстрованих та незареєстрованих
громад станом на 1 січня 2003 р.)
НАЙЧИСЛЕНН1ШІ КОНФЕСІЇ В УКРАЇНІ У 1991-2002 pp. (приблизна кількість зареєстрованих громад)
|
1991
|
2003 (1 січня)
|
УПЦМП
|
5500
|
9950
|
УПЦ-КП
|
—
|
3190
|
УАПЦ
|
1500
|
1100
|
УГКЦ
|
2640
|
3390
|
РКЦ
|
450
|
840
|
Баптисти
|
1200
|
2580
|
Адвентизм
|
280
|
970
|
П'ятидесятництво
|
725
|
1690
|
Іслам
|
30
|
420
|
Іудаїзм
|
40
|
230
|
Водночас сучасна релігійна ситуація в Україні позначена низкою особливостей:
1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії.
2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверховий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття відповідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймовірно, «Отче наш»), ще третина — по 2 — 3.
Принагідне зазначимо, що 85 % дорослого населення пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів, відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.
3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, відрізняється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди визнають існування Бога, однак не завжди визнають існування диявола; вірять в існування душі, гріху, раю і пекла. Таким чином, ці поняття набувають нині не тільки релігійного, а радше морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто коливається між вірою та невір'ям, шоста частина невіруючих і атеїстів примудряються одночасно вірити у переселення душ.
Загалом, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії «справжніх віруючих». Це — переважно одинокі похилого віку жінки, які жили у сільській місцевості. Для порівняння. Приблизно таку саму картину дало тривале міжнародне дослідження сучасної російської релігійності (Д. Фурман, К. Каариайнен). У США на середину 80-х pp. понад 90% американців вважали себе віруючими, 60 % — перебували членами релігійних організацій, 50% — регулярно відвідували богослужіння.
4) Релігійність населення західноукраїнського регіону є в цілому вищою за релігійність інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської державної політики стосовно до релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те, що на 2003р. цей відсоток зменшився до 40, віруючими називає себе 80% дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 громад, то в західних областях цей показник є в 2—3 рази вищим.
5) Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної історичної традиції, або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими.
6) Центр релігійної діяльності перенесено у міста, позаяк у дореволюційні часи та у перші десятиліття Радянської влади релігійним було в передусім, українське село. Вказана особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.
7) Релігійні організації відчувають гостру нестачу культових споруд. Незважаючи нате, що згідно з двома березневими (1992 і 2002 pp.) указами Президента України релігійним організаціям було передано понад 3000 культових споруд і 8 000 одиниць церковного майна, ще 3 638 споруд було збудовано упродовж 1992-2002 pp., приблизно 25% нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 25% — орендуються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різних релігійних конфесій культовими спорудами різниться. Стовідсотково забезпечені ними громади Закарпатської реформатської (кальвіністської) Церкви. Найнижчий відсоток забезпеченості — у новоутворених протестантських громад і нетрадиційних для країни релігійних віровизнань.
8) Якщо православні і католицькі об'єднання відчувають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі духовної освіти їх у 2-3 рази більше, ніж самих громад. Зважаючи на наріжний протестантський принцип «загального священства», у цьому не вбачається проблеми у протестантському середовищі.
9) Стався розкол в українському православ'ї. Зараз в Україні діють:
1.УкраїнськаАвтокефальна Православна Церква(УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Америці і в діаспорі митрополита Константина (Багана), предстоятель-митрополит Мефодій (Кудряков).
2.Українська Православна Церква-Київський патріархат (УПЦ-КП), її очолює патріарх Київський і Всієї Руси-України філарет (Денисенко).
3. Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабодан).
Початок розколу припадає на той час, коли в лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет відродження УАПЦ в Україні. 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе приналежною до УАПЦ. Таким чином, 1989 р. є роком початку третього відродження УАПЦ.
5 — 6 червня 1990 р. був скликаний Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, на якому була утворена українська патріархія на чолі з патріархом Мстиславом, що тоді очолював УАПЦ в Америці.
УПЦ МП бере свій початок, як ми вже знаємо, з 1686р. Хоч так вона ніколи не називалася. З 1 січня 1990 р. Синод РПЦ надав Українській Церкві статус автономної і перейменував її на УПЦ. Однак це практично нічого не змінило у становищі УПЦ, яка, як і раніше, підпорядковується московському патріархату. Церква ця має парафії по всій Україні, найбільше в східних і південних її частинах. В юрисдикції цієї Церкви знаходяться такі українські святині, як Києво-Печерська та Почаївська лаври.
Починаючи з відродження УАП Ц між нею і УП Ц M П почалося протистояння і боротьба за парафії.
Подальший розвиток подій пов'язаний з постаттю митрополита Філарета (Денисенка), який в той час очолював УПЦ МП. У листопаді 1991 р. на соборі УПЦ МП в Києві митрополит Філарет висловився за незалежність Української Церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту.
1 - 3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів про автокефалію і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові оголосив своїм предстоятелем замість митрополита Філарета митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володимиpa (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов весь єпископат, а при митрополиті Філареті залишився Володимирський собор у Києві й один епископ, теж за це позбавлений сану РПЦ. Проте митрополит Філарет не визнав цих рішень і пішов на крайній крок. За підтримки тодішнього президента України Л.М. Кравчука і деяких народних депутатів він оголосив про своє об'єднання з УАПЦ і утворення нової релігійної організації — УП Ц—КП, на Всеукраїнському Православному Соборі в червні 1992 р. Малось на увазі, що нову Церкву очолить патріарх Мстислав, який навіть був відсутній на Соборі, а заступником патріарха став митрополит Філарет (посада заступника патріарха була встановлена вперше за більш як тисячолітню історію православ'я).
Після Собору і формального об'єднання митрополит Філарет дістав змогу заволодіти грішми УПЦ МП, а по всій Україні почалися акції насильницького приєднання парафій УПЦ МП й УАПЦ до новоутвореної УПЦ—КП.
Фактично ж відбулося не об'єднання Церков, а черговий розкол в українському православ'ї, із двох Церков утворилося три, з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену Церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (Петруся) очолити ту частину УАПЦ, що не приєдналася до УПЦ-КП. Після утворення УПЦ-КП УПЦ МП не припинила свого існування й надалі залишалася в підпорядкуванні РПЦ. Кількість її парафій практично не зменшилася, лише окремі з них перейшли в УПЦ—КП.
11 червня 1993 патріарх Мстислав помер і був похований у своїй резиденції в м. Саунт-Бавнд-Брук в Америці. У вересні 1993 року УАПЦ обрала свого патріарха — Димитрія (в миру Володимир Ярема).
23—24жовтня 1993 р. на соборі УПЦ—КП було обрано нового патріарха, ним став митрополит Володимир (Романюк), хоча фактично Церквою керував митрополит Філарет. Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. У П Ц— КП став керувати митрополит Філарет, обраний патріархом на соборі цієї Церкви.
У лютому 2000р. вмер і патріарх УАПЦ Димитрій, відповідно до його заповіту нового патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (Багана), який очолює українські Православні Церкви в Америці й у діаспорі, духовно опікувати УАПЦ. Це було дуже важливо, оскільки всі українські Церкви за кордоном були прийняті в євхаристійне спілкування константинопольським патріархом. Формальним же предстоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков).
У червні 2003 р. стався черговий розкол в УАПЦ. Мефодій (Кудряков) оголосив себе митрополитом Київським і всієї України, вийшовши з-під опіки митрополита Костянтина. В юрисдикції ж останнього залишилася Харківське-Полтавська єпархія й поодинокі парафії по всій Україні.
Увесь цей час йдуть розмови і переговори на різних рівнях про майбутнє об'єднання всіх галузей українського православ'я, але всі Церкви висувають свої вимоги, які важко задовольнити одночасно. Таким чином, об'єднання на сьогодні неможливе, це справа майбутнього (див. текст 9.10).
Діяльність Православних Церков в Україні станом на 1 січня 2003 р. характеризувалася наступними даними:
УАПЦ — 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діють чи споруджуються, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, 5 періодичних видань; s УПЦ—КП — 3196 релігійних громад, 31 монастир із 128 ченцями, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд (308 — у будівництві), 17 навчальних закладів, 881 недільна школа, 25 періодичних видань;
УПЦ МП — 10042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у будівництві), 15 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань.
Не менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української Греко-Католицької Церкви (У ГКЦ), що виникла на її теренах після Брестського собору 1596 р.
Відродження УГКЦ свідчило про зростання української національної самосвідомості в кінці 1980-х — початку 1990-х p.p. Швидкому відродженню УГКЦ сприяло те, що з 4418 православних парафій України близько половини припадали на західноукраїнські землі.
Важливою подією на шляху легалізації УГКЦ стало відкрите звернення 2 єпископів і 23 священиків, ченців і віруючихУГКЦ 4 вересня 1987 р. до Папи Римського Іоанна Павла II із проханням посприяти правовій легалізації УГКЦ у СРСР і стати посередником між греко-католиками і Радянською владою. Представників УГКЦ підтримали українські дисиденти і правозахисники. Українським греко-католикам допомагали й українські закордонні релігійні центри.
Активізації західноукраїнських віруючих посприяло і святкування в 1988 р. тисячоліття Хрещення Київської Русі. Протягом трьох перших місяців 1988 р. у Галичині і Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ. У тих містах і населених пунктах, де знаходилися закриті культові приміщення УГКЦ, проводилися несанкціоновані богослужіння, а жителі вимагали реєстрації релігійних громад. Між греко-католиками України і греко-католицькими ієрархами Польщі, релігійними центрами Заходу і Ватикану знову налагодилися міцні контакти.
Проблема греко-католиків уже тоді мала значне політичне забарвлення: за відновлення діяльності УГКЦ виступали радикальні політичні об'єднання — Українська Гельсинська спілка, Український християнсько-демократичний фронт, що виникли в період перебудови. Ця проблема стала складовою частиною передвиборних обіцянок ряду кандидатів у народні депутати СРСР у 1989 р. Уже в перші дні роботи І з'їзду народних депутатів СРСР представники Львівщини Р. Братунь, Р. Федорів, Ю. Сорочик і І. Вакарчук подали до президії з'їзду депутатський запит, у якому заявляли про порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створення спеціальної комісії для розв'язання цієї проблеми. За підтримку УГКЦ привселюдно висловився народний депутат СРСР академік А. Сахаров.
Починаючи з весни 1989 p., групи греко-католиків із Західної України проводили в Москві постійне пікетування органів влади з метою привернути увагу союзного керівництва на проблеми своєї конфесії.
Щоб послабити вплив греко-католицизму в тих областях, де він був традиційно сильним, влада випустила великим накладом православну церковну літературу й календарі українською мовою, збільшили набір слухачів до духовних семінарій, зорієнтованих на служіння в Західній Україні. Швидкими темпами проводилася реєстрація нових громад РПЦ, що сприймалося владою як спосіб недопущення посилення симпатій до грекокатоликів серед населення. Протягом 1988 — першої половини 1989 p.p. в Україні було зареєстровано 1300 нових громад РП Ц, з них 1100 — у 4-х західноукраїнських областях.
21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР ухвалила дозволити реєстрацію греко-католицьких громад.
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі Львова відбувся Церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів і 150 священиків, що проголосив легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні. Вів його архієпископ Володимир Стернюк. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 p., оголосив його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути церкви, якими УГКЦ володіла до війни, визнати церковну організацію УГКЦ.
Після Собору почалося масове повернення віруючих в УГКЦ. На 1 лютого 1990р. у регіоні було подано 435 заяв на реєстрацію греко-католицьких громад, а до березня 1990 р. РПЦ втратила 70% своїх громад (яких тоді налічувалося 2700) і священиків, що перейшли в УГКЦ. Незабаром було оголошено про вихід із РПЦ і перехід у відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву 312 парафій і 232 священиків у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях.
Важливою подією для прихильників УГКЦ стало прибуття у Львів 30 березня 1991 р. глави Церкви митрополита Мирослава-Івана Любачівського, що у той же день провів архієрейську службу в соборі св. Юра.
26 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про свободу совісті і релігійні організації», відповідно до якого була врегульована проблема реєстрації і діяльності релігійних громад України, Греко-Католицька Церква була офіційно визнана, що призвело до фактичного визнання права її власності на всі церкви й парафії, захоплені в 1989-1991 pp. представниками православних конфесій.
Сьогодні релігійна мережа УГКЦ повністю відновлена на рівні 30—40-х pp. — періоду її найвищого розвитку. Вона складається з більш як 3300 парафій, які обслуговуються 2075 священнослужителями, 90 монастирів (1096 ченців і черниць), 6 місій, 2654 культових споруд (349 - у будівництві), 14 навчальних закладів, у тому числі такого знаного, як створена ще 1929 р.
Андреем Шептицьким Львівська Богословська Академія, 907 недільних шкіл, 26 періодичних видань. Існують єпархії УГКЦ в США, Канаді, Польщі, інших країнах, а також громади в східній діаспорі — Росії, Казахстані, Белорусі, Литві.
Римсько-Католицька Церква. 16 січня 1991 р. Папа Іоанн Павло II відновив діяльність римсько-католицьких дієцезій в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільсько-му й Житомирі. Українська держава встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і в 1992 р. Папа призначив першим Апостольським Нунцієм в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 1996 р. Папа відновив Луцьку дієцезію, призначивши Апостольським Адміністратором Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського.
У 1998 р. Папа призначив Мар'яна Трофим'яка Луцьким єпископом-ординарієем, а Кам'янець-Подільського єпископа-помічника Станіслава Падевського — Львівським єпископом-помічником (зараз єпископ Харківський і Запорізький). У 1999 р. архієпископ Микола Етерович став наступним (другим) Апостольським Нунцієм в Україні.
Засновуються католицькі духовні школи: коледж св. Томи Аквінського в Києві, вища духовна школа Святого Духа в Городку на Поділлі, духовна семінарія у Ворзелі під Києвом, духовна семінарія в Брюховичах під Львовом (7 навчальних закладів, 504 недільні школи). Діє видавництво монахів-домініканців «Кайрос», видається в великій кількості релігійна періодика (15 періодичних видань). Відкриваються монастирі домініканців, кармелітів, францисканців тощо.
Рік 2001-й був особливим для Римсько-Католицької Церкви в Україні — 28 січня 2001 р. Папа Іоанн Павло II проголосив Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом. Одночасно став кардиналом глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар. Таким чином, вперше в історії Україна має своїх кардиналів, а Львів — єдине місто у світі, у якому знаходяться одразу два кардинали.
З 23 по 27 червня 2001 р. відбулася знаменна подія в церковному житті католиків — візит Папи Римського в Україну — до Києва і Львова.
На 1 січня 2003 р. Римсько-Католицька Церква мала вже 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, утому числі 11 єпископів, 269 з яких - іноземці, 771 культову споруду (64 — у будівництві). Римсько-Католицька Церква в Україні налічує 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська).
Протестантизм в Україні на сьогодні є, на наш погляд, най-динамічнішою конфесією, чий вплив на релігійне життя в Україні й надалі зростатиме.
Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє наявність сталих джерел поповнення їхніх лав. Це, по-перше, сімейне виховання у родинах, які розглядаються як «домашні церкви» (недарма третина послідовників баптизму — молодь до 30 років); по-друге, поступове зростання пропагандистської та місіонерської активності. За 5—6 років незалежності протестантські організації створили 95 % усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій. За правдоподібною статистикою адвентистів, тільки у серпні 1995 р. під час проведення у київському Палаці спорту євангельської програми всесвітньо відомого проповідника з Австралії Джона Картера прийняли водне хрещення й поповнили громади АСД 3,5 тис. нових членів. По-третє, позаяк протестанти складають лише 2,2 % населення країни, усі члени їхніх організацій — активні, «реальні», чи справжні віруючі, тоді як серед православних переважає тип пасивного «масового віруючого».
Особливість сучасного українського протестантизму — набуття ними все більш національне визначених рис. Протестантське середовище активно використовує національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят; спостерігається відновлення української мови у проповідництві та общинному житті. Релігійна література, яку протестанти донедавна видавали тільки російською мовою, поступово стає україномовною, зміст багатьох видань — українознавчим. Протестантизм дедалі частіше розглядає себе як невіддільну складову релігійної історії українського народу, його загальної культури. У багатьох історико-біблійних публікаціях основну увагу приділяють простеженню національних рис українського протестантизму, його особливостей порівняно із «західним братством».
Відкриту позицію займають протестантські Церкви і деномінації України у міжконфесійному житті. Вони не втручаються у внутрішньоцерковні проблеми інших конфесій, не виявляють нетерпимості до нових релігійних утворень, прагнуть уникати будь-яких зіткнень на конфесійній основі, послідовно обстоюють позицію ідейного плюралізму і діалогу з усіма релігіями.
Лютеранство представлене Українською Лютеранською Церквою, до складу якої входять переважна більшість з 70 зареєстрованих громад (1,5—2 тис. вірних) і 60 священнослужителів. Громади УЛЦ постають в Києві, Львові, Тернополі, Кремінці, Запоріжжі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі. У 1996 р. офіційно зареєстровано Єпископат УЛЦ з центром у Києві. Організаційно УЛЦ поділяється на Галицьку, Київську, Таврійську єпархії. В Українській Лютеранській Богословській семінарії Святої Софії, що розташована в м. Тернополі, здобувають вишу богословську освіту молоді пастирі, майбутні провідники Церкви. Крім того, в розпорядженні УЛЦ —недільні школи, 3 періодичні видання, радіостанція «Лютеранська хвиля» і незареєстрована місійна станція в Івано-Франківську. Під патронатом УЛЦ діє міжнародний благодійний фонд «Дар життя». За обрядовою практикою вона близька до православ'я чи греко-католицизму, але зберігає всі доктринальні положення протестантизму.
Існує також Німецька Євангелійно-Лютеранська Церква України, Загальна кількість послідовників — 3—3,5 тис осіб. Кафедральний собор — церква св. Катерини у Києві. Для початкової богословської освіти відкриті Біблійні курси в Києві та дворічна семінарія в Одесі. До неї належать етнічні німці, які здавна мешкали на землях України.
Кальвінізм на теренах незалежної України репрезентований Закарпатською Реформатською Церквою (107 громад, 99 культових споруд, у тому числі 10 збудованих в останнє десятиліття, 71 священнослужитель, 81 недільна школа, одне періодичне видання).
Англіканство представлено на території України лише двома громадами, які складаються з іноземних громадян — службовців диппредставництв і підприємців. Вони входять до складу англіканської єпархії «Гібралтар і Європа».
Баптизм залишається найвпливовішою з протестантських конфесій, об'єднуючи до 40 % всіх протестантських спільнот. Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є на сьогоднішній день Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура. ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань в межах України та 5 об’єднань баптистських церков діаспори — США, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Він підтримує тісні контакти з міжрегіональним об’єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, — Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. У складі ВСО ЄХБ — 2230 релігійних громад з майже 3000 священнослужителів, 1529 культових споруд. Всеукраїнське об'єднання має 77 місій. Приблизно 350 громад діє поза ВСО ЄХБ.
У структурі Союзу створена розгалужена мережа духовних навчальних закладів. Вона складається з 39 навчальних закладів, у тому числі вищих з 5,3 тис. слухачів усіх форм навчання, понад 1276 недільних шкіл. Одним із найбільших серед них є Одеська біблійна семінарія. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при закладі існує потужний видавничий центр.
ВСО ЄХБ займається активною культурно-благодійницькою діяльністю: створено реабілітаційні центри для наркоманів, безпритульних дітей та звільнених з місць позбавлення волі, християнські театри, налагоджено роботу дитячих та юнацьких підліткових таборів, молодіжних центрів то що. В його розпорядженні — видавничі потужності. Об'єданням друкується 13 основних періодичних видань.
П'ятидесятництво. Активний процес будівництва церковної організації відбувається у п'ятидесятництві, яке об'єднує приблизно 30 % всіх протестантських спільнот. Так, у 1990 р. на з'їзді у м. Коростень більшість п'ятидесятницьких церков вирішили об'єднатись у Союз християн віри євангельської(п'ятидесятників) України. Він об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході і півдні). Союз ХВЄ на федеративних засадах входить до спільного для більшості п'ятидесятницьких громад колишнього СРСР Об'єднаного союзу християн віри євангельської. Всеукраїнський союз станом на 1 січня 2003 р. мав у своєму складі 1240 зареєстрованих (126 незареєстрованих) громад, 51 місію, 2081 священнослужителя, 871 культову споруду, 14 навчальних закладів, приблизно 800 слухачів (наприклад, Український заочний біблійний інститут з декількома філіями), 871 недільну школу, 18 періодичних видань. Поза структурами Союзу діють понад 450 громад. Близькі до п'ятидесятників харизмати загалом додають до цього напряму ще майже 800 громад.
Методизм. Станом на 1 січня 2003 р. зареєстровано 15 методистських громад. Вони організаційно підпорядковану Російській Об'єднаній Методистській Церкві. РОМЦ входить, разом із Церквами скандинавських країн і країн Балтії, до Північноєвропейської конференції.
Адвентизм. Окремий церковний осередок створили також адвентистські громади України — Українську уніонну конференцію церков адвентистів сьомого дня. У складі Українського уніону 7 регіональних конференцій і 2 місії. УУК АСД існує як складова Євро-Азіатського дивізіону Всесвітньої організації АСД. Якщо наприкінці 80-х pp. до складу церкви АСД входило 214 об'єднань з 14 114 членами, які обслуговувались 73 рукопокладеними і 88 нерукопокладеними проповідниками, то станом на 1 січня 2003 р. — 898 зареєстрованих громад з понад 65 тис. членів. 72 громади діє поза її межами. Адвентисти мають 3171 суботню школу, 3 духовних навчальних заклади (Теологічна школа у Львові, Буковинський біблійний інститут, заочне відділення Заокської духовної академії у Лісовій Бучі під Києвом). Церковне служіння у різних його формах здійснюють 1102 служителі. Найбільше громад у традиційних «адвентистських» регіонах: на Закарпатті, на Поділлі, Буковині. Адвентистські проповідники нині працюють у понад 40 містах України. «Середня» адвентистська громада в Україні виглядає приблизно так: 60% її членів становлять жінки, 30% - віруючі 16—35 років, 80% осіб із середньою, 20% — з вищою освітою. За національною ознакою 70-80% адвентистів - українці, за професійною - переважно робітники державних і приватних підприємств, службовці, працівники сфери обслуговування, науки і культури, освітяни, медики, журналісти, військовослужбовці.
У розпорядженні адвентистів налічується 537 молитовних будинків, 154 з яких вони побудували останнім десятиліттям завдяки продуманому розподілу коштів від десятини та добровільних спонсорських пожертв.
Головний напрям позакультової діяльності — впровадження здорового способу життя. У структурі уніону працює Українська адвентистська медична асоціація. При багатьох міських громадах відкриті сучасні медичні кабінети. Нещодавно було розпочато будівництво Адвентистського міжнародного медичного центру у Києві, планується організація і регіональних філій. 2002 р. засновано адвентистський санаторій «Наш дім» у Вінницькій області.
Адвентисти в Україні здійснюють власне теле- і радіо служіння. 1995 р. в Івано-Франківську ними створено філію Всесвітнього адвентистського радіо — Український радіоцентр «Голос надії». У 2001 р. ряд центральних і регіональних кампаній України транслювали адвентистські телепрограми «Обличчя до обличчя» і «Так говорить Біблія». Адвентистами видається 9 періодичних видань, у тому числі газета «Адвентистський вісник» та двомовний часопис «Ознаки часу». Для потреб деномінації упродовж останнього десятиліття видано 40 найменувань літератури.
Українська філія адвентистського Агентства Допомоги та Розвитку (АДРА) втілила у життя понад 150 гуманітарних проектів. У1998 р. у Чернівецькій області було відкрито будинок для літніх людей. Цього ж року у Києві відкрито Громадський центр допомоги мігрантам.
Відзначимо, що останнім часом у країні починають діяти громади зовсім нових для України протестантських визнань: «Новоапостольської Церкви» (52), Пресвітеріанської Церкви (40), Армії спасіння (13). Усього таких протестантських громад налічується 333.
Альтернативу християнській традиції становлять також і нетрадиційні релігійні визнання: свідки Ієгови (858 громад), мормони (55 громад), кришнаїти (38).
Іудаїзм. За роки незалежності в Україні значно розширилася релігійна мережа. Якщо у 1991 р. налічувалося 40 зареєстрованих громад, то станом на 1 січня 2003 р. — більше 230 з 119 служниками культу (50 із них — іноземні громадяни). Іудеї володіють і користуються 105 культовими спорудами. Шість центрів керують їхньою діяльністю. Найвідоміший з них — Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад.
Одночасно було створено 120 культурних єврейських центрів та організацій, товариств; товариства єврейської культури діють у 70 містах; у багатьох населених пунктах розгорнули свою діяльність представництва міжнародної єврейської організації «Сохнут». Відкриваються єврейські школи, театри, видаються єврейські газети (23 видання). Зокрема створено понад 80 недільних шкіл. Окремо діють 5 духовних навчальних закладів. Розпочали роботу Інститут єврейської матеріальної культури, кабінет єврейської історії та культури при Інституті національних відносин і політології, Міжнародний Соломонів університет, групи з вивчення єврейської мови та літератури Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Створено умови для гідного упорядкування святих місць іудаїзму, які приваблюють багатьох прочан, у тому числі із-за кордону. Мається на увазі передусім могила засновника хасидизму Ізраїля Бешта в Меджибожі.
У той же час незмінною протягом XX ст. залишалась тенденція до зменшення чисельності єврейського населення України, яке на сьогодні є нижчим за 1 %. Його чисельність продовжує зменшуватися в останнє десятиліття в зв'язку з постійною еміграцією — євреї становлять близько 40 % всіх українських громадян, які виїжджають на ПМП в інші країни. На початку 90-х pp. щорічно виїздило від 30 до 60 тис. євреїв, у другій половині 90-х — трохи менше. Цікаво, що згідно з деякими соціологічними опитуваннями, «національна свідомість» (бажання жити разом зі своїм народом, у своїй власній державі) притаманна менше ніж половині від'їжджаючих, тоді як решта їхали з політичних (антисемітизм) і економічних мотивів.
Буддизм. Новітня історія буддизму в Україні починається з 1988 p., коли з Бурятії до Донецька приїхав буддійський монах Дорже Жамболама. Завдяки його проповідям Дхарми (Вчення) на Україні з'явилися спочатку перші буддисти-миряни, а потім і ченці. Відразу ж після розвалу Радянського Союзу в 1991 р. була зареєстрована перша в Україні буддійська громада в Донецьку, того ж року були зареєстровані ще дві обласні буддійські громади у Луганську і Харкові, а також з'явилися буддійські групи в Києві, Москві, Білорусі і Башкортостані. У 1993 р. керівники цих громад і груп прийняли рішення про об'єднання в єдину організацію — Буддійський духовний Орден Лунг-жонг-па, главою якого був одноголосно обраний Дорже Жамбо. У цьому ж році у пожертвуваному Ордену однією мирянкою будинку із земельною ділянкою був заснований перший в Україні буддійський монастир — Храм Шейчен-линг. Сама ж мирянка прийняла чернечі обітниці, ставши першою українською буддійською черницею. Розбудова монастирських споруд триває. Велика частина засобів на будівництво надходить від виготовлення ліків за рецептами східної медицини. Керівник Ордену Дорже Жамбо приїжджає в Київ з періодичністю 2—3 рази на рік і проводить двотижневі семінари, присвячені як основам буддизму, так і конкретним практикам медитації.
Інший відомий Буддійський Центр виник в 1994 р. у Луганську завдяки невеликій групі ентузіастів. У 1995 р. на запрошення Буддійського Центру Луганськ відвідав відомий тибетський монах Лама Оле Нідал. Тоді на його публічній лекції близько 200 чоловік прийняли Обітниці Притулку. У 1997р. кількісно зростаючий Центр отримав офіційний статус релігійної організації. Разом із кількома іншими об'єданнями і групами (Стаханов, Рубіжне, Лисичанськ тощо) Центр з 1998р. входить до Асоціації Буддистів Карма Каг'ю в Україні.
В Україні діє також буддійська асоціація «Серединного Шляху» з кількома тисячами послідовників, її фундатор Сергій Бугаєв називає себе «першим патріархом» нового напряму в буддизмі, який поєднує елементи дзен і тантри. Центри «Серединного Шляху» зареєстровані у Києві, Вінниці, Харкові і ще в 5 містах України.
Загалом, якщо 1991 року офіційно було зареєстровано тільки 7 буддійських громад, то у 2002 р. — вже 38 (3 діють без реєстрації). Кількість громадян України, які сповідують буддизм, за різними оцінками становить від тисячі до 5 тисяч осіб. Зріс інтерес до буддизму і в суспільстві в цілому, прикладом чого є поява курсів у деяких вищих навчальних закладах, видання великої кількості науково-популярної та релігійної літератури з буддизму.
Іслам. Нині триває процес повернення до Криму кримських татар. Послідовниками ісламу в Україні є також представники тих народів, які сповідували його з дідів-прадідів. Це—татари волзькі, дагестанці, азербайджанці, узбеки, абхазці та ін. Скажімо, за результатами опитування кримських татар до послідовників ісламу віднесли себе понад 80% опитаних. Однак щоденно виконують хоча б дворазовий намаз не більше 10—12 %. 58% взагалі не здійснювали намазу і визнали, що вживали алкоголь і свинину.
За підрахунками самих мусульман, на території України постійно мешкає 1,5—2 млн мусульман різних національностей (зрозуміло, що не всі вони є українськими громадянами).
Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Якщо у 1991 р. їх налічувалося 34, то станом на 1 січня 2003 р. в Україні діяло 452 мусульманські громади з 436 служниками культу, у розпорядженні яких 151 культова споруда (21 — будується). Більшість громад підпорядковані Духовному управлінню мусульман Криму. Вищим органом влади в Криму є Курултай (з'їзд) мусульман Криму. Він обирає муфтія, який в свою чергу призначає імамів. Виконавчим органом є Кадіат (Духовне управління мусульман Криму). Крім нього, в Україні діють ще два самостійних центри ісламу — Духовне управління мусульман України з центром у Києві, створене 1993 p.; Духовний центр мусульман України з центром у Донецьку.
Поширення ісламу за межами автономної республіки Крим пов'язане з діяльністю всеукраїнської громадської організації «Арраїд». Основними завданнями цієї організації є благодійна діяльність в різних регіонах України і підтримка культури ісламу. «Арраїд» має свої представництва в Одесі, Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Дніпропетровську, Львові й інших містах України. В країні діють два Ісламських університети (Київ, Донецьк), 69 недільних шкіл, виходять 5 періодичних видань.
Мусульмани, які живуть в Україні, прагнуть знайти своє місце у процесі розбудови в країні демократичного суспільства. У1997 р. була створена Партія мусульман, що брала участь у парламентських виборах. Представники мусульман Криму також мають своїх представників у Верховній Раді України за списками інших партій.
Міжконфесійні конфлікти в сучасній Україні не набули такої гостроти, як подекуди на теренах колишнього СРСР. Релігійні організації за поодинокими винятками намагаються не долучати державні органи влади для вирішення внутрішніх непорозумінь. Однак не можна не помічати деякі «лінії напруги», що пролягають:
• між трьома Православними Церквами;
• між Православними Церквами, з одного боку, і греко-католицькими громадами і Римсько-Католицькою Церквою — з другого;
• між «традиційними» Церквами (включаючи Православну, Греко-Католицьку, Римське-Католицьку, а також протестантські деномінації) і нетрадиційними релігійними організаціями.
Сприятливим ґрунтом для міжконфесійного розбрату є відсутність досвіду діалогу між усіма релігіями в Україні упродовж майже всієї її історії. Досить несподіване підтвердження цьому можна знайти в опитуванні, здійсненому Інститутом соціології НАН України серед священнослужителів найбільш представницьких конфесій щодо пасторського служіння у війську. Третина опитаних не погодилась із можливість допуску в армію священнослужителів різних сповідань, а переважна більшість православних і половина греко-католицьких священників вважали, що саме їхні релігії, як панівні, мають отримати монопольне право з боку держави на таке служіння. Результати іншого соціологічного дослідження засвідчують, що 60 % опитаних послідовників нетрадиційних релігій відчувають на собі прояви нетерпимості чи упередженого ставлення з боку державних органів, послідовників традиційних конфесій.
|