Релігієзнавство



Сторінка27/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   47

9.5. УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА


Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 p., Брестського церковного собору, який проголо­сив про злуку Православної Церкви в Україні з Римське-Като­лицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Киї­вським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відо­мий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Сам Собор у Бресті було проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів пе­рейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, було поділено на православних та уніатів. Але в історичній ретрос­пективі наслідки цього Собору були не тільки негативними. Унія з Римом дали можливість за умов латинізації й полонізації збе­регти східний (православний) обряд. Це було надзвичайно важ­ливо, адже обряд — це не тільки форма віросповідання, але при­родна єдність віровчення й культури народу, вияв і фактор його духовності (див. текст 9.7).

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Цер­квою і викликала пробудження національної свідомості ук­раїнців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Цер­ква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв'язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своє­рідний перехідний стан, чистилище для православних, аби по­легшити їхнє навернення в католицизм.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVII — початку XVIII ст. Часто він був сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, скажімо, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її насельника Кирила Терлецького, одного з ініціаторів унії, єпархія поверну­лась до православ'я, яке після поновлення у 1620 р. православ­ної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтрим­ки українського козацтва. Хоча на цю єпархію призначалися та­кож уніатські єпископи, реальної влади вони тривалий час не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 7 монастирів. Тим часом 1646 р. про приєднання до унії оголо­сила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Перемиська єпархія, яка супротивилась об'єднанню Православної та Като­лицької Церков з часів Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн вірних. Нарешті у 1700 р. також офіційно обернулась на уніатську й Львівська єпар­хія, яка теж протягом усього століття зберігала вірність право­слав'ю. Таким чином, Уніатська Церква об'єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, які у той час внаслідок численних війн між Україною, Росією, Польщею закріпилися за Річчю Посполитою.

1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. Щодо останнього, Собор зробив значні поступки західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філіокве й увівши до богослужбової практики формулу поход­ження Святого Духа як від Бога-Отця, такі від Бога-Сина. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовськими парафіями, об'єднаними в Литовську єпархію) налічувала 12 млн вірних, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією 1775—1796 pp. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, або приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було століття тому щодо Православної Церкви в Україні. Переломним виявився 1795 р. Під проводом спеціально створеної Синодом РПЦ комісії православні місіо­нери їздили від села до села і переконанням чи погрозами зму­шували уніатських священиків переходити у православ'я і на­вертати своїх парафіян. Цього ж року було видано указ, що усі церкви, будь-коли засновані православними ктиторами, мають повернутися до РПЦ. У такий спосіб загалом за двадцять років (70—90-і pp. XVIII ст.) покинуло унію 9300 парафій з 8 млн вірних. Під владою уніатських митрополитів лишились три єпархії: По­лоцька, Луцька, Берестейська. У першій третині XIX ст. в Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1,5 млн вірних, 40 монас­тирів. Але їх було приєднано до РПЦ у 1839 р. Продовжувала існувати тільки окрема Холмська єпархія, розташована на зем­лях Царства Польського — автономної одиниці у складі Російсь­кої імперії. Вона підпала під владу патріарха Московського і всея Русі 1875 р. з усіма своїми 330 парафіями з 250 тис. вірних. Од­нак значна частина мирян і кліру у цій єпархії віддала перевагу переходу до католицизму й організації на її основі адміністра­тивних одиниць Римське-Католицької Церкви.

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівно-рядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву «Греко-Католицька». У 1807 р. папською бул­лою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київсь­кої уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька митрополія квітнула. У рамках національно-визвольного руху як на західних, так і на східноукраїнських землях у ній дедалі помітнішою ставала тенденція повернення до старих обрядо­вих форм. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрея Шептицького (1901 — 1944). Напередодні Другої світової війни (1939—1945) Галиць­ка митрополія складалась із 3-х єпархій: Львівської архієпископії, єпископств Перемиського й Станіславського. Ідейно і фактично до неї була близька створена 1934 р. Апостольська Адміністратура Лемківщини. У свою чергу, єпархії поділялись на деканати, останні — на парафії (парохії). Разом у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій. 62 самостійні сотрудництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3,8 млн віруючих. На Закарпатті діяли Мукачівсь­ка і Пряшівська єпархії, окрема Керижевацька єпархія була створена ще наприкінці XVIII ст. на території Югославії для задоволення релігійних потреб 40 тис. українців-уніатів, які пе­реселилися туди із Західної України.

Після повернення Радянської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу узялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим спра­ведливо побоювався її як символу національної незалежності Ук­раїни, вбачав у ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігна­них на Собор після арешту усієї верхівки уніатського духовен­ства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повер­нення» до Православної Церкви Московського патріархату. Така сама доля спіткала наступного року Мукачівську єпархію. Пряшівську єпархію, що була розташована на території Чехо-Словаччини, було ліквідовано трохи пізніше. Загалом вдалося навернути у православ'я приблизно 4 тис. (близько 80 %) греко-католицьких парафій. Багато інших віддали перевагу по­католиченню.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати «катакомбною». Владі так і не вдалося припини­ти її діяльність, яка з роками набувала ще більших обертів: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, організову­валися «домашні церкви» і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрекся своєї віри, таємно збирались для спільних молитв, висилали посилки священикам, які перебували у в'язницях і та­борах, а коли вони повертались — надавали притулок в своїх осе­лях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, ос­вячували нові помешкання, більше того — намагались організу­вати таємне навчання релігії дітей і молоді. Разом із тим, багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду «криптоуніатів», тоб­то прихованих прибічників греко-католицизму. Вони відвідува­ли православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Це явище спричинило дещо несподівані на­слідки. Мало того, що уніатська Галичина навіть після руйнів­них хрущовських атеїстичних кампаній залишалася краєм з най­вищою концентрацією православних громад на теренах колиш­нього СРСР. Вихідці із Західної України з їхньою непідробною релігійністю й історично високою богословською освіченістю почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РП ІД у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 70-х pp. серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. З них дев'ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 — колішні греко-католицькі священики.

Протягом 50-80-х pp. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 60-і pp. на діас­порі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. ЇЇ очолював наступник Андрія Шептицького на Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий. Крім Верховного архіє­пископа і митрополита Йосипа, до складу цієї Церкви входили ще дві митрополії (у США і Канаді), 18 єпископій. Вона налічу­вала близько 1 млн вірних, 900 священиків, кількасот ченців. Найбільше послідовників унії жило у Франції, Югославії, Вели­кобританії, Бразилії, Аргентині, Австралії. На сьогодні чи­сельність греко-католиків у світі перевищує 7 млн людей.




1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка