Релігієзнавство



Сторінка26/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   47

9.4. ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ
ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ


Історія Православної Церкви на Русі має тисячолітню істо­рію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоп­лює період із середини X — до середини XIII ст.

Історія Православної Церкви на Русі починається з форму­вання власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібним виглядає припу­щення, що основи церковної організації на Русі були закладені ще в IX ст., хоча в роки правління князів-язичників вона змуше­на була функціонувати на напівлегальному становищі. Князі Во­лодимир І Святославич і Ярослав Мудрий (1019—1054) тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митропо­лита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

У канонічному відношенні Православна Церква в Древній Русі довгий час перебувала в залежності від Константинопольсь­кої патріархії. В той час влада константинопольського патріарха на землях давньоруської держави обмежувалася тільки:

1. Правом благословляти й поставляти митрополитів на ка­федру.

2. Правом змін щодо перенесення кафедри митрополита в інше місто або заснування іншої митрополичої кафедри.

3. Правом суду над митрополитом внаслідок скарг і звину­вачень, правом перегляду рішень митрополичого суду.

4. Правом розв'язання релігійно-обрядових розбіжностей й видання патріарших послань до Церкви.

5. Правом надання ставропігії (монастирям та братствам), тобто безпосереднього підпорядкування патріарху.

6. Правом архіпастирської візитації Київської митрополії особисто патріархом або делегування чи призначення патріар­хом своїх екзархів[Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, К., Саут Бавнд Брук, 1990. - Т. 1. - С. 37].

Київська Церква була розділена в 992 р. на єпархії. Спочат­ку єпархій було шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15. їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств.

Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 р. Великий Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієпископа — тоді ще перший і єдиний на Русі.

Єпархіальні єпископи залежали від митрополита часто про­сто номінальне, влада митрополита обмежувалася майже тільки поставленням єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їхні справи. Але удільні князі вважали й цю номі­нальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися об­межити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І якщо митрополит не запитував згоди князя і народу на канди­датуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти.

Вже у XIІ ст. стало загальним звичаєм поставляти єпископів тільки після обрання князями і народом. У князівських містах вирішальний голос при обранні єпископа належав князям. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причи­ною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

Київські митрополити, як уже говорилося, призначалися з Константинополя, і так тривало до монголо-татарської навали. З більш як 20 київських митрополитів з 988 по 1240 p.p. тільки двоє були русичами, поставленими без благословення констан­тинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі ду­мали про можливість мати незалежну від Константинополя Цер­кву.

Першим був митрополит Іларіон, обраний на київську ка­федру в 1051 р. при князі Ярославі Мудрому. До свого обрання він був настоятелем церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи священиком, він написав «Слово про Закон і Благодать», що стало класикою давньорусь­кої літератури. Дуже скупо розповідають письмові джерела про його спосіб життя: «Іларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитву діяв... і викопав він тут пе­черку малу, двохсаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай» («Повість минулих літ», 1051 р.). Про те, як він керував Церквою, відомостей не збереглося, але саме при ньому був заснований Києво-Печерсь­кий монастир. Існує церковний переказ про те, що після поз­бавлення кафедри він прийняв чернечу схиму.

Другий після Іларіона випадок поставлення митрополита з русичів відбувся в 1147 р. за великого київського князя Ізяслава Мстиславовича. У 1145 р. київський митрополит Михайло відда­лився на спокій у Візантію, втомившись від міжусобних князівсь­ких чвар. Поставлення нового київського митрополита затри­мувалося, очевидно, через безлад у Константинопольській Церкві. Два роки Київ лишався без глави Церкви. Тоді князь Ізяслав Мстиславич у 1147 р. скликав собор єпископів Київсь­кої Церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кан­дидата — Климента (Клима) Смолятича. Кращого вибору не мож­на було зробити. Високого духу чернець, схимник-затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за сло­вами літопису, «у Руській землі не було». Троє єпископів-греків виступили проти його обрання, але Климент усе-таки більшістю голосів був обраний.

У цей час у Київській Русі йшла запекла міжусобна бороть­ба за київський престол, оскільки великий київський князь вва­жався верховним правителем Русі. І весь цей час константино­польський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видаляв­ся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову.

Нарешті, після прибуття на Русь з Константинополя ново-поставленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичу до­велося обмежитися єпархіальним архієрейством. Після цього з Константинопольською патріархією відновилися нормальні відносини. Проте відтоді патріархи почали рахуватися з думкою великого київського князя при поставленні митрополитів.

Позаяк на Русі християнство було введено за допомогою держави, то самостійно воно себе утримати не могло. Тим-то вище духівництво Київської Церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, як князь Володи­мир дарував десятину київському Богородичному храму: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину» (996р.). Безперечно, що десятину одер­жували і всі інші єпархії древньої руської Церкви.

Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші дже­рела доходів: мита з торговельних мір і вагів, судні мита — з цер­ковного суду; «ставленні» — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі). Князівські устави надавали духівниц­тву різні права, звільнення від мирського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе гро­мадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосе­реджувалася суспільна доброчинність, за їхній рахунок утриму­валися лікарні, богадільні, школи (див. текст 9.5).

Кожен єпископ справами своєї єпархії керував цілком са­мостійно, за допомогою своїх намісників з духовних осіб, свого «кліросу», або соборних священиків, що утворювали при ньому постійну кафедральну раду, і світських десятильників по різних єпархіальних округах, що завідували головним чином архіє­рейськими зборами з округів. Єпископ вже через свою ви­борність змушений був брати участь і в цивільному керуванні, і в політичних інтригах. Він приймав нового князя і робив обряд його посадження на «стіл» (престол) того або іншого князівства; у князівській думі єпископ вважався першим радником.

Нижче духівництво мало менш привілейоване і забезпече­не становище. Утримання своє воно одержувало переважно від доходів із проведення служб на прохання мирян. Іноді про ма­теріальне утримання духівництва піклувалися торговельні і ре­місничі професійні союзи (братства).

Осередком християнського життя були монастирі. Спочат­ку монастирі будувалися в самих містах або на їх околицях. Ста­вили монастирі князі, будували і бояри. Першим таким монас­тирем з'явився Києво-Печерський, заснований святими Антонієм (пом. 1073 р.) і Феодосієм (1074 p.). Преподобний Феодосій є засновником монастирського життя на Русі.

І пізніше за висотою й чистотою чернечого життя Києво-Печерський монастир залишався першим серед руських монас­тирів. Уже в останній чверті XI ст., за твердженням «Києво-Пе­черського патерика», число монахів у ньому досягло 180, надалі зросло ще більше. Він був невичерпним джерелом для постав­лення ігуменів і справжньою школою архієреїв. За 150 років більше як 50 його ченців прийняли єпископський сан. Києво-Печерських ченців можна було зустріти у всіх куточках руської землі. Слідом за Києво-Печерським монастирем виникли нові обителі. У Києві до кінця XII ст. їх налічувалося не менше 17, у Смоленську — 5, у Чернігові — 4, у Галицькому князівстві — З монастирі[Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 420-421. ](див. текст 9.6).

Другий етап в історії Православної Церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії. Він пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київсь­кої Русі — на окремі самостійні князівства. Ці князівства вияви­лися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (середина XIII ст.), були сплюндровані й упродовж двох з поло­виною століть сплачувати важку данину монголо-татарам. З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князів­ство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польсько­го королівства та Великого князівства Литовського.

У цей період в межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити —у Москві, Галичій Києві. Кілька разів з'являвся й окремий литовський митрополит, який також титу­лував себе Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався виключно політичними мотивами — кожна з держав, що не зав­жди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зо­середити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням. Вони здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата.

Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з'явилася з 1325 р., після її перенесення з Києва, що так й не оправився після розорення. Офіційної згоди на це з боку константинопольсько­го патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул «мит­рополита Київського і всієї Русі», хоча Київ належав до Литовсь­кого князівства.

Близько 1303 р. утворилася Галицька митрополія у складі п'яти єпархій в західноукраїнських землях. Кілька разів вона скасовувалася і відновлювалася, доки в 1415 р. офіційно не ста­ла намісництвом Київського митрополита, який этого часу став титулуватися митрополитом Києва і Галича.

Власне Київський митрополит Феодорит був проголошений 1352 р., хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з ти­тулом «Київський»). Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприк­лад, за митрополита Фотія у 1420-1431 pp.)

Впродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула з одного боку, не допустити існування окремої митрополії в Литві, а з другого, — до розриву з Константинопо­лем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 р. со­бор єпископів у Москві поставив свого першого власного митро­полита, зробивши це без дозволу константинопольського патрі­арха. Цей митрополит був останнім, хто носив титул «Київський і всієї Русі», наступний митрополит уже називався «Московським і всієї Русі». Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її статусу відбулося майже через півтора століття. У 1589 р. Московська Церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольсь­кого патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де з'являється митрополит Григорій Болгарин (1458—1473), визна­ний і константинопольським патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдик­цією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських зем­лях — Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимире-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Га­лицька, Перемиська.

Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Московської (Руської) і Київської (Української).



Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468-1596) — період становлення самобутньої Української Православ­ної Церкви.

Характерною особливістю Української Православної Цер­кви була соборноправність — участь мирян у церковних справах. Вона виявлялася:

• В обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже з середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад.

• В колегіальності прийняття важливих рішень на помісних та особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, передусім знатних і впливових шляхтичів, на­давало рішенням таких соборів значимості й авторитету як в очах простих віруючих, так і в очах державної влади.

• У діяльності своєрідних органів єпархіального управлін­ня Української Православної Церкви — криласів (від грецьк. κληρος — духівництво) — рад при єпископах і митрополиті із свя­щеників кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники крилосів та­кож брали участь в адміністративному управлінні єпархією й ви­конували функції єпархіального суду, до компетенції якого вхо­дили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчо­го духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і куль­турно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії.

Київська митрополія в цей час перебувала в юрисдикції кон­стантинопольського патріарха. Залежність була номінальною: патріарх надсилав своє благословення обраному митрополиту. Місцем перебування київського митрополита були Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська Православна Цер­ква використовувала церковнослов'янську мову з українською вимовою.

Сила й впливовість Православної Церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки переважна більшість її населення сповідала православ'я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релігійної толерантності до різних вір. Вищі керівники Православної Церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.



Четвертий період (1596—1620) можна назвати періодом гли­бокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні.

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією 1569р. в єдину державу— Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій Церкві. Всупереч тому, що в країні законодавче декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зок­рема впливового чернечого ордену ієзуїтів, Православна Церк­ва почала швидко втрачати свої позиції.

Криза Української Православної Церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська Церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя була номіналь­ною, крім того, в цей час Константинополь був столицею ісламської держави — Османської імперії, в якій патріарх як ду­ховний наставник усіх православних християн перебував в жа­люгідному становищі. З другого боку, в Речі Посполитій безза­перечне право на державні посади мали тільки католики. Це при­звело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служіння завойовни­кам. У зв'язку з цим, можна згадати нащадків Рюриковичів і Гедеміновичів: князів Вишневецьких, Збаразьких, Корятовичів, Немировичів, Потоцьких, Ходкевичів, Чарторийських, Шептицьких, десятки інших.

У такій ситуації українське православне духівництво поста­ло перед складним вибором: як врятувати національно-релігій­ну самобутність народу, як припинити латинізацію і полоніза­цію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група в складі єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і митрополита Михайла Рогози. Вони вирішили зак­ликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збережен­ня східного (православного) обряду і зрівняння в правах з като­лицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав свою згоду на це. Але унію не прийняли народ і рядове духів­ництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками і закликав до боротьби з ними.

Щоб офіційно впровадити унію і припинити багаторічні суперечки, було вирішено скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники Католицької Церкви, уніати й православні. Єдиного Собору не відбулося. Католики й уніати зібралися разом, а православні — окремо від них. Один Собор проголосив утворення Української Греко-Католицької Церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий - не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів.

За умовами унії, Українська Православна Церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське дух­івництво урівнювалися в правах.

У таких драматичних умовах 6 жовтня 1596 р. виникла Ук­раїнська Греко-Католицька Церква, що діє на українських зем­ля дотепер.

Українська Православна Церква після Брестської унії зали­шилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швид­ко занепадати. На боці православ'я залишились єпископи Львівський і Перемиський, найбільші монастирі, в тому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.



П'ятий етап (1620—1686) — етап короткочасного відродження самостійної Православної Церкви в Україні.

Саме в цей найдраматичніший момент в її історії Православ­на Церква отримала могутню підтримку з боку українського ко­зацтва, яке в ті роки очолювала видатна особистість — гетьман Сагайдачний. Гетьман домігся того, що ієрусалимський патрі­арх Феофан, з дозволу вселенського (константинопольського) патріарха Тимофія, у 1620 p., проїжджаючи через Київ, висвя­тив для православних нового митрополита Іова Борецького і шістьох єпископів.

За кілька десятиліть до початку Визвольної війни Ук­раїнській Православній Церкві в цілому вдалося розв'язати най­болючіші й насущні проблеми, що постали перед нею. Вона мо­дернізувала й уніфікувала богослужбову практику (1629 р. — прийнято «Служебник»; 1641 р. — Собор східних патріархів в Ясах схвалив Катехізис, «Сповідання православної віри»; 1646 р. — уведено новий Требник), зміцнила внутрішню церковну дисципліну, завдяки активній просвітницькій діяльності погли­била свій вплив в народі. Усі ці успіхи тісно пов'язані з іменем митрополита Петра Могили (1632—1647).



Митрополит Петро Могила (1632—1647)

Таким чином, Українська Православна Церква вистояла, і в період визвольної боротьби українського народу в XVII ст. саме вона була основною твердинею українського національного руху і самосвідомості.

Становище Української Православної Церкви змінилося після 1654 p., коли Україна проголосила про свій перехід під вла­ду Московської держави. Московську патріархію не влаштовува­ло існування незалежної Київської митрополії. Постійний тиск Москви («Третього Риму», яким вона себе вважала) на Констан­тинополь з приводу Української Церкви закінчився тим, що 1685 р. обраний київським митрополитом Гедеон-Святополк Четвертинський присягнув на вірність московському патріарху. А у 1686 р. константинопольський патріарх Діонісій підтиском Москви і турецьких візирів, через політичну кон'юнктуру тимчасово заці­кавлених в мирі з нею змушений був надати Українській Церкві відпускну грамоту. Натомість від царських послів він отримав щедрий дарунок — 200 червонців і «три сорока» (120) соболів[1 Соловьев С.M. История России с древнейших времен: в 15 кн. — Кн. 7. -M., 1969.-C.389.].

Шостий етап (1686—1919) історії Української Православної Церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської Православної Церкви.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання щодо автокефалії Пра­вославної Церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала ут­ворення «нової творчої живої братерської Церкви». Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська Православна Церква вже перебувала в стані внутрішньої кризи. Сьомий етап в історії Православної Церкви в України (20-і— кінець 80-х pp. XX ст.) починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яке припадає лише на роки національно-демократичної революції і Грома­дянської війни. Серед віруючих у цей час отримують попу­лярність ідеї демократизації і національного відновлення цер­ковного життя. 1 січня 1919р. уряд УНР видав декрет, яким про­голошувалася автокефалія Української Церкви.

Цього року організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнський союз православних парафій під керівництвом Всеукраїнської православної церковної Ради (ВП ЦР). У травні 1920 року на пленумі ВПЦР була проголошена автоке­фалія Православної Церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату (жоден з ро­сійських єпископів, що перебував в Україні, не погодився очо­лити Українську Церкву) ВП ЦР скликає в Києві в жовтні 1921 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор. На ньому було соборно обрано і висвячено руками всіх присутніх на мит­рополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківского(1864— 1937). Оскільки це було зроблено з порушенням ка­нонів Православної Церкви (єпископа рукопокладають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла бути визнаною іншими Православними Церквами світу.

Собор УАПЦ дав потужний імпульс активному процесу ут­ворення церковних структур. У цей час організуються бого­словські курси, гуртки й братерства, видається періодична літе­ратура, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях ком­пактного розселення українців. Богослужбові тексти активно перекладаються з церковнослов'янської на українську мову. В часи розквіту ця Церква налічувала 30 єпископів, 2000 приходів, до 6 млн вірних.

Становище Православної Церкви докорінно змінилося в Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, після встановлення Радянської влади. Юридичною основою взаємовідносин між Ра­дянською владою і Церквою став Декрет Раднаркому «Про відокремлення Церкви від держави, а школи від Церкви», майже без змін ратифікований більшовицьким урядом України 19 січня 1919р. Комуністичний режим, заснований на диктатурі правля­чої партії, не міг не поставити собі за мету поступове обмеження впливу, витіснення й у перспективі — викорінення релігії. Але у 20-ті pp. основні зусилля у боротьбі з релігією Радянська держава зосередила на панівній для колишнього самодержавного ладу РПЦ з метою її упокорення і доведення до стану так званого «ло­яльного ставлення до Радянської влади». Для досягнення цієї мети використовувалися різноманітні заходи: від обмежень у світській і в релігійній діяльності, до провокування розколу у православ'ї, утворення кількох ворогуючих між собою Церков. УАПЦ самим фактом свого існування якраз відповідала цьому завданню.

Однак під духовним проводом УАПЦ перебувала в найкра­щому разі чверть чи третина православних українців. Переваж­на більшість віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській Православній Церкві. Після смерті патріарха Московського і всієї Русі Тихона (Белавіна) (1865—1925), який очолював РПЦ з 1918 p., керівництво Руською Православною Церквою перебрав на себе заступник місцеблюстителя патріар­шого престолу митрополит Сергій (Страгородський). У своїй Декларації 1927 р. митрополит Сергій від імені Церкви заявив про свою лояльність до Радянської влади з погляду цивільного, без яких-небудь поступок щодо віри. За ним пішла переважна більшість українського духовенства і віруючих. Річ у тому, що не тільки завзятих ворогів, а й щирих симпатиків самостійності Православної Церкви в Україні відлякували занадто радикальні заклики УАП Ц до її «реформування» - на кшталт гасла змінити «єпископсько-самодержавний устрій Церкви» устроєм «церковно-соборноправним».

У 1927 р. на Другому Всеукраїнському Православному Цер­ковному Соборі на вимогу комуністичної влади було переобра­но главу Церкви. Новим митрополитом став Микола Борецький.

Натомість першому керівнику УАП Ц В. Липківському призна­чили пенсію розміром 50 крб. 1930 р. після встановлення одно­осібної диктатури Сталіна і початку відкритих масових політич­них репресій УАПЦ припинила свою діяльність як «символ національно-політичної петлюрівської самостійності» (у зв'язку із сумнозвісним процесом «Спілки визволення України»). Кому­ністи небезпідставно вважали, що незалежна Церква приховує в собі думку і про незалежність держави. Підтиском сталінського режиму зібрання кількох єпископів і 40 священників УАП Ц ого­лосило себе «надзвичайним церковним Собором». Собор виніс ухвалу про самоліквідацію своєї організації. У 30-х pp. більшість єпископів і значна кількість священиків і активних мирян УАПЦ були репресовані.

З 1930 до 1943 pp. у Радянському Союзі здійснювалася ма­сова атака на релігію. Спочатку законодавче обмежили ді­яльність релігійних організацій — задоволенням релігійних по­треб віруючих у молитовних будинках (тобто культом). Мі­сіонерську діяльність і релігійну пропаганду заборонили. Священнослужителі могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Під заборони підпали матеріальна до­помога одновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнац­тва, жінок. Не можна було мати біблійні, літературні, трудові то­вариства, гуртки, групи.

Надалі становище релігії в СРСР, у Радянській Україні про­довжувало швидко погіршуватись. У 1937 р. ЦК ВКП (б) спец­іальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку». До кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне «викорчовування» релігії проводилося у кількох напрямах — закриття діючих цер­ков (понад 8 тис.) і знищення предметів культу, економічний і моральний тиск на православне духовенство (більше 2 тис. свя­щенників змушені були зректися сану тільки у 1929—1930 pp.), пізніше — відкриті репресії. Загалом за перші 45 років Радянсь­кої влади загинуло (було розстріляно і померло в концтаборах) не менше 50 тис священнослужителів. Наприкінці 1936 р. в Ук­раїні, де ще на початку 20-х pp. храми існували майже в кожно­му селі, діяло менше І/ІО церковних і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості. Жодної православної церкви не залишалося на початку 40-х pp. у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях, по одній — у Полтавській, Луганській, Харківській. Із 1710 храмів Киї­вської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів — жодного, із 1435 священиків продовжували відправляти богослужіння лише 3. В Україні не залишилося жод­ного єпископа.

На західноукраїнських землях, що перейшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 p., з 1924р. також діяла власна Православна Церква — ПАПЦ (Польська Автокефальна Право­славна Церква), що об'єднувала православних українців і біло­русів. Константинопольський патріарх Григорій VII визнав цю Церкву і дарував їй автокефалію (13 листопада 1924 p.).

Починаючи з 1943 p., Й. Сталін застосовував тактику «відродження Церкви». Він користувався лише певними по­літичними мотивами (заспокоїти західних союзників). Однак мимоволі Сталін був змушений і перехоплювати ініціативу від німецького окупаційного режиму, з дозволу якого на території СРСР було відновлено роботу понад 7,5 тис культових споруд. Наприкінці війни в Україні діяло понад 6 тисяч православних і більше 4 тисяч греко-католицьких громад. Основою для віднов­лення автокефальної Церкви в Україні стала ПАП Ц. Українсь­ка Автокефальна Православна Церква другого відродження була відновлена на канонічних засадах, єпископи цієї Церкви одер­жали висвячення від єпископів ПАПЦ. У роки німецької оку­пації відроджена УАПЦ діяла в багатьох районах України, її очо­лював митрополит Полікарп Сікорський.

Однак дуже швидко УАПЦ опинилася в стані катакомбної — такому ж, як і громади перших християн у Давньому Римі, а її керівники виїхали за кордон. Там були організовані єпархії УАПЦ, що згодом ввійшли в юрисдикцію вселенського констан­тинопольського патріарха. Віруючі УАП Ц в діаспорі переважно належали до вихідців з Волині і Центральної України. Центр УАПЦ у США знаходиться в місті Саут Бавнд Брук недалеко від Нью-Йорка, УАПЦ в Америці має духовну семінарію, бібліоте­ку, музей, друкарню і близько сотні парафій. У Канаді існує Ук­раїнська Греко-Православна Церква. Вона також об'єднує близь­ко сотні парафій й готує священнослужителів у Колегії св. Анд­рія, асоційованої з Манітобським університетом.

Хрущовська «відлига» (1953—1964рр.) у сфері взаємовідно­син із релігією характеризувалася не лібералізацією, як це відбу­валось в суспільно-політичному житті, а напроти — активним проведенням політики войовничого атеїзму. Сам тодішній кері­вник країни М.С. Хрущов обіцяв всім «показати останнього попа по телевізору» в 1970р. Практично ж ця політика пояснювалася курсом керівництва країни на прискорену побудову комуністич­ного, безкласового і безрелігійного суспільства. Основними на­прямами політики войовничого атеїзму стали: 1) активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання; 2) усклад­нення процедури реєстрації нових громад і водночас спрощен­ня процедури їхнього закриття; 3) скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань). Якщо в 1957 р. в Україні було закрито 10 церков, то в 1960р. — близько 750! На початок 1961 р. кількість діючих у рес­публіці церков і молитовних будинків зменшилася до 7192, а в 1965 р. їх залишалося 4550. Скорочення провадилося переваж­но за рахунок сільських парафій, де релігійність була вищою, аніж у містах. В Україні після закриття семінарій у Києві і Луць­ку залишився єдиний духовний заклад — православна семінарія в Одесі. Інші конфесії в повоєнний час взагалі не мали своїх нав­чальних закладів. З монастирів лишилося лише 7 в РПЦ. У 1960р. було тимчасово закрито навіть Києво-Печерську лавру! Продов­жував друкуватися лише один духовний журнал — «Православ­ний вісник». Також в Україну надсилалися «Журнал Московсь­кої патріархії» та баптистський «Братський вісник». У країні були закриті всі фабрики з виробництва церковного начиння та ат­рибутики, яку доводилося завозити з Росії.

У 70—80-і pp. стан Православної Церкви в Україні істотно не змінився. Єдине, що боротьбу з релігією здійснювали не стільки насильницькими засобами, скільки атеїстичною пропа­гандою та бюрократичними перешкодами. Наприклад, віруючі постійно, іноді десятками років, домагалися права на реєстра­цію своєї громади. У 1985 р. такі клопотання надійшли тільки від православних 73 міст України. Жодне з них не було задово­лене.

Релігійній ситуації в Україні партійні функціонери приділя­ли підвищену увагу, оскільки їх непокоїло непропорційна висо­ка питома вага релігійних громад України у загальносоюзному масштабі. Наприклад, у республіці було зареєстровано приблиз­но половина всіх протестантських громад Радянського Союзу, діяло 40 % усіх священнослужителів СРСР, існувало 9 із 16 мо­настирів Руської Православної Церкви. Політбюро ЦК Ком­партії України, партійні з'їзди постійно обговорювали релігій­ну ситуацію в Україні і приймали рішення з метою нейтралізації засобами пропаганди, освіти, науки, правоохоронних органів релігійної діяльності. Про ефективність антирелігійних заходів влади красномовно свідчить такий факт. У 1985 p., коли в СРСР було прочитана понад 1 млн атеїстичних лекцій, в Україні по­над 1/4 новонароджених було похрещено.


1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка