Релігієзнавство



Сторінка25/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   47

9.3. ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ


У знаменитій «Повісті минулих літ» розповідається про те, як першим приніс в Україну благу звістку християнської віри апостол Андрій у середині І ст. н.е. Він благословив дніпровські кручі та гори, де тепер розташований Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору. Ця легенда свідчила про нібито одночасний початок київського і візантійського християнства (див. текст 9.3).

Насправді ж проникнення і поступове поширення христи­янства в Україні було результатом тривалого процесу, що зай­няв без малого ціле тисячоліття. Зовнішньою стороною цього процесу були досить інтенсивні торгово-економічні зв'язки Ук­раїни з найбільш розвинутою на той час державою світу — Візан­тійською імперією. Слов'янські племена, що жили на території України, вважалися її периферією (кордон проходив по Криму і Дунаю). Перебуваючи на більш низькій стадії розвитку, вони ви­являлися сприйнятливими до запозичення не тільки матеріаль­них досягнень, а й духовно-релігійної скарбниці Візантії. Внут­рішньою стороною процесу християнізації була поступова ево­люція у напрямку монотеїзму язичницьких поглядів давніх слов'ян. Так, уже в VI ст. візантійський історик Прокопій Кесарійський писав про предків слов'ян, що «вони вшановують річки і німф», але підкреслював «Вони вважають, що один тільки Бог, творець блискавок, є господарем над усім, приносять йому в жертву биків і виконують інші священні обряди» (Прокопій Кесарійський. Війна з готами, кн. З, гл. 14:23—24).

Говорячи про християнізацію Русі, не можна не сказати про величезну роль братів Кирила і Мефодія. Саме з їхньої діяльності починається історія слов'янських Церков. Брати Костянтин (ім'я Кирило було прийняте ним при постригу в ченці незадовго до кончини) і Мефодій (в миру його ймовірно звали Михаїл) похо­дили зі знатної грецької родин й. Родом вони були з міста Солуні (сучасні Салоніки), де в IX ст. проживало багато слов'ян. Швид­ше за все, уже з дитинства брати знали слов'янську мову. Кос­тянтин одержав хорошу освіту й був видатним ученим.

Хоча обидва брати тяжіли до відокремленого чернечого жит­тя, але візантійські Церква і держава, на службі в яких вони пе­ребували, жадали від них іншого. Кирило часто разом із братом вирушав з дипломатичними місіями до арабів і хазар.

У результаті їхньої місії хазарський правитель (каган) доз­волив своїм підданим приймати християнство. Учені вважають, що більшість новохрещених були слов'янами.

Повернувшись до Константинополя, як вважають учені, Кирило почав укладати слов'янську абетку — глаголицю, а та­кож працювати над перекладом Священного Писання слов'­янською мовою. Переклади Кирила й Мефодія стали основою для першої літературної мови слов'ян — так званої старо­слов'янської. У той час богослужбові тексти вже перекладалися на багато мов, існували переклади з латини й грецької на інші мови: грузинську, вірменську, сирійську, коптську, готську.

На прохання моравського князя Ростислава і за підтримки духовної і світської влади Візантійської імперії брати в 863 р. вирушили з місією до Моравії. У цьому слов'янському князівстві вони перекладали на старослов'янську мову богослужбові тек­сти, проводили богослужіння цією мовою, навчали христи­янській вірі моравів.

Через три роки, підготувавши учнів з моравів, у їх супроводі вони вирушили на Батьківщину, щоб посвятити їх у духовний сан, але затрималися в Паннонії (зараз південно-західна частина Угор­щини), де продовжили місіонерську діяльність. Проте довідавшись у 867 р. про перевороту Константинополі і скинення свого покро­вителя, патріарха Фотія, Кирило і Мефодій відправилися в Рим. Римський Папа Адріан II підтримав їхні починання. Тут же, у Римі, Кирило помер у 869 p., а Мефодій був піднесений у сан архієпис­копа Паннонії і вирушили у свою єпархію.

Однак він зустрів опір з боку латинського духівництва, яке вважало, що богослужіння має проводитися однією із трьох мов: грецькою, латиною або давньоєврейською. Мефодія звинувати­ли в порушенні церковних канонів і він пробув за ґратами близь­ко трьох років. Хоча Папа Римський Іоанн VIII звільнив його і призначив моравським єпископом, проте заборонив проведен­ня богослужінь слов'янською мовою.

Після смерті Мефодія в 885 р. його учні піддавалися пере­слідуванням у Моравії, а ті, хто вцілів, знайшли захист і приту­лок у болгарського царя Бориса. Саме в Болгарії була продовже­на справа Кирила і Мефодія в слов'янському світі.

Православною Церквою брати Кирило і Мефодій були ка­нонізовані і названі «рівноапостольними» [тобто рівними апостолам, що за заповіддю Ісуса Христа пішли по усьому світу й усім проповідували Євангеліє (Мк. 16:15)].

Перші дані про утвердження християнства на Русі належать до IX ст. Візантійські джерела повідомляють, що після вдалого походу на Константинополь і укладання вигідного договору з імперією київські князі Аскольд і Дір стали християнами, їх пе­реконало диво, що нібито зробив присланий на Русь візантійсь­кий єпископ Михайло, коли поклав у вогонь Євангеліє і вийняв його звідти непошкодженим. На території підвладної їм держа­ви в Середньому Подніпров'ї Михайло організував єпархію (у ранзі митрополії), занесену в офіційні списки єпархій Візан­тійської імперії на 60-е місце. Символічно, що пізніше над мо­гилою Аскольда і Діра була споруджена Свято-Миколаївська церква, знищена більшовиками в 1935 р.

Достовірно подальша доля митрополії невідома, однак мож­на з упевненістю стверджувати: наступних сто років минули в постійній боротьбі між прихильниками христи­янства і язичництва серед правлячої еліти Дав­ньоруської держави. Супротивниками христи­янства виступали князі Олег (882—912) і Святос­лав (964—972), прихильниками — княгиня Ольга (945—964) і, можливо, князь Ігор (912— 945). Масове прийняття християнства, відпові­дно до літописних свідчень, офіційно визнаних Церквою, відбулося в 988 р. при князі Володи­мирі І Святославичі (980—1015) (див. те кет 9.4).

Слід звернути увагу на те, що через особли­вості географічного розташування Русі між Європою й Азією, для неї існував досить широ­кий релігійно-цивілізаційний вибір. Теоретич­но Русь могла б обрати одну з трьох монотеїстич­них релігій, що сповідали її ближні і далекі сусі­ди: іслам — Волзька Булгарія, іудаїзм — Хазарський каганат, східне християнство — Візантія, або західне — Німеччина. Хрещення Русі пояснювалося необхідністю рішення для князя Володимира найважливішого внутрішнь­ополітичного задачі — об'єднання під власною владою великої кількості різних племен. Візантійське християнство практично ідеально підходило в даному разі не тільки тому, що мало уні­версальний характер і було прийнятним для всіх людей, неза­лежно від кольору шкіри, мови тощо.



Св. князь Володимир І Святославич — хрести­тель Русі

Крім того, у ньому був дуже розвинутий принцип цезарепапизму—тобто панування світської влади над духовною, тоді як, скажімо, у католицизмі багато Римських Пап претендували на владу не тільки над душами, а й над тілами мирян. Про це наочно свідчить об'єднання Папою Римським влади верховного керівника Католицької Церкви з монархічним керуванням Ватиканом.

Існує точка зору, що слідом за масовим хрещенням у 988 p., будівництвом першої кам'яної — Десятинної церкви (996), а потім і кафедрального Софійського собору (1051), за створен­ням митрополії близько 1039 р. (принаймні перший київський митрополит Феопемт згадується в літописах саме під цим роком) і заснуванням близько 1062 р. Києво-Печерського монастиря почалося формування оригінального різновиду християнства — т. зв. «київського християнства».

«Київське християнство» формувалося у боротьбі між при­хильниками повернення до євангельських ідеалів і прихильни­ками повного запозичення візантійського, месіанського і цезарепапистського християнства. Справді, характер релігійності в Древній Русі був досить далеким як від суто західного практи­цизму віри, так і винятково інтелектуальної релігійності східно­го типу, її специфіка — внутрішнє, містичне, інтуїтивне сприй­няття Бога, що походить, як правило, не через Слово, а через символ або образ. Те ж стосується інституту чернецтва, орієнто­ваного не на зовнішній результат — бути інструментом Божої волі, а навпаки — на підпорядкування, контроль над внутрішн­іми почуттями, обумовленими недосконалою людською приро­дою, на піднесення людини до Бога.

Становлення «київського християнства» великою мірою сприяло те, що з Візантії в Русь разом зі священнослужителями вищого рангу (митрополитами і єпископами) прибували в ос­новному зовнішні, матеріальні предмети культу — різні атрибу­ти, хрести, ікони, ризи тощо. Богослужбова література потрап­ляла в Русь, головним чином, з Болгарії, де тоді існувала само­стійна Православна Церква і давня традиція власної писемності, початок якій поклали святі брати Кирило і Мефодій.




1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка